Сценарій вистави «Наймичка» (ЗА ОДНОЙМЕННОЮ ПОЕМОЮ Т.Г. ШЕВЧЕНКА «НАЙМИЧКА»)
Вощанцівський НВК «СЗШ І-ІІ ступенів – ДНЗ»
СЦЕНАРІЙ ВИСТАВИ
:
«НАЙМИЧКА»
(ЗА ОДНОЙМЕННОЮ ПОЕМОЮ
Т.Г. ШЕВЧЕНКА «НАЙМИЧКА»)
Вощанці
- 2018-
Упорядник - Озимко Галина Михайлівна, вчитель української мови та літератури Вощанцівського НВК «СЗШ І-ІІ ст.-ДНЗ» Самбірського району, Львівської області.
Вважаю, що посібник допоможе усім шанувальникам творчості великого Кобзаря в організації шевченківських днів; вчителям – словесникам у позакласній та гуртковій роботі.
Даний посібник призначений для вчителів – словесників та учнів старших класів.
Вистава ,,Наймичка”
Дійові особи:
- Юнак
- Дівчина
- Трохим
- Настя
- Хведір
- Домаха
- Марко
- Ганна
- Катерина
І частина
Юнак: У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Дівчина:Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу, стане жаль
Мені її, і зажурюся, і перед нею помолюся,
Мов перед образом святим.
Юнак : у неділю вранці-рано
Поле крилося туманом;
У тумані на могилі,
Як тополя, похилилась
Молодиця молодая.
Щось до лона пригортає
Та з туманом розмовляє.
Ганна: Ой тумане, тумане,
мій латаний талане,
чому мене не задавиш,
у землю не вдавиш?
Чому мені злої долі,
Чом віку не збавиш?
Ні, не дави, туманочку!
Сховай тілько в полі,
Щоб ніхто не знав, не бачив
Моєї недолі.
Я не одна : єсть у мене
І батько і мати…
Єсть у мене … туманочку,
Туманочку, брате!
Дитя моє! Мій синочку,
Нехрещений сину!
Не я тебе христитиму
На лиху годину.
Чужі люди христитимуть
Я не буду знати,
Як і зовуть … Дитя моє!
Звучить музика.
Дівчина : був собі дід та баба
З давнього - давна, у гаї над ставом,
Удвох собі на хуторі жили,
Як діточок двоє,- усюди обоє.
Ще змалечку удвох ягнята пасли,
А потім побралися.
Юнак : і дід, і баба у неділю
На призьбі вдвох собі сиділи
Гарненько, в білих сорочках.
Сіяло сонце; в небесах
Ані хмариночки; та тихо
Та любо, як у раї.
Дівчина :Сховалося в серці лихо,
Як звір у темнім гаї.
В такім раї, чого б, бач ся,
Старим сумувати?
Чи то давнє яке лихо
Прокинулось в хаті?
Чи вчорашнє, задавлене
Знов поворушилось?
Чи ще тільки заклюнулось
І рай запалило?
Юнак : Не знаю, що і після чого
Старі сумують. Може вже
Оце збираються до Бога,
Та хто в далекую дорогу,
Їм добре коней запряже?
Пісня ,, Тяжко мені сиротою на сім світі жити”.
Трохим : Чого, Насте, зажурилась?
Настя : На душі гірко. Такий сум обгорнув!
Трохим : Либонь, пісня засмутила?
Настя :Усе старенький, згадалося, усе в думках збудилось.
Трохим : Так , так. Не вернуться літа молодії.
Пісня ,,Ой з-за гори кам’яної “.
Настя: Такі вже наші безталання.
Трохим : Жодної рідної людини ні в тебе, ні в мене. Ох тяжко, гірко жити на світі.
Настя : Ще й як гірко. Трохиме, я вже не раз думала, прийняти б нам когось за дочку, або за сина.
