Л.А.Свистун

 

 

 

 

Літературна

світлиця

 

 

Літературний календар на 2014-2015 н.р.

Літературні ранки, вечори

Інсценізації за літературними творами

Відомості про письменників,  їхню творчість

 

 

Ківерці

2014

 

 

 

 

 

 

 

 

Свистун Л.А.

   Літературна світлиця.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Дана розробка містить літературний календар на 2014-2015 н.р. та позакласні заходи, приурочені ювілейним  датам з життя письменників:  сценарії літературних ранків, вечорів, інсценізації за літературними творами, відомості про  письменників, їхню творчість та ін..

  Запропонований матеріал урізноманітнить позакласну роботу з предмету, суттєво доповнить навчальну програму з української літератури, дасть можливість учням більше дізнатися про класиків української літератури ( Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки,  Павла Грабовського, Уласа Самчука,  Олександра Довженка,  Дмитра Павличка, Василя Симоненка та ін..)  та сучасних авторів.

   Рекомендовано вчителям, керівникам літературних гуртків, бібліотекарям.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Зміст

 

Передмова……………………………………………………………………………….

 

Літературний календар на 2014-2015 навчальний рік ……………………………

 

Позакласні заходи

 

Вересень

Борець за волю, якого «не лякають пригоди»

До 150-річчя від  дня народження Павла Грабовського ……………………………………

 

Десною зачарований

Довженківський літературно-музичний вечір, присвячений

120 річниці від  дня народження Олександра Довженка ………………………………….

 

«Іванів гай»

Івану Петровичу Котляревському присвячується ………………………………………….

 

Закоханий в сонце і квіти

До 150-річчя від дня народження Михайла Коцюбинського ……………………………..

 

Співець боротьби і любові

Усний журнал, присвячений Дмитру Павличку ……………………………………………

 

Жовтень

«Незгасаючий перстень життя…»

Богдану-Ігорю Антоничу присвячується… ………………………………………………..

 

Микола Бажан. Поет, перекладач, енциклопедист

До 110 річниці від дня народження …………………………………………………………

 

Один із неокласиків: Михайло Драй-Хмара

Коротко про поета ……………………………………………………………………………..

 

Загадковий співець таємничої Волині

До 115 річниці від дня народження Олекси Стефановича ……………………………..

 

Віктор Платонович Петров. Біографічні відомості ……………………………………..

 

Просто усміхнись…

У день пам’яті Павла Глазового…………………………………………………………….

 

Листопад

Один з веселих пересмішників – Остап Вишня ……………………………………

 

135 років від дня народження поета і вояка Грицька Чупринки ……………………

 

Стрільцем його зробила доля

До 125-річчя від дня народження Григорія Косинки ……………………………………

 

Справжній син свого батька

До 65-річчя від дня народження драматурга, дитячого письменника

Ярослава Стельмаха …………………………………………………………………………..

Січень

Лицар «на білому коні»

До 80-річчя від дня народження Василя Симоненка………………………………….

 

До 225-річниці від дня народження П.П. Гулака-Артемовського

Учнівські літературні читання ………………………………………………………….

 

Патріарх дитячої книги

До 85-річчя від дня народження Всеволода Нестайка …………………………….

 

Лютий

Улас Самчук – український Гомер ХХ століття

Усний журнал ……………………………………………………………………………..

 

Письменник і державний діяч

До 150-річчя від дня народження Івана Липи ………………………………………..

 

Волинська дума

Літературно-музична композиція до дня народження

Лесі Українки ……………………………………………………………………………….

 

Березень

Перегортаючи сторінки «Кобзаря»…

Образ українського лицаря-козака у творах Тараса Шевченка …………………

 

«Я вибрала долю, а не вірші …»

До 85-річчя від дня народження Ліни Костенко …………………………………….

 

Вшанування пам’яті  Максима Рильського

До 120-річчя від дня народження українського поета,

перекладача, публіциста …………………………………………………………………

 

Квітень

Пастух пташок… або Ікар на метеликових крилах

До 70-річчя від дня народження Василя Голобородька …………………………….

 

Поет-сатирик Дмитро Білоус

Короткий образок життя і творчості ……………………………………………..

 

«Прихильник строгих форм різьбив дзвінкий сонет…»

Життя і творчість Миколи Зерова ……………………………………………………

 

Травень

Поет «із пекла», прозаїк, перекладач – Тодось Оьмачка ……………………….

 

Празька школа поетів: Українець з великої літери Юрій Липа ………………..

 

У срібному човні Любові Пономаренко

До 60-річчя від дня народження ………………………………………………………..

 

Червень

У пам'ять про княгиню української духовності – Оксану Лятуринську……….

 

Передмова

 

      Усе більше зростає роль школи у формуванні особистості в сучасних умовах національного відродження України, і стає зрозумілою участь вчителів української мови та літератури у цьому питанні. Велика роль, зокрема, приділяється позакласній роботі .

 Мета позакласної роботи з літератури - удосконалення розумових сил учнів, сприяння розвитку їх здібностей, раціональне використання дозвілля дітей, вироблення у них твердих переконань та активної життєвої позиції, здійснення естетичного виховання учнів.

    Сьогодні позакласна робота з літератури здійснюється в таких основних напрямках:

• заняття гуртка, студії;
• масові заходи;
• літературні олімпіади, конкурси;
• творчо-пошукова робота;
• робота в системі Малої академії наук;
• шкільна літературна преса;
• індивідуальна робота з учнями та ін..

    Дана розробка вміщує матеріал для проведення масових заходів:  сценарії літературних ранків, вечорів, інсценізації за літературними творами, читацькі конференції,  усні журнали, поетичний театр, літературні читання,  короткі відомості про класиків української літератури та сучасних авторів, їхню творчість (останні можуть бути використані при оформленні літературних куточків, виставок, тематичних папок, шкільних газет та ін.).

      Успіх заходу залежить  від оформлення приміщення, від музичного супроводу, використання вчителем ІКТ ( демонстрація фільмів, електронних презентацій та ін..)

     Такі види роботи сприяють підвищенню літературної освіти учнів, дають можливість більше дізнатись про письменників, розкрити свої творчі здібності.

      Надіюсь, матеріал розробки допоможе вам у плануванні та проведенні позакласної роботи з української літератури у 2014-2015 навчальному році.

     Успіхів педагогам і учням!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Літературний календар на 2014-2015 навчальний рік

Вересень

04.09 – помер Василь Стус (1985 р.)

07.09 – помер Тодось Осьмачка ( 1962 р.)

11.09 – народився Павло Грабовський ( 1864 р.)

11.09 – помер Грицько Чупринка ( 1921 р.)

12.09 – народився Олександр Довженко (1894 р.)

16.09 – помер Павло Тичина ( 1967 р.)

17.09 – народився Іван Котляревський ( 1769 р.)

17.09 – народився Михайло Коцюбинський ( 1864 р.)

19.09 – народилась Оксана Забужко ( 1960 р.)

20.09 – народився Леонід Мосендз (1897 р.)

21.09 – народився Дмитро Павличко ( 1929 р.)

21.09 – народився Леонід Кисельов ( 1946 р.)

27.09 – помер Михайло Стельмах ( 1983 р.)

28.09 – помер Остап Вишня ( 1956 р.)

29.09 – народився Іван Карпенко-Карий (1845 р.)

 

Жовтень

01.10 – народився Андріан Кащенко ( 1858 р.)

02.10 – народився Іван Багряний ( 1907 р.)

04.10 – народився Юрій Клен ( 1891 р.)

05.10 – народився Богдан Ігор-Антонич ( 1909 р.)

08.10 – народився Володимир Свідзинський ( 1885 р.)

08.10 – помер Гнат Хоткевич ( 1938 р.)

09.10 – народився Микола Бажан (1904 р.)

10.10 – народився Михайло Драй-Хмара ( 1889 р.)

13.10 – помер П. П. Гулак-Артемовський ( 1865 р.)

13.10 – помер Леонід Мосендз ( 1948 р.)

17.10 – народився Іван Драч ( 1936 р.)

18.10 – народився Олекса Стефанович ( 1899 р.)

18.10 – помер Володимир Свідзинський ( 1941 р.)

19.10 – помер Леонід Кисельов ( 1968 р.)

22.10 – народився Віктор Петров ( 1894 р.)

22.10 – народився Борис Олійник ( 1935 р.)

24.10 – помер Михайль Семенеко (1935 р.)

29.10 – помер І. П. Котляревський ( 1838 р.)

29.10 – помер Павло Глазовий  (2004 р.)

30.10 – помер Юрій Клен ( 1947 р.)

 

Листопад

02.11 – народився Володимир Коломієць ( 1935 р.)

03.11 – помер Микола Зеров ( 1937 р.)

03.11 – помер Микола Куліш ( 1937 р.)

03.11 – помер Валер’ян Підмогильний ( 1937 р.)

06.11 – народився Маркіян Шашкевич ( 1811 р.)

07.11 – народився Микола Вінграновський ( 1936 р.)

09.11 – народився Богдан Лепкий  (1872 р.)

10.11 – помер Леонід Глібов ( 1893 р.)

13.11 – народився Остап Вишня ( 1889 р.)

13.11 – народився Борис Харчук ( 1931 р.)

14.11 – народився Андрій Малишко ( 1912 р.)

18.11 -  помер Олекса Стороженко ( 1874 р.)

21.11 – народився Михайло Зеров ( 1901 р.)

21.11 – помер Богдан Кравців ( 1975 р.)

24.11 – народився Олекса Стороженко ( 1806 р.)

24.11 – народився Микола Вороний ( 1871 р.)

24.11 – помер Володимир Підпалий ( 1973 р.)

25.11 – народився І.С.Нечуй-Левицький  (1838 р.)

25.11 – помер Олександр Довженко ( 1956 р.)

27.11 – народилась Ольга Кобилянська ( 1863 р.)

27.11 – народився Грицько Чупринка ( 1879 р.)

29.11 – народився Г. Квітка-Основ’яненко ( 1778 р.)

29.11 – народився Григорій Косинка ( 1889 р.)

30.11 – народився  Дмитро Чередниченко ( 1935 р.)

30.11 – народився Ярослав Стельмах ( 1949 р.)

 

Грудень

03.12 – народився Григорій Сковорода ( 1722 р.)

03.12 – народився Андрій Головко ( 1897 р.)

05.12 – народився Олександр Олесь ( 1878 р.)

05.12 – народився Григір Тютюнник  (1931 р.)

06.12 – народився Микола Вороний ( 1871 р.)

07.12 – помер Василь Стефаник ( 1936 р.)

09.12 – народився Борис Грінченко ( 1863 р.)

11.12 – помер Василь Королів-Старий ( 1943 р.)

12.12 – помер Павло Грабовський ( 1901 р.)

13.12 – народився Микола Хвильовий ( 1893 р.)

14.12 – народився Михайло Старицький ( 1840 р.)

14.12 – помер Василь Симоненко ( 1963 р.)

15.12 – помер Євген Гребінка ( 1848 р.)

17.12 – помер Григорій Косинка ( 1934 р.)

19.12 – народився Микола Куліш ( 1892 р.)

22.12 – народилась Марко Вовчок ( 1833 р.)

26.12 – народився Євген Плужник ( 1898 р.)

31.12 – народився  Гнат Хоткевич ( 1877 р.)

31.12 – народився Михайль Семенко ( 1892 р.)

 

Січень

06.01 – народився Володимир Сосюра ( 1898 р.)

06.01 – народився Степан Руданський ( 1834 р.)

06.01 – народився Василь Стус ( 1938 р.)

06.01 – народився Микола Луків ( 1949 р.)

08.01 – народився Степан Васильченко ( 1879 р.)

08.01 – народився Василь Симоненко ( 1935 р.)

11.01 – помер Юрій Федькович ( 1888 р.)

11.01 – помер Лесь Мартович ( 1916 р.)

11.01 – помер Степан Олійник ( 1982 р.)

14.01 – народився Євген Гуцало ( 1937 р.)

16.01 – помер Борис Харчук ( 1988 р.)

19.01 – помер Михайло Драй-Хмара ( 1939 р.)

22.01 – народився Володимир Самійленко ( 1864 р.)

23.01 – народився Павло Тичина  ( 1891 р.)

27.01 – народився П. П. Гулак-Артемовський ( 1790 р.)

27.01 – народився Павло Чубинський ( 1839 р.)

30.01 – народився Всеволод Нестайко ( 1930 р.)

 

Лютий

01.02 – народилась Оксана Лятуринська ( 1902 р.)

01.02 – народився Євген Маланюк ( 1897 р.)

02.02 – народився Євген Гребінка  (1812 р.)

02.02 – народився Валер’ян Підмогильний ( 1901 р.)

02.02 – помер Євген Плужник ( 1936 р.)

03.02 – народився Володимир Самійленко ( 1864 р.)

12.02 – народився Лесь Мартович ( 1871 р.)

14.02 – помер Пантелеймон Куліш ( 1897 р.)

16.02 – народився Василь Корлів-Старий ( 1879 р.)

17.02 – помер Андрій Малишко ( 1970 р.)

20.02 – народився Улас Самчук ( 1905 р.)

21.02 – народився Володимир Малик ( 1921 р.)

23.02 – помер Микола Бажан ( 1983 р.)

24.02 – народився Іван Липа ( 1865 р.)

25.02 – народилась Леся Українка ( 1871 р.)

25.02 – помер Юрій Яновський ( 1955 р.)

 

Березень

02.03 – народився Архип Тесленко ( 1882 р.)

05.03 – народився Леонід Глібов ( 1827 р.)

05.03 – помер Григір Тютюнник ( 1980 р.)

09.03 – народився Тарас Шевченко ( 1814 р.)

10.03 – помер Тарас Шевченко ( 1861 р. )

12.03 – помер Михайло Зеров ( 1963 р.)

16.03 – помер Андріан Кащенко ( 1921 р.)

17.03 – помер Василь Земляк ( 1977 р.)

19.03 – народився Максим Рильський ( 1895 р.)

19.03 – народилась Ліна Костенко ( 1930 р.)

19.03 – народилась Емма Андієвська ( 1931 р.)

21.03 – народився Юрій Мушкетик ( 1929 р.)

21.03 – померла Ольга Кобилянська ( 1942 р.)

 

Квітень

01.04 – народився Микола Гоголь (1809 р.)

03.04 – народився Степан Олійник ( 1908 р.)

03.04 – народився Олесь Гончар ( 1918 р.)

05.04 – народився В’ячеслав Липинський ( 1882 р.)

07.04 – народився Василь Голобородько ( 1945 р.)

10.04 – народився Віктор Близнець ( 1933 р.)

15.04 – народився Олег Чорногуз ( 1936 р.)

23.04 – народився Василь Земляк ( 1923 р.)

24.04 – народився Дмитро Білоус ( 1920 р.)

25.04 – помер Михайло Коцюбинський ( 1913 р.)

25.04 – помер Марко Черемшина ( 1927 р.)

26.04 – народився Микола Зеров ( 1890 р.)

28.04 – народилась Ірина Жиленко ( 1941 р.)

 

Травень

03.05 – помер Степан Руданський ( 1873 р.)

04.05 -  народився Тодось Осьмачка ( 1895 р.)

05.05 – народився Юрій Липа ( 1900 р.)

05.05 – народився Анатолій Дімаров ( 1922 р.)

05.05 – народився Богдан Кравців ( 1904 р.)

08.05 – помер Борис Антоненко-Давидович ( 1984 р.)

09.05 – народився Володимир Підпалий ( 1936 р.)

10.05 – народився Іван Малкович ( 1961 р.)

12.05 – народився Кирило Стеценко (1882 р.)

13.05 – помер Микола Хвильовий ( 1933 р.)

13.05 – народився Панас Мирний ( 1849 р.)

14.05 – народився Василь Стефаник ( 1871 р.)

16.05 – народився Тодось Осьмачка ( 1859 р.)

24.05 – народився Михайло Стельмах ( 1912 р.)

25.05 – народилась Любов Пономаренко  ( 1955 р.)

27.05 – народився Роман Іваничук ( 1929 р.)

27.05 – помер Микола Вінграновський ( 2004 р.)

28.05  - помер Іван Франко ( 1916 р.)

30.05 – народився Олександр Архипенко ( 1887 р.)

 

Червень

02.06 – помер Андрій Чайковський ( 1935 р.)

07.06 – помер Микола Вороний ( 1938 р.)

08.06 – помер Віктор Петров ( 1969 р.)

09.06 – помер Олег Ольжич ( 1944 р.)

13.06 – народився Марко Черемшина ( 1874 р.)

13.06 – померла Оксана Лятуринська ( 1970 р.)

28.06 – помер Архип Тесленко ( 1911 р.)

 

Липень

08.07 – народився Олег Ольжич ( 1907 р.)

20.07 – народився Володимир Винниченко ( 1880 р.)

21.07 – народилась Олена Теліга ( 1907 р.)

 

Серпень

07.08 – народився Пантелеймон Куліш ( 1819 р.)

08.08 – народився Юрій Федькович ( 1834 р.)

18.08 – народився Василь Герасим’юк ( 1956 р.)

25.08 – народився Павло Загребельний ( 1924 р.)

25.08 – народився Володимир Дрозд ( 1939 р.)

27.08 – народився Іван Франко ( 1856 р.)

27.08 – народився Юрій Яновський ( 1902 р.)

31.08 – народився Осип Назарук ( 1883 р.)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вересень

11.09- 150 років з дня народження Павла Грабовського ( 1864 р.)

12.09 – 120 років з дня народження Олександра Довженка ( 1894 р.)

17.09 – 245 років з дня народження Івана Котляревського ( 1769 р.)

17.09 - 150 років з дня народження Михайла Коцюбинського ( 1864 р.)

21.09 – 85 років з дня народження Дмитра Павличка ( 1929 р.)

 

Борець за волю, якого «не лякають пригоди»…

До 150-річчя від  дня народження Павла Грабовського

     Павло Арсенович Грабовський народився 11 вересня 1864 р. у с. Пушкарне на Харківщині в бідній сім'ї паламаря. Вчився в Охтирській бурсі (1874 — 1879) та Харківській духовній семінарії, де самотужки грунтовно знайомився з художньою класикою, таємно виявляв велике зацікавлення політичною літературою, тягнувся до обговорення актуальних суспільних проблем.

    За зв'язки з харківським гуртком народницької організації “Чорний переділ”, поширення забороненої літератури Грабовський у 1882 р. був заарештований і виключений з семінарії. Перебуваючи під гласним наглядом поліції, він до квітня 1885 р. проживав у с. Пушкарне, безрезультатно намагаючись знайти роботу, а після зняття нагляду переїхав до Харкова, де працював коректором газети. Тут він поновлює революційну діяльність. Усі ці роки, починаючи з семінарії, Грабовський активно займається самоосвітою, пробує сили в літературній творчості.

    У листопаді 1885 р. Грабовського беруть на військову службу. Місце дислокації піхотного полку (м. Валки поблизу Харкова) давало йому змогу не втрачати зв'язків з підпільною народницькою організацією. Проте невдовзі як покара за виступ проти армійського .начальства його чекало переведення до Туркестанського військового округу. Саме тоді жандармерії вдалося розкрити його участь в розповсюдженні відозв народників; в Оренбурзі Грабовського заарештовують, повертають до Харкова й ув'язнюють. На початку 1888 р. він був засуджений на п'ятирічне заслання до Сибіру.

    Під час перебування у в'язниці Грабовський написав ряд поезій, окремі з яких у зміненому й переробленому вигляді увійшли пізніше до першої збірки. Тут була також створена поема “Текінка”.

    В цей час молодий поет пише вірші російською мовою “Друзьям” (поширювався у списках серед політичних засланців), “Из путевых заметок”, поему “По Сибири. Из живых впечатлений” (1888, не закінчена).

    У дорозі до місця заслання Грабовський знайомиться і здружується з членом народовольської організації Н. К. Сигидою. Бути разом їм довелось недовго: Сигиду відправили до жіночої в'язниці на Кару (де вона загинула восени 1889р.), Грабовського — на поселення в Балаганський округ Іркутської губернії. Поет назавжди зберіг у пам'яті образ цієї прекрасної жінки, мужньої революціонерки, вірного товариша, присвятивши їй ряд віршів.

    На місці відбування покари у зв'язку з репресіями самодержавства проти політичних засланців Грабовський та його товариші пишуть відомий протест “Русскому правительству”. Ця акція стала причиною ще одного — третього — арешту. З серпня 1889 по березень 1892 р. поет перебуває в Іркутській губернській в'язниці і після двох судових процесів термін заслання Грабовського збільшився (з подальшим поліційним наглядом).

