Релігійно-культурне життя на українських землях у другій половині XVII – на початку XVIII ст.

Релігійно-культурне життя на українських землях у другій половині XVII – на початку XVIII ст.

Мета: визначити особливості розвитку української культури кінця XVII — першої половини XVIII ст.; дізнатися про основні здобутки української культури цієї доби; з’ясувати долі видатних представників української культури; удосконалювати набуті знання й уміння; формувати естетичні уявлення учнів і почуття гордості культурними досягненнями у складних умовах.

Очікувані результати: Після уроку учні зможуть:визначити особливості розвитку української культури кінця XVII — першої половини XVIII ст.; розповідати про основні здобутки української культури цієї доби; аналізувати матеріал, робити висновки, узагальнення, виділяти головне і другорядне, висловлювати свою точку зору.

План: Особливості тогочасної української архітектури. Своєрідність образотворчого мистецтва. Освіта і книговидання в Україні. Києво-Могилянська академія. Становище православної церкви.

Особливості тогочасної української архітектуриЄвропейську архітектуру другої половини XVII-XVIII ст. визначають як архітектуру бароко. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту в другій половині XVII - першій половині XVIII ст. на теренах козацької Гетьманщини та Слобожанщини своєрідного стилю, названого українським, або козацьким бароко. Бароко - стиль у європейському мистецтві, для якого характерні масштабність, зовнішній блиск, парадність, декоративність, емоційність.

Цьому мистецькому напрямові притаманне надбання європейського бароко, що поєднувалося зі збереженням традиції народної дерев’яної архітектури: тридільна та п’ятидільна планувальна структура церков, характерні пірамідальні силуети завершень. Барокових рис набули споруджені ще за часів Русі-України собори - Софійський та Михайлівський Золотоверхий. У Софійському соборі над зовнішніми галереями надбудували другий поверх та кілька нових бань. Майже всім баням надали характерної барокової форми - грушоподібної - й покрили їх золотом. Пізніше постала велична 76-метрова дзвіниця, оздоблена густим рослинним орнаментом. Перебудовано в стилі бароко й Успенський собор та Троїцьку надбрамну церкву Києво-Печерської лаври. Софійський собор

Як і раніше, на теренах України більшість церков будували з дерева. Проте у XVII-XVIII ст. дерев’яне будівництво розвивалося в тісному взаємозв’язку з мурованим. І муровані, і дерев’яні храми зводили за тими самими традиціями, в основі яких лежало тридільне планування. Українську традицію барокових мурованих хрещатих п’ятидільних храмів розпочала Миколаївська соборна церква в Ніжині. Видатними взірцями цієї планувальної структури є Троїцька соборна церква Густинського монастиря та Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві. Троїцька соборна церква Густинського монастиря

Типову тридільну трибанну церкву, характерну для української дерев’яної архітектури за пропорціями та силуетом, відтворює харківський Покровський собор. Це перший трибанний кам’яний храм Слобожанщини, який був своєрідним еталоном для інших кам’яних церков регіону аж до кінця XVII ст. Покровський собор Останні десятиліття XVII - перша половина XVIII ст. в українській архітектурі прикметні й тим, що зросла увага до цивільних споруд. За тогочасними мистецькими законами будували колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Визначною спорудою, зокрема, став корпус Київської академії. Наприкінці XVII ст. у Чернігові постали будівлі колегіуму та полкової канцелярії.

Своєрідність образотворчого мистецтва Історичні події останньої чверті XVII ст. негативно вплинули на деякі види мистецтва. Занепад книговидання уповільнив розвиток гравюри, відродження якої розпочалося лише наприкінці століття. Прикметно, що стала розвиватися гравюра на металі. Засновниками київської школи гравюри є Олександр і Леонтій Тарасевичі та їхній учень Інокентій (Іван) Щирський. Славетні гравери працювали насамперед для друкарень Києва та Чернігова. У гравюрах І. Щирського химерні сплетіння рослинних орнаментів поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Такі ознаки властиві й іншим графічним пам’яткам доби бароко. У 1702 р. в Києві вийшов друком «Києво-Печерський патерик» із 45 гравюрами Л. Тарасевича.«Києво-Печерський патерик»

У малярстві, як і раніше, переважали релігійні сюжети, хоча розвивався й світський живопис. У розписах українських церков стали виразніше виявлятися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених із буденного життя, почасти наближаючись до світських. Так, ікона «Зустріч Марії з Єлизаветою» з церкви Покрову Богородиці в Сулимівці на Київщині подібна до цілком світської сцени в пейзажі.ікона «Зустріч Марії з Єлизаветою» Упродовж другої половини XVII-XVIII ст. особливо популярною в Україні стала ікона Покрову Богородиці. У нижній частині таких ікон подавали реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Збереглася ікона Покрову Богородиці із зображенням Б. Хмельницького з Покровської церкви с. Дешки (Богуславський р-н Київської обл.).

Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком такого портрета є зображення державного й військового діяча другої половини XVII ст. Г. Гамалїї та стародубського полковника М. Миклашевського. портрет полковника М. Миклашевського

Освіта і книговидання в Україні. Києво-Могилянська академія. Попри несприятливі соціально-політичні умови розвитку, освіта в українських землях залишалася на доволі високому рівні. Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи. Їхня кількість протягом XVIII ст. невпинно зростала. Так, у Слобідській Україні у 1732 р. було 129 шкіл, а в семи з десяти полків Гетьманщини тоді діяло 866 шкіл. Деякі полки мали школи і в селах. Сільські й міські школи утримували, подібні початкові школи існували й на західноукраїнських землях. Там ними опікувалися здебільшого братства. Братські школи

До першої половини XVIII ст. на землях Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини діяли колегіуми - Чернігівський (1700), Харківський (1726) та Переяславський (1738). В українських колегіумах навчалися не лише діти священників, козацької старшини й шляхтичів, а й вихідці із селян і міщан. Кількість студентів у колегіумах була значною: приміром, у Чернігові щороку навчалися 700-800 осіб. Чернігівський колегіум. Харківський колегіум Переяславський колегіум

Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва залишалася Києво-Могилянська академія, в академії навчалися студенти різних країн. Після Полтавської битви справи української освіти підпали під контроль царського уряду: за царським указом було скорочено кількість студентів (у 1710 р. з 2 тис. вихованців залишилося тільки 165), від викладання усунули осіб, які, на думку чиновників, були недостатньо відданими цареві. Розвиток навчальних закладів та підвищення освіченості населення призвели до зростання попиту на книжки. У друкарнях Києва та Чернігова, окрім літургійних книг, видавали збірки проповідей і посібники з риторики, богословські трактати, духовну поезію, житійні твори, букварі, підручники. У стінах Києво-Могилянської колегії 1674 р. було створено «Синопсис» - короткий нарис з української та східноєвропейської історії. Це видання тривалий час слугувало підручником з історії.«Синопсис»

Становище православної церкви У другій половині XVII - на початку XVIII ст. різко погіршилося становище Київської митрополії. Одразу після смерті Б. Хмельницького царський уряд заходився підпорядковувати Київську митрополію Московському патріархатові. Нагодою стала поява кандидатури на пост найвищого церковного ієрарха, однаково зручного і для Москви, і для козацької верхівки. У травні 1686 р. Патріарх Константинопольський під тиском турецького уряду та за хабар погодився надати Московському патріархатові право висвячувати митрополита Київського. Умови, які були прописані в акті 1686 р., Московський патріархат порушив досить швидко.

У 1710 р. у Київській митрополії було запроваджено церковну цензуру. З українських церковних книжок вилучали слова, які здавалися московським духівникам єретичними. У 1722 р. вперше ієрархові Київської митрополії замість давнього історичного титулу митрополит Київський, Галицький і всієї Руси було надано титул архієпископа Київського та Малої Росії. Призначати його мав церковний синод (орган управління православною церквою в Російській імперії) на чолі з царем у Петербурзі. Отже, Київська митрополія - центр східноєвропейського православ’я - перетворилася на звичайну єпархію Російської православної церкви.

Руйнація української культури здійснювалася й іншими заходами: наприклад, чимало українських учених, богословів, письменників і педагогів переїхали з Києва до Москви й Петербурга. Посівши високі посади, вони усним і писаним словом славили царя та його політику. Така доля спіткала багатьох релігійних діячів, адже найвищі церковні достойники Російської імперії були українцями: єпископ Стефан Яворський став рязанським митрополитом, президентом Синоду; ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович став новгородським архієпископом, заступником президента Синоду. Від часів Петра І з України почали вивозити історичні пам’ятки, рідкісні книги тощо. У 1720 р. цар наказав, щоб «у всіх монастирях... оглянути й забрати давні жалувані грамоти та інші оригінальні листи (і також книги історичні, рукописні й друковані)».

Феофан Прокопович (1681-1736) - письменник, учений-енциклопедист, культурно-освітній діяч. Навчався в Київському і Римському єзуїтських колегіумах, Київській академії, ректором якої згодом став. Залишив багату та різноманітну наукову й літературну спадщину. Писав вірші латинською, польською, українською мовами, історичні твори, проповіді, філософські й політичні трактати, підручники тощо. Автор першої історичної драми на теми вітчизняної історії «Володимир», яку в 1705 р. поставили студенти Києво-Могилянської академії. У 1716 р. за царським наказом Ф. Прокопович поїхав до Петербурга. Став одним із найближчих радників царя з питань церковної реформи (допоміг, зокрема, ліквідувати патріархію й створити підконтрольний царю Синод) та внутрішньої політики.