Презентація "Жінки в житті Тараса Григоровича Шевченка"

Мета: Розповісти учням про жінок, які в різні періоди полонили серце    великого       Кобзаря; виховувати прагнення до щирості, краси почуттів, гуманістичних взаємин між людьми.

Обладнання: «Кобзар», вишиті рушники, портрети, видання твору, ілюстрації до нього.

                                                                                   Кохання – це одвічне почуття,                                                                                     Яке поєднує серця.

                                                                                    Захоплює їх у полон,

                                                                                     Де світом править Аполлон.

                                                                                                                                      І.С

Історія нашої літератури зберегла для нащадків імена жінок, які в різні періоди полонили серце Кобзаря. Натура емоційна і чутлива Тарас Шевченко закохувався часто:

                                                  І жінок я любив і вони

                                                  Теж мене до безтями любили.

                                                  Наді мною мій геній котивсь,

                                                  А в душі я дитиною квилив…

Проте доля щоразу позбавляла його родинного щастя, кохання, про яке мріяв надто в останні роки свого життя.

Найчастіше його обраниці не могли оцінити ані поетичного, ані художнього генію великого митця.

Першим сильним почуттям Тараса Шевченка було його дитяче кохання до Оксани Коваленко. Їй присвячена поема «Мар’яна – черниця», а також спогади про красуню Оксану поет вилив у віршах: «Ми вкупочці колись росли».

Подруга дитинства. Вона була на три роки молодшою і мешкала по сусідству. Матері їхні, дивлячись на дитячі забавки, планували, що діти колись одружаться. Проте Тарас Шевченко поїхав до Вільно, де отримав початкову художню освіту, потім був Петербург…

Коли через чотирнадцять років повернувся до рідної Кирилівки вільною людиною і столичним художником, Оксана була давно заміжня за кріпосним із сусіднього села і виховувала двох доньок.

Кохання до вільної дівчини Ядвіги (Дуні) Гусиківської розбилося об кайдани кріпацтва. Молодий поет надто боляче відчуває різницю між полячкою Ядзею та своїм невільним, кріпосницьким становищем.

У листі до свого товариша художника Івана Сошенка він згадує: «Одного разу за те, що я затримався на прогулянці з Ядвігою, мене відшмагали батогом. Боліло не так тіло, як душа».

                                              Чому нещасним кріпакам

                                               Не дав Бог воленьки – свободи,

                                               Своєї вільної господи,

                                               Простої радості рукам,

                                               Сімейству – затишку і згоди?

Ще будучи студентом Академії, Шевченко закохався у свою 15-річну натурницю Амалію Клобер. Вона була донькою хазяйки квартири, в якій поет жив разом із Сошенком. У 1839 році Шевченко навіть написав її портрет і підписався «Шевченко». Амалія не могла правильно вимовити прізвище художника і на догоду їй він підписався так, як вона вимовляла.

На початку 1840-х років Тарас Шевченко гостював у Березовій Рудці, що на Полтавщині, в родині поміщика Платона Закревського. Між 29-річним поетом і красунею дружинного господаря 21-річною Ганною спалахнуло кохання. Але невдовзі Т.Шевченко змушений був залишити садибу. На жаль, з «Ганною вродливою» зустрітися їм не довелося, вона померла у 35 років, саме тоді, коли Шевченко звільнився від десятилітньої солдатчини.

Ганні поет присвятив поему «Слепая», а також поезії «Г.З» та «Якби зострілися ми знову…»

Із княжною Варварою Рєпніною Шевченко познайомився саме в свій перший приїзд в Україну, після навчання в Академії.

Подорожуючи Київщиною, влітку 1843 року він завітав до Яготина, аби зробити замальовки. Там поет залишився в родині Миколи Григоровича Рєпіна – Волконського.

Донька князя, Рєпіна Варвара закохалася в Тараса на все життя.

