Проект «Моя країна: прекрасна і незалежна».

Проект «Моя країна: прекрасна і незалежна».

Актуальність: Україна велика і могутня держава зі своєю глибокою культурною та історичною спадщиною.

Мета: ознайомити учнів з цікавими куточками України, з’ясувати які місця на їх думку найкрасивіші, розвивати стійкий інтерес до цінностей своєї країни, формувати високу патріотичну свідомість, виховувати почуття пошани та бережливого стану до історичних пам’яток.

Тип проекту: інформаційний, творчий, груповий.

Об’єкт пізнання:

Проблема:

Спосіб розв’язання проблеми:зібрати інформацію,малюнки чи власне фото, зробити аналіз, узагальнення, систематизацію матеріалів, виконати творчі роботи, виготовлення спільної презентації та фотоколаж «Дивовижні місця України»

Термін проекту: середньої тривалості(1 місяць)

Учасники проекту: учні 7-8 клас

Етапи проекту:

1) допроектна діяльність;

2) дослідницький;

3) презентація отриманих результатів.

I етап - допроектна діяльність.

1. Формування проектних груп.

2. Вибір проектними групами завдання.

3. Визначення проблемних задач:

а) зібрати та систематизувати інформацію про цікаві куточки України;

б) дізнатися про історичні факти вибраної місцевості;

в) виготовлення слайдів для сумісної презентації;

г)вибір малюнку куточка з джерел чи власного фото.

 4. Методи дослідження:

1) робота з книгою; 2) робота в Інтернеті; 3) згадки з екскурсій; 4) творча лабораторія; 5) консультативна робота.

5. Розробка плану дослідження: а) збір даних з використанням наукової літератури, інтернету; б) аналіз та обробка отриманих даних; в)віртуальна екскурсія (відео-роліки).

II етап – дослідницька діяльність.

1) збір даних про цікаве місце України;

2) аналіз та оброблення отриманих даних;

 3) художнє оздоблення доповіді про цікаві куточки (вірші, притчі, легенди, повір’я тощо.);

4) підготовка ілюстрацій чи фото вибраної місцевості;

5) оформлення групами колективної творчої роботи у вигляді презентації та фотоколажу.

III етап – презентація отриманих результатів.

Групи учнів по черзі розповідають про свій мальовничий куточок України супроводжуючи презентацією.

І група - Кам'янець-Подільський – місто, що зберегло дух середньовіччя. Своєрідність і унікальність його полягають у гармонійному поєднанні ландшафту з містобудівною структурою середньовічного міста, в якому військові інженери, використовуючи чудові природні властивості, створили фортифікаційну систему, що не має аналогів у Європі.

Національний історико-архітектурний заповідник „Кам’янець” є одним із найстаріших на території України. Загальна площа заповідника сягає 121 га та налічує майже 200 пам’яток архітектури.

До творення неповторного архітектурного обличчя міста у різні періоди історії доклали майстерності своїх рук архітектори й скульптори з Італії, Нідерландів, Вірменії, Польщі, Франції, Туреччини та ін.

Сильно захоплює вдале поєднанням потужних оборонних мурів міста, Старого замку (XII–XVIII ст.) та високих стрімких скель каньйону річки Смотрич. Не менш привабливий для любителів фортифікації і комплекс укріплень Нового замку, збудований у XVII ст., що є єдиним збереженим зразком такого типу споруд нідерландської школи.

Неабиякий інтерес викликає і унікальний Замковий міст, що сполучає Старе місто із Замковим комплексом. Досі існує немало суперечок щодо його походження. Деякі науковці стверджують, що міст було закладено ще римлянами у II ст. під час походу Траянового війська на Дакію.

До складу Кам’янецької фортеці входять одинадцять башт, кожна з яких має свою назву й історію. Так, наприклад, найвища башта названа Папською тому, що була збудована на кошти, виділені папою римським Юлієм II. Ще її називають Кармелюковою, бо в ній тричі був ув’язнений український народний герой Устим Кармелюк. У Чорній (кутовій) башті знаходиться криниця глибиною 40 м і в діаметрі 5 м, видовбана у скелі. Досі тут збереглося величезне дерев'яне колесо з пристроєм для підняття води на поверхню.

