Робота на Всеукраїнську конференцію "Геройська українська молодь"

Про матеріал

Робота включає в себе дослідження краєзнавчого матеріалу свого краю, збір матеріалів про тих молодих воїнів, які з перших років війни на сході України, ризикуючи своїм життям пішли воювати за Україну, за своїх дітей, батьків, дружин, за мирне майбутнє.

Перегляд файлу

$C:\Users\user\Desktop\9isS9qNlZjA.jpg$

Автор: учениця 10 класу

Рибаківського ЗОШ I-III ст.

Сидоренко Єлизавета

Керівник: Кіпіна Ірина Вікторівна,

учитель історії Рибаківської ЗОШ

Зміст

1. Вступ……………………………………………………………. 3-7 ст.

2. Бойовий шлях Миколи Ніколаєва…………………………..… 8-14 ст.

2.1 Малюта Олександр. Бій під Зеленопіллям ..…………….…..14-16 ст.

2.2 Постарніченко Микола . «АТО – 50 пережитих днів»…….. 17-19 ст.

3. Головков Віталій………………………………………………..19-20 ст.

4. Луговий Олександр…………………...…………………….. .. 21-22 ст.

5. Підсумок …………………………...…………………….……..23-26 ст.

6. Список використаних джерел……………………………………. 27 ст.

7. Додатки………………………………………………… ……....28-34 ст.

ВСТУП

Україна - країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і довгої, вікової героїчної боротьби за волю, в результаті якої - велетенське кладовище: високі в степу могили, руїна та прекрасна на весь світ, безмежна, невідомо коли і ким складена пісня…
Україна - це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки

Ніжні й сердечні слова говоримо ми про Україну, для багатьох вона стала мукою, за неї віддавали життя кращі її сини. У часи національного гніту Україна ставала сумлінням кращих умів, тих, хто боровся за честь своєї Вітчизни, хто йшов за неї до тюрем та заслань.

Земля моя рідна – це моя Україна! Щасливі ми, що народилися і живемо на чудовій, багатій землі. Тут жили наші прадіди. Тут корінь роду українського, що сягає сивої давнини, одвічних добрих традицій.
Тут ми робили свої перші кроки, відкривали навколишній світ. Тут нам уперше забриніли звуки рідної мови, завдяки якій ми усвідомили самих себе. Тут ми навчилися відповідати усмішкою на усмішку, співчуттям на чужий біль.

На долю нашого народу випало багато героїчного і водночас трагічного. Історія України – це історія народу, який протягом багатьох століть боровся за свою незалежність. Мабуть, ніхто не уявляє України без Запорозької Січі.

Згадаймо славні імена тих, хто віддав своє життя за щастя народу та свободу: Дмитро Вишневецький – Байда, Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Богдан Хмельницький, Максим Залізняк, Іван Мазепа, Олекса Довбуш, Устим Кармелюк.

За кращу долю народу боролися відомі всьому світові діячі культури: Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Грушевський.

Ми, молоде покоління нашої держави, повинні цінувати і берегти велике та давнє прагнення наших пращурів – суверенність країни.

У І ст. н. е. римський державний діяч, філософ Цицерон на публічному виступі сказав: «Люблять Батьківщину не за те, що вона велика, а

за те, що вона твоя».

На світі багато чудових країн,

Мені наймиліша, найкраща країна,

Яка піднялася, мов Фенікс, з руїн,

Безсмертна моя Україна.

Ти з давніх віків непокірна була

І волю свою боронила невпинно.

Нарешті збулося – її здобула

Звитяжна моя Україна.

Шепоче замріяний вітер слова кохання річці синьоокій, а день стоїть у шелестах золота та яскравих кольорах осінніх квітів. Обнялися голубе небо і пожовкле колосся безкраїх степів.

Такою ми бачимо під вересневим сонцем нашу неньку – Україну. Вона горда від того, що зуміла виховати людей, здатних об’єднатися на Майдані, здобути волю, вибороти справедливість. Ми заявили про себе, як про велику націю, гідну зайняти достойне місце у світовій спільноті.

$C:\Users\user\Desktop\ато фото\0I5HYGKvdmg.jpg$

Україна – це отча земля, рідний край, де ми народилися. Широкі i чарiвнi простори, прекрасні села i міста. Могутньо котить до Чорного моря сиві хвилі найбільша річка України – Днiпро. Буйною зеленню шумлять на його берегах сади, ліси. Золотистим морем розливається безкраїми нивами жито-пшениця. – Погляньте на карту України. На нiй позначено кордони української землi. На півдні нашу державу омивають теплі моря – Чорне й Азовське, є в нас чудові гори. Простір землі, заселений українським народом великий. Щоб його перетнути, потрібно пішки йти із заходу на схід 90 днів, долаючи щодня по 30 км.

Віддавна на території України існували держави скіфів, сарматів, готів та

інших народів, але відправним пунктів української державності і культури

вважається Русь Україна (ІХ-ХІІІ століття).

Формування новітньої нації припало на часи визвольної війни 1648-1657

років під проводом Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої. Результатом війни стало заснування в України козацької держави – Війська Запорозького.

