МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВСП «ЖИТОМИРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ФАХОВИЙ КОЛЕДЖ ДЕРЖАВНОГО ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ»

Освітньо-професійний ступінь: фаховий молодший бакалавр

Галузь знань: 24 Сфера обслуговування

Спеціальність: 242 Туризм

ОПП:Туристичне обслуговування

Лекція 3

Тема. Провідні етичні категорії. Поняття і структура моралі. Специфіка і функції моралі

План

1. Особливості етичних категорій. Моральні норми та цінності.
2. Добро і зло як головні категорії етики. Моральне зло його походження і сутність.
3. Категорії моральної свідомості: обов’язок, справедливість, відповідальність, щастя.
4. Категорії моральної самосвідомості: честь, гідність, розкаяння, сором.
5. Совість – центральний чинник моральної самосвідомості.
6. Поняття і функції моралі. Функції моралі. Структура моралі.

Література

Базова література

3 . Малахов В.А. Етика спілкування: Навч.посібник. – К.: Либідь, 2015

 4. Панченко В.І. Прикладна етика. Навч.посіб./ За наук. ред. Панченко В.І. – К., 2016.

 5.Панченко В.І.Етика. Естетика. Навч. посіб./ за наук. ред.. Панченко В.І. – К. «Центр учбової літератури», 2019.             

 6. Теоретичні проблеми сучасної етики: навч. посіб. для студ. ВНЗ / [Т.Г.Аболіна, І.В. Васильєва, А.М. Єрмоленко та ін.]. – 2-ге переробл. тадоповн. К.: ВД «Авіцена», 2018.

Допоміжна література

1. Естетика: Підручник / за ред. Л.Левчук, В.Панченко, О.Оніщенко, Д.Кучерюк. – К.,2015. – 431 с.

2. Етика. Естетика: Практикум / за ред. Л.Доротяненко, Н.Сухової. – К., 2016. – 72 с.

4. Мовчан В. Історія і теорія етики: Курс лекцій. – Львів, 2014. – 488 с

Викладач ___________ __________________

Зміст лекції

1. Особливості етичних категорій. Моральні норми та цінності.

Сутність основних категорій етики

Адекватно осягнути мораль як цілісний феномен можна лише з допомогою системи категорій етики. Ігнорування вимог системного підходу при їх дослідженні породжує численні суперечності, логічні помилки (зокрема, "зачароване коло"). Наприклад, добро часто розглядають як моральний феномен, а мораль — як добро. Наслідком цього є наявність багатьох недостатньо осмислених категорій етики.

Створюючи систему категорій етики, слід виводити їх, як зазначав німецький філософ Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831), починаючи з найпростіших. При цьому потрібно продемонструвати, як вони продукуються. Щоб краще збагнути цей процес, необхідно абстрагуватися від того, що майже кожна категорія, яку треба вивести, давно вже створена. Дотримуючись цього принципу, етика здатна стати об'єктивною доказовою наукою.

Моральна вимога

Найпростішим елементом морального феномену є моральна вимога, а етична категорія "моральна вимога" — результатом виявлення того спільного, що втілене в розвинутих формах моральних вимог (нормах, правилах, приписах, заповідях), з'ясування їх об'єктивної основи.

Об'єктивною основою моральних вимог є історична необхідність жити, діяти, поводитися згідно з виробленими людством неписаними нормами, без дотримання яких неможливо досягти гармонізації стосунків між людьми, суспільного прогресу, розвитку особистості.

У своєму реальному бутті мораль різнолика: для різних етнічних, соціальних та інших спільнот характерні специфічні моральні вимоги та їх вияви. Так, моральні вимоги до вченого відрізняються від аналогічних вимог до підприємця.

Оскільки кожна людина належить до певних спільнот (національних, соціальних, зокрема професійних, релігійних тощо), то це позначається на інтеріоризації нею загальних моральних вимог у специфічні самовимоги. Ці проблеми досліджують науки про моральне життя окремих спільнот, наприклад професійна етика. Результати дослідження моралі спільнот закріплюються у поняттях і категоріях "честь", "професійна мораль", "професійна етика", "етика права", "етика учителя", "етика медпрацівника", "професійна гордість", "професійна честь" тощо.

Якби моральні вимоги вважалися непорушними кожною людиною, то щодо прогресу моралі не могло б бути й мови. Проте вони час від часу піддаються сумніву, уточнюються, а іноді й відкидаються.

Моральний поступ людства передбачає як критичне ставлення до моральних вимог, так і терпимість стосовно моралі різних спільнот.

Формування терпимого ставлення людини до моралі різних спільнот передбачає освоєння нею метаетики (грец. meta — після, через і еthos — звичай) — науки про об'єктивні підстави існування різних моральних і етичних систем. Терпиме ставлення до моралі інших спільнот властиве і багатьом людям, які послуговуються буденною свідомістю. Метаетика теоретично обґрунтовує принцип терпимості, виявляючи раціональний зміст різних моральних та етичних систем.

Терпимість не слід ототожнювати з безпринципністю, адже людина високої моральної культури не може не засуджувати крайніх форм аморалізму.

Морально вихованій, доброчесній людині, яка осягнула науку про мораль, відкривається таємниця смислу життя, що є неодмінною передумовою вибору власного життєвого шляху, без якого немислиме задоволення життям, щастя.

Спільними для всіх виявів моральних вимог є такі ознаки:

•                   — імперативність (моральні вимоги формулюються в наказовому способі, вони категоричні, безумовні);
•                   — усе загальність (поширеність на всіх людей, безвідносно до їх соціального становища, расової, національної та релігійної належності);
•                   — усе проникливість (підпорядкованість моральній оцінці кожної дії, кожного вчинку людини);
•                   — безособовість (моральні вимоги не ґрунтуються на волі конкретного суб'єкта);
•                   — неадекватність виражальним засобам (адресується моральна вимога не так розуму людини, як її почуттям та уявленням, проте виражається в раціональній формі — у формі судження. Людина, якій адресується вимога, повинна визнати необхідність певної поведінки не тільки розумом, а й серцем, тобто сприйняти і пережити її як таку, що ґрунтується на найвищих, абсолютних уселюдських цінностях, тобто як добро). Ця обставина значно ускладнює проблему морального виховання. Тому в процесі формування моральної свідомості доводиться звертатися до зразків високоморальної поведінки видатних людей, літературних героїв, уявлень про добрих богів. Виняткове значення має вироблення звички жити відповідно до моральних вимог, отримуючи від цього насолоду, тобто самостимулювати таку поведінку.

Моральна вимога — найпростіший елемент моральних відносин індивідів, які підпорядковуються різним формам повинності

Ця вимога не піддається жорсткій, однозначній інтерпретації і характеризується імперативністю, всезагальністю, всепроникливістю та безособовістю.

Моральні вимоги формулюють по-різному: як моральну норму, моральне правило, моральний припис, заповідь.

У понятті "моральна норма" осмислюється один з найпростіших видів моральної вимоги, вияв моралі як форми суспільної свідомості. Формулюється вона як однаковою мірою адресоване всім людям повеління, яке слід неухильно виконувати за будь-якої ситуації. Об'єктивною основою моральної норми є необхідність однотипної поведінки людей у повторюваних ситуаціях. Вона спрямована на те, щоб стати нормою людської поведінки.

Сформульована як більш-менш чітке повеління моральна норма стає моральним правилом (імперативним положенням, яким керуються у співжитті, праці, поведінці), а за детальнішої конкретизації — моральним приписом (своєрідним каноном). Моральні правила і приписи іноді набувають форми заповідей.

Заповідь є повелінням, що належить авторитетній особі або приписується їй. Така особа іноді може бути уявною. Будучи письмово вираженими в конкретних моральних висловлюваннях, заповіді набувають нетипової для усних форм моральних вимог визначеності, втрачаючи водночас гнучкість і універсальність. Це ілюструє одна з десяти заповідей Божих — "Не убий". Дотримуючись її буквально, необхідно було б розпустити армії, знищити зброю, що зробило б безкарними агресорів, злочинців, маніяків. Відстоюючи необхідність насилля, російський філософ Володимир Соловйов (1853—1900) писав: "Коли, бачачи занесену руку вбивці, я її хапаю, то чи буде це аморальним насиллям? Насиллям, безумовно, буде, проте аморального не тільки нічого не буде в цьому насиллі, а, навпаки, воно буде за сумлінням обов'язковим".

Моральні вимоги, хоч би в якій формі вони виявлялися, мають імперативний, зобов'язуючий характер. Проте на самовимогу особистості, тобто на її моральний обов'язок, вони перетворюються непросто. Розкрити складний і суперечливий процес інтеріоризації моральної вимоги в її моральний обов'язок, можна лише за допомогою системи категорій етики.

Будучи поінформованою про моральну вимогу (хоч би в якій формі вона фігурувала), особистість може її не приймати за самовимогу, а переадресувати іншим людям. При цьому об'єкт моральної вимоги перетворюється на суб'єкт, і його устами висловлюватиметься громадська думка. Навіть будучи адресованою людиною самій собі, моральна вимога не стає моральною самовимогою, моральним феноменом, якщо стосуватиметься лише її мислення, залишаючи байдужими почуття і волю. Знання і логічна переконливість моральної вимоги мають бути підсиленими ціннісним ставленням до неї і передбачуваного вчинку, до якого вона спонукає. Крім того, діяльність, що відповідає найвищим моральним вимогам, може бути й позаморальною, якщо суб'єкт її не мав вибору.

2. Добро і зло як головні категорії етики. Моральне зло його походження і сутність.