У підземеллях Замкового комплексу відкрито експозиції, що відтворюють сторінки його історії. У західному бастіоні реконструйовано оборону замку 1672 р. під час турецької навали. У східному бастіоні розміщено експозицію, присвячену історії легкої метальної зброї на Поділлі, де відвідувач може вистрілити з арбалета та відчути себе середньовічним воїном. До нашого часу збереглася система ходів і казематів.

ІІ група Шевченківський національний заповідник у м. Каневі

Шевченківський національний заповідник у Каневі є найдавнішим історико-культурним заповідником в Україні і першим із закладів гуманітарної сфери, удостоєних статусу національного.

Новітня історія Чернечої гори розпочалася   22 травня 1861 року, коли на берегах Дніпра було поховано тіло геніального поета і художника Тараса Шевченка. Цього дня було виконано його заповітну волю знайти вічний спочинок на Вкраїні милій.

Влітку 1884 року за народні кошти на Тарасовій горі було збудовано перший народний музей Кобзаря - Тарасову світлицю, впорядковано його могилу і встановлено монументальний чавунний пам'ятник-хрест за проектом академіка архітектури В.Сичугова.

Сучасного вигляду Шевченківський меморіал набув влітку 1939 року із встановленням на могилі Кобзаря величного бронзового пам'ятника (скульптор М.Манізер, архітектор Є.Левінсон) і спорудженням літературно-меморіального музею (архітектори В.Кричевський, і П.Костирко). Музейний ансамбль доповнив гранітний комплекс сходження (1977) і відтворена 1991 року «Тарасова світлиця» - перший народний музей Тараса Шевченка.

Нині Шевченківський національний заповідник - широко відомий у світі культурно-освітній, науково-дослідний і туристичний центр, який вивчає і популяризує надбання української національної і світової історико-культурної спадщини, творчість Кобзаря.

Музейна колекція Заповідника нараховує понад 20 тисяч унікальних пам'яток, окрасою яких є меморіальні речі та офорти Тараса Шевченка, рідкісні видання його творів, високохудожні твори українських та зарубіжних митців, шедеври народної художньої творчості, цінні архівні документи, фото-і кіноматеріали, аудіо-та відеозаписи знаменитих бандуристів і кобзарів.

ІІІ група Національний заповідник «Хортиця».

Острів Хортиця – єдина комплексна історико-культурна та природна пам'ятка, що охоплює період історії людства від доби палеоліту (35 тис. р. до н.е.) до ХХ ст.

Уперше в історії про найбільший з-поміж островів Дніпра, відомий символ вільного запорізького козацтва, згадується у трактаті імператора Візантії Костянтина VII Багрянародного «Про управління імперією».В різних списках цієї праці Хортиця носить назву острів Святого Григорія та острів Святого Георгія.

В руських літописах острів називається Хортичем, Кортицьким, Городецьким, Ортинським, Інтрським островом. Вперше назва Хортичий острів згадана у зв'язку з походом Святослава Ізяславича проти половців 1103 року. Нині острів Хортиця і прилеглі до нього скелі та острови Байда, Дубовий, Ростьобін, Три Стоги, Середня, Близнюки входять до складу Національного заповідника «Хортиця», що займає площу 2359,34 га.

Хортиця - своєрідна Україна в мініатюрі. Ця територія містить всі ландшафтні зони країни: від степу і лісостепу до гір і пустель. Походження назви острова – тема для суперечок істориків: чи то давньослов’янський бог сонця Хорс позичив острову своє ім’я, чи то тюркське слово «орта», що в перекладі означає «розташований посередині ріки».

Хоча прославилася Хортиця в часи Запорізької Січі, проте на її скелях, що здіймаються над Дніпром на 35-метрову висоту, знайдені поселення скіфів, сарматів, хозарів, кіммерійців, печенігів, половців та слов’ян. Першу фортецю на острові звели скіфи (VI-V ст. до н.е.). Наприкінці ж XV ст. козаки будують власне укріплення - так звану «засіку». Зручно: тут і оборонитися можна, і порибалити, і займатися скотарством у степовій зоні Хортиці й мисливством - у лісовій. На острові не існувало обтяжливого кріпацтва й панів, тут кожен був сам собі господар! Саме із Запоріжжя починалася воля в Україні, саме тут зароджувалася Січ.

