Проєкт екологічної мандрівки по рідному краю «Збережи, де стоїш, де живеш».

   Проєкт екологічної мандрівки

 по рідному краю

«Збережи, де стоїш, де живеш».

Урочище «Орішне» – гордість і слава Носівщини.

                 Розробила: викладач географії та біології Мринської філії ДПТНЗ            «Куликівський ПАЛ» Ніна ЖИГУН

Урочище «Орішне» – гордість і слава Носівщини

«Горішне» також «Орішне» — урочище, ботанічний заказник місцевого значення в колишньому Носівському районі, також колишній хутір.

Зміст

•  В лісах навколо Носівки
•  Історія
• Урочище «Орішне» – гордість і слава Носівщини
• Охорона урощища. Проблеми.  Що для нас ліси навколо Носівки?

Охоронний знак в Горішному.

Перенесемось на північний схід від м. Носівка і потрапимо до ботанічного заказника України місцевого значення «Горішне», площею 500 га. Місцеві жителі Носівки та навколишніх сіл називають цю територію ще «Урочище Орішне». Цей масив унікальний своєю природою, історією завдяки болотам біля річки Остер, що оберігають заказник на півночі та колись непрохідними болотами з південно-західної частини.

«Орішне» - одне з найзагадковіших місць лісових масивів нашого краю. Не кожного бажаючого воно підпустить до своїх таємниць і відкриє їх для необережного ока відвідувача. Всі свої секрети урочище закриває колючими чагарниками, хащами, а то завалить дорогу старими трухлявими деревами, корягами, то розведе непроїзну багнюку по дорозі, чи підніме на допомогу ненажерливе військо комарів. Доїхати чи дійти в усі потаємні місця «Урочища Орішне» в усі часи було не просто…Це місце знається оберігають лісові духи, що живуть то в темній гущавині, то в непрохідному болоті, а то в заростях річки. Ось придивіться і ви побачите постаті місцевих хуторян, партизан в образах змучених жінок, змарнілих діточок, блідих дівчат, струнких хлопців та суворих чоловіків… Ось і галявина!.. Дух перехоплює…

        Галявина барвінку.    

Вирва

Кремезний дуб. Говорять йому вже 300 років.

Горішне

Історія  

Урочище знаходиться в лісі, за шість кілометрів від села Дебреве. Раніше дорога до «Орішного» була виїжджена машинами. Багато людей вирушали у місця партизанської слави, щоб відчути подих історії, щоб прибрати біля обеліска, щоб ушанувати загиблих і згадати про них у День Перемоги…

На початку жовтня 1941, ще до приходу німців, в ліс прибув М. І. Стратілат. Всі розпорошені по лісу групи партизанів були зібрані в урочище «Орішне». Під командуванням Стратілата тут був утворений Носівський партизанський загін, загін, що об'єднував 68 бійців.

Після знищення в ніч з 4 на 5 листопада 1941 поліцейського стану в с. Козари для облоги лісів у Носівку стягуються карателі із сусідніх районів. Починається прочісування лісів. Партизани перебазовуються з урочища Орішне в урочище Борки.

Пізніше в Орішному розташували госпіталь і патронат для жінок і дітей партизанів. На початку зими 1942/1943 були обладнані землянки, бомбосховище, працювала кухня, пекарня, кінний млин.

Після війни тут споруджено великий обеліск партизанської Слави.

Після прочитання роботи історика І. Я. Буняка "Партизанська Носівщина", дуже цікаво було побувати на місці, де відважні носівські (та не тільки) партизани організували загін, який переріс в 4-тисячне з'єднання "За Батьківщину". Де воювали бійці, і жили жінки та діти партизанів у найтяжчі часи нацистської окупації. На цьому місці встановлено обеліск, який огороджений декоративним парканом та обсаджений ялинками. Поряд росте дуб, який був свідком тих подій. Неподалік є земляні насипи та поглиблення, які колись були партизанськими землянками. Добратись туди не так то і просто. І взагалі, цей ліс має дуже цікавий та непростий ландшафт. За пам'ятником постійно доглядають учні нашої школи.

