Регіональні особливості традицій українського розпису

Регіональні особливості традицій українського розпису

Протягом віків в Україні формувалися регіональні особливості декоративного розпису з своєрідною образною стилістикою. Розписи широко використовували для орнаментації житла, керамічних і дерев'яних виробів, у текстильній та порцеляново-фаянсовій промисловості, поліграфії.  В синтезі народних традицій і новаторських пошуків художників-професіоналів народжувалися нові форми народної декоративної графіки. Яскравим прикладом такої співдружності є творчість В. Довгошиї, Є. Пшеченка, Г. Собачко-Шостак (1920 — 30-і рр). Художньо виразні наповнені красою твори майстрів Київщини, Дніпропетровщини, Поділля. Київщину в колекції ДМУНДМ представляють корифеї народного декоративного розпису Г. Собачко-Шостак, П. Власенко, М.Примаченко. Невичерпну фантазію в створенні складних орнаментальних барокових композицій виявляє Г. Собачко-Шостак. Узагальненість малюнку надає певної монументальності розписом П. Власенко. У своєрідному мистецтві М. Примаченко з поетичною живописністю втілився сонячний колорит України, особлива яскравість, піднесеність кольору, що має велику силу емоційного впливу. Праобразом її квітів, птахів, тварин є природа, яку художниця трансформує, створюючи свій «примаченківський» світ. Безліч її імпровізацій, виконані натхненно і з великою майстерністю. Найбільш відомим центром декоративного розпису не тільки в нашій країні, але й за її межами, є с.Петріківка Дніпропетровської обл.. Колективне за своїм характером петриківське малювання розвивалось упродовж століть на основі яскравих художницьких індивідуальностей. Твори петриківських майстрів Т. Пати, Н. Білокінь, О. Пилипенко, Ф.Панка, М. Тимченко, В. Клименко-Жукової, сестер В. Павленко та Г. Павленко-Черниченко увійшли в золотий фонд народного мистецтва України. Їх багата творча фантазія базована на досконалому володінні традиційним петриківськім орнаментом. Для робіт народних майстрів декоративного розпису характерні щирість і оптимізм, яскравість і безпосередність. Справді святковий настрій надовго залишається в душі після того, як побудеш у звичайній чисто вибіленій хаті, де стіни і комин печі наче співають — так гарно, з такою любов'ю, з таким натхненням виписано на них квіти, хмелики та жар-птиці! Яскравою сторінкою увійшов декоративний розпис в історію культури українського народу. Початок свого розвитку цей вид народного мистецтва бере з настінного малювання, поширеного з давніх часів у селах України, особливо на Дніпропетровщині, Поділлі, Буковині.

Протягом тривалого часу в кожній місцевості вироблялись свої прийоми і технічні засоби зовнішнього оздоблення сільських будівель, хатнього інтер'єру, речей побуту. Залежно від цього у кожній місцевості поступово створився свій усталений характер орнаментальних мотивів, образи яких навіяно щедрою українською природою і, мабуть, ще щедрішою фантазією народних майстрів.

Декоративний розпис призначений для прикраси архітектурного ансамблю або творів декоративно-ужиткового мистецтва. До нього належать: настінний розпис культових приміщень (церков), жител і надвірних господарських споруд, багатобарвні декоративні малюнки на папері, відомі як мальовки, станковий народний живопис і графіка, оздоблення олійними фарбами дерев'яних виробів (скринь, мисничків, вуликів, віялок, дерев'яного посуду, іграшок, музичних інструментів), писанкарство, розпис тканин, малюнки на склі (поширені переважно в західних областях України). Ці види декоративного розпису виникли в різні часи й пов'язані з різними сторонами народного побуту. В розписі відбилися місцеві особливості, що позначалися на різноманітності орнаментальних мотивів, колориту і композиції.

Малярство в Україні, вже пов'язане з християнським культом, було візантійського стилю. Його найдавніші пам'ятки дійшли до нас із X ст. Це малярство, хоч і виросло з малярства античного, але перейшло дуже велику еволюцію. Український народний живопис зародився в часи формування української народності. У рукописних книгах XV—XVI ст. знаходимо чимало кольорових заставок, ініціалів, кінцівок з мотивами, що трапляються в пізніших українських народних вишивках і в керамічному або різьбленому орнаменті .