    Час перебування в іркутській в'язниці був переломним для літературної творчості Грабовського. Діставши від знайомих деякі відомості про літературне життя в Галичині, він зав'язує листування з І. Франком, надсилає вірші у галицькі часописи (перші його твори з'явились друком у “Зорі” за 1890 р.). Водночас поет розпочинає велику перекладацьку роботу (переклад першої глави “Євгенія Онєгіна” О. Пушкіна, фрагментів “Фауста” Гете, віршів народовольця П. Якубовича та ін.). На цей період припадає написання поеми “Бурятка” (1891).

    Разом із товаришами Грабовський був засуджений на поселення у найглухіших місцях Східного Сибіру. З кінця 1893 до кінця 1896 р. поетові довелося проживати у Вілюйську та населених пунктах Вілюйського округу. На засланні Грабовський, використовуючи спогади тутешніх очевидців, написав нарис-життєпис про Чернишевського (“Життє і слово”, 1895). З Вілюйська Грабовський надсилав у Галичину оригінальні й перекладні віршові твори, статті й нариси. Це дало можливість підготувати і видати у Львові збірки П. Грабовського “Пролісок” (1894), “Твори Івана Сурика” (1894, переклади), “З чужого поля” (1895, переклади світової поезії), “З півночі” (1896, оригінальні поезії та переклади).

    Оригінальні поетичні твори Грабовського є його найвагомішим внеском в українську літературу. Проте ними не обмежувалась діяльна участь поета в літературному процесі 90-х рр. У галицьких виданнях друкувалися його нариси, статті, замітки, поетичні переклади.

    Статті Грабовського торкаються різноманітних проблем тогочасного громадського і культурного життя в Україні, Сибіру та Галичині (“Лист до молоді української”, “Коротенькі вістки з Сибірі”, “Дещо в справі жіночих типів”, “Дещо до свідомості громадської”, “Дещо про освіту на Україні”, “Економічна безвикрутність благословенної Полтавщини” та ін.). Трагічне життя подруги поета, спільниці у боротьбі відображено ним у статті “Надія Костева Сигида. Сумна споминка”.

    Чимало виступів Грабовського присвячено актуальним проблемам літератури. Це біографічні нариси про видатних діячів російського літературного й суспільного руху (“Микола Гаврилович Чернишевський”, “Михайло Ларіонович Михайлов”), спогади про українських письменників (“Порфир Кореницький”, “Споминки про д-ра В. Александрова”), статті, що містять розгляд творчості Шевченка і Пушкіна та міркування про їх значення (“Т. Шевченко в Нижнім Новгороді”, “Московські переклади творів Шевченкових”, “Тарас Григорьевич Шевченко”, “Памяти Т. Г. Шевченко”, “К пушкинскому вечеру в народной аудитории”; останні три були надруковані в тобольській газеті “Сибирский листок”).

    Протягом усього творчого життя Грабовський здійснював величезну роботу як перекладач творів світової поезії. У книгах “З чужого поля”, “Доля”, “З Півночі” (розділ “Переклади”), “Кобза”, в підготовленій, але не виданій збірці “Хвиля” (1899) вміщено переклади поетичних творів із 25 літератур світу. Українською мовою завдяки праці Грабовського зазвучали російські билини, твори Державіна, Жуковського, Пушкіна, Рилєєва, Полежаєва, Лермонтова, Тютчева, Огарьова, О. К. Толстого, Курочкіна, Некрасова, Добролюбова, Михайлова, Минаєва, Плещеєва, Майкова та ін.

    Грабовському належать переклади двох поем Байрона (“Шільйонський в'язень”, “Замок Альва”), двох поем Бернса (“Хома Баглай” (в оригіналі “Том О'Шантер”) та “Старчача гульня”), віршів Шеллі, Сауті, Вордсворта, Теннісона, Лонгфелло, Е. Браунінг, Гете, Уланда, Гейне, Ленау, Фрейліграта, Гервега, Леопарді, Беранже, Гюго, Дюпона, Барб'є, Метерлінка та ін. Значне місце у перекладах Грабовського займають поети слов'янських (чеської, словацької, болгарської, польської, сербської, хорватської, словенської, лужицької), скандінавських (шведської, норвезької, фінської) та угорської літератур. Поет-перекладач мріяв про видання українською мовою творів угорського поета Петефі та італійської поетеси Ади Негрі. Одним з перших на Україні звернувся Грабовський до грузинської (Чавчавадзе, Бараташвілі, Церетелі), вірменської (Ісаакян, Туманян), естонської (Лідія Койдула, Крейцвальд) поезії.

    Цікавим явищем є створення збірника “Песни Украины” (за життя поета не був надрукований) — спроба популяризації російською мовою кращих поетичних творів українських поетів XIX ст.

    Переклади Грабовського (сам автор часто називав їх “переспівами”) мають різний рівень відповідності оригіналам. Неусталеність перекладацьких принципів та відсутність першоджерел, спричинені злигоднями заслання, позначилися на створеній Грабовським “антології світової поезії”, але не применшують її значення, особливо для свого часу. Своєрідністю перекладацької діяльності Грабовського є й те, що поет здебільшого щедро наснажував перекладний твір пафосом й ідеями власної творчості.

    В кінці 1896р. Грабовський дістав змогу виїхати в Якутськ — губернське місто, де значно активніше протікало життя політичних засланців. Тут остаточно були сформовані збірка перекладів “Доля” (вийшла у Львові в 1897р.), а також збірка оригінальних і перекладних поезій “Кобза”, надіслана Б. Грінченку на Україну і видана в Чернігові 1898р. Грінченку було надіслано й рукопис перекладів творів українських поетів російською мовою, але вони не побачили світ. Значну роль в українському літературному процесі відіграла написана на засланні стаття Грабовського “Дещо про творчість поетичну” (“Зоря”, 1897). В ній Грабовський аргументовано спростовує теорію “мистецтва для мистецтва”, обстоює тенденційність мистецтва, його реалізм, ратує за прогресивний світогляд як одну з запорук створення справжньої літератури. Розробка проблематики цієї статті своєрідно продовжена Грабовським у листах до Б. Грінченка 1897 — 1902 рр.

    У 1899 р. Грабовський здійснює переїзд з Якутська в Тобольськ, по дорозі роблячи нетривалу зупинку в Іркутську. В Тобольськ поет прибув у вересні 1899 р. Цьому місту судилося бути останнім у його житті. Грабовський мешкав ще в кількох сусідніх населених пунктах, проте йому так і не пощастило повернутися на Україну, як він про це мріяв.

    Майже весь вільний час поета поглинала малооплачувана і виснажлива робота (коректором у редакції, у ветеринарному управлінні, приватні уроки тощо). Роки заслання вкрай підірвали його здоров'я, в Тобольську він дуже хворів. Проте й у таких умовах Грабовський не залишає літературної роботи, готується видавати зібрання творів, пише нові вірші. На цей період припадає інтенсивне, цінне з історико-літературного погляду листування Грабовського з Б. Грінченком.

    Помер Грабовський 12 грудня 1902 р. у Тобольську, похований згідно заповіту на кладовищі поруч з декабристами.

 

Десною зачарований

Довженківський літературно-музичний вечір,

присвячений 120-річчю від  дня народження Олександра Довженка

   Вечір розпочинається музичним вступом ( четверта симфонія Л. Бетховена). Під мелодію виходить ведучий і розпочинає вечір. На екрані з’являється портрет О. Довженка. Внизу напис: « Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм». Звучить запис пісні «Зачарована Десна» ( слова Д. Луценка, музика І. Шамо ) з кінофільму «Я належу людству».

Учень.

Юнацький зір і сивина пророка,

Сльози і сонця незбагненний сплав.

Як небеса, над лісом людських справ

Світилася його душа глибока.

Час від його проникливого ока

Трутизну в мед підступно заховав.

Та він печаль і смерть свою поправ,

Ніч обернув на сяйво оболока.

Ведуча. Олександр Петрович Довженко! Кому не відоме це славне ім’я!  Письменник і кінорежисер, маляр і політик, великий патріот свого народу і син свого часу. Всі знають  його фільми «Арсенал» і «Земля», «Аероград» і «Щорс», «Повість полум’яних літ» і «Мічурін», «Зачарована Десна» і «Поема про море». Всесвітнє визнання його таланту незаперечне, бо ще в далекому 1958 році на спеціальному конкурсі в Брюсселі серед  дванадцяти  найкращих фільмів усіх часів і народів названо було й неозвучену ще тоді «Землю» українського режисера. Відтоді талановитий митець гордо крокує всіма широтами нашої планети. «Кіно мусить стати високим мистецтвом. Кінофільми можуть і повинні сягнути рівня шедеврів Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рембрандта, Пимоненка...», - писав він на початку своєї режисерської біографії і на ці заповітні вершини сходив, як і належало генію.

Учень.

Хвалу Довженкові складаю,

Хто день виборював новий,

Хто із чернігівського краю

На простір вийшов світовий.

 

Учениця.

Так, як Убідь до Десни спішила,

До Дніпра Десна, Дніпро в лиман,

Так співця натхненна ллється сила

У людський безмежний океан.

 

На екрані – кадри із «Зачарованої Десни». Пейзаж річки. Юний Сашко на кручі. Поряд – розквітла яблуня.

Учень.

Десна! Моє слово до тебе,

Хороша поліська ріка.

Давно ти не бачиш край себе

Хлопчину Довженка Сашка.

Він виріс, пізнавши багато

Річкових і плес, і глибин.

Та ти йому – наче та мати,

Якою пишається син...

Він душу твою незбагненну

Розкрив у словах чарівних,

І силу любові вогненну

Серцями відчули ми в них.

 

Ведучий. Народився він на Чернігівщині. В сім’ї Довженків, де зростало 14 дітей, від хвороби і пошестей часто хтось помирав. Одного разу одночасно померло четверо. Пізніше вісім братів і сестер померло теж. Сашко немовби увібрав у себе весь їхній талант, щоб прославити свій довженків рід.

           На екрані знову кадри із «Зачарованої Десни». Сашко з батьком на березі Десни.

Сашко (учень в ролі малого Довженка) . Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.

    Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя. Цар ображав його гідність миршавою рудою борідкою, нікчемною постаттю і що нібито мав чин нижче за генерала.

     Одне, що в батька було некрасиве, — одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям. Іде було з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнім смутку, аж плакать хотілось мені, сховавшись в малині з Піратом. І все одно був красивий, — стільки крилося в нього багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи на діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї, — однаково. І коли він, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв на майданах безпритульний у фашистській неволі і люди вже за старця його мали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний.

     З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку.

    У виконання вічного закону життя, схиливши сиву голову, шапку знявши й освятивши мислі мовчанням повертаю я прибитий журбою талант свій до нього, нехай сам продиктує мені свій заповіт. Ось він стоїть передо мною далеко на київських горах. Прекрасне лице його посиніло від німецьких побоїв. Руки й ноги спухли, і туга залила йому очі слізьми, і голос уже однімає востаннє навіки. І я ледве чую оте далеке його: «Діточки мої, соловейки» 

Інсценізація уривка з повісті «Зачарована Десна».

Сашко (один). Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси.

    Тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду... ( звук клепання коси). ....ото й була для мене  найчарівніша музика. Я любив її так і так жадав. Як хіба ангели жадають церковного дзвону на Паску, прости Господи за порівняння. Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи. Високий, чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху – косовицю. Я пам’ятаю його з самого малечку.

Виходить дід.  Підходить до Сашка.

Дід. Приклепаємо косу, то поїдемо на сінокіс на Десну, та накосимо сіна, та наловимо риби, та наваримо каші.

Сашко. Збирались ми на косовицю завжди довго. Вже було сонце зайде, а ми ще збираємось. Що клопоту, а лайки, мати лає когось.

                        На сцену виходять батько, мати, баба, селяни.

Мати. Малого хоча б не брали! Комарі з’їдять!

Батько. Не з’їдять, цілий буде!

Мати. Так утопиться в Десні, от щоб я пропала, втопиться!

Сашко. Не втоплюся, мамо!

Мати. Невіглас! Упадеш там з кручі в прірву, ой лихо мені!

Сашко. Ну мамо, чого б я падав з кручі...годі...

Мати. Так косою заріжешся. Кажи, будеш плигати поміж косами?

Сашко. Не буду! Їй же ти Богу – не буду!

Мати. Брешеш! Сашечко, останься дома! Там так страшно в кущах!

Сашко. Не страшно, мамо.

Мати. Там же ями в озерах!

Сашко. Я не полізу в яму.

Мати. Та гадюки там у лісі, ой!

Сашко. Ну, мамо, годі...ат!

Мати. Не їдь-бо, синочку. Не пускайте його!..

Сашко. На моє щастя, на материні прохання ніхто не зважає. Батько востаннє оглядає воза.

Баба. Чи все взяли, що треба?

Батько. Узяли все: картоплю, цибулю, огірки, хліб, казан, велику дерев’яну миску, волок, рядно, косарський прилад, граблі, - все вже на возі.

Сашко. І ось відчиняються ворота, мати хреститься і щось проказує, коні рушають – ми їдемо.

Усі виходять.

Сашко. Коло хати мати, - зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий.

   Довго вириватимусь я в дорогу, поспішаючи в тривожну далечінь. Прощання перейде колись у картини мої, розлука зів’є собі гніздо в моєму серці. Всі кидатимуть когось і поспішатимуть назустріч невідомому, і комусь буде жаль.

   Тільки я ще нічого не знаю про се...

На екрані кадри з кінофільму «Земля»: безкрає хлібне поле, яблуневі сади в плодах, золотий соняшник, тиха смерть діда Семена, Василь на тракторі.

Учениця.

                                                      Ця кінострічка, -  нам кажуть, - німа,

Кольору, звуку в «Землі» нема...

Як же оті помилялися люди, -

Гомін землі увійшов мені в груди,

Той незабутній чаруючий гомін,

Що для народу – життя, а не спомин.

Земле! В душі, як симфонія. Ти -

Наше натхнення, клич висоти.

Хто ж говорив, що ця стрічка німа.

Вічна земля, що серця підійма,

Будить, хвилює, веде щочасу.

Дяка ж йому за любов і красу!

На сцені затемнення. Тривожний голос диктора: « В ніч на 22 червня...». Звучить пісня «Священна війна» ( музика О. Александрова, слова В. Лебедєва-Кумача). Музика стихає...

Ведуча. В пеклі Великої Вітчизняної війни з фашистами Довженко-воїн пише полум’яні статті  і нариси, творить оповідання і фільми. Вже в перші дні віроломного нападу тільки стаття «До зброї» майже одночасно друкується в 14 виданнях. Вісімнадцять разів дванадцятьма мовами публікується «Ніч перед боєм» тільки одного 1942 року. Вогненне слово митця кличе на захист Вітчизни.

На екрані з букетом квітів схиляється мати перед загиблим сином; цю картинку змінює портрет Довженка-полковника на повен ріст.

 

Учень.

Стояв Петрович, як дуб у полях,

На перехресті доріг, між танками,

Питав бійців про рідні тополі

І про дівчат, що йшли полонянками.

Стояв з блокнотом, ридав з Кравчинами,

Із Орлюками тими у ранах,

І сам між ними здававсь хлопчиною,

Між ветеранами був ветераном.

 

Юнак у військовому.

Ви, що вливали «Ніччю перед боєм»

Ослаблим міць, стократну міць – героям,

Прийміть од мене прості ці слова.

Вона жива, Довженку, і жива

Зостанеться, допоки сонця-світу.

Вкраїна наша! Розп’ято і вбито

У неї не одне ясне дитя, -

Але шумить, як вітер, вороття

Весни, що так лукаво в нас украли, -

І станем ми, - кріпкий і нездужалий, -

Палкий юнак і сива голова,

По лікті засукавши рукава,

До чистої, як перший сон, роботи, -

Змагатися за голубі висоти.

За промінь серця, теплоту руки.

За плескіт весен

         Вздовж Дніпра-ріки...

 

На екрані з ’являється кадр з фільму «Поема про море»( на вибір учителя).

Ведучий. «Поема про море»! Це твір про народження нового моря і його невтомних трудівників. Є в нім і смуток за тими, хто не повернувся з війни, і гіркота за виродків типу Валерія Голика, і гордість за людей з високими моральними якостями. Свою «Поему» довженко писав у Каховці.

Учениця.

Він був в Каховці в перший її день,

І сивий вже. Не знаючи знемоги,

Вслухався у слова простих людей,

В їх радості, душевні їх тривоги.

Він знав ціну величності трудів

І там, де моря ложе закладалось,

В роботі не старів, а молодів:

Від багатьох молодших був, здавалось.

 

 Ведучий. У свої останні роки Довженко невтомно працював над здійсненням творчих задумів, над фільмами і сценаріями, над тим, щоб передати свій багатющий досвід митця творчій молоді.

Ведуча. Міцно, палко любив він життя, землю свою, що простяглася від Десни до Карпат. Безмежно щедрим був у своїй любові до трудового народу. Глибоко ненавидів смерть.

Ведучий. А смерть підкралася до нього своєю потаємною стежкою. 26 листопада 1956 року великого сина України не стало. В повному розквіті сил пішов Олександр Петрович від нас. Пішов навіки. Пішов у безсмертя. 

У слова ведучого вплітається запис пісні «Чуєш, брате мій, товаришу мій». Пісня росте, шириться, тривожно звучить, а коли затихає, на екрані з’являється пароплав «Олександр Довженко».

Учень.

Я і радість відчув, і тугу,

Як побачив лункий пароплав...

Кращу з кращих у світі обслугу

Я б на цей пароплав підібрав...

Хай сідають мудрі і щирі,

Що Довженко їх так любив.

Пароплава його пасажири

Свідки слави його, боротьби.

Ведуча. «Невтомністю думки, всебічною обдарованістю своєї натури він нагадував людей епохи Відродження», - так писав про митця і його благородну працю Олесь Гончар. Таким і лишається в нашій пам’яті.

На екрані знову портрет О. Довженка, як було  на початку.

Ведучий.

Сам посивів, як голуб

                                      із отчого дому,

Від тривог і дерзань,

                                         від симфонії грому;

І над серцем його,

                                   де калина у цвіті,

Сяє сонце Вкраїни,

                                як щит у зеніті.

 

Ведуча.

З бентежжя рідного Полісся,

З веселки срібної Десни

Довженка слава, наче пісня.

Іде в безсмертя літ ясних.

 

На закінчення в залі знову лунає четверта симфонія Л. Бетховена. Симфонія, яку любив  Довженко.

 

 

«Іванів гай»

Івану Петровичу Котляревському присвячується

Під скромною простотою щирого

українця в ньому приховувалась натхненна душа,

 відкрита всім благородним почуттям,

і чудове, рідкісне по доброті серце,

здатне на всі жертви.

Ведучий 1.   Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. у Полтаві в родині канцеляриста міського магістрату. Невеликий будинок Котляревських стояв неподалік від собору. З нього відкривався чудовий краєвид: серед луків вилася тихенька річка Ворскла, а далі синіли ліси.

   У серпні 1845 року, через сім років після смерті Котляревського, Т.Шевченко, перебуваючи в Полтаві, намалював цей історичний будиночок. Малюнок зберігся до сьогодні.

Ведуча 2. У 1789 р. Котляревські внесені до списку дворян. З 1780 року маленький Іванко почав навчатися в Полтавській духовній семінарії. Особливо старанно й наполегливо осягав хлопець гуманітарні дисципліни: піїтику, риторику, філософію, латинську, грецьку, французьку, німецьку мови. З інтересом знайомиться з античною літературою, перекладає Горація, Овідія, Вергілія. Відкриває для себе творчість Ломоносова, Кантемира, Сумарокова. Один із співучнів Котляревського згадував про поета, що той «мав пристрасть до віршування і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні і вдалі, за що товариші по семінарії прозвали його римачем». 

 Ведучий 1. У 1789 році, після смерті батька, двадцятирічним юнаком він на останньому році навчання залишає семінарію і починає служити чиновником у полтавських канцеляріях, а згодом вчителює у поміщицьких родинах. «В цей період свого життя бував він на зібраннях та іграх народних і сам, переодягнений, брав участь у них, дуже уважно вслухався в народну розмову, записував пісні й слова, вивчав мову, характер, звичаї, обряди, вірування, перекази українців, наче готуючи себе до майбутньої праці…»

 Ведуча 2. Саме під час вчителювання, з 1794 р., й розпочинається творча робота письменника над славнозвісною «Енеїдою». Протягом 1794—1796 рр. І.Котляревський працює над першими трьома частинами поеми.

