Розробка інтегрованого уроку на тему «Розстріляне відродження в Україні»

Розробка інтегрованого уроку                                                                                                                 на тему:                                                                                                                                    «Розстріляне відродження в Україні»

Коли мечами злоба небо крає                                                                                                                                                           І крутить твою вроду вікову                                                                                                                                            Я тоді з твоїм ім’ям вмираю                                                                                                                                             І в твоєму імені живу.                                                                                                                                В. Симоненко

Мета:

    охарактеризувати розвиток літератури й мистецтва в 1930-ті роки, які увійшли в історію як доба «розстріляного відродження»;                                    

    показати, що водночас із створенням умов для прискореного розвитку культури, тоталітарний режим безпідставно знищив тисячі видатних діячів культури, що призвело до послаблення інтелектуального потенціалу нації і завдало нищівного удару українській культури;                                                                                        

    розвивати в здобувачів освіти уміння аналізувати, зіставляти, робити висновки, удосконалювати творчо-пошукову діяльність;                                             

    виховувати здобувачів освіти на кращих зразках української культури.                                                                                                                               

Тип уроку: комбінований з елементами рольової гри.                                                                                                                Обладнання: таблиця «Стан культури України в 1930-ті роки. «Розстріляне відродження», хронологічна таблиця, бандура, кетяг калини, намальовані лелеки, що рвуться до сонця, портрети М. Куліша, Г. Косинки, червоні гвоздики, перевиті чорною стрічкою, творчі роботи здобувачів освіти, фонозаписи.

ХІД УРОКУ

І. Організаційна частина уроку.                                                                                                                              ІІ. Мотивація навчальних діяльності здобувачів освіти.                                                                                                                                    Викладач. Вивчаючи суспільно-політичне життя в Україні у 1930-х рр., ми зазначали, що радянська влада приділяла серйозну увагу розвитку культури, поєднаної з партійною ідеологією. Сьогодні, коли Україна продовжує своє становлення, нам варто пильніше придивитися до подій 20-х-30-х років ХХ ст., щоб усвідомити, яких вражаючих втрат зазнала українська культура. Виховуючи у собі свідомих громадян, не можна забувати, якою ціною були збережені наша мова, культура, традиції.                                                                                                                                                                               ІІІ. Актуалізація опорних знань.                                                                                                                          Застосовується метод «Мозковий штурм».                                                                                                                                                       1) Чому радянська влада надавала великого значення управлінню культурним процесом в Україні у 20-х рр.?                                                                                                                          2) Як ви розумієте поняття «ідеологізація культури», термін «культурна революція»?                                                                                                                                                 3. Кого з діячів культури 20-х рр. ви знаєте? Охарактеризуйте основні напрямки їхньої творчості.                                                                                                                                                                                                 ІV. Сприйняття й засвоєння нового матеріалу.                                                                              

Протягом уроку заповнюється таблиця                                                                                       «Стан культури України в 1930-ті роки. «Розстріляне відродження»                                          та хронологічна таблиця

Викладач. У 30-х рр. культурне будівництво розглядалося як один із фронтів боротьби за соціалізм. Значні зусилля докладалися для розвитку масової культури. Ця діяльність була революційною за масштабами і результатами і дозволила державі здійснювати вплив на багатомільйонні маси населення СРСР.                                                                                                                                           Держава ставила на меті обмежити внутрішній світ людини лише тими цінностями, які не суперечили комуністичній доктрині, застосовуючи при цьому методи виховного впливу поруч із пропагандою і терором.                                                                                                             

Інсценування

Інсценування розпочинається піснею «Україно» (слова і музика Тараса Петриненка).                                                                                                                                                              Здобувач освіти                                                                                                                                                     Як страшно оре історичний плуг!                                                                                                                       Які скарби були – були і зникли!                                                                                                               В глухі часи загострюється слух,                                                                                                                                                   В сучасному усі до всього звикли.                                                                                                                                             Голос із мікрофона. (грамзапис). Донедавна думали, що моя могила на дні Білого моря. Зараз віднайдено документи: мене розстріляли 9 листопада 1937 року в Соловецьких таборах (звуки завірюхи).                                                                                                                                                                             Здобувач освіти. Чорні хмари біди почали насуватися на М. Куліша і нагромаджувалися над його головою після постановки п’єси «Мина Мазайло».                                                                                                              Викладач (до здобувачів освіти). Ви побували на виставі театру ім. Т. Г. Шевченка «Мина Мазайло», тож пригадайте сцену з цієї п’єси.

