Презентація "Український національний рух і його опоненти в умовах пореволюційної (столипінської) реакції 1907–1914 рр."

Український національний рух і його опоненти в умовах пореволюційної (столипінської) реакції 1907–1914 рр. Розділ 6. УКРАЇНА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ ПЕРЕД ВИКЛИКАМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ

У результаті навчально-пізнавальної діяльності учні/учениці зможуть: Знати:дати створення Революційної української партії (РУП), утворення в Російській імперії Державної думи, проведення виборчої реформи в Австро-Угорській імперії (запровадження загального виборчого права). Розуміти:поняття: «страйк», «народне віче», «монополія», «політизація національного руху», «ксенофобія»; тенденції й протиріччя суспільно-політичної модернізації України початку ХХ ст.;вплив російської революції 1905–1907 рр. на український національний рух у Російській імперії; значення австрійського конституційно-парламентського устрою для розвитку українського руху. Уміти:схарактеризувати діяльність політичних партій та інших національних організацій, український національний рух у 1907–1914 рр.;пояснити причини і визначити наслідки посилення тиску російської влади на український національний рух у 1907–1914 рр.;обґрунтувати судження про історичне значення діяльності Івана Боберського, Михайла Грушевського, Костя Левицького, Миколи Міхновського, Кирила Трильовського. Євгена Чикаленка.

Посилення тиску з боку російської імперської влади на український рух. Після поразки революції 1905-1907 рр. у Російській імперії запанувала реакція. У цих умовах царський уряд проводив відверту антиукраїнську політику. Через утиски й переслідування одна за одною в містах припиняли діяльність культурно-освітні організації. Закривалися українські періодичні видання, було заборонено й передплату. Знову заборонили викладати українською мовою в навчальних закладах, де це встигли запровадити під час революції. Набула чинності цензурна заборона на вживання у будь-яких публікаціях назви «Україна». Відновлено обмеження на ввезення і поширення книжок українською мовою. В Україні тривалий час діяв воєнний стан - стан посиленої чи надзвичайної охорони. Діяли військово-польові суди, які засуджували учасників заворушень до страти та ув’язнення. У містах і селах лютували каральні військові, козачі і чорносотенні загони.

Посилення тиску з боку російської імперської влади на український рух. Загалом у період Столипінського терору за різними оцінками було страчено кілька тисяч жителів, десятки тисяч відправлено на каторгу. Столипін отримав прізвисько «вішувач», а шибениці, якими він усіяв країну, народ охрестив «столипінськими краватками». Особливо шаленіла поліція щодо робітничих організацій. За 1906-1910 р.р. царська влада закрила близько 500 профспілок, відмовила в реєстрації понад 600 профспілок. Царська охоронка посилено насаджувала провокаторів, які шпигували всередині революційних організацій і зраджували революціонерів. Активних робітників заносили до «чорних списків», і їх не приймали на жодне підприємство, власник якого входив до спілки підприємців. Знову було відновлено багато дореволюційних фабричних порядків, збільшено робочий день, знижено заробітну плату, застосовувалися штрафи.

Ударом по українському рухові став циркуляр Столипіна від 20 січня 1910 р. із забороною реєструвати будь-які інородницькі («инородческие») товариства. Циркуляр також дозволяв губернаторам на їхній розсуд закривати вже зареєстровані товариства. В окремій інструкції міністр пояснював губернаторам, що заборона поширювалася на українські та єврейські організації. Унаслідок циркуляра український рух знов опинився в підпіллі. Попри катастрофічні наслідки для українських товариств цей циркуляр був першим у новітній історії фактом офіційного визнання з боку вищих посадових осіб Російської імперії окремішності української нації від російської. Оскільки циркуляр спростовував офіційну загальноросійську доктрину, незабаром і сам П. Столипін змушений був визнати помилковість зарахування українців до «інородців».