   Учень.  Так Котляревський у щасливий час
                  Вкраїнським словом розпочав співати,
                  І спів той виглядав на жарт не раз.
                  Та був у нім задаток сил багатий,
                  Вогник, ним засвічений, не згас,
                 А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.  (І.Франко)

 Ведучий 1. Протягом 1796—1808 pp. І. Котляревський перебував на військовій службі. У складі Сіверського полку, сформованого на базі українського козацького полку, у 1806—1812 pp. брав участь у російсько-турецькій війні, особливо відзначившись у баталіях під Бендерами та Ізмаїлом. За відвагу й хоробрість І.Котляревського було відзначено кількома нагородами. Навіть у нелегких бойових буднях Іван Петрович продовжує працювати над «Енеїдою». Спочатку І.Котляревський не мав наміру публікувати поему, вона поширювалася серед читачів у рукописних копіях, але в 1798 році її видав у Петербурзі один із любителів українського слова, конотопський поміщик Максим Парпура. ( У Петербурзі стараннями колезького асесора М. Парпури у 1798 р. виходить у перших трьох частинах «Енеида на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ»). 

Згодом, у 1808 році, книговидавець І.Глазунов повторив це видання. Ці публікації робилися без відома і згоди автора, тому вийшли зі значними огріхами, які не могли задовольнити автора. 

Ведуча 2. У 1809 році з’являється друком його знаменита поема у чотирьох частинах  «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским». На титулі містилося авторське зауваження: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий».

Учень.  Він перший розпочав писати мовою,
              якою розмовляло населення цілого краю...
              Він зробив цю м'яку, виразну, сильну,
              багату мову мовою літературною...  (В. Короленко)

Ведучий 1. З 1810 року і до кінця свого життя Іван Петрович Котляревський живе в Полтаві, працюючи наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян — навчально-виховного закладу, в якому навчання відбувалося за програмою гімназії. Обов’язки свої він виконував дуже сумлінно і дбав про дітей, як рідний батько: щоб були не тільки нагодовані, одягнуті й доглянуті, а й щоб росли освіченими й чесними, любили свій край і рідну мову. Його очі сяяли радістю, коли розповідав про своїх вихованців, багатьох він спонукав до навчання у вищій школі.

Ведуча 2. У побуті Іван Петрович був скромним, жив просто. Його часто відвідували друзі. Він був бажаним співбесідником, мав гострий розум, природний нахил до гумору й сатири, був усебічно начитаним. Про його освіченість говорить велика зібрана ним бібліотека.

Ведучий 1. У 1812 р. він сформував український козацький полк на війну з Наполеоном, у 1813-— 1814 pp. працював у Дрездені й Петербурзі. 

    У 1818р. став членом масонської ложі «Любов до істини», був обраний членом Харківського товариства любителів красного письменства. 

Ведуча 2. У 1818 році його призначають директором Полтавського театру. З метою збагачення репертуару він створює драму «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», які з успіхом було поставлено у 1819 році. Так, на полтавській сцені, з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр. Драматичні твори «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» написав у 1819 р. 

   Стараннями І.Котляревського було випущено з кріпацтва М.Щепкіна, який згодом успішно виступав у п’єсах свого покровителя. 

Ведучий 1. У 1821 р. Котляревський став почесним членом петербурзького Товариства любителів російської словесності, був скарбником і книгохранителем Полтавського відділення Російського біблійного товариства.

 Ведуча 2. У 1821 році поет закінчує писати поему, останню частину «Енеїди», але побачити повне видання йому не судилося. Воно з’явилося на світ у 1842 році, уже після смерті автора. 

 Ведучий 1. З 1827 року — попечитель «богоугодних закладів» Полтави. На цьому відповідальному поприщі І.Котляревський зарекомендував себе як талановитий педагог і організатор освітнього процесу. Увесь цей час письменник не пориває з  творчою діяльністю, захоплюється театральною справою. Котляревський і цій справі віддався увесь, безкорисливо заступаючись за всіх знедолених, скривджених поміщиками або чиновниками.

На вулиці письменника часто тепло вітали “Здоровенькі були, добродію куме”, і він зупинився, вітався і кожного розпитував про здоров’я. За ретельне виконання гуманітарних обов’язків його нагородили діамантовим перснем і присвоїли чин майора.

 Ведуча 2. У 1835 році за станом здоров’я І.Котляревський виходить у відставку, але не пориває з культурним життям того часу. До нього постійно зверталися за підтримкою і порадою представники найширших верств населення, і кожному він намагався надати  необхідну допомогу.

Ведучий 1. Іван Петрович Котляревський помер 10 листопада 1838 р. Похований у Полтаві. Смерть основоположника нової української літератури була великою втратою для всієї України. «Все сумує»,— сказав молодий Тарас Шевченко у вірші «На вічну пам'ять Котляревському», в якому пророкував безсмертя авторові «Енеїди». 

   Вся Полтава йшла за труною улюбленого письменника і шанованої людини. Поховано його під кроною розлогої тополі край шляху, що веде з Полтави до Кобеляків, як він і заповідав. Смерть І.П.Котляревського була великою втратою для культури всієї України.

  Учень.  Сонце гріє, вітер віє

                 З поля на долину,

                Над водою гне з вербою

                Червону калину,

                На калині одиноке

                Гніздечко гойдає.

               А де ж дівся соловейко?

               Не питай, не знає.

 

            Недавно, недавно у нас в Україні

           Старий Котляревський отак щебетав;

           Замовк, неборака, сиротами кинув

           І гори, і море, де перше витав,

 

             Де ватагу пройдисвіта

             Водив за собою, -

             Все осталось, все сумує,

             Як руїни Трої.

             Все сумує – тільки слава

             Сонцем засіяла,

             Не вмре кобзар, бо навіки

             Його привітала.

             Будеш, батьку, панувати,

             Поки живуть люди;

             Поки сонце з неба сяє,

             Тебе не забудуть! (Тарас Шевченко)

Ведуча 2. Іван Петрович Котляревський залишив нам велику творчу спадщину — це поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків з праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сафо». Але найвідомішим твором письменника стала, безперечно, поема «Енеїда». Так, «Енеїда» була популярною завжди. Ще за життя поета вона розходилась по Україні в рукописних списках. Першу ластівку нової літератури Україна прийняла із захопленням. 

Учень.

Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П'ятами з Трої накивав.

 Ведучий 1. Над «Енеїдою» Котляревський працював близько 30 років (з перервами). Три перші частини вийшли з друку в 1798 p., четверта — в 1809 p., п'ята в 1822 p.; повністю твір завершено в 1825—1826 pp., а видано в 1842 р. після смерті письменника. Для написання поеми автор скористався досвідом своїх попередників. Близькими до обраного ним жанру були різдвяні та великодні вірші мандрівних дяків, жартівливо-сатиричні сцени яких нагадують окремі картини «Енеїди», її стиль, гумор. У роки написання «Енеїди» Котляревському, безумовно, були відомі бурлескні поеми російських письменників М. Осипова, М. Чулкова, комедії М. Фонвізіна, В. Капніста. Проте все це були впливи побічні.

     Головні джерела «Енеїди» — реальна дійсність того часу та усна народна творчість. Слід згадати, що незадовго до написання «Енеїди», у 1775 році, за наказом Катерини II Запорозьку Січ було зруйновано. Тож зображення Котляревським козаків в образах відважних троянців було спробою нагадати українцям про героїзм, незламність духу, волелюбність, патріотизм наших предків. Тому письменник усвідомлював, що писати такий твір мертвою книжною мовою неможливо, і скористався «мужичою», тобто народною мовою. Правда, народну мову зустрічаємо в нашій літературі й до Котляревського: в інтермедіях, сатиричних віршах, але там народна мова була засобом пародії, низького стилю, бо для «високих» літературних жанрів її вважали непридатною. Але письменник довів, що це не так.

 

                                Демонструється уривок фільму «Наталка Полтавка»

Ведуча 2. 30 серпня 1903 року в Полтаві було відкрито пам’ятник І.П.Котляревському. Створив його скульптор Л. В. Позен. В 1950 році відкрився Полтавський літературно-меморіальний музей І. П. Котляревського. З 1990 року встановлено премію ім. І. П. Котляревського за кращі здобутки в галузі драматургії та театрального мистецтва. В ці дні відзначаємо 245-річний ювілей автора “Енеїди” вже в незалежній Україні. 

Учень.   Будеш, батьку, панувати,
                Поки живуть люди,
               Поки сонце з неба сяє,
              Тебе не забудуть. ( Т. Шевченко)

Ведучий 1. Безумовно, така яскрава особистість хвилювала серця майстрів художнього слова. Свої поезії І. Котляревському присвятили Тарас Шевченко ( «На вічну пам’ять Котляревському ”),  М. Рильський ("Іванів гай"), В. Сосюра ("І. Котляревський"), С. Олійник ("Поважна причина"), П. Усенко ("Іванів гай"), М. Нагнибіда ("Вітання"), В. Коломієць ("Слово на вінок І. Котляревському"), Я. Шутько ("Слава Енеїди") та ін.

    Життя І. Котляревського послугувало сюжетом для роману відомого українського письменника Бориса Левіна "Веселий мудрець".

 

                                       Закоханий в сонце і квіти…

До 150-річчя від дня народження Михайла Коцюбинського

На екрані портрет Михайла Коцюбинського. Роки життя ( 1864-1913). Цей слайд замінює слайд з епіграфом:

«Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою
душу золотий засів - хто знає, що вийде
з того насіння? Може, вогні?»

М. Коцюбинський. «Intermezzo»

 Учень. Михайло Коцюбинський - письменник сонячний. І не тільки тому, що «носив у душі сонце», як сам про себе казав… Уся його проза, попри соціально загострені драматизм і трагізм, - це світлий, відкритий простір для душі й духу. (О. Логвиненко)

 Ведучий 1. Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в м. Вінниця в сім'ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875—1876) та Шаргородському духовному училищі (1876—1880). У 1880 р. Михайло Михайлович відправляється в Кам'янець-Подільський, маючи намір вступити до університету. Мрія ця не здійснилася через матеріальні нестатки, сім'ю спіткало нещастя. Осліпла мати, батько втратив посаду і вже ніколи не зміг дістати роботи. Повернувшись у Вінницю, Михайло Михайлович дає уроки, щоб заробити трохи грошей на підтримку сім'ї, в якій було п'ятеро дітей. Часом він виїжджає в село, щоб навчати панських дітей. Ночами просиджує над книжками.

 Ведуча 2. Наприкінці 80-х років помер батько, і утримання всієї великої родини цілком лягло на плечі письменника. У лютому 1886 р. він їде в с. Михайлівку Ямпільського повіту працювати домашнім учителем, а в 1886 -1889 рр. дає приватні уроки у Вінниці.

   У 1890 р. Коцюбинський їде до Львова, знайомиться з західноукраїнськими діячами, зокрема з І.Франком, домовляється про співробітництво у місцевих журналах і газетах («Дзвінок», «Зоря», «Правда», «Буковина»), надсилає туди свої вірші, оповідання, науково-популярні статті, нариси, переклади. Тут, у дитячому журналі «Дзвінок», вперше був надрукований його вірш «Наша хатка».

Учень.

Назносим каміння, назносимо глини,
Збудуємо хатку з дверима у сіни
Та зробимо в хатці яснее віконце,
Щоб сяло над нами, мов золото, сонце.
А з житніх сніпочків нашита покрівля
Рівнесенько вкриє те наше будівля.

Та бузькові треба гніздечко зробити,
Щоб чудно курлюкав, годуючи діти.
Та зробимо в хатці низенькі пороги,

Щоб нас не минали дідусі убогі,
Щоб, в хату вступивши, на лаві сідали,
Про дива колишні нам думку співали.
За хаткою буде зелений садочок,
Навколо із квітів рясненький віночок,
Та жито посієм за садом на полі,
Щоб хліба вродило голодним доволі.

Ведучий 1. У 1891 р. Коцюбинський склав іспит на народного вчителя у Вінницькому реальному училищі і поїхав працювати домашнім вчителем в село Лопатинці. У 90-ті роки він напружено працює, пише вірші («Вечір», «Завидющий брат»)

Учениця.

Скотилося сонце з високого неба,
За день утомилось — спочить йому треба;
Й, прощаючись любо з небосхилом синім,
Всю землю залляло рожевим промінням.
І вітрові в полі гуляти несила:
Згорнув свої вільні, широкії крила.
Зелений садочок в прозорую воду
Заглядає стиха на пишную вроду,
А пташка на вітах калини співає —
Своїх пташеняток в гнізді присипляє.
Аж ось заскрипіли тесові ворота:
Йде матінка з поля — скінчилась робота —
І листя в ряденці несе лопухове —
Смачненьку вечерю голодній корові.
Замекали вівці... От курява встала...
Вже череду з поля сестричка пригнала,
І матінка стала корову доїти,
Щоб було поїть чим маленькії діти.
А в хаті бабуся й собі хазяйнує:
Сім'ї на вечерю кулешик готує.
Від полум'я з печі бабусині лиця
Здаються червоні, як та полуниця.
Стемніло й зробилось так тихо надворі...
На небі зоріють, мов іскорки, зорі...
Заквакали жаби в болоті гурбою...
Легесенька пара знялась над водою,
А в хату біленьку заглядають з плота
Братко — сон хороший й сестриця — дрімота,
Що дітям маленьким усе проти ночі,
Мов медом солодким, заліплюють очі. ( «Вечір»)

 Ведучий 1. Пише оповідання для дітей («Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник»), науково-популярні статті й дописи, нариси («Життя українців по малих містах», «Вироби селянок з Поділля на виставі в Чікаго»), популярні біографії видатних людей («Нюренберзьке яйце»), перекладає твори Чехова, Гейне, Міцкевича, Ожешко, Достоєвського та ін..

Ведуча 2. На початку 90-х рр. Коцюбинський стає учасником народницької організації «Братство тарасівців». У червні 1892 р. Коцюбинський виїжджає в Бессарабію, діставши посаду розвідувача. Разом із братчиками, працюючи у філоксерній комісії, він вів просвітницьку роботу серед селян, працівників комісії. Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів «Для загального добра» (1895), «Пекоптьор» (1896), «Посол від чорного царя» (1897), «Відьма» (1898), «В путах шайтана» (1899), «Дорогою ціною» (1901), «На камені» (1902), «У грішний світ», «Під мінаретами» (1904). Впадає в око широкий тематичний діапазон творів цього циклу, їх прив'язаність до місцевості і середовища, де письменник перебував порівняно недовго, цікаві художні знахідки при відтворенні локального колориту.

Інсценізація оповідання «Дорогою ціною»

Звучить задушевна мелодія.

З’являються головні герої повісті Остап та Соломія.

Соломія. То ти, Остапе?
Остап.  Я, Соломіє...
Соломія (злякано) Що ж воно буде?
Остап. А що ж буде? Хай воно загориться без вогню й диму... Втечу... Піду за Дунай, може ще там люде не пособачились. От бачили — сакви... Бувай здорова, Соломіє.
Соломія. ( з докором). Тікаєш, покидаєш мене... І отже я лишуся сама з тим осоружним чоловіком... ( впевнено) Ні, тікай, Остапе... Коли б ти знав, що робиться у горницях. Пан біга по хаті, мов скажений. «Бунтар, — кричить, — гайдамака. Він мені людей баламутити!...» Покликав осавулу: «Веди мені зараз Остапа Мандрику...»
Остап.( чухає потилицю).  Так…
Соломія. «З живого шкуру здеру, чисто оббілую... Я ж йому пригадаю, гайдамаці, кондю...»
Остап. Так...
Соломія. «В некрути, — каже, — оддам». Тікай, Остапе, тікай, серце... Спіймають — катуватимуть, нелюди, живого не пустять...
Остап.  Враг його бери... Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив він шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що... Ех, піду, де воля, де інші люди... Бувай здорова, Соломіє... (прощаються)

Ведучий 1. Зиму 1894-1895 рр. Коцюбинський провів у Чернігові та Вінниці. У січні 1896 р. він одружився з Вірою Устимівною Дейшею, що стала справжнім товаришем і помічником Коцюбинського, допомагала йому в літературній роботі. Восени 1896 р. письменник тяжко захворів і змушений був у 1897 р. залишити службу в комісії. Він переїздить до Чернігова, де жила дружина, але оскільки його не затвердили на посаді в земстві, їде до Житомира і працює в редакції газети «Волинь» (редагує відділи «Хроника», «Свет й тени русской жизни»).

Ведуча 2. Останнi роки життя великого письменника позначенi рiзким погiршенням здоров'я, загостренням хвороби серця. З 1909 по 1912 рiк М.Коцюбинський тричi вiдвiдуе Iталiю, куди виiздив на лiкування. Там близько знайомиться з Максимом Горьким, на вiллi якого, на островi Капрi, вiн жив. Улiтку 1910 року, повертаючись з-за кордону, М.Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворiвню. Враження, якi охопили вiд знайомства з побутом, людьми, мовою, традицiями цiеi землi, заворожили його. Свої враження вiн увiчнив чудовим твором "Тiнi забутих предкiв" (1911 р.). Це були останнi свiтлi й щасливi митi життя, яке невпинно знесилювалося пiдступною недугою. Йому не допомагає лiкування в унiверситетськiй клiнiцi Києва, i 25 квiтня 1913 року полум'яне серце неповторного майстра слова битися перестало. Поховано Михайла Михайловича Коцюбинського на Болдинiй горi в Чернiговi, де вiн так любив вiдпочивати, милуючись красою.

На екрані кадри з фільму «Тіні забутих предків».

 Ведучий 1. Письменник залишив нам велику творчу спадщину.

На екрані з’являються, змінюючи одна одну, титульні сторінки книг Михайла Коцюбинського, тим часом читають вислови відомих людей про письменника

Учень.  У м'яких, сердечних тонах він завжди говорив про людей. Найбільш любив говорити про Україну, про її природу, про український народ, сумував з приводу його малописьменності, але був переконаний, що незабаром все зміниться.../М.Стражеско/
Учениця. Він залишив усім нам... найвищий заповіт: ніколи не розминатися з людиною і завжди бути вірним рідному народові, правді, соціальній справедливості й свободі. /П.Тичина/

Ведуча 2. Яким же він був? Що про нього говорять люди, які з ним спілкувалися, знали його.

Ольга Дорошенко, чернігівська вчителька: «Дуже проста і мила людина у своєму поводженні, він завжди одягався у звичайне європейське вбрання, трохи строго, але елегантно.

    Не тільки серед людей, а й удома, серед членів своєї родини, він не допускав будь-якої недбайливості в костюмі і вимагав того ж від дітей і близьких, бо вважав, що культурна людина… завжди повинна бути пристойно й охайно одягненою, а тим більше, коли вона перебуває в суспільстві. Цього вимагає пошана до членів цього суспільства».

Є. Бакша-Мельникова, у родині якої працював приватним учителем: «Ласкавий з дітьми, він зумів зразу завоювати нашу загальну симпатію, і нам учитись було легко і приємно. Михайло Михайлович був не лише нашим учителем, а й вихователем та другом. У вільний від навчання час він читав нам доступні нашому розвиткові свої та інших авторів твори і тим розвинув нашу любов до України. Завдяки Михайлові Михайловичу я дуже полюбила все українське: носила український костюм, співала українських пісень, зацікавилась побутом селян…»

Ірина Коцюбинська, донька письменника: «Він любив квіти, із захопленням вивчав їх, ботанічні знання були в нього досить великі. У садочку, що оточував наш будинок, яких тільки квітів не було… Батько дуже любив садок і разом з матір’ю насаджував дерева і квіти».

 Михайло Мочульський, літературознавець: «Зовнішнім виглядом і манерою тримати себе Михайло Михайлович являв собою тип європейця у повному значенні цього слова. Колір обличчя в нього був смуглявий. Риси — тонкі, красиві. Вдумливе лице оживляли і робили особливо привабливі очі: невеликі чорні, блискучі, як гарячі вуглики».

Володимир Гнатюк, етнограф: «Квіти — це була його пристрасть і розкіш, і треба було бачити, як його очі іскрилися і гуляли з утіхи, коли переходив царинкою, засіяною сотками різних квітів. Не міг здержатись, щоб не запитати когось про їхню місцеву назву, яку не раз записував собі, додаючи до неї й ботанічну назву…

   Високоінтелігентний, умів вести і піддержувати всяку розмову так, що кожний мав задоволення розмовляти з ним. Усе делікатний, старався ніколи нікого нічим не образити…

   До кожного привітний, скромний, нітрошки не зарозумілий, умів увійти в чуже становище, відчути його, зрозуміти чужу душу. Особливо був чулий на чужий біль…

   Безкорисний аж до пожертвування, усе робив із внутрішнього переконання, а нічого з інтересу… Гарячий патріот, любив свій край і народ над усе, готов був йому віддати всі свої сили, усі свої знання, весь свій талант…»

Учениця.

Людську любов, і радощі, й жалі,
І совість, що губилась на землі,—
І серце взяв, у світ поніс з собою.