У ХVІІІ столітті козацька автономія була ліквідована. Під час української

революції початку ХХ століття постало декілька національних держав:

Українська Народна Республіка, Українська Держава, Західно-Українська

Народна Республіка.

У 1919 році відбулося возз’єднання українських земель, проголошено Акт

злуки. У 1922 році Українська республіка ввійшла до складу Радянського

Cоюзу. Сучасна держава Україна утворилась у результаті розпаду Радянського Cоюзу 1 грудня 1991 року.

Кожен з нас є громадянином України, частиною великого народу, великої родини. Україна чекає на нас – молодих, енергійних, розумних, які знають свої права і обов’язки, а головне патріотично налаштованих, які серцем і душею вболівають за свою країну. Ми знаємо, що нашу країну спіткало не одне лихо, перш ніж вона стала незалежною державою. Щороку ми згадуємо голодомор 1932-1933 років, Другу світову війну, яка залишила глибокі рани на землі України. Втрати, які пережив у воєнні роки український народ, і сьогодні гострим болем відлунюють у серцях наших співвітчизників. Також знаємо про війну в Афганістані, яка тривала 10 років, де за офіційними даними загинуло 2378 українських солдат. Про це ми всі знаємо і пам’ятаємо, згадуємо наших предків, які боролися за свободу України, і вдячні їм за їх любов, відданість, патріотизм.

Віддавна на території України існували держави скіфів, сарматів, готів та

інших народів, але відправним пунктів української державності і культури

вважається Русь Україна (ІХ-ХІІІ століття).

Формування новітньої нації припало на часи визвольної війни 1648-1657

У ХVІІІ столітті козацька автономія була ліквідована. Під час української

революції початку ХХ століття постало декілька національних держав:

Українська Народна Республіка, Українська Держава, Західно-Українська

Народна Республіка.

У 1919 році відбулося возз’єднання українських земель, проголошено Акт

злуки. У 1922 році Українська республіка ввійшла до складу Радянського

Cоюзу. Сучасна держава Україна утворилась у результаті розпаду Радянського Cоюзу 1 грудня 1991 року.

Це все було. Це наша історія. Але сьогодні твориться історія, учасниками якої є ми самі. І від кожного з нас залежить доля нашої Батьківщини. Від нас залежить, чи Україна і надалі буде незалежною державою, чи буде під владою Росії. Сьогоднішні події в Україні не дають спати кожному свідомому українцю. Знаємо, що на сході нашої держави проходить антитерористична операція, неоголошена війна.

Сьогодні, як ніколи, ми повинні допомагати своїй державі, щоб вона була нероздільною, щоб ми мали свою Батьківщину. Ми повинні допомагати своїм воїнам, які гинуть від кулі ворога, захищаючи нас і нашу Україну.

Так з березня 2014 року наша країна знаходиться в стані неоголошеної війни. Багато страждань випало на долю нашого народу за цей час, але він проявив свій незламний дух. Сьогодні на Сході України йдуть військові дії, точаться криваві бої. Там вирішується доля і майбутнє України. Весь народ нашої держави об‘єднався нині проти агресора. Сили АТО намагаються протистояти терористам. На полі битви – захисники, воїни.
Вони мужні, сміливі, хоробрі. Не шкодуючи власного життя, захищають неньку Україну. Це бійці, що зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України, лікарі, які в мирний час повертають поранених в АТО з того світу, волонтери, на плечах яких тримається наша армія. Саме тому ми взялись досліджувати ці події, саме тому ми хочемо написати і зібрати матеріал для наших нащадків, які будуть колись тільки по підручникам читати та вчити ці героїчні сторінки історії своєї держави і дізнаватись про сьогоднішніх молодих героїв, які не бояться віддати своє життя за майбутнє України. За майбутнє свого народу!

$C:\Users\user\Desktop\ато фото\images.jpg$

Мужність полягає не в тому,

щоб перебороти небезпеку, а в тому,

щоб зустрічати її з відкритими очима.

Велич нашої країни не в пейзажах, не в досягненнях, і навіть не в репутації на міжнародній арені. Велич - в наших людях. Адже саме вони є творцями прекрасного – любові, дружби, Добра, щастя, миру, саме на їхніх плечах лежить обов’язок перед рідною землею. Саме до таких людей належать і наші земляки з Рибаківки: Микола Ніколаєв, Олександр Малюта, Микола Постарніченко, Валентин Кардаш, Василій Аханов, Олександр Фірсов, Олексендр Луговий, Віталій Головков та багато інших славних і хоробрих воїнів. Саме про цю геройську молодь України сьогодні ми хочемо вам розказати.

$C:\Users\user\Desktop\ато фото\aQzXS1gnZvE.jpg$

Микола Ніколаєв (зліва) зі своїм бойовим побратимом, якого сьогодні, на жаль уже нема серед нас.

Микола Ніколаєв – один з тих, хто добровільно пішов на Схід, залишивши вдома батьків, дружину, маленького синочка. Маючи сильне бажання захищати власну країну, особливо після анексії Криму, він самостійно прийшов до військкомату, не чекаючи повістки.