Трохим : Ні, Насте, я так порішив, щоб після нашої смерті усе дісталось на монастир, на вічний спомин душі нашої.(Чути розмову)
Настя : Поглянь, чи то часом не Хведір з жінкою йде.
Трохим : Він же, він.
Настя : Чи не трапилось чого, що в таку добу? (Входять Хведір і Домаха).
Хведір : Добривечір!
Домаха : З неділенькою святою!
Трохим: Здорові!
Настя: Спасибі!
Трохим: З дому чи додому?
Домаха : З дому.
Настя: Спасибі, що прийшли.
Хведір : Діло маємо.
Трохим: Без діла, то й не можна прийти.
Хведір : Чом не можна? Звісно, так бачите діло…
Домаха : Ніколи усе… робота, робота, прямо дихнути ніколи. Самі ж знаєте, хазяйствечко, діти…
Хведір : Таке діло, що роботи багато-бо…
Настя: Воно так. Сідайте же, чого стоїте?
Хведір : Сісти можна, бо притомились -таки (сідає, закурює люльку).
Трохим: Гаразд зробили, що прийшли, бо ми із старою аж засумували тут. Так скажеш діло!
Хведір : Еге , діло таке, головне діло.
Настя: Чи не скоїлось чого дома?
Домаха : Господь милував.
Хведір : Щоб що скоїлось, так ні, тільки, звісно, той… діло, ну, а коли діло, так воно , стало буть , той…
Домаха : Замолов вже діло, діло. Ти людям говори, яке діло!
Хведір : Звісно. Мовчи, не твоє до цього діла діло!
Домаха : Так говори толком.
Хведір : Розумієш ти! Всяке діло треба розказати до діла, щоб воно й вийшло діло, а не чорт батька зна що!
Домаха : Знов ,,діло”, остогидло слухати. Стривай, я…
Хведір : Мовчи, кажу! Не твоє діло!
Настя: Не перебивай йому, Домахо!
Домаха : Так він до ранку базікатиме, а товком - таки не скаже. Хіба ви його не знаєте?
Хведір : У тебе товку не позичатиму на усе діло.
Трохим: Не сердься, та говори.
Хведір : Хіба така дасть сказати? Вже зовсім хотів діло розказати, так ні, перебила “І говорив : зоставайся дома, сам піду, так ні – таки оперлася.”
Трохим: Говори вже.
Хведір : Діло, скажемо, таке: усяке діло потребує діла, бо коли не до діла, то не буде діла, так воно вийде не діло, а тьху! Чи не так кажу?
Трохим: А далі?
Хведір : Так оце ми прийшли по ділу.
Домаха : Прийшли попросити на завтра коня і воза у місто поїхати.
Хведір : Не твоє діло! Замовкни, іродна. Чого ти чіпляєшся? Га? Чого? (хоче вдарити) Я тобі заткну пельку.
Настя: Чи ти не здурів?
Хведір : Нехай не встрива в не в своє діло. Яке їй діло? Я ж питаю.
Трохим: Вгамуйся ж, Хведоре. Та й гарячий. Хе - хе - хе!
Хведір : Нехай не доводить!
Трохим: Коня кажете треба?
Домаха : Еге!
Хведір : Знов?
Настя: Мовчи бо вже Домахо!
Хведір : Зрубав я стару грушу на дрова, так, виходить, таке діло, що треба б повезти на базар продати. Свої худоби у нас бракує, так, виходить, таке діло.
Трохим: Що ж, візьми коня – одвезеш.
Домаха : Спасибі за ласку.
Хведір : От бач, як розказав усе діло, як слід, до діла, зразу люди й зрозуміли, що це діло.
Домаха : Коли б не я, то ти й до світа не сказав би, чого нам треба.
Хведір : Розумна.
Домаха : Розумніша від тебе?
Хведір : Розумніша? Гляди, щоб я не вкоротив тобі того розуму.
