“В похилій хаті край села,Над ставом чистим і прозорим. Життя Тарасику дала. Кріпачка-мати, вбита горем ...”“…Синові Тарасику з мого хазяйства нічого не треба: він буде неабияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо, для нього моє наслідство нічого не буде значить, або нічого не допоможе…”
Доля не подарувала Шевченкові ні сімейного щастя, ні родинного тепла, ні взаємного кохання. Не збулася й остання мрія поета – невеличка власна хатина. А він був звичайною людиною, він мав звичайні бажання: бути щасливим чоловіком і батьком у власній оселі над Дніпром. Та не судилося…
«Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі на ржу, ані його любові до людей на ненависть і погорду, а віри в Бога на зневіру і песимізм. Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Ось такий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко». І. Франко