У працях С. Мишецького, Г. Спасського та інших зазначається, що у 1618-1620 рр. запорозькі козаки побудували фортецю – кіш на Хортиці. Можливо, що про ці події свідчать і назви окремих місцевостей в районі Хортиці: урочище Сагайдачного, ліжко Сагайдака, Січові ворота. З часів Хмельниччини і до зруйнування Січі Катериною II (5 (17) червня 1775 р.) Хортиця була козацькою вотчиною.

У 1994 р. Хортиця з прилеглими скелями та островами отримала статус Національного заповідника, а в 2004-му тут почалося будівництво історико-культурного комплексу «Запорізька Січ».

ІV Софія Київська пережила та побачила на своєму віку стільки, що про це можна говорити нескінченно. Софія – це справжня культурна скарбниця: тут і архітектура, і скульптура, і малярство, і ювелірне мистецтво зібрані в один потужний акорд.

Найвеличнішою спорудою Національного заповідника „Софія Київська” є Софійський собор – всесвітньо відома пам’ятка архітектури і монументального живопису ХІ ст. У 1990 р. собор разом ансамблем монастирських споруд на його подвір’ї занесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Заснування собору згадується в літописах як під 1017, так і під 1037 роками. Будівничим Святої Софії літописці називають великого Київського князя Ярослава Мудрого. Джерела свідчать, що в цій справі Ярослав завершив починання свого батька Володимира.

Давньоруські написи-графіті на фресках храму, що містять дати 1022, 1033 та 1036 рр., підтверджують заснування Софії Володимиром – хрестителем Русі. Присвячений Премудрості Божій, собор, за задумом творців, мав утверджувати на Русі християнство.

Упродовж сторіч Софія Київська була головною святинею Русі-України. Собор, як головний храм держави, відігравав роль духовного, політичного та культурного центру. Під склепіннями Святої Софії відбувалися урочисті „посадження” на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, укладання політичних угод. При соборі велося літописання і була створена перша відома на Русі бібліотека.

Тут відбувалися і найвидатніші події у становленні української державності. На початку ХХ ст. на Софійському майдані проголошувались Універсали Центральної Ради Української держави 1917–1918 рр. Тут у 1991 р. Всеукраїнським народним віче підтримано Акт про державну незалежність України.

Софія – свідок і безпосередній учасник життя Києва протягом багатьох сторіч. Вона пережила навалу монголо-татарської орди у грізному 1240 р., періоди занепаду і відродження міста у XIV–XVI ст., бачила польсько-литовських феодалів у XVII ст.

Софія зберігає найбільший у світі ансамбль унікальних мозаїк і фресок першої чверті ХІ ст. – 260 м кв. мозаїк та 3000 м кв. фресок. Особливу цінність становлять мозаїки, які прикрашають головні частини храму – центральну баню і головний вівтар. Тут зображені основні персонажі християнського віровчення. Вони розташовані у суворому порядку, згідно з „небесною ієрархією”. Усі мозаїки виконані на сяючому золотому тлі. Їм притаманні вишуканий малюнок, багатство барв, яскравість і насиченість тонів. Усього палітра мозаїк налічує 177 відтінків кольорів. На склепінні головного вівтаря – славетний мозаїчний образ Богоматері Оранти, руки якої здійняті в молитві. Віками її шанували як Нерушиму Стіну Києва – Єрусалиму землі Руської. Вона є символом вічності Києва – духовного осердя й столиці Русі-України.

У соборі зберігся великий цикл знаменитих світських фресок. На стінах центральної нави зображено парадний вихід сім’ї Володимира Великого – цей княжий груповий портрет символізує хрещення Русі. У сходових вежах, що ведуть на княжі хори, розміщено тріумфальний палацовий цикл фресок. Він розповідає про укладення династичного шлюбу князя Володимира і візантійської принцеси Анни наприкінці Х ст., який поклав початок хрещенню Русі.

Цінною реліквією собору є мармуровий саркофаг Ярослава Мудрого, в якому покояться останки князя. Саркофаг вагою 6 т оздоблений пишним різьбленням.