На сцені столик, дзеркало, 4 стільці.

Рима (піднялася із залу, до глядачів). І де та Уля?                                                                                                                                                                         Піднялася на сцену, мугикає пісеньку, сідає перед дзеркалом. Нарешті Уля прийшла.                                                                                             Рина (до неї): Ой, Улю … і тобі не сором? Я тебе жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з’явитись собі, що в нас у квартирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки? Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї української мови, ти розумієш?                                                                                                                                     Уля (тільки на двері – собі до люстра. Виглянулась. Примружила очі). За три сорок!                                                                                                                                            Рина (до люстра. Зробила трагічні очі). І, мабуть, уб’є папу. За три сорок? Дешево … Або папа його, бо вже третя лямпочка перегоріла – так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише!                                                                                                                                              Уля (повернулася од люстра). Що ти кажеш?                                                                                                                           Рина (до люстра, перехристилась). От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки – наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не «сапоги», а «спагі…»                                                                                                      Уля (навіть од люстра відійшла). Так?                                                                                                                                           Рина. А Мокій не тільки не знає про це, а навпаки – мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.                                                                                                                                                                                Уля (аж сіла). Та що ти кажеш?                                                                                                                                             Рина. А папа ще зранку пішов до ЗАГСу на вивідки, чи можна змінити прізвище. І чи має він право заставити Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не знає, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб тьотя Мотя негайно (гукнула з двері: «Мамо! На хвилинку …», до Улі) як найскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у квартирі робиться!..                                                                                                                                                 Уля. Слухай, Ринко! Невже і прізвище в ЗАГСі міняють?                                                                                                                                         Рина. А ти думала де? Тільки в ЗАГСі!  Прізвище, ім’я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в ЗАГСі, розумієш? Ой, Улю, ой, Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти …                                                                                                                         Уля. Ха-ха! Хіба це поможе?                                                                                                            Рина. Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто … Улюню! Золотко!                                                                                                                                                                     Увійшов Мокій, юнак з чорним висипом під носом і по підборіддю, з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама.                                                                                               – Ну?                                                                                                                                                           Рина (до брата). Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга – Уля Розсоха.                                                           Уля (самими губами). Розсохина.                                                                                                                                                                                                                                               Рина (з натиском). Розсоха!                                                                                                                    Мокій. Улю! Давайте я вас українізую!                                                                                                     Уля (мало не впала, одскочила). Он ви що! Не хочу!                                                                                                                                                                        Мокій (у наступ). Улю! Ви ж українка!                                                                                                                - Боронь боже! Не українка!                                                                                                                     - Українка!                                                                                                                                                                     - А нізащо! Ні! Ні!                                                                                                                                                                               - У вас прізвище українське – Розсоха!                                                                                                           - Ні!                                                                                                                                                 - Та що там прізвище – у вас очі українські, губи, стан!                                                                                                                   Уля (спинившись). Очі?                                                                                                                             Мокій (переконливо). Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Прізвище українське, індекси українські, очі, рот, стан, все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю?                                                                                                                                                  Уля. Вірю.                                                                                                                                                                                   Мокій. Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!                                                                                                                                          Уля (тихо). Українізуйте, Моко.                                                                                                                                 Мокій (узявши Улю за руку). Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете … Що там українкою. Ви станете … більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь!.. Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас. (Безпорадно замахав руками.) Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки.                                                                                                              Уля. Серйозно? (Сідають на авансцені, схилившись над книгою.)                                                                                                                                                                      Здобувач освіти. «Читайте «Мину Мазайла», товариші!»,-цей заклик Остапа Вишні прозвучав у 1929 р.                                                                                                                                                                                         Викладач літератури. А здійснив оригінальну постановку п’єси «Мина Мазайло» видатний режисер, актор, драматург, публіцист, перекладач, теоретик театрального мистецтва Лесь Курбас, справжнє ім’я якого – Олександр – Зенон Степанович.