Добро – це основна моральна цінність, яка часто пов'язується з категорією блага. Благом називається ієрархічна сукупність зовнішніх явищ та внутрішніх станів, котрі оцінюються позитивно на тій підставі, що мають яку-небудь цінність, крім речей, що викликають приємні відчуття. До цієї сукупності включаються об'єкти, котрі не чинять безпосереднього впливу на органи чуттів, але здатні впливати в майбутньому. Людська душа розмальовує позитивними фарбами не лише те, що є ціллю, але й те, що веде до цілі або розташоване поблизу від неї. До блага відноситься не лише те, що викликає задоволення, але й те, з чим пов'язані очікування задоволення та надія на нього. Благо існує у вигляді різних речей, загальною ознакою яких є те, що вони мають позитивне значення в житті людини, вони є корисними для задоволення життєвих, соціальних та духовних потреб людини. Але для історії філософії, культури важливішим є духовно осмислене розуміння блага як позитивного змісту буття взагалі, пов'язаного з розвитком його різнобічних потенцій, звільненням його продуктивних засад, реалізацією його призначення. З огляду на це добро і зло є відносними з позицій Їхньої співвіднесеності з вищим благом, моральнісним ідеалом як образом досконалості.

Під вищим благом розуміється вдосконалення відносин у суспільстві та вдосконалення самої особистості, тобто розвиток людини та людства, тож все, що в діях індивіда сприяє цьому, – добро, перешкоджає – зло. Вище благо – це кінцева ціль, котра не може бути засобом ні для чого іншого.

Родовими для понять добра та зла виступають поняття позитивного та негативного. Добро вже в першому наближенні асоціюється з життям, процвітанням, повнотою буття, гармонійною взаємодією з навколишньою дійсністю. Добро – це те, що хороше, прекрасне і достойне похвали. Поняття добра співвідноситься з поняттями доброти та доброчесності. Доброю ми називаємо людину, котра несе людям добро, яке розуміється як любов, допомога, благовоління. Добрий не буває агресивним і ніколи насильно не нав'язує благ, даючи іншим можливість вільного рішення. Доброта – це якість, котра виражає себе в практичному житті, в поведінці людини, вона характеризує цілісність особистості. Тому не можна бути "добрим" в душі, але жорстоким, грубим, авторитарним у поведінці. Така поведінка руйнує "доброту”. Доброта пов'язана зі здатністю поступитися власними інтересами та амбіціями заради блага іншої людини, вона принципово неегоїстична.

Доброчесність не тотожна доброті. Доброчесністю ми називаємо морально-похвальні людські якості, а вони в різних культурах і в різні епохи суттєво відмінні.

У рамках однієї і тієї самої моральної системи різні доброчесності виражають різні грані "добра". Доброчесності не просто дані людям, а виховуються в них. Кожне суспільство і кожна культура виробляють низку прийомів, які дозволяють сформувати в членах співтовариства ці високоцінні моральні якості, необхідні для виживання та розвитку суспільного цілого.

Уособленням добра виступають на одному полюсі філантроп (той, хто ставиться до людей з любов'ю), на іншому – аскет, що вправляється в досконалості. Добра вдача проявляється: в співстражданні і співрадості, в почутті власної гідності і, свого роду, морального смаку, котрий не допускає робити те, що уявляється недосконалим та негідним.

У своїй глибині ці сторони добра єдині, тому що розкриття своєї душі іншим людям – це і є найвища форма самовдосконалення. Не у відособленні, а в єдності з іншими людьми полягає шлях добра.

Категорія “добро" служить системоутворювальним початком моральних понять. Етична традиція говорить: усе, що вважається моральним, морально належним, є добром. У понятті "зло” сконцентроване збірне значення аморального, конфронтуючого з морально цінним. Поряд зі словом "добро" згадується поняття "чеснота” (робити добро), що служить узагальненою характеристикою стійких позитивних моральних якостей особистості. Доброчесна людина – це активно діючий носій моральності. Протилежним до "чесноти" є поняття "вади” так само, як протилежним до "добра" є поняття "зло". Від розуміння зла залежить і визначення добра.

Моральне зло.

Зло – протилежність добра. Від розуміння зла залежить і визначення добра.

Злом у широкому сенсі слова є те, що протилежне благу, тобто оцінюється негативно. Якщо основними складовими блага є задоволення, істина, користь, краса та добро, то зло як його протилежність об'єднує в собі страждання, неправду, шкоду, потворність, аморальність.

Зло – це те, що руйнує життя та благополуччя людини. Воно виражається через знищення, пригноблення, приниження. Зло деструктивне, воно веде до розпаду, до відчуження людей один від одного і від життєдайних витоків буття, до загибелі.

Вихідними емоціями, у формі яких відбувається негативна оцінка зовнішніх об'єктів, служать гнів та страх; для позитивних такими бувають задоволення від їжі та статевої поведінки. В переживанні страху фіксується негативна значущість якогось об'єкта чи ситуації і відбувається налаштування організму на збереження або збільшення дистанції між суб'єктом та даним об'єктом. Суб'єкт або перестає наближатися до того, що викликало страх, або тікає від нього. Страх фіксує те, що може виявити руйнівний вплив на людину. Через переживання гніву відбувається оцінка якогось фактора дійсності як такого, що обмежує свободу власних рухів, як перепони до їх здійснення.

Якщо взяти до уваги емпіричний бік життя людини, то існуюче у світі зло може бути розподілено на три види:

1) фізичне, або природне;

2) зло в суспільних процесах;

3) власне моральне зло.

Під Фізичним, або природним, злом розуміють природні стихійні лиха, котрі руйнують наш добробут (землетруси, повені, урагани, виверження вулканів, епідемії та хвороби). Історично природне зло не залежало від людської волі та свідомості, біологічні та геологічні процеси відбувалися завжди поза межами людських бажань та дій. Проте і по сьогодні існують вчення, які стверджують, що саме негативні людські пристрасті, злоба, гнів, ненависть створюють такі вібрації на тонких рівнях світобудови, котрі провокують та викликають природні катаклізми. Тобто духовний світ людей виявляється Суттєво пов'язаним з природним злом. Таку думку поділяє і релігія, котра завжди стверджувала, що фізичні нещастя, які неочікувано звалюються на людей, – це результат Божого гніву, і що люди накоїли стільки неподобств, що послідувало покарання.

Проте в сучасному світі багато явищ "природного зла" виявляються вже прямо пов'язаними з масштабною діяльністю людини, з порушенням екологічної рівноваги, балансу. Але природні катаклізми почасти не залежать безпосередньо від поведінки конкретної людини, її волі.

Зло в суспільних процесах хоча і здійснюється вже за участю людської свідомості, та багато в чому і поза нею. Так, соціальне відчуження як прояв соціального розшарування виявляється в ненависті, насиллі, почутті заздрості, зневаги. Так. само й об'єктивне протистояння інтересів, боротьба за землі, джерела сировини обертаються агресією, війнами, в котрі багато людей виявляються утягнутими поза власною волею. Соціальні катаклізми вибухають також стихійно та неконтрольовано, як і природні, і важке колесо історії безжально проїжджає по тисячах та мільйонах доль, ламаючи та калічачи їх. У результаті те, що виникає зі взаємодії та зіткнення багатьох воль, виявляє себе в історичних подіях як сліпа та могутня сила, яку неможливо приборкати індивідуальними зусиллями, неможливо відвести від себе. Можна бути казково моральною, хорошою, порядною людиною і волею долі виявитися в епіцентрі соціального зла – на війні, в революції, в рабстві.

Проте і тут деякими мислителями зазначаються глибинні людські провини як джерела соціального зла.

Власне моральне зло. Моральним злом називають те зло, яке здійснюється за безпосередньою участю та за наміром і волею людини. Це зло, що здійснюється або допускається за вибором самої людини або через уникнення такого вкрай необхідного вибору у разі, коли від особи очікуються певні гуманно налаштовані дії.

Сучасні дослідники вирізняють два основні види морального зла – ворожість і розбещеність, що розгортаються в людських вадах.

До ворожості відносять агресію, насилля, гнів, руйнацію, ненависть, бажання загибелі, потяг до гноблення інших. Це зло активне, енергійне, що прагне до знищення чужого буття та благополуччя. Воно спрямоване назовні. Ворожа до інших людина свідомо хоче завдати іншим шкоди, збитку, страждання, принизити їх. Поняттям "розбещеність" позначають іншу групу людських вад, а саме: малодушність, боягузтво, лінь, холопство, невміння володіти своїми нахилами, бажаннями та пристрастями. Розбещена людина дуже легко піддається спокусам, адже недарма християнство стверджувало, що диявол оволодіває душею двома шляхами – або силою, або звабленням. До розбещеності можна також віднести жадібність, хтивість, невтамовану пристрасть до найрізноманітніших задоволень. Можна сказати, що вся історія розвитку моралі та моральної філософії – це наполеглива боротьба з розбещеністю.

Представники етичної філософії вважають, що особистість не є ні злою, ні доброю. Людська природа є такою, що людина однаково здатна і на добро, і на зло. В рамках цього напряму етично цінним визнається вчинок такої людини, котра надає перевагу добру перед злом в будь-якій конкретній ситуації, але неодмінно за вільним вибором.

Проте, оцінюючи вчинки та помисли в координатах добра і зла, ми виявляємо певні нюанси. Взагалі, як підкреслює Р. Апресян, з погляду моралі шкода від зла є вагомішою, ніж благо від добра. Недопущення несправедливості, з морального погляду, суттєвіше, ніж творення милосердя: зло несправедливості є більш руйнівним для спільноти, ніж добро милосердя – креативний.