Свідчать документи. Прочитайте фрагменти документа і доберіть контраргументи до тез, сформульованих у ньому. Із книги С. Щоголєва «Сучасне українство. Його походження, зростання і завдання» (Київ, 1913): «І. Українська мова малопридатна для створення рідної малоросам обласної культури. II. Південноросійська народна школа не потребує малоросійських підручників і викладання: підручники ж і книжки на мові українській не тільки некорисні, а й шкідливі. III. Націоналізація малоросійських народних училищ, як зазначав М. Драгоманов, необхідна для федеративного розпаду Росії, для знищення єдності і згуртованості російського народу як великодержавної одиниці в Європі. IV. Наявність в малоросійській чи українській популярній літературі своєрідної (фонетичної) орфографії є фактором, що шкодить народній грамотності і гальмує культуру Півдня Росії. V. У Західній Русі українська книжна мова - плоть від плоті мови польської - забезпечує українському руху підтримку і співчуття полонізаторів».

Прояви ксенофобії та шовінізму. «Справа Бейліса»Шовінізм - агресивна форма націоналізму, проповідь національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої, схильність до розпалювання міжнаціональної ворожнечі й ненависті. Головним провідником імперської реакційної політики від 1906 р. був голова Ради міністрів Петро Столипін, який у своїй діяльності спирався на ідеологію російського шовінізму. Політичні переконання Столипіна безпосередньо стосувалися України. У 1908 р. в Києві було створено «Клуб російських націоналістів міста Києва». Завдяки особистому протегуванню Столипіна та державній підтримці він став однією з найвпливовіших політичних сил у Російській імперії. Основне завдання клубу визначалося як «боротьба з українофільством», яке, на думку його ідеологів, підривало коріння «російської православної цивілізації».

Прояви ксенофобії та шовінізму. «Справа Бейліса»Час появи не був випадковим, 9 лютого 1911 р. III Державна Дума почала обговорювати законопроекти про скасування межі єврейської осілості. Це викликало обурення та занепокоєння антисемітськи налаштованих монархістських партій і чорносотенних організацій. Організаторами справи проти євреїв були віце-директор Департаменту Міністерства Юстиції Лядов та київский прокурор Чаплинський. Вичерпавши звичні на той час антисемітські гасла, вони вдалися до реанімації висунутого проти євреїв ще у середньовіччі звинувачення, що нібито через вимоги свого віровчення євреї використовують для релігійно-обрядових, «ритуальних» цілей християнську кров. Це звинувачення треба було довести на якійсь конкретній справі. Саме в цей час поліція розслідувала вбивство А. Ющинського, тіло якого було знайдено на околиці Києва, поблизу заводу, де працював М. Бейліс. Уже в березні 1911р. було висунуто версію про ритуальний характер убивства хлопчика. Влада підтримала цю версію.

Прояви ксенофобії та шовінізму. «Справа Бейліса»Залучений до слідства експерт, відомий київський психіатр І. Сікорський, погодився дати відповідь на питання прокуратури, чи можливо на підставі аналізу тіла убитого визначити національність убивці. Сікорський заявив, що вбивцями хлопчика є євреї. З богословською експертизою виступив ксьондз І. Пранайтіс, який тенденційно підібраними уривками текстів з єврейських богословських книг «доводив» невгамовну ненависть євреїв до іновірців, насамперед до християн. Отже, залишилося тільки підшукати для процесу його головного героя – вбивцю-єврея. Не зупинив процесу і той факт, що жандармській поліції, яка паралельно з прокуратурою вела розслідування, були вже відомі справжні вбивці, саме Віра Чеберяк зі своїми спільниками. За вказівкою Міністерства юстиції вбивці були звільнені від суду. Натомість 12 липня 1911 було заарештовано М. Бейліса. Чорносотенна преса розгорнула шалену антисемітську агітацію, закликаючи до єврейських погромів. На підтримку Бейліса піднялася передова українська та російська інтелігенція. У Франції на його захист виступив французький письменник А. Франс.