«Свій військовий шлях я розпочав зі своїм односельцем Олександром Малютою. Тоді з району нас забрали 33 чоловіки. Привезли у військову частину, завели до зали, де сказали, що нікого не змушують служити, тож бажаючі повернутися додому можуть безперешкодно це зробити. Після цих слів із березанських «богатирів» залишилось всього - 19 чоловік. Серед них і ми з Сашком. Потрапили до 1-го батальйону 1-ї роти 3-го взводу 2-го відділення 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади. Десь із тиждень ми побули у частині, після чого наш батальйон кинули в Херсонську область на Каховське водосховище для охорони рубежу між півостровом та материковою Україною. Там простояли майже три місяці. Потім, десь в середині травня, нас відправили в Запорізьку область. І хоча офіційно до участі у проведенні антитерористичної операції нас залучили в червні, але на бойові завдання ми виїжджали вже у травні. За місяць ми пройшли майже через всю Донецьку область, потім Луганську, трішки затримались на Савур – могилі. Далі отримали наказ перекрити найнебезпечнішу ділянку на кордоні з Росією, довжиною 12 кілометрів. Саме по цій території найчастіше курсували військові колони, що прибували з сусідньої держави. По дорозі до місця призначення зупинились на дозаправку біля Зеленопілля, ну а там, усі добре знають, як нас добряче пошматували сепаратисти. Довелось відходити назад на декілька десятків кілометрів до командного пункту. Тут нас і взяли в оточення – з 11 липня по 7 серпня.»

Кільце ворога намертво замкнулося на 27 діб. Увесь цей час хлопці намагалися вижити. Лише один раз продукти були їм доставлені літаком. З неба на землю почали падати ящики, прив’язані до парашутів. Вже пізніше солдати побачили, що там їжа. «Ми намагались економити, адже, як відомо, чим менше людина їсть, тим менше їй потрібно їжі. Нам вистачало поїсти один раз на добу, ну, звісно, і якогось чайку попити. Потім тиждень харчувались однією кукурудзою – вареною, смаженою, навіть парили її. Хоча й страшно було по неї ходити, бо кукурудзяне поле знаходилось не зовсім поруч, а обстріл міг розпочатися у будь-яку хвилину, але ходили, бо голод – не тітка.»

У свій перший серйозний бій наш земляк вступив під Красним Лиманом, коли їхня бригада отримала наказ звільнити місто. «Я був автоматником – помічником кулеметника, але так сталося, що мені довелося стати кулеметником. Цей фах я освоював недовго, розпочавши навчання об 11 годині вечора, о третій ночі я вже на повну демонстрував теорію на практиці, - ділиться Микола. – Вузька дорога, по обидва боки сосни, високі-високі. Якась мить, і повітря почали прошивати різнокольорові траси куль. Нічого не зрозуміло – хто стріляє, звідки. Вже після бою командир мене запитав, чого я пісні співав? А мені просто не вистачало місця в БТРі, тому поїхав на «броні» з кулеметом. Отак, сидячи під «різнобарв’ям» куль, співав: « Врагу не сдается наш гордый «Варяг», про що взагалі нічого не пам’ятаю. Потім бігав по сусіднім БТРах і кричав: «Давайте ленты!». Захрип так, що розмовляти довго не міг. Після Красного Лиману ми «взяли» машину супротивника, вщент наповнену зброєю і вибухівкою.

$C:\Users\user\Desktop\ато фото\75v_sKW9IRw.jpg$

Микола Ніколаєв з «віджатим» кулеметом «Корд» 12,7 мм 2011 року випуску. Хлопці любовно називали його «Гліб Миколайович» - на честь сина Миколи.

… Я не шкодую про своє рішення захищати свою державу, адже тут я зустрів багато достойних людей. Серед них і мій командир взводу Базаренко. З цією людиною я пішов би воювати і двісті разів. Він навчив нас не чекати допомоги, а самим знаходити вихід. Так, однієї ночі нас підняли, сказали повитягати усе з БТРа – аж до спальних мішків, взяти с собою запас їжі на добу і вирушати на завдання. В результаті ж ми затрималися не на 24 години, а на два тижні. Їжа закінчилась, тому з настанням сутінок ми пробиралися у прилеглі села наповнені нехорошими людьми з колорадськими стрічками, аби роздобути хоч трохи харчів.

Щодня нас обстрілювали по 3-4 години з «градів», мінометів, тобто артилерії усіх можливих калібрів і марок. Щоразу ворог пропонував нам здатись у полон, мовляв про вас забули. А в нас і справді склалось так враження, що забули. Проти нас «працювала» потужна артилерія, яка знаходилась за десяток кілометрів від нашого місця дислокації. Тож давати відсіч нам не було кому.

Взагалі, нашим основним завданням було спостерігати, коли, де й куди рухаються колони ворога. Як би ми відійшли, то супротивник спокійно курсував би собі і ніхто б нічого не знав. Будучи «очима» армії, ми передавали інформацію нашій артилерії, але у відповідь чули, що «ми туди не дістанемо».

Ми продовжували стояти далі, хоча й не розуміли для чого. Деяким з нас було дуже важко – відсутність води, їжі, моєму ж екіпажу пощастило більше. Я вже казав, що в мене був прекрасний командир, так от, він привчав нас брати про запас. Тож, маючи можливість поповнити резерв їжі, ми це робили без зайвих роздумів, адже командирове – «хай краще залишиться, ніж не виставить» - не раз нас виручало. Тому на ботах нашого БТРа завжди висіли мішки та ящик з консервами. У своєму рюкзаку я теж постійно мав 5-6 банок тушонки.