Історична довідка про Леся Курбаса

Здобувач освіти. Лесь Курбас – колишній вихованець Віденського та Львівського університетів, вишукана, високоосвічена, талановита людина, прибувши до Харкова, розгортає діяльність нового театру під назвою «Березіль».                                                                                                                                                                Юрій Смолич, згадуючи Леся Курбаса, зазначає: « … Це був витончений інтелігент, денді, чепурун за останньою модою, який приваблював присутніх не тільки своєю зовнішньою вишуканістю, але й енциклопедичною ерудицією».                                                                                                          «Шукання Курбаса в режисурі були невпинні, вимоги до артистів – фантастичні. Актори іноді були для нього, мов клавіші на фортепіано, - і він, Курбас, творив музику, яку тільки йому хотілося … Власне, його шукання йшли в руслі шукань найбільш видатних світових режисерів – таких, як Макс Рейнгардт чи Всеволод Мейєрхольд, тільки там, де в одного був раціоналізм, а у другого нестримна ексцентрика, - у Курбаса була могутня емоція» (Тельнюк С. В. Молодий я, молодий)                                                                                                                  1925 р. Микола Куліш привіз до Харківського театру свої п’єси, і відбулось знайомство двох талантів, які ніколи не розлучались. В особі Куліша «Березіль» знайшов свого драматурга, а Куліш в «Березолі» - свій театр. Курбас ставив п’єси, що на той час були вершиною досягнень української драматургії: «97», «Народний Малахій», «Мина Мазайло». «Патетичну сонату» Куліша вже не вдалося поставити. Із 1931 р. почалося масове цькування Леся Курбаса. До критики долучилися майже всі літературні групи, які «викривали змову» Курбаса і Куліша.                                                                                                                                                                                                                        Колотнеча у пресі зчинилась через бідолашного «Мину» надзвичайна. На театральному диспуті 1929 р. Микола Хвильовий доводив, що «тільки епохальні п’єси можуть викликати таку велику дискусію і що тільки обмежені люди не розуміють, що, саме такі п’єси і роблять у театрі епоху». Погортаємо сторінки газет і журналів того часу.                                                                                                                                        «Сюжет нецікавий і неправдоподібний. Хай собі переіменовуються хоч арістотелями, що нам до цього? А де комсомолець на виробництві? А де соціалістичне змагання? А комсомол у боротьбі з класовим ворогом? А комсомолець – борець за новий побут?» (Кость Котко. Німець у пляшку// Комуніст.-1929.-21 квіт.)                                                                                                                                            «Слова виблискують, поєднуються у несподівано сміливих комбінаціях, сміються метафорами, сплітаються і розсипаються бризками парадоксів – тут є щось і від яскравого народного примітиву, і від викінченої і скупої техніки сучасного індустріалізму». (Шевченко Й. Ножиці в театрі // Критика.-1929. - № 7.)                                                                                                «Комедія найцікавішого нашого сучасного драматурга Куліша – це дуже вчасний, дуже потрібний і дуже щасливий голос письменника-громадянина про той, як декому здається, дуже складний, на ділі ж дуже простий, хоч і багатогранний, комплекс культурних проблем, що йому ім’я – «українізація». «Українізація» - це не тільки вивчення української мови, це не тільки переманювання вивісок, це – можна сказати – навіть зовсім не те». (Бобинський В., Куліш М. «Мина Мазайло» // Вікна.-1930.-№1.)                                                                                                                                                                  Життя розпорядилося таким чином, що згодом усі вони – і залюблені у «Мину Мазайло», і жорстокі огудники п’єси були репресовані і зустрілися на Соловках …                                                                            Здобувач освіти. Доречним тут будуть слова з роману «Сад Гетсиманський», автор якого, Іван Багряний, теж побував у «пеклі» за мурами страшної тюрми обласного управління НКВД у Харкові на вул. Мироносицькій: «А над усім тим печать кричущого безглуздя, розгубленості, безнадії й повного очманіння. Люди, ввергнуті в безодню жаху, в пекло наруги й середньовічної інквізиції без жодної вини за собою, - люди, що пройшли вогні й води, або люди, що досягли вершин знання, вершин найбільшого злету людського духу й мислі, - билися одчайдушне душами в каламутному морі безглуздя й нічого не розуміли. Хотіли збагнути все і не могли. Хотіли пояснити все і не вміли.                                                                                                                                                                                                                   Дошукуючись логіки в нелогічному, сенсу в безсенсовому, системи в хаосі, говорили:                                                                                                                                                                                                     Одні - що це грандіозна кампанія «очищення тилу» від інакомислячого й небезпечного соціально-політичного елемента перед можливою війною.                                                                              Другі - що це кампанія «реконструкції людини», в якій віддано на зламання геть все, що думало інакше, аніж Політбюро ЦК ВКП(б), на знищення геть все, що не поділяло «генеральної лінії» кількох людей з верхівки компартії.                                                                                                                                                                                                                                                