Прояви ксенофобії та шовінізму. «Справа Бейліса»В. Короленко написав відкритого листа до газети «Речь» (30 листопада 1911 р.) під назвою «К русскому обществу. По поводу кровавого навета на евреев», підписаний письменниками, вченими, суспільними діячами. Серед 82 відомих літераторів та громадських діячів протест підписали: С. Єфремов, М. Грушевський, В. Вернадський, О. Купрін, З. Гіппіус, Д. Мережковський, О. Блок, Максим Горький, О. М. Толстой, Ф. Сологуб, Л. Андреєв, В. Іванов, М. Туган-Барановський. Чорносотенці були безсилі переконати присяжних у причетності Бейліса до ритуального вбивства. Кращі адвокати представляли інтереси Бейліса на суді: О. Грузенберг, О. Зарудний, М. Карабчевський, Д. Григорович-Барський, В. Маклаков. «Доводи» І. Сікорського та І. Пранайтіса розбили психіатр В. Бехтєрєв, семітолог П. Коковцев, професор Київської духовної академії священик О. Глаголєв, московський рабин Я. Мазе.

Прояви ксенофобії та шовінізму. «Справа Бейліса»Начальник відділу розшуку київської поліції Микола Олександрович Красовський встановив справжніх вбивць Ющинського – професійних злодіїв: Рудзинського, Сингаєвського, Латишева, а також скупщицю краденого Чеберяк. Попри це Лядов, Чаплинський та Щеґловітов продовжували оперативно-розшукові дії направлені на очорнення євреїв. Процес відбувся в Києві восени 1913 року. До числа присяжних увійшли тільки українці та росіяни, котрі мали відповісти на два питання: чи було це ритуальним вбивством та чи був Бейліс винний у його скоєнні. 28 жовтня 1913 р. за результатами слідства та виступами сторін на суді присяжні визнали факт ритуального вбивства. Що ж до вини Менделя Бейліса голоси присяжних розділилися порівну, шість на шість, тому Бейліс був виправданий. Одразу після звільнення Бейліс з родиною виїхав до Палестини, а звідтіля — 1920 року до США, де й помер у 1934 р.

Стан українського руху в 1907-1914 рр. Усі українські партії після поразки революції зазнали тиску з боку влади. Більш за все він вразив УСДРП — частина її лідерів емігрувала, інші потрапили під нагляд поліції, але спромоглися організувати ряд страйків та видавати газету «Слово», журнали «Українське життя», «Дзвін». Українська соціал-демократична спілка розпалася — більша частина її членів розчинилася серед російських меншовиків, дехто повернувся до УСДРП. Практично завмерла і діяльність УНП. На з’їзді УДРП у 1908 р. було прийнято рішення про створення ТУП, завданням якої було розв’язати «українське питання» за підтримки російських ліберальних партій. Але з 1910 р. реакція в Росії стала відступати. Разом з тим оживав суспільно-політичний рух. Показовими в цьому плані були події осені 1912 р. На похорон українського композитора Миколи Лисенка з’їхалися представники з різних кінців України, у тому числі й з Галичини та Буковини. У траурній ході взяло участь понад 100 тис. осіб. Це був перший масовий виступ українців, що демонстрували свою незгоду з національною політикою російської влади.

Стан українського руху в 1907-1914 рр. У 1914 р. вся Україна урочисто відзначала століття від дня народження Т. Шевченка. На західноукраїнських землях австрійська влада не чинила цьому перепон. Коли в Наддніпрянщині повсюдно почали створювати комітети з підготовки до вшанування пам’яті поета, це надзвичайно занепокоїло російський уряд. Чорносотенні організації повели шалену кампанію проти відзначення пам’яті Шевченка та «мазепинського» руху взагалі. Міністр внутрішніх справ заборонив друкувати пам’ятне видання на честь Т. Шевченка. Він рекомендував губернаторам не дозволяти публічного вшанування пам’яті Т. Шевченка. У Києві урочисте відзначення століття з дня народження поета заборонили, і тільки в Катеринославі та ще декількох містах святкування відбулися. Заборона святкувати шевченківський ювілей знайшла відгук і в Державній думі Росії. Із цього приводу граф Капніст, нащадок відомого українського автономіста В. Капніста, говорив, що заборона святкувати сторіччя від дня народження Т. Шевченка є образою для всієї України.

