Презентація "Василь Стус:життя, віддане за гідність"

Василь Стус: життя, віддане за гідність1

6 січня 2023 року виповнилося б 85 років Василю Стусу – людині, яка стала символом Українського Опору другої половини ХХ століття, ключовою фігурою духовного життя епохи, письменника, правозахисника, борця. Василь Стус – український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один з найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка, Герой України."То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям", – писав про нього вже нині покійний дисидент Євген Сверстюк.2

Дитинство. Народився Василь Стус 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині в селянській родині. Був наймолодшою четвертою дитиною . Коли хлопчику виповнився рік, батько поїхав на Донбас шукати роботу. Згодом до нього приїхала дружина із двома старшими дітьми, залишивши менших на бабусю. Коли Василю було три роки, батько перевіз його до міста Сталіно – нині Донецьк. У роки Другої світової війни родина залишилася в окупованому нацистами місті й жила у злиднях. Після війни отримали невелику земельну ділянку, на якій почали зводити будинок. Але ця справа просувалася надзвичайно тяжко, бо здоров'я батьків було підірване, а зарплатня – мізерна. Про 1946-1947 роки Василь Стус згадуватиме: "Коли мені було дев'ять літ, ми будували хату. І помирав тато - з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам'ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама…Пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом". А сестра Марія так згадувала про брата: "Рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято грав у футбол. За що б він не брався, все в нього виходило… Він наче відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі". Василь Стус добре вчився і закінчив школу із медаллю у 16 років. Одразу поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Однак йому відмовили, бо виявився "занадто малим" за віком.3

Студентські роки. На факультет української філології педагогічного інституту у Сталіно його зарахували без вступних іспитів завдяки отриманій в школі медалі. З другого курсу відбулося об'єднання філологічного та історичного факультетів, тож закінчив Василь Стус історико-філологічне відділення. Перед першим курсом влітку працював на залізниці, щоб заробити гроші на радіолу. Був наймолодшим у групі. Але швидко завоював авторитет серед однокурсників завдяки ерудованості та приязності. Самотужки вивчив латину, добре знав німецьку мову, читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди виключно українською. Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження. Любив відвідувати філармонію, намагався не пропускати театральні прем'єри. У 1959 році "Літературна газета" надрукувала перші вірші Василя Стуса, передмову до яких написав Андрій Малишко.4

Донецький клуб літераторів. Другий ліворуч Василь Стус. Після інституту служив у армії. Спочатку на Полтавщині, а потім його перевели на Урал. Якось солдат направили на термінове розвантаження автівки, під час якого Стус через нещасний випадок втратив фалангу безіменного пальця на лівій руці. Після цього він не міг грати на гітарі.5

У середині 60-х Василь Стус одружився з Валентиною Попелюх. Народився син Дмитро. На п’ятиріччя Дмитрика, 15 листопада 1971 року, до Валентини і Василя Стуса прийшли в гості В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний … Очевидно, факт збору найвідоміших шістдесятників остаточно переконав владу в «небезпеки» Стуса. 6

Громадянська позиціяІз 1961-го року викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки. Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар'єру, наприклад, стати директором школи. Але він відмовився і 1963-го року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Тоді він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.4 вересня 1965-го у Києві мала відбутися прем'єра фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ прийшла столична інтелігенція, серед якої був і Василь Стус. Іван Дзюба потім так згадував той день: "Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…". Це було оприлюднення Василя Стуса як громадянина України. І рівно через 20 років цей день став днем його загибелі. Наслідком такого вчинку стало виключення з аспірантури. 7

Згодом на похороні дисидентки, художниці Алли Горської у грудні 1970-го Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Поет знав про присутність на похованні агентів КГБ і знав, що ті пильно стежили і фіксували усе, що відбувається. Але Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів.8

