Презентація "Шарль Бодлер – пізній романтик, предтеча символізму"

Шарль Бодлер – пізній романтик, предтеча символізму

«Почуття самотності, з самого мого дитинства. Незважаючи на близьких – і особливо у колі товаришів – почуття вічно самотньої долі. І водночас – сильна жага до життя і насолод»Ш. Бодлер. Із щоденника «Моє оголене серце»

Шарль Бодлер. Життя та творчість поета

Бодлер народився у Парижі 1821 року в родині сенатора. Коли йому виповнилося шість років, помер батько, на 34 роки старший за свою дружину. Мати вийшла удруге заміж за командира батальйону, який знав лише казармені методи виховання.

Другий шлюб матері був справжньою трагедією для Бодлера. Він завжди жадав її неподільної любові, постійної уваги, материнської відданості. А вийшло так, що між ними став пан Опік. Він мав хист до військової кар'єри, адміністративної діяльності, був Великим командором ордену Почесного легіону. До того ж розумівся на мистецтві, і Шарль Бодлер неодноразово у своїх листах ділився з ним творчими планами. Але надто піклуючисьпро пасерба, вітчим обмежував його бунтівну вдачу,схильність до непродуманих вчинків, авантюр.

Шарля віддають до інтернату королівського коледжу, що спричиняє його конфлікт із батьками. Через три роки він уже навчається в Парижі, у коледжі Людовика Великого. Здобувши бакалавра, відмовляється продовжувати освіту, заявивши, що хоче стати письменником.

Юнака відправляють в одну з віддалених французьких колоній в Індійському океані — для виправлення. Це не було покаранням у буквальному розумінні, але, безперечно, моральним уроком. На острові Шарль мав працювати вчителем. Однак через рік, у 1842 році, він самовільно повернувся додому. З того часу настав остаточний розрив із сім'єю, хоча звільнитися від сімейної опіки так і не зміг.

Незабаром Бодлер повертається й дебютує у колективній збірці «Вірші». Згодом виходять збірки його критичних статей «Салон 1845 року» й «Салон 1846 року».

Коли мати побачила, що Шарль, буваючи в паризькому аристократичному середовищі, швидко витрачає батьківський спадок, вона змушена була звернутися до Юридичної ради, за розпорядженням якої Бодлер став отримувати щомісяця від нотаріуса Анселля по двісті франків. Втім він не втратив поваги й любові до матері. Досить прочитати його листи до неї, особливо ті, що були написані після смерті Жака Опіка, коли головна перешкода в їхніх стосунках зникла. Він турбується про її здоров'я, ділиться з нею своїми поетичними задумами, шкодує, що не може матеріально утримувати її. Розповідає їй навіть про свої любовні історії і розчарування.

Зокрема, про Жанну Дюваль, що стала фатальною жінкою на його життєвому шляху. Він шукав у ній свій ідеал, втілення жіночості й краси, а вона зраджувала його, надто полюбляла гроші, нерідко бувала брутальною і сварливою, заважаючи йому писати.

У 1845 році у Бодлера з'явилися думки про самогубство - не через борги, як він писав у листі до Анселля, а через загальну безглуздість життя, що надзвичайно вплинула на нього.

В той час Франція переживала глибоку кризу. Зростала опозиція режиму короля Луї-Філіппа. У1848 році Бодлер брав участь у революції, ставши до лав учасників барикадних боїв. Того ж року він вступив в «Центральне республіканське товариство». Бере участь у видавництві газети «Громадянський порятунок». Поет мріяв про великі соціальні зміни, а натомість побачив ще більшу прірву, в яку поринуло суспільство. Він став шукати забуття в наркотиках, вині, пристрастях і навіть стражданнях. Це був своєрідний протест проти аморальної дійсності. Бодлер так і залишився вічним бунтівником, котрий ніколи не зміг змиритися з брутальною буденністю, бездуховним існуванням.

