Сценарій до Дня народження Лесі Українки "Мрії зламане крило..."

«Мрії зламане крило…»

 

                                                      Епіграф:

                                                           Чи довго ще, о Господи, чи довго

                                                                ми будемо блукати і шукати

                                                      рідного краю на своїй землі?

                                                                          Леся Українка

 

Ведучий.

Як помогти в безмірнім людськім горі?

Як світ новий з старого збудувати?

Як научить байдужих почувати?

Як розбудити розум, що заснув?

Як час вернуть, що марне проминув?

Як певную мету вказати розпачливим?

 

Ведуча.

     Автор цих рядків - Леся Українка… Великий поет України і жінка з трагічною долею, що увійшла у свідомість поколінь як символ незламності і боротьби. Її слово звучало як гарячий поклик «до бою за волю і людські права». Іван Франко високо оцінив талант цієї жінки. У 1898 році він пише:

 

     «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабосилої, хворої дівчини. У неї є свій пафос, своє власне слово. Вона сама має, що читачам сказати, у самої на душі наболіло чимало, у самої поетичне слово доспіло. І сиплеться мов золота пшениця».

 

Леся Українка.

     Доля зіграла зі мною лихий жарт. Мені відмірено нею небагато років – всього 42. Із них 30 років я провела тяжку війну зі своєю хворобою. Та всі мої думки і помисли – їй, Україні. Для неї я віддала все, що мала, - талант і серце, і свої недовгі дні. Мучили мене вічні питання:

 

Як научити байдужих почувати?

Як розбудити розум, що заснув?

Як час вернуть, що марно проминув?

Як певную мету вказати розпачливим?

(Якусь мить звучить сумна музика без слів).

 

Ведучий.

     На роки юності Лесі Українки припадає значна частина поетичних творів. Молодий талант швидко міцнів. У 1893 році у Львові побачила світ перша книжка поетеси «На крилах пісень». Критика схвально зустрічає прихід у літературу обдарованої сильної натури. Щиро вітали її рідні та друзі.

(На сцену виходять декілька хлопців та дівчат, сідають коло столу. Розпочинається літературний вечір).

 

Михайло Павлик.

     Сьогодні у нас вечір літературних читань. Кому надамо перше слово?

Микола Лисенко.

     Гадаю, дівчатам!

Людмила Старицька.

     Починаємо з поезії. Виступай, Лесю.

Леся Українка.

     Дякую (виходить на середину сцени).

 

Вірш «Мій шлях»

 

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрічався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

«Самій не довго збитися з путі,

Та трудно з неї збитися у гурті».

 

Я йду шляхом, пісні свої співаю;

Та не шукайте в них пророчої науки, -

Ні, голосу я гучного не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, -

Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»

З його плачем я спів з’єднаю свій,

 

Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.

Коли ж на довгому шляху прийдеться

Мені почути співи гучні, вільні, -

В моїй душі для них луна знайдеться.

Сховаю я тоді журбу свою

І пісні вільної жалем не отрую.

 

Коли я погляд свій на небо зводжу, -

Нових зірок на ньому не шукаю,

Я там братерство, рівність, волю гожу

Крізь чорні хмари вгледіти бажаю, -

Тих три величні золоті зорі,

Що людям сяють безліч літ вгорі…

 

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, -

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!

 

Іван Франко.

     Молодець! Сильно, Лесю! (Оплески).

Гнат Хоткевич.

     Нехай Леся почитає ще щось із своїх поезій.

Михайло Старицький.

     Читай, Лесю, «Без надії сподіваюсь».

 

Леся Українка.

Вірш «Contra spem spero!»

 

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

 

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

 

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

 

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть, і настане

Ще й для мене весела весна.

 

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

 

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

 

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

 

(Вся молодь обступає її, тиснуть руки, вітають оплесками).

 

Леся Українка (залишається на сцені сама): Я, що написала «горить моє серце», - мала глибоку рану в серці. Проте того горя не бачив ніхто: я мала добру допомогу проти смертельних ран. Залізний карцер тамував кров, і серце билось і в смертельних боях, билось і з щоденною буденщиною, билось і в нудній праці, яку покидало життя. Так точилось життя моє серед горя і турбот, серед думок, мрій і пісень.

 

(Виконується романс на слова Лесі Українки «Стояла я і слухала весну»).

 

                                Стояла я і слухала весну,

                                      Весна мені багато говорила,

                                Співала пісню дзвінку, голосну,

                                     То знов таємно – тихо шепотіла.

 

                                Вона мені співала про любов,

                                     Про молодощі, радощі, надії,

                                Вона мені переспівала знов

                                     Те, що давно мені співали мрії.

 

Ведучий. На дорогах свого нелегкого мандрівного життя Леся Українка зустріла надзвичайну людину – Сергія Мержинського – людину освічену, ніжну. Дружба з Мержинським принесла їй оптимізм, але одночасно й відчай. Оптимізм, бо вона в цій дружбі знайшла підтвердження своїм мистецьким і суспільним поглядам. Відчай, бо бачила, що її хворого друга чекає трагічний кінець. Тяжка недуга – туберкульоз легень – прикувала Мержинського до ліжка. Він помирав у далекому Мінську. Знала про це Леся, але в своїх листах жодним словом не виявила цього.

 

(Обігрується поезія в прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами». На сцену виходить Леся Українка. Потрібно, щоб учениця, яка виконуватиме цю роль, вміла артистично не тільки словам, а й мімікою, жестами, поведінкою на сцені відтворила становище героїні. Сідає за стіл, дістає аркуш паперу, вмокає перо й на хвилинку задумується.)