Стан українського руху в 1907-1914 рр. Спалах національних почуттів українців відбувся в умовах, коли в Європі відчувалося наближення широкомасштабного воєнного конфлікту між великими військовими блоками: Антантою (Великою Британією, Францією, Росією) і Троїстим союзом (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Італією). Українським політикам було очевидно, що їхній народ у цьому конфлікті змушений буде воювати у складі обох блоків. Виникало питання: яку позицію слід зайняти в цій війні, до чого закликати наддніпрянців і західних українців, щоб їх черговий раз не ошукали могутні сусіди?У 1913 р. у Львові відбувся всеукраїнський студентський з’їзд. Особливу увагу на ньому привернув виступ Дмитра Донцова, родом з Мелітопольщини (Катеринославської губернії), який проголосив реферат «Сучасне політичне положення нації і наші завдання». У ній Д. Донцов обґрунтував ідею сепаратизму як протиставлення ідеї самостійництва: «Актуальним є не гасло самостійності - мріяли ж колись наші українці про самостійну Україну в злуці з Росією, актуальним, більш реальним, більш конкретним і скорше здійсненним є гасло відірвання від Росії, - політичний сепаратизм».

Стан українського руху в 1907-1914 рр. Правий ідеологічний фланг самостійництва займали також групи, що орієнтувалися на ідеї В’ячеслава Липинського. Липинський заперечував будь-яку орієнтацію на сторонні сили. Між тим як серед його прибічників були австрофіли, які проголосили себе молодукраїнцями і прихильниками перемоги Австро-Угорщини у майбутній війні. Українці мали на землях, що не підпадуть під окупацію, творити перші паростки української держави та шукати союзників ідеї незалежності назовні. Серед українських діячів мала місце і інша позиція: у майбутній війні підтримати Росію, яка після розгрому Австрії та її союзників просто змушена буде задовольнити національні вимоги українців, бо без їхньої допомоги перемога буде неможлива. Товариство українських поступовців (ТУП), яке перебувало під впливом М. Грушевського та його лідери С.Єфремов, Є. Чикаленко, А. Ніковський, М. Левитський та ін. вважали, що в культурному сенсі суспільство не готове до самостійності. Її треба плекати поступово, тривалою виховною роботою.

Стан українського руху в 1907-1914 рр. У 1900 р. українські громадські діячі провели в Галичині і Буковині народні віча під гаслами поділу Галичини на польську та українську частини і приєднання Буковини до останньої. 14 липня 1900 р. на студентському вічі у Львові Лонгін Цегельський виголосив програмову заяву: «Створити власну незалежну самостійну українську національну державу в етнографічних границях по всій території, заселеній українським народом…». За підтримки українських політичних партій краю студенти розгорнули боротьбу за створення у Львові українського університету. 8 жовтня 1901 р. академічне віче, на якому був присутній М. Грушевський поряд зі студентами, започаткувало серію політичних демонстраційна підтримку українського університету. Проте поляки не бажали поступатися українцям. Польські студенти створювали «боївки», які нападали на студентів українців, ті у відповідь організовували власну самооборону. У липні 1910 р. під час збройної сутички загинув один із лідерів українського студентського руху Адам Коцко.

Стан українського руху в 1907-1914 рр. Віденський уряд, намагаючись розв'язати конфлікт у Галичині, у 1912 р надіслав інструкції до адміністрації краю про запровадження української мови в навчальний процес Львівського університету та державних установах. Збільшено грошові витрати на культурні і господарські потреби українців Галичини. До 1916 р. у Львові для українців мав бути збудований окремий університет. Народовці закликали українців краю вести боротьбу за введення загального виборчого права. 2 лютого 1906 р. відбулося народне віче, у якому взяли участь 50 тис. осіб. У січні 1907 р. австрійська влада здійснила реформу системи виборів до парламенту держави. На виборах у травні 1907 р. українці збільшили своє представництво в австрійському парламенті. У 1908 р. під час виборів до Галицького крайового сейму польська адміністрація здійснювала махінації з виборчими округами, підтасовки бюлетенів і розправи на виборцями –українцями. У відповідь на зловживання студент Мирослав Січинський застрелив намісника Галичини Анджея Потоцького, який підтримав москвофілів, що після 13-річної перерви провели 8 своїх депутатів проти 12 українських.

