Презентація ”Поетика: зміст поняття. Історична та теоретична поетика. Мікропоетика. Макропоетика„

Про матеріал

__________________________________________________________________________________________________________

Перегляд файлу

Поетика: зміст поняття.

Історична та теоретична поетика.

Мікропоетика.

Макропоетика

• Поетика (грец. роіētikē — майстерність творення) — складова теорії літератури, що вивчає шляхи, засоби й принципи побудови літературних творів, специфіку літературних родів, видів і жанрів, течій і напрямів, стилів і методів, а також суть, властивості, закони художнього цілого — літературного твору.

• Загалом термін «поетика» вживають з античних часів і в різних значеннях. Окрім основного, яке розглядає поетику як частину теорії літератури, цей термін означає, наприклад, окремий жанр теоретико-літературних студій. Вживають його також як синонім до термінів «теорія літератури», «художня стилістика». Існують різні типи поетик, із більшістю яких ознайомлюють історія літератури та історіографія літературознавства: загальна (теоретична або систематична — макропоетика); окрема (поетика конкретного твору — мікропоетика); нормативна; історична, функціональна поетики; рецептивна поетика (поетика сприйняття). Вживають термін «поетика» і в словосполученнях типу «поетика притчі»,

«поетика назви твору» тощо

Поетика — це один з найдавніших термінів літературознавства.

•

Грецьке роіеtікe — майстерність творення, техніка творчості. В епоху

античності поетикою вважали науку про художню літературу. Так розуміли поетику Аристотель ("Поетика") і Горацій ("До Пісонів"). В епоху середньовіччя, Відродження та класицизму піц поетикою

розуміли особливості форми художніх творів (Скалігeр — "Поетика",

Н. Буало — "Мистецтво поетичне"). У XIX—XX ст. поетикою вважали ту

частину літературознавства, яка вивчає композицію, мову, версифікацію. Трапляються спроби ототожнювати поетику зі стилістикою. З'являються праці про поетику видів, жанрів, напрямів,

течій.

• Окремі науковці називають поетикою ту частину

літературознавства, яка на відміну від теорії літератури, вивчає її конкретні сегменти (композиція, мова ліричного твору, версифікація тощо), роблячи спроби замінити її одним із напрямів теорії літератури – стилістикою, що вивчає специфіку поетичного мовлення

• У теоретичній поетиці понятійна пара форма і зміст відома з часів античності. Аристотель у "Поетиці" розмежовує предмет наслідування і засоби наслідування. Представники формальної школи

вважали, що поняття

"зміст" у

літературознавстві — зайве.

Теоретична поетика

• Теоретична поетика, взаємно пов'язана звичайно з історією літератури, представлена далі численним рядом дослідників XIX-XX ст., Починаючи з Гумбольдта, його теорії епосу в книзі про "Германа і Доротеї". Лінгвістичні основи поетики Гумбольдта викладені в передмові до "KawiSprache". Лінію Гумбольдта продовжує, самостійно її розвиваючи, Потебня ("Думка і мова", "Із записок з теорії словесності" тощо), який створив цілу школу. Естетикопсихологічний метод аналізу художнього твору, що розроблявся потебніанцамі й у філософській своїй основі носить суб'єктивно-ідеалістичний характер, отримав значний розвиток і на Заході, особливо в Німеччині.

Типовим представником цього напряму в поетиці є МюллерФрейенфельс, який для своєї "Поетики" ставить метою "дати психологічне обгрунтування сутності поезії і виробленого її стилістичними формами впливу".

• Іншу лінію поетики, що йде від об'єктивно-ідеалістичної школи Дільтея, дає філософсько-формалістичний метод, представлений одним з найбільших німецьких літературознавців - Вальцель (Нім.) Висуваючи на перший план вивчення форми як необхідний шлях для осягнення сутності мистецтва, Вальцель аж ніяк не обмежується зовнішніми сторонами твори, зосереджуючи свою увагу на аналізі внутрішньої композиції, на компановке емоційної сторони твору, на розкритті внутрішньої симетрії і т. д. Вважаючи, що у всіх мистецтвах в дану епоху в основі композиції панує один і той же формальний закон, Вальцель вважає дуже плідним метод паралельного вивчення мистецтв. Питання композиції літературного твору посилено розробляються та іншими представниками формалізму.

• Йдучи своїми філософськими коріннями в ідеалізм, підходячи до літературного твору як до явища чистою, самодостатньою форми, формалізм позбавив себе тим самим можливості розуміння закономірності літературного процесу і обмежив вивчення поетичної структури по суті лише зовнішніми, емпіричними спостереженнями, що страждають нерідко довільністю і випадковістю висновків. Разом з тим формалістичні дослідження грішать фрагментарністю і однобічністю: не розуміючи суті літератури як явища ідеології, формаліст не може дати цілісної та всебічної концепції структури поетичного твору, зводячи суть

його до якої-небудь формальної "домінанту".

• У процесі сприйняття поетичного тексту «виникає посередник комунікації – автор метатексту, який виконує декілька герменевтичних функцій: функцію інтерпретатора поетичного тексту; функцію комунікатора, який здійснює творчий зв’язок між автором та читачем; функцію 36 носія когнітивної бази, який повідомляє читачу необхідні йому для адекватної оцінки дискурсивні дані

• Ще одне принципово важливе положення – поетика, у сучасному розумінні цього слова, може досліджуватись як система. Важливим аргументом на користь результативності комплексного вивчення певного твору є те, що загальноприйнятим є його осмислення як системно організованої єдності елементів, діючого організму, цілісності – без подібних формулювань не відбуваються жодні судження стосовно природи художнього твору чи поетики окремого митця