Розгорнуті питання з Історії, урок

Варіант 6

1.Розкрийте причини та сутність роздроблення Київської Русі. Назвіть особливості політичного, економічного життя князівств тих часів.

2.Українці у Віденській битві 1683 р.

3.Охарактеризуйте результати діяльності ОУН та УПА у повоєнний період та вкажіть фактори, які визначали зміну тактики діяльності ОУН та УПА.

1.Причини роздробленості Київської Русі. Кінець ХІ — середина ХІІІ ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Окремі землі прагнули до самостійного розвитку. Уже у ХІІ ст. на території Русі з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздробленості був її прогресуючий характер. Так, якщо у ХІІ ст. утворилося 12 князівств (земель), то їхня кількість на початку ХІІІ ст. становила 50, а в ХІV ст.— 250 князівств.

Роздроблення дістало в науці назву «феодального», оскільки його визначальними причинами були утвердження й подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їхнє прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру — Києва. Проте політичну роздробленість Київської держави спричинили декілька чинників.

По-перше, великі простори держави, відсутність розгалуженого ефективного апарату управління. На початок ХІІ ст. Русь займала площу майже 800 тис. км², що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не володів достатньо міцним, складеним і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвинутої мережі доріг, швидких видів транспорту чи засобів зв’язку для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Тому в запровадженні своєї політики великим князям доводилося покладатися на удільних володарів, яких, як правило, обтяжувала така зверхність. До того ж, вони самі були не проти посісти великокнязівський престол.

По-друге, етнічна неоднорідність населення. Не сприяло міцності держави і те, що в Київській Русі поруч зі слов’янами, що становили більшість населення, проживало понад 20 інших народів: на півночі й північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, турки, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвяги. Більшість цих народів силою потрапили під владу київських князів або були ворожі їм.

По-третє, зростання великого землеволодіння. У міру розвитку господарства і феодальних відносин зміцнювалося і велике землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, воно посилило владу місцевих князів і бояр, які, у свою чергу, прагнули економічної самостійності та політичної відокремленості.

По-четверте, відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком). Помітне збільшення кількості нащадків Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці ХІ ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, почали енергійно виступати за «вотчинний», або «вертикальний», принцип (від батьків до сина).

Київське князівство. Серед земель Південної Русі-України найважливіше місце займало Київське князівство, де розташовувалася столиця Русі. Власне Київське князівство охоплювало територію, що включала колишні землі полян, древлян, дреговичів і уличів. Київщина належала до найбільш розвинених в економічному відношенні земель Русі, у літописах згадуються 79 її міст. Головне місто — Київ, населення якого тоді складало близько 50 тис. жителів. Міста, як правило, були центрами ремесла і торгівлі. Через Київське князівство проходив Грецький, Соляний і Залозний торговельні шляхи. Основу господарства князівства складало орне землеробство.

Чернігово-Сіверське князівство. Чернігівське князівство разом із Київським та Переяславським складали державне і територіальне ядро Русі, яке сформувалося в ІХ ст. Формування Чернігівського князівства завершилося в ХІ ст., коли Ярослав Мудрий, віддавши Чернігову колишні землі радимичів, в’ятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань (сучасна Тамань), посадив там намісником свого сина Святослава. Чернігівське князівство належало до економічно розвинених. Проте в господарському розвитку князівство було неоднорідним. Найбільш розвиненими були землі навколо Чернігова. Більша частина князівства була вкрита лісами. Економічних зв’язків між окремими районами майже не існувало. Серед міст виділявся Чернігів — другий після Києва центр Русі. Загалом у князівстві нараховувалося більше 40 міст. Князівство поділялося на 16 уділів (найбільший — Новгород-Сіверське князівство).

Переяславське князівство. Переяславське князівство як один із трьох осередків формування Русі склалося ще з його розподілу між синами Ярослава Мудрого. На відміну від інших князівств, у ХІІ — першій половині ХІІІ ст. Переяславське князівство не мало політичної самостійності й було цілком залежним від Києва, а пізніше — від Суздаля і Чернігова. У ньому, як правило, сиділи князі, які мали посісти київський престол, або ті, хто отримував це князівство як компенсацію за відмову від претензій на Київ. Територія князівства була порівняно невеликою: на заході межа Переяславщини проходила по Дніпру: на півночі — по верхів’ях Удаю, Сули, Хоролу і Псла; на сході й півдні переяславські землі межували зі Степом. Тут розташовувалися опорні пункти оборони від кочовиків: фортеці Воїнь, Лубни, Полтава. Окрім стольного Переяслава, інших великих міст земля не мала.

