Презентація заняття з теми "І.С. Нечуй-Левицький. Життєвий і творчий шлях"

І.С.Нечуй-Левицький – майстер української прози

Життєвий і творчий шлях Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім — Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві, в сім’ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати.

Змалку І.Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали на науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов’янську мови. Педагогічний колектив закладу був неоднорідний. На все життя малий Івась запам’ятав романтика географа Креховського та інспектора Страхова. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й суворі методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік.

У семінарії захоплювався творами Т.Шевченка, О.Пушкіна та М.Гоголя. Закінчивши семінарію, І.Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янської мови, арифметики та географії. 1861 року Левицький вступає до Київської духовної академії. Саме в цей час спробував писати твори українською мовою. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу. Іван Левицький під час навчання в Київській духовній академії (1861-1865)

1865 року І.Левицький закінчує академію із званням магістра богослов’я, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865—1866), в гімназіях Калуша (1866—1867) та Седлеця (1867—1872). Кохав аж двічі як у Седлеці працював. А одружитись не судилось… Одночасно з педагогічною діяльністю І.Левицький починає писати. У 60-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря».

Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки». Згодом з’явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною.

З 1873 року І.Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, попав під таємний нагляд жандармерії. 1874 року вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року — драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум’яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти».

Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884). 1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе виключно літературній праці. У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж ворогами» (1893).

На початку ХХ століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія». Був новатором Нечуй-Левицький і в жанрі історичної прози та драматургії. Його п’єси «Маруся Богуславка», «В диму та полум’ї», романи «Князь Єремія Вишневецький» та «Гетьман Іван Виговський» з великою цікавістю читаємо й сьогодні, а науковці вважають саме Левицького основоположником філософсько-історичного роману.

До останніх років життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Взявся за переклад українською мовою Біблії; у 1899-1914 рр. здійснив видання восьмитомника своїх творів. У 1913-1914 роках склав «Граматику українського язика» у двох частинах.

Перша світова війна не дала і Нечую-Левицькому дожити останні дні спокійно і більш-менш у нормальних умовах. Сестра і небіж, яким письменник все життя допомагав матеріально, не турбувалися про нього – хворого і старого. А коли письменник зліг, то вони відправили його в будинок пристарілих, в «Дегтерівку», де він і провів останні дні, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 2 квітня 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі.

Надгробок Івана Нечуя-Левицького на Байковому кладовищі в Києві Меморіальна дошка в Києві, вул. Пушкінська, 19

Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини ХIХ століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І.Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами.

Літературно-меморіальний музей І.С.Нечуя-Левицького. 1968 року на садибі музею було відкрито пам’ятник письменнику. У жовтні того ж таки року Рада Міністрів Української РСР прийняла постанову про утворення державного літературно-меморіального музею І.С.Нечуя-Левицького - філіалу Черкаського краєзнавчого музею. Нині згідно з постановою Кабінету міністрів України музей письменника є філіалом Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника

Експонати музею Книги про творчість та історію життя І.Нечуя-Левицького Рояль з оселі Нечуя-Левицького

Стіл з оселі Нечуя-Левицького І. Нечуй-Левицький в колі членів "Київської громади". 1873 р.

“Кайдашева сім’я” Жанр: повість (соціально-побутова) з елементами сатири і гумору. Рік написання: 1878р. Тема: автор описує тему родинних стосунків; проблеми, сварки між сім'янинами; трагедії тогочасного села взагалі. Ідея: автор повісті хоче навчити читачів “не розгубити себе”, тобто не втратити свої добрі риси характеру, такі як: чуйність, людяність, щирість, повага, стриманість. В різних умовах життя, в різних ситуаціях, з різними людьми залишатися самим собою, залишатися людиною. Головні герої: Омелько Кайдаш, Маруся Кайдашиха, Карпо, Лаврін, Мотря, Мелашка.

Жанрові й стильові особливості повісті За жанром «Кайдашева сім’я» — це соціально-побутова сатирично-гумористична повість-хроніка. Побутовим і соціальним є конфлікт, навколо якого вибудовується сюжетна інтрига. Чимало уваги І. Нечуй-Левицький приділяє обставинам життя Кайдашів, зовнішньому світу, зокрема й етнографічним елементам. День за днем і рік за роком у повісті виписані родинні події, вони розгортаються динамічно, послідовно й стрімко, що є ознаками саме хроніки.

Повість «Кайдашева сім’я» — яскравий зразок реалістичного твору, адже автор досліджує в ній родинні стосунки, зосереджуючись на морально-етичній проблематиці (побутово-просвітницький реалізм). Письменник створює в повісті переконливі характеристики соціального буття, колоритні соціальні типи, які в той же час є яскравими особистостями (Маруся й Омелько Кайдаші, Мотря та ін.).

