Презентація "Побут і дозвілля українців в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття"

Побут і дозвілля українців. Опіка надздоров’ям

Повсякденне життя. Селянські сім’ї переважно були багатодітними, складалися з декількох поколінь. Повага до старших й авторитет батьків вважалися беззаперечними. Дітей навчали жити дружньо, спільно працювати й відпочивати. За традицією головою сім’ї був чоловік. Він отримував прибутки від сільськогосподарського виробництва і повертав їх на потреби всього господарства. Основним заняттям чоловіка і синів було землеробство, а жінки і дочок – хатня робота. Велику увагу надавали трудовому вихованню, дітей змалку залучали до фізичної праці. Школу відвідували переважно взимку, оскільки в інші пори року було багато роботи. Рідні вчили дітей молитися й читати Святе Письмо.

Повсякденне життя. Після отримання особистої свободи окремі селяни переїжджали у місто в пошуках роботи. З розвитком фабрично-заводського виробництва виникли робітничі селища. Поширеними типами жител були землянки, мазанки, казарми. Землянки – напівукопані в землю оселі, з одним-двома віконцями, а зсередини обмазані глиною. Мазанки – будинки, сплетені з хмизу, обмазаного з обох боків саманом (сумішшю глини і подрібненої соломи). Щоб заробити гроші на власне житло, робітникам доводилося важко.

Повсякденне життя

Повсякденне життя

Повсякденне життя. Банкіри, власники фабрик і заводів, торгових фірм, а також державні чиновники високого рангу мали великі статки. Свій статус у суспільстві підкреслювали модними новинками. Відтак, одяг вони шили виключно на замовлення у знаних кравців, купували ювелірні прикраси у кращих майстрів, а парфуми – в елітних крамницях. Обов’язковим аксесуаром у чоловіків був кишеньковий годинник, а у жінок – парасолька та сумочка. Якщо у другій половині ХІХ століття їздили на велосипедах, то у ХХ столітті вже пересіли в особисті автомобілі. Оселі знаті були великими й просторими, складалися із численних кімнат, могли мати декілька поверхів. Освітлювалися електрикою, до них був підведений телефонний зв’язок. Обов’язковим предметом інтер’єру було фортепіано чи піаніно, з’являється грамофон, на якому слухали музичні платівки.

Повсякденне життя. Високо цінувалося знання кількох іноземних мов. У ХІХ столітті модним було спілкуватися французькою. Набуття освіти, особливо вищої, ставало для багатьох самоціллю. Чимало українських підприємців, які були вихідцями із селянських родин, не забували про родове й національне коріння, тож багато коштів виділяли на благодійність: відкриття шкіл, театрів, видання української преси та книг українською мовою. У таких родинах жінки також були освіченими, брали участь у жіночому русі.

Дозвілля й розваги. Центрами громадського життя у селі залишалися церква й корчма. Сільська молодь збиралася на вулицю й вечорниці. Вулиця як форма дозвілля починалася напровесні та завершувалася восени з останніми польовими роботами. На вечорниці збиралися довгими осінніми й зимовими вечорами. Для цього винаймали хату в складчину та замовляли музикантів. Збиралися продуктами, рідше – грошима. На вечорницях дівчата пряли, вишивали, дерли пір’я, лущили квасолю чи вибирали кукурудзу. Колективна робота завершувалася спільною вечерею, танцями й співами. Почесними гостями були старші люди, які зажили слави гарних оповідачів. А ось брат з сестрою чи старший брат з меншим разом на вечорниці не ходили. Можливо, саме тому молодь в селі об’єднувалася в декілька гуртів, кожен з яких винаймав окрему хату. Вечорниці різнилася назвами у регіонах: забава, толока, досвітки, тощо.

Дозвілля й розваги. На розвагах містян суттєво позначилися європейські впливи. Жителі міста, які працювали, мали вихідний. Тоді усією сім’єю йшли до церкви, прогулювалися у міському сквері, де можна було знайти розваги на будь-який смак, вік і гаманець. Хоча вхід у парк був платним, але, заплативши певну суму, можна було гарно провести день на свіжому повітрі і розважитися. На майдані грав духовий оркестр, люди танцювали, каталися на каруселях, з цікавістю спостерігали за виступами акробатів, брали участь у лотереї. Тут же можна було придбати й поласувати солодощами, лимонадом, медівниками. Було гамірно й весело. Увечері площу освітлювали фейерверками. Найпопулярнішою грою була орлянка (орел чирешка): хто вгадав, на яку сторону впала монета – той її і забирав.

Дозвілля й розваги. Заможні містяни відвідували цукерні й кав’ярні. Ходили у театр, оперу, кіно, а цирк вважали розвагою для бідних. Вечори проводили в салонах. Тут ділилися останніми новинами, слухали музику, танцювали, грали у настільні ігри, насамперед в карти. На іподромі відбувалися перегони. Якщо у місті чи поблизу були річка або озеро, то влітку тут плавали на човнах. Взимку у місті заливали спеціальні майданчики для ковзанів. Модною традицією заможних людей стало «їздити на води», тобто відвідувати курорти Мінеральних вод та термальних джерел. Їздили у Трускавець, Миргород, Моршин, а також відпочивали за кордоном, зокрема у Чехії, Франції, Німеччині. Курорти виконували не тільки оздоровчу функцію, а й були своєрідними клубами знайомств аристократичних родин.

Опіка над здоров’ям і медичні служби. У Наддніпрянській Україні більшість лікарень та амбулаторій зосереджувалися у містах. Селяни могли звернутися до земських лікарень, але їх було небагато. На західноукраїнських землях медичну допомогу надавали переважно у містах, найчастіше приватні лікарі й на платній основі. За кошти місцевих органів влади чи благодійних установ відкривали спеціалізовані лікарні та шпиталі для бідних. Певну роботу щодо охорони здоров’я серед українців здійснювали окремі лікарі-ентузіасти, зокрема Євген Озаркевич, якого називають організатором українських лікарів. У 1910 році він заснував Руське Лікарське Товариство у Львові та розпочав видавництво першого медичного місячника українською мовою «Здоров’я». Медичну допомогу українському населенню надавали благодійні товариства, зокрема Червоний Хрест та Ліга боротьби з туберкульозом.

Опіка над здоров’ям і медичні служби. Лікуванням займалася знахарі, цілителі, костоправи, а пологи приймали бабки-повитухи. Усі вони добре зналися на лікувальних травах й передавали ці знання з покоління в покоління. Ще з XVIII століття поширилося застосування п’явок і кровопускання, оскільки вважали, що причиною багатьох хвороб є «нечиста» кров. Влада не схвалювала такі методи лікування, але викорінити не змогла.

Опіка над здоров’ям і медичні служби. Тим не менше, рівень захворюваності і смертності серед українців був одним з найвищих в світі. Це було зумовлено низьким рівнем життя населення, поганим харчуванням, недотриманням санітарно-гігієнічних правил. Поширювалися епідемії дизентерії, скарлатини, висипного тифу, дифтерії, холери. У 1890-х pоках смертність складала 350 людей на 10 тисяч населення. Особливо високим цей показник був серед дітей: Щоб боротися зі спалахами епідемій, запроваджували обов’язкові щеплення, зокрема проти віспи. З громадської ініціативи у Наддніпрянщині було створено систему станцій для щеплення проти сказу.

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