Одна справа – творити добро чи зло, а інша – дозволяти злу творитися (іншими людьми, обставинами тощо). Моральною свідомістю сприяння злу прирівнюється до творіння зла. В той час як "потурання" добру – морально нейтральне, а "сприяння добру” сприймається моральною свідомістю як належне.

Зло досить часто постає не лише як вбивство, неправда, егоцентризм, виживання за рахунок інших, але нерідко зі злом пов'язують і нонконформізм, який не дає закостеніти порядку, а разом з тим і новацію, творчість, нехай навіть як і пошук нового, нестандартного. Деякі мислителі говорять навіть про конструктивність зла, маючи на увазі те, що в боротьбі зла з добром у світі відбувається щось значуще.

У ситуації конфлікту людина вбачає своє завдання в тому, щоб зробити правильний та достойний вибір. При цьому досить часто приймається рішення, яке не лежить у рамках однозначного протистояння добра та зла. Вибирається між більшим та меншим добром або більшим та меншим злом. Вибір меншого зла особливо важка та трагічна для людини ситуація, оскільки в результаті ми все ж таки маємо зло. В такому виборі дуже потрібна практична мудрість.

Між добром та злом знаходяться об'єкти, котрі є морально нейтральними. Моральність не схвалює і не засуджує певні дії, тому що вони лежать поза сферою її регуляції. Це або дії, що зовсім не мають соціального значення, не зачіпають нічиїх інтересів і не змінюють внутрішнього світу суб'єкта; або значущі поведінкові акти, що здійснюються суб'єктами, котрі за своєю природою або в силу якихось особливих обставин не здатні до діалогу, не можуть діяти як духовні істоти. Поняття добра та зла стосуються лише істот, що мають свідомість і волю, і лише таких їх дій, котрі значущо змінюють зовнішній світ або внутрішній світ людини. Морально нейтральним вважається будь-який простий рух, наприклад, мруження очей. Морально неосудною є і поведінка тварин, новонароджених дітей, психічно хворих людей, до яких би драматичних наслідків вона не призводила.

Точка зору етичного ригоризму (від лат. rigor – жорстокість, строгість) дещо інша. Представники даного напряму (німецькі пієтисти, І. Кант, І. Г. Фіхте) стверджували, що між добрими й дурними вчинками та характерами взагалі не повинно бути нічого середнього, що морально байдужих дій як таких не існує. Певні резони в такій позиції є. Моральність, котра з'явилась для регуляції відносин між людьми, стала поширюватися у суспільстві на дедалі більші сфери. Жорстоке поводження з тваринами, катування їх заради власного спотвореного задоволення, безглузде винищення диких звірів і нівечення рослин, варварське ставлення до неживої природи не можуть бути морально нейтральними Діями навіть у тому разі, якщо той, хто їх здійснює, в силу особливостей свого інтелектуального розвитку, не повністю розуміє їх руйнівне значення. Культурний прогрес невпинно веде до поширеного та поглибленого усвідомлення природних та суспільних зв'язків. Але одночасно з цим відбувається й інше: дедалі точніше розрізнення суттєвих та несуттєвих зв'язків, зворотних та незворотних змін.

Таким чином,

– добро та зло характеризують умисні дії, реалізовані через вільний вибір, тобто вчинки;

– добро та зло позначають не просто вільні вчинки, але дії, свідомо співвіднесені з певним стандартом – врешті, з вищим благом, з ідеалом.

3. Категорії моральної свідомості: моральний обов’язок, справедливість, відповідальність, щастя.

Моральний обов'язок – це перетворення вимог суспільної моралі на особистісний імператив конкретної особи та добровільне його виконання. Обов'язок визначають як прийняту особою необхідність підкорятися суспільній волі.

Однією із найважливіших властивостей обов'язку є його добровільність. Обов'язок лише тоді стає власне моральним феноменом, коли дотримання його вимог є добровільним. Моральний обов'язку – це наше свідоме та вільне підкорення моральному велінню. Дотримуючись обов'язку, ми всією душею визнаємо пріоритет більш високого начала, аніж наші власні потреби, бажання та плани. Проте залежно від ступеня усвідомлення необхідності, справедливості, важливості обов'язку і, відповідно, ставлення до нього, вимоги обов'язку можуть здійснюватися на різних рівнях добровільності: від виконання за примусом або через боязнь громадської думки, до дотримання обов'язку за внутрішньою потребою. Звичайно, багато що залежить від ситуації, але справді моральний обов'язок – це вільне дотримання суспільно необхідних вимог або особистих зобов'язань незалежно від будь-яких зовнішніх та внутрішніх примусів.

Виконання обов'язку є самоцінним. Це означає, що моральна дія може не дати практичного ефекту, але від цього поведінка морального суб'єкта не стає менш значущою.

Моральний обов'язок спонукає людину до активної позиції, розвиває в ній почуття особистої співпричетності всьому, що відбувається у світі, та виражається в прагненні робити посильний внесок у спільну справу.

Невиконання обов'язку призводить до відчуття провини і переживається через докори та муки сумління.

Моральні цінності є імперативними, тобто обов'язковими. І не просто імперативними, а імперативними безумовно. Це означає, що їх необхідно дотримуватися не за яких-небудь умов, а завжди. Ними потрібно керуватися у відносинах зі всіма людьми, а не лише з обмеженим колом родичів, друзів, колег, співвітчизників. Моральні імперативи, як і моральні цінності, що ними стверджуються, мають надситуативний та безособистісний, тобто універсальний, характер. Історично зміст морального обов'язку змінювався. Від підпорядкування відносин у докласовому суспільстві "таліонному праву” (яке проголошувало: "око за око, зуб за зуб”); у ранньокласовому суспільстві "золотому правилу моральності" ("не чини іншому того, чого не бажаєш собі" або "чини по відношенню до іншого так, як би ти хотів, щоб чинили по відношенню до тебе”), яке обов'язок людини вбачає в утриманні від завдавання шкоди іншому, до сформульованого у XVIII ст. І. Кантом "категоричного імперативу", котрий розвинув ідеї "золотого правила моральності". Основні визначення категоричного імперативу звучать так:

•                   – чини тільки відповідно до такої максими (настанови волі), керуючись якою ти будь-коли можеш побажати, щоб вона стала загальним законом;
•                   – чини так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого також: як до мети й ніколи не ставився б до нього як до засобу;
•                   – воля людини має бути не просто підкореною законові, а підкореною йому таким чином, щоб вона розглядалася також як така, що дає закони самій собі.

Справедливість

Справедливість – поняття про належне, що містить у собі вимогу відповідності дії та розплату за неї: зокрема, відповідності прав і обов'язків, праці та винагороди, заслуг і їх визнання, злочину та покарання, відповідності ролі різних соціальних верств, груп та індивідів у житті суспільства та їх соціального стану в ньому; в економічній науці – вимога рівності громадян у розподілі обмеженого ресурсу. Відсутність належної відповідності між цими сутностями оцінюється як несправедливість.

Справедливість є однією з найважливіших категорій соціально- філософської думки, моральної, правової та політичної свідомості. Дуже часто до проблеми справедливості зверталися такі мислителі як Г. Спенсер, Дж. Локк. У філософії Давнього Сходу та Давньої Греції справедливість розглядалася як внутрішній принцип існування природи, як фізичний, космічний порядок, який відобразився в соціальному порядку.

Починаючи з Арістотеля прийнято виділяти справедливість зрівняльну та розподільчу. Перший вид справедливості – зрівняльний – відноситься до відношення рівноправних людей з приводу предметів ("рівним – за рівне"). Вона відноситься не безпосередньо до людей, а до їх дій, і вимагає рівності (еквівалентності) праці та оплати, цінності речі та її ціни, шкоди та її компенсації. Відношення зрівняльної справедливості потребує участі, по меншій мірі, двох осіб.

Другий вид справедливості – розподільча – вимагає пропорційності у відношенні до людей відповідно тому чи іншому критерію ("рівне – рівним, нерівне – нерівним", "кожному своє"). Відношення розподільчої справедливості потребує участі по меншій мірі трьох людей, кожна з яких діє для досягнення однієї мети в рамках організованого суспільства. Один із цих людей, той що розподіляє, є "начальником”.

Зрівняльна справедливість є специфічним принципом приватного права, тоді як розподільча – принципом публічного права, що є сукупністю правил держави як організації. Вимоги зрівняльної та розподільчої справедливості є формальними, не визначаючи, кого потрібно вважати рівними чи відмінними, і не вказуючи на те, які правила по відношенню до нього використовувати. Різні відповіді на ці запитання дають різні концепції справедливості, котрі доповнюють формальне розуміння справедливості змістовними вимогами та цінностями.

Моральнісна (етична) справедливість є рівність безкінечностей, люди тут рівні між собою, оскільки кожен з них є єдиною, незамінною, невичерпаною в своїх домаганнях і прагненнях; вони рівні так, як можуть бути рівними досконалі світи, тобто рівні (тотожні) в своїй нетотожності. Правова справедливість є рівність одиниць, вона повністю вкладається в канони арифметичної рівності, у відомому смислі тільки її і можна вважати рівністю. Люди рівні в якості "спів- засновника" соціального простору. Але сам акт заснування полягає в легітимації нерівності занять і становищ, які утворюють структуру заснованого соціального простору. Проблема полягає в поєднанні рівності та нерівності. Надзвичайна складність вирішення її складає основне джерело суспільних невдоволень, які протікають під гаслом боротьби за справедливість.