Ідейно-тематичний зміст повісті Тема «Кайдашевої сім’ї» — змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва. У цьому творі художньо відтворено, як каже сам автор, «темні плями народного життя». Повість вийшла друком майже через два десятиріччя після реформи 1861 р. й висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя хліборобів, руйнування патріархального устрою села, темноту й забитість селян.

Проблеми повісті “Кайдашева сім’я”: проблема батьків і дітей; проблема виховання; проблема кохання та сімейного щастя; проблема багатства; проблема віри в Бога та додержання заповідей; проблема народної моралі; проблема добра і зла; проблема людської гідності та свободи; проблема віри в Бога й моралі; проблема авторитету в громаді та самореалізації.

Духовна роз’єднаність — це те лихо, що отруює кожен день життя і батьків, і їхніх синів, і невісток. Реалістичності твору додає те, що окремі персонажі мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів була сім’я Мазурів із села Семигори, яка була відома на весь повіт постійними сварками, бійками й колотнечами. Мазури мали й реальних багатих сватів — Довбушів.

У творі йдеться про недосконалість людської природи, про одвічні людські вади — нетерпимість, жадібність, заздрісність, егоїзм… Водночас Кайдашева сім’я — це модель цілої України. І річ не в прив’язках до певного історичного часу і до “соціальних умов”. Іван Нечуй-Левицький блискуче розкрив деякі “небажані” риси нашої національної вдачі, української ментальності, які належать не тільки середині ХІХ ст.

Образ Омелька Кайдаша Омелько Кайдаш – звичайний селянин. Тяжка праця, панщина підірвали його здоров'я та сили. У нього «здорові жилаві руки, широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця».Омелько дуже працьовитий, ніколи не сидів без діла, щось завжди майстрував, лагодив. Від своїх синів він також вимагав працьовитості. Але Кайдаш любив випити- це, мабуть, було його найбільшою вадою. Тяжке життя зробило його нервовим та забобонним. Після одруження синів, він поступово втрачає батьківську владу над ними, а Карпо навіть підіймає на старого руку. Кайдаш спивається до божевілля і передчасно гине, хоча все життя боявся саме такої смерті.

Образ Марусі Кайдашихи Маруся Кайдашиха - дружина Омелька, мала двох синів. Вона сварлива, бездушна жінка. Маруся гарно готувала і замолоду служила у панів покоївкою, від них і сама «набралась трохи панства». Кайдашиха з погордою ставиться до бідніших від себе, любить вихвалятись. Позитивні риси її характеру - це те, що вона працьовита, дбайлива хазяйка, любляча мати і бабуся. Але приватна власність, жадоба до землі зробила її жорстокою, жадібною. Це призводило до частих сварок і розладів у сім'ї, і, навіть, бійок.

Образ Карпа Карпо – старший син О.Кайдаша та М.Кайдашихи. Карпо був грубий, неласкавий, сердитий, мовчазний. Карпо хоче жити в своїй хаті, мати своє господарство і ні від кого не залежати. Грубий, безсердечний, він не має поваги до людей і навіть батьків має ні за що.

Образ Лавріна Лаврін – молодший син у сім'ї. Вплив дрібновласницького середовища особливо виразно помітний на змінах у вдачі доброго, м'якого, веселого і жартівливого Лавріна. У нього, на відміну від брата, лірична душа, його вабить все ніжне, хороше, красиве. Він шанує людей, захоплюється красою пpиpоди, грає на сопілці. Але всі ці позитивні риси руйнує невблаганна дійсність, яка перетворює його на егоїста.

Образ Мотрі Образ Мотрі - один з найдовершеніших образів повісті. Мотря - дружина Карпа. Дівчина походила із заможної родини Довбишів. Узявши шлюб, поринула у тяжкі будні. Зла свекруха звалила на неї всю хатню роботу. Щоденна гризня зробила Мотрю злою, сварливою жінкою. А лютість її не мала меж. Виколовши свекрусі око, вона не переймалась, а раділа цьому.

Образ Мелашки Мелашка – щира, тиха, спокійна, лагідна, чутлива. Терпить і від Мотрі, і від свекрухи. Виростала дівчина у бідній родині Балашів, тому простора хата Кайдашів попервах видавалася їй раєм. Вона тяжко переживала безладдя в родині. Та поступово і вона втягується в сварки й бійки. Загалом, Кайдаші і їх дружини - індивідуалісти, які живуть своїми егоїстичними інтересами. Вони втратили почуття гідності та поваги. Так через історію однієї родини І.Нечуй-Левицький майстерно передав обмеженість українського селянства, його дрібновласницькі інстинкти.