Презентація "ПОЛІТИКА УКРАЇНІЗАЦІЇ"

ПОЛІТИКА УКРАЇНІЗАЦІЇ

У період після Першої світової війни та поразки України у Визвольних змаганнях над більшою частиною наших територій отримала контроль совєтська росія. Більшовики прагнули створити єдину державу з єдиною нацією, мовою та ідеалами. Вчення Маркса твердить, що досягти комунізму у світі можна лише у тому випадку, коли між націями будуть розмиті кордони та культурні розбіжності. Це вчення совєти і намагались реалізувати у життя "в окремо взятій країні".

Захопивши владу в Україні, більшовики спочатку й слухати не хотіли про українську мову. Приміром, радянський політичний діяч Християн Раковський, який певний час вів переговори від імені уряду Леніна з Гетьманатом, а потім очолював РНК УСРР у 1919 році свідчив, що національне питання для України не важливе – ним цікавиться хіба що «купка ошуканих буржуазних інтелектуалів». А ще запевняв, що українські селяни радо сприймають агітаційну більшовицьку літературу тільки російською мовою. Це було досить хибне і суб’єктивне судження, яке, тим не менш, упродовж хоч і нетривалого часу, мало підтримку. Християн Раковський

Насправді ж найагресивніше до більшовиків і було налаштоване саме українське селянство, переважно україномовне. Задобривши селян, можна було б залучити його до процесів державного будівництва. Однак, як радив член Політбюро Ґріґорій Зінов'єв, треба «зробити так, щоб ніхто не міг запідозрити, що ми хочемо перешкодити українському селянинові говорити українською мовою».Ґріґорій Зінов'єв

Проте на початку 20-х років минулого сторіччя серед людей ще міцно жила пам'ять про незалежну українську державу, а відтак, новій владі треба було терміново вжити заходів, аби не допустити нового вибуху непокори. І такими заходами стала політика "коренізації" народів, що жили на всій території СРСР. Стало зрозуміло, що встановлення радянської влади в Україні неможливе, якщо не залучити української інтелігенції, і не отримати мовчазну згоду українського селянства.

Українізація — політика комуністичного тоталітарного режиму в 1920—1930-ті роки, яка передбачала залучення українців до діяльності радянських, партійних і громадських установ і організацій. Політика ідеологічно та пропагандистськи впливала на суспільство через використання української мови. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Вважають, що основоположником коренізації (відповідник українізації щодо інших неросійських народів імперії) є Владімір Лєнін, котрий зокрема про Україну писав, що «українська культура (мова, школа тощо) протягом віків придушувалися царатом, експлуататорськими класами Росії», а тому «ЦК РКП(б) ставить за обов'язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури». Це написано в 1919 р., коли Україна ще потопала в селянських антикомуністичних повстаннях.

У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) оголосив коренізацію офіційним курсом партії в національному питанні. Тобто залучення корінного населення до місцевого керівництва і надання їхній мові офіційного статусу. В Україні ця політика набула форми українізації. У тому ж місяці VII конференція КП(б)У заявила про політику українізації, що українські ЦВК і Раднарком відразу ж оформили декретами. Було прийнято рішення про українізацію держструктур і підприємств, яку планувалося закінчити до 1 січня 1926 року. Усі робітники та службовці підприємств та установ були зобов'язані вивчити українську мову під загрозою звільнення з роботи.

Було це зроблено з єдиною метою - зробити "жест доброї волі" і показати, що новий комуністичний уряд більш лояльний до місцевого населення, аніж уряд царський. В Україні багато хто сприйняв нову національну політику з ентузіазмом. Так, видатний письменник Микола Хвильовий, який пізніше сформував гасло "Геть від Москви!", вбачав в українізації шанс національного відродження та становлення національної української держави в рамках УРСР (тоді - УСРР).

Уродженець Ясинуватої Микола Скрипник, який у ті часи був головою першого совєтського українського уряду, докладав значних зусиль для відновлення українського правопису (за його ініціативи був створений так званий "харківський правопис" або ж "скрипниківка"), друку україномовних книг та періодичних видань, розвитку українського театру. Микола Скрипник

Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:висування українців на керівні посади;запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;розвиток національної за формою культури;створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Варто зауважити, що саме політика українізації, а також політичні амністії 20-их років, вселили в багатьох представників української інтелігенції, особливо «західняків», віру в можливість «радянської України» й сприяли їхньому поверненню й співпраці з комуністами. «Українізація… є результат непереможної волі тридцятимільйонної нації», – зауважив Микола Хвильовий. Утім, були і скептики: «Взагалі справа українізації справляє враження певного тактичного ходу з боку большевиків; коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть…», - пророче писав Симон Петлюра в листі від 3 листопада 1923 року до Миколи Шумицького. Симон Петлюра

