У результаті різних трактувань поняття неокласицизм виникли розбіжності щодо його хронологічних меж. Європейські автори неокласицизмом називають мистецтво другої половини ХVІІІ — початку ХІХ ст. на відміну від більш раннього етапу цього стилю (вітчизняні фахівці зараховують ці періоди до класицизму). Приміром, у Франції стиль мистецтва епохи «короля Сонця» — Людовика ХІV називають класицизмом, стиль часів Людовика ХVІ — зараховують до неокласицизму, а парадний стиль періоду правління Наполеона І, що завершив еволюцію стилю класицизм, отримав назву ампір.
Архітектура, в якій змішуються композиційні прийоми й елементи оздоблення різних стилів, отримала назву еклектика. У еклектизмі багато течій, деякі з яких ґрунтуються на наслідуванні декільком, а інші лише одному художньому стилю мистецтва минулого (неовізантизм, неоготика, необароко, неокласицизм, неоренесанс).
Одним із прикладів елктрики в українській архітектурі є будинок «Львівської політехніки», де використано мотиви неокласицизму та італійського неоренесансу. Фасад виконано у строгих формах неокласики з портиком корінфського ордеру, інтер'єр – у дусі неоренесансу. Урочисте враження справляє вестибюль із парадними сходинками й актовий зал, оздоблений подвійними колонами, фризами з 11 картин.
В українській архітектурі радянського періоду неокласицизм став одним із лідерів, поєднуючи традиційність з ідеями авангарду. «Пролетарська класика» 30-х років переродилася в так званий «сталінський ампір» з його гігантоманією. Адже архітектура мала демонструвати непохитність тогочасного устрою. Будівель в такому стилі чимало в Києві, Харкові, наприклад Будинок уряду в м. Києві.
З кінця 50-х рр. неокласицизм (або американське відродження розвивався переважно в архітектурі США. Один з найвизначніших його зразків Лінкольн-центр у Нью-Йорку. Споруди Центру утворюють суворе симетричне обрамлення прямокутної площі. Комплекс складається з 12 будинків, при значених для різних культурних заходів.
Владислав Городецький. Завдячуючи його непересічному таланту на зламі століть Київ збагатився не лише дивовижним модерновим будинком з химерами, а також спорудами в інших неостилях. Неокласицизм представлено у споруді колишнього музею старожитностей (нині – Національний художній музей України), неоготика Миколаївському костелі, неомавританський стиль у караїмській кeнасі (нині Будинок актора). Не випадково, мабуть, митця називають «київським Гаудіо».
У живописі неокласицизм не набув такого поширення, я в архітектурі, адже більшість художників дотримувалися різних авангардних течій. Проте деякі орієнтувалися на реалістичні традиції, намагалися повернутися до класичних ідеалів краси. У своїх творах вони протиставляли «вічні» естетичні цінності хаосу суперечливої реальності. Прикладом такого світлого мистецького світобачення була неореалістична творчість уроджениці Харківщини Зінаїди Серебрякової (1884-1967), яка походила з двох знатних художніх родів (Бенуа і Лансере). Жінка складної долі, вона почала малювати від щастя, а закінчила від спроби заглушити горе після втрати чоловіка, змушеної еміграції й неможливості бачити двох із чотирьох своїх дітей.
Стихійне неприйняття деякими художниками гострих суперечностей ХХ ст., намагання втекти від цивілізації зумовили виникнення примітивізму. Цей термін застосовують і стосовно так званого «наївного мистецтва», тобто спадщини майстрів, які без професійної освіти здобули світову славу. До них належать живописці Анрі Руссо у Франції, Ніко Піросмані в Грузії, Марія Приймаченко в Україні. Простота і щирість, пошуки «натуральної» експресії поєднувалися в них зі «спонтанними», експериментами навмисним спрощенням художніх засобів. Французький художник Анрі Руссо (1844-1910), перший представник мистецтва примітивізму, який набув популярності. Його творчість відрізняється сміливістю задумів і яскравістю колірних рішень.
Майстриня декоративного розпису Марія Приймаченко (1909-1997) створила емоційно хвилюючий світ власних фантастичних образів – яскравих квітів (квітів-оченят), чудернацьких пташок, екзотичних звірів. «Роблю сонячні квіти тому, що людей люблю, творю на радість, на щастя людям, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти по всій землі...» – ось кредо української художниці.
Михайло Бойчук, автопортрет. До основоположників сучасного українського монументального живопису і прихильників неовізантизму належить видатний художник-новатор Михайло Бойчук (1882-1937). Він і його послідовники прагнули до мистецтва, заснованого на українських традиціях та європейських взірцях. У часи тоталітарного режиму «бойчукістiв» разом з лідером групи репресували, багато їхніх творів знищили.
Альтернативою модерністським течіями у мистецтві став соціалістичний реалізм, який із 30-х років панував у СРСР. Цей єдиний офіційно дозволений стиль і творчий метод мав на меті оспівувати досягнення тогочасного державного устрою. Мистецтво тієї доби було своєрідним переосмисленням класицизму.