Презентація на тему: "Письменники Дніпропетровщини"

Письменники Дніпропетровщини

Дніпропетровщина дала Україні таких письменників, як Микола Вороний, Валер’ян Підмогильний, Олесь Гончар, Володимир Заремба… Певний час тут жили і працювали Іван Манжура, Борис Грінченко…

Іван Іванович Манжура (1851-1893)Поет, етнограф, фольклорист, почесний член Харківського та Московського історико-філологічних товариств. Автор збірок поезій «Степові думі та співи» (1889), «Над Дніпром»(виданий уже в 70-х рр. ХХ ст.). Розуміючи важливість своєї роботи, І. Манжура пішки обійшов практично всю Харківщину і Катеринославщину, збираючи народні перлиниІ. Манжура був прибічником комплексного збирання народної творчості – йому належать записи й публікації величезної кількості казок, пісень, легенд, дум, переказів, заклинань, жартів, пародій і т.д. З метою всебічного охоплення життя й побуту населення Катеринославської й Харківської губерній, І. Манжура занотовував також і мовознавчий матеріал, який доповнював його багаті фольклорно-етнографічні запаси.

Борис Грінченко (1863-1970)Поет, прозаїк, драматург, критик, мовознавець, громадський діяч. Про нього говорили, що він більше працював, ніж жив. За один «Словарь української мови» його б мали шанувати не менше, ніж росіяни В. Даля. У 1907-1909 рр. побачив світ чотирьохтомний “Словарь української мови” Б. Грінченка, про який В. Сімович писав “Се праця капітальна. На ній будуть опиратися всі дослідники мови, нею будуть користуватися всі ті, що схотять укладати словник. Отсим словарем зискав собі Грінченко невмирущу славу.”У Передмові до свого словника Б. Д. Грінченко зокрема згадує і доробок І. Манжури: «Очень ценны «Слова записанные в … Екатериносл. губ.» и помещенные И. И. Манжурою в его «Сказках» (Харьк. 1890)».. Зараз одна з вулиць Дніпропетровська носить ім’я Б. Грінченка.

Микола Кіндратович Вороний (1871-1938) Поет, театрознавець, перекладач. Народився на Катеринославщині. Поезії М. Вороного високопатріотичні, глибокі за змістом, в них автор порушує загальносвітові теми, філософські питання. Він одним з перших в українській літературі вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу. На 25-літній ювілей своєї творчості М. Вороний висловив мрію свого життя: «Нехай наша нація, наш народ український увійде в ряди справді культурних народів, нехай сей народ буде високоморальний, гуманний, благородний і духовно крисивий, нехай усі інші народи, дивлячись на нас, з почуттям високої пошани промовлятимуть слова «Україна», «українці». Такі його твори, як «Євшан-зілля», «Найдорожчий скарб», «Коли ти любиш рідний край», «За Україну», «Легенда», - свідчать про яскравий і самобутній талант поета. В роки сталінізму репресований і розстріляний. Реабілітований посмертно у 1956 р. «за відсутність складу злочину».

Валер’ян Підмогильний (1901-1937)Його називали найінтелектуальнішим письменником України 20-х років. Автор книг: «Твори. Том І» (1920), «Військовий літун» (1924), «Проблема хліба» (1927), романів «Місто» (1928), «Невеличка драма» (1930). Народився на Катеринославщині. В роки сталінізму репресований і розстріляний. Реабілітований посмертно у 1956 р. «за відсутність складу злочину». Витоки таланту В. Підмогильного – в його рідному краї. Від матері та своєї землі у письменника добірна та розмаїта мова, органічна й глибока любов до історії рідного краю. Потяг до минулого поглибився знайомством зі славетним дослідником запорозького козацтва Д. Яворницьким.

Василь Чапленко (1900-1990) мовознавець, прозаїк, поет, драматург. Народився на Катеринославщині. Змушений був емігрувати за кордон (США). Є автором повістей «Півтора людського», «Люди в тенетах», роману «Чорноморці», драматичних творів «Цяця-молодичка», «Велика дивовижа». У мові майже всіх творів письменника відбиваються риси нижньонаддніпрянської говірки. Автор вживав діалектизми південно-східної України для створення місцевого колориту: провірчувати – робити дірку, розтямкувати – зрозуміти, оддалеки – здалеку, кирдя – великий ніс, тепереньки, теперечки – тепер, холоднячок – холодна вода з колодязя тощо. Як людина-патріот і митець слова він завжди дбав про мовне багатство і свіжість стилістичних засобів. Мова його творів – це ніби докір тим, хто твердив, що мова Придніпров’я – мовний покруч, суржик, на відміну від Києво-Полтавської говірки.

Олесь Гончар (1918-2005) Його називали совістю української нації. Народився у Дніпропетровську. Правда, коли померла його мати, його у дворічному віці віддали на виховання до бабусі на Полтавщину. Після закінчення війни Олесь Гончар продовжує навчання у Дніпропетровську, де жила його старша сестра, у державному університеті. Тут же починає писати свої повоєнні новели та роман “Прапороносці”. Роман “Людина і зброя”, “Собор” рясніють топонімами, знайомими Дніпропетровцям: Комсомольський острів («і ще невіддільне від її (Тані) дитинства – це оті дві райдуги залізничного мосту через Дніпро, що біліють за скелями Комсомольського острова, і самий острів, що блищить камінням серед Дніпра, весь ніби огорнутий серпанком дідусевих легенд. Це той острів, де княгиня Ольга рятувалась із своїм флотом від бурі, де Святослав робив перепочинок, ідучи в похід на Візантію, а горби оті скелясті – це ті, що з них козаки, прямуючи з верхів’ів, уже виглядали Січ»), вулиці Барикадна, Весела, Клинчик, Колонія, це узагальнений образ собору – Преображенського, золоті бані якого до появи сучасних новобудов було видно звідусіль (у радянський період там був музей атеїзму), козацького у Новомосковську, побудованого без жодного цвяха, а ще собору, в якому зараз є зал органної музики, а в соціалістичні часи там був склад комбікормів. До речі, «ґвалт» навколо роману «Собор» розпочали на тій таки Дніпропетровщині. В образі Володьки Лободи впізнав себе один із функціонерів Дніпропетровського обкому партії. Зараз у Дніпропетровську є музей О. Гончара, його ім’я носить вулиця та Дніпропетровський національний університет.