Родинно-сімейне виховання. Оповідання для обговорення "Прости мене, сину..." ( для учнів 9-11 класів)

«Прости мене, сину…»

      Далеко-далеко, в усіма забутому містечку в Донецькій області, яких після розпаду Радянського Союзу залишилося так багато в Україні, жила сім`я звичайних робітників - Ліващуків. Батько, Володимир, працював шахтарем, мати, Оксана, була звичайною домогосподаркою. У родині підростав син, на ім`я Семен. Жили Ліващуки, як кажуть, так, як і більшість сімей у той час: мали те, що й люди... Та найголовніше – тут панували любов, увага, турбота, сімейна злагода. Мати не уявляла свого життя без Семенка, батько кожну вільну хвилину проводив із сином, який, до речі, був точною копією татка. Друзі так і жартували: «Семен твій – мов твоя голова знята».

      Та несподівано все змінилось. Семенкові тоді виповнилося п`ять років. Якось увечері почув, як татко, повернувшись із роботи, сумно сказав мамі, що їхню шахту закривають. Сім`я втрачала єдиного годувальника… Проте батьки вирішили: будь-що-будь, але знайдемо хоча б якусь роботу…

          П`ятирічний хлопчик ніби відчував біль своїх батьків і намагався допомогти, чим тільки міг: старався не засмучувати маму й тата, стримувався, аби не плакати, не просив нових іграшок, якими хвасталися хлопчаки на дитячому майданчику, допомагав батькам: то прибере у своїй кімнатці, то поллє квіти на підвіконні, то вимиє посуд... Хлопчик сподівався, що так хоч трохи розрадить і татка, украй засмученого, і маму, яка тепер, здавалося, уже й не посміхалася...

     Минав місяць після тієї неприємної звістки про закриття єдиної в містечку шахти, але й досі ніхто з батьків не знайшов роботи. Уже протягом цілого місяця вони не отримували зарплатні, запаси продуктів закінчувалися. Родина виживала лише завдяки мінімальній допомозі, наданій державою, та добрі сусіди, знаючи про всі негаразди, підтримували молоду сім`ю з малолітньою дитиною, хто як і чим міг.

    Аж ось, нарешті, доля неначе змилостивилася над Ліващуками: батька запросили на співбесіду до директора місцевої СТО. Хоча радіти було зарано: ніщо не гарантувало отримання роботи.

      День минув у напруженому очікуванні. Мати не знаходила собі місця. Урешті-решт батько повернувся додому й повідомив найприємнішу за останній час звістку: він отримав посаду автомеханіка і вже завтра піде на роботу. Оксана радісно всміхалася, Семен весело застрибав, плещучи в долоні. Нарешті все налагодиться! У родині зникне напруга і страх голодної смерті!..

    Здавалося б, усе лихе залишилося позаду, але, на жаль, доля продовжувала випробовувати Семена та його рідних на міцність: одного вечора батько прийшов додому похитуючись. Хлопчик не зразу й зрозумів, що сталося. Але в пам`яті ніби відкарбувалося мамине сердите: «П`яниця!» і  її нічні ридання.

     Батько змінився до невпізнаваності! Куди подівся його веселий сміх, блискавичні голи у ворота Семенових друзів?.. Забув Ліващук-старший і про улюблену вудочку. Лежала вона тепер, покинута, на балконі. Приходив майже щодня п`яний і злий. Усе скаржився матері на несправедливу оплату праці на СТО, потім слухав її наполегливі вмовляння не пити, обіцяв, що це востаннє… Але наступного вечора знову повертався втомлений і п`яний… Життя ставало нестерпним… Урешті-решт Оксана гнівно заявила: «Не кинеш пити, то я кину тебе!»

    Ніби озвірілий, накинувся п`яний чоловік на неї з кулаками. Семенко подумав: «Уб`є!» - і молотив невпинно своїми маленькими кулачками по батьковій спині.

      Аж раптом Володимир розвернувся до хлопчини й сердито відкинув його вбік. Семен відлетів від сильного удару далеко в куток… У кімнаті запанувала тиша. Батько й мати, заціпенівши, дивилися на сина, який сидів на підлозі, прикривши голову руками… І не рухався. І мовчав. Чоловік отямився першим, кинувся до Семенка: «Синку, дитино моя! Що з тобою?» І раптом побачив синові очі – ніби злякане звірятко, дивився хлопець на батька, який щойно його ледь не вбив…

     Що було потім? Семен не пам`ятає. Знає тільки, що того ж вечора мати, зібравши речі, відвела його до баби Марії, яка вже давно казала Оксані: «Коли буде несила терпіти, приходь до мене. Прийму тебе за дочку. І Семенка не ображу: не дав мені Бог дітей…». Та Оксана сина залишила, а сама пішла додому, сумно промовивши: «Піду. Спробую таки повернути Володимира. Люблю його. Та й сам же не розуміє, що робить. Горілка затьмарює розум».

    Отак Семен почав жити з бабусею Марією, яку на селі глузливо прозивали Святою, бо не лише сама ходила щодня до храму на службу Божу, але й хатину свою перетворила на маленьку церкву: на кожній стіні висіли ікони, прикрашені  вишитими рушниками, у кутку біля зображення Пресвятої Богородиці, здається, і день, і ніч горіла лампадка. Тепер і Семена брала з собою, вечорами читала йому Святе Письмо, розказувала про оті заповіді, за якими треба жити. Хлопчик, який після батькового удару, здавалося, ніколи й не заговорить, нарешті ожив, усе частіше запитував бабусю про те, за що Бог наслав на землю потоп, а то - чому люди такі нещасливі і що треба зробити, щоб татко перестав пити і зробився таким, яким був колись, раніше…

     Одного дня «Свята» Марія сказала Оксані, що хлопчик проситься додому, хоче знову жити з татком і мамою…

       Невпевненою ходою крокував Семен знайомим подвір`ям, насторожено поглядав на вікна такої рідної хатини. Аж ось двері будинку розчинилися і з них вийшов батько. Побачивши сина, на мить завмер, а потім, підбігши до нього, упав на коліна: «Прости мене, синку!» Семен присів поруч із татком і, як малу дитину, ніжно погладив його по голові… «Прости мене,» - шепотів Володимир, міцно обіймаючи сина…