Йому здавалось, що все суспільство знаходиться у темряві, і він – разом з усіма. Що править бал тут не Бог, а Сатана, який постає в різних обличчях реального зла. Тому Бодлер став поетом, який оспівував ті « жахи », що відчув сам і все його покоління. У щоденнику «Моє оголене серце» він точно визначив те, що відбувалося в його душі і в душах сучасників:«У кожної людини одночасно два прагнення, одне спрямоване до Бога, одне – до Сатани. Поклик Бога, або духовність, це прагнення внутрішньо піднестися, поклик Сатани, або тваринність, - це насолода від власного падіння».

Увесь біль поета за духовний стан сучасної йому людини і світу вилився у збірці «Квіти зла»(1857). Книга, яка була видана тиражем лише 1100 примірників у видавництві Огюста Пуле-Малассі і навіть уся не розпродана, зазнала нищівної критики, а проти її автора було висунуте судове обвинувачення в «образі суспільної моралі». 20 серпня 1857 року в Палаці правосуддя у Парижі відбувся суд над Бодлером. Суд присудив Бодлерові штраф у 300 франків і вимагав виключення зі збірки шести віршів.

Напередодні Різдва 1857 року Шарль Бодлер писав матері: «Я кілька місяців перебуваю в полоні жахливої апатії, що порушила все… Самотність без підтримки й без роботи – жахлива річ…» Він не міг заспокоїтися, не міг творити. Навіть матір не зрозуміла його книги і приєднала свої докори до галасу критиків.

Незабаром після суду Бодлер все ж таки знайшов у собі сили ще писати. Проте вже не так багато. 1860 року була видана книга «Штучний рай». Окремі вірші й статті про мистецтво також друкувалися в газетах і журналах. У квітні 1864 року Бодлер виїхав у Бельгію, де сподівався знайти спокій і «обивательський, доброзвичайний рай», але й там не було спокою для його бунтівної душі.1866 року у Брюсселі той самий Пуле-Малассі, що видав «Квіти зла», надрукував книгу «Уламки».

В лютому 1866 у Бодлера з’явилися ознаки паралічу. Згодом він втратив розум і здатність говорити. У липні, вже нерухомого, його перевезли до Парижа, де він умирав ще кілька місяців.

31 серпня 1867 року Бодлер помер. Багато творів його були опубліковані посмертно, в тому числі збірки «Маленькі поезії в прозі» (1869), «Моє оголене серце» (1887) та ін..

Збірка «Квіти зла»

«Квіти зла» Бодлера – епохальне явище французької і європейської поезії ХІХ століття. Синтез її здобутків і водночас прокладання шляхів її подальшого розвитку. Дмитро Наливайко.«Квіти зла» Шарля Бодлера – це квіти, що виросли в нашій суперечливій душі на грунті жорстокого ХХ століття. Олександр Олесь. Тут є таємна архітектура, план, розрахований мудрим і вольовим поетом. … Це не стільки вірші, скільки поетичне творіння найстрогішої єдності. З погляду мистецтва та естетичного враження вони значно програли б, якби не були прочитані в тій послідовності, як їх розташував поет. Б. Д`Орвіллі (друг поета)

«Квіти зла» («Квіти болю»)(Композиція збірки)«Сплін та ідеал» - «Хандра» (душевний стан)«Паризькі картини»«Вино»«Квіти зла» - трагічна несумісність Добра і Зла«Бунт» - Сатана-Ангел Бог несправедливий«Смерть» Блукання у світі зла в пошуках ідеалу, що підіймається на бунт і гине. Зло всюдисуще

Непогрішимому поетові, Всесильному чародієві французької літератури,Моєму дорогому і шановному учителю і друговіТеофілю ГотьєЯк вираз повного преклоніння. Присвячую ці хворобливі квіти. Ш. Б.