Трохим: Не сварімося. Замість того, щоб побалакати гарненько, вони завели.
Домаха : Отак, як бачите.
Хведір : Не виставляйся зі своїм розумом.
Настя: Одне одному не вважать – які ж бо ви… Що на селі гарного чули?
Домаха : Нічого.
Хведір : Як нічого? Омель Прусь погорів чисто, до тла.
Трохим: Знаємо.
Настя: Побачила місяць, пригадала…
Трохим: Що таке?
Настя: Сон приснився мені … чудний такий.
Трохим: Цікаво.
Настя: Сниться мені, що нібито зібралися ми зі старим до церкви Божої. Вийшла ото з хати, коли дивлюсь : перед порогом лежить місяць, такий світлий, такий блискучий. Забачила я того місяця, та як закричу не своїм голосом : Трохиме! Та з тим і прокинулась.
Трохим: Дивний сон, дивний…
Домаха : Місяць, коли бачити у сні – користь у хаті.
Хведір : Місяць таке діло. Ото глядіть, або корова отелиться, або кобила лоша приведе, або як …
Домаха : Таке меле.
Хведір : Не мелю, чуєш, не мелю. Або ж свиня опороситься.
Трохим: Бодай тебе. Прирівняв. Хе-хе-хе.
Хведір : Мені якось приснився місяць, то так через місяць вийшло таке діло.
Настя: Ходімо та повечеряємо.
Трохим: Домахо, Хведоре, ходім і повечеряємо.
Домаха : Спасибі за ласку.
Хведір : Так кажу, таке діло, через неділю після того, як приснився місяць, собака моя. – Жовною звати – привела аж п’ятеро цуценят і дивно, що сама маленька така, а … (пішли в хату).
Пісня : ,, Ой одна я одна я…”
Ганна: Куди це йти? Чого шукати? Долі? Не знайти нам, дитино. Ні! Ох доле моя, доле гіркая ! чому ж мене змалку не втопила, чому віку не вкоротила? Батько , ненька… не побачу більше їх. Не побачу!.. До віку, до загину повинна з прокляттям тяжким, з тобою, сину, по світу блукати.
Настя: (ще з хати). Стривайте, ось я свіженької внесу.
Ганна: Йдуть! Швидше, отут зоставайся. Прощай, дитино, прощай, недоле. Я тебе на світ породила, та не я тебе хреститиму.
Виростеш і не будеш знати, що я твоя мати. Прощай.
Настя: (виходить з відром з хати).
Настя: Свят, свят! Що воно? Дитина! Трохиме швидше, Трохиме!
Трохим: (З хати). Що таке?
Настя: Швидше йди! (Всі виходять).
Трохим: Чого ти кричиш?
Настя: Там, біля криниці… щось, поглянь.
Трохим: Що там, хай Господь милує. Перелякалась, чи що?
Настя: Може так здалось? Поглянь, поглянь.
Трохим: Заспокойся.
Настя: Поглянь… дитина.
Трохим: Дитина? Де?
Настя: Біля криниці.
Трохим: Свят, свят! Справді. Насте, дитина? Іди ж (узяв на руки).
Настя: Дитинка. Дитинка… Господи!
Трохим: Бери та неси в хату (дає Насті).
Домаха: (Входить). Що таке трапилось?
Хведір: Скоїлось що?
Трохим: Дитину знайшли!
Настя: Ось воно!
Домаха: Дитину?! Дала кажуть, бровенята, та не дала долі.
Настя: Яке гарненьке. На ньому ще й хрестика нема…
Хведір: Без хреста? Не беріть. То таке діло… киньте.
Домаха: Тю на тебе!
Настя: Чи є ж би це?
Трохим: Звісно, наше буде.
Настя: А, може, знайдеться мати і одбере.
Трохим: Не для того зоставлено, щоб одбирати.
Домаха: Звісно, певно, дівчина привела, та й лишила.