А. Малишко, «Коцюбинський»

 

 

 

 

 

Співець боротьби і любові

Усний журнал,  присвячений життю і творчості Дмитра Павличка

 

Сторінка 1. Початок шляху

 

Ведучий 1. «Хто хоче пізнати поета, мусить піти в його край». До такої поради варто прислухатися.
    Кажуть, що народжені в горах — люди особливої душі. Горді діти гір звичні до контрастів. Щось є у них від стрімкості й розмаїтості довколишнього ландшафту.

                             Живу, як той гірський потік.
                    На спокій — ні хвилини.
                       Іскрюсь від кременя в бігу,
                 Туманюся від глини...

— так писав Дмитро Павличко — поет, котрий зріс у Карпатах. Він гуцул — твердий і затятий, упертий і несамовитий, чуттєвий і пристрасний, як сама земля його.

    Селянський син із села Стопчатова, що на Прикарпатті, народився 28 вересня 1929 року. Він за будь-яку ціну намагався здобути освіту. Закінчив польську школу (українська мова була тоді забороненою), у Коломийській гімназії опанував німецьку, латинь і вирішив вступати до вузу. Після деяких вагань (вибирав між медициною, фізикою та філософією — таким широким був спектр уподобань молодого галичанина) поїхав вступати до Київського університету. Блискуче здав іспити на філософський факультет, але не пройшов: згадалося його ув'язнення 1945-1946 pp. у зв'язку з обвинуваченням у причетності до діяльності УПА. Талановитий хлопець подався до Львівського університету, де став студентом української філології. Його поезія – це пісня опришківської душі, гнівної, правдивої і нескорено-гордої.

 

Сторінка 2. Павличко-поет

Ведуча 2. Перша збірка поезій «Любов і ненависть» з'явилася у 1953 р. Пізніше побачили світ поетичні книги «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958), «Правда кличе» (1958), — вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів. У 1968 р. вийшла збірка «Гранослов», згодом «Сонети подільської осені»(1973), «Таємниця твого обличчя» (1974), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994). Д. Павличко уклав антологію перекладів «Світовий сонет» (1983). Літературно-критичні праці зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988).

     Останні з його робіт – «Потоп» ( 2010 рік), поема «Золоторогий олень» ( 2011 рік), новела «Най поховають мене на цьому полі» ( 2011 рік) та ін.

 

                          Конкурс читців поезій Дмитра Павличка

Сторінка 3. Пісенна творчість Дмитра Павличка

 Ведучий 1. Ліризм і пісенність віршів Д. Павличка давно привернули увагу композиторів. Особливо плідним був союз поета Дмитра Павличка і композитора Олександра Білаша. Син Прикарпаття і син полтавського краю. Поет і композитор. Обох їх єднала любов до Батьківщини, землі батьків і, звичайно, пісні.

   Творча співдружність обох митців увінчалася не одним творчим досягненням.
   Дмитро Павличко чимало створив ліричних віршів, де розкрита ніжна душа ліричного героя, його морально-етична краса. Поет пише про кохання і вірність, про духовне багатство людини, нашу прекрасну Вітчизну. Ліричні вірші поета — пристрасні, повні ніжності, емоцій, ніби самі просяться в пісню. Покладені на музику, вони зажили великої популярності не тільки в Україні, а й далеко за її межами, деякі з них стали навіть народними піснями. Пісня «Лелеченьки» почала свій шлях з екрану. Вперше вона прозвучала в кінофільмі «Сон» (1964 р.) і відтоді стала однією з найпопулярніших у народі.

 

Звучить пісня «Лелеченьки» з кінофільму «Сон»

 

Ведуча 2.  Творча співдружність Д. Павличка і О. Білаша породила багато пісень. Понад півтора десятка чудових романсів і пісень створив Олександр Білаш на тексти книжки «Таємниця твого обличчя».

     Незмінною популярністю в слухачів користується чудесна мелодія «Явір і яворина» («Я стужився, мила, за тобою»), яка нагадує народну пісню, де оспівується нещасливе, безнадійне кохання Явора і його милої Явороньки.

    А інші пісні, присвячені коханню? Радість надії і гіркота розлуки, вірність звучить у них. («Розплелись, розсипались, розпались»). Поет не вигадує якоїсь нереальної любові. Він оспівує животворну силу кохання, яке спонукає до нових звершень, робить благороднішою і чистішою, підносить людину в помислах і ділах.

    Не може не приваблювати й така відома пісня, як «Дзвенить у зорях небо чисте». Де звучить небуденна поетична думка, яскрава образність, зображується мінливість почуттів ліричного героя.

   Навряд чи знайдеться в Україні людина, яка б не чула й не знала пісні на слова Д. Павличка «Два кольори». Вона справді стала народною. І в цьому — найбільше визнання її автора. її краса і нев'януча свіжість — передусім у поетичному тексті.

 

Звучить пісня «Два кольори»

 

Ведучий 1. Олександр Іванович Білаш поклав на музику й такі відомі вірші поета, як «Сибіряки», «Атака», «Пісня про Україну», «Віконце», «Впали роси на покоси», які давно стали відомими й улюбленими в народі. Пісні, створені на слова Дмитра Павличка, нікого не залишають байдужими, бо в них дзвенить велика любов до України, рідного краю, світла радість і тиха печаль — усе, що оточує людину, робить її життя змістовним, допомагає вистояти у скрутну хвилину, звеселяє душу. У великий, широкий потік української пісні вливається й голосно дзвенить струмок пісень Дмитра Павличка й розтікається по всій Україні.

Сторінка 4. Павличко-перекладач

Ведуча 2. Дмитро Павличко — один з найвизначніших українських перекладачів. Перекладає з англійської, іспанської, італійської, французької, португальської, їдиш та багатьох слов'янських мов.

    Завдяки зусиллям Павличка вперше українською мовою з'явилося повне зібрання творів Шекспіра в шести томах (вид. «Дніпро» 1986 р.).

   Український читач познайомився з Шарлем Бодлером, Гвєздославом, Луїсом де Камоенсом та багатьма іншими іменами світової літератури. Своїми перекладами Павличко запропонував нове прочитання творів Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Мікеланджело Буонарроті, Федеріко Гарсіа Лорки, Хосе Марті, Сесара Вальєхо, Рубена Даріо, Йогана Вольфганга Ґете, Генріха Гайне, Райнер Марія Рільке, Генріка Ібсена, Леопольда Стаффа, Ярослава Івашкевича, П'єра Ронсара, Жозе-Марія де Ередіа, Вітезслава Незвала та багатьох інших.

    Захоплення Павличка сонетною формою вилилось у створення антології «Світовий сонет» (1983), яку свого часу готував, але не встиг реалізувати Микола Зеров. У цій антології українською мовою були опубліковані великі добірки сонетів Данте, Мікеланджело, Шекспіра, Шарля Бодлера, Гвєздослава, Янки Купали. Розширене видання антології, до якого крім перекладів увійшли й оригінальні сонети Павличка, з'явилося 2004 року у видавництві «Генеза» під назвою «Сонети».

Учень.

Мені, малому, палиця ліскова
Служила за хорошого коня,
Але одного зимового дня
Її мій батько порубав на дрова.

Тепер не коле вже мене стерня,
Я — на хребті осідланого слова,
Дзвенить залізна рима, як підкова,
Прудкий скакун думки наздоганя,

Тобі ж видніше, дорогий читачу,
Чи я на поетичному коні,
Чи просто сам, як у дитинстві, скачу.

Поганих віршів не шкода мені —
Візьми ти їх, як іграшку дитячу,
У грубку кинь і грійся при вогні!

Сторінка 5. Павличко- літературний критик

 

Ведучий 1. Дмитро Павличко має великий доробок і як літературний критик. Найповнішим виданням літературно-критичних праць Павличка є двотомник «Літературознавство. Критика», виданий видавництвом «Основи» у 2007 році. В першому томі представлено літературно-критичні розвідки, статті, доповіді та виступи автора з проблем української літератури. Тут опубліковано також матеріали про окремі персоналії та літературні явища чи події здебільшого за хронологічним принципом. В другому томі представлено літературно-критичні розвідки, статті, доповіді та виступи автора з проблем світової літератури. Часто ці праці були написані паралельно до прекладацьких проектів Павличка й слугують коментарем і доповненням до його перекладацького доробку.

 

Сторінка 6.  Павличко у фільмах та музичних творах

 

Ведуча 2.  За мотивами творів Д. Павличка створено наступне:

Олександр Костін написав оперу «Золоторогий олень» (1982);

Євген Станкович — «Реквієм» («Бабин Яр», для солістів, хору та симфонічного оркестру, 1991);

Д. Павличко — автор сценаріїв до фільмів «Сон» (1964, у співавторстві з В. Денисенком), «Захар Беркут» (1971), а також автор текстів пісень у фільмі «Роман і Франческа» (1960).

 

Сторінка 7. Павличко-дипломат

 

Ведучий 1.  З жовтня 1995 до травня 1998 року Павличко був Надзвичайним і Повноважним Послом України в Словацькій Республіці.

   Павличко був також Послом України в Республіці Польща в період з весни 1999 року по лютий 2002 року. Завдяки його клопотанню в центрі Варшави за півкілометра від знаменитих Варшавських Лазенок в березні 2002 року було споруджено пам'ятник Тарасу Шевченку.

 

Сторінка 8. Павличко-громадський діяч

 

Ведуча 2. Д. Павличко — один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка. Д. Павличко — перший голова Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка (1989). У 1990–1999 роках — Народний депутат України. З 21 жовтня 2005 року — знову обраний народним депутатом України. На IV Всесвітньому Форумі Українців, що відбувся в Києві 18-20 серпня 2006 р., Павличка Дмитра Васильовича було обрано Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.

 

Сторінка 9. Державні нагороди

 

Ведучий 1. 

 - звання Герой України з врученням ордена Держави (2004) — за визначний особистий внесок у розвиток української літератури, створення вершинних зразків поетичного слова, плідну державну і політичну діяльність;

 - орден князя Ярослава Мудрого IV ст. (2009), V ст. (1999);

 - орден «За заслуги» III ст. (1997)

 

 

Жовтень

05.10 – 105 років з дня народження  Богдана –Ігоря  Антонича ( 1909 р.)

09.10 – 110 років з дня народження Миколи Бажана ( 1904 р.)

10.10 – 125 років з дня народження Михайла Драй-Хмари ( 1889 р.)

18.10 – 115 років з дня народження Олекси Стефановича ( 1899 р.)

22.10 -  120 років з дня народження Віктора Петрова ( 1894 р.)

29.10 – день памяті Павла Глазового ( помер у 2004 році)

 

Незгасаючий перстень життя

Богдану-Ігорю Антоничу присвячується...

Учень.
 Антонич  був  хрущем  і  жив  колись  на  вишнях,  
на  вишнях  тих,  що  їх  оспівував  Шевченко.  
Моя  країно  зоряна,  біблійна  й  пишна,  
квітчаста  батьківщино  вишні  й  соловейка!  
 

Де  вечори  з  євангелії,  де  світанки,  
де  небо  сонцем  привалило  білі  села,  
цвітуть  натхненні  вишні  кучеряво  й  п’янко,  
як  за  Шевченка,  знову  поять  пісню  хмелем.  («Вишні»)

Ведучий 1.  «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко...» Але для того,   щоб написати ці рядки, вій мусив стати людиною. Постать Антонича, нехтувана за радянських часів, набуває все більшого значення в умовах української державності й свободи. Безперечно, це один з українських поетичних геніїв XX ст. Його метафори ведуть до усвідомлення духовного, вищого й незбагненного начала в людині, а саме осмислене буття він малює як пробуджувану таємним провидінням волю до творчості. Хоч знаємо, що своє тривання в світі він метафізично поширює й на час до свого народження, хочеться все ж починати звичайним твердженням:

Антонич був поетом і жив колись у Львові.

 Ведуча 2.   Його доля повелася з ним, як нерозумна і легковажна жінка. Вона любила шал молодого натхнення, та коли він почав затихати, поступаючись місцем змужнілому слову, вона привела до поета свою подругу - смерть і штовхнула його в її обійми. Його поезія є незаперечним свідченням того, що великий талант обов'язково зреалізує свої можливості за короткий час і проб'ється крізь перепони провінційного мислення на дорогу передових думок свого часу, дорогу, яка поєднує національного художника із мистецтвом світовим і в той же час із найглибшими і найродючішими пластами рідної землі й рідної культури.

Ведучий 1.  Дивний вірш про своє життя на шевченківських вишнях Антонич трактував сам як твір, що «висловлює зв'язок поета з традицією нашої національної поезії, а зокрема шевченківської. І в цій традиції,– писав про себе Антонич,- поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим в неї глибоко й органічно, начеб сягав корінням ще шевченківських часів».

Учень.

Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,
ми виросли у спадщині твоїй, як в сяйві сонця листя,
у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.
Твоє наймення, мов молитву, кладемо на стяг,
бо знаємо, що, мов тавро, понесемо в життя
печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі
                                                                «Шевченко».
 

 Ведуча 2. Антонич любив демонструвати свою аполітичність, але він не був байдужим до національно-визвольних рухів і змагань нашого народу, до боротьби за волю України. Показовим твором щодо цього можуть бути «Крутянська пісня», «Навпроти тьми, неволі, горя...», «У січневе свято», «Листопад», твори, присвячені подіям 1918 року, коли…

Нові бійці, нові поети виступали,
Вночі Грушевського хилилась голова,
Коли складав рядки нових універсалів
І змістом буряним запалював слова
                     «У січневе свято».
 

Учитель демонструє презентацію про поета і веде розповідь...

 Учитель.   Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині 5 жовтня 1909 року в родині священика. Його рідне село Новиця тепер на території Польщі.
    Хата Антоничів не збереглась. Але біля того місця, де вона стояла, коло церкви, в центрі села, збудовано скромний пам'ятник, бронзовий барельєф на бетонній стелі - досить гарне зображення обличчя поета. Пам'ятник поставлено 1989 року заходами львівських письменників за ініціативи Романа Лубківського і завдяки його організаційній наполегливості.

    2001 року в польському повітовому місті Горлиці організовано кімнату Богдана-Ігоря Антонича в приміщенні місцевого краєзнавчого музею. Тут можна оглянути предмети матеріальної культури лемків із села Новиця, фотографії й книжки, що розповідають про малу батьківщину поета, як про край особливих народних і релігійних традицій, нерозривно пов'язаних з Україною.

    Новиця - мальовниче гірське село. Пасовища, поля й городи на схилах гір, темно-сині смерекові ліси, дзвінкі ручаї, звори й потоки – краєвиди, оспівані Антоничем, тут є реальністю. Тут, у Новиці, побачив світ поет, і той світ був йому прекрасним, допоки очі не доглянули людської убогості, яка на тлі розкішних пейзажів здається страшнішою, ніж на фоні одноманітного рівнинного овиду. Єдиному синові досить заможних людей життя могло стелитися м'якими й веселими веретами, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати з рідного села, бо воно лежало на теренах воєнних операцій. Хто знає, можливо, доля біженців залишила маленькому Богданові назавжди ту печаль, про яку згадує його гімназіальний учитель Л. Гец: «В класі Антонич нічим спеціально не відрізнявся, але не був таким веселим, як його товариші». Урбаністичні мотиви й образи з його останньої книжки «Ротації», напевне, пов'язані з тими враженнями, які витис на дитячій душі похмурий в ті часи Відень – столиця конаючої Австро-Угорщини. Ольга Олійник, наречена Антонича, згадує: «Оповідав мені про те, як манджав вулицями Відня, орієнтуючись тільки за кіновими фоторекламами, які дуже докладно пам'ятав. А щоб не потрапити під колеса авто, увесь час ішов хідником попід самими мурами».

    Важко сказати, як і хто саме виховував майбутнього поета. Ольга Олійник розповідає про пістунку, яка читала напам'ять малому Антоничеві поезії Шевченка, оповідала казки, співала колискової. Різні хворощі нападали хирлявого з природи сина Антоничів, і він не ходив до початкової школи, а готувався у приватної вчительки складати іспити до гімназії. Чи не та вчителька своїми книжками, як і няня своїми співанками, спричинилася до того, що в польській гімназії в Сяноці Антонич горнувся до українського товариства студентів?

Ведучий 1. Учився Антонич добре. Але, як пише Ольга Олійник, «не любив вириватися вперед». Дуже цікавий факт подає все та ж Ольга Олійник про замилування Антонича музикою. Він не лише любив грати на скрипці, а й пробував компонувати сам музичні твори. Одну його річ «грала ціла гімназія».

Ведуча 2.   З 1928 по 1933 рік Антонич навчається у Львівському університеті на філологічному, чи, як тоді говорили, на філософському факультеті. Гурток україністів часто заслуховує його філологічні студії. Перед університетськими друзями виступає Антонич так само з читанням своїх поезій. У 1931 році виходить перша книжка Антонича «Привітання життя», яка привернула до нього увагу львівської літературної громадськості. Майже одночасно з «Привітанням життя» поет готував збірку релігійної лірики під заголовком «Велика гармонія». Знаменно те, що він не опублікував її.

     Закінчення університету збіглося в Антонича з видатною подією в його житті - виходом у світ другої збірки «Три перстені». Ця книжка поставила Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників.

Ведучий 1.  Після закінчення вищої школи Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої і жив.

   Антонич був неодружений. Неподілена туга молодості відіграє неабияку роль у зростанні напруги письменницького слова. Так було і в цього самітника, що з усіх жіночих примх знав тільки буркотливість своєї старомодної тети, в якої мусив мешкати.

  За чотири роки (1933-1937) Антонич написав ще три книжки, але тільки одна з них, «Книга Лева», вийшла за його життя, 1936 року. Дві інші – «Зелена Євангелія» і «Ротації» – посмертні видання, датовані 1937 роком. На цей час припадає робота Антонича над оперною драмою «Довбуш», над мистецтвознавчими, теоретичними статтями, над романом «На тому березі», який, на жаль, так і не був закінчений.

Ведуча 2.  6 липня 1937 року Антонич помер. Він захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але тут же друга важка недуга - запалення легенів - підкосила його навіки.
Поет похований на Янівському цвинтарі у Львові. На його могилі стоїть скульптура відомої майстрині Феодосії Бриж, твір, який є відбитком життєствердної філософії співця «млосної зелені» й «полум'яної блакиті».
Ведучий 1. «Привітання життя» – це насамперед жорстока школа поетичної форми. Антонич випробовує тут свої сили, ставлячи перед собою розмаїті завдання на винахідливість у римуванні, звуковій будові рядка, ритмомелодиці строф і цілих віршів. Прикладом задачі на поєднання ритму, мелодії і навіть графічного зображення вірша може послужити закінчення поезії «Осінь»:

Учениця.
П'яне піано на таніні трав
вітер заграв.
Спіють дні все менші,
нерівні, діють по півночі півні
і
ості, осокори,
рій ос
і ось
вже осінь
і
о
осінь
інь
нь.

Ведуча 1.     Щоб дізнатися, як робленість форми спричиняє робленість змісту, прочитаємо уважно сонет Антонича «Божевільна риба»:

Учень.

Дзюрить, дзичить, дзюрчить, дзирчить вода,
мелод'ї грає на каміння флейті,
а в білих пін хвилястогривім рейді
риб щічки розцвітають з глибу дна.

Над плесо вискочила з них одна,
та, сонця колесом побита в леті,
упала вниз. Відтоді є в хвиль меті
самітна та німа, хоч молода.

Поете! Чорний шлях твій, чорна скиба,
не заспокоїть сірини багонце
чужа ржа біржі, гниль коржава гриба.

І мрій снуєш срібнясте волоконце,
і вверх глядиш, мов навіжена риба,
яка побачила хоч раз вже сонце.
Ведуча 2. Ніби над звукописом ранніх своїх творів роздумує Антонич у «Книзі Лева»:

Учень.
Узори гарних слів, мережка,
екстракти мови в срібній чаші –
хай їх краси аптекар зважить!
Ні, не туди, коханий, стежка!
Символіка завбога наша
і орнаментика засіра.
Де ж міра мір, єдина міра?

Ведучий 1.  Антонич швидко розвивався й зростав як художник завдяки болісному вирішуванню для себе світоглядних і кардинальних питань, що єсть людина і що єсть Бог. Спираючись на літературну ерудицію, вглиблюючись у філософські погляди титанів світового письменства, поет після душевних мук і вагань прийняв пантеїстичну «віру». В поезії «Щастя» він писав:

                             «Я є рушниця, радістю набита, якою вистрілю на честь життя».

Ведуча 1. Не тільки «на честь життя», а й на його поглиблене розуміння, на його захоплене подивування пішла навіки захмелена сонцем і любов'ю радість душі Антонича, радість воістину великої душі.