У цю жорстоку книгу я вклав усе своє серце, всю свою ніжність, усю свою релігію (вивернуту), всю свою ненависть. Ш. Бодлер. Жодна з сучасних книг не сповнена такого жаху перед Злом, як моя. Шарль Бодлер

Перший цикл «Сплін та Ідеал»Цикл «Сплін та Ідеал» написаний у традиціях романтичної естетики. Поет звертається до вже відомих мотивів: митець і юрба, кохання реальне та ідеальне, неприйняття буденності та пошук високого ідеалу тощо. Поет розширює традиційне в романтизмі протиставлення світу дійсного світу уявному, у ньому протиставлені Сплін та Ідеал. Ідеал для поета – нове мистецтво, гармонія людини і світу. Сплін – те, що живе всередині кожної людини, що походить від Диявола, «найпотворніше, найзліше Страховидло».(Хандра, зло, нудьга, зневіра, розчарування, духовна ницість – тобто все, що роз'їдає душу людини, призводить до духовної загибелі людства.)

До читача. Та між пантерами, шакалами, вовками,Серед потвор, які плазують і ричать,І жалять нас на смерть, немов холодна гадь,В звіринці людських вад, що володіють нами,Є найпотворніше, найзліше Страховидло!Воно ні повзати не вміє, ні ревти,Та, позіхаючи, ковтнуло б три світи,Бо жити вже йому й самому остогидло. Це лютий Сплін, Хандра, що бачить плахи й страти,Покурює кальян, не відаючи сну;Читачу, знаєш ти потвору цю жахливу,О лицемірний мій, на мене схожий брате!(Переклад Д. Павличка)

Другий цикл «Паризькі картини»У другому циклі увага автора переноситься із внутрішнього світу людини на зовнішній. Описуючи місто, Бодлер створює чудові зразки урбаністичної поезії. Але не тільки паризькі вулиці і бульвари цікавлять поета. Він змальовує поетичні краєвиди, які співзвучні духовному стану сучасного йому людства. Мотив старості, що прозвучав у першому циклі, тут поглиблюється. Старим уявляється автору все суспільство, яке втратило ідеали, енергію, віру й оптимізм молодості. На людство чекає близька смерть, бо воно вже давно духовно вмерло («Лебідь», «Сім старих», «Старі жінки» тощо).

Лебідь Я нині думаю про тебе, Андромахо!Новітній Сімоент, цей повен сліз ручай,Свічадо плинне, де не стала й досі прахом. Гірка твоя судьба, вдовинний гордий пай,- Раптово спомини в мені збудив дитинні, Як площі Карузель доходив я кінця. Вже давнього нема Парижа (місто нині Брудкіше міниться, аніж людські серця); Ще й досі згадую: бараки, пустирища Із купами жорстви й поламаних барил, І груддя цегляне, й трава дедалі вища, В калюжах – пліснява і цвіль камінних брил; … Я бачив лебедя, який утік із кліті, І сіпав лапами нестямно, й ледве тяг Крило по каменю та по бруківці збитій. Над висохлим струмком, розкривши дзьоба птах Всю білину пір'їн занурював жаждиво У порох, мріючи про чисту гладь ставів: «Коли ж ти вдариш, грім? Коли проллєшся, зливо?» Здавлося, герой Овідіїв ожив, …

Третій цикл «Вино»У третьому циклі головним стає мотив сп'яніння. Сп'яніння людства спричинене його гріхами, ницими інстинктами, самозакоханістю і самотністю. Сила вина - подолати буденність і дарувати піднесення, якого не існує в реальному житті, викликати почуття, котрих насправді немає, забути ганебні вчинки, поринути у світ, що його ніколи не буде, піднести настрій, звеселити, хоча й нема приводу для веселощів…

Вино одинокого. Мгновенный женский взгляд, обвороживший нас,Как бледный луч луны, когда в лесном затоне. Она, соскучившись на праздном небосклоне,Холодные красы купает в поздний час;Бесстыдный поцелуй костлявой Аделины,Последний золотой в кармане игрока;В ночи – дразнящий звон лукавой мандолины. Иль, точно боли крик, протяжный стон смычка, —О щедрая бутыль! сравнимо ли все это. С тем благодатным, с тем, что значит для поэта,Для жаждущей души необоримый сок. В нем жизнь и молодость, надежда и здоровье,И гордость в нищете – то главное условье,С которым человек становится как Бог.