Трохим: Що, Насте, й ми тепер не сироти? Га? Зглянувся Господь.
Настя: Зглянувся, милосердний.
Трохим: Неси ж, неси в хату.
Настя: Дитино моя. Мабуть, голодне.
Домаха: (Ідуть). Ти тут? Ну, та й храбрий ти!
Хведір: Та то - я за шапкою… холодно. Мені що, мені це діло той… це таке діло.
Трохим: Ну, Хведоре, і ти, Домахо, як собі знаєте, а ми вас не пустимо. Заночуєте у нас, а завтра хрестини справимо .- Чи так Насте?
Настя: Завтра охрестимо.
Трохим: За кума берем , Хведора?
Хведір: А чом же? Для такого діла (виходять).
Трохим: От спасибі. Ну й хрестини зроблю.
Ганна: (вбігає): Узяли, зраділи, чужій дитині зраділи, а я, мати його, ховаюсь від людей, проклинаю долю. Дитини своєї рідної відреклась. Дитя рідне віддала людям. Сину, сину, піду одна по світу блукати. Довіку не побачу тебе, моя дитино. Зоставайся, рости щасливий. Прощай, прости.
Юнак: Чудно якось діється між нами!
Один сина проклинає,
З хати виганяє,
Другий свічку, сердешний,
Потом заробляє.
Дівчина: Аж три пари на радощах
Кумів назбирали
Та ввечері охрестили
І Марком назвали
Росте Марко, Старі мої
Не знають, де діти,
Де посадить, де положить
І що з ним робити.
Настя: От почекай, виросте наш Марко, ото буде бондар.
Трохим: А я, бач, так міркую, чи не віддати його до школи.
Настя: До школи? Так це ти як? Дратувати мене чи справд
Трохим: Насправді.
Настя: Вигадав. Віддавати дитину на те учення-мучення. Віддавати між чужі люди, не бачити, не знати, що воно і як. Один він у нас. Ні, нізащо у світі.
Трохим: Чого нізащо. Люди віддають своїх дітей, діти вчаться святому письму, набираються розуму.
Настя: Люди собі нехай, а я нізащо.
Трохим: Знов нізащо?
Настя: Дитину мучитимуть книжками, воно там недоїсть, недоп’є.
Трохим: То пусте, і спатиме, і їстиме, і розуму набереться.
Настя: Оце так! Віддати на муку науку. Краще будемо до хазяйства привчать.
Трохим: Вченість не помішала хазяйнувати, вченість – світ, а невченість – тьма.
Настя: Нехай і тьма. Ми премудрости не вчилися, а хазяйнувати вміємо, і розуму не ходимо позичати.
Трохим: Так, так. А все-таки, буде так, як порішив: до школи.
Настя: Ні, не буде!
Трохим: Буде! Краще не сперечайся. У школу!
Настя: Що хоч, а не пущу, не дам!
Трохим: Не сердь мене. У школу. Вчитися!
Настя: Лайся, бийся, а я дитини не дам. Дитино моя, утіхо моя, замучать тебе книжками, науками. Зостанусь сиротою. Не побачу тебе (плаче).
Трохим: Ну годі!
Настя: Та легше мені живою в домовину.
Трохим: Слухай!
Настя: Аніж з дитиною розстатися.
Трохим: Настусю, слухай.
Настя: Ой, Боже, мій!
Трохим: Слухай, заспокойся. То я так, перестань.
Настя: Воно вже рученьки до мене простилає, вже почало вимовляти мамо.
Трохим: Не сердься, прости.
Настя: Хоче в мене світ відняти, життя моє.
Трохим: Вгамуйся, Насте! Це балачки. Ну помиримось. Десять років не сварилися з тобою так ось.
Настя: Дай слово, що не віддаси до школи.
Трохим: Побачимо ще.
Настя: Візьми мене та краще вбий.
Трохим: Ну добре, не поведу до школи.
Настя: Справді?