    У кожної людини буває такий день, коли вперше радієш сонцю, коли вперше деревами тішишся, збагнувши, що вони гарні, коли тихі радощі, збуджені в душі красою листка чи пелюстки, вперше переходять у здивування, а здивування - в таке почуття, яке за браком точнішого слова назвати можна щастям. Такі дні, здається, більшість людей переживає в дитинстві. До таких днів ми повертаємося спогадами. І нема на світі зеленішої левади, як та, через яку біліла твоя перша стежка до школи, і деревини кращої немає, як та, в якій ти вперше впізнав живе єство, і сонця ласкавішого нема, як те, яке хотів ти підняти, немов блискучий таріль, із голубого дна калабані.

     У сфері таких почуттів живе Антонич «Трьох перстенів». Між дитинством і зрілістю людини напинає він невидимі проводи, по яких біжать з найпершої дитячої ясності мозку до нинішньої його серйозності й затемненості образи, ніби сигнали.

Учень.

На кичерах сивасті трави,
черлений камінь у ріці.
Смолиста ніч, і день смуглявий,
немов циганка на лиці.
Розсміяні палкі потоки,
немов коханці до дівчат,
злітають до долий глибоких,
що в сивій мряці тихо сплять,
і куриться із квітів запах,
немов з люльок барвистих дим
                                        «Елегія про співучі двері».

Ведуча 1. Поет поринає і пориває за собою читача в розкоші молодого зору, слуху, дотику. Його «пейзажі споминів» дитячих місць безконечно знадливі лемківським колоритом. У той же час вони суто українські. Не знати, де Антонич більше заслужив на славу майстра,- чи у створенні свого нового мистецького світу, чи в умінні поєднувати його з рідними кожному українцеві барвами дитинства:

Учень.

Корови моляться до сонця,
що полум'яним сходить маком.
Струнка тополя тонша й тонша,
мов дерево ставало б птахом.
З гір яворове листя лине.
Кужіль, і півень, і колиска.
Вливається день до долини,
мов свіже молоко до миски
                                    «Село».
Ведуча 2.  У вірші, що має дуже людську назву «Хліб насущний», Антонич каже:
До дна землі
й до дна цупкого слова
вдираюся завзято і уперто
і видираю в заздрісної смерті
пісні,
п'яніння,
ночі й дні.

Ведучий 1.  Після 1968 року,  коли у видавництві «Радянський письменник» вийшла друком книжка Антонича «Пісня про незнищенність матерії», його творчість була сприйнята деякими літературними критиками й письменниками як ворожа радянській системі. Його поезія піддавалась обструкції, перекручуванню, а самого автора «Трьох перстенів» називали «прислужником буржуазії та реакційного клеру» лише за те, що його було нагороджено премією Товариства письменників і журналістів, патроном якого виступав митрополит Андрей Шептицький.

Учень.

Крилата скрипка на стіні,
червоний дзбан, квітчаста скриня.
У скрипці творчі сплять вогні,
роса музична срібна й синя.

 

В квітчастій скрині співний корінь,
п’янливе зілля, віск, насіння
та на самому дні три зорі,
трьох перстенів ясне каміння.

 

В червонім дзбані м’ятний трунок,
зелені краплі яворові.
Дзвони, окриленая струно,
весні шаленій і любові!

 

Підноситься угору дах,
кружляє дзбан, співає скриня.
І сонце, мов горючий птах,
і ранок, спертий на вориння.

                            «Три перстені»

 

 Ведуча 2.    І сьогодні, і завжди буде жаль, що цей чоловік жив так мало. А з іншого боку, насувається страшна думка про те, яким поетом був би Антонич у повоєнні дні в радянському Львові, де його знайомим і прихильникам доводилося нидіти й тремтіти, переживаючи приниження й духовну скруту, аналогічні до тих, що відчував на початку 30-х років Павло Тичина. Сумно, коли в одній людині сходяться геніальна молодість і бездарна, покалічена старість. Одначе наважимося твердити, що хто був геніальний бодай один день, той має право на безсмертя. Тим паче таке право має Антонич. Бо йому вистачило одного десятиліття, щоб реалізувати свою творчу потугу.

 Ведучий 1.    Якщо нам болить його передчасна смерть, то це тому, що ми переконані в його унікальності. Які скарби духовності могли б нам відкритися, якби Антонич, як деякі його літературні ровесники й друзі, прожив ще скількись там років за межами поневоленої України.

 Ведуча 2.     31 січня 1935 року Антонич одержує літературну нагороду львівського «Товариства письменників і журналістів» за свою другу книжку. Церемонія вручення премій передбачала промови-привітання і, розуміється, виступ лауреата. Антонич сказав:  «Хочу і маю відвагу йти самітно й бути собою. Я не мандолініст ніякого гурта. Не вистукую верблів на барабані дерев'яного пафосу. Знаю добре, що криця й бунтарство, котурни й сурми наших поетів - це здебільше зекслі без покриття».

 Ведучий 1. Ідея батьківщини, вистраждана українською літературою минулого, мучила його. Вона була дорога йому не тільки як поетові, що мав якесь ніби родинне право на духовний спадок Шевченка і Франка, а й як людині, що по її національному почутті гатили молотом, намагаючись зігнути його, а воно, як цвях, тільки глибше входило в душу.

     Антонич боготворив Україну. Він духовно належав до літературної плеяди, представленої іменами Євгена Маланюка, Святослава Гординського, Олекси Стефановича, Наталі Холодної, Олени Теліги, Олега Ольжича. Одначе його патріотизм на відміну від національних почувань названих поетів мав філософську вдачу, він шукав не прямого виразу і зворушував дивиною, а не запалюючою суттю образу.

Ведуча 2.  Антоничева поезія - це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи.

 

Начало формыРіздво

Народився  бог  на  санях  
в  лемківськім  містечку  Дуклі.  
Прийшли  лемки  у  крисанях  
і  принесли  місяць  круглий.  

Ніч  у  сніговій  завії  
крутиться  довкола  стріх.  
У  долоні  у  Марії  
         місяць  —  золотий  горіх.  (1934.)

 

Дороги
Розгорнулась земля, наче книжка
(дороги, дороги, дороги).
Зашуміла трава і принишкла,
простелилась нам юним під ноги.

Тільки небо і тільки пшениця
(над нами, за нами, під нами).
Тільки безкрай і далеч іскриться,
тільки безвість вітає вітрами.

Голубінь, золотавість і зелень
(яруги, галявини, кручі).
Розспівались таємно: дзінь-дзелень
цвіркуни в конюшині пахучій.

Залізиста вода із криниці
(дороги, дороги, дороги).
О, відкрий нам свої таємниці,
дивний місяцю мідянорогий!

"Привітання життя» ( 1930 р.)

Пісня про вічну молодість

 

Запрягти  до  саней  чотири  чалі   коні    
           і   в   чвал,   і   в  чвал!    

Заіржуть  баскі  бігуни   на  реміннім  припоні,    
           аж    луна    
відіб’ється   від  скал,   від  скал.    


Тріснути  батогом   на  вітер  буйний    
           і    вдаль,   і  вдаль!    
Наші    
очі    далеччю   гартуймо,    
           а    серце   куймо    
           на   сталь,    на   сталь.    


Ударять  у  срібну  рунь   золоті   копита,    
           мов  грім,    мов  грім.    

Повними   грудима   будемо   вітер   пити,    
           під    дахом   синього   неба    
   наш   дім,    наш   дім.    


Снігів  завмерлу  тишу  вигуком  розпороти:    
           нема  турбот!    
І    сонцю   ми   поженемо  навпроти,    
           бадьорі,    радісні,    
       в   галоп,    в   галоп.    

Запрягти  до  саней   чотири  чалі  коні    
          і    в    чвал,    і    в   чвал!    

Навпростець   переїдемо    всі   перепони,    
           здобудемо    
      життя    фінал.    

Розпускають    коні    сиві    гриви,    
           пара    з    уст,    мов    дим.    
З    рвучим    вітром    буйногривим!    
           Бути    вічно    юним,    
           вічно    молодим!

Гімн життя

Іди  в  ночі,  мій  друже,  іди  вночі  на  грунь  
і  серце,  що  в  утомі,  ти  приложи  до  хвої,  
по  місяця  чолі  рукою  пересунь,  
а  може,  тиша  тугу  поволі  в  тобі  вкоїть.  

Усі  твої  маріння,  усі  думки  замовкнуть,  
вже  бур’яном  для  тебе  не  є  рудий  храбуст,  
уже  глядиш  інакше  на  рунь  гірську,  пожовклу  
і  заспіваєш  гімн  життю  —  мовчанням  уст.

 

Колискова

Вузли  доріг  затиснуті  на  горлах  сіл.  Знов  сняться  сни  минулі.  
Сідають  дні,  мов  птахи,  на  хатах  і  розгортають  крила  вітру.  
Скриплять  колиски:  “Синку,  спи,  накрию  сном  тебе,  мов  листям  мирту,  
лиш  не  ходи,  хлоп’ятко,  в  ліс,  бо  вовк  тебе  у  лісі  з’їсть,  ой  люлі!”  

Співає  на  шляху  піхота:  “Не  стелися  по  землі,  барвінку!”  
Пан  сотник  лютий:  “Покрутило  б  язики  вам,  покручі  прокляті!”  
Ударило  у  мідь  дороги,  мов  у  жовтий  бубон,  сонце  дзвінко,  
кийки  проміння  б’ють  червоним  верблем  у  калюж  рудяві  лати.  

Під  спів  піхоти  сходить  вечір.  Ще  в  розприслім  сонці  сяє  зброя.  
Вже  ніч.  До  зір  пришпилені  кокарди  літаків.  Ніхто  не  будить  
розквітлих  квіттям  снів  дитячих,  
                                                                                   і  не  бачили,  
                                                                                                           не  знали  люди,  
коли  зоря  спинилась  над  колискою  майбутнього  героя.   (1936.)

Весна («Росте Антонич і росте трава…»)

Росте  Антонич  і  росте  трава,  
і  зеленіють  кучеряві  вільхи,  
Ой,  нахилися,  нахилися  тільки,  
почуєш  найтайніші  з  всіх  слова.  

Дощем  квітневим,  весно,  не  тривож!  
Хто  стовк,  мов  дзбан  скляний,  блакитне  небо,  
хто  сипле  листя  —  кусні  скла  на  тебе?  
У  решето  ловити  хочеш  дощ?  

З  всіх  найдивніша  мова  гайова:  
в  рушницю  ночі  вклав  хтось  зорі-кулі,  
на  вільхах  місяць  розклюють  зозулі,  
росте  Антонич  і  росте  трава.  

Весняна ніч

Настурцій  ніч  і  ніч  конвалій  
Пливе  музика  радієва.  
В  саду  тривожний  жду  —  ніч  палить  —  
тебе,  далека  зоре,  Єво!  

Карузо  ночі  —  тенор  місяць  
у  скриньці  радієвій  кличе.  
Для  наших  дум  замало  місця,  
кохання  вічна  таємнице!  

І  для  сердець  замало  світла,  
землі  замало  і  п’яніння!  
Вітри  ранкові,  наче  мітли,  
з  стежок  змітають  ніч  весінню.  

 

Голос моря

Мов  гамір  труб  і  бубнів,  псалма  дзвонів,  
Мов  водоспад,  що  вниз  невпинно  рве,  
Мов  тисяч  львиць,  що  кожна  з  них  реве,  
Пташиних  буря  крил  та  крик  мільйонів,  

Сплітається  тут  тисяч  різних  тонів,  
Тут  бренькотить,  там  знов  брязк,  шум  пливе,  
А  з  цього  гімну,  тучі  й  свару  зве  
Синайського  щось  відгомоном  трону:  

“Безмежна,  вічная  симфоніє,  
В  акордах  з  вітром  віддих  бога  грає,  
З  моїм  його  хід  серця  в  змязі  б’є  

Осанна,  що  ніколи  не  вмирає.  
В  грозі  поет  моїх  крас  келих  п’є,  
Моїм  теж  глибом  в  вічність  споглядає!”.  

 

 

Микола Бажан. Поет, перекладач, енциклопедист

До 110 річниці від дня народження

З юних дебютантів другої половини двадцятих

років Бажан єдиний устиг за короткі п'ять хвилин до

«дванадцятої» (1928—31) вивершитись на богатиря

 поезії нашого сторіччя.

Юрій Лавріненко

    Народився Бажан  9 жовтня 1904 року в місті Кам'янці-Подільському, але його юнацькі роки пройшли в Умані. Батько Миколи Бажана — Платон Артемович — був військовим топографом. Виходець із селянської сім'ї з Полтавщини, П.Бажан був людиною надзвичайного розуму, моральної чистоти й суворих життєвих правил. Полк його стояв у Кам'янці-Подільському. Тут він зустрів Галину Поржецьку (тоді вчилася в Київській гімназії, згодом учителювала). Її рід — з української шляхти. Один із предків, Тиміш Поржецький, член Вільненської академії, був поетом. Його вірші латиною, датовані 1639 p., збереглися в бібліотеці Вільнюса. Інший предок був уніатським священиком, який від папи римського одержав ікону-горельєф та індульгенцію — свідоцтво про відпущення гріхів усьому роду. Нареченими вони були п'ять років. Для шлюбу треба було внести в офіцерську касу певну суму, яка гарантувала б сім'ї військового пристойне життя. Одружилися 1902 p., прожили разом 53 роки. У 1904-му в них народився син Микола, в 1907-му — Валентин, а потім — і дочка Алла.

     Коли полк перевели в Умань, сім'я переїхала туди. В домі Бажанів збиралася уманська інтелігенція, господарі й гості грали на піаніно, читали, обговорювали прочитане, ставили домашні спектаклі. Так, в інсценізації пушкінської "Полтави" роль Кочубея грав Микола, він же був режисером; у виставі "Морозко" текст, постановка й музичний супровід — теж його.

    Писати й малювати він любив змалку. У школі захоплювався історією, археологією, допомагав учителеві історії в розкопках курганів.

    З Києва до Умані вриваються нові віяння, нові імена поетів — П.Тичини, В.Маяковського, Василя Блакитного (Елланського). Писав вірші й Микола Бажан, деякі з них були надруковані в газеті "Вісті революційної Уманщини". Першу свою збірку "Контрасти настрою" (33 вірші) шістнадцятирічний Микола подарував матері на день народження.

    1920 р. до Умані приїхав театр "Кийдрамте", яким керував Лесь Курбас. Бажан був статистом і студійцем у театрі, брав участь у масовках, грав епізодичні ролі, виконував роль діда у виставі "Гайдамаки" за Т.Шевченком. За пропозицією Леся Курбаса Бажан 1921 р. інсценізував "Березневий каламут" (на вірші Василя Блакитного зі збірки "Удари молота і серця" та на окремі поезії П.Тичини й В.Чумака). Коли театр поїхав, експериментальна театральна студія продовжувала працювати, і в ній режисером, головним організатором, автором, музикантом та художником був Микола. У студії переважала молодь, знайомі та студенти Софіївської сільгоспшколи.

    Закінчивши кооперативний технікум, Бажан поїхав до Києва вступати в інститут. Склав іспити, але захворів на тиф і повернувся додому. У 1923—1925 pp. навчався у Київському інституті зовнішніх відносин та кооперативному інституті, відрізняючись широкою ерудицією в різних сферах знань — історії, соціології, філософії, мистецтві, літературі. Напрочуд швидко й багато читав, добре пам'ятав прочитане.

    Перші статті, присвячені театральному мистецтву ("Лесь Курбас і Всеволод Мейерхольд", "Буревій"), опубліковано 1923 р. Крім того, Бажан друкує вірші. Наприкінці 20-х років він уже був відомим поетом — видав збірки "17-й патруль", "Різьблена тінь", поеми і памфлети "Розмова сердець", "Гетто в Умані", "Сліпці", "Гофманова ніч", у яких домінують тема громадянської війни, урбаністичні мотиви, романтизовані образи минулого України.

    У 1929—1932 pp. він був редактором Київської кінофабрики, читав лекції в Київському кіноінженерному інституті. Був ініціатором і учасником теоретичних дискусій з актуальних проблем кінематографу, засновником української кінокритики, очолював журнал "Кіно", спрямовуючи його на вирішення питань національного кіномистецтва. Багато писав про творчість українських кінодіячів. Одним із перших визначив місце фільмів О.Довженка в історії української культури, радянського і світового кіно (статті про "Звенигору", "Арсенал", "Землю", брошура "О.Довженко").

    У 30-ті роки Бажан пише поеми "Число", "Смерть Гамлета", "Трилогія пристрасті", "І сонце таке прозоре", "Безсмертя", цикли "Грузинські поезії", "Узбецькі поезії", "Бориславські оповідання", збірку "Ямби", поеми "Мати", "Батьки й сини". 1938 р. в Києві, на вечорі В.Качалова у Будинку Червоної армії, Бажан познайомився з Ніною Лayep, жінкою надзвичайної вроди. Він мав дружину й дочку, Ніна — чоловіка, але стосунки в родинах не склалися. І в 1939 р. вони були вже разом. У 1944-му Бажани оселилися в Києві на вулиці Рєпіна (нині — Терещенківська), 5. Благородні й теплі стосунки вони зберегли до глибокої старості.

    У листах до дружини Бажан писав, що був би нікчемним і самотнім, якби не їхня любов: "Давай одне одного ще більше берегти. Ніщо не згасло, не пройшло, все з нами: я горджуся тобою, твоєю і своєю любов'ю, бо вона запорука, ознака кращого, що є в мені і в тобі".

    У роки Другої світової війни Бажан — головний редактор газети "За Радянську Україну". Написані "Клятва" (вірш-девіз), збірник "Сталінградський зошит", "Балада про подвиг".

    Цикл віршів "Київські етюди" присвячений звільненому Києву. В історичній поемі "Данило Галицький" показано переможний опір слов'янських дружин німецькій агресії у XIII ст.

    З 1945 р. Бажан часто бував за кордоном — у Польщі, Великій Британії. На засіданні III Комітету ООН виступив із доповіддю про репатріацію біженців. Під впливом цих поїздок написав цикл поезій "Англійські враження". їздив також до Веймара на святкування 200-річчя від дня народження Гете, був у США, брав участь у роботі Генеральної Асамблеї ООН.

    У 1960—1972 pp. Бажан був віце-президентом Товариства європейських письменників, із центром в Італії, де в нього згодом з'явилися друзі — письменники Анджелетті, П'євене, Бутітто, художники Карло Леві, Ренато Гуттузо, мер Флоренції Ла Піра.

    Він переклав кілька сонетів Мікеланджело, зібрав під однією обкладинкою все найдосконаліше з написаного про генія Відродження, об'єднав з іншими перекладами, додав репродукції. Так з'явилася унікальна книга. Завдяки схильності поета до образної філософії мистецтва з'явився триптих "Перед статуями Мікеланджело", "Зустрічі", "Ірис Флоренції", у якому показано звитягу розуму над хаосом.

    Тематичною широтою і філософічністю позначені збірки 60-х — "Італійські зустрічі", "Чотири оповідання про надію" та "Уманські спогади".

    Для поетичного натхнення Бажан потребував музики, під впливом якої втілював свої асоціації в поетичні образи. Так виник цикл віршів "Нічні концерти" (1978) — враження від музики М.Леонтовича, Д.Шостаковича, Ф.Шуберта, Я.Сібеліуса, від пісень Едіт Піаф.

    Бажан — талановитий майстер художнього перекладу. Приїхавши вперше у двадцять шість років до Грузії, він безмежно закохався в цю країну. Подружився там із багатьма діячами культури, зокрема з Марікою і Симоном Чіковані, Іраклієм Абашідзе, Константіне Гамсахурдіа, родиною Асатівані, Натою Вачнадзе, яка зіграла головну роль у кінофільмі, знятому за сценарієм Миколи, з Карло Каладзе, Тамарою Абакелія, автором пам'ятника Лесі Українці й ілюстратором першого видання Бажанового перекладу українською мовою поеми Шота Руставелі "Витязь у тигровій шкурі". У Київському драматичному театрі ім. І.Франка було поставлено, також у його перекладі, виставу за п'єсою польського драматурга А.Тарна "Звичайна справа" (1954). Бажан переклав також лібрето численних опер. Те, що запало в душу поета в молоді роки, наполегливо реалізувалося у зрілій творчості. Бажан перекладав Й.В.Ґете, Р.М.Рільке, Ф.Гельдерліна, Г.Гейне, Ц.Норвіда, А.Міцкевича, Р.Тагора, А.Навої, Данте Аліг'єрі, О.Пушкіна, В.Маяковського та ін.