Відповідно Арістотелю, одні вважають, що якщо вони будуть рівними відносно, то вони повинні бути рівні й взагалі; інші, визнаючи себе відносно нерівними, зазіхають на таку ж нерівність в усіх відношеннях. Перший із типізованих Арістотелем випадків має на увазі позицію бідних верств населення, які свою громадянську, людську рівність з усіма використовують як аргумент для того, щоб досягнути рівності в усьому іншому. Другий випадок охоплює позицію привілегійованих соціальних верств, котрі намагаються свою привілегійованість довести до набуття громадянських і людських привілеїв, так ніби вони були привілегійованими з самого початку, за людським призначенням. І те, і інше – рівність у моральнісно-громадянському аспекті та нерівність у всіх інших відношеннях – суть дві фундаментальні опори соціально-впорядкованого простору.

Проблема справедливості актуальна і в сучасному суспільстві. Адже одні люди розкошують, а інші – бідують, щосекунди у світі хтось умирає від недоїдання чи відсутності ліків. В умовах розгулу тероризму ніхто не почувається безпечно навіть у найдемократичніших країнах. Особливо актуальна ця проблема у пострадянських державах, зокрема і в Україні. Неабиякої гостроти набула вона в соціальному аспекті, оскільки принцип соціалізму "від кожного – за здібностями, кожному – за працею" так і не був реалізований. Крім того, негативно впливають на цей процес криза у вітчизняній економіці, корупція, криміналізація суспільства.

Розвиток цивілізації, нові виклики людству потребують постійного оновлення концепції справедливості як у глобальних вимірах, так і стосовно реалій національного буття, оскільки, як стверджує сучасний американський мислитель-соціолог Джон Ролз, "справедливість є головною доброчесністю суспільних інститутів подібно до того, як істина є головною доброчесністю наукових систем".

Визнаючи важливу роль справедливості в житті суспільства, людини, її, однак, не можна переоцінювати, абсолютизувати. Оскільки навіть досягнення абсолютної справедливості у правових відносинах і в особистісних стосунках саме собою не зробить людей щасливими. Якщо людина, маючи значні задатки, не реалізовує себе, для неї справедливість – ніщо. Крім того, справедливість може бути казенною, неодухотвореною. Вона є лише однією з граней ідеалу суспільства і особистості.

Відповідальність

Відповідальність як категорія етики та права, відображає особливе соціальне та морально-правове відношення особистості до суспільства (людства в цілому), яке характеризується виконанням свого моральнішого обов'язку та правових норм. Це здатність людини в тому ни іншому ступені виконати свій обов'язок. Бути відповідальним за той чи інший вчинок – означає визнати себе його автором і прийняти на себе його наслідки. Таким чином відповідальність – сукупність дій (мір), виконання яких, дозволяє особистості безпечно досягати бажаного.

Відповідальність як етична категорія має декілька значень: за що людина відповідає та перед ким вона відповідає. В даному аспекті можна виділити відповідальність людини перед собою (здійснюючи вибір "вибираю сам себе” та несу відповідальність), відповідальність за конкретні вчинки перед іншими людьми, відповідальність перед людством і світом (відповідаю за все). Бути відповідальним означає думати про інших і про наслідки своїх вчинків – чи не принесуть вони шкоди Іншому.

Відповідальність – це обов'язок і необхідність давати звіт в своїх діях, вчинках, відповідати за їх можливі наслідки; це надійність, чесність по відношенню до інших та себе самого; це усвідомлення та готовність визнати, що результат (реакції), який ти отримуєш у ході своїх вчинків, і є наслідок твоїх вчинків (дій).

Відповідальність – це не вина, це впевненість. Вона включає в себе особисту підзвітність і здатність діяти в рамках етичних норм на благо себе та оточуючих в рамках системи чи апарата системи. На думку Є. М. Лисанюк та В. Ю. Перової відповідальність – це особливе відношення між вчинками людини (людей, інститутів), намірами, а також оцінками цих дій іншими людьми чи суспільством. Узяте щодо людини як раціонального агента дії, це відношення є свідома інтелектуальна і фізична готовність суб'єкта до реалізації чи утримання від сукупності дій, які можуть знадобитися внаслідок виконання чи, навпаки, невиконання даним суб'єктом деяких інших дій. По відношенню до суб'єкта відповідальність поділяють на індивідуальну та колективну, відповідальність громадян та юридичних осіб тощо.

Категорія відповідальності тісно пов'язана з уявленням про свободу людини. Людина, котрій властива свобода волі та свобода вибору, здатна усвідомлено обирати той чи інший шлях поведінки (з урахуванням можливих наслідків), а потім і нести відповідальність за обране ним і здійснене. При цьому свобода, на думку українського вченого В. Малахова, є лише простором для відповідальності як особливої "моральної спрямованості суб'єкта", адже усвідомлюючи власне буття, як здійснення життєвого призначення людина потрапляє в духовну атмосферу, в якій стверджується моральна відповідальність.

 Щастя

Проблема щастя постійно фігурує в буденному спілкуванні людей. Актуальна вона у філософії, мистецтві. Деякі мислителі, насамперед евдемоністи, вважали її найголовнішою, а всі інші проблеми – похідними щодо неї. Вона насправді досить актуальна, оскільки уявлення про щастя, розуміння його сутності істотно впливають (принаймні можуть впливати) на життєдіяльність особистості.

Усі хочуть бути щасливими, проте уявляють щастя по-різному. Навіть фахівці не можуть однозначно витлумачити це поняття. Часто це пов'язано з ототожненням трьох феноменів: щастя; уявлення про щастя, тобто щастя, яким його знає буденна свідомість (мораль є формою суспільної свідомості буденного рівня); "щастя” як поняття етики. Все це породжує непереборні труднощі, оскільки втрачається предмет теоретичного аналізу.

Поняття "щастя", як і будь-яке інше наукове поняття, є не об'єктом, а результатом пізнання. Етика досліджує не поняття "щастя", а, власне, щастя як феномен. Щоправда, вона не може обійти увагою ті напівпоняття-напівуявлення про щастя, якими послуговується буденна свідомість, що своєрідно осмислює цей феномен. Результатом такого дослідження і є чітко окреслене поняття "щастя”.

Аналіз феномену щастя можна розпочати з робочого визначення, згідно з яким воно тлумачиться як особливий психічний стан, складний комплекс переживань людиною найвищої вдоволеності своїм життям. Дж. Локк вважає, що щастя у своєму повному обсязі є найвище задоволення, на яке ми здатні, а нещастя – найвище страждання. Можна жити змістовним, творчим життям і не переживати такого інтенсивного почуття, яким є почуття щастя. Проте бути щасливим без нього не можна. Це свідчить про істотність суб'єктивного начала в щасті.

Водночас пропоноване визначення є надто широким, оскільки не всі люди, що переживають стан найвищої вдоволеності своїм буттям, справді щасливі. Вдоволення своїм буттям може бути результатом перекрученого уявлення про смисл життя і призначення людини.

Щастя – стан найвищого внутрішнього вдоволення людини умовами свого буття, повнотою і осмисленістю життя, реалізацією свого людського призначення.

Об'єктивною основою щастя є міра доброчесності людини, сукупність факторів, які визначають її життєве благополуччя (здоров'я, матеріальний добробут, везіння тощо).

Ілюзії вдоволення життям можна досягти й штучними засобами (алкоголем, наркотиками тощо). Проте після цього неодмінно настає тяжкий стан (похмілля, ломки тощо) і прозріння, розуміння того, що ілюзія щастя принципово відрізняється від справжнього щастя.

Певний матеріал щодо цього дає буденна свідомість, зокрема громадська думка, народна мудрість. Щасливими вважають людей здорових ("Здоровий жебрак, – як вважав німецький філософ Артур Шопенгауер (1788-1860), – щасливіший від хворого короля"); красивих (природа надала їм значний аванс); багатих, хоча б тому, що багатство забезпечує людині свободу дій (німецький мислитель Фрідріх Енгельс (1820-1895) стверджував, що прагненню до щастя найменше потрібні ідеальні права. Воно потребує передусім матеріальних засобів); закоханих, яким відповідають взаємністю ("Найвище щастя в житті – це впевненість у тому, що вас люблять, – писав французький прозаїк Віктор Гюго (1802-1885), – люблять заради вас самих, точніше сказати – люблять всупереч вам"); тих. хто має близьких друзів ("... яке щастя – дружба, подібна до тієї, яка існує між нами, – писав К. Маркс Ф. Енгельсу. – Адже ти знаєш, що жодні стосунки я не ціную так високо"); тих, хто досягнув високого соціального статусу; хто максимально себе самореалізував і заслужив повагу співвітчизників ("Ми буваємо щасливими, – писав французький філософ Блез Паскаль (1623-1662), – тільки почуваючи, що нас поважають") та ін.

Зрозуміло, що одного здоров'я чи багатства замало для того, щоб бути щасливим, а володіти всіма благами майже неможливо. Без деяких із них людина може бути щасливою, без інших (здоров'я, повноцінне спілкування, реалізація творчих потенцій) – ні. Очевидно, ідеально щасливих людей не буває.

Щастю людини можуть загрожувати і природні катаклізми (землетруси, вулкани, повені, інші лиха), а також несприятливі стани суспільства (війни, нестабільність, беззаконня тощо). До того ж, як зауважив французький письменник Жан Лабрюйєр (1645-1696), "перед обличчям деяких нещасть якось соромно бути щасливим".