На жаль, ця любов не мала майбутнього, і княжна вирішила, що їй Богом дано бути янголом-охоронцем поета. Вона одна з перших відчула великий поетичний талант Шевченка, назвала його генієм. Тарас Григорович глибоко симпатизував цій вродливій і неординарній жінці, присвятив їй поему

«Тризна» та подарував свій автопортрет. Але чи то суспільна прірва між колишнім кріпаком та княжною, чи те, що його серце в цей час належало Ганні Закревській не дало можливості цим дружнім стосункам перерости у щось більше.

                                              Княжна, ви поглядом солодким!

                                              О Боже, що за день постав?

                                              Я вам не руку цілував, 

                                              Пробігла іскра в моїй плоті                                               І я таким покірним став!

Вони підтримували зв’язки усе життя; і в горі, і в радості.

Існують свідчення, що під час свого першого приїзду до рідної Кирилівки поет уподобав Феодосію. Донька місцевого священика Григорія Косиці покохала Шевченка. Почуття до Феодосії було взаємним, дівчина хотіла вийти за нього заміж, але на заваді шлюбу став батько, який не дав дочці свого благословення. Феодосія не наважилася піти проти волі батьків і невдовзі збожеволіла від горя.

                                              Доленько моя нещасна,                                               За що так не любиш?

                                              Не дала поету щастя,

                                              То, може, погубиш…

 У засланні, яке тривало 10 років Шевченко закохався в дружину коменданта Новопетрівської фортеці Агатту (Ганну) Омелянівну Ускову. В одному з листів до свого знайомого Залевського Тарас Григорович писав, що він всім серцем і душою покохав Агатту. Але місцеві пліткарі своїми пересудами порушили взаємовідносини Шевченка і Ганни. Ускова протягом довгих  років залишалася щирим другом поета і підтримувала його у всьому.

Коли імператор, не без посиленого втручання та заступництва Варвари Рєпніної, підписав указ про помилування, Т. Шевченкові йшов 44-й рік. Він був пригнічений засланням і солдатчиною, відпустив бороду і відчував себе старим не по роках. Він мріяв про дружину з «простих», хотів повернути втрачені на каторзі роки молодості. Оскільки у Петербурзі йому не дозволили перебувати, Шевченко на деякий час переїжджає до Нижнього Новгорода. Там жінки з місцевого «бомонду» замовляли йому свої портрети. Саме серед них він зустрів своє наступне кохання – молоду актрису Катю Піунову, яка видалась йому ідеалом жіночої краси. Без тями закохавшись у 16-річну дівчину, поет просить батьків віддати за нього їх дочку, але знову отримує відмову, яку рідні Катрусі мотивують тим, що вона ще дитина, а він годиться їй в батьки.

Змучений невдачами у спробах створити сім’ю, поет все ж таки мріє знайти пару для себе. Саме тому сторінки його останніх романів та рядки поезій того періоду читати сумно й боляче. Як кажуть, любов сліпа.  І генії  у цьому відношенні не є винятком, бо вони такі ж самі люди.

Дев’ятнадцятирічна Ликера Полусмак – останнє велике кохання Шевченка.

Сучасники Кобзаря, які в той час знаходилися поруч з поетом досить скептично ставилися до Ликерії. Колишня наймичка, кріпачка, яку на прохання Шевченка відпустили на волю, була надією на створення маленького сімейного раю. Поет запропонував дівчині одружитися і переїхати до України. Він сподівався, що поруч з нею йому буде легше пережити всі негаразди. Але Ликерія не змогла оцінити почуття видатного поета, віддавши перевагу перукарю:

                                                Над могутнім і сивим Дніпром

                                                Навіть в світлому затишку літа                                                 Без сім’ї я – самотнє крило.

                                                Хто зумів так мене обділити?

Т. Шевченко розриває стосунки з Ликерією, а за три місяці він помирає.

Вона пережила його на більш, ніж півстоліття. Кажуть, останні роки свого життя Ликерія відвідувала могилу поета, приносила гостинці й роздавала дітям. А одного разу написала в книзі відвідувачів: «Сподіваюсь, ти бачиш, як я каюсь»…