    Якось він одержав листа. Повідомляли, що професор О.Пріцак, котрий очолював відділ української літератури Гарвардського університету, висунув кандидатуру Бажана на здобуття Нобелівської премії 1970 р. Микола Платонович подякував за увагу й честь, але висловив сумнів у доречності пропозиції: "Я чудово розумію — Ви вкладаєте в цю ініціативу більш широке, глибоке і важливе значення, ніж моя скромна особа, бажаючи цією акцією привернути увагу західноєвропейської та американської громадськості до української культури. Але не без підстав побоююсь, що моя кандидатура для цього не придатна".

    Попри широке коло інтересів і активну державну діяльність, Бажан був насамперед письменником, у якому жило почуття відповідальності за літературний процес загалом. Як секретар Спілки письменників СРСР (1954—1959), приділяв багато уваги спілчанській роботі, особливо творчості молодих. Захоплювався творчістю Івана Драча, бачив у ньому свого учня, спадкоємця й наступника. Радів успіхам Дмитра Павличка (вважав його одним із кращих українських ліриків і блискучим перекладачем), В.Коротича, Л.Костенко, Б.Олійника, Р.Чілачави, М.Фішбейна (називав їх молодими класиками).

    А своїм учителем і покровителем вважав Леся Курбаса, якому присвятив поетичний цикл — варіацію на тему Р.М.Рільке "Надію я розшукую свою..."

   Ідея видання різних енциклопедичних словників і багатотомної Української Радянської Енциклопедії виникала неодноразово. Але тяжкі наслідки війни відсунули створення технічної бази й редакційного колективу УРЕ до кінця 50-х. Цій славній справі, будучи її ініціатором, але не залишаючи літературної та громадської діяльності, Бажан присвятив останні 26 років життя. Результатом напруженої праці (1957—1966) ста¬ло 17-томне видання першої Української Радянської Енциклопедії, незмінним головним редактором якої він був. Згодом побачило світ друге — 12-томне видання УРЕ українською і російською, а також шеститомна "Історія українського мистецтва", двотомна "Історія АН УРСР", перша в СРСР "Енциклопедія кібернетики", двотомний "Шевченківський словник" та ін. Велику увагу редакція УРЕ приділяла 26-томному видан¬ню "Історії міст і сіл України". В архіві видавництва зберігаються матеріали з правками Бажана. У друк не йшла жодна стаття без його особистого редагування. У листі з лікарні 16 грудня 1977 р. він писав: "Мабуть, дійсно: без Енциклопедії, якщо все буде у мене в порядку, мені зараз не обійтися, навіть не в зв'язку із зовнішніми причинами, а із внутрішньої потреби. Чекаю перший том" (другого видання УРЕ. — Авт.).

    Усередині 70-х років з'явилися перші тривожні симптоми хвороб, які мучили Бажана до останнього дня життя. Друзі поета й, насамперед, дружина Ніна Володимирівна, дедалі настійніше радили залишити роботу в Енциклопедії, поберегти сили. Але він був занурений у справи, йому ніколи було думати про здоров'я.

    Він був у розквіті творчих сил. Вірші кінця 70-х ознаменували новий злет поетичного таланту. Вийшло чотиритомне зібрання його творів. Тяжкохворий Микола Платонович продовжував роботу навіть у лікарні, працював над перекладами Ф.Гельдерліна. Вони вийшли окремою книжкою 1982 р. в серії "Перлини світової лірики": "Я передаю музику — музику двадцятого століття, масивну, дисонансну; така і мелодика вірша, де веде не скрипка, а барабан. Це Шостакович, Шенберг. Пісня мені не дається. Хоч я і перекладав лібрето опер. І я завжди прагнув писати масивно, густо, конкретно". Він, як завжди, був підтягнутий, зібраний. Схуд, але був елегантним і красивим. Драматично переживав свою малорухомість, неможливість подорожувати, зустрічатися з людьми.

    Але хвороба не зламала його волі. Незважаючи на заборону лікарів, писав, працював у Енциклопедії. З неослабною увагою стежив за новинками літератури, мистецтва, подіями суспільного життя. Восени 1983 р. провів Всесоюзну нараду працівників енциклопедичної галузі в Києві. А в листопаді його не стало.

    З 1988 р. Головна редакція "Української радянської енциклопедії" (нині — видавництво "Українська енциклопедія") носить ім'я Миколи Бажана.

 

Один із «неокласиків»

Михайло Драй-Хмара. Коротко про поета

     Драй-Хмара Михайло Опанасович народився 10 жовтня 1889 року в селі Малі Канівці на Золотонощині (нині - Чорнобаївський район Черкаської області) в козацькій родині. Він рано залишився без матері. Батько зміг дати синові добру освіту. Спершу Михайло закінчив Золотоніську школу, а згодом - Черкаську гімназію. 1906 року за конкурсом вступив до знаменитої Колегії Павла Ґалаґана в Києві, де вчився разом із П.Филиповичем. 1910 року став студентом історично-філологічного факультету Київського університету, після закінчення якого (1915) був залишений на кафедрі слов'янознавства для підготовки до професорського звання. 1913 року відряджений за кордон, де студіював фонди бібліотек та архівів Львова, Будапешта, Загреба, Белграда і Бухареста. З початком першої світової війни як професорський стипендіат працював у Петроградському університеті, а 1917 року повернувся в Україну. В 1918-23 р.р. - професор Кам'янець-Подільського університету. З 1923 по 1929 рік - професор кафедри українознавства Київського медичного інституту, а в 1930-33 роках працював у Науково-дослідному інституті мовознавства при ВУАН.
    Михайло Драй-Хмара належав до угруповання "неокласиків", хоча до кінця не позбувся символістичних впливів. Його поетичній палітрі притаманні вкрай загострені ліричні емоції, його соковито-язичницька лексика наповнена неологізмами. До класичних форм сонета, яким віддавали перевагу "неокласики", він звертається тільки наприкінці 20-х років. За життя Драй-Хмари вийшла друком лише одна книга поезій "Проростень" (1926). Дві інші ("Сонячні марші" та "Залізний обрій") так і не побачили світу аж до 1969 року.
   Як літературознавець, глибоко обізнаний із багатьма слов'янськими літературами, Драй-Хмара своїми розвідками добре прислужився розвиткові історико-порівняльного методу. Щоправда, йому вдалося видати лише монографію "Леся Українка" (1926).

     Вперше Київським відділом ДПУ (за звинуваченням в приналежності до контрреволюційної організації в Кам'янець-Подільському університеті) Михайла Драй-Хмару заарештовано 21 березня 1933 року. Однак тодішньому слідству забракло доказів, і невдовзі, 11 травня, його випустили із-за ґрат. Та тільки 16 липня 1934 року його справу, за № 3391 було припинено, і професор Драй-Хмара, нарешті, був звільнений від підписки про невиїзд.
    Одначе повторного арешту лишилося чекати недовго. 5 вересня 1935 року було виписано ордер № 28 на арешт колишнього професора, а тоді рядового викладача української мови. Наступного дня оперуповноважені Сергієвський і Бондаренко арештували Драй-Хмару в його помешканні. Звинувачення стандартне: націоналістична контрреволюційна діяльність. Драй-Хмара вперто заперечував це. Тоді його справу під № 101 ЗО жовтня 1935 року з'єднали зі справою П. Филиповича під № 99, а 22 листопада справи П. Филиповича і М. Драй-Хмари були "підверстані" до справи № 1377 "Зерова і групи". Проте й тут М. Драй-Хмара вперто заперечував свою приналежність до міфічної контрреволюційної організації, і слідчі змушені були знову повернутися до справи № 101.

    Вона розглядалася 28 березня 1936 року в Москві на засіданні Особливої наради при НКВС СРСР під порядковим номером 88. Вирок лаконічний: "Драй-Хмара Михаил Афанасьевич - за к.-р. деятельность заключить в исправтрудлагерь сроком на пять лет, считая с 5.9.35 г." Так Драй-Хмара опинився на Колимі.

    Тут постановою трійки УНКВС по Дальбуду від 27 травня 1938 року йому додають ще десять років за нібито участь в антирадянській організації і антирадянську пропаганду вже в таборі.

   Як засвідчено в документах про реабілітацію, М. Драй-Хмара помер 19 січня 1939 року "від ослаблення серцевої діяльності". Реабілітовано письменника після перевірки табірної справи в Магаданській області 28 листопадда 1989 року.

    Існує ще одна версія смерті Михайла Драй-Хмари. За спогадами П.Василевського у  статті "Так він загинув на Колимі" в "Літературній Україні"  від 2 жовтня 1989 р. письменник у квітні 1939 року став на місце смертника під час одного з чергових розстрілів кожного п'ятого в шерензі, врятувавши цим невідому молоду людину...

 

Долі своєї я не кляну...

Долі своєї я не кляну
Бути луною, будить луну.

Віршником був я рунних полів —
Гнівом на дуків дух мій горів.

Пісня — посестра, степ — побратим, —
вольная воля трьом нам усім.

Двічі я зрадив ніжну сестру.
Потім побачив: без неї умру...

Втретє ми стрілись на чужині,
Як запалали перші огні,
І положив святий зарік —
Не розлучатись навік.

Брате мій, сетро, любі мої,
Вітер жене нас у дивні краї.

З вітром ми щирі: вітер — наш друг, —
хто цей розірве четверокруг?

Я і посестра, вітер і степ —
Ніжність і воля, сила і креп.

Бути луною, будить луну, —
Долі своєї я не кляну.

Мати

І

На чолі вінчик паперовий
і хрест вощаний у руках.
Не усміхнуться чорні брови,
хоч квітне усміх на устах.

В журбі васильки й рута м´ята.
Задумавсь ладан в синіх снах,
і сумно-сумно пташенята
квилять у неї в головах.

ІІ

Убогий цвинтар і ворота, —
та як побачить, як обнять?
Встрягають ніжки у болото:
Весніє — журавлі летять.

Не розлучила матір з сином
і невблаганно люта смерть —
і він розцвів над нею крином,
любов´ю сповнений ущерть.

Одцвітають півонії

Одцвітають півонії! Кров´ю
Забагрилась навколо земля, —
То владичиця смерть над любов´ю,
Над красою тріюмф свій справля.
Переможная, спис твій і в мене
У скривавлених грудях стримить,
Але серце цвістиме огненне
Як остання весна зашумить!

 

Лебеді

Присвячую своїм товаришам

На тихім озері, де мріють верболози,
давно приборкані, і влітку й восени
то плюскоталися, то плавали вони,
і шиї гнулися у них, як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло, находили морози
і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, —
плавці ламали враз ті крижані лани,
і не страшні були для них зими погрози.

О, гроно п´ятірне нездоланих співців!
Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір´я Ліри,
де пінить океан кипучого життя.

Поки не вмру, не перестану...

Поки не вмру, не перестану
Тебе шукати на землі
І серце зоряного лану,
Де Твої плинуть кораблі.

Засклеплена в глухій яскині
Моя бунтується душа —
О, де те небо, де те синє,
Що смертний біль її втіша?

Дихни на неї, як в дитинстві,
Що в землю з ненькою лягло,
І не цурайсь мене — я син твій —
І пригорни моє чоло.

 

Загадковий співець таємничої Волині

До 115-річчя від дня народження Олекси Стефановича

     Дослідники фіксують точні дані про дату, місце народження поета. Запис у церковно-метричній книзі від 5 (за новим стилем - 18) жовтня 1899 року під № 38 свідчить: y селі Милятин Острізького району в сім'ї священика Короната й Олександри Стефановичів народився хлопчик, якому дали ім'я "Алексий". Хрестили дитину 8 листопада, духовними батьками стали "сільський фельдшер 6-ої дільниці Острізького повіту Василь Черехівський і донька священика із сусіднього села Могиляни Миколи Страшневича - Ганна". Таїнство хрещення здійснили священик Андрій Літославський (батько дружини Короната Стефановича) з псаломщиком Андрієм Вижевським. (Хотілося б сказати, що захоплення поезією не було для Олекси випадковим: його батько писав вірші на духовно-релігійну тематику (нам відомі чимало його публікацій в "Прибавлениях к Почаевскому листку" -1906-1908 рр.).

    У 1914 році Олекса закінчив Клеванську духовну школу, в 1919 - Волинську духовну семінарію. Але священиком так і не став. Еміграційна хвиля часів поразки національно-визвольних змагань занесла його в Чехословаччину.

    Поки що нема відомостей про те, де і як жив поет у 1920-1922 роках - чи в Житомирі, чи в рідному Милятині, де бідувала мати (батько помер ще раніше). Не знаємо достовірно і про те, що змусило його покинути батьківщину. Ймовірним є припущення дослідника Леоніда Череватенка: "...Ніякої безпосередньої участі в громадянській війні Олекса Стефанович не брав, тобто не мав конечної необхідності залишати батьківщину і стрімголов тікати на чужину. Головним у його рішенні податись на еміграцію було неприйняття дійсності, з якою він зіткнувся, але якої не хотів бачити на рідних землях".

    У Празі навчався на філософському факультеті Карлового університету, з 1928 року відвідував літературно-мистецькі курси в Українському вільному університеті. Як поет виступив з 1923 року на сторінках журналів "Нова Україна", "Український студент", "Студентський вісник", "Змагання" (Прага), "Літературно-науковий вісник" (Львів). За кошти української громади студентів з Волині, Холмщини, Полісся й Підлісся у 1927 році вийшла перша книжка ліричних творів Олекси Стефановича під безпретензійною назвою "Поезії" (1923-1926). Молодого поета підтримали Є. Маланюк та інші літературні критики та поети.

    У 1931-32 pp. працював над докторською дисертацією "Амвросій Метлинський як поет". Очевидно, вибір теми наукового дослідження визначився інтересом поета, світовідчуття якого у своїй основі було романтичним, до першоджерел українського літературного романтизму XIX століття.

    Другу книгу "Stephanos І" випустило у світ видавництво "Дніпрові пороги" (Прага) через 12 років - у 1939. Відтоді і до кінця життя поета його книги не виходили. З 1944 року він перебував у Німеччині, а з 1949 переїжджає у США і мешкає в м. Боффало. Там через несприятливі умови життя ("Я зараз не поет, а чорнороб... Працюю, як на свої роки, досить тяжко"), відсутність читацької публіки (одному з редакторів, який висловив намір видати його твори, відповів гірким запитанням: "Кому потрібні сьогодні, та ще й тут, поети і їх поезії?") настала 15-річна перерва у його творчій роботі. Це навіть важко уявити, адже поезія була формою його життєдіяльності. Знову почав писати з 1964 року. Помер 4 січня 1970 року.

    Його поховали в м. Боффало, але потім перенесли останки до містечка Бавн Брук. Літературознавець Іван Фізер так описує той день: "Далеко на небосхилі, де-не-де, блукали білі хмарини, а у виструнчених навколо кладовища тополях дзвеніла тиша, бо "єдино їй дзвеніти біля смерти"... Хоронили Олексу Стефановича, одного з найцікавіших сучасних українських поетів. За труною йшло тільки двоє людей - поет Рубчак та автор цих рядків. Не було тут ні помпезного ритуалу, ні поминальної тризни, ні тих, що в годину смерти інших шукають публічного самоствердження. Перефразовуючи один із його віршів, був тільки Поет... І була Вічність".

    У 1975 році в Торонто (Канада) вийшли "Зібрані твори" Олекси Стефановича. Видання фундувалося управою Товариства волинян у Торонто. Упорядник книги відомий поет Богдан Бойчук включив до неї опубліковані збірки, а також підготовлені самим автором рукописні збірки "Бїерпапоз ІІ", "Кінцесвітнє", добірку "Фрагменти І", додав вірші поета з різних журналів та газет і останні поезії ("Фрагменти П"), дві його літературно-критичні статті та спогади про нього під спільним заголовком "Складаний портрет поета як людини".

    Автор "Вступної статті" Іван Фізер зробив спробу ввійти в "магічне коло" Стефановичевої лірики, розгадати його "незвичний мовний код", осягнути своєрідність його поетичної свідомості, образної системи. На останніх сторінках книжки було подано коротку біографічну довідку, яку й донині використовують дослідники його творчості в Україні, уривки споминів Галини Лащенко, Марини Антонович-Рудницької, священика П. Івахова, упорядника книжки Богдана Бойчука, листування Б. Бойчука та О. Стефановича. З цих матеріалів постає образ О. Стефановича як людини: "Він був середнього зросту, з високим відкритим чолом і чорними очима. Темне, кучеряве волосся наче німбом обрамовувало його смагляве обличчя... Його вдача - скромна, замкнена в собі..., вражлива й недовірлива, тримала його завжди відсторонь від людей і не сприяла близьким зв'язкам... Був самітник по натурі... Був дуже милий, емоційний, мав тонку інтуїцію... Уникав, звичайно, великого товариства. Був ніби постійно насторожений, але разом з тим обеззброювала нас його наївність і чарівна, майже, дитяча усмішка. Стефанович страшенно бідував..."

     Стефановича в Україні та за її межами мало знають. Точніше — майже не знають. На це були різні причини — еміграція поета, його замкнутість, «таємничість», малотиражне видання творів, яке робило й робить їх малодоступними. Правда, зараз є Інтернет, за допомогою якого можна їх віднайти.

    Той, хто мав можливість познайомитися з творчістю поета, був від нього в захваті. Видатний український прозаїк XX ст. Улас Самчук, земляк і знайомець Стефановича, вважав, що творчий доробок письменника «увійде в історію літературної нашої мови як цілком виключний звук поетичної мови нашого народу», а польський поет Юзеф Лободовський твердив (і, певно, не безпідставно), що Стефановича в нас радо би «позичили» сусіди, «бо ні в Росії, ні в інших слов'ян такого поета немає».Творчість Стефановича цікава не лише сама по собі. ЇЇ доля, а також доля її творця є зразком того, як таланти, зрощені на українській землі, хиріють, стають «пропащою силою». На жаль, приклад Стефановича далеко не перший і не останній.

Плач Ярославни

Мури якісь, хтось ридає на мурах,
А перед мурами степ…
Де б це, скажи мені, вірний мій джуро,
Ми опинилися, де б?

Мрія далека про соняшний виплив —
Пасмуга світла бліда.
Хто це отрути смертельної випив,
Хто це так рано рида?

Чуєш? Зозулею хоче злетіти,
Хоче у далеч кудись…
Чув те квиління жіноче, що вітер,
З мурів здійнявшись, доніс?

“Я б, — каже, — в зелень його перенесла,
В зелень з кривавих калюж!
Дайте мені ви для синяви весла!
О, не даєте… Чому ж?..”

Чуєш? Ридає до вітра, до сонця…
Впала на камінь, ячить…
О, який сумний, заплаканий сон це!
                 О, яка гірка це мить!   (Прага, 1923)

Молитва

О Ти, що тамо, де Почаїв,
Під небом вставши голубим,
Далеко в простори засяяв
Золотоглавієм своїм,
О Найсвятішая, Єдина,
До стіп схиляюся чиїх,
Умилостив свойого Сина,
                       Щоб від одра її воздвиг! (Прага, 1926)

 

Вічна слава

Доби славної та великої
Піднесемо ми корогви!
Буде хвала йому, тому рикові,
Тому львиному — “йду на ви!”

Слава князеві недосягнена:
Він як пард ходив, був як тур.
Слава часові, коли загнано
Руський цвях в царгородський мур.

Слава лицарям: над їх чолами
Нахилялась лише гроза.
Їм за п`угари були ш`оломи.
Годував їх кінець спис`а.

Славмо княжу могутність лев’ячу
І козачу силу жаску.
Слава вічная Конашевичу
За похід його на Москву.

Слава гетьманові Виговському.
Скільки часу не утекло б,
Злонапасникові московському
Не забути про Конотоп.

Задвигтіла гора Андрієва,
Клекотить Михаїлів град…
Слава дневі вступу до Києва.
Слава граду й війську стократ!

І віквічно пребудь прославлена
— Божих воїв тобі салют! —
Замордована, закривавлена
                     Перемого Базару й Крут. (Прага, 1940)

Сонет

Із Подєбрад до Праги і назад,
Щоб завтра знов полинути, як птиця,
Якій ніде надовго не спуститься,
Якій простір і вітер, а не сад.

Хай вигнання часами у стократ
Бува темніш і тяжче, ніж темниця, —
Іще ясніш і різьбленіше сниться
На чорнім тлі золотоверхий град.

Давно душа подружена з піснями —
І виться б їм над ночами і днями,
Але мудріш од співу німота —

Владніше струн уміє вона звати
У висоту, де світиться мета
                       І віє дух офіри і посвяти. (Прага, 1929)

Ялинка

І

Не  лише  міста  і  села,
Людські  села  і  міста,
Облетіла  вість  весела
Про  сповитого  Христа.

Скрізь  пронеслася  по  світі,
Скрізь  той  вітер  пролетів...
Як  рокочуть  верховіття
Розколиханих  садів.
Од  стеблинки  при  дорозі
До  хмарини  угорі  —
Все  у  радісній  тривозі,
Все  у  сяєві  зорі.