Народний декоративний розпис розвивався паралельно з народним станковим живописом. До нас дійшло чимало різноманітних декоративних розписів у дерев'яних церквах XVII—XVIII ст. (наприклад, настінний розпис у церкві Воздвиження в м. Дрогобичі, виконаний олійними фарбами по дереву (1636 р.)), а також народних станкових картин, датованих XVIII ст.

Варто ознайомитись зі зразками трипільської (V—II тис. років до н. є.) культури, яку близько 100 років тому було відкрито вченими. Ми маємо достатню кількість публікацій про мистецтво тієї доби, головним чином про розпис кераміки та жител. Моделі трипільських хат, знайдені під час розкопок, вказують, що хати розмальовувалися і зовні, і з середини, цей звичай зберігся в українських селах і досі. За "трипілля" мистецтво було всеосяжніше, декоративніше, розраховане на більші площі й дальші в відстані сприйняття. Після трипільської доби декоративний розпис продовжував існувати. Є свідчення, що язичницькі й князівські будівлі розписувалися розкішними орнаментами, як на дереві, так і на мурованих стінах .

Із XVI ст. в настінному розписі вже виразно проявляються риси національної самобутності (Онуфріївська церква в с. Лаврові та церква Святого Духа в с. Потеличах на Львівщині). У XVII ст. настінним розписом було оздоблено церкви Воздвиження та Святого Юра в Дрогобичі, Троїцький собор Густинського монастиря на Слобожанщині. У XVIII — на початку XIX ст. настінні розписи збагачувалися місцевою тематикою, українським типажем. Оригінальними настінними розписами прикрашено стіни Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври .

Найпоширенішим видом народного декоративного малювання був настінний розпис селянських хат, комор і деяких надвірних споруд.

Народний настінний розпис набув особливого поширення в Україні в останні десятиліття XIX — першій третині XX ст. У настінних народних розписах народ передавав своє світосприймання, свої мрії, настрої. Розмальована красива хата завжди була гордістю господині. Народні майстрині розписували будівлі кольоровими глинами, крейдою, сажею та саморобними рослинними фарбами, які виготовляли з листя, кори, квітів, ягід. Пізніше в настінному розписі використовували дешеві анілінові барвники. Для міцності в них додавали клейстер із борошна .

Орнаментальний настінний розпис був найбільше поширений у селах південних, південно-східних і південно-західних областей, менше — в центральному регіоні, що охоплює території нинішніх Київської і Черкаської областей.

У більшій частині Полтавщини і Чернігівщини та в північних областях України настінний розпис не прижився.

У кожній місцевості протягом тривалого часу вироблялися свої прийоми й технічні засоби зовнішнього і внутрішнього оздоблення інтер'єру й екстер'єру сільських будівель, і залежно від цього поступово створювався усталений характер орнаментальних мотивів, образи яких навіяні щедрою українською природою і багатою фантазією народних майстрів .

Орнамент народних настінних розписів і оздоблення інтер'єру та екстер'єру хат і господарчих будівель в окремих районах мають виразні особливості. Так, на Поділлі стіни хати, орієнтовані на північ і захід, розписували переважно рослинним геометричним орнаментом жовтими і червоними глинами, а розпис центральної частини тісно пов'язували з архітектурою будівлі, її конструкцією. Орнаменти розпису хат мали багато спільного з орнаментикою килимів і вишивок .

Зовні будівлі оздоблювали орнаментальними кольоровими фризами, розміщеними під стріхою вздовж центральної стіни. На цій же стіні малювали орнаментальні смуги довкола дверей і вікон, а в окремих областях зображали квіти на простінках між вікнами.

У деяких районах середньої смуги України, особливо на Уманщині, було поширене декорування причілкової стіни на межі з центральною кольоровими вертикальними смугами та рослинними елементами. Останнім часом на Вінниччині, Черкащині, Одещині та в інших місцевостях оздоблюються і пілястри .