Четвертий цикл «Квіти зла»Відкривають цикл два вірші про страждання поета – «Епіграф до засудженої книги» і «Спустошення». Але разом зі своїм ліричним героєм автор переймається болями й гріхами всього світу. Він мучиться від того, що людство падає у безодню, віддаляється від Бога. І сам герой «від зору Божого далеко», Диявол супроводжує його скрізь, указуючи об'єкти для його мистецтва. Ситуація нагадує сюжет «Фауста» Гете. Земля перетворилася на пекло. У циклі постійно зустрічаються образи смерті, трупів, «окаянних жінок», кривавих фонтанів, черепів. І тільки головний герой збірки, як Фауст, ще протистоїть Дияволу (хоча й веде з ним діалог), не боїться всіх цих жахів і не захоплюється «мильними бульбашками» удаваного благополуччя.

Амур и череп. Старинная виньетка. Не то шутом, не то царем, В забавно-важной роли,Амур на черепе людском Сидит, как на престоле. Со смехом мыльных пузырей За роем рой вздувает. И света призрачных детей В надзвездный мир пускает. Непрочный шар в страну небес Летит, блестя, играя... Вдруг - лопнул, брызнул и... исчез, Как сновиденье рая!И череп, слышу я, с тоской Не устает молиться:"Забаве дикой и смешной Ужели вечно длиться?Ведь то, что твой жестокий рот Так расточает смело,Есть мозг мой, мозг, о злой урод, Живая кровь и тело!"В останньому вірші – «Амур і череп» звучить риторичне запитання

П'ятий цикл «Бунт»Двобій між Богом і Дияволом розгортається не тільки у світі, а передусім у серці ліричного героя. Він постає проти Диявола, але повстає і проти Бога – далекого, недосяжного, холодного – проти всього світу, являючи силу й могутність людської натури. Ця тема стає центральною у циклі.

Сын Авеля, дремли, питайся;К тебе склонен с улыбкой Бог. Сын Каина, в грязи валяйся. Свой испустив предсмертный вздох. Сын Авеля, твое куренье -Отрада ангельских сердец!Сын Каина, твое мученье. Изведает ли свой конец?Сын Авеля, ты о посеве. Не думай: Бог его вознес. Сын Каина, в голодном чреве. Твоем как будто воет пес. Сын Авеля, ты грейся перед. Патриархальным очагом. Сын Каина, морозь свой веред,Шакал несчастный, под кустом. АВЕЛЬ И КАИНСын Aвеля, люби и множься,Как деньги множатся твои. Сын Каина, ты не тревожься,Когда услышишь зов любви. Сын Авеля, умножен Богом. Твой род, как по лесу клопы!Сын Каина, ты по дорогам. Влачи с семьей свои стопы. IIАга, сын Авеля, в болото. Лечь плоть твоя осуждена!Сын Каина, твоя работа. Как следует не свершена. Сын Авеля, пощад не требуй,Пронзен рогатиной насквозь!Сын Каина, взбирайся к небу. И Господа оттуда сбрось.