Всюди  радість  господарить,
Все  дари  приготовля...
Як  ті  «Царіє  со  дари»,
Поспішає  вся  земля
Привітати  немовля.


II

А  найбільше  з  дарами  квапливе,
А  найбільше  щасливе,  ясаве  —
Царство  зелене  шумливе,
Шумливе  та  кучеряве.
Найбільшая  радість  в  природі  —
Зеленая  радість  лісів  і  садів...
Вгинатися  будуть  од  квітів,  плодів
Столи  у  господній  господі!
Сливи  щодня  наливаються  солодом,
Сливи  солодкими  стали,  як  мед.
Груші  між  вітами  світяться  золотом,
Груші  запалять  зелений  намет.
Світиться  груша  і  яблуко  світиться...
Квіти  конвалій  питаються  вас:
«Гарна  для  Панни  Пречистої  китиця
Буде  з  пахучих  роздзвонених  нас?»
Вишні  залляли  зелене  метелево
Радісно-краплим  червоним  дощем....
Кожная  квітка  і  кожнеє  дерево
Дари  готує  в  таємний  Бетлєм.


ІІІ

В  краю,  де  Півночі  влада,
В  білому  полі  одна,—
Тільки  ялинка  сумна,
Тільки  ялинка  не  рада.
«Добре  їм  там,
Під  небом  ласкавим,
Під  сонцем  яскравим...
Що  ж  я  йому  дам?
Таж  на  моїм  деревці
Ні  ягодинки,—
Тільки  сніжинки  оці,
Тільки  сніжинки...»
Але  що  це  —  сниться  чи  ява?
Хтось  ялинку  світлом  залива,
Хтось  крилом  од  вітру  закрива  —
І  голублять  розласкавлені  слова:
Не  журися,  моя  сирото,
Не  сумуй,  деревце  моє  гоже  —
З  цього  часу  без  тебе  ніхто
Не  ославить  народження  Боже,
Як  осяєш  ти  свято  Різдва,
Як  усі  тобі  будуть  радіти!
А  найбільше  —  найменші  єства,
А  найбільше  радітимуть  діти,
Як  ти  вмітимеш  вабити  їх,
Як  ти  красно  для  їхньої  втіхи
Позолотиш  на  гілках  своїх
Помаранчі,  цукерки,  горіхи!
І  не  будуть  оці  льодові,
А  полум’яних  сила-силенна
Загориться  зірок  на  тобі,
Моя  з  віку  до  віку  зелена!
Не  журися  ж,  ялинко  мала,
Королівно  Різдвяного  свята  —
До  сьогодні  ти  бідна  була,
                            Від  сьогодні  ти  будеш  багата! (Прага, 1933)

 

Зайчики

М.К.

Мете і мете.

Кругом така пустка:

Минулась капустка.

Нічого ніде.

 

Мороз – без послабки:

Вже мало не плачуть...

Все бігають, скачуть,

Постукують в лапки...

 

Дихнуть та потруть,

Та все недаремно...

Ах, як неприємно,

                        Що лапок не чуть..! ( Прага, 1936)

 

Різдвяна казка

М.К.

Що за дивна то новинка
Стала в лісі —
Засвітилася ялинка
На узліссі!
Свічечок на гілках — сила
Пресиленна —
І червона й синя й біла
І зелена!..
А горішків і цукорків —
Без рахунків!..
А під нею — цілі горки
Подарунків!..
Позбігалися із гаю
Зайці й білки,
А вона їм простягає
Свої гілки.
«Грійте вогниками лапки,
Грійте ніжки,
А після — цукорки, ябка
Та горішки...»
Як нагрілись нахололі
Їхні шубки,
Всі горішки покололи
Гострі зубки.
І цукорки їм припали
До сподоби. —
Дай ще більше, то замало
Їх було би!
Не лишилася ні криха
І від яблук...
Все їх бавило — і дзиґа
І кораблик...
Всі дарунки знадобились,
Всі гостинці.
Тільки зірка залишилась
На ялинці.
В темний гай з ялинки сяє
Тільки зірка.
І ялинка каже заям
І вивіркам:
«А тепер ідіте спатки,—
Я вберуся
І навідаю ту хатку,
Де Маруся.» ( Прага, 1940)

 

Віктор Платонович  Петров

Біографічні відомості

      Віктор Петров народився 10 жовтня 1894 р. В Катеринославі в родині священика. Дитинство Петрова пройшло в Одесі. В 1913 р. він закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 р. історико-філологічний факультет Київського університету. Одним з його викладачів, який справив вплив на Петрова був Володимир Перетц. Петров отримав срібну медаль за свою дипломну роботу «Н. М. Языков, поэт пушкинской плеяды. Жизнь и творчество» і залишився в університеті як професорський стипендіат (1917–1920). Пізніше Петров працював в Етнографічній комісії Української Академії наук. Разом з Андрієм Лободою був редактором Етнографічного вісника (1925–1929) та головою Етнографічної комісії (1927–1933).

     В 1920-ті роки Петров належав до кола неокласиків. В ці роки він познайомився з дружиною Миколи Зерова — Софією Зеровою — з якою у нього починається роман. В 1930 р. Петров отримав докторат за дослідження «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». В цьому ж році фігурував у справі фіктивної Спілки визволення України, в результаті чого був знятий з посади керівника Етнографічної комісії і понижений до посади наукового співробітника. В 1941 році короткий час був директором Інституту українського фольклору. В 1941 р. науковець знаходився в окупованому німцями Харкові. Видавав часопис «Український Засів» в 1942–1943 роках. В кінці війни Петров опинився в Німеччині і був пов'язаний з Українським науковим інститутом в Берліні. Був одним із засновників Мистецького українського руху. Знаходячись в еміграції, Петров в 1947–1949 рр. викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені та у Теологічній академії Української автокефальної православної церкви. 18 квітня 1949 р. Петров зник з Мюнхена. Це призвело до виникнення різноманітних версій його вбивства. Згодом виявилось, що він перебував у СРСР і працював в Інституті матеріальної історії в Москві. Від 1956 р. він працював в Києві в Інституті археології. В 1957 році Петров одружився з Софією Зеровою, яка побажала залишити прізвище Зерова. Загубивши документи під час війни,  Петров був вимушений заново захищати дисертацію в 1966 р. Віктор Петров помер в 1969 р. і був похований в Києві на Лук'янівському військовому цвинтарі (8 ділянка, 7 ряд, 4 місце).

 

Літературна та наукова діяльність

    Віктор Петров був близьким до групи неокласиків в 20-ті роки. Саме в цей час він написав більшість своїх художніх творів під псевдонімом В. Домонтовича. Твори Петрова в багатьох аспектах перекликаються з ідеями екзистенціалістів. Особлівістю творів В. Домонтовича є їхній прихований інтелектуалізм та парадоксальність.

    При тому, що Петров був агентом НКВС-КДБ жоден з його літературних творів не був написаний у стилі соціалістичного реалізму. Петров був близьким з багатьма відомими письменниками та науковцями свого часу: Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Юрієм Шевельовим та Михайлом Брайчевським.

    Після свого повоєнного повернення в Україну єдине літературне, а не наукове видання, до якого мав причетність Петров було видання вибраних творів Миколи Зерова, автором приміток до якої він був.

    Як етнограф Петров написав декілька десятків статей на такі теми, як: сонце у народних віруваннях українців, легенди про подоження відьом, культ вогню та слов'янська міфологія в Українській радянській енциклопедії. Написав ряд статей присвячених докласовому суспільству (1933). Разом з Андрієм Лободою був співредактором книги матеріалів про дніпровських лодочників (1929) та книги Євгена Марковського про український вертеп (1929). Як археолог був задіяний у розкопках Трипільської культури та ранніх слов'янських поселень. Петров вивчав скіфські пам'ятники та могильники антів. Він написав монографії про походження українського народу (1947), скіфську мову та етнос (1968) та етногенез слов'ян (1972). Він писав статті про Трипільську, Зарубинецьку та Черняхівську культуру, про давніх слов'ян, скифські та східно-слов'янські імена, гідроніми, топоніми та опублікував записки Вікентія Хвойки про розкопки в Зарубинцях.

 

Просто усміхнись...

День пам’яті Павла Глазового

     Павло Глазовий – один з найпопулярніших українських гумористів. Його вірші додають людям настрою, допомагають побачити в житті більше світлого, радісного, стати добрішими. Навіть назви книжок Павла Глазового досить чітко характеризували їх зміст: «Смійтесь друзі, на здоров`я», «Щоб вам весело було», «Весела розмова», «Хай вам буде весело». Гуморески Павла Глазового входили до репертуару народних артистів України Андрія Сови, Анатолія Паламаренка, Валентина Дуклера, Анатолія Литвинова, Ніни Крюкової, Володимира Калашникова та багатьох інших майстрів сміху. Поет, який любив веселий здоровий сміх, був щасливий від того, що пише простим людям. Іскристий гумор поета часто носив характер народного анекдоту. Але від того він не лише не губив щирої народної любові, а навіть став ще за життя легендою. Вже багато років читачі різних поколінь із захопленням читають гуморески Павла Глазового, кожний знаходячи у його творчості щось своє. Притаманні поету любов до рідної землі, до свого народу, вболівання за українську мову, українське мистецтво донесені до людей в гумористичній формі допомогають їм переосмислити своє буття. Різноманітні  теми гуморесок Павла Прокоповича Глазового: про школу і про село, про вчителів, про студентів, про жінок, тобто про життя…

Гумореска  "Осо"

— Чого плачеш? — внука Славку питає Вавило.

 — Мене, діду, у долоньку осо укусило.

 Воно, діду, таке довге,— показує Славка.—

 Трохи жовте, трохи чорне, а в хвості булавка.

Гумореска "Комарина пісенька"

 Комарика вчила мати:

—   Знай, синочку, й пам'ятай:

На чиєму носі сядеш,

 Тому й пісеньку співай.

А комарик тільки сів,

Тільки пісеньку завів

Та встромив свій хоботочок

В перенісся межи брів,

Як його по спинці ляп!

— І загинув Божий раб.

За що вбили комарика,

В баєчці питається.

А хіба ж по спинці гладять

Того, хто кусається?

Гумореска "Іменини"

 Зібралися якось гості в Козолупа Мини,

 Випивали, відзначали його іменини.

 Вийшов Мина із-за столу, взяв за руку тітку

 І пустився вибивати громову чечітку.

 Раптом хлопчик-п'ятиліток вскочив у кімнату.

 — Там тебе до телефону викликають, тату!

 — Бач, синочку, всі вітають Мину Козолупа.

 — Ні, питають, який дурень об підлогу гупа.

Гумореска "Дорогий гість"

 Прийшли в гості дядько й тітка, біля столу сіли,

 По чарчині випивали, стиха гомоніли.

 Не спускав очей із дяді кучерявий хлопчик,

 Ясноокий, повнощокий, жвавий, як горобчик.

 Раптом кинувся до гостя: — Ох ви, дядю, сила!

 Про вас, дядю, моя мама правду говорила.—

Умегелив дядько миску киселю смачного,

 Взяв хлопчину на коліна та й питає в нього:

 — Ну так що ж про мене, синку, говорила мама?

 Що у вас не пузо, дядю, а бездонна яма.

Гумореска "Дідова притча" 

Ледаченького онука поучає дід:

— Уставать раніше треба, довго спать не слід.

Чув я притчу: встав раненько добрий молодець,

Вийшов з хати, на дорозі бачить гаманець.

— Що ж було,— онук питає,— в тому гаманці?

— Звісно, що. Були там гроші, три карбованці.

— Ну, а далі,— внук питає,— далі що було?

— Молодець купив у лавці ковбаси кіло.— Внук розплакався:

— Я буду іще довше спать. Ковбасу за чужі гроші соромно куплять...

Гумореска "Помічник" 

 Мама ввечері прийшла з поля, із прополки,

А назустріч їй біжить стрибунець Миколка.

Стерегло город і сад цілий день хлоп'ятко. —-

Ну, синочку, як діла?

— Мамо, все в порядку.

Я й циганці допоміг! .

— Що ж вона робила?

— На городі і в саду курочку ловила.

А курочка як стрибне! І сховалась в просі.

Якби я не допоміг, то ловила б досі.

 

Гумореска «Брехунець»

 

Докоряє дід старенький внукові малому: 

— Я, як був таким маленьким, не брехав нікому. 

— Засвітилися лукаво очі у хлоп'яти:

 А як стали вже великим, почали брехати? 

Гумореска «Чого важко дихать»

 

Сонце палить, сонце смалить. В небесах ні хмарки.

Дві бабусі розмовляють під вербою в парку.

Та, що справа, то Параска, зліва — то Палажка.

— І чого воно сьогодні дихати так важко?

— Ой голубко, не питайте,— мовила Параска.—

Ми ж колись не знали з вами, що таке коляска,

А дітей своїх маленьких на руках носили.

Нам для цього, слава Богу, вистачало сили.

А тепер гуляє мама, як ота принцеса.

Покладе дитя в коляску — хай везуть колеса!

І ростуть з дітей персони, що ходить не звикли.

Їм давай машини всякі, різні мотоцикли.

Як залізе у кабіну, на м'якому сяде,

То таке ж уже щасливе і таке вже раде!

Вже машин тих на дорогах стільки розвелося,

Що підземні переходи рити довелося.

Кожне любить роз'їжджати та бензином чмихать.

Через це тепер і в парках стало важко дихать.

Гумореска «Де беруться діти»

— Де взялися ми? — онуки спитали в бабусі.

А бабуся пояснила в старовиннім дусі:

— Тебе знайшли на капусті, тебе — в бараболі.

Тебе знайшли під вербою, тебе — на тополі.

Тебе знайшов на соломі біля клуні татко...

І тут раптом обізвалось якесь онучатко:

— От сімейка, так сімейка! Хоч тікай із дому.

Хоч би одне появилось на світ по-людському...

 

Гумореска «Хитра макітра»

 

На базарі молоко продавала тітка

І поставила рядком хлопця-малолітка.

— Стій отут і ні на крок не відходь від мами.—

Підійшов до них дідок з довгими вусами.

Не торгуючись купив молока півлітра

І хлоп'яті підморгнув:

— В мене є макітра.

Виллю в неї молоко й кип'ятити стану.

Буде мало, то доллю ще й водиці з крану.

— А навіщо доливать? — хлопченя спитало.

Мама й так води в бідон налила немало.

Гумореска «Чудний школяр»

 Двох онуків дід старий

Посадив на руки

Та й розказує казки.

Слухають онуки.

Раптом меншенький спитав:

— А скажіть, дідусю,

Ви ходили в перший клас?

— Та ходив, Павлусю.

— От був номер! — малюки

Сміхом залилися,—

Як до школи ви прийшли

З бородою й лисі.

 

Гумореска «Онучок»

 

Лягай спати вже, онучку,— дід говорить басом.

— Я, як був таким маленьким, лягав з курми разом.

— А онучок зубки скалить: — Як же ви там спали?

Як ви з сідала, дідусю, додолу не впали?

 

Гумореска «Івасик»

 

Батько дивиться у зошит.
— Двійка, двійка... Стид і страм!
Я, їй-право, побоявся б показать таке батькам.—
А Івасик-першокласник перед ним стоїть, як туз.
— А чого,— пита,— боятись? Я тобі не боягуз.

 

Гумореска «Учення – світ...»

Зубрить дід англійську мову,
Хоч йому вже близько ста.
З словником казки дитячі
Помалесеньку чита.
— Пліз гет май шюз мендід, бабо! —
Раз повів він мудру річ.
Баба злиться: — Що це значить?
— Постав валянки у піч.—
Вранці баба діда будить:
— Гей-окей! Шурлей-мурлів! —
Дід питає: — Що це значить?
— Правий валянок згорів...

 

******

Молодий мотоцикліст
Мчить, як вихор, через міст.
Гуркотить мотоциклет,
Як старе корито.
А назустріч старшина.
- Стій! - кричить сердито. -
Ви куди так летите?
Спішите в могилу?
- Ні, до загсу везу
Мотю свою милу.
- Що? - питає старшина. -
Я не бачу Моті.
- Значить, випала з сідла
Десь на повороті.

*****

У сусіда в новім домі
Кухня невеличка:
Отак плита, так тумбочка,
А отак — поличка.
Сюди вузько, туди тісно,
Не кухня, а клітка.
А дружина у сусіда —
Огрядненька тітка,
Коли пташка заспівала,
Привітавши ранок,
Вийшла в кухню господиня
Готувать сніданок.
Начистила картопельки,
Вогонь запалила
Й ненароком правим боком
Каструлю звалила.
Доки вона ту каструлю
Під столом шукала,
їй на спину із тумбочки
Виварка упала.
І не може господиня
Дати собі раду:
Сюди стіна й туди стіна,
А виварка ззаду.
Сидить вона в закапелку,
Чоловіка кличе:
— Рятуй мене, голубчику!
Рятуй, чоловіче!
Тягни к бісу цю виварку
Або ламай стінку!
Біжи шукай більшу кухню
Або меншу жінку!

*****
Як торохнув із рушниці Панько біля граба!
А з-за кущів як вискочить з корзиною баба.
Та як крикне: «Дати б тобі по здоровій пиці!
Ти куди ото, ненормальний, смалиш із рушниці?»
А Панько їй «Розкричалась ... Ач, довгоязика!
Звідки знав я, що ти свійська?
А може, ти дика? .. »

Листопад

13.11 – 125 років з дня народження Остапа Вишні ( 1889 р.)

18.11 – день пам’яті  Олекси Стороженка (помер 140 років тому – у 1874 році)

27.11 – 135 років з дня народження Грицька Чупринки ( 1879 р.)

29.11 – 125 років з дня народження Григорія Косинки ( 1889 р.)

30.11 – 65 років з дня народження Ярослава Стельмаха ( 1949 р.)

 

 

Один з веселих пересмішників – Остап Вишня

 

Остап Вишня   «Моя автобіографія»

     У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм - рокiв, мабуть, iз десять пiдряд - мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

     Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в мiстечку Грунi, Зiнькiвського повiту на Полтавщинi...   Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi, бiля Грунi, в маєтковi помiщикiв фон Рот, де мiй батько працював у панiв.    Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку - колиска з вервечками, з другого боку - материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш - i ростеш собi помаленьку. Так ото й пiшло, значить: їси - ростеш, потiм ростеш - їси.

    Батьки мої були як узагалi батьки.  Батькiв батько був у Лебединi шевцем. Материн батько був у Грунi хлiборобом. Глибшої генеалогiї не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не дуже любив про родичiв розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матерi) про дiда чи там про прадiда, вона завжди казала:

Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд їх не було.

 Про материку рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам'ятаю, що частенько, було, батько казав матерi:

    - Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Царство небесне покiйницi: i любила випити, i вмiла випити. А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi. За двадцять чотири роки спiльного їхнього життя, як тодi казали, послав їм Господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному.

   Почав, значить, я рости.

    - Писатиме, -  сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу.

   Справдилося, як бачите, батькове пророкування.  Але нема де правди дiти, - багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в життя втiлилося.   Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина.  Що проста людина? Живе собi, поживе собi, помре собi.

   А письменник - нi. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi на руках i плямкав губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобiографiю.

    А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, "куди дiрка дiвається, як бублик їдять".    Бо письменники так, спроста, не бувають.    I от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справдi письменника супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лiкарем чи просто собi толковим кооператором.  Пiдскочать отi явища - i записала людина.

   Головну роль у формацiї майбутнього письменника вiдiграє взагалi природа - картопля, коноплi, бур'яни.   Коли є в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплi - амба! То вже так i знайте, що на письменника воно пiде.   I це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба їй дадуть як слiд подумати?  Зразу ж мати пужне:

     - А де ж ти ото сiв, сукин ти сину?   I натхнення з переляку розвiялось.

  Тут i стає в пригодi картопля. Так було й зо мною. За хатою недалеко - картопля, на пiдметi - коноплi. Сядеш собi: вiтер вiє, сонце грiє, картоплиння навiває думки.   I все думаєш, думаєш, думаєш...  Аж поки мати не крикне:

• Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?!

   З того ото й пiшло. З того й почав замислюватися. Сидиш i колупаєш перед собою ямку.  А мати, було, лається:

 - Яка ото лиха година картоплю пiдриває? Ну, вже як i попаду!!

   Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, -  тодi сто ямки колупаєш, -  то погирить тебе в височiнь, на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у клунi на бантину горобцiв драти або на вербу по галенята.  Конституцiї я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було, батько череска або восьмерика моментально пiд лiжко й тiпаюсь.

   - Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж покалiчишся, сукин ти сину!А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: "Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!"

