Реферат "Один із діячів українського дисидентського руху – Іван Дзюба"

Один із діячів українського дисидентського руху – Іван Дзюба

Іван Дзюба — унікальна постать серед національної еліти в Україні. Це один із тих українців, які невтомно працювали у час національного відродження, зазнаючи утисків і приниження, переслідування, арештів і судів. Він ніколи не зраджував своєму сумлінню, своїм ідеалам. Навіть тоді, коли змушений був написати важко вимучену «заяву» після арешту за книжку «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Іван Михайлович Дзюба родом із Донбасу. Народився у с. Миколаївці Донецької області 26 липня 1931 року. У 1953 році закінчив Донецький (тоді — Сталінський) педагогічний інститут, а 1956-го — аспірантуру Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України. З 1959 року член Спілки письменників України. Деякий час працював у видавництві «Дніпро». У 1963—1964 pp. кілька разів був звільнений з роботи як «неблагонадійний».

В часи викриття «культу особи» Й. Сталіна двадцятип'ятилітній критик, автор статей у «Літературній газеті», «Вітчизні», опиняється в епіцентрі літературного життя. Цікавими й сміливими були його виступи в пресі чи на письменницьких зібраннях. Вони викликали суперечки, в них І. Дзюба порушував важливі, наболілі проблеми життя. Він вітав прихід «шістдесятників» і був для них авторитетом.

Євген Сверстюк згадує, що «кожен з молодих авторів прагнув зустрічі І. Дзюбою і всі чогось чекали від тієї зустрічі». Кожна його публікація ставала поміченою. На початку 60-х відроджувався престиж української критики. Уже виділялися публікації Івана Світличного, Олексія Ставицького та інших.

У вересні 1965 року під час прем’єри фільму С. Параджанова та Ю. Іллєнка «Тіні забутих предків»,  Іван Дзюба разом з В. Чорноволом, В. Стусом виступили проти відновлення в СРСР політичних репресій щодо української інтелігенції. А праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» стала безстрашним викликом тоталітарній системі. Твір був перекладений англійською, італійською, французькою, російською, китайською мовами, її використовували дисидентський рух, українська діаспора. Праця пробудила національний дух українців від Донбасу до Галичини. Її «підпільно» поширювали і обговорювали. Інтенсивне пробудження національної свідомості українців пов'язане саме з цим періодом. Але почалися арешти, ув'язнення, які тривали після 1965 по 1972 рік. У цей час було засуджено побратимів І. Дзюби, — І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, Ігоря та Ірину Калинців.

А сам він був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки письменників України, а 1973 року Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструктору Олегу Антонову, який допоміг знайти йому роботу коректора.

І. Дзюба завжди захоплював своїми виступами аудиторію. Говорив спокійно і виважено, не зважаючи на авторитети. Він критикував Олександра Корнійчука і Андрія Малишка, Юрія Збанацького і Вадима Собка, бо хотів і прагнув того, щоб у нашій літературі були твори високого ґатунку, а герої, у них представлені, були реальними, а не штучно надуманими.

Також І. Дзюба є автором таких книжок «Звичайна людина чи міщанин?» (1959), «Автографи відродження» (1986), «У всякого своя доля» (1989), «Бо то не просто мова, звуки...» (1990), «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (написаної в 1965 р., але виданої лише в 1998 році) та інші.

На теми української мови І. Дзюба пише статті вже понад 40 років, щоб забезпечити її повносиле функціонування в суспільстві. Його турбує ця проблема. Особливо прикро, що упродовж тривалого часу доводиться боронити рідну мову, що є трагедією української нації. Багато разів І. Дзюба зарікався зачіпати мовні проблеми, але знову й знову брався за перо. «Треба нам нарешті усвідомити, — пише він, — русифікація України — усупереч усім нашим гімнам Україні та українській мові й усім ритуалам на їхню честь — не лише триває, а й сягає такої глибини, що загрожує самому існуванню української нації серед націй світу».