Трохим: Кажу ж. Заспокойся тільки. Дитині рік, а ми сварку завели.
Настя: Хто ж завів?
Трохим: Ну, я.
ІІ частина
Музика:
Трохим і Настя заходять і сідають. (входить Ганна).
Ганна: З неділенькою!
Настя: Спасибі.
Трохим: Звідки сама?
Ганна: З - під Чигирина.
Трохим: Не близько.
Настя: Наймаєшся?
Ганна: Наймаюсь
Трохим: До нас наймаєшся?
Ганна: До вас? Господи, до вас з дорогою душею.
Трохим: Чого так зраділа?
Ганна: Ви перші з того часу, як мене вигнали з дому, так щиро до мене говорите.
Настя: Заспокойся, дочко, не вбивайся.
Трохим: У нас дитина, треба буде доглядати.
Ганна: Дитина? Доглядатиму, як своє рідне.
Трохим: А що, візьмемо, Насте?
Настя: Візьмемо, Трохиме, бо ми вже старі, та й дитина, треба доглядати.
Трохим: Та воно то так, я вже постарівся. Так що візьмеш? Плату яку візьмеш?
Ганна: Ніякої не треба.
Настя: Як то ніякої?
Трохим: Так не можна. Дурно працювати не годиться.
Ганна: Не знаю.
Настя: А хто ж зна?
Трохим: Так ось як, поживеш, пізнаєш нас , а ми тебе, тоді за плату домовимось. Добре?
Ганна: Добре.
Настя: Звати як тебе?
Ганна: Ганною.
Трохим: Тільки от що: жити чесно, по-божому,як слід. Щоб не осоромила нашу хату.
Ганна: Присягаюсь Богом, Богом святим, рідним сином, батьком, матір’ю - жити чесно, поважати Вас, як рідних батьків (цілує Трохима і Настю у руку).
Настя: Чесно будеш жити, то Господь простить тебе. Ходімо, Ганно.
Ганна: Сина, дитя своє побачу, пригорну. Господи, дай сили не видати, здержати себе.
Дівчина: Поєднались. Молодиця
Рада та весела,
Ніби з паном повінчалась,
Закупила села!
І у хаті, і на дворі,
І коло скотини –
Увечері і вдосвіта;
А коло дитини
Так і пада, ніби мати,
В будень і в неділю
Голівоньку йому змиє
Й сорочку білу
Що день божий надіває;
Грається, співає,
Робить возики, а в свято –
Із рук не спускає.
Дивуються старі мої
Та моляться Богу.
А наймичка невсипуща
Щовечір, небога,
Свою долю проклинає,
Тяжко – важко плаче,
І ніхто того не чує;
Не знає, не бачить.
Опріч Марка маленького,
Так воно не знає,
Чого наймичка сльозами
Його умиває.
Юнак: Не зна Марко, чого вона
Так його цілує, -
Сама не з’їсть, недоп’є –
Його нагодує.
Не зна Марко, як в колисці,
Часом серед ночі,
Прокинеться, ворухнеться –
То вона вже вскочить
І укриє, перехрестить,
Тихо заколише,
Вона чує з тії хати,
Як дитина дише.
Вранці Марко до наймички
Руки простеляє
І мамою невсипущу
Ганну величає.
Не зна Марко. Росте собі,
Росте, виростає.
Дівчина: Чимало літ перевернулось.
Води чимало утекло,
І в хутір лихо завернуло,
І сліз чимало принесло.
Бабусю Настю поховали
І ледве-ледве одволали
Трохима-діда. Прогуло
Прокляте лихо, та й заснуло –
На хутір знову благодать
З-за гаю темного вернулось
До діда в хату спочивать.
Ганна: (сама) Мати! (бере малу сорочку).
В одній хаті з ним живу, з однієї миски їм, дивлюсь йому в оченята, прислуговую, а не можу, не маю права пригорнути до грудей; сказати йому: «Сину мій, дитино моя, я твоя мати. Мати.» ні я наймичка, навік наймичкою зостанусь.