   Iз подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подiї) на моє лiтературне майбутнє, твердо врiзалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як вискочить, а кiнь - убiк! А я - лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнiв зо три пiсля того хворiв. I отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тодi думка: мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло.   Отак мiж природою, з одного боку, та людьми - з другого, й промайнули першi кроки мого дитинства золотого.

  Потiм  оддали мене в школу. Школа була не проста, а Мiнiстерства народного просвещенiя. Вчив мене хороший учитель Iван Максимович, доброї душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тодi "система" була, i ходила вона завжди, коли було треба, i нiколи люто.

   Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася по руцi моїй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. А чи писав би я взагалi, коли б не було Iвана Максимовича, а в Iвана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати?

   У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть. Я вже знав, що то є пани, а що то - не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до баринi в горницi, а посилаючи, каже:

    Як увiйдеш же, то поцiлуєш баринi ручку.

   "Велика, - думав я собi, -  значить, бариня цабе, коли їй ручку цiлувати треба".
     Правда, неясна якась ще тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку -цiлував баринi ручку, а з другого - клумби квiтковi їй толочив.

    Чистий тобi лейборист. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша.  Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi є.   I як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську веранду та й шепочу:

 - Пожди, експлуататоршо! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас... i т. д., i т. д.
    Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Скiнчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:

  Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там, побачимо, що з тебе вийде.

   Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв вiн не дуже. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську мiську двокласну школу.

  Зiнькiвську школу закiнчив я року 1903-го, з свiдоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.   Та куди ж менi в тi чиновники, коли "менi тринадцятий минало".  Приїхав додому.

     - Рано ти, -  каже батько, -  закiнчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.

   Та й повезла мене мати аж у Київ, у вiйськово-фельдшерську школу, бо батько як колишнiй солдат мав право в ту школу дiтей оддавати на "казьонний кошт".

     Поїхали ми до Києва. В Києвi я роззявив рота на вокзалi i так iшов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матiр'ю зупинились. Поприкладався до всiх мощей, до всiх чудотворних iкон, до всiх мироточивих голiв i iспити склав.Та й залишився в Києвi. Та й закiнчив школу, та й зробився фельдшером.

   А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все вчився, все вчився - хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив. А потiм до унiверситету вступив.
  Книга, що найсильнiше на мене враження справила в моїм життi, -  це "Катехiзис" Фiларета. До чого ж противна книжка! Ще якби так - прочитав та й кинув, воно б i нiчого, а то - напам'ять.

    Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався менi Соломонiв "Оракул". Цiлими днями сидiв над ним та кульки з хлiба пускав на оте коло з числами рiзними. Пускаю, аж у головi макiтриться, поки прийде мати, вхопить того "Оракула" та по головi - трах! Тодi тiльки й кину.   Взагалi любив я книжки з м'якими палiтурками.    Їх i рвати легше, i не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить. Не любив "Руського паломника", що його рокiв дванадцять пiдряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у п'ятах. А решта книг читалася нiчого собi.

   Писати в газетах я почав 1919 року за пiдписом Павло Гунський. Почав з фейлетону.
   У 1921 роцi почав працювати в газетi "Вiстi" перекладачем.

   Перекладав я, перекладав, а потiм думаю собi:   "Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потiм - письменником можна бути. Он скiльки письменникiв рiзних є, а я ще не письменник. Квалiфiкацiї, -  думаю собi, -  в мене особливої нема, бухгалтерiї не знаю, що я, - думаю собi, -  робитиму".  Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.    I пишу собi...

  1927-1955

 

Остап Вишня.  Гумореска «Як ми колись учились»

    Дуже рано починалася за старих часів професійна на селі освіта.
Тоді вона починалася, коли Ванька або Одарочку було вже «одлучено» і коли Ванькові або Одарочці сорочка підіймалася вище того місця, про яке ви зараз не думаєте, і зав'язувалася вузлом на спині.

— Щоб не закаляло! А то воно в мене, вибачте, на втори слабеньке.
Ванько (або Одарочка) у цей час свого віку вже міцно трималося за материну спідницю і весь час:

 - Мамо! Моні!

— Ось не мамай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота. Він у мене хороший хлопець! Пожени, пожени! Мама на базар поїдуть, гостинця куплять! Отак, отак їх! Гиля, кричи, гиля! Отак! От цяця Ванько! От цяця! А Меланя кака,— вона мами не слухає! Жени! Жени!

    Це були перші й найранніші кроки нашої освіти. Гуси — це був перший і обов'язковий етап нашої освіти. Програма нашої освіти у нас на селі складалася на підставі споконвічних традицій і на підставі життьових умов. Їхніми інструкціями ми керувалися, за їхніми вказівками ми йшли.

    Так, значить, перша наука — це гуси. Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного — це була програма нашого «технікуму», першого, сказати б, курсу. Коли ви цього іспиту не складете, коли у вас одберуть де-небудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гусеня грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусенят семеро,— крім того, що на вас буде побито нового-новісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.
   Вищий курс — це свині. Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далеко серйозніша, ніж гуси. Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов'язково потрібні були штани... Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці. Замість дубця потрібний невеликий кийок. Цю справу доручалося громадянинові від шести років. Раніше — ні. Бо тут треба було певної вже кваліфікації, а найголовніше — поважності. Сказати:
— Аля! Бодай була вона тобі здохла! Це не те, що невинне й наївне:

 - Гиля! Гиля!

  Тут уже треба було, щоб свиня почувала, що над нею є верховне начало, треба було вчасно й уміючи вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, а свідомо своєї гідності, ніби так, між іншим, прослати на вигоні басом:

— А куди ж ото ти пішла? Кажи, га? Куди ря-а-а-а-ба? А потім солідно додати:
— Сибірки на тебе нема!

   «Володарем» над свинями ми були до десяти-одинадцяти років. Потім ішли такі «курси» вищої освіти:

Телята.
Вівці.
Корови.
Коні...
    Переступивши на телячий курс, вже «дозволялося» вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кінського кізяку або прохати в прохожих (тільки не з свого села):

— Дядю, закурить нема?!
— Нема!
— Так дайте ж хоч сірничка. В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в місцевій церковноприходській або в народній школі...
    Звичайно, коли була та школа та були чоботи, щоб у школу ходити.
    Дійшовши до кінського курсу, ввечері вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю на колодки.
    Коли мати, було, почнуть:
— Уже, сибіряко, хата тобі чимсь тхне!? Уже на вулицю! Можна було матері відповісти:
— Та?!
А як батько почнуть, краще мовчати. Бо в батька аргументи були значно солідніші:
— Ти не той, не дуже! Що ото чоботи вже бутилками пристроюєш? Ти мені дивись! Поб'ю на сукиному синові істика до цурки!
  Батькові іноді тільки можна було сказати, та й то потихеньку:
— Та я хіба, тату, що?! Я ж — нічого...
  Кіньми закінчувалася освіта в нашому «технікумі».
  Освіта в «технікумі» провадилася однаково для хлопців і дівчат.
З певними, розуміється, відмінами: одночасно з «технікумом» хлопець вчився погоничувати, тесати, стругати, а дівчинка — коноплі брати, тіпати, прясти, вишивати.
  А далі функції хлопчачі й дівчачі різко розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на полільницю й на в'язальницю.
Співати вчилися разом на колодках. Співать — це обов'язково, як дихати.
Закінчувалася наша освіта материними словами: Женить би вже лобуряку слід!
Або:
— Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у М'ясниці й обкрутимо! Час уже!
   Кінець був нашій освіті.
   А тепер як подивишся — і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії... Ой як «тяжко» тепер нашій молоді! Нам було значно легше!
1923—1954 pp.

Інсценізація гуморески Остапа Вишні «Зенітка»

На колодках сидить дід Свирид, струже  верболозину, щось наспівує. До нього підходить хлопець.

 Хлопець: Як діла, дідусю? Драстуйте!

 Дід Свирид: Драстуйте! Діла? Діла — нічого! Діла, як казали оті песиголовці, — гут!

 Хлопець:  І по-німецькому, дідусю, навчились?

 Дід Свирид: Атож. У соприкосновенії з ворогом був — от і навчився.

 Хлопець: І довго, дідусю, соприкасалися?

 Дід Свирид (з  ноткою гордості): Та не так щоб дуже й довго, а проте й од мене «у соприкосновеніє з землею» пішли. Загребли трьох отам на вигоні... І могилу вони були насипали, й хреста поставили; так як наші оце повернулись, я й хреста порубав, і могилу по вітру розвіяв... Щоб і сліду од погані не було.

  - Розказати, кажете? Ну, слухайте. (Хлопець уважно слухає).

 ... Наближалися фашисти; знелюдніло наше село. Кілька старих бабів тільки й лишилося. Опинився й я по той бік річки, в лісі, у партизанах... Обіда хлопцям варив, коні пас. Та й закортіло мені подивитися, хто ж у моїй хаті за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один як палець. От одного разу підійшов я до річки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сів, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березі. Висадився десантом, а потім перебіжками, перебіжками поміж соняшниками, та за хлівом у лопухах і замаскувався. Замаскувався і сидю. А в хаті, бачу, світло горить, гомонять, чую, дехто співати зривається.

   Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму рішеніє. Довгенько довелось чекати. Коли ось двері на ганок — рип! — виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третій Панько Нужник — за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хліва. А в хліві у мене на горищі трохи сіна було... Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хаті душно. Полізли вони на горище, полягали. Чую — хропуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хлів. У руках у мене вила-трійчата, залізні. Я розмахуюсь та крізь лісу вилами — раз, два, три!

 Як заверещать вони там, як закричать:

 — Вас іст дас?

 А Нужник:

 — О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б’є!

  (захоплено) Ага, думаю, сукини ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебіжками у берег, на човна й на той бік. За три дні поздихали вони всі троє: так переказували потім із села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновеніє.

 Хлопець:  Скільки ж вам, діду, літ?

 Дід Свирид: Та хто зна! Чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять? Хіба їх полічиш? Знаю, що дев’ять, а яких саме, уже й не скажу.

 Хлопець: І ото ви не побоялись — один на трьох?

 Дід Свирид: (переконливо)  Побоявся? Та, чоловіче божий, війна — це ж моє рідне дєло. Я ж увесь свій вік воювався з... бабою. Лукерки моєї не знали? Хіба ж такі страженія були, як з отими поганцями на горищі! Та я їх, як щурят, подавив! А покійниця моя — хай царствує! — та вона б сама на дивізію з рогачем пішла! На що ми з кумом — царство йому теж небесне! — було, вдвох... та куди там!

   Сидю, було, я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як стрельне:

 — Свириде!

    Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки — стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катюша». З нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, воюватися доводилось мало не щодня.

   Одного разу, в неділю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. І добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!

 — Держись, — кажу, — куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку!

 Утворили ми соєдінєніє. Тільки-но вона на ганок, я зразу вроді як на «ура»:

 — Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Піп медом частує, чи що?

  А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас ошибка організаційна вийшла: рогачів ми не поховали. Ех! вона за рогача — і в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на зарані підготовані позиції — в погрібник. Опорний, вроді, пункт.

  Уже й пироги похололи, а вона все в погрібнику в окруженії держить. Сидю я за діжкою з сирівцем, куняю.

 Кум і каже:

 — Як знаєш, — каже, — Свириде, а я до своїх пробиватися буду. У моєї Христі теж сьогодні пироги.

 — Дивись, — кажу, — куме, тобі видніше. А краще не ризикувати завидна, хай як смеркне.

 — Що ти, Свириде, як смеркне? Та які ж смерком пироги?

   Перехрестився кум і рвонув в н-ському направленії. І таки пробився в розположеніє своєї Христі. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з ніг не збило!

  А я аж до вечора в окруженії за діжкою з сирівцем просидів. Тільки ввечері уласкавилась трохи Лукерка; підходить, одчиняє погрібника:

 — Сидиш? — каже.

 — Сидю! — кажу.

 — Іди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!

 — Кинь, — кажу, — рогача, тоді вийду!

  Бойова була покійниця!

  Було з нею і стратегії, й тактики. Де ми з кумом тільки не маскувались: і в картоплинні, і в коноплях. Та обнаружить, було, враз! Обнаружить — і витіснить! Та тіснить, було, аж до водяного рубежа, до річки. А ми з кумом плавати не вміли, стоїмо у водяному рубежі на дистанцію, щоб рогачем не дістало. Стоїмо, мокнемо.

 А вона:

 — Мокнете?! Мокніть, іродові душі, я з вас конопель натіпаю!

   Та після такої практики мені з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода — кума нема: ми б з ним у соєдінєнії не те б показали.

  Кум і льотчик кріпкий був. Ас!

  Трусимо ми якось кислиці з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, кляті, зрубали її. Лукерка в пелену кислиці збирає. Трусили, трусили — хе, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше...

 Коли це знову як бахне:

 — Знову за люльки!

  Так ми з кумом як стій з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке — в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь — рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі...

 — Живий, слава богу! — кум каже.

 А Лукерка:

 — Був би, — каже, — він живий, якби не моя кубова спідниця! Хай скаже спасибі спідниці, що затримала, — угруз би був у землю по самісінький руль глибини! Ех, льотчики, — каже, — молодчики!

   А ви кажете, чи не злякався я трьох гітлерівців?

   Після такої практики?! Таке й вигадаєте!

 Хлопець: А що тепер поробляєте, дідусю?

 Дід Свирид: Прийшли наші — я демобілізувався. Дуже швидко німці тікають, не наздожену. Хай уже молодші гонять. А я оце дітлахам у дитячий садок пищики роблю. Такі ж утішненькі дітоньки! Та колгоспну череду з евакуації виглядаю. Треба випасати, треба відбудовувати після фашистської погані. Ех, кума б оце мені, ми б оце вдвох... Хочете, може, «зенітку» мою побачити? Ось вона!

Дід показує і ніжно гладить свої вила-трійчата.

 

 

135 років від дня народження поета і вояка Грицька Чупринки

      Цього дня ( 27 листопада) 135 років тому народився поет і вояк Грицько Чупринка. Він писав ліричні вірші і називав себе «естетом», а під час Української революції бився проти червоних загонів та керував антирадянським підпіллям у Києві.

    Козацький син Григорій Чупринка народився 1879 року у містечку Гоголеві на Чернігівщині. Він навчався у Лубенській та Третій Київській гімназіях, проте з обох був виключений за нелегальну діяльність. У гімназії Грицько почав писати вірші – спочатку російською, а потім українською мовами.

       Глянь їй в очі! — Пишні вії,
       Мов озера, обгорнули,
       Де блищать живі надії,
       Де страждання потонули.
       
       Глянь їй в очі! — Наче в морі,
       В широтах багатоводних,
       Огоньки — небесні зорі
       Загорілися в безоднях.
       
       Глянь їй в очі! — Таємнича
       Згага щастя, згага волі
       В їх розлита, і обличчя
       Сяє в дивнім ореолі.
       
       То красою в дивні очі
       Провелися паралелі
       І холодної півночі,
       І південної пустелі.
       

    1905 року Чупринка вступив до Української соціал-демократичної спілки. Поет перебував під особливим наглядом поліції, кілька разів був ув’язнений у Смоленській тюрмі та у Лук’янівській в’язниці у Києві, згодом йому був заборонений в’їзд на Чернігівщину.

 

       В шумі буряного співу,
       В безупиннім вільнім льоті,
       Повний сили, повний гніву,
       Вітер хвилю білогриву
       Збив в морськім водовороті.
       
       Вітер море рве і крає,
       Свище в скелях бурунами,
       А далеко ходить, грає,
       В буйній силі виступає
       Хвиля, злившись з валунами.

         Під час Української революції Чупринка вступив добровольцем до Першого Українського козацького полку, пізніше командував повстанськими загонами на Чернігівщині. 19-го року він керував антирадянським підпіллям у захопленому більшовиками Києві і був врешті-решт заарештований чекістами. Відступаючи з Києва, більшовики вивезли поета до Кожухівського концтабору у Підмосков’ї, звідки він через 2 роки був звільнений за амністією.

    Грицько Чупринка повернувся до Києва і у складі Українського центрального повстанського комітету готував антирадянське повстання на Правобережжі. У серпні 21-го сорокаоднорічний поет був знову заарештований київськими чекістами і 28 серпня розстріляний.

 

Стрільцем його зробила доля…

До 125-річчя від дня народження Григорія Косинки

    Григорій Михайлович Косинка (справжнє прізвище - Стрілець) народився 29 (17) листопада 1899 року в селі Щербаківка Обухівського району Київської області. Батьки - малоземельні селяни - намагалися поліпшити своє злиденне життя десь за Уралом, біля Байкалу, але й там добра не знайшли. Повернулися назад до села і перебивалися батьківським підробітком на цукровому заводі в сусідньому селі Григорівка. Рано довелося йти на заробітки й малому Григорію - працювати в панських економіях. З чотирьох років навчився грамоти від діда, закінчив двокласну школу в селі Красний кут.

     Прадід його Павло Стрілець був чумаком, дід Григорій - кріпаком, батько Михайло - батраком, а сам він навесні 1914 року, покинувши сухий вишняк коло батьківської хати, розпочав самостійне трудове життя з чищення черевиків чиновникам на вулиці Володимирській біля Золотих воріт у Києві. Чотирнадцятилітнім підлітком Григорій Стрілець працював також писарчуком у Трипільській волосній управі.

     4 травня 1919 року газета лівих соціал-революціонерів (боротьбистів) „Боротьба" надрукувала перше оповідання - новелу-спомин дитячих літ „На буряки", підписане псевдонімом „Косинка". З нагоди публікації першого художнього твору Григорій Стрілець сфотографувався в одному з київських фотоательє 10 травня 1919 року.

     Тяжка робота досить швидко, в 1919 році, звела Григорієвого батька в могилу, і турботи про сім'ю лягли на його плечі, як на старшого.

     Коловерть визвольних змагань, що закрутилася на Київщині під час революційних потрясінь, підхопила і Григорія Стрільця: зі зброєю в руках воював він на фронтах громадянської війни. Воював він в армії УНР і в загонах повсталих селян Київщини під проводом отамана Зеленого. Влітку 1919 року він супроводжував Данила Зеленого в Кам'янець-Подільський на зустріч із Симоном Петлюрою.

     Під час розгортання комуністичного терору участь Косинки в українських визвольних змаганнях обернулася фатальним наслідком для нього. Після поразки зелених загонів на терені Київського повіту в кінці літа 1919 року Григорій Стрілець зі своєї Трипільщини, де брав участь у бойових діях, повернувся до Києва і там потрапив до в'язниці. Протягом трьох місяців чекісти з'ясовували, за яких обставин опинився він у ставці Петлюри, але до ревтрибуналу того разу не дійшло.

     Пізнавши гіркоту втрат і розчарувань в ході визвольник потуг, Григорій Косинка із селюцькою впертістю і працездатністю повністю поринув у творчість. Перше п'ятиліття 20-х років стало для молодого автора плодовитим: від оповідання до оповідання талант його міцнів і розкрилювався. У плідний період з 1920-го по 1926-й рік періодичні видання, журнали, видавництва „Гроно", „Слово", „Нова громада", ,Червоний шлях", „Книгоспілка", ДВУ видали: "Під брамою собору", „Момент", „За земельку", збірки „ На золотих богів", „Новели та оповідання" („Сорочка", „Зелена ряса", „Постріл", „За ворітьми", „Товариш Гавриш", „Мати"), „Анкета", „В житах" - твори, що зробили Косинку найпопулярнішим автором новітньої української новелістики.

    Нестерпного болю завдавало йому те, що відбувалося на селі. Ревно виконуючи обов'язки годувальника, він часто бував у своїй Щербанівці, де його мати, Наталка Романівна, перебивалася на безхліб'ї з п'ятьма молодшими за нього братами і сестрами. Село ледь животіло, і це гнітило Григорія найбільше. Ходіння по лезу ножа гостро відчувалося у творах, написаних Косинкою на початку 30-х років. Офіційна „пролетарська" критика перейшла до відвертого цькування письменника. На нищівно сувору оцінку наразився весь доробок „куркульського ідеолога". Розгромні виступи ортодоксальних критиків В.Коряка, С.Щупака, І.Кулика, Б.Коваленка та ще з ними піддавали остракізму твори, поділені ними на „дезертирську" („Постріл", „В житах", „Десять"), „куркульсько-бандитську" („Темна ніч", „За ворітьми", „Політика", „Циркуль", „Анархісти") та „інтервентську" („Мати") тематики.

    ...Косинку заарештували 4 листопада 1934 року за звинуваченням у приналежності до організації, що готувала терористичні акти проти керівників партії і Радвлади. 15 грудня 1934 року, виїзна сесія Військової колегії засудила Григорія Косинку-Стрільця до розстрілу.

Справжній син свого батька

До 65-річчя від  дня народження драматурга,

дитячого письменника Ярослава