 

Леся Українка. «Вельмишановний Сергію Костянтиновичу!» (Сидить і думає, чи не занадто сухо звучать слова. Перекреслює ці слова й момиволі виводить інші). «Мій милий друже!» (Дивиться на них, перечитує та пише далі). «…Твої такі нечасті листи чомусь завжди пахнуть мені зов’ялими трояндами. Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію…» (Призадумується і деякий час сидить мовчки). «…і ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі; тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує…» (Думає, чи потрібні ці слова, а потім рішуче пише далі). «…Мій друже, любий мій друже! Як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в бажанні згинути, зникнути з цього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись…» (Думає, чи так він її зрозуміє? Чи не осудить за цей розпачливий тон? Зрештою, хай буде, як буде. Пише далі). «Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я іду до тебе, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, що поміж нами не було і спогаду про поцілунки. О друже! Я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків. Тілько з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тілько ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, - вона все тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем своїх блискучих очей…» (Думає, чи добре вона пише? Адже цих слів вона не казала і, мабуть, не скаже йому ніколи. Тож нехай хоч прочитає, хоч побачить). «Мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зов’ялі троянди? Чому я не можу, коли так, облити рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? Мій друже, мій друже? Я ж для тебе почала нову мрію життя. Пишеш про смерть? Я так боюся без тебе. Бери, бери й мене з собою. Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу… А на тім місці, де ми були колись у житті, нехай троянди зов’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже.

     Я простягаю до тебе руки, я благаю: візьми! І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди…» (Леся докінчила писати і, безсила, відкинулась на стільці. Промайнула мить вагання, але ні!Потрібно швидше послати. Вона швидко накинула пальто, взяла паличку і вийшла).

 

Ведуча. Коли Сергій Мержинський почував себе вже зовсім погано, Леся Українка поїхала до нього в Мінськ. «Все, все покинуть, до тебе полинуть, мій ти єдиний, зламаний квіте!» Вона вірила, що її приїзд поставить хворого на ноги. Та марно. Мержинського не стало. Він помер, як кажуть, на руках у Лесі Українки.

 

Ведучий. То був удар страшної сили. Поетеса шукала забуття і знаходила його у творчості. За одну ніч – ту страшну ніч смерті коханого – вона написала драматичну поему «Одержима».

 

Леся Українка. Смерть Сергія… Смерть брата Михайла… Смерть батька…Я мусила все це пережити.

 

(Звучить трагічна музика без слів).

 

Ведуча. Досить сумно закінчувалося для Лесі Українки ХІХ століття, з тривогою і болем вона вступила у ХХ століття, але й з вірою, що повинен прийти новий день, а з ним народиться й нова Україна.

 

Ведучий. Останні десять років свого життя Леся Українка жила в Україні наїздами. Більше – на Кавказі, в Криму, Італії, Єгипті. Вологий клімат Колодяжного, Зеленого Гаю, де вона перебувала короткий час, шкодили її здоров’ю. У листах до рідних – туга за батьківщиною. Перебуваючи в Єгипті, Леся Українка зустріла з глибоким знавцем української історії, старовини, майбутнім академіком Дмитром Яворницьким. І, може, саме ця зустріч навіяла їй ідею створення драматичної поеми з історії України «Бояриня».

 

Ведуча. Головна героїня твору молода Оксана не може змиритися з тим, що їй треба відмовитися від рідної мови, звичаїв, культури на догоду іншій мові, іншим звичаям, іншій культурі. Ніщо не зможе зламати національну гідність.

 

(Обігрується уривок із драматичної поеми «Бояриня». Мати Степанова й Оксана увіходять увібрані по-вкраїнськи, - мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром. Оксана в кораблику, в шнурівці та в кунтуші).

Дія ІІ. У Москві.

 

Ведучий. Виняткове місце  у творчості Леся Українки, як і в усій українській літературі початку ХХ століття, посідає «Лісова пісня».

 

Ведуча. Свій шедевр Леся Українка написала на Кавказі за 20 днів. Поєднавши у творі казкові образи з реальними, вона досягає високої художньої виразності, прозорості, стверджує, що насильство над природою, людиною неприпустиме.

 

(Обігрується уривок із драми-феєрії «Лісова пісня». Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на зваленому дереві. Тихо звучить голос сопілки. Із-за стовбура старої верби виходить Мавка в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними косами, розправляє руки і проводить долонею по очах).

Дія І.

 

Ведучий. Образи, створені Лесею Українкою, як і сама поетеса, житимуть вічно. Марина Моренго присвятила їй вірш.

 

Читець І.

      Вона боролася за правду й волю,

      Щоб не було життя злиденного ніде.

Вона боролася за нашу кращу долю,

За наш буденний світлий день.

 

Її вірші наповнені  тугОю

Про рідний край Волинь, його ліси.

Ось тут вона сидить під осокою

Та пише вірш про правду на Землі.

 

Читець ІІ. 

Її сумне та змучене обличчя

Уже не раз повстало в моїм сні.

І повела вона плечемзнічев’я,

Бо все не йдуть собі думки сумні.

 

Не покидає розум її думка:

"Як все ж звільнити рідній мій народ?

Як можна всю загрозу відвернути?

Чи допоможе нам у цьому Бог?

 

Читець ІІІ. 

Я буду боротись за бравеє діло,

Хоч як би і тяжко було….

У бій я піду не вагаючись, сміло!"

І враз в серці щось загуло….

 

Невже похитнулась любов до Вкраїни?

Та ні. Не зламати її.

Вона буде битись за волю країни,

За нашії вільнії дні!