У 1968-му він був одним із підписантів "Листа 139-ти", адресованого Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих. Василь Стус направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, у яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини. Тоді його поезії друкують у "Самвидаві" або за кордоном, збірка "Зимові дерева" побачила світ у Брюсселі. 1979-го року увійшов до Української Гельсінської групи. Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання, написав відмову від радянського громадянства: "…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…". Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув'язненими.9

Фото Василя Стуса, зроблене під час першого арешту в 1972 році10

Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який, як повідомляють в Інституті національної пам'яті України, без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його "провину". Це зафіксовано в "Хронике текущих событий" (Самвидав, Москва. - 1980. - №58).Євген Сверстюк так згадував ті події: "Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката". Але цієї відмови суд не прийняв. Тоді Стуса засудили до 10 років примусових робіт і 5 років заслання.11

В архіві СБУ збереглася шеститомна кримінальна справа Василя Стуса. Коли читаєш протоколи допитів, висунуті проти нього обвинувачення, розумієш всю жахливість тієї системи, що панувала понад сім десятиліть. На замовлення «вірних дзержинців» старший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка Арсеній Каспрук пише на поетичну збірку «Зимові дерева» рецензію: «Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер. Не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім ідейним спрямуванням, усією суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, зі зневагою до «поета», що так порочить свою землю і свій народ…». А ось як він оцінив іншу збірку: «З художнього боку вірші Стуса — це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного — це свідомий наклеп, очорнювання й оббріхування нашої дійсності».12

Стус потрапив у табір особливого режиму ВС-389/36-1 у селі Кучино Чусовського району Пермської області. «В чому саме обвинувачують мені зрозуміло. Але винним я себе не визнаю», – наголосив поет. Табір ВС-389/36 у селі Кучино на Середньому Уралі, де відбував покарання і помер Василь Стус, фото 1999 року. Ключ №3 від камери Стуса у таборі ВС-389/36 у селі Кучино на Середньому Уралі, де він відбував покарання і помер. Відомо також, що табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами. Коли в камері кримінальник поранив Стуса заточкою, у поета відкрилася внутрішня кровотеча, він втратив свідомість. Медичну допомогу йому не надавали. І тільки після голодування, організованоїго на сусідній жіночій зоні Іриною Калинець та Надією Світличною, вмираючому прислали лікаря. У лікарні поетові видалили дві третини шлунка. Він жартував з цього приводу: «Мені вшили зеківський шлунок, він тільки баланду приймає».13

«Це страшний злочин російського імперіалізму – знищення Стуса і його віршів. Відомий рукопис «Із таборового зошита» Василеві вдалося передати через співкамерника, литовця Баліса Ґаяускаса. Він мав побачення з дружиною Іреною, передав своє і попросив вивезти Василеве. Виносили такі речі у «невимовних місцях». Робилася капсула, округла або продовгувата, обмотувалася целофаном і запаювалася. Її можна було сховати десь в собі, а можна – і проковтнути, але немає впевненості чи вийде ця ампула за потрібний час. Оце в такий спосіб доводилося рятувати українську культуру. Це тяжко розказувати», – із сумом пригадує Овсієнко.14

12 жовтня 1980-го року академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод: "1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю… життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму "я". Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі…Вирок Стусу повинен бути скасований…»". Наші академіки мовчали. Сахаров був також одним із тих, хто беззастережно підтримував ідею української незалежності. Після його смерті, з усіх російських лібералів, яких на початку 90-х було ще чимало, чи принаймні тих, хто лібералом себе вважав, українську незалежність без постімперського «мы же братья…» – привітали лише двоє: Олена Боннер і Юрій Афанасьєв. Про Василя Стуса знали. Його намагалися визволити і підтримати, навіть пробували висунути на здобуття Нобелівської премії.15