Іноді щасливе життя розуміють як об'єктивний, наперед запрограмований процес, як "щасливу долю". У Давній Греції долю було персоніфіковано, і вона позначалася іменами Адрастен, Ананке, Ате, Атропос, Мойра, Тюхе (Тихе), Хеймармене. У Давньому Римі долю називали Паркі, Фортуною. Перелічені персонажі тогочасної міфології нерідко вважалися богинями не лише долі, а й щастя. Згідно з цією точкою зору, окремі люди просто повинні бути щасливими. Це чи не єдина концепція, в якій поняття "щастя" характеризує увесь життєвий шлях людини. Більшість концепцій використовують це поняття для характеристики окремих його ланок, епізодів, фактів життя особистості. Згідно з ними життя рідко дарує щастя. До того ж воно є надто короткочасним, епізодичним, торкається людини лише окремими гранями (щасливий у коханні, але не реалізував себе в науковій чи художній творчості; досяг високих творчих успіхів, але почувається самотнім у цьому світі тощо). У зв'язку з цим ведуть мову про кількісні характеристики щастя.

Іноді щастя розуміють як удачу, тобто випадкове, часто незаслужене одержання благ (виграш у лотерею, одержання спадку, знайдення скарбу). Та якщо в справжньому почутті щастя людина переживає вдоволення своїм життям, то в такому разі радість приносять предмети зовнішнього світу, які змінюють її життя на краще. Тому мав рацію римський філософ-стоїк Луцій-Анней Сенека,, стверджуючи, що не можна вважати щасливим того, хто залежить від щасливої випадковості. Бо головне, за словами російського письменника Михайла Пришвіна (1873-1954), "щоб щастя прийшло, як заслуга”. Здатність людини переживати почуття щастя і характер цього переживання залежать як від її світогляду (ідеалів, розуміння смислу життя, призначення людини), так і від багатьох інших суб'єктивних чинників (темпераменту, характеру, життєвого досвіду, здібностей, які вона може реалізувати). Люди веселої вдачі інакше сприймають своє життя, ніж похмурі. Це стосується вразливих і незворушних натур. Завищені амбіції і нездатність їх реалізувати породжують незадоволеність собою. Не є корисною і занижена самооцінка.

Пізнання сутності щастя пов'язують із з'ясуванням того, чим воно є для людини – метою чи результатом. Як правило, це наслідок невиправданого ототожнення реального щастя (результату) з уявленням про щастя, яке пов'язують з досягненням певної мети. Таке уявлення може супроводжуватися інтенсивними переживаннями передчуття щастя, що істотно впливає на досягнення життєвих цілей, активізує діяльність людини. А власне щастя, щастя як результат успішної діяльності нерідко робить людину пасивною, принаймні на якийсь час.

4. Категорії моральної самосвідомості: честь, гідність, розкаяння, сором.

Гідність і честь

Етичні категорії гідності і честі займають особливе місце в структурі моральної свідомості, оскільки вони торкаються глибин внутрішнього світу людини і виступають основою моральної культури особистості. Поняття гідності містить в собі уявлення про цінність іедивіда, наскільки у нього яскраво виражене особистісне начало та усвідомлення належності до людського роду. У почутті гідності акумульована самоповага особистості, недопустимість посягань на її суб'єктивність, свободу. Право на гідність є невід'ємним правом кожної людини, і воно зафіксовано у міжнародних документах, зокрема у "Загальній декларації прав людини", прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН, яка символічно починається зі спів про те, що yd люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах.

Специфіка гідності як етичної категорії в її імперативно- оціночному характері. Людина повинна поводитися з гідністю, тобто не принижуватись і не дозволяти принижувати себе іншим людям, в які б життєві ситуації вона не потрапляла. Гідність як лакмусовий папірець проявляє те, наскільки поведінка людини відповідає очікуванням відповідно до уявлень про статус та цінність людини. Антиподом гідності виступає пихатість та перебільшена самовпевненість. Межа між самоповагою, моральним задоволенням від виконаних обов'язків та неадекватною самооцінкою дуже крихка, а її порушення викликає напругу у взаємовідносинах, руйнує нормальний моральний клімат. Пихатість, звичайно, не є тотожною виправданій самовпевненості: поза останньою навряд чи людина може діяти належним чином, не губитись у несподіваних ситуаціях. Нормальна, здорова самовпевненість, як правило, стимулює людину до вдосконалення своїх навичок чи то у професійній сфері, чи то в сфері міжлюдських стосунків. Такого роду ситуації вже неодноразово спеціально досліджувались у моральній практиці, в результаті чого були вироблені засоби їх вирішення, спрямовані на розвиток уміння реально оцінити себе, свої можливості, навчитись дивитись на свої дії з позиції загальнолюдського досвіду і повернути втрачену самоповагу.

У моральній практиці виділяють жіночу та чоловічу гідність, національну гідність, професійну гідність, особисту гідність тощо. Яким чином проявляється гідність у людських взаєминах та людській життєдіяльності? Гідність реалізується через такі чесноти, як ввічливість, порядність, чесність, скромність, вимогливість до себе, самовладання, благородство. Еталоном порядності, моральної досконалості вважається благородство (шляхетність; це є те, що Г. Сковорода називав "аристократизмом духу"). Благородство – якість не вроджена, вона набувається в процесі соціалізації особистості, виховання та самовиховання. Ймовірно, поняття гідності зародилось ще у родовому ладі. Суворі умови життя, суспільна праця, боротьба з ворожими племенами формували повагу до хоробрих, сильних, мужніх людей. Починаючи з рабовласницького суспільства, благородство мало привілеєм представників пануючого класу; воно мало становий характер і поступово наповнювалось новим особистісним та моральним змістом. Суб'єктом моральної регуляції в суспільствах давніх цивілізацій стає автономна особистість, а не соціальна група. У Процесі формування індивідуальної самосвідомості особистості розвивається почуття власної гідності, честі, яке трималося в тому числі і на сприйнятті індивідом себе як представника певної соціальної верстви або групи.. Зародження поняття честі (як і гідності) відносять до родового ладу. В умовах подальшої суспільної диференціації, людської відчуженості поняття честі пов'язувалось з доблестю, благородством. У Давній Греції честь розумілась як суспільне визнання індивідуальної доблесті. Виникає нове поняття – честь Вітчизни, яка у моральній свідомості і на практиці набуває особливого значення; в такому словосполученні сама Вітчизна наділялась суб'єктними характеристиками. При феодалізмі був зроблений ще один крок на шляху ускладнення змісту етичної категорії честі: виник відомий "кодекс лицарської честі". В ньому містились жорсткі стандарти поведінки – своєрідної системи моральних цінностей. Лицарський кодекс честі включав у себе сім доброчесностей або вмінь: володіння списом, фехтування, полювання, вміння їздити верхи, плавання, вміння грати у шахи, складати вірші своїй "дамі серця". Лицар повинен постійно бути готовим віддати життя за свого сеньйора або за даму серця. Посвята у лицарі закріплювала за ним право на лицарську честь, що могла передаватись спадково.

Сучасні дослідники поняття честі виділяють характерні особливості честі і гідності, розкривають їх як парні категорії, які знаходяться у суперечливій єдності. Наприклад, відзначається й така їх особливість: гідність може належати людині за правом народження чи належності до певної соціальної групи, проте честь – це те, чого людина мусить досягати сама. Єдність протилежностей характерна і для механізмів функціонування цих категорій: гідність має спрямованість свого становлення та руху від зовнішнього визнання до внутрішнього бажання його закріпити, а честь, навпаки, від внутрішнього прагнення людини до суспільного визнання. Честь як форма моральної самосвідомості пов'язана із совістю; за висловом А. Шопенгауера, "честь – це зовнішня совість, а совість – це внутрішня честь".

Категорією "гідність" в етиці прийнято позначати об'єктивну цінність особистості, її соціальну значущість як відповідну, адекватну з людською сутністю, тобто ту якість, за якої людина чинить так, як належить її сутності і призначенню, як повинна чинити саме людина. У широкому сенсі слово "гідність" означає цінність людини для інших людей, для суспільства незалежно від її соціального стану, професії, національності. Гідність у вузькому сенсі – це оцінка людиною себе як моральної особистості, що значуща для оточення, для суспільства. У цьому разі ми маємо справу з позитивним оцінно-емоційним ставленням до себе у формі свідомості і почуття власної гідності. Повага до самого себе чи почуття власної гідності, – це те, що більш за все підносить людину.

Почуття гідності успішно розвивається і функціонує на основі усвідомленого ставлення до себе як до суб'єкта моральної діяльності, розуміння своїх обов'язків і прав Людини і громадянина. Це почуття укріплюється, якщо індивід усвідомлює і переживає те, що вільно і повно може виявити свої здібності і можливості, реалізувати свою активність і творчість. Тобто почуття власної гідності виступає у вигляді синтетичної самооцінки моральних якостей у їх системній єдності.

Отже, гідність як етичну категорію слід визначити таким чином: це об'єктивна, суспільно-моральна цінність особистості, а також потреба і власне оцінка людиною своєї моральної цінності. Це потреба позитивної самооцінки своїх вчинків, самоповага, осмислена гордість за себе.

Поняття" гідності настільки тісно взаємопов'язане з поняттям честі, що іноді досить складно чітко визначити відмінності в їх змісті. Честь і гідність – показники моральної цінності людини. За допомогою них визначається моральність і окремої людини, і колективу, і навіть суспільства. Але між цими поняттями існує різниця, яка полягає в тому, що гідність – це моральне ставлення до самого себе, внутрішнє визнання, самоповага, а честь означає зовнішнє визнання, оцінку дій, діяльності особистості з боку інших.