Внутрішні розписи хат зазвичай багатші та різноманітніші від зовнішніх.   Головним   місцем   для   розписів   і   композиційним   центром оздобленого інтер'єру був комин печі. Його розписували навіть сюжетними сценками.

Важливу роль в інтер'єрі української хати відігравала запільна стіна. На ній малювали "килим", адже його не завжди міг придбати простий селянин. Розписували також сволоки, простінки між вікнами на центральній стіні, іноді розмальовували фризом смугу над вікнами на центральній і причілковій стінах, а в деяких областях і стелю.

На Вінниччині, Одещині й Дніпропетровщині розмальовують не лише печі, а й грубки і навіть пічні заслінки .

Сільські малювальниці з особливою любов'ю прикрашали інтер'єр та екстер'єр житла зображенням чарівних квітів, ягід калини, фантастичних птахів. Усе цвіло в їхніх різноманітних розписах. Одні композиції побудовані на зображенні великої квітки, обрамленої довкола дрібними орнаментальними мотивами (такі розписи здебільшого розміщувались на комині), інші — за принципом горизонтального "бігунця" фризом обрамляли сволок, а вертикальні композиції прикрашали двері та вікна. Були й розписи, побудовані за принципом килимкової сюжетної композиції. Різні за композицією орнаментальні настінні розписи хат підкреслювали характерні риси відповідної місцевості, розкривали творчу індивідуальність народного майстра, увиразнювали конструкцію житлової чи господарської споруди.

Настінні розписи початку XX ст. на Хмельниччині та Вінниччині вражають декоративністю композиційного вирішення, гармонійністю й легкістю кольорів, а особливо великим розміром кожного елементу орнаменту (до метра заввишки; одна квітка займала весь комин або простінок великої площини). Розписи Дніпропетровщини менші за розміром і в межах кожної композиції мають значно більше дрібних деталей. Заповнення великої площини досягалося ритмічним і багаторазовим повторенням одного й того самого мотиву. Характерним для Дніпропетровщини є і те, що в одному орнаменті можна побачити поряд і декоративне, і реалістичне зображення рослини. Цей прийом спостерігаємо в розписах хат Петриківки, Могильова —в трактуванні малюнка листків.

Слід зазначити, що сучасні настінні розписи в кожній місцевості теж мають свої особливості. Наприклад, якщо в розписах Хмельниччини переважає рослинний дещо геометризований крупний орнамент у біло-червоно-коричневій гамі на темно-сірому або чорному тлі, то розписи Вінниччини складніші за орнаментальною композицією, різноманітніші за мотивами і виконувались не на темному, а переважено на світло-сірому тлі, що давало змогу за допомогою білої фарби зробити малюнок легким, контур—тоншим, орнамент—ажурнішим. На Вінниччині у напрямку із заходу на південний   схід   розписи   змінюються:   тло   яснішає,   орнамент   набуває вишуканості .

Поряд із настінними розписами з 30-х років XX ст. в Україні поширювалось і декорування інтер'єру та екстер'єру рельєфним орнаментом усе тих же "вазонів із квіткою", з тими самими стильовими ознаками настінного розпису.

Пізніше народні майстри, працюючи на окремому аркуші паперу, почали поступово відходити від імітації мотивів настінних розписів, усе більше зважали не так на місце, де має висіти мальовка, як на розміри та формат паперового аркуша. Так у мальовці з'являлися елементи станковизму, а настінний розпис поступово "відокремлювався" від стіни і, набуваючи принципово нових мистецьких рис, перетворювався на станковий декоративний розпис .

З кінця XIX ст., відколи винайдено яскраві анілінові барвники, майстрині настінного розпису починають малювати не на стінах, а на паперових аркушах-мальовках відповідного розміру та формату. Ці паперові прикраси — квіти в овалі, вазони-букети, стрічки-фризи, прямокутні килимки — наклеювали на стіни, дотримуючись традиційних правил оздоблення хатнього інтер'єру (на комині та сволоці, над вікнами та полом). На мальовки був великий попит, оскільки їх легко було перевозити, замінювати новими. їх можна було придбати на будь-який смак на ярмарках.

