Презентація "Творчість Ірини Жиленко"

«Вірші мої, недосяжні для тьми, будуть відлунювать сонце!..»

Іри́на (Іраїда) Володи́мирівна Жиле́нко народилася 28 квітня 1941 року в Києві в родині службовців. Батьки загинули під час Другої світової війни, тому дівчинку взяли на виховання бабуся та дідусь у Звенигороді, що на Черкащині.Її дитячі роки припали на грізний воєнний і повоєнний час, коли довелося і вчитися, і працювати одночас­но. Закінчила вечірню школу робітничої мо­лоді.

1964 року заочно закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка. Потім працювала вихователь­кою в дитячому садку, згодом – у редакціях газет і журналів («Молодь України», «Літературна Україна», журнала «Ранок»).

Перша книжка поетеси – «Слово на соль­фі», за нею – «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Останній вуличний шарман­щик» та інші. Перша книжка для малят «Достигають колосочки» з’явилася в 1964 році. Для молодших школярів поетеса випустила книж­ку «Вуличка мого дитинства». Поезія Ірини Жиленко унікальна, багата на кольори (у віршах назви кольорів ужито 1059 разів). А ще поетеса дуже любить рослини, особливо квіти, і щедро опи­сує їх у творах. На честь своїх улюблених фіалок вона навіть створила літературний жанр «фіалки-вірші».

Ірина Жиленко була «принцесою» у своєму маленькому світі. Королівського трону вона не прагнула. «Королем» був її сильний чоловік – Володимир Дрозд, людина з величезним почуттям гумору, талановитий письменник-характерник

Ірина Жиленко отримала премію ім. В. М. Сосюри (1987, за книгу віршів «Дівчинка на Кулі») та національну премію України імені Тараса Шевченка (1996, за збірку «Вечірка у старій вінарні») Ірина Жиленко померла 3 серпня 2013 року.

І вся вороняча оравазчинила люту стрекотняву:"Вона яскра-яскра-яскррава!Таку чужу нескромну птицютримать годитьсятільки в клітці!"Вже третій день — нема Жар-птиці.І людям посмутніли лиця. О, не сумуйте. Її нема,бо — розумієте? — зима. Жар-птиця ж — птаха екзотична,південна, до снігів незвична. Ну, от і простудилась трішки. Лежить вона терпляче в ліжку,п’є молоко, клює родзинки,чита "Барвінок" і "Мурзилку". Пішли на лад у неї справи.І скоро знов злетить вонана злість лихим, кульгавим ґавам,на новорічну радість нам!ЖАР-ПТИЦЯСусідка моя — чарівниця —годувала надвечір родзинкамиу клітці золоту Жар-птицюз очима-намистинками.І як воно трапилось — хто його зна —та тільки дверцят не замкнула вона. Рвонулась на волю чудесна Жар-птиця,і враз освітиласьказково столиця. Летіла все вище, так гарно, так вільно,як в найзолотішім, найкращім мультфільмі... Дорослим і дітямяснішали лиця:"Як хороше житипід сонцем Жар-птиці!"І тільки ота трьохсотлітня ґава,яка себе називала Павою(старезна, без ока, та ще й кульгава),знайшла Жар-птицю непристойно яскравою.

За легендами харчувалася Жар-птиця молодильними яблуками, які дарують безсмертя. Блискавки в небі – це пір’я Жар - птиці, яке вона кидає на землю. І співає Жар - птиця, коли повертається з подорожей відпочити, при цьому з дзьоба самоцвіти сиплються і щасливці ті, хто їх знаходить. П'є вона лише живу воду, з джерела в тридесятому царстві, до якого простому смертному шлях невідомий. І лише деякі сміливці ризикували, шукаючи її перо. Це алегорія, яку висловив народ. Хто стає безсмертним в цьому світі? Той, хто робить щось, про що довго пам'ятають, за що прославляють в піснях і легендах, і це і є безсмертя. Вирушати за пером жар-птиці – це значить зробити те, про що будуть довго пам'ятати. У слов'янській міфології Жар - птиця мала відношення до двох богів. Бога сонця Ярила і бога грози Перуна.

Що ж, покладу підкову в чемодан,куплю я шубу. А тоді поїдув Лапландію. Хоч трішки і шкода,вже так і буть — віддам підкову Діду. Оце і все. А сніг звичайним став. Легкий і рівний, пада, пада, пада... Роти закрили всі сімсот роззяв.І розійшлись... І полягали спати. Була зима. Ішов зелений сніг. За ним — рожевий. Потім — фіалковий.І раптом протрюхикав на коніДідусь Мороз. І загубив підкову. Та не просту. А золоту. Таким,на місяць схожим, серпиком лежала, —аж розгубились в небі літаки,кричали: "Мама!" —Й крильцями дрижали. Підкова. А я знайшла. Сказала їй: — Світитут, на вікні. Щоб все мені збулося! —Зійшлися і роззявили ротисімсот роззяв. Стоять вони і досі... Круг них світився то зелений сніг,то голубий, то ніжно-фіалковий. Вони стояли вперто, день при дні, —зачарувала їх моя підкова.

Гном у буфетіТи знаєш, у нашому домі,в старому буфеті, давноживе мій добрий знайомий –старенький буфетний гном. Він знав ще дідуся хлоп’ям,а маму — малим дівчатком,гукав пустунам: "Ай-яй!",Слухняним давав шоколадки. Замкнувши буфет на гачок,золотить на свята сервізи. Багріє його ковпачокза склом серед вазочок різних. Він любить какао пить,смоктати м’ятні гостинці. Так довго і солодко спитьв старій музикальній скриньці. Навчився він чемних манерв одної маркізи з фарфору. Сказала маркіза: — Тепердружити із вами не сором. Ви просто — франтом, хочавтягніть у петлицю троянду.І прошу до мене на чай. Разом з цвіркуном-музикантом;Століття, і друге, і третє, —прислухайся! — чуєш? – завждиклопочеться гном у буфеті,бормоче, зітха, шарудить.І тупа, і плямка в куточку,і дзвонить в буфетні шибки.І в довгі засніжені ночінашіптує дітям казки.

Любімо наше дитинство!