Уявлення про честь у своєму класичному вигляді сформувалось у феодальній моралі, де дотримання кодексу честі було і зовнішньою ознакою належності до стану, і способом усвідомлення свого місця в ньому.

У подальшому розуміння честі особистості пов'язується з її залежністю від соціального стану, але до уваги беруться, перш за все, особисті заслуги людини, її праця, міра людяності, що і визначає міру пошани і поваги.

Формування і реалізація моральних чеснот є свого роду утвердженням власної гідності. А коли цю гідність оцінюють інші люди, – приходять визнання, повага; феномен визнання і поваги називається честю.

Визнання цінності особистості багато в чому залежить від її репутації у суспільстві, у колективі. Репутація – це цілісне уявлення про людину, про її духовне багатство чи убозтво, про її практичні здібності, досягнення й недоліки. Репутація може бути позитивною і негативною і виявляється в думці більшості колективу про переважні чесноти чи вади індивіда. Позитивна репутація викликає суспільну повагу, що робить честь людині іноді з метою завоювання певної репутації, людина може створювати свій певний образ в очах оточення, або імідж (імідж "хлопця-друзяки", інтелектуала, модниці, радикально мислячої людини тощо), що пов'язане з проявом продуманого відповідного стилю поведінки і стосунків. Ставлення колективу, групи до іміджу конкретного індивіда, його сприйняття, схвалення поведінки можуть впливати на міру поваги, на честь особистості.

Отже, категорія честі в етиці пов'язується із суспільною оцінкою і визнанням моральних заслуг і достоїнств людини як представника певної спільноти (нації, держави, міста, трудового колективу тощо) і як виконавця конкретної соціальної ролі, діяльності (батьків, професіонала, громадського працівника, військового, спортсмена тощо).

Насамкінець згадаємо висловлювання Д. І. Писарєва, який зазначав, що потрібно, можливо, пройти цілий курс моральної гігієни, який скінчиться не тим, що людина наблизиться до ідеалу, а тим, що вона зробиться особистістю. Моральні цінності, можливо, і складають той смисловий простір, у межах якого можливі моральне очищення, моральна гігієна, які дозволяють людині самореалізуватись як особистості.

Розкаяння та сором

День 13 лютого 2008 року став особливим, ні, він таки був справді історичним у житті сучасної Австралії... В цей день австралійський прем'єр-міністр Кевін Радд просив у тубільного населення країни вибачення за "дуже глибокі біди та образи", завдані діями своїх політичних попередників. Адже протягом багатьох років (з 1910-х до 1970-х) політикафедеральна влада була спрямована на дискримінацію аборигенів, внаслідок чого їхніх дітей розлучали з біологічними батьками та передавали на виховання до притулків. Така сумна доля спіткала майже 100 тис. чоловік, яких називають тепер "украдене покоління".

У щирому покаянні, проголошеному прем'єром у прямому ефірі, було, як підрахували аналітики, всього 344 слова, а закінчувалося воно триразовим "вибачте": "За біль, заподіяний цілому поколінню, яке було відірване від своїх коренів, родин і культури, ми говоримо – "вибачте". Матерям і батькам, братам і сестрам, яких позбавили повноцінної сім'ї', ми говоримо – "вибачте". За неповагу і насильницьку асиміляцію цілої нації ми говоримо – "вибачте". Нам стає зрозуміло, щоб публічно покаятися на всю країну, тут треба не просто вміння. Тут потрібно, по-перше, це уміння в собі виростити, розбудити; по-друге, важливо заведи поважати громадян своєї держави.

Процедура вибачення вигадана не для того, щоб людина могла демонструвати свої благородні манери, а для полегшення нашого співіснування в соціумі. Тому не дивно що тема розкаяння присутня у різних культурах і релігіях уже тисячоліття.

Навряд чи ви станете заперечувати твердження про те, що привселюдно визнавати свої помилки – це духовна мужність. Хто ж не знає, процес розкаяння є важкою справою для людської душі. В таких випадках нелегко підібрати потрібні слова, висловити емоції та почуття. Адже справжнє розкаяння являє собою духовний акт докорінного перегляду особистістю основ власної поведінки і свідомості. Віктор Малахов, автор виданого в Києві навчального посібника "Етика", у своїй книжці поділився спостереженням, що за своєю суттю розкаяння є виправлення духовної похибки на основі внутрішньої переорієнтації людської особи, істотної для її подальшого розвитку. За всієї цілісності даного душевного акту він, як свідчить його осмислення в богословській і філософській літературі, являє собою поєднання таких чотирьох елементів: а) визнання суб'єктом певних дій або помислів як таких, відповідальність за які він несе; б) відкрите засудження ним цих помислів або дій; в) вияв готовності отримати за них справедливе покарання; г) перебудова внутрішніх засад свого буття у світлі позитивних духовних цінностей. Звідси – місток до мудрості – не розглядати феномен розкаяння однобічно.

Коли залишити це без уваги, наші недоліки здатні примножуватися доти, доки не витіснять усі наші позитивні якості. Дуже вдало висловився про це Григорій Сковорода. Він писав, що той, хто соромиться визнати недоліки свої, з часом буде безсоромно виправдовувати своє невігластво, що є найбільшою вадою.

Небажання каятися іноді пов'язано зі страхом продемонструвати свою уявну слабкість. Хоча насправді привселюдне розкаяння вимагає від людини набагато більше зусиль, ніж наполеглива відмова від нього. Слід погодитися з важливою думкою англійського політика і письменника Едуарда Джорджа Булвер-Літтона, який зауважував про те, що майбутнє належить тим, хто достатньо добродійний, щоб каятися, і тим, у кого достатньо сил, щоб загладити свою провину. Великою спокусою відмовитися від такої неприємної справи, як розкаяння, служить також пошук вагомих причин, що виправдовують скоєння недоброго вчинку. Ще однією поширеною причиною відмови від розкаяння є турбота про власну гідність. На наш погляд, це невдалий спосіб самозахисту, що використовується на своє виправдання. Ось як цьому опонує Джон Мак-Клой, постулат якого можна відшукати у книжці Дж. Темплтона "Всесвітні закони життя": “Визнавати свої помилки і вибачатися за них – це найвища форма самоповаги". Цікавий висновок, чи не так?

Відчуття провини, сором і бажання виправити скоєне – ось обов'язкові супутники розкаяння. Це пов'язано, по-перше, із тим, що відчуття Негативної відповідальності – провини (провини за допущену помилку або поганий вчинок) – обтяжливе для людської психіки, і вона прагне звільнитися від нього. По-друге, коли винний визнає свою провину, він рятує єдине, що варто рятувати, – свою честь. Не випадково ще Сенека підкреслював: "Хто розкаюється у своєму гріху, той вже майже не винен". По-третє, вибачення, що вже відзначалось, не тільки рятує від ганьби людину, яка визнала свій негідний вчинок і розкаялась у ньому, як це не парадоксально, іноді навіть починають за це більше шанувати і цінувати. Можна було б навести низку прикладів, які показують: уміння визнавати свої помилки аж ніяк не принижує, а підносить Можновладців, бо, за висловом Оноре де Бальзака, тільки зізнавшись у своїй слабкості, людина стає сильною. Ясна річ, таке буває тільки у випадку з "людськими слабкостями, які можуть бути прощені", від яких не вільний ніхто. І все ж, погодьтеся, розкаюватися добре, але не робити зла ще краще. Прикро, але дехто вважає доброчинністю швидше розкаяння за допущені помилки, ніж бажання їх уникнути.

І, нарешті, у середовищі психологів, філософів, богословів здатність до розкаяння прийнято розцінювати як ключову якість людини моральної – на відміну від тих, чиї мотиви поведінки визначаються винятково страхом покарання. Цікаве висловлювання з цього приводу ми знаходимо у знаного філософа Миколи Бердяева. Спокута, за Бердяєвим, є зняття провини не через покарання законом, а через благодать страждання. Це глибока думка. Уміти виділити складову людяності – важливий компонент етики, її арматура і основа.

Автор спробував зібрати в оглядовий перелік переважно із зарубіжної практики різноманітні за своїми мотивами розкаяння. Проведений аналіз показує, що покаяння і вибачення як акт політичної волі – не така вже рідкість у новітній історії. Скажімо, канцлер ФРН Віллі Брандт, який 12 липня 1970 року приїхав до Польщі з офіційним візитом, став на коліна перед монументом жертвам нацизму у Варшавському гетто. Цим символічним жестом він просив прощення за злочини гітлерівського режиму перед людством, просив прощення від імені мільйонів німців. Зокрема, тих, кому було за що перепрошувати і хто вибачатися не хотів. А от глава чехословацької держави, незважаючи на протести парламенту, в 1989 році вибачився за переслідування судетських німців після Другої світової війни. Це була особиста ініціатива президента Вацлава Гавела, єдиного у світі політика, який послідовно обирався керівником трьох держав – Чехословацької Соціалістичної Республіки, посткомуністичної Чехословаччини і суверенної Чехії. У серпні 1993 року під час візиту до Варшави президент Росії Борис Єльцин поклав квіти до меморіалу жертвам Катині зі словами: "Вибачте". Президент Сербії і Чорногорії Свєтозар Марович у 2003 році приніс у Сараєво офіційні вибачення громадянам Боснії і Герцеговини за все те зло, яке пережили народи двох країн через війну, що тривала з 1992-го до 1995 року, коли уклали Дейтонську мирну угоду.

