Роль кошового отамана Івана Сірка у становленні української держави

РОЛЬ КОШОВОГО ОТАМАНА

ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ ІВАНА СІРКА

У СТАНОВЛЕННІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Запорізьке козацтво подарувало світові цілу плеяду видатних вождів, які мужньо протистояли іноземним загарбникам.  У часи запорозького козацтва центром воєнно політичних баталій, місцем розташування п’яти Запорозьких Січей була територія сучасної Нікопольщини. Поблизу села Капулівки Нікопольського району Дніпропетровської області була розташована Чортомлицька Січ. Тут є могила кошового отамана Запорізької Січі Івана Дмитровича Сірка. Ще за життя його ім’я було оспівано в думах та піснях, увійшло в легенди, стало символом не тільки запорозького козацтва, а й усього волелюбного духу українського народу. За часів Руїни, коли на очах гинула відроджена Б.Хмельницьким незалежна Українська Держава, коли тіло матері-України шматували зусібіч вороги, запорожці мужньо боронили волю народу і саме тоді його ім’я Сірка стало відоме всій Європі.

Іван Сірко – особлива постать в історії України.  І козаки, і вороги Сірка мали його за характерника – чоловіка надзвичайної сили волі, що може підпорядкувати собі оточення і навіть вміє замовляти рани. Бо Сірко й справді виходив живим та неушкодженим з таких ситуацій, в яких інші могли б тільки загинути. І хоча цей легендарний кошовий був нещадним до ворогів, але разом з тим він відзначався великодушністю до переможених або слабких противників, не прагнув власної здобичі - трофеїв. Для козаків він завжди був прикладом самовідданості, відваги, хоробрості і винахідливості

Проблематика ролі видатних особистостей в українській історії та їх вплив на хід історичних подій завжди була і є актуальною в контексті становлення і розбудови незалежної Української держави. Історію творять особистості, в основі діянь яких інтереси народу і держави відіграють головну роль. Життя талановитого козацького полководця, хороброго воїна, непересічної особистості Івана Дмитровича Сірка у контексті перемог запорізького війська завжди викликало захоплення та було приміром служіння своїй батьківщині та українському народу.

Про свої претензії на гетьманування Сірко, не здатний до інтриг, заявив чесно. Деякі полковники та старшини боялись його, а козаки безмежно любили. Великий коронний гетьман Ян Собеський, який добре знав Сірка, писав у листі: «Сірко чоловік дуже тихий, поступливий, лицарський і, здається, дуже зичливий, має велике довір’я в козацькому війську» [4, с. 32].

Кошовий отаман Іван Сірко провів близько ста великих і малих походів у Крим і ногайські улуси, давав відсіч ордам, що вдерлися на територію України, намагався перешкодити грабіжницьким походам ворогів. Із Запоріжжя Сірко вирушив у походи на Перекоп, на татарські фортеці в пониззях Дніпра, на Очаків, Акерман, Бендери, Чорний і Кучмакський шлях.

Але, крім проблем з татарами, Україна мала ще одну проблему – не на жарт розпалилася боротьба за булаву між Тетерею та Брюховецьким. Тетеря орієнтувався на незалежність, але за союзника мав польського короля, і Сіркові це не подобалось. І коли Тетеря прислав до нього гінців з листом, кошовий посадив їх у холодну, а листа передав Брюховецькому, що тримався російського царя. Боротьба за гетьманську булаву була дуже трагічним явищем, тому що один претендент підтримував польського короля, а другий – російського царя. Через це весь час точилася кривава громадянська війна, що забирала сотні тисяч українських вояків, а Україна все більше і більше занепадала.

Коли Іван Сірко відкрито заявив про свої претензії на гетьманство, це не тільки насторожило інших претендентів, але й навколишніх правителів. Вони злякались, що коли влада перейде до рук такого непереможного полководця, як Сірко, то чи знадобиться після цього Україні «висока рука» правителя іншої держави.

Непереможний лицар… Той, кого не змогли знищити турки, татари, шляхта. Зате це намагались зробити свої. Скориставшись з того, що Сірко з невеликим загоном рушив до Курська, щоб передати росіянам татарського мурзу, у квітні 1672 року полтавський полковник Ф. Жученко з кількома генеральними старшинами  підступно схопив його, брехливо звинувативши у намірі зчинити бунт проти царя, та видав царській владі. Так він намагався позбутися реального претендента на гетьманську булаву, який мав величезний авторитет і вплив на запорожців. Без суду і слідства у кайданках повезли кошового отамана до Москви, а далі – у Сибір (м. Тобольск).

Арешт і заслання улюбленого полководця для запорізького козацтва було важким ударом. Січовики одразу розпочали клопотання про повернення свого отамана із заслання і відправили спеціальне посольство до Москви.

Дізнавшись про арешт Івана Сірка, турки і татари почали частіше нападати на Січ, захопили Кам’янець-Подільський, нависла загроза окупації Правобережжя. Згодом у справу втрутився польський король Ян Казимир і російський цар змушений був звільнити Сірка. Згодом кошовий повернувся на Січ. В наступні роки Сірко провів ряд блискучих військових операцій, зупинивши під Чигирином 200-тисячне турецько-татарське військо. І свої, і чужі, і друзі, і недруги – всі однаково відгукувалися про Сірка, як про людину видатного військового хисту.