Для мене особисто найстрашніше було виходити з оточення. Обіцяли «коридор», а в результаті ми проривалися з боєм. Нас добу бомбили – з восьмої ранку і до п’ятої вечора наступного дня. Ми йшли в кінці колони, тож отримали добряче. Але найжахливіше було вночі. Так трапилось, що шлях лежав через невелику, ал зі швидкою течією річку. Переправа на ній була зруйнована сепаратистами, тому ми цілу ніч нагортали землю, аби перебратись на інших берег. Уявіть собі, всі гуртом ми насипали таку собі дамбу, одна машина проїжджала – і так званого мосту як не було. А потім знову й знову все с початку і це все робилось під зливою куль та вибухів. З нами тоді виходили й вцілілі частини 72-ої, 24-ої бригад та прикордонників. Тож нас було чи мало.

Якщо с початку ми воювали на патріотичній ноті, то коли почали гинути товариші, усе змінилося – ми втягнулись і війна стала для нас буденністю, як це не страшно звучить, але це правда.

Жоден канал не показує, як поводиться наш ворог, коли грабує та знущається над мирними жителями і все сходить йому з рук. Ми ж віддавали останню тушонку мирним жителям, особливо боляче було дивитись маленьких голодних діток. І хоча місцеві на початку зустрічали нас з підозрою, але с часом змінювали свою думку. Були випадки, коли у нас просили вибачення.

$C:\Users\user\Desktop\ато фото\9isS9qNlZjA.jpg$

Микола разом з бойовими друзями на БТРі (справа).

Я щодня згадую свої побратимів. Це справжні мужчини, з якими і в розвідку сходити можна. Саме такі хлопці були на Сході, саме такі воюють там і зараз. А сепаратисти, якщо чесно, нам не суперники. Вони приїхали заробляти гроші, тож при першій реальній загрозі, коли розуміли, що отримають «на горіхи», просто втікали. Найгірше визнавати те, що до їх числа входили і українці, які прийшли воювати за «паперові». Місцевих, до речі, в свої ряди сепаратисти брали лише для фізичних робіт – вирити окоп, бліндаж тощо, зброю їм не довіряли.

Зараз у мене мирне життя, де не має вибухів, але я хочу повернутися на Схід, дуже хочу. Кожного дня думаю про це, беру до рук телефон і вже ось телефонуватиму командиру й проситимусь назад, але щось зупиняє. Ні, це не страх смерті, але я боюсь залишитись без ноги чи руки, стати ярмом для своєї родини. Цей страх знаєте, народився не на пустому місці. Ось одного мого товариша під Зеленопіллям посікло осколками. Вже скільки часу минуло, а він і досі не може отримати потрібні довідки, а медицина у нас – ну, ви самі знаєте, яка.

Сьогодні я готовий воювати, але не так, як перший раз, коли навколо – справжній хаос і не має злагодженості. Єдине, що тішить по приїзді до дому, що тут на малій батьківщині, нам дійсно раді і вдячні, без питань виділили по 2 гектари землі і навіть визвалися допомогти їх приватизувати.

Я справді люблю свою країну, люблю свій народ, тому й пішов добровольцем на війну. І для мене український військовий, який відстоює Схід нашої держави, є справжнім героєм!»

$C:\Users\user\Desktop\ато фото\iIY405T8P9Q.jpg$

Олександр Малюта (справа) з бойовим другом.

Малюта Олександр Олександрович
Народився 22 березня 1992р . в м.Южноукраїнськ Миколаївської області.
У 1999р пішов до першого класу Рибаківської ЗОШ ,закінчив школу в 2009 р.
Освіта - середня технічна, у 2010 р. закінчив Миколаївську морехідну школу, спеціальність: матрос-моторист. У 2011 р. був призваний до ЗСУ. Військову присягу склав 28.05.2011р.
Закінчив навчальний підрозділ у в\ч за спеціальністю механік - водій. Нагороджений нагрудним знаком "Гвардія" (наказ командира в\ч #555 від 23.02.12р .
23.03.14р на підставі указу Президента України від 17.01.14 був призваний до ЗСУ (як доброволець ) .

$C:\Users\user\Desktop\ато фото\0_1.jpg$

Олександр Малюта на бойовому посту

Учасник АТО, на посаді стрілець. Брав участь у в ійськових операціях по звільненню м. Словянська. 11 липня разом з іншими Олександр прийняв бій бід Зеленопіллям.

Атака сталась у ніч з 10 на 11 липня 2014 р. – це був ракетний обстріл угрупування Збройних Сил України та Державної прикордонної служби України під час війни на сході в Секторі «Д» зони проведення АТО біля селища Зеленопілля Луганської області. У ніч на 11 липня 2014р. прикордонники із 2-ї мотоманевреної групи ДПСУ, а також військовослужбовців ЗСУ, що входили до батальйонної тактичної групи, сформованої з підрозділів 24-ї механізованої, 72-ї механізованої та першого батальйону 79-ї аеромобільної бригад вийшли в опорний пункт у районі селища Зеленопілля, за 17 км на південний схід від міста Ровеньки Луганської області, із завданням щодо прикриття визначеної ділянки державного кордону. О 4.30 ранку в їхній бік було відкрито вогонь з реактивної системи залпового вогню БМ – 21 «Град», що вразив розташування українських сил.