Прийнято вважати, що вибачення і покаяння потрібні скривдженим. Але не менш потрібні вони і кривдникам. Щоб зняти гріх з душі, очистити її. Яскравий приклад щодо цього – факт розкаяння, яке у серпні 2005 року здійснив прем'єр-міністр Японії Дзюньїгіро Коїдзумі. Під час церемонії поминання загиблих у Другій світовій війні він заявив, що його країна визнає себе винною за події першої половини минулого століття. Глава японського уряду проголосив, що своїми колоніальними загарбаннями й агресивними війнами Японія завдала величезних збитків і страждань багатьом країнам. Тому він, визнаючи ці факти історії, відчуває гостре розкаяння.

Досить-таки часто вибачалися в минулому американські законодавці. Так, сенат Сполучених Штатів вибачився за суди Лінча перед жертвами суду та їхніми нащадками. Законодавчий орган ухвалив таке рішення, щоб "стерти ганебну пляму в історії сенату", який тривалий час завзято відмовлявся визнати лінчування федеральним злочином. У 1993 році вибачень удостоїлося тубільне населення Гавайських островів за ту ганебну роль, яку уряд США відіграв у поваленні монархії на цій території. Безпрецедентний випадок стався в Америці, коли президентом був Біля Клінтон: він приніс офіційні вибачення американському народу за проведення секретної програми над людьми, не повідомивши піддослідних про ризик для їхнього життя і здоров'я. Річ у тім, що протягом ЗО років після Другої світової війни із санкції уряду над багатьма американцями проводилися експерименти з метою встановити, як впливає на живий організм радіоактивне випромінювання. Як бачимо, мав рацію далекоглядний римський історик Квінт Курцій, який зазначав: "Провину предків спокутують нащадки”.

Уникнути конфліктів неможливо, але при цьому той, хто порушить правила поведінки, повинен або понести суворе покарання, або спокутувати свою провину, пройшовши Через процедуру примирення відповідно до певного суспільного регламенту. У книзі відомого німецького спеціаліста в галузі комунікативної техніки Картстена Бредемайєра "Чорна риторика: влада і магія слова" наведено декілька повчальних прикладів, а саме: згідно з матеріалами, опублікованими у часописі Focus, федеральний міністр у справах навколишнього середовища Юрген Тріттін просив вибачення у генерального секретаря ХДС Лауренца Майера, якого він охарактеризував як такого, що має не тільки зовнішність, але й "менталітет скінхеда”; телеведуча Лінда де Моль – у всіх німців після того, як назвала державний гімн Німеччини ”een rot lied" (лайновою піснею).

Аналогічну процедуру пройшов у недалекому минулому президент Міжнародної федерації футбольних асоціацій Йозеф Блаттер, який у січні 2008 року під час свого візиту до Рима зустрівся з гравцями збірної Італії і вибачився перед ними за те, що 9 липня 2006 року після їхньої перемоги у фіналі чемпіонату світу в Німеччині він особисто не привітав їх і не вручив Кубок. Історія визнає помилкою те, що президент ФІФА не нагородив чемпіонів світу. Швейцарець теж визнав свою помилку й офіційно вибачився перед політичною і спортивною владою Італії, так і перед футболістами національної збірної. Блаттер заявив, що не піднявся на подіум, де відбувалося нагородження чемпіонів світу, тому що боявся публіки, яка може його освистати. Такі щиросердні слова неодмінно викликають повагу.

Сором – прерогатива людини та її унікальна здібність. На думку багатьох етиків, психологів та педагогів, саме з почуття сорому починається формування людського Я, яке здатне сприйняти і сприймає голос "іншого Я". Заглиблюючись у ці питання, ми підходимо впритул до надзвичайно важливого та таємничого у психіці людини – її моральної потреби діяти по-людському з огляду на те, щоби потім не було соромно за свої дії та своє життя. Російський філософ В. Соловйов доповнив розмаїття визначень людини ще одним. На його думку, людина є "тварина, яка соромиться", бо вважав, що взагалі вся мораль "виростає із почуття сорому".

Сором вважається найбільш ранньою формою моральної самооцінки як історично, так і психологічно. Християнство вважає саме почуття сорому першим переживанням людини після гріхопадіння. Для сучасних уявлень про сором характерне розуміння його як особливої форми моральної самосвідомості, тісно пов'язаної із совістю, честю, гідністю. Отже, сором – найінтимніше духовне почуття людини, а тому він потребує особливої делікатності, чутливості з боку інших людей: людина, що очевидно переживає почуття сорому, потребує підтримки і розуміння.

У сучасному суспільстві (в тому числі – українському) найгострішими формами проявів сорому виступають: по-перше, усвідомлення особистістю своєї невідповідності домінуючим у суспільстві моральним цінностям, стандартам, ідеалам; по-друге, це може бути сором за невідповідність свого суспільства нормам високої моральності та цивілізованим формам людського співжиття (у нас, наприклад, може бути соромно за відсутність можливостей реалізувати себе в своїй країні – моральний аспект проблем імміграції); по-третє, людина переживає почуття сорому, коли йде безцеремонне втручання у її душевні стани і вона відчуває свою незахищеність, небажану відкритість свого "Я" для інших людей (буває соромно за відсутність етичної поведінки у політичних діячів, негідний вчинок знайомого і т. д.); по-четверте, людина може соромитись відверто проявляти по відношенню до іншої людини свої теплі почуття, емоції; в таких випадках зникає "загострення пристрастей" у спілкуванні, втрачається позитивна аура, надається, тим самим, більший простір негативним елементам буття.

5. Совість – центральний чинник моральної самосвідомості.

Совість часто називають іншою стороною обов'язку, більш особистісним "внутрішнім голосом” моральної дії, внутрішнім регулятором моралі в цілому. Совість – це здатність до активного самопізнання, самооцінки, особистісного ставлення до оточення, до чинних у суспільстві моральних норм.

Совістю ми називаємо моральне почуття, яке дозволяє визначати цінність власних вчинків.

У давніх текстах совість описується за допомогою понять “обов'язок" та “сором". Проте, на відміну від почуття сорому, коли ми орієнтуємося на оцінку інших людей, совісна оцінка є самооцінкою, де основним орієнтиром є "абсолютна" людина, Бог для віруючих людей, людина в найповніших та найкращих її виявах.

Виконуючи функцію внутрішнього регулятора, совість діє:

•                   – як спонука, спрямовуючи нас на дотримання моральних вимог, створюючи певну позитивну психологічну установку;
•                   – як заборона, тобто зупиняючий фактор, наперед засуджуючи нас за можливий вибір, за поведінку, яка лише намічається;
•                   – як корегуюча складова (корегує дії під час їх вчинення);
•                   – як моральна оцінка наших вчинків, виказуючи відповідне моральне переживання. І ця оцінка є дуже важливою, оскільки совість формується на основі інтеріоризації моральних вимог середовища і певним чином відображає їх суспільний характер. Але совість передусім є особистісною оцінкою фактів, виразником нашого суб'єктивного ставлення до явища, яке морально оцінюється.

Між совістю та обов'язком існує суперечливий взаємозв'язок. З одного боку, вони створюють єдиний морально-психологічний механізм регуляції поведінки особи, в якому совість виступає як підвалина для виконання обов'язку. З іншого, між совістю та обов'язком можуть виникати конфлікти, що породжуються, як правило, неспівпадінням цілей та інтересів особистості та суспільства. Питання про правоту совісті чи обов'язку залежить від обставин, від самого розуміння обов'язку.

У повсякденному спілкуванні досить часто вживаються вислови "чиста совість", "спокійна совість", під якими розуміються усвідомлення людиною виконання всіх своїх обов'язків або реалізація всіх своїх можливостей у конкретній ситуації. Якщо ж сприймати ці слова буквально, то стан "чистої", "заспокоєної" совісті є точною ознакою безсовісності, тобто не відсутності совісті, а схильності не звертати уваги на її судження. А. Швейцер, котрий вбачав у моралі найвищу правду та найвищу доцільність, звертається до почуття відповідальності за долю іншої людини зі словами про те, що ми ніколи не повинні ставати глухими, що будемо жити в злагоді з істиною, якщо глибше будемо переживати конфлікти. Адже чиста совість – це винахід диявола.

Совість – це відповідальність людини перед самою собою як носієм вищих, універсальних цінностей. Проте совість як засіб самооцінки не є абсолютною: вона може бути поблажливою, адже вона – моя. її не можна обманути, але можна "вмовити", "приспати" і т. д., тому покладатися цілком на совість також не можна. Разом з тим саме в самооцінці, яка проводиться совістю, проявляються моральний компроміс або безкомпромісність. Звичайно, бувають ситуації, котрі виправдовують людину, але буває й так, що обставини виступають лише прикриттям для самовиправдання. В житті обставини завжди ставлять нас перед вибором, критерієм же вибору повинна слугувати совість.

Совість – феномен емоційний, вона проявляє себе через глибокі негативні переживання, самодокори, тривожність і стурбованість людини моральністю та гуманністю своєї поведінки. Як суддя всього нашого життя совість виступає через докори сумління – сором за здійснене, за те, що тільки хотів зробити, за ті наслідки, котрі могли б бути чи були. Це жаль, співчуття до потерпілого, образа за себе, сором за принижену гідність (свою чи чужу). Докори, муки совісті – це усвідомлення своєї провини, усвідомлення аморальності або "недостатньої" моральності здійсненого.

Однак совісність не повинна ставати хворобою, мазохистською пристрастю, почуттям, що виникає без реальних підстав для сумнівів у правильності того чи іншого вчинку. Інакше людина може так захопитися докорами сумління, що забуде про реальне життя, котре триває.

