Павло Тичина – великий український нацiональний поет, у творчостi якого болюче вiдбилася доля українського народу. В iсторiї свiтової лiтератури, мабуть не знайдеться iншого такого прикладу, коли б поет вiддав половину свого життя високiй поезiї, а половину – нещаднiй боротьбi зi своїм генiальним обдаруванням.
А Вкраїни ж мова —Мов те сонце дзвінкотюче,Мов те золото блискуче,Вся і давність і обнова —Українська мова. Розквітай же, слово,І в родині, і у школі,Й на заводі, і у поліПречудесно, пречудово —Розквітай же, слово!Хай ізнов калина. Червоніє, достигає,Всьому світу заявляє: Я — країна Україна —На горі калина!Слово
Не бував ти у наших краях!Там же небо — блакитні простори... Там степи, там могили, як гори. А веснянії ночі в гаях!.. Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,Серце б’ється і б’ється в грудях... Не бував ти у наших краях. Не бував ти у наших краях,Бо відтіль не таким би вернувся!Чув про степ, що ген-ген простягнувся? —Єсть там люди — й зросли у степах,Що не люблять, не вміють ридати. Що не можуть без пісні і нивки зорати!Тебе ж завжди я бачу в сльозах... —Не бував ти у наших краях. Не бував ти у наших краях!
Гаї шумлять —Я слухаю. Хмарки біжать —Милуюся. Милуюся-дивуюся,Чого душі моїйтак весело. Гей, дзвін гуде —Iздалеку. Думки пряде —Над нивами. Над нивами-приливами,Купаючи мене,мов ластівку. Гаї шумлять... Я йду, іду —Зворушений. Когось все жду —Співаючи. Співаючи-кохаючи. Під тихий шепіт травголублячий. Щось мріє гай —Над річкою. Ген неба край —Як золото. Мов золото — поколото,Горить-тремтить ріка,як музика.