У 1674 році турецький султан Магомет IV разом з кримським ханом напали на Запоріжжя, але були розбиті. Саме з цими подіями пов’язаний знаменитий лист запорожців турецькому султану, що послужив сюжетом для картини Іллі Рєпіна «Запорожці». На вимогу султана покоритися й не турбувати його своїми нападами, запорожці дали йому їдку, сатиричну відповідь.

Кошовий Іван Сірко в умовах політичного безладу, що панував в Україні, єдиний спромігся організувати захист степового порубіжжя від грабіжницьких рейдів татар та ногайців. На відміну від походів, які він підпорядкував політичним завданням, Сірко атакував без будь-яких політичних міркувань.

Про Івана Сірка писали свого часу видатні літописці та історики, зокрема Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко, анонімний автор «Історії русів», а також польські, німецькі, швейцарські хроніки та газети. Щиро дивувався анонімний автор: чому простий козак з немилозвучним прізвищем має славу знаменитих мальтійських лицарів, чому такої слави не зажив якийсь король або князь? Згодом дав відповідь на своє запитання, вважаючи Сірка виконавцем божого провидіння. «Навіть його прізвище Сірко, як Богом даний пес на сторожі християнських овечок, щоб видирати їх з вовчої пащеки бусурманів» [6, с.59].

І козаки, і вороги Івана Сірка мали його собі за характерника – чоловіка надзвичайної сили волі, що може підпорядкувати собі оточення і, навіть, замовляти рани. Козаки вірили, що Сірко знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може обернутися на хорта, вовка чи яструба або заклясти вороже військо. Властивості і вміння характерників, яких вважали сильними чаклунами, викликали панічний страх у ворогів, що часто спричиняло їх поспішну втечу з поля бою. Майже всі гетьмани, кошові отамани і знамениті полковники були «характерниками», але найбільший серед них – Іван Сірко. «Страшний був орді, бо був досвідчений у військових справах і відважний кавалер, перевищуючи цим Дорошенка» [3, с.27].  

В Криму його ім’я наганяло такий страх, що орда щоденно пильнувала і була готова до бою, ніби Сірко вже напав. Навіть дітей татарських, коли вони плакали і їх не могли заспокоїти, лякали Сірком, кажучи «Сірко йде», і діти замовкали. Подейкували, що ніби запорожці після смерті свого славного вождя відрізали його праву руку, з нею ходили на війну і в разі битви виставляли її наперед, приказуючи: «Стій, душа й рука Сіркові з нами!» І на ті слова вороги, мов зайці, тікали геть від козаків.

Жива й неймовірна легенда про те, що рука Івана Сірка допомогла перемогти французів у Вітчизняній війні 1812 року. Коли російська армія стояла під Бородином, козак Михайло Нелипа розповів Кутузову про звитяжну праву руку отамана Сірка. За дорученням командувача руку було доставлено до Москви і тричі обнесено круг міста, тому французи покинули Москву, а Росія виграла війну. «Тоді французи так скоро тікали, що й черевики погубили» [6, с.37].

В останні роки життя отамана Сірка намагались підкупити або фізично знищити, організувавши кілька замахів. Стан здоров’я змусив отамана покинути Січ і повернутися у свої володіння у село Грушівку. А помер полковник Іван Сірко мирно, на власній пасіці, поблизу містечка Грушівки 1 серпня 1680 року (сьогодні затоплена водами Каховського моря). Так, так, він, кошовий отаман, що все своє життя провів у війнах та походах, віддав Богу душу тихої серпневої днини... Тіло його було перевезено по Дніпру на Запорозьку Січ і там поховано «всім військом низовим» з військовими почестями.

За свідченням писаря Биховця, Сірко ще за життя наказав зробити йому домовину, і час від часу лягав у неї, ніби пробуючи, чи зручно буде лежати. А ось що про його смерть оповідає легенда: «...Як помирав кошовий Сірко, то казав запорожцям: «Хто з вас, хлопці, могилу мою поливатиме до схід сонця, той буде знати стільки, скільки й я... А як буде велика потуга на ворога, то нехай хоч мою руку одкопають та несуть поперед війська, і неприятель сам себе порубає! А як пройде сім год, то ви одкопайте мене, і покладіть мою руку мені в мою труну...»

Могила Сірка постраждала вперше ще в 1709 році під час розорення Чортомлицької Січі. 1956 року на Капулівському мисі встановили чавунне погруддя отамана Івана Сірка роботи дніпровських скульпторів Олександра Ситника, Анатолія Білика, Семена Духовенка. Портрети Івана Сірка не збереглися, тож дніпропетровські умільці ливарники взяли за основу отаманове зображення на відомій картині І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові».

Постановою Уряду України від 21 липня 1965 р. могилу кошового отамана було взято на Державний облік і під охорону держави як пам’ятку історії республіканського значення. Біля могили встановлено чавунну плиту з написом про те, що могила Івана Сірка перебуває під охороною держави.