Галицьке князівство. Формування Галицького князівства розпочалося в другій половині ХІ ст. Після смерті Ярослава Мудрого в Галичині формувалася власна династія, родоначальником якої став онук Ярослава — Тмутараканський князь Ростислав Володимирович. Його сини Рюрик, Володар і Василько в 1084 р., діючи спільно і спираючись на підтримку місцевих бояр, самочинно проголосили себе князями в цих землях. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління сина Володимирка Ярослава (1152—1187 рр.) За часів його правління до Галицького князівства були приєднані землі аж до пониззя Дунаю, що відкривало нові торговельні шляхи по Дністру та Дунаю і сприяло розвитку міст князівства. Ярослав установив дружні відносини з Польщею та Угорщиною, а щоб запобігти їхнім можливим нападам, зблизився зі Священною Римською імперією. Галицькі воїни брали участь навіть в одному з хрестових походів. Ярослав вів боротьбу з половцями, будував укріплені міста на кордонах галицької землі. На середину 80-х рр. ХІІ ст. Ярослав, якого прозвали Осмомислом (тобто багатодумним), став найвпливовішим князем на Русі. 

 Волинське князівство. На північний схід від Галичини була розташована Волинь із розлогими та лісистими долинами. Ці землі були густо заселеними й економічно розвинутими. Ще до входження їх до складу Русі тут існував могутній Дулібський союз племен. У складі Русі Волинська земля мала традиційні міцні зв’язки з Києвом. Із часів Ярославичів київські князі вважали її своєю вотчиною і не бажали віддавати в спадкове володіння будь-якій князівській лінії. Унаслідок цього до середини XII ст. Волинь не мала власної династії князів: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж волинський престол займали київські ставленики. Окрему князівську династію на Волині започаткував онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136—1142, 1146—1154 рр. Ізяслав, який усе своє життя боровся за київський престол, не сподівався, що він надовго затримається в Києві, і 1170 р. разом із родиною переїхав до Володимира-Волинського, перетворивши князівство на свою вотчину.

2.Українці у Віденській битві 1683 р. Вранці 12 вересня 1683 року розпочалася знаменита Віденська битва, яку у світовій історіографії назвали ще однією “битвою народів”. І хто знає, яким був би її результат, якби на допомогу захисникам столиці Австрійської імперії вчасно не прибули запорозькі козаки та українська шляхта з Галичини. Очолював війська об’єднаної антиосманської коаліції король Речі Посполитої Ян ІІІ Собеський – людина вольова і енергійна, один із найшановніших монархів того часу. До речі, за деякими джерелами, його мати була українкою, яка наполягла на тому, щоб її сина охрестив греко-католицький священик. До того ж, дитинство своє майбутній король провів у знаменитому Олеському замку, що на Львівщині. Улітку 1683 р. Ян ІІІ Собеський збирав військо, щоб вирушити у похід до австрійської столиці Відня з метою звільнення її від турецької облоги. Зрозуміло, обійтися без “степових лицарів” він не міг ніяк. Він високо цінував Військо Запорозьке, вважаючи його найкращою піхотою, адже козаки були витривалими й звичними до польових умов, а ще дуже вправними під час переправ через ріки та переходи лісами.

У неділю зранку, 12 вересня 1683 р., розпочалася Віденська битва, яка увійшла до світових анналів історії. О 4-й годині надзвичайно туманного ранку австрійські драгуни почали рухатися вздовж Дунаю і вступили у жорстокий бій із яничарами. Після того, як стало світліше та розвіявся туман, турки побачили командний пункт противника на Каленберзі й самого короля Речі Посполитої, який за допомогою «перспективи і великого дзеркала» роздивлявся табір військ султана. Основний наступ європейської коаліції на турецький табір почався з гарматних пострілів. Під прикриттям артилерійського вогню п’ять австрійських і чотири німецькі батальйони рушили на позиції мусульман із лівого флангу. Але ті витримали наступ й розпочали контратаку.