$C:\Users\user\Desktop\ато фото\S__FD01.jpg$

Український прапор завжди зігрівав душу бійця.

Інтерв’ю з військовослужбовцями, що були присутні під час обстрілу, свідчать, що ураження опорного пункту було нанесене одним залпом установки БМ – 21 «Град», після чого позиції військ почали обстрілювати три 120 –мм міномети. Мінометний обстріл тривав 20 хвилин після удару реактивної артилерії, напрям обстрілу був зі сторони м.Ровеньки, контрольованого на той час бойовиками ЛНР.

Внаслідок обстрілу, за оперативними даними озвученими прес - службою міністерства оборони того ж дня, загинули 19 військовослужбовців ЗСУ, ще 93 військових отримали поранення. Отримав численні вогнепальні поранення і Олександр Малюта. Проходив лікування у м. Дніпропетровську, а потім у Миколаївському військовому шпеталі .

Постарніченко Микола Вікторович

Народився 29 липня 1994 року в селі Рибаківка, вулиця Поштова 8. В 2011 році закінчив Рибаківську ЗОШ. На строкову військову службу до НГ МВС України був призваний 2013 року. Звільнили в запас ЗСУ 2015 року. 2013 року 31 листопада підняли військову частину для виконання наказу для охорони громадського порядку в місті Києві. Являється учасником бойових дій Луганськ -Маріуполь-Донецьк. Продовжує службу в Державній Прикордонній Охороні в селі Рибаківка.

«АТО - 50 пережитих днів» (зі спогадів Миколи Постарніченка).

В зоні АТО я пробув 50 днів, та мені здалося, що це була вічність. У зоні АТО я був в різний час в трьох містах: Луганську, Донецьку і Маріуполі. Після Майдану я місяць перебував в частині. Потім раптовий виїзд до Луганська. Їхали цілою колоною з п'яти автозасобів, окремий автобус був завантажений нашими речами: матрасами, подушками, одягом ... Загалом, він перевозив все, що необхідно для тривалого перебування в екстремальних умовах. Можна сказати, що ми були першопрохідцями на цій війні, яка на той момент тільки починалась. Коли ми прибули в Луганськ, ще навіть ніхто цю территорію не називав зоною АТО. Ця назва з'явилася лише через три дні після нашого перебування там. Склалося враження, що нас, чесне слово, хтось охороняв з Неба. Я розповім кілька фактів, які я називаю «ефект декількох годин ».

У Луганську нам довелося жити в Академії МВС. Для нашої частини звільнили цілий поверх. Спочатку все було нормально. Ми позмінно заступали на службу по охороні громадського порядку. Потім довелося охороняти від захоплення сепаратистами будівлю державної значущості. В цій операції брало участь багато різних служб. Але через деякий час нас (строковиків) зняли з об'єкта. Місію по захопленню приміщення залишилися виконувати більш досвідчені солдати. У цей момент і був запущений той самий «ефект декількох годин ». Через три години після нашого відходу з об'єкта, був сильний штурм будівлі, яка все - таки була захоплена Сепаратистами. Нас ніби хтось відвів і врятував від небезпеки. Ми повернулися в Академію. Але нас і там чекав неприємний сюрприз. Сепаратисти хотіли захопити нашу будівлю, нам надійшла команда охороняти її. Але знову через деякий час ми отримали наказ покинути будівлю. Після нашого від’їзду з Академії МВС знову спрацював «ефект декількох годин». Незабаром сепаратисти заволоділи об'єктом. Нас відвезли в Луганський аеропорт. Там ми жили і тримали оборону чотири дні. Все було спокійно і без особливих пригод. Потім, в екстреному режимі літаком нас переправили в Маріуполь. Через деякий час ми дізналися, що Луганський аеропорт захопили сепаратисти ...

Небезпека підстерігала нас на кожному кроці, тому саме головне в таких ситуаціях - це впевненість в собі, вистояти, чого б це не коштувало.

Можу розповісти один епізод з Маріуполя. В цьому місті нам довелося охороняти будівлю адміністрації. Озброєні ми були до зубів, місцеве населення побачивши, що ми стоїмо зі зброєю, почало висловлювати своє невдоволення і вимагати, щоб ми склали зброю або хоча б від'єднали «магазини». Рішення було за нами: відступати або здаватися, тим самим порушуючи присягу Батьківщині, жодним чином це не входило в наші плани. Тому зброю ми міцно тримали перед собою і скласти її відмовились. Ми показали і довели те, що готові стояти до останнього. І ми вистояли до чергового наказу бути готовими відправитися знову в путь.