Однак Стус загинув у холодному карцері на Уралі. Смерть прийшла в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. За офіційною версію – «зупинка серця», проте друзі-політв’язні кажуть: це була справжня розправа режиму над поетом і людиною, який не піддавався тиску. Поета, який пішов з життя в 47 років, в тому ж віці, що й Тарас Шевченко, спішно поховали в селі Кучино Пермської області. На могилі не було навіть хреста, тільки дерев’яний стовпчик із номером 9. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Великий дерев'яний хрест позначає місце, де був похований Василь Стус. Фото Вахтанга Кіпіані16

Майже неможливо було уявити, що прах Василя Стуса буде перевезений до Києва, що на Байкове кладовище прийдуть десятки тисяч людей. Як і те, що у безіменного зека, похованого під номером 9, після смерті вийдуть дев’ять (!) Томів творів. І станеться диво посмертної зустрічі поета з читачами …26 листопада 2005 Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави. Лише після завершення терміну ув'язнення, у 1989-му році рідні змогли перевезти його прах в Україну.17

18 вересня 2020 року в Дарницькому суді міста Києва продовжився розгляд позову колишнього адвоката Василя Стуса Віктора Медведчука до Вахтанга Кіпіані – автора книги «Справа Василя Стуса» про «захист честі, гідності та ділової репутації». Що ж, було б справедливо, якби кишенькові адвокати захищали інтереси свого патрона так само бездоганно, як те робив пан Медведчук у 1980 році, «захищаючи» Василя Стуса. Єдине, на що хочеться звернути увагу: не варто плутати честь і гідність із хворобливим самолюбством, яке спирається на єдину опору – гроші.18

Потужні цитати незламного Василя Стуса:«Людина — це обов’язок, а не титул (народився — і вже людина). Людина — твориться, самонароджується. Власне, хто Ти є поки що? Кавалок глини сирової, пластичної. Бери цей кавалок у обидві жмені і мни — доти, поки з нього не вийде щось тверде, окреслене, перем’яте. Уяви, що Бог, який творить людей, то Ти є сам. Ти є Бог. Отож, як Бог самого себе, мни свою глину в руках, поки не відчуєш під мозолями кремінь. Для цього в Тебе найкращий час — Творися ж!»«Наша історія — це все і завжди спочатку, якась постійна гойданина на одному й тому ж місці, мертва хвиля еволюції. (Феномен доби (Сходження на голгофу слави): Розвідка.) Люди, прагнучи світла, викликають власну смерть. Це щастя: мати таку долю, як у мене…Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі. Долі не обирають… Її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас»«На Донбасі читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків … Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної…. Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас – за 40 мільйонів…»19

«І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі»«Якщо болить серце — тобі, друже, поталанило»«Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!»«Долі не обирають… Її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас»Потужні цитати незламного Василя Стуса. Життя Василя Стуса — це приклад незламності, принциповості і твердої волі. Він ніколи не намагався бути зручним  і не боявся відкрито висловлювати свою позицію.20

21

Спогади Дмитра Стуса, сина Василя Семеновича Стуса:«Запам’ятався травневий день 1980 року, коли працівники КДБ проводили у нас обшук і арештовували батька. Прощаючись зі мною, він сказав:– Сьогодні, синку, ти пережив, може, найбільше приниження й розчарування у своєму, ще не такому довгому житті. Я знаю, як буває прикро чоловікові від усвідомлення безсилля. Прикро, як ось мені зараз, від того, що бачиш біду, бачиш несправедливість, а ніяк зарадити. Але мусимо терпіти…Я не знаю, чи ще побачимось, а тому прошу тебе лише про одне. Прости сьогоднішній день оцим людям, співробітникам КДБ, які завдали тобі, мені й мамі стільки болю. Вибач їм, але запам’ятай як досвід, щоб ніколи не завдав нічого подібного іншим. Попри всю неправду, треба вміти любити, вірити, зберігати надію. Знай це, або, поки, вір. Я, на жаль, уже не можу, стомився, чи що, вибачати».22