У будь-якому випадку міра переживань, ступінь "докорів сумління" залежать від характеру вчинку та рівня свідомості людини, від її здатності та звички справедливо і критично оцінювати власну поведінку та поведінку інших. Моральним результатом цих переживань постає розкаяння, моральний смисл якого – гармонізація відносин між обов'язком та совістю.

Совість перебуває в тісному зв'язку з тим, як людина переживає, оцінює свої вчинки. Чимало ситуацій, коли досить важко відрізнити добро від зла. Це буває особливо важко, коли триває переоцінка цінностей, переосмислення історичних подій. Як зазначалося раніше, совість як внутрішній контролер дуже тісно пов'язана з суспільною свідомістю як зовнішнім моральним контролером. Але саме через маніпуляцію громадською думкою відкривається доступ до маніпуляції совістю особистості, особливо коли особистість є недостатньо самостійною.

І в повсякденному житті буває досить важко відрізняти добро від зла. Саме тому необхідна совість, щоб самому розбиратися та виносити моральні рішення.

Людина є єдиною істотою, котра наділена совістю. Е. Фромм вважає, що совість – це голос, який кличе людину назад до самої себе, він дає їй можливість зрозуміти, що вона повинна робити, щоб стати самою собою, допомагає їй усвідомити цілі свого життя та норми, які необхідні для досягнення цих цілей.

Етику як науку про мораль цікавлять різні прояви совісті. Різновиди совісті можуть бути визначені на основі певних ознак: за змістом (формальна совість, справжня совість), за формою виявлення (колективна, індивідуальна), за інтенсивністю проявів (активна, приглушена, страждальна). Діапазон форм, у яких реально проявляється дія совісті, є досить широким: це є сумнів, болючі вагання, муки совісті, покаяння, сповідь, докір, самоіронія, сором тощо. Кожна з них по-своєму пробуджує, розвиває почуття совісті, але досить часто відчуття сорому відіграє тут вирішальну роль.

6. Поняття і функції моралі. Функції моралі. Структура моралі. Моральна свідомість.

Сутність моралі

Мораль протягом розвитку людської думки отримала різноманітні тлумачення: як "досвід життєвої мудрості", як школа виховання людини у напрямку добродіяння, як шлях досягнення щастя, як вища насолода, як слідування обов'язку, як вимога суспільної користі тощо. Мораль, на відміну від права, політики, економіки, наділена здатністю проникати в усі сфери людського буття, чим ускладнює можливість вияву її сутності. Тому будь-яке з перерахованих вище тлумачень моралі фіксувало лише якусь її особливість і не завжди виражало суть даного феномена.

Розгляд питання про сутність моралі пов'язаний з виявленням її смислу для людського розвитку і здійснюється на основі знань про специфіку людського буття. Залежно від розуміння цього смислу мораль інтерпретується і як мудрість хотя, і як звід правил, створених для того, щоб регулювати поведінку людей, розглядається у зв'язку з сутністю людини як безпосереднє вираження людяності або в суто технологічному значенні, як засіб, що обслуговує людську діяльність з боку її вираження в поведінці людей. Зазначимо, що в останньому судженні про мораль виключається саме питання про сутність моралі, правомірність його постановки, оскільки таке тлумачення моралі виключає її змістову специфіку й спирається на її прикладний, функціональний характер.

Мораль – одна з форм духовного життя, один із найдавніших, універсальних способів соціальної регуляції, який має загальнолюдський сенс і конкретно-історичний зміст. Моральний вимір дає уявлення про міру людяності суспільства та особи. Мистецтво і релігія, філософія і право заведи зверталися до проблем Добра і Зла, Справедливості, Гуманності, сенсу життя і щастя людини та узагальнювали досвід духовних пошуків. Мораль є органічною похідною способу життєдіяльності людських індивідів, і щоб розкрити це в бутті та внутрішній будові моралі, необхідно розглянути її в контексті специфіки людського способу буття. Сутнісний аналіз моралі дасть розуміння критерію, з позицій якого можливе охоплення моралі в цілому як способу освоєння людиною дійсності. Сутнісний рівень у вивченні моралі необхідний для подолання помилок, які виникають при абсолютизації історичного етапу в її розвитку. Цей рівень відкриє можливість для осмислення її історичного шляху залежно від історичного розвитку суспільства в процесі "родо-індивідуальної еволюції людини.

Мораль наділена властивостями, спільними для всіх форм суспільної свідомості:

•                   – імперативність (категоричний імператив І. Канта) являє собою вимогу певної поведінки, виконання приписів моралі;
•                   – нормативність – реалізується за допомогою норм, можна виділити два типи моральних норм: заборони, що вказують на недопустимі норми поведінки; зразки як бажані варіанти поведінки;
•                   – оціночність моралі полягає в самооцінці людиною своїх діянь і вчинків, у оцінці іншими людьми та суспільством поведінки людини. Форми оцінованості являють собою: схвалення, згоду чи несхвалення і осуд.

Об'єктивний критерій істинності моралі – це відповідність діяльності соціальних одиниць інтересам суспільства. Можна виділити способи обґрунтування моралі. До них належать:

•                   – конвенціоналізм;
•                   – утилітаризм;
•                   – абсолютизм (абсолютно автономні, абсолютно гетерономні, інтуїтивні теорії);
•                   – натуралізм (класичний натуралізм, неонатуралізм, нередуктивний натуралізм, психологічне розуміння моралі, еволюційна етика);
•                   – космізм;
•                   – соціологічне обґрунтування моралі.

1. Конвенціоналістські теорії моралі передбачають, що моральнісні установки приймаються людьми за домовленістю.

2. Утилітаризм передбачає виведення моралі з зовнішніх соціальних благ, які необхідні для задоволення потреб людини. Він найбільш відповідає принципу цілезасобового обґрунтування моралі, при цьому відображує тенденцію розділення суспільної та індивідуальної моралі. Найбільш явне вираження утилітаризм отримує в принципі корисності, відповідно до якого моральна діяльність є виправданою, якщо веде до досягнення щастя.

3. Абсолютистські концепції передбачають, що моральний мотив реалізується незалежно від інших мотивів буття, що він цінний сам по собі. В рамках абсолютистських концепцій у разі прагнення до раціонального розуміння моралі й ставиться завдання її обґрунтування без апеляцій до іншої моралі, ніж мораль, соціальної чи іншої реальності.

4. Натуралізм як принцип передбачає виведення моралі з природніх якостей людини. На основі натуралізму будуються гедоністичні та евдемоністичні теорії моралі. Сучасний натуралізм (неонатуралізм) намагається вивести мораль із однотипної психічної організації та базових інстинктів, властивих всім живим організмам (Фербер, Трайб, Ролсон) Ясно, що при такому підході не враховується принципова відмінність в організації психіки тварин і людини, а також видова відмінність у світі тварин.

5. Космізм поєднує ідею еволюції моральнісних якостей з ідеєю розвитку космосу. Він представлений у різних формах (природно-науковий, естетичний, релігійний тощо). Спільною для всіх видів космізму є ідея про те, що вищі прояви людської духовності та моральності неможливо зрозуміти без впливу з боку космічних сил і без включення самої людини в роботу з удосконалення космосу.

6. Соціологічне обґрунтування моралі виводить моральність із ідеї виживання груп, які виконують певні моральнісні вимоги.

Як бачимо, підходи до обґрунтування моралі дуже різноманітні. В цілому, з різних підходів можна виділити наступні пояснення, чому індивід повинен бути моральним: підкорення долі, виконання певної соціальної ролі, виконання божих заповідей, вираження власного інтересу, моральнісне почуття співпереживання, дотримання критерію чистого розуму, самореалізація на основі моральнісних цінностей і т. п.

Функції моралі

Реальна роль моралі як найважливішого регулятора суспільного життя відображена в її соціальних функціях, тобто основних ролях, яка вона виконує в житті людства, суспільства і кожної людини окремо. Своєрідність впливу моралі на людини проявляється в полифоничности, цілісності її функціонування та нероздільність її функцій.

Характеризуючи поліфункціональність моралі, вчені виділяють також наступні функції:

- Виховну;

- Пізнавальну;

- Комунікативну;

- Інтегративну;

- Соціального контролю та ін.

Виховна функція. Виховна функція моралі і полягає в тому, щоб "навчитися бути людиною". За словами Е. Фромма, "людина - не те, що він є, він такий, яким може стати. Він може знайти себе, збагатити своє існування або самоутрати".

Виховання, засноване на взаєморозумінні і взаємній повазі, дбайливому ставленні до особистої гідності людини, емпатії, становить фундамент культури моральної свідомості і поведінки особистості, формування якої триває все життя і на всіх етапах її соціалізації в процесі етичного та етико-професійного розвитку, самовиховання.

Пізнавальна функція. Через оцінку своїх і чужих вчинків людина здобуває знання про належне, засвоює їх, пізнає необхідність проходження встановленим вимогам. У цьому процесі засвоєння знань про належне, усвідомлення їх глибинного сенсу і формування готовності дотримуватися їх у своїй життя відбувається становлення культури моральної свідомості особистості.

Комунікативна функція. Засвоєння знань про належне відбувається в процесі взаємодії з іншими людьми, оцінки їх реальних вчинків на основі співвідношення їх з встановленими вимогами суспільної моралі, професійної етики, правил загальноприйнятого етикету.

Функція соціального контролю. Для усунення соціальних відхилень з метою забезпечення стійкості та інтегрованість соціальної системи мораль виконує функцію соціального контролю, забезпечуючи управління соціальними процесами і поведінкою людей.

Інтегративна функція. Завдяки цій функції моралі члени соціальної групи знаходять "почуття спільності", причетності до спільної справи, яка формує поняття "ми".