Після Маріуполя ми потрапили в Донецьк. На той момент, коли ми були в Донецьку, закінчилися вибори президента, і Петро Порошенко в одному з перших своїх указів затвердив рішення про те, щоб в АТО строковиків не було. Але на деякий час ми ще залишались в частині. У Донецьку ми були, як говориться, «про всяк випадок». Неділю прожили в частині МВС, нас ніхто нікуди не посилав, і все було нормально. І тільки через кілька днів після указу президента нам надійшла команда про виїзд на постійне місце дислокації, в свою частину в Хмельницький. Та ця дорога, якою ми повертались додому була дуже небезпечна. Я волів би такою дорогою ніколи в житті не їздити. Це була дорога, кінець якої міг наступити в будь-яку секунду, так як по обидва боки вздовж траси нас в прямому сенсі слова тримали на мушці вороги. Ми це все бачили і розуміли, що знаходимося в великій небезпеці, і наше життя безпосередньо залежать від того, що відбувається в голові у нашого придорожнього ворога. За довгим коридором, який складався з озброєних людей, ми їхали в звичайних автобусах - гармошках. Вони своїми тонкими стінками ніяк не могли захистити нас від куль. Крім «супроводжуючих » уздовж траси, нас також «виряджали» з Донецька і їхали в машині ззаду «зелені чоловічки », які в разі чого, повинні були «підстрахувати своїх». Наша підсвідомість, ще не дочекавшись наказу згори, змусило нас всіх разом надіти каски і повернутися обличчям до супротивника, так як наші старі «Бронники» захищали тільки грудну клітку. Таким чином, ми підставили під кулі свої груди. Але в той же час розуміли, що наше обмундирування не захистить нас від автоматів, які тримали нас на прицілі. Один з наших «старших», дивлячись на нас і розуміючи, як ми хочемо жити, сказав: «Пацани, будьте готові стріляти у відповідь». Ось таким шляхом ми прибули в Донецький аеропорт і незабаром вже були в своїй частині в Хмельницькому. До речі, тоді також спрацював «ефект декількох годин». Поступила інформація, що, через три години після нашого вильоту з АТО частина, в якій ми перебували в Донецьку, була захоплена сепаратистами. Коли ми повернулися в Хмельницький, всім хотілося додому і скоріше, але був виданий указ, що всі солдати срочної служби затримуються в частинах на невизначений період до особистого розпорядження Президента України. І ось, прослуживши без дванадцяти днів два роки, я потрапив під демобілізацію і вже нарешті - рідні будинки. Зараз я звикаю знову жити як і раніше, але думаю, що після такої служби сприймати життя, як до армії, я більше не буду ніколи ... Багато що в моїй свідомості змінилось за цих 718 днів. Я побачив і порівняв мирну Україна і Україну, яка опинилась в ситуації революції і війни. Я зумів зіставити нашу країну ДО і ПІД ЧАС війни. І я зрозумів ціну свободи, незалежності своєї Батьківщини, великий патріотизм нашого українського народу, ціну ЖИТТЯ.

- Спасибі, Микола, за відкриту розмову. Учні нашої школи захоплюються такими сильними духом та жагою до життя людьми.

Головков Віталій Валентинович

Віталій народився 13.01.87 р. в селі Рибаківка. В 1993 році пішов до школи, а в 2004 закінчив школу. В 2005 році був призваний до армії в місті Феодосія до частини берегової оборони. В грудні 2005 року підписав контракт. В грудні 2008 після закінчення контракту Віталій звільнився. В 2012 році почав працювати програмістом в енергопостачальній компанії.

В лютому 2015 року Віталій був мобілізований, в березні почав проходити службу АТО в районі міста Маріуполь. В травні Віталик виїхав із зони АТО, та згодом, в липні, він повернувся знову в зону АТО і знаходився там до квітня 2016 року. Службу в основному ніс в Донецькій області, спочатку на лінії зіткнення, а потім проходив на службу на блок - постах та взводних оборонних пунктах. А після звільнення наш герой продовжує працювати в енергопостачальних компаніях.

Луговий Олександр

$C:\Users\user\Desktop\ато\лд.jpg$

Луговий Олександр Петрович народився 23 липня 1975 року у місті Зорінськ Перевальського району Луганської області в сім’ї шахтарів. Закінчив 9 класів Зорінської середньої школи і вступив до Комісарівського СПТУ №112 на тракториста-машиніста. Після закінчення училища пішов служити. Служив у ППО ( протиповітряна оборона ). Після строкової служби Олександр приїхав в Рибаківку до своїх родичів погостити. Рибаківка настільки йому сподобалась, що він вирішив тут залишитись. Пішов працювати в рибколгосп ім. я-та Шмідта – рибалкою. Одружився, має гарного дорослого сина. Так як сам родом з Луганська, події на Сході не залишили Олександра байдужим. Тому, коли прийшла повістка, не задумуючись пішов виконувати свій основний обов’язок – захищати Батьківщину. В березні 2015 був мобілізований в 30-ту окрему механізовану бригаду. Службу ніс в районі Горлівки, Зайцево. За 40 км від своєї маленької Батьківщини. Але потрапити до себе додому, до своїх родичів ніяк і не зміг, тому що ця територія знаходиться під контролем ЛНР.