З початку XX ст. відомим центром виготовлення мальовок стає село Петриківка Дніпропетровської області. Петриківці розчиняли анілінові барвники в яєчному жовтку, молоці, природному вишневому клеї, а малювали саморобним пензликом із котячої шерсті .

Більшість уцілілих декоративних розписів, зібраних в останні роки, становлять розписи на дерев'яних предметах: меблях, знаряддях праці, предметах домашнього вжитку, музичних інструментах, — оздоблених олійними фарбами або яєчною темперою.

Особливо цікаві розписи скринь, які були своєрідними родинними реліквіями, що передавалися з покоління в покоління і свідчили про достаток родини.

Розписи скринь XIX — початку XX ст. мають яскраві місцеві риси. У Київському музеї українського народного декоративного мистецтва зберігається цікава скриня з Київщини, виготовлена у XVIII ст., на передній темно-зеленій стінці якої зображено в центрі "козака Мамая" з бандурою, а зліва і справа від нього — два великих вазони з пишними жовтими й червоними квітами .

Чернігівські скрині, здебільшого чорного або темно-синього кольору, оздоблені великими білими, жовтими, червоними квітами в медальйонах та гронами у вигляді бігунців. Полтавські скрині, як і чернігівські, ритмічно розписані по темному тлу орнаментом з великих яскравих квітів. Скрині з Дніпропетровщини переважно соковитого зеленого або жовтого кольору, оздоблені різноманітними дрібними квітами.

Скрині з західних областей України масивніші від наддніпрянських, розписані переважно дрібним орнаментом, закомпонованим у рамки, що виявляють їхні форми. Гуцульські скрині подібні до столів і декоровані контурним геометричним орнаментом, у межах якого площини розмальовано коричневою, чорною, вохристою, іноді білою фарбами, які лише виявляють різьблений орнамент .

Значного поширення в народному побуті набув розписаний дерев'яний посуд, особливо тарілки для хліба, які вирізували у XVIII ст. вручну, а з кінця XIX ст. виточували на токарному верстаті. Тарілки здебільшого були круглої або овальної форми, що зумовлювало і композицію розпису. У найдавніших розписах тарілок уся центральна частина декоративної композиції заповнювалась, а довкола вимальовувались додаткові дрібніші мотиви. У пізніших розписах тарілок став обов'язковим орнамент на вінцях, урівноважений із центральною частиною декору. Оздоблювали тарілки для хліба переважно квітковими узорами, композиціями з птахів серед квітів і ягід, а також риби, ножа, виделки, зелених огірків тощо. Декоративно розписані тарілки прикрашали святковий стіл, а в будні, разом з розписаним мисничком, були окрасою інтер'єру .

Досить поширеним у XVII — на поч. XIX ст. був розпис олійними фарбами різьблених деталей саней і возів. Пізніше поруч із геометричним і рослинним орнаментом трапляються зображення риб, птахів і коней. З появою автотранспорту гужовий вид транспорту поступово зникає, натомість з'являються інші реалії й інші види розписів.

Пташине яйце, розписане мініатюрним орнаментом, називають писанкою. Оздоблюються писанки геометричним, рослинним, зооморфним (риби, птахи, звірі, людина), пейзажним орнаментами, християнськими символами. Писанка — одна зі стародавніх форм українського народного розпису, у якому наші пращури втілювали свої прагнення, віру .

У І тисячолітті н. е., коли відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму, мистецтво східних слов'ян було важливою потребою побуту, що виявилося в орнаментах, які мали певний зміст у системі язичницьких вірувань. Декоративні візерунки, створені людиною, мали призначення — оберігати її від лиха, допомагати в житті та праці. Найбільш поширеними й улюбленими орнаментами давніх слов'ян були: розетка символ   Сонця,   хвиляста   лінія   —   вода,   жінка   з   руками-гілками,   яка знаменувала велику богиню землі, праматір Берегиню .