Презентація ''Нуклеїнові кислоти. Роль нуклеїнових кислот як носія спадкової інформації''

Нуклеїнові кислоти. Біологічна роль нуклеїнових кислот

Запитання Які групи атомів і типи зв’язків найбільш характерні для більшості білкових молекул? Яка структура зумовлює специфічну біологічну активність білкової молекули? Що називають денатурацією білків? Які якісні реакції використовують для визначення білків?

Ф. Мішер Нуклеїнові кислоти

Д. Вотсон і Дж. Крік

Нуклеїнові кислоти — це біополімери, макромолекули яких складаються з багаторазово повторюваних ланок — нуклеотидів, тому їх називають також полінуклеотидами.

Розрізняють два типи нуклеїнових кислот: дезоксирибонуклеїнові кислоти (ДНК), які зберігають генетичну інформацію, і рибонуклеїнові (РНК), що беруть участь у процесах передачі генетичної інформації та біосинтезі білка в клітинах.

Ланцюжки нуклеїнових кислот складаються з постійно повторюваних ланок — нуклеотидів, специфічне повторення яких і зумовлює запис спадкової інформації. Нуклеотиди — структурні ланки нуклеїнових кислот — містять три складові: азотисту основу — піримідинову або пуринову; моносахариди — рибозу або 2-дезоксирибозу; залишок фосфатної кислоти.

Нуклеотид — фосфатний естер нуклеозиду. До складу нуклеозиду входять два компоненти: моносахарид (рибоза або дезоксирибоза) і азотиста основа.

Будова та складові нуклеотиду

Будова та складові нуклеозиду

Об’єднавшись, два полінуклеотидні ланцюжки згортаються в спіраль, тобто молекула ДНК стає подвійною спіраллю.

Утворення водневих зв’язків між комплементарними парами основ зумовлено їхньою просторовою відповідністю. Піримідинова основа комплементарна пуриновій основі

Водневі зв’язки між іншими парами основ не дозволяють їм розміститися в структурі подвійної спіралі. Отже, тимін (Т) комплементарний аденіну (А), цитозин (C) комплементарний гуаніну (G).

Комплементарність ланцюгів у ДНК

Здатність ДНК не лише зберігати, але й використовувати генетичну інформацію визначається такими її властивостями: молекули ДНК здатні до реплікації (подвоєння), тобто можуть забезпечити можливість синтезу інших молекул ДНК, ідентичних початковим; молекули ДНК можуть абсолютно точно й певним чином спрямовувати синтез білків, специфічних для організмів певного виду.