Ідемо до пам'ятника, відчуваю, як боязко і трепетно ступати по цій землі – землі, по якій ступали мої предки, де колись чулися постріли, крики, де в мирний час жили собі люди, співали, працювали, пекли хліб…

Обеліск – високий, метрів п’ятнадцять. На верхівці – зірка. Навколо обеліска ростуть столітні сосни. І ще одна, маленька, примостилася поруч. Дерева бережуть історію… Бережуть подвиги наших земляків… Праворуч – високий дуб, ліворуч – старезна верба. Це не просто дерева. Це – обереги. Обереги старовини, мужності, сили…

Це повість Героя Радянського Союзу М. Д. Симоненка, який був командиром полку партизанського з’єднання «За Батьківщину!», під назвою «В лісах над Остром».

Ось як описує Симоненко першу ніч в «Орішному»:

«Ворог наближався до Носівки. В ніч на 12 вересня 1941 року ми в складі 12 чоловік виїхали в ліс. Тихо поскрипували підводи. В темряві майже не було видно облич товаришів. Крізь шум дощу і завивання вітру раз у раз долинали постріли ворожих гармат. Палахкотіли заграви пожеж.  Ліс, у якому ми опинилися, був овіяний героїчним духом боротьби, що вели тут партизани під час громадянської війни. Цей ліс і тепер гостинно дав нам притулок» (с. 10).

«На початку жовтня в ліс прибув М.І. Стратілат. Всі розпорошені по лісу групи партизанів були зібрані в урочище «Орішне». Під командуванням Стратілата тут був утворений загін, що об’єднував 68 бійців» (с.12).

Тоді ж, восени 1941 року, вороги вдерлися на Носівщину. Громили, били, убивали. Пожежі займалися то тут, то там. Сила ворога була набагато чисельнішою. Одного погожого дня німці оточили с. Дебреве. Вони готували операцію по знищенню чоловіків. Заходили в кожну хату і забирали їх.

У березні 1942 року в загоні вже було понад 300 бійців, які не жаліли себе, а мужньо йшли до перемоги, дивлячись сміливо у вічі ворогу…«Наше з’єднання, зустрічаючись із партизанами Ковпака та Федорова, діставало цінні відомості, необхідні поради, матеріальну допомогу» (с.44)

Влітку 1942 року партизани вирішили будувати землянки, адже в тимчасових наметах місця всім уже було замало. Працювали чоловіки й жінки. У землянках були облаштовані груби, був стіл, ліжко, лави, посуд. Робилися земляні сходи. Вхід у землянку ретельно маскували від ворога листям, травою, гіллям. По обидва боки галявини, між дубами, були розкидані житла партизанів.

М.Д.Симоненко пише далі:

«Багато сімей, рятуючись від окупантів, пішли в ліс до партизанів. Ми організували для них спеціальний табір, де зібралося близько 500 чоловік. Здебільшого це були жінки, старики й діти. Усі працездатні жителі табору обслуговували бійців: прали білизну, мололи і пекли хліб. Роботи вистачало всім: батальйон налічував тоді вже 700 бійців» (с.49).

Восени 1942 року вороги дізналися про місце розташування носівських партизан. Треба було негайно переходити в інше місце. Було прийняте рішення розійтися по лісу невеликими групами, обладнати тимчасові намети. З селянами залишилися по 4-5 партизанів, у яких була зброя. Решта партизанів вирушила на бойове завдання.

На початку зими 1943 року партизанське з’єднання, хоч і в неповному складі, поверталося назад. Про це в книзі «В лісах над Остром» говориться так:

«Ми верхи помчали в «Орішне», де були залишені наші підопічні. Їхали швидко. Табір, де стояв батальйон, був розгромлений. Тиша, жодної живої душі… Я дав шість пострілів з умовними інтервалами. Скоро ми побачили, як звідусіль збігаються люди. Нас оточили. Плакали, цілували, розпитували про тих, кого не було з нами. Так, це справді була єдина сім’я, і відчуття єдності з нею не раз зігрівало нас у ті нелегкі дні.

Надвечір прибув увесь батальйон. Ми розташувались на своєму старому місці. Почали приводити в порядок землянки, влаштовувати табір і бомбосховище. Знову запрацювала пекарня, кінний млин. Діти, матері, люди похилого віку почали регулярно одержувати гарячу їжу, хліб» (с.51).

У вересні 1943 року Носівщина була звільнена від окупантів.

Симоненко пише так:

«19 жовтня в Носівці відбувся прощальний мітинг з нагоди передачі наших бійців 132-й армії.