Підсумок

Історія будь-якого народу містить періоди, дати, які є вирішальними і доленосними в його житті. Ми повинні пам’ятати і не забувати героїчні сторінки, коли проливали кров патріоти. Дійсно, патріот – це людина, яка любить свою Батьківщину, а значить і мову, людей, готова завжди прийти на допомогу тим, кому вона потрібна, готова служити інтересам держави, а державі потрібні розумні, духовно багаті громадяни.

Вірність і мужність - ось головні риси героїв: вірність своєму ідеалу та мужність у втіленні цього ідеалу в життя. Вірність і мужність аж до смерті! Історія і сучасність України, українського народу - це твір героїв України, це діло людей, які віддали всі свої сили, і своє життя для добра українського народу: його свободи і державності, могутності і процвітання. Україна - це діло героїв, які поставили добро рідного народу понад свої особисті та будь-які інші інтереси і були вірними своїй ідеї до останнього подиху.

Для нас же, теперішніх молодих українців, що в своїй більшості, нажаль, можливо і байдужі, перш за все важливо знати, що історія і сучасність України - це діло геройської української молоді: козацьких полків Богдана Хмельницького та Івана Мазепи; Легіону Січових стрільців Дмитра Вітовського, Української Галицької Армії Мирона Тарнавського; Армії Української Народної Республіки Симона Петлюри; Організації Українських Націоналістів Євгена Коновальця і Степана Бандери; Української Повстанської Армії Романа Шухевича; сотень тисяч рядових українців, які боролися проти німецьких загарбників в рядах Червоної Армії; членів визвольного руху шестидесятників Вячеслава Чорновола; учасників студентського голодування 1990 року; небесна сотня, воїни АТО - молоді люди, які поклали власне життя за демократичні зміни в нашій рідній Україні;

А далі - важкі будні служби, втрати бойових побратимів і поранення і лікування у госпіталі…» Це тільки короткий фрагмент з життя одного з наших односельців, який побував в самому пеклі на самому початку війни на сході. А таких людей в нашому селі двадцять три чоловіки!.

Україна не раз піднімалася з колін. Побита і ціла в ранах, та нездоланна для ворогів своїх, вона йшла ворогу під кулі, щоб захистити всіх своїх дітей. Терновим шляхом дійшла Україна до сьогоднішніх днів. І знову їй випало важке випробування – війна на сході. Де кожен день страждають діти, які залишились без батьків, матері, які втратили своїх синів, жінки, які втратили своїх чоловіків. Де кожен день може загинути наш солдат, наш патріот України, який не задумуючись про своє власне життя, стоїть на захисті нашого майбутнього, на захисті миру, на захисті своєї багатостраждалої неньки України. Саме тому ми хочемо розказати про героїв нашого села Рибаківки, які одні з перших пішли захищати свою Батьківщину. Це Малюта Олександр, Ніколаєв Микола, Аханов Василь, Кардаш Валентин, Головков Віталій, Тріско Максим, Остапенко Андрій, Фірсов Олександр, Луговий Олександр, Остапенко Сергій, Руденко Микола, Тріско Микола, Расько Олександр, Базак Артур, Козлов Олександр, Постарніченко Микола. Ці хлопці мужньо захищали свою державу і свій український народ, деякі з них і досі служать своїй Вітчизні.

Чому ми вибрали саме такий напрям та тему своєї дослідницької роботи? Війна на Сході, яка почалася у 2014 році і надалі продовжується, покладе дуже важкий та неприємний відбиток у серцях тих, хто зараз змушений переживати ці всі події. На самому початку революційних подій, коли нікому і в голову не могло прийти, чим усе обернеться, слова «Слава Україні! Героям Слава!» видавалися простим вітанням. Звісно, для частини протестувальників гасло мало важливий сенс, але для більшості було лише словами, котрими розпочинали свою промову численні оратори зі сцени Майдану. Але згодом ці слова набули значущого для всіх українців змісту. За цими словами ми почали розрізняти «своїх» та «чужих», та зробили висновок, що друг пізнався в біді. І часто цими друзями, братами по боротьбі ставали ті, від кого ми цього не очікували. Ті ж, хто, здавалося, однозначно мав би стояти поруч на барикадах, виявилися раптом чужими.
Ця тема дуже актуальна в наш час, оскільки ці події відбувалися і відбуваються у реальному часі, з реальними людьми, а головне з нашими молодими хлопцями, які тільки усі в розквіті сил, але вже носять у своїх серцях дух мужності та патріотизму. Зараз дуже важливо виховувати у сучасної молоді відчуття справедливості, гідності та патріотизму, адже ніхто не знає, що нас чекатиме в майбутньому, точніше не нас, а вже наших дітей та онуків. Те, що робиться у нас на сході, де надалі підпалюють цей вогонь прислужники Москви, щоб Україна й далі стояла у полум’ї, як казав ще Олександр Довженко, «Україна у вогні». Та все ж Україна вийде із цього полум’я, вийде! Але тут важливо нам пам’ятати, що ми переможемо у цій війні, тому що ціна дуже висока сьогодні для українців.