Треті - що корабель повертає вправо і це сталінський Термідор. Говорячи так, посилалися на винищення не тільки позапартійних, а й всієї старої гвардії партії - всіх тих, що ще мали ідею в серці … ідею скріпили своєю кров’ю й забезпечили тій революції успіх.                                                                                                                                        Четверті – що це реставрація Російської імперії, а щоб її зробити, треба поламати геть все, що може чинити опір, особливо в національних республіках.                                                                                                                    П’яті – що всі ці чотири пояснення абсолютно вірні і що вони в сумі й становлять справжній сенс всього того, що відбувається».                                                                                                                                                   Смерть Куліша – Шекспіра України,                                                                                                                                                    Косинки смерть і юного                                                                                                                                             Влизька. Багато їх,                                                                                                                                                             Чий голос не долине,                                                                                                                                                      Кров капле з їх тернового вінка.                                                                                                                                           Косинка загинув у віці 35 років. Талановитий український новеліст прийшов у літературу безпосередньо з села. Під час української революції він захищав селян від більшовизму. Тому вже з початку 30-х років ім’я Косинки все частіше згадувалось у супроводі таких епітетів, як «куркульський», «бандитський» письменник. Прослухаємо спогади про цю людину. (У фонозаписі звучать спогади.)                                                                                                        «Григорій Косинка – талант щедрий і самобутній. В його новелі – гарячий подих революції, червоної селянської волі і сум бідняцької ниви, кров’ю политої.                                                                                               Хто прочитав твори Косинки, ніколи не забуде образ матері … Свіже і вражаюче слово письменника заслужило глибоку пошану читача, і це слово треба не тільки знати, а й досліджувати, вивчати». (Михайло Стельмах)                                                                                                                                          «Згадую веселого, зі світлими й сміливими очима, як у сільських парубків, Григорія Косинку … Якби він живий був, став би нашим Тургенєвим у прозі, бо, як і Тургенєв, він був поетом у прозі». (Володимир Сосюра)                                                                                                         «По нього прийшли 5 листопада 1934 р. І ось уже понад 50 літ перед очима постає той ранок 18 грудня 1934 року. В газеті «Правда» я прочитала: «Вирок Військової колегії Верховного Суду Союзу РСР в м. Києві в справі про терористів білогвардійців». Під восьмим пунктом у списку 28 засуджених до розстрілу мій Григорій Косинка». (Дружина)                                                                                                                          Разом із Григорієм Косинкою у 1934 р. було розстріляно Олексу Влизька, Дмитра Фальківського, Костя Буревія, синів Антона Крушельницького – Івана і Тараса. Усі вони були засуджені за кількома пунктами статті 54 так званого Карного кодексу УРСР, зі змістом якої ми знайомилися на уроках історії України.                                                                                                                                               Здобувач освіти.                                                                                                                                                                                                      Всіх не злічити, всіх не розстріляти!                                                                                                                Але за що? Не можу зрозуміть.                                                                                                                              За те, що Україну звали мати,                                                                                                                                  Що не цуралися її рясних суцвіть?                                                                                                                Любили слово рідне до загину,                                                                                                              Не йшли в мовчальники, в юрбу глухоніму,                                                                                                                                І боронили рідну Україну,                                                                                                                                              Намов мадонну – мать саму.                                                                                                                               Викладач історії. А зараз ми маємо змогу познайомитися з матеріалами, зібраними здобувачами освіти в музеях та в мережі Інтернет.                                                                                                                                                                                                                