Собор зберігає художній спадок кількох поколінь. У XVII–XVIII ст. У приміщення давніх відкритих галерей вбудовані каплиця митрополита Петра Могили та капела гетьмана Івана Мазепи. Чудовими творами у стилі бароко є мідні позолочені двері початку XVIII ст. та різьблений позолочений іконостас (1747 р.).

VІ Хотинська фортеця – свідок численних війн та баталій. Протягом багатьох століть вона була центром розвитку ремесел і торгівлі, культури та економіки. Ця середньовічна красуня може багато розповісти і показати тому, хто побажає її вислухати.

Не випадково скелястий мис над Дністром наші предки називали „Хотінь”. Назва міста походить від дієслова „хотіти”, оскільки мис був бажаним та надійним місцем для давніх поселенців.

Археологічні дослідження поблизу Хотинської фортеці виявили на площі 20 га рештки жител кінця X – початку XI ст., що дало підстави науковцям твердити про існування на цій території значного поселення часів Київської Русі. Воно розвивалося як місто, на що вказує, зокрема, скарб брактеатів (односторонні тонкі срібні монети), закопаний близько 1230 р. Науковці вважають, що в той час місто могло існувати лише під захистом фортеці, що була розташована, ймовірно, на місці нинішньої.

Завдяки міцній твердині і вигідному розташуванню, Хотин став центром розвитку ремесел і торгівлі, які, в свою чергу, сприяли розквіту культури та економіки міста. Місто було важливим пунктом в європейсько-азійській торгівлі.

Розташований на основних транспортних магістралях, Хотин завжди привертав увагу завойовників. З метою захисту від них була споруджена фортеця, яка пережила століття і бачила під своїми мурами полчища воїнів Османської імперії, повстанців Мухи, народних месників Дитинки, вояків Дмитра Вишневецького (Байди), Петра Дорошенка. Під час визвольної війни українського народу проти польської шляхти у Хотин двічі вступали війська Богдана Хмельницького.

Відома Хотинська фортеця і подіями Хотинської війни, яка проходила біля стін фортеці у вересні – на початку жовтня 1621 р. Ця війна прославила запорозьких козаків та їхнього гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного і стала переломним моментом в історії Османської імперії. Перемога під Хотином врятувала Західну Європу від вторгнення яничар, справила сильне враження на всі народи і знайшла свій відголос у світовій літературі. Однак, Хотинська битва виявилася для Петра Сагайдачного останньою: внаслідок тяжкого поранення він серйозно захворів і 10 квітня 1622 р. пішов з життя.

Упродовж XVII ст. Хотин переходив з рук у руки, ним володіли і польські королі, і турецькі феодали, неодноразово місто визволяли запорозькі козаки. Під час визвольної війни у Хотині 1650–1653 рр. перебували війська Богдана Хмельницького. Тільки на початку XVIII ст. туркам вдалося остаточно закріпитися в Хотині і в фортеці. Після реконструкції 1712–1718 рр. (за допомогою французьких інженерів) вона стала наймогутнішим вузлом османської оборони на сході Європи.

Хоча в ХVIII–ХІХ ст. фортеця поступово втрачала своє оборонне значення, під її мурами продовжували кипіти битви. У 1826 р. місту Хотину був наданий герб: на золотому фоні – срібна тривежева цитадель, – вгорі якої – срібний хрест над двома схрещеними шаблями – символами захисту краю від ворогів. На передній вежі – півмісяць на держаку, а на держаках крайніх веж – застромлені бунчуки.

У Хотинській фортеці проводилися зйомки багатьох художніх фільмів, серед яких „Гадюка”, „Захар Беркут”, „Балада про доблесного лицаря Айвенго”, „Три мушкетери”, „Чорна стріла”, „Стара фортеця”, „Стріли Робін Гуда”. Серед недавніх – екранізація твору відомого українського письменника Юрія Мушкетика „Яса” та зйомки кінострічки ”Запорозька Січ” за повістю Миколи Гоголя „Тарас Бульба”.

Результати роботи.

Учні популяризували культурне розмаїття історичної спадщини України; налаштували духовну єдність, діляться своїми враженнями від екскурсій по цим місцям, висловлюють значимість подорожувати протягом свого життя визначними історичними та культурними місцями України, зберігати та шанувати свою історію, формуються високі духовні цінності.