(Співає) Ой одна я одна,
Як билина в полі,
Та не дав мені Господь
Ані щастя, ні долі.
(Вбігає Марко)
Марко: Тітко?
Ганна: Га?
Марко: Чого ви? Господь з вами. Злякалися?
Ганна: То я так, задумалась.
Марко: Не знаєте, куди тато пішли?
Ганна: До греблі з дядьком Федором. Може голову змиєш?
Марко: Хіба я давно мив? В суботу.
Ганна: Голубчику мій!
Марко: Мені якось ніяково, що ви так коло мене впадаєте, немов за рідною дитиною.
Ганна: Може ти не хочеш, я не буду.
Марко: Що ви тітонько? Я вдячний вам. Коли б, тіточко, знали, як я вас люблю. Вас поважаю за рідну матір(цілує її в руку).
Ганна: Сину! Син… Ні , я не мати, я наймичка.
Марко: Ви для мене – краще рідної матері. Ви мене зростили, вигодували, на ноги поставили.
Ганна: Син… Марку! Прости свою матір. Я – вона, карається за свій гріх.
Марко: Вона зна, де кинула мене, чого не прийде до мене?
Ганна: Може б хотіла, та…
Хіба легко було розставатись з тобою? Прости її, прости.
Марко: Господь проща, а я…
Ганна: І ти прости.
Марко: І я прощаю.
Ганна: Спасибі, Марку. Люби, пам’ятай свою матір…
Марко: Матір люблю, і вас, тіточко.
Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду,
Нема куди прихилитись,
Хоч з моста та в воду.
Мамо моя, рідна нене,
Де ти там блукаєш?
Прийди, глянь на свого сина,
Може не пізнаєш.
(Входить Трохим і Хведір)
Трохим: Нам, синку, треба з тобою поговорити.
Марко: Що таке, тату?
Хведір: Еге, щоб діло до діла.
Трохим: Треба тебе оженити.
Марко: Коли треба, то… я не знаю.
Хведір: В цьому ділі я молодець був. От діло до діла.
Трохим: Може дівчина є?
Марко: Катерина Ониськова.
Трохим: Знаю, знаю.
Хведір: До діла не годиться – бідна дуже. Таке діло.
Трохим: В неділю пошлемо старостів.
Хведір: Так затанцюємо. От буде діло! (входить Ганна)
Ганна: Що таке?
Трохим: Хочемо Марка оженити.
Ганна: Марка оженити?
Трохим: Як ти міркуєш?
Ганна: Ваша воля. Помагай Боже.
Трохим: Ти, Ганно, будеш Маркові за посаджену матір.
Ганна: Я мати?
Хведір: Еге ж!
Ганна: Ні, ні, не можу.
Марко: Тіточко, благаю, будьте матір’ю. Ви мені були замість рідної.
Ганна: Я, я мати. Ні, я наймичка.
Марко: (клякає). Благаю, тітусю. Згодьтесь.
Ганна: Ні, Марку, відпустіть мене до Києва на прощу.
Марко: Не хочете, тіточко. Господь з вами. Благословіть мене.
Ганна: Благословляю, сину. Нехай Мати Божа пошле тобі щастя.
(закривається сцена, всі виходять). 
Юнак: Тричі крига замерзала
Тричі розставала;
Тричі наймичку у Київ
Катря проводжала.
Так, як матір. І в четвертий
Провела небогу.
Аж у поле, до могили,
І молила Бога,
Щоб швиденько верталась,
Бо без неї
Якось сумно,
Ніби мати покинула хату.
Дівчина: Занедужала небога
Уже й причащали,
Старий Трохим по подвір’ю,
Мов убитий ходить.
Катерина з болящої
І очей не зводить.
Катерина коло неї
І днює й ночує –
А тим часом сичі вночі
Недобре віщують.