У середині 60 -х рр. ХХ ст. виникла небезпека повного зруйнування могили: Каховське море підмивало берег, з’явилося кілька яруг, глинистий ґрунт легко сповзав. Громадськість і науковці закликали врятувати поховання. У результаті двох років листування та переговорів між установами всіх бюрократичних рівнів було прийнято рішення про необхідність термінового перенесення праху Івана Сірка в інше місце. Таким місцем мав стати острів Хортиця, де створювали історико меморіальний музей заповідник.

У листопаді 1967 року води Каховського водосховища все ж таки підмили берег, де знаходилась могила кошового отамана. Вважалося, що Сірко лежить у землі без голови: череп довгий час «мандрував»  – до Москви в антропологічну лабораторію, до Нікополя, й нарешті опинився в Дніпропетровському історичному музеї. Тог ж року прах перезаховали на Бабиній могилі біля Капулівки. Там всановлено старий камінь з написом, а вище поставлено погруддя. На гранітній плиті викарбувано новий сучасний напис: «Тут похований кошовий  отаман Війська Запорозького Іван  Сірко 1680 року».

Лише влітку 1990 року під час святкування 500-річчя українського козацтва було здійснено перепоховання останків кошового отамана Івана Сірка в окрему капличку з християнським звичаєм.

Тільки останнім часом, коли розпочалося відродження України, коли було проголошено її незалежність, до постаті Івана Сірка почали дедалі звертатися науковці, публіцисти, письменники, а могила кошового отамана всупереч протидії чиновників стала місцем прощі патріотів України.

Таким чином, Іван Сірко заслужено займає одне з видатних місць в галереї національних героїв України, а в період Руїни він однозначно був найяскравішою особистістю. Іван Дмитрович встановив своєрідний рекорд в історії Запорозької Січі  за кількістю обрань на посаду кошового. Починаючи з 1659 і по 1680 рр., він не менше 15 разів очолював Військо Низове Запорозьке. За деякими даними його обирали кошовим отаманом 22 рази!

Для християнського світу Європи поряд з мальтійськими рицарями Сірко втілював образ героїчного борця проти Османської агресії. Адже Іван Сірко, дійсно, як пес був поставлений Богом на варті християнських овечок.

Історія – це наука, що вивчає минуле, пояснює сьогодення і зазирає в майбутнє. Про це було б варто пам’ятати політичним діячам, які виявилися невдячними учнями її величності Історії. За власними політичними амбіціями, прагненням прийти до влади за будь-яку ціну сучасні політики забувають про головне: народ та державницькі інтереси.

У кожного народу є свої історичні постаті яких не в змозі прикрити пил віків, стерти з пям’яті час. До таких героїв української історії належить Іван Сірко. Перед ним «падали»: Очаків, Ізмаїл, Білгород-Дністровський, Килія, Тягина (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси. Найбільших лаврів кошовий здобув у боротьбі з турками і кримськими татарами. Виграти 55 битв і жодної не програти.

Досліджуючи життя і подвиги Івана Сірка, я впевнилася, що це була надзвичайна людина. Він дійсно був не лише неперевершеним воїном, але і прекрасною людиною, яка безмежно любила свій край, свою Батьківщину.

Сьогодення політичного життя в Україні нагадує часи Руїни. Тоді поділили її між собою гетьмани, воювали самі, допомагали «добрі сусіди». Заманливий і зрадливий блиск гетьманської булави змушував забувати про долю власного народу заради власного зиску.

За Сірка Військо Запорозьке досягло найбільшої незалежності за всю свою історію. Захищаючи осібні інтереси запорізького козацтва та всього українського народу, кошовий отаман своїми діями стояв на заваді будь-кому із гетьманів, хто намагався підпорядкувати Запоріжжя своїм інтересам. У той же час Іван Дмитрович Сірко за будь-яких обставин завжди виступав патріотом України, непереборним захисником знедоленого українства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.                   Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі / О. М. Апанович. – К. : Либідь, 1993. – 288 с.
2.                   Грабовський С., Ставрояні С, Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К.: ґенеза, 1995.
3.                   Дорошенко Д. Іван Сірко. Кошові Запорізької Січі. –К. : Веселка, 1995.
4.                   Дорошенко Д. Нарис історії України. Том 2. – К.: Глобус, 1991.
5.                   Історія Русів. – К.: Радянський письменник, 1991.
6.                   Морозенко М. Іван Сірко великий характерник. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2010. – 165 с.
7.                   Швидько Г.К. Історія України XVI-XVIII століття. – К.: Генеза, 1997.
8.                   Яворницький Д. І. Іван Дмитрович Сірко / пер. з рос. В. Чуйка. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990. – 189 с.
9.                   Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. – К.: Наукова думка, 1990. Т.2. -560 с.

10.               Збірник козацьких літописів. Густинський літопис, Літопис Самійла Величка, Літопис Грабянки / Упорядники та перекладачі В. Крекотень, В. Шевчук, Р. Іванченко. – К .: Дніпро, 2006. – 974 с.