Звіт літературознавців про Олекса Влизька

Здобувач освіти. Відвідавши літературний музей міста Харкова, наша група дізналася про трагічну долю Олекси Влизька, що глибоко проникла в серця. Тому, користуючись з нагоди, я хочу розповісти вам про людину, яка жила в абсолютній тиші і навіть в останній момент не почула пострілу, що обірвав її життя.                                                                                                              Народився Олекса 17 лютого 1908 року в Новгороді, куди незадовго до того приїхали на заробітки із села Сингаївки Звенигородського повіту Київської губернії батьки майбутнього поета. Через десять років Влизьки повернулися до села, хлопець ходив до школи в Лебедині. Життєва доля Олекси складалася драматично. Тринадцятилітнім, після захворювання на скарлатину й отоларингіт і тяжких ускладнень, він став глухим. Незрима стіна відгородила його від людських голосів, від усіх звуків життя. Треба було мати колосальну внутрішню духовну силу, щоб повстати проти себе самого, щоб слово, беззвучне для себе, примусити звучати для інших.                                                                                                                                                                                    Ще з юних літ Олекса вражав усіх начитаністю й гострою пам’яттю, тож не дивно, що він легко вступив на мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти (нині Державний університет ім. Т. Г. Шевченка). Саме на той час припадають і його перші літературні спроби.                                                                                                                                              

Зі спогадів поета

«Із гріхом пополам, зі словником у руках став писати вірші по-українському, й уже 1924 р. я, ще не знаючи української мови, все ж таки видрукував у «Більшовику» свій перший друкований твір – переклад вірша Жарова про загублений партквиток («На смерть Леніна»). Зі словником у руках я писав українські вірші до 1926 р. А 1926 р. написав свого «За всіх скажу». Ця тоненька книжечка, за одностайним визнанням критики, стала справжньою подією в молодій українській радянській поезії».                                                                                                                                                                                       За що ж був розстріляний Влизько? Він належав до літорганізації «Нова генерація», а вона була визнана лівофронтівською.

… І тоді ставав на перехресті,                                                                                                                                      Безсилий рвати злі колоди пут -                                                                                                               В літературі, в інституті, в тресті                                                                                                                                   Тікав з кута я в ще глухіший кут.                                                                                                                                                                                                                                                 Ставав спецом, попутником, і порох,                                                                                                                                    Що дав би полум’я, в мені сирів …                                                                                                                                                                                    Тоді питалися: союзник я чи ворог?                                                                                                                       І знову вперто пхали в яму, в рів.                                                                                                         О. Влизько

Як страшно оре історичний плуг!                                                                                                              Які скарби були – були і зникли!                                                                                                                В глухі часи загострюється слух,                                                                                                                В сучасному усі до всього звикли.                                                                                                                                                                    