На коморі болящая
Щодень, щогодини
Ледве чути питається:
Ганна: - Доню, Катерино!
Чи Марко ще не приїхав?
Ох, якби я знала,
Що діждуся, що побачу,
То ще б підождала.
Юнак: Іде Марко з чумаками,
Ідучи, співає.
Не поспіша до господи –
Воли попасає.
Везе Марко Катерині
Сукна дорогого,
А батькові шитий пояс,
Шовку червоного.
Дівчина: А наймичці на очіпок
Парчі золотої
І червоно-білу хустку
З білою чабою.
А діточкам черевички,
Фіч та винограду,
А всім в купі – червоного
Вина з Цареграду.
Відер з троє
Всього везе, та не знає,
Що діється дома.
Ганна: (Лежить хвора).
Де ж мій Марко, Господи, де він?
Катря: Заспокойтесь, тіточко, заспокойтесь, прошу.
Ганна: Чи діждусь я його? Чи побачу?
Катря: Він повинен скоро прибути.
Ганна: Мені дуже треба його. Не можу померти.
Катря: Господь з вами. Побачитесь з Марком. Бог поможе, одужаєте.
Ганна: Тільки б Марка діждати. Підведи мене, Катре. Сядь біля мене.
Катря: Може б ви каші з’їли.
Ганна: Ні, розкажи мені про Марка.
Катря: Та що розказувать? Марко любить вас, тіточко. Бог свідок, що любить вас більше за матір рідну. Та й усі ми любимо вас, тіточко. Ви ляжте, заспокойтесь, Марко скоро прийде.
(Чути пісню).
Катря: Чумаки. Он де й Марко.
Марко: То ж то я душею неспокійний, тягне мене додому.
Трохим: Не говори голосно, вона спить.
Марко: (стає на коліна). Тітонько, мамо моя!
Катря: Господи, як вона тебе дожидала, як виглядала тебе.
Марко: Вона не повинна померти.
Трохим: Збудиш.
Марко: Я зараз (цілує руку).
Ганна: Хто це? Марко?
Марко: Я, тіточко, я, ви слабі? Що з вами?
Трохим: Бач, Ганно, і прийшов, а ти побивалась.
Ганна: Прийшов голубчик. Сядь біля мене.
Марко: Як ви, тіточко, змарніли.
Ганна: Марку, Марку. Я ні одному… Вийдіть швидше.
Трохим: Зараз вийдемо. (виходять)
Ганна: Молись. Сядь. В останній раз розмовляю з тобою.
Марко: Що ви, тіточко, ще видужаєте.
Ганна: Матір свою простив?
Марко: Щодень молюсь за неї. Ви, може, знаєте неньку мою?
Ганна: Знаю.
Марко: Де ж вона, скажіть мені, я знайду її і візьму до себе.
Ганна: Га? Що?
Марко: Де моя матуся?
Ганна: Матуся твоя? Марку?Подивися, як я змарніла. Я не Ганна, прости мене. Прости, я твоя мати.
Марко: Ви? Ви моя мати? Чому ж ви раніш не сказали? Нащо таїли? Матусе, ненько моя, сонечко моє. Тату, Катре, швидше!
Трохим: Що, сину?
Марко: Це ж моя рідна мати, тату.
Трохим: Твоя мати?
Катря: Невже?
Марко: Правда, мамо. Скажіть же їм. Що з нею?
Трохим: Відходить, сину.
Марко: Мамо!
Трохим: Не кричи, дай спокійно померти.
Божа, сину, на те воля. Моліться.
Марко: Померла? Мамо, нене, прокиньтесь, хоч на хвилину, пригорніть мене до свого серця. Навіщо я лічив себе сиротою, як ви були коло мене. За віщо ви мене покидаєте? За віщо?
Пісня «Така її доля».
1
про публікацію авторської розробки
Додати розробку