Презентація " Тарасова верба"

Тарасова верба. Підготувала: Вчитель укр.мови та літератури Зеленогайської ЗОШ І-ІІІст. Сербул Я. Ф.

Ця історія сталася у 1850 році, коли Тарас Шевченко відбував покарання у Казахстані. За порушення заборони писати і малювати поета з Орської фортеці відправили до Новопетровського укріплення.

Новопетровське укріплення з Хівінського Шляху (1856-1857рр)Малюнок Тараса Шевченка

Дорога до місця служби протяжністю понад 2000 кілометрів була складною. Під час зупинки у місті Гур’єві поет знайшов маленьку вербову гілочку. І мабуть, так його серце затужило за Україною, що не зміг розлучитися з нею, забрав з собою. А після прибуття посадив її на непишному солдатському городі. І — диво! — гілочка переборола місцеву спеку, прийнялася та пішла вгору (ставши згодом могутнім деревом).

Сьогодні ніхто не наважиться сказати, коли саме Тарас посадив ту вербу у долині за два кілометри від укріплення, однак, найімовірніше, це сталося у перші дні після приїзду. Коли б пізніше, гілочка навряд чи прижилася б. Хтось йому допоміг, адже з новобранця тоді не зводили очей — до фортеці прибув особливо небезпечний політичний злочинець. Можливо, на варті в один із тих днів стояли земляки, а товариші по службі «прикрили» в казармі. Можливо, поет утік самостійно, скориставшись пиятикою офіцерів, що теж бувало нерідко.

Надворі стояла пізня осінь, але Шевченко чи не щодня таємно втікав, щоб полити свою вербу. І сталося неймовірне — пагін став розвиватися. Як радів цьому наш Кобзар — на тисячі верст жодного деревця! То не верба оживала посеред каміння та степу — його душа.«Я увіткнув її в землю, вона листя пустила, я ну її поливати, а вона — рости. Верба моя виросла і укриває мене в спекотний день своєю густою тінню…», — писав солдат Шевченко у листах друзям.

Тарас розмовляв з вербою, плачучи цілував. А скільки радості було з появою кожної нової гілочки! Це була його святиня, що нагадувала йому рідну землю, його Батьківщину. Муштра, душевний біль, фізичні й моральні знущання забувалися під кроною того священного дерева. Щоденникові записи поет майже завжди закінчував словами про його улюблену вербиченьку. «Моя верба…»— з любов’ю писав Шевченко. Під нею він читав, мріяв, думав та створював малюнки.

Увесь останній рік у Новопетровській фортеці Тарасова верба була для нього домом — тамтешній комендант Іраклій Усков запропонував Шевченку працювати в саду. Друзі письменника, що приходили сюди, неодмінно «знайомилися» з вербою. Шевченко розповідав їм легенду про розбійника, якому Бог відпустив гріхи, бо з його палиці виросла груша і почала родити. В одному з листів Тарас писав: верба з його гілочки давно виросла, а гріхи йому досі не відпускаються.«Це, мабуть, тому, що той був великим розбійником, а я всього-на-всього поетом», — припускав жартома.

Тарас посадив ще декілька дерев у місцевому гарнізонному саду. Нині заснований ним парк — один-єдиний на півострові. Це ще одне геніальне творіння Шевченка, його природний «Кобзар», у якому замість поезій — сотні дерев. Та його улюбленицею завжди лишалася верба, що нагадувала поетові рідні серцю краєвиди…

А яка ж подальша доля верби? Працівники місцевого музею розповідають, що дерево прожило 147 років. Жоден гість парку не міг не помітити розлогої, кремезної верби — вона одразу впадала в око. Однак на початку 90-х років ХХ століття дерево почало всихати. Ботаніки розгублено знизали плечима: «Проти старості навіть наука безсила». Навесні 1997 року посаджене Шевченком дерево не витримало натиску буревію і впало. В музеї Шевченка залишився невеличкий пеньок від Тарасової верби. Решту віддали на дрова одному з комунальних підприємств міста. Зараз про це дуже жалкують, спостерігаючи, які емоції викликає навіть та маленька колода. На місці верби — пам’ятний знак.

На щастя, під час відзначення 100-літніх роковин від дня смерті Шевченка делегація українських письменників привезла до Львова пагін цієї верби і висадила у Стрийському сквері. Вже з гілочки цієї верби відродили Тарасову вербу в Мангишлацькому саду. Нащадки Шевченкової верби «охороняють» і його могилу в Каневі. А завдяки активістам його дерево радує українську діаспору по всьому світу.

Шевченко часто приходив до своєї верби, і її зелена крона розвіювала його важку тугу, розпалюючи в ньому святе почуття любові до рідної України: Свою Україну любіть!Любіть її ... во время люте,В останню тяжкую минуту. За неї Господа моліть!