Відгриміли останні бої на території нашого району. Та війна тривала. Бійці партизанського з’єднання «За Батьківщину!» пішли битися далі з ворогом».

Щороку в День Перемоги збиралися партизани в урочищі «Орішному», щоб побачитися, згадати, поговорити. Спокійно. Вони знали, що ніхто не порушить тиші.

Через двадцять років після Другої світової війни, у 1966 році, було споруджено обеліск Партизанської Слави, на закладку якого зібралися вже не юнаки й дівчата, а сиві люди в орденах та медалях. Багатьох тоді вже не було…

Минуло вже більше 75 років, як припинило діяти партизанське з’єднання «За Батьківщину!» Височіє самотньо обеліск посеред галявини. Справа – кремезний партизанський дуб, зліва – трухлява верба. А трохи далі – стара яблуня, під якою мурахи облюбували своє помешкання.

Такими словами завершив М.Симоненко свою книгу:

«Навколо тихо шумлять віковічні дерева – свідки героїчного минулого. Вони немовби перемовляються між собою про славні діла патріотів.

Біля підніжжя монумента не в’януть квіти пам’яті і любові. На камені викарбувано крилаті слова О.Довженка:

Партизани – це ті сини України,

перед якими скинуть шапки цілі століття,

якими пишатимуться цілі покоління».

Промайнули роки, партизани відійшли у вічність, та слава про їхні подвиги не згине ніколи, не забудуться події сивої давнини…

Справді, там оживає історія. Не забуваймо її! Бережімо!

Місце партизанської слави. Сьогодні, на жаль, не можна побачити землянок. Час нещадно знищив їх, залишивши між деревами лише одну неглибоку яму, яка от-от зрівняється з землею.

Лісний цвинтар

    На території ботанічного заказника України місцевого значення «Горішне», в центральній його частині, посеред лісу знаходиться занедбане, забуте кладовище зі значним похованням людей. Це могили місцевих жителів давніх хуторів, а також людей, що загинули в період війни в межах лісового масиву. Під пагорбками вкритими густою ковдрою з плетючого вічнозеленого барвінку, лежать останки людей, що не пережили колективізацію, виселення з рідних місць, невідомі (забуті) партизани, патронатівці, що не були розшукані близькими, рідними та перепоховані. Це могили вірян! Про це красномовно говорять православні хрести: то зроблені в древності з вікового дубу та вкриті зараз мохом, то залізні – з труб та покрученого дроту, роз'їдені корозією, що стоять серед захаращеного лісу, як привиди…

   Найунікальніший ботанічний заказник місцевого значення «Горішне», межуючий з гідрологічним заказником місцевого значення «Загірне», в нас лише один! Як не стало хуторів «Каблуков», «Орехово», «Ляшенков» на цій території, так з часом можемо знищити і весь лісовий масив з навколишніми болотами, річками, луками, з його унікальною флорою та фауною, пам'ятниками природи та історії.. Територія осушується і розорюється, вирубється ліс.  

Нажаль, в заказнику лише один державний Знак встановленого зразка, що забезпечує, інформує населення про його межі. Згідно із законодавством Знак про природний заповідник (заказник) встановлюється вздовж меж території, в місцях перетину меж територій з дорогами, поблизу населених пунктів, в місцях відпочинку…Можливо тому, деякі сільськогосподарські підприємства, мисливці, «чорні» лісоруби не бачать межі заказника, що знаходиться у віданні ДП «Ніжинське лісове господарство» і вважають його землі своїми?

Адже  статті 26 глави 5 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» , де зазначається: «На територіях заказників забороняються рубки головного користування, суцільні, прохідні, лісовідновні та поступові рубки, видалення захаращеності, а також полювання та інша діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник.».Цей закон обумовлює і дозволяє окрім державного контролю здійснювати також і громадський контроль за об'єктами природного заповідного фонду, проводити соціальний захист. Сьогодні лісова, екологічна охорона не в змозі все проконтролювати і виправити. Чи можемо ми щось вдіяти? Що для нас ліси навколо Носівки – місце відпочинку, спогадів, промислу…чи щось інше?

Джерела: Енциклопедя Носівщини.

• Хоменко Ніна: Урочище  «Орішне» – гордість і слава Носівщини, 2021р.
• .М. Д. Симоненко  «В лісах над Остром».
• І. Я. Буняк "Партизанська Носівщина".