Політика українізації 1920-1930 років гарно звучить в цифрах. У звіті пленуму ЦК КП(б)У за 1926 рік йдеться про те, що українською ведеться 65% діловодства. Про те, що нижча школа українізована на 80%, і показники середньої та вищої школи теж систематично збільшуються. Про те, що 60% преси виходить у світ українською. Про численні здобутки в культурному житті, створення нової генерації митців зі сфер літератури, музики, театру тощо.І цифри не брешуть. Цифри всього лиш дечого недоговорюють.

Під час українізації одночасно відбувались два процеси, які суперечили один одному за своєю суттю. З одного боку, за вказівки компартії відкривались українські школи, для робітників проводились лекції, видатні твори світової літератури перекладались та видавались українською. З іншого боку працівники контор, місцевих адміністрацій та заводів чинили цьому процесу опір, саботуючи виконання рішень уряду. Опір також чинила і преса, публікуючи на своїх шпальтах замітки з критикою українізації.

«Ви говорите серйозно чи по-українськи?» Це лише один із недолугих жартів, поширений наприкінці 20-их років. Найбільший спротив викликала українізація в російськомовному театральному середовищі. Особливо пручалася Одеська опера, яка відмову від постановок українською мовою аргументувала тим, що її колектив спирається передусім на традиції італійського і російського виконавського мистецтва. В Артемівську на Донбасі навіть у 1930 році 44,2% службовців цілковито ігнорували вимоги українізації. А 796 осіб домоглися офіційного звільнення від неї.

Здобутки українізаціїТа проте, українізація мала і здобутки. У 1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

Здобутки українізаціїУкраїнізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. Спрацював зовнішньополітичний розрахунок більшовиків. У Галичині в 1920-і зросла популярність і вплив Компартії Західної України. Українські емігранти з Берліну, Відня, Праги і Парижу теж повірили в серйозність курсу на «українізацію» і почали повертатися до УСРР. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. С. Грушевський. М. С. Грушевський

Здобутки українізаціїВідбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д. Лесь Курбас (другий зліва) та студійці театру «Березіль»

Здобутки українізаціїЛітература і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В. Яловий, В. Сосюра, Л. Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка і багатьом іншим. М. Зеров. Г. Косинка. В. Яловий. О. Довженко. Г. Верьовка. В. Сосюра

Наприкінці 1920-х у Москві зрозуміли, що «українізація» вже зайшла занадто далеко і може стати загрозою для режиму. Ліберальну політику замінили на репресивну. Почалися сфабриковані суди над інтелігенцією, чистки в партійному апараті та в армії, заслання і розстріли.

В 1930 році було закрито курси з вивчення української мови. В 1933 році запроваджено новий український правопис, суттєво наближений до російської мови. На початку 1930-х під репресії потрапили і головні провідники «українізації» Шумський та Скрипник. Шумського звинуватили в «національному ухильництві» і відправили на Соловки, а потім убили за особистим розпорядженням Сталіна. Скрипника публічно критикували на партійних зборах. Після одного із засідань, на якому його вкотре звинуватили у націоналізмі, Скрипник застрелився в своєму робочому кабінеті. О. Шумський

Наприкінці 1930-х років влада остаточно відмовилась від політики «українізації», бо вона нібито вже «виконала свої функції». Радянська влада міцно контролювала всі сфери життя, а українізація перешкоджала подальшій централізації й уніфікації суспільства. Тому розгорнулися зворотні процеси: набула сили політика русифікації.

Причини згортання українізаціїукраїнізація почала виходити за дозволені центром рамки;вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов.

Офіційно українізацію ніхто не припиняв і не забороняв. Такого документа, де б прямо йшлося про завершення політики українізації, не існує. В розвиткові української мови і культури Сталін побачив загрозу існуванню комуністичного режиму. В 1930 році було закрито курси з вивчення української мови. В 1933 році запроваджено новий український правопис, суттєво наближений до російської мови. Відтоді радянські науковці мали неухильно слідкувати за українською мовою, направляючи її в потрібне русло. Українська мова не заборонялася, але бралася під цілковитий державний контроль. Влада, в особі її представників – цензорів, мала контролювати, що пишуть українські письменники, які вистави йдуть в українських театрах, що друкують українські газети і що вчать у школах школярі.

Дякую за увагу! Світлана ІЛЬЧЕНКО