23роки Україна не знала війни. Наш народ пишався тим що у буремні 90 – ті,Україні вдалося зберегти мир. Але війна не обійшла нашу державу тепер. Ще рік тому ми з вами не знали дуже багатьох слів пов’язаних з війною,тепер же майже кожну родину так чи інакше опалило полум’я військових дій. Ще рік тому ми не особливо звертали увагу на слова «Слава Україні – Героям слава»,а тепер ці слова набули нового змісту.Вжеточно зрозуміло,кому ці слова адресовані і ні в кого немає сумнівів,що ці герої – хлопці що зі зброєю в руках захищають крихкий східний кордон України, лікарі які в мирний час повертають поранених в АТО з того світу, волонтери на плечах яких тримається наша армія.

Слова «Слава Україні – Героям слава» перестали бути просто вітанням це вже віддання шани найкращим, котрі у найважливіший момент нашої держави не злякалися і пожертвували собою заради своєї Батьківщини, а також є засвідченням справжнього патріотичного подвигу. Коли перед очима кадри з новин, фото поранених та загиблих героїв, дивлячись їм у вічі, ми розуміємо, що вислів «Душу й тіло ми положим за нашу свободу» став для сучасної історії української нації не просто словами з гімну, це стало станом душі.

Ми написали звернення від усіх учнів та вчителів нашої школи до воїнів – героїв!

Ми вдячні тим, хто відстоює право України бути гордою державою, хто захищає нас із вами. Ми повинні брати приклад із героїв АТО - вміти дати відсіч будь - якому ворогові, не шкодуючи власного життя.

Бажаємо Вам, наші захисники, наснаги й надалі захищати нас. Від щирого серця дякуємо Вам за відвагу й сміливість. Таких людей, як Ви і Ваші побратими, не так багато. Кожен Ваш день, кожна ніч, проведені там, незабутні. Кожен Ваш крок, кожен вчинок заслуговують найвищих почестей і людської поваги, тому низько схиляємося перед Вами, наші захисники, наші воїни.

У кожного з Вас є близькі, дорогі серцю люди – мама, сестра, дружина, кохана. Нехай і вони своєю любов’ю і вірою надихають Вас, скеровують Ваші сили на захист рідної оселі, на захист своєї держави і свого народу, який віддає Вам усю шану, подяку та славу.

Дорогі воїни, ми віримо у Вашу хоробрість, терпіння і незламність духу. Повертайтеся якнайшвидше. Вас чекають. Повертайтеся живими і з перемогою! Хай Бог благословляє й оберігає всіх Вас!

Учні нашої Рибаківської школи всі ці роки війни хвилювалися за наших хлопців, які воювали на Сході і старались допомогти їм та підтримати. Ми зібрали гуманітарну допомогу нашим солдатам: теплий одяг, продукти харчування, засоби гігієни. Всі ці речі ми за допомогою місцевого волонтера передали в зону АТО. А ще вирішили провести благодійний концерт і зібрані гроші перерахувати на підтримку нашого пораненого земляка Руслана Яриша – учасника АТО.

Такого щемкого дійства, яке відбулося на сцені будинку культури з огляду на його емоційну насиченість і змістове навантаження – не було ніколи. Власне, це був навіть не концерт у звичному розумінні цього слова, це була ода, гімн Україні і українцям, рідній мові, нашим героям, які боронять рідну землю.

Душа дійства, його автор, головний режисер та постановник і ведуча – заступник директора з виховної роботи Людмила Степанівна Малюта – на самому початку зазначила, що благодійний захід проводиться для підтримки воїна АТО, який спочатку став на захист своєї Батьківщини, а нині – на боротьбу з наслідками тяжкого поранення. У Руслана є шанс стати на ноги, але ціна лікування захмарна – 100 тисяч доларів. Саме тому настав час нам рятувати молодого чоловіка усім миром, адже кожна гривня, внесена до загальної скарбнички стане рятувальною для нього. Адже від нашого небайдужжя, від тепла та щирості наших сердець великою мірою залежить благополуччя воїнів-героїв.

Кожен присутній у залі якось особливо гостро усвідомив істину про те, що якщо ми хочемо бути справжніми громадянами України, мусимо розуміти і поважати одне одного, допомагати у скруті, радіти у щасливі хвилини і намагатися жити задля щастя і злагоди у нашому спільному домі. Одним словом, відповідати величі нашої нації, оспівані у віках.

Хлопцю зробили операцію, він почуває себе краще, проходить реабілітацію.

Своїм прикладом ми показали, що тільки разом, спільно, всією громадою ми можемо допомагати і робити добру справу!

Список використаних джерел:

Районна газета «Березань» 2014 рік, 2015 рік.
Фотографії з сімейного архіву воїнів АТО: Ніколаєва Миколи, Постарніченко Миколи, Головкова Віталія, Малюти Олександра, Лугового Олександра, Козлова Олександра, Дмитрука Дмитра, Раська Олександра, Аханова Василя, Остапенка Івана, Турка Анатолія, Фірсова Олександра, Тріска Максима.
Газета «Известия Николаевские», 2015 р.

Респонденти:

Учасники АТО: Ніколаєв Микола, Постарніченко Микола, Головков Віталій, Малюта Олександр, Луговий Олександр, Козлов Олександр, Дмитрук Дмитро, Расько Олександр, Аханов Василь, Остапенко Іван, Турко Анатолій, Фірсов Олександр, Тріско Максим.