Ян ІІІ Собеський до 13-ї години дня знаходився у військовому штабі на висоті Каленберг, звідки через порученців здійснював керівництво діями союзників. Король очікував підходу піхотних підрозділів, які завершували перехід через гірські масиви та концентрувалися поблизу Каленбергу. Після цього він, за свідченням його сина, королевича Якуба, “пішки зійшов із тієї прикрої гори, а коли став біля її підніжжя..., сів на коня й почав шикувати своїх, рухаючись прямо до середнього крила, за ним відразу йшли гусари воєводи волинського (М.Синявського. – Т.Ч.) кілька легкоозброєних хоругв”. Як бачимо, волинські шляхтичі з України разом із козацькою сотнею Апостола у найбільш відповідальний момент були поруч із головнокомандувачем об’єднаної армії європейських країн.

Кинувши у бій додаткові сили, Ян ІІІ Собеський зумів зупинити турків. Окрім того, побачивши, що на правому фланзі вони почали відступати, король дав наказ про наступ. Поляки та українці опанували центральною височиною Шафберг та долиною навколо неї, що дозволило контролювати хід подій. На горі Роскопф зайняли позиції підрозділи на чолі з руським воєводою та коронним гетьманом Станіславом Яблоновським, серед яких перебували й шляхетські хоругви з Львівщини, Холмщини, Київщини та Брацлавщини.

Між 14-ю і 15-ю годинами королівська піхота заволоділа чотирма височинами, які знаходилися навпроти них. А це дозволило вільніше діяти кінноті – знаменитим польським «крилатим» гусарам і драгунії. Після 16-ї години Яну ІІІ Собеському нарешті вдалося сформувати єдину лінію фронту з австрійськими і німецькими військами. Підрозділи М.Синявського вишикувалися перед Пютцлейнсдорфом і на північних схилах Шафбергу. У центрі, навпроти гори Грюнберг, перебував королівський полк, а відділи С.Яблоновського розмістилися перед селищем Дорнбах. Попереду виступали піхотинці, за ними в лінію – гусари, а потім панцирні кіннотники.

Ян ІІІ Собеський порадившись із австрійцями і німцями, вирішив нанести туркам вирішальний удар. Але перед тим король провів розвідку боєм, відправивши в лобову атаку на головний табір Кари Мустафи кілька гусарських та панцирних кінних хоругв на чолі з королевичем Олександром. Одну з них, до якої входило майже 120 вояків із Станіславова (сучасний Івано-Франківськ) та Галича, очолював галицький староста С.Потоцький. Ще до однієї панцирної хоругви, сформованої краківським каштеляном Анджеєм Потоцьким, окрім власне краківських шляхтичів, входили львів’яни, а також було прикріплено 70 козацьких піхотинців. Спочатку в атаку пішла українська та польська піхота, а потім заковані в лати королівські гусари та панцерники ввірвалися до табору Кари Мустафи й почали відчайдушно рубати шаблями та колоти списами оточення великого візира, яке не чекало від невеликого загону спритності. Османські втрати у Віденській битві становили приблизно 10 тисяч (за іншими даними – 15 000) вбитих та трохи більше поранених. Натомість серед європейських союзників втрати були значно меншими – близько 1 тисячі 500 убитих і 2 тисячі 500 поранених. Переможці захопили значні військові трофеї, серед яких майже 150 гармат, 983 центнери пороху, 1 тисячі 500 центнерів олова, 20 тисяч гранат, 20 тисяч гарматних ядер, 1 тисяча бомб, 8 тисяч возів, велика кількість наметів, різної зброї та амуніції. До Ватикану було передано один із прапорів (корогв) османської армії. Інший здобутий у турків штандарт Ян ІІІ Собеський подарував австрійському імператору Леопольду І Габсбургу. Інші турецькі прапори й клейноди були привезені до Речі Посполитої і протягом тривалого часу зберігалися у королівських замках Західної України.

Отож, пізнього вечора, 12 вересня 1683 р., ліве крило союзницьких військ увійшло до Відня – двохмісячну облогу було знято! Об’єднані війська європейських країн, у складі яких було багато українців, спромоглися здолали багатотисячну армію турецького візира Кари Мустафи і звільнили від багатоденного оточення столицю Австрійської імперії.

3.Охарактеризуйте результати діяльності ОУН та УПА у повоєнний період та вкажіть фактори, які визначали зміну тактики діяльності ОУН та УПА. Періоди діяльності ОУН — УПА у повоєнний час.Перший період — 1944-1946 рр. Для цього періоду були характерними такі риси:

1.Найбільший розмах боротьби. Загони ОУН — УПА контролювали територію площею в 150 тис. кв. км із населенням до 15 млн душ; чисельність УПА становила більш як 100 тис. вояків.