А Бог - не сердится, что гул богохулений. В благую высь идет из наших грешных стран?Он, как пресыщенный, упившийся тиран,Спокойно спит под шум проклятий и молений. Для сладострастника симфоний лучших нет,Чем стон замученных и корчащихся в пытке,А кровью, пролитой и льющейся в избытке,Он все еще не сыт за столько тысяч лет.- Ты помнишь, Иисус, тот сад, где в смертной муке. Молил ты, ниц упав, доверчив, как дитя,Того, кто над тобой смеялся день спустя,Когда палач гвоздем пробил святые руки,И подлый сброд плевал в божественность твою,И жгучим тернием твое чело венчалось,Где Человечество великое вмещалось,Мечтавшее людей сплотить в одну семью,И тяжесть мертвая истерзанного тела. Томила рамена, и, затекая в рот,Вдоль помертвелых щек струились кровь и пот. А чернь, уже глумясь, на казнь твою глядела. Ужель не вспомнил ты, как за тобою вслед,Ликуя, толпы шли, когда к своей столице. По вайям ехал ты на благостной ослице -Свершить начертанный пророками завет,Как торгашей бичом из храма гнал когда-то. И вел людей к добру, бесстрашен и велик?Не обожгло тебя Раскаянье в тот миг,Опередив копье наемного солдата?- Я больше не могу! О, если б, меч подняв. Я от меча погиб! Но жить - чего же ради. В том мире, где мечта и действие в разладе!От Иисуса Петр отрекся... Он был прав. ОТРЕЧЕНИЕ СВЯТОГО ПЕТРА

Шостий цикл «Смерть»Однак усі людські поривання закінчуються смертю. Така думка стверджується в останньому циклі. Символічними є назви віршів: «Смерть закоханих», «Смерть жебраків», «Смерть митців». Однак як добро не існує без зла, Бог без Диявола, так і смерть не буває без життя, а життя не підкоряється смерті. Поет вірить, що Смерть «втішить» і знову «відродить до життя» людство, якщо не помре Дух, покликаний страждати, помилятись, але не зупинятись у пошуках Ідеалу.

Подорож Смерть... давній капітан. Пора! Напнім вітрило Цей край докучив нам. О смерте! Смерте! В путь! Довкола - океан, і небо як чорнило, I лиш в серцях у нас твої огні цвітуть. Пролий отруту нам, в ній радість нам світає. Наш мозок спалено, жадоба серце рве - Пірнуть в бездонний глиб (пекельних мук чи раю?), У глиб НЕЗНАНОГО, щоб віднайти НОВЕ.

Альбатрос. Буває, моряки піймають альбатроса,Як заманеться їм розваги та забав.І дивиться на них король блакиті скоса –Він їхній корабель здалека проводжав. Ходити по дошках природа не навчила –Він присоромлений, хода його смішна. Волочаться за ним великі білі крила, Як весла по боках розбитого човна. Незграба немічний ступає клишоного;Прекрасний в небесах, а тут - як інвалід!.. Той ляльку в дзьоб дає, а той сміється з нього,Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!Поет, як альбатрос - володар гроз і грому,Глузує з блискавиць, жадає висоти,Та, вигнаний з небес, на падолі земному. Крилатий велетень не має змоги йти. Переклад Д. Павличка

Тема: Показ людини, яка відрізняється від суспільства. Поет – мішень в суспільстві в яке всі хочуть потрапитиІдея: Поет доносить до читача, як суспільство ставитися до людини (особливої)Художні засоби “Альбатрос”Епітети: “крилатий велетень”, великі білі крила, розбитого човна, незграба немічний, прекрасний. Метафори: «король блакиті», «володар гроз і грому»Порівняння: «поет, як альбатрос». Символи у вірші “Альбатрос”Альбатрос, тобто сам поет – це світ прекрасного, добра. Моряки – зло, символ людства, яке пливе на своєму судні у безмежжі всесвіту. Море – сим­волізує життя;корабель, човен – людську долю;грім, гроза, блискавка – життєві негаразди. В «Альбатросі» стверд­жується божественна сила мистецтва, з найбільшою пов­нотою втілена у постаті поета. Автор оспівує душу, що прагне високого ідеалу, краси. У поета, як у альбатроса, “міць велика”, але його намагаються приборкати. Він не може протистояти сусп­ільству, як птиця натовпу матросів. На­товп не розуміє його. І тут зло перемагає добро. Але прекрасне завжди вище за потворне, навіть коли гине. Мистецтво та особистість вищі за натовп.