Звіт літературознавців про Миколу Хвильового

Здобувач освіти. «Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий, а часом – ніжний і сором’язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник», - згадував про Хвильового критик В. Коряк. Авторитет Миколи Хвильового на ті часи був великим.                                                                                                                                                                      У традиціях революційного часу він висунув своє знамените гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!», у яке не вкладав політичного змісту. Він захищав ідею збереження високих європейських традицій, відкидаючи провінціалізм та просвітянство, що їх нав’язувала Росія. Дискусія закінчилася звинуваченнями Хвильового та його прибічників у націоналізмі.                                                                                                         У червні 1926 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, на якому після листа Сталіна Л. Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У від 26 квітня 1926 року були піддані критиці неправильні виступи комуніста М. Хвильового – віце президента ВАПЛІТЕ, її президента М. Ялового і члена О. Досвітнього. У прийнятій пленумом резолюції зазначалося:                                                                                                                       «Такі лозунги можуть бути прапором для української дрібної буржуазії, що зростає на грунті непу, яка відродження нації розуміє як буржуазну реставрацію, а під орієнтацією на Європу, без сумніву, розуміє орієнтацію на Європу капіталістичну – відмежування від цитаделі міжнародної революції – столиці СРСР – Москви».                                                                                                         Навесні 1933 р. Хвильовий заподіяв собі смерть. Важко сказати, що спонукало його наважитися на цей страшний останній крок. Юрій Смолич згадує про те, що в перші хвилини після трагічного пострілу бачив на столі Хвильового посмертну його записку, в якій було: «Арешт Ялового – це розстріл нашої генерації … Нічого не розумію! Ми завжди були справжніми комуністами. Сьогодні тринадцяте травня: моє улюблене число. Який гарний, погожий день. Як хочеться жити. Хай живе комунізм!»                                                                                                                                Юрій Смолич уважав однією із причин самогубства Хвильового арешт його друга Михайла Ялового, який був відомий також під псевдонімом Юліан Шпол як прозаїк, поет, драматург. «Хвильовий справді мав конфлікт із сучасністю – в площині національного питання … Він добивався здійснення своєї програми «мирним» шляхом: «парламентарним» вирішенням. Коли ж стався арешт Ялового і Хвильовий побачив, що боротьба переходить у стан війни і проти його пропозицій застосовуються адміністративні, воєнні заходи, - він склав зброю. І поставив крапку. Був він натурою цільною, компромісів не визнавав, отже, й крапку ставив і в своїй боротьбі, і над своїм життям, бо власним переконанням він надавав ціни життя. І він з життя пішов», - свідчить Юрій Смолич.                                                                                                                                                   Викладач історії. Всього в 30-ті роки жертвами репресій стали 97 із 193 членів Спілки письменників України. Так, в 1933 р. заарештовано О. Слісаренка, О. Досвітнього, М. Ірчан був засланий на Соловки, звинуватили у приналежності до «Української військової організації» О. Вишню і засудили на 10 років концтаборів.                                                                                                                        Здобувач освіти (читає «Дещо з українознавства» О. Вишні). «Кілька популярних лекцій з українознавства спеціально для тих людей, що досі ще цією справою не цікавилися, не цікавляться і не цікавитимуться. Що таке Україна? Розглядалася вона на просторах Харківської, Полтавської, Чернігівської губерень, Новоросії і Юго-Западного краю. Це Велика Україна. Крім того, до України належать: Червона, Прикарпатська, Угорська Русь і взагалі всіляка така Під’яремна Русь.                                                                                                                              Столиця України – Київ. Виконує обов’язки «матері городов».                                                                                                                                                                                                                                        Батька городов не знайдено, але він, безперечно, є, головна річка на Україні – Дніпро.                                                                                                                                                                          Викладач української літератури. Та, напевно, красномовнішими за історичні документи будуть рядки творів, писаних кров’ю самих письменників, які, перебуваючи за гратами, звідали на власній шкірі випробування конвеєру системи М. Єжова. Сумом невимовним, гіркою тугою бринять рядки поезії Михайла Драй-Хмари (розстріляний у 1937-му).                                                                                                                          І знов обвугленими сірниками,                                                                                                                               на сірих мурах сірі дні значу,                                                                                                                         і без кінця топчу тюремний камінь,                                                                                                               і туги напиваюсь досхочу.                                                                                                                           Напившись, запрягаю коні в шори                                                                                                                                                                                і доганяю молоді літа,                                                                                                                                 лечу в далекі голубі простори,                                                                                                                                           де розцвітала юність золота.                                                                                                                                                                                                                                          Вернітеся, благаю, хоч у гості!                                                                                                                        - Не вернемось! – гукнули в далині.                                                                                                         Я на калиновім заплакав мості                                                                                                                      і знов побачив мури ці сумні.                                                                                                                        І клаптик неба, розп’ятий на гратах,                                                                                                                        і недріманне око у «вовчку» …                                                                                                                  Ні, уже не грати:                                                                                                                                                        я – в кам’янім, у кам’янім мішку.                                                                                                                     Уявіть собі, наскільки жахливою була атмосфера в суспільстві: письменники, що мешкали в будинку «Слово», свідчать, що Майк Йогансен двічі намагався покінчити життя самогубством, очікуючи арешту.                                                                                                                                                              Здобувач освіти читає вірш Майка Йогансена «Я знаю: загину»,                                                                                                   У дахів іржавім колоссю                                                                                                                                       Никає місяць кривавий,                                                                                                                                    Удосвіта серп укосить                                                                                                                                                                   Молоду зів’ялу отаву.                                                                                                                                        Яке ще сонце глибоке,                                                                                                                                                                                         Як виють собаки на місто                                                                                                                                                  Гей кликом тисяч і тисяч!                                                                                                                                        Я знаю: загину високий,                                                                                                                                         В повітрі чистім і синім;                                                                                                                                                                Мене над містом повісять;                                                                                                                               Зорі досвітній в око,                                                                                                                                     В холодне око дивитись.                                                                                                                                                                 Викладач літератури. Треба зазначити, що процес ліквідації українських письменників поєднувався із процесом уніфікації. У квітні 1932 р. постановою ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» було ліквідовано усі літературно-художні угрупування і створено єдину Спілку письменників України. Через новостворену Спілку можна було здійснювати контроль за творчістю письменників, поетів, драматургів. Писати і саме писати за директивними вказівками центральних органів партії стало обов’язком письменника, ухилитися від якого він не міг.                                                                                                                                                   Письменник мусив бути носієм ортодоксальності. Істини, які не ствердила партія як догми, не мали знайти свого відображення в його творах.                                                                                           Гімн, ода, акафіст стали основними формами уніфікованої радянської літератури. Прославлення – основний зміст літературної творчості. Поезії П. Тичини «Партія веде», «Пісня про Сталіна» М. Рильського, «Поема про Кірова» М. Бажана – провідні твори даного періоду, що втілили в собі основні тенденції часу.                                                                                                                                                                        Викладач історії. Тридцяті роки виявилися особливо трагічними для українських кобзарів і лірників. Вони співали про жахливу долю народу, про голодомор, насильство і жорстокість, нагадували своїм землякам про втрачену волю, про героїзм і романтику минулих козацьких часів. Прославляти більшовицькі порядки в Україні вони не хотіли.                                                                                                                                         