2. Діяли великі формування УПА.

3.Створювалися нелегальні національно-державні структури, альтернативні органам більшовицької влади.

4. Була масовою моральна і матеріальна підтримка населення.

5. Високий патріотичний та бойовий дух сил опору.

Загони УПА і групи ОУН. протистояли: примусовій мобілізації до лав Радянської армії; арештам; вивозам населення; здійснювали збройні акції (диверсії на залізницях та шосейних дорогах, напади на районні центри тощо). За перше півріччя 1945 р. було вчинено 2207 збройних акцій.У 1946 р. було організовано противиборчу компанію. Проводились акції проти колективізації. У боротьбі проти ОУН — УПА використовувалися:

1. Військова сила (регулярні війська, авіація, дивізії з Кавказу, 5 бронепоїздів з Росії та ін.):

У 1944 р. проти УПА на Волинь було відправлено стрілецьку дивізію та бригаду військ НКВС чисельністю понад 5 тис. карателів.

У Рівненську область на боротьбу з загонами УПА було кинуто 9 тис. солдатів та офіцерів, у Львівську — 6,5 тис., в Тернопільську — понад 3 тис. Почалися прочісування місцевості, де зосереджувалися загони УПА та оунівські партизани.

2. Репресивно-каральні органи (органи внутрішніх справ і держбезпеки. В семи західних областях нараховувалося 22 тис. штатних працівників).

3. Агентурно-інформаційна мережа, якою були вкриті міста і села Західної України.

У 1944-1945 рр. в західних областях діяло:359 резидентів, 1473 агенти, 13 085 інформаторів. У 1944-1945 рр. війська НКВС провели 39 773 каральні операції, в яких було розгромлено 379 формувань УПА. Тільки за перше півріччя 1945 р. було проведено 9238 таких операцій, під час яких було вбито 34 тис. повстанців і 46 тис. захоплено в полон. Тяжкі втрати вимагали суттєвої зміни тактики З другої половини 1945 р.:

1. Великі підрозділи повстанців (курені) були переформовані в дрібніші (сотні), добре озброєні, рухливі.

2. Основне зосередження цих дрібних загонів повстанців — лісові масиви.

3. Велика мережа підпільних груп (“боївок” по 10-15 осіб), переважно у сільській місцевості.

4. Чимало партизанських загонів було розформовано і вони злилися з оунівським підпіллям.

Наприкінці 1946 р. Українська головна визвольна рада ухвалила докорінно реорганізувати УПА, а саме:демобілізувати частину повстанців; відправити певну частину вояків на Захід; створити підпілля з найбільш стійких і витривалих людей.

Закордонний провід ОУН на чолі зі С. Бандерою, що перебував на території Західної Німеччини, ухвалив рішення про виведення окремих груп і загонів УПА з України до Німеччини та Австрії. Восени 1945 р. і навесні 1946 р. двома рейдами було виведено значні сили територією Словаччини.

Протягом 1947-1948 рр. було здійснено ще кілька таких великих рейдів, під час яких значні сили повстанців вийшли з України на Захід.

Другий період — 1947-1950 рр.

ОУН — УПА змінили тактику ведення дій:

1. Завершувався розпуск загонів УПА.

2. Партизанська війна здійснювалася малими рухливими групами.

3. Зміцнювалися підпільні організації.

4. Використовувалися партизанські форми боротьби:

саботаж, наскок, засідки, терористичні акції, диверсії,антирадянська пропаганда.

За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло майже 30 тис. представників партійних і радянських працівників, військовослужбовців, місцевих жителів.

Фактори, які визначали зміну тактики діяльності ОУН — УПА

1. Загострення протистояння між СРСР і Заходом, розгортання “холодної війни”.

2. Тяжкі втрати УПА в боротьбі проти радянських військ.

3. Загибель багатьох повстанських лідерів.

4. Певні успіхи радянської влади у здійсненні суспільних перетворень у Західній Україні (в розвитку промисловості, в подоланні неграмотності, розвитку початкової, середньої та вищої освіти, у медичному обслуговуванні населення тощо).

5. Політика тоталітарного режиму щодо розколу сил повстанців (численні амністії, система “сексотства” у вишах, навчальних закладах, на підприємствах тощо)