Потім батько прощався з мамою. А я вже не міг осягнути почутого й лише за кілька десятиліть… збагнув, що саме 15 травня мав найважливіший урок у своєму житті – урок любові. Коли зачинилися двері, я бачив лише чорні мамині очі. І в моторошній тиші, що запанувала у квартирі, не міг спекатися підлої думки про те, що ті очі – найстрашніша плата за право бути собою. Після цього я бачив батька всього один раз, коли разом з мамою провідував його в таборі, де він відбував покарання. Чи відчував як син Василя Стуса «опіку» КДБ? Звісно, що так. Комітетчики постійно смикали мене, не пов’язуючи це з цією обставиною. Але я ж все прекрасно розумів. Навіть коли служив у колишній Радянській армії, то про мене «не забували» офіцери особливого відділу – філіалу Комітету держбезпеки. Пам’ятаю те, як у вісімдесятих, коли всі мої друзі за спелеоклубом, де я тоді займався, збиралися їхати до Югославії в печери, мене поставили перед фактом, що я не можу їхати. Я не міг вчитись на гуманітарних факультетах радянських вишів, наприклад, у театральному інституті, про що так мріяв. Це було образливо, прикро, але я навчився терпіти…».23

Мине багато років і Іван Драч скаже:«І в часи людиноненависницького компартійно-радянського режиму знаходилися люди, які кидали йому виклик, проходили табори. Та Василь жодного разу не йшов на компроміси з тодішньою владою, завжди був самим собою. І на волі, і серед колег, і в таборі. За колючим дротом, як пригадують інші борці з тоталітаризмом, не гнувся. Різав охоронцям правду в очі. Скажу відверто: таких, як Василь Семенович, було дуже мало не лише в Україні, а й на теренах колишнього Радянського Союзу».24

4 вересня 2019 року. Фільм «Заборонений» (реж. Роман Бровко )Показ фільму "Заборонений", присвяченого Василеві Стусу, відбувся у Києві в день памʼяті відомого українського поета і правозахисника — він загинув у ніч на 4 вересня 1985 року.“Творці фільму зробили все можливе для того, щоб створити фільм про нашого геніального, великого поета і громадянина Василя Стуса. Я іще вся там — в згадках тих давніх часів, в тих подіях, які торкалися часто-густо і мене. Велика подяка акторові Дмитрові Ярошенку, бо зіграти Василя Стуса — це треба бути самому людиною достойною і людиною з високим мистецьким духом, з мистецькою природою. Дмитрові це вдалося. Він зумів зіграти образ одного з найсильніших, найвеличніших людей нашої доби, проникнути в дух Василя Стуса”, - сказала дисидентка, дружина скульптора Бориса Довганя, який створив відоме погруддя Стуса, Маргарита Довгань.25

Як добре те, що смерті не боюсь яі не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що вам, богове, низько не клонюсяв передчутті недовідомих верств. Що жив-любив і не набрався скверни,ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну,і в смерті обернуся до життясвоїм стражденним і незлим обличчям,як син, тобі доземно поклонюсьі чесно гляну в чесні твої вічі,і чесними сльозами обіллюсь. Василь Стус26

Джерела та література1. Стус Д. Свій поміж своїх, чужий поміж чужих: Біографія Василя Стуса /Д. Стус // Сучасність. - 2004. - № 7-8. - С.117-1283. Білоус Г. Рокований вересень: Роздуми про життя і творчість Василя Стуса / Г. Білоус // Київ. - 2003. - № 10. - С.153-173.4. Бондаренко С. Голгофа Василя Стуса / С. Бондаренко// Киев. ведом. - 2001.- 2 июля(№140). - С.13.5. Зятьєв Сергій. «Таких, як Василь Стус, було дуже мало не лише в Україні, а й на теренах колишнього Радянського Союзу». -https://armyinform.com.ua/2021/01/066. Кіпіані В. Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву КДБ УРСР. // Vivat./ 2022.-с. 684 2. Коцюбинська М. “На цвинтарі розстріляних ілюзій…”  /М. Коцюбинська // Слово і час. - 1990. -   № 6. - С.21 - 32.27