Стан українського руху в 1907-1914 рр. На початку 20 ст. помітно активізувалася політична діяльність українських партій Східної Галичини. У 1905 р. з’їзд РУРП схвалив нову програму, в основу якої було покладено ідею поєднання соціальної боротьби українського народу з національною. Як і раніше, РУРП спиралася на підтримку селян Східної Галичини. Провідними діячами партії були Михайло Павлик, Кирило Трильовський, Лев Бачинський. Так само на селян орієнтувалася Українська соціал-демократична партія (УСДП) (лідери - Микола Ганкевич, Семен Вітик): до заходів, спрямованих на організацію міського пролетаріату, вона практично не вдавалася. Найсильніший вплив на суспільні процеси справляла Українська національно-демократична партія (УНДП). Організатори УНДП - Юліан Романчук, Кость Левицький, Михайло Грушевський - ставили собі за мету забезпечити українському національному рухові масовість. Перевагу надавали публічним зібранням, поширенню популярних часописів і брошур, маніфестаціям у зв’язку з конкретними подіями. Так, саме УНДП стала організатором потужного вічевого руху, який охопив чи не всі найбільші населені пункти Галичини.

Стан українського руху в 1907-1914 рр. З’їзд УНДП, який відбувся 26 грудня 1902 р., проголосив перехід до «політики масової самооборони і рішучої опозиції проти галицько-польської адміністрації, проти піддержуючого її центрального уряду». Саме на підставі рішень з’їзду К. Левицький зробив висновок про те, що з цього часу національно-демократична партія «взяла у свої руки керму нашої політики». Найближчими програмовими завданнями РУРП і УНДП визначили боротьбу за національно-територіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини із власним сеймом й адміністрацією, УСДП - за культурно-національну автономію. А кінцевою метою національного руху всі три партії сформулювали у своїх програмах здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об’єднання його земель.

Стан українського руху в 1907-1914 рр. Провідну роль у суспільно-політичному житті українців Північної Буковини наприкінці 19 - на початку 20 ст. відігравали народовці. Вони створили мережу сільських читалень, збирали народні віча, організовували різні кооперативні товариства, зокрема «райффайзенки», подавали різноманітні запити, звернення, петиції з вимогами забезпечення національних прав до Австрійського парламенту, Буковинського сейму та інших органів крайового управління. Народовці створили першу українську політичну партію на Буковині в 1905 р.- 1907 р. «Національна рада русинів на Буковині». Програмові документи партії були близькими до засадничих документів РУРП та УНДП. У 1913 р. цю політичну платформу уособлювали дві партії - Українська народна партія та Національно-демократична партія. Лідерами народовства і народовських політичних партій були Степан Смаль-Стоцький, Микола Василько та ін. У 1907 р. в Чернівцях створено Українську радикальну партію. Вона активно критикувала народовські організації за надмірну прихильність до влади, заявляючи, що виражає інтереси українського селянства. Третьою силою в українському русі були соціал-демократи. Створена ще в серпні 1896 р. Соціал-демократична партія Буковини була складовою австрійської соціал-демократії.

Стан українського руху в 1907-1914 рр. У Закарпатті угорська влада активно здійснювала політику мадяризації, що ґрунтувалася на ідеї плекання єдиної «політичної мадярської нації». Виявлялася політика передусім у витісненні з ужитку української мови та її заміні угорською в школах, церкві, друкованій продукції тощо. Чи не єдиною та найдієвішою національною інституцією українців у краї була греко-католицька церква. Саме представники греко-католицьке духівництво в останнє десятиліття 19 ст. започаткували народовський рух, який, щоправда, обмежувався мовно-літературними та культурно-освітніми питаннями. Закарпатські народовці не висували ідеї створення незалежної Української держави і навіть не порушували питання про надання Закарпаттю статусу автономії у складі Угорщини. Не було створено й політичної партії. Народовці Закарпаття все-таки спромоглися перехопити ініціативу в москвофілів і мадярофілів у культурно-громадській сфері, а підвалини їхньої ідеології визначили майбутній напрям політичного розвитку національного руху в краї.