Забуті, обдерті, в старенькій свитині                                                                                                                                                  Сумними степами ідуть кобзарі;                                                                                                                       Незрячі, вони про свободу співають                                                                                                                                         І сонце вітають на ранній зорі.                                                                                                                                            

… Шукають сліпії і бачать те світло,                                                                                                        А зрячі ще й досі його не знайшли.                                                                                                              Знущаються з пісні, їх кобзи розбили,                                                                                                                   їх думу і слово в полон узяли.                                                                                                        Х. Алчевська

У грудні 1934 р. до Харкова на прикінцевий етап Республіканської олімпіади міста і села прибуло близько 300 кобзарів і лірників. Усіх їх заарештували і розстріляли.                                      

(Звучить музична композиція на бандурі.)

ІV. Закріплення знань                                                                                                                           Викладач історії. Тридцяті роки були роками наступу сталінської адміністративно-командної системи на всі сфери культурного життя. Підсумовуючи, повернемося до епіграфа уроку.                                                                                                                                            Запитання:                                                                                                                                                            1) Поясніть, чому політемігрант Юрій Лавриненко, розглядаючи стан української культури 30-х років, застосував термін «розстріляне відродження»?                                                       2) Який зміст ви вкладаєте у ці два слова?                                                                                                                                                       V. Оцінювання роботи здобувачів освіти.                                                                                                                         Обговорюються результати роботи «здобувачів освіти-дослідників», «теоретиків-літературознавців», «акторів». Обговорення позитивних моментів роботи у групах. 

Таблиця «Стан культури України в 1930-ті роки. «Розстріляне відродження».