Стан українського руху в 1907-1914 рр. Надзвичайно розгалуженою стала мережа культурно-просвітніх і господарських організацій, осередки яких були в усіх повітах. Наприклад, у 1914 р. товариство «Просвіта» мало 77 філій та майже 3 тис. читалень, у яких влаштовували вистави, вечорниці, проводили тематичні вечори, організовували хори й драмгуртки. У сільських читальнях діяли вечірні школи для неписьменних, різні курси. На Буковині ж 1912 р. діяло 9 філій «Руської бесіди» й близько 150 читалень. Великих успіхів досяг кооперативний рух, до якого належало майже 500 кредитних організацій, кооперативних магазинів, спілок для продажу сільськогосподарських продуктів. Період головування в НТШ М. Грушевського (1897-1913) визначають як «золоту» добу Наукового товариства ім. Т. Шевченка. За цей час НТШ видрукувало майже 800 томів наукових праць. Книжками й часописами, виданими в НТШ, обмінювалися 230 наукових установ світу. Бібліотека налічувала майже 70 тисяч книг і 500 рукописів. Музей товариства зберігав понад 9 тисяч етнографічних й 5 тисяч археологічних пам’яток.

Стан українського руху в 1907-1914 рр. Піднесенню національної свідомості серед галицької молоді сприяло створення мережі фізкультурно-спортивних товариств, які вбачали мету своєї діяльності в плеканні фізичного та духовного здоров’я. 1894 р. у Львові виникло гімнастичне товариство «Сокіл», першим головою цього товариства став В. Нагірний. Період розквіту «Сокола» пов’язують із співпрацею зі знаним педагогом Іваном Боберським. На початку 1914 р. у 974 філіях «Сокола» відбули вишкіл 60 тис. юнаків та дівчат з Галичини і Буковини, вправляючись у різних видах спорту (велосипедного, веслування, фехтування, стрільби (з 1912 р.), заняттях із протипожежної підготовки) та відвідуючи заняття з музики і співу. У 1900 р. Кирило Трильовський створив фізкультурно-спортивну організацію - «Січ» (офіційно організація називалася «Пожежно-гімнастичне товариство “Січ”»). Першу «Січ» було засновано в с. Завалля (нині село Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.). Невдовзі січові осередки виникли в більшості міст і сіл Галичини. Для координації діяльності «Січей» в 1912 р. створили Український січовий союз. У 1903 р. першу «Січ» засновано і на Буковині – у м. Кіцмані. У 1913 р. в лавах «Січі» налічувалося майже 75 тис. галичан та буковинців.

Домашнє завдання. Опрацювати §43, 47 п.3 Підготувати флеш-карти до теми. Переглянути відео: Аграрна реформа П. Столипіна. Національно-політичний рух 1907-1914 років https://www.youtube.com/watch?v=75 Fvx. Fi. Ykfg&list=PLz. UTz. JWWg_No. Egb. Lipv. Zx. AHWnxsi8 Ytk. A&index=18&pp=i. AQB Україна в роки І російської революції 1905-1907 рр.. І та ІІ Держ. Думи https://www.youtube.com/watch?v=Yn. JKm7 J1py8&list=PLz. UTz. JWWg_No. Egb. Lipv. Zx. AHWnxsi8 Ytk. A&index=17&pp=i. AQB Українські землі у складі Російської імперії на початку ХХ століття https://www.youtube.com/watch?v=Bp58 Fkt. Wn. MA&list=PLz. UTz. JWWg_No. Egb. Lipv. Zx. AHWnxsi8 Ytk. A&index=16&t=12s&pp=i. AQB Західноукраїнські землі на початку ХХ століття https://www.youtube.com/watch?v=PLJg. Gwfw9y. Y&list=RDCMUCh09 CQPQMU1f. ULV2bwb01u. Q&index=2

Джерелаhttps://uahistory.co/pidruchniki/vlasov-2017-ukraine-history-9-class/27.php https://shkola.in.ua/2560-istoriia-ukrainy-9-klas-hisem-2022.html https://shkola.in.ua/2565-istoriia-ukrainy-9-klas-shchupak-2021.html

Джерелаhttps://uahistory.co/pidruchniki/vlasov-2017-ukraine-history-9-class/27.php https://shkola.in.ua/2560-istoriia-ukrainy-9-klas-hisem-2022.html https://shkola.in.ua/2565-istoriia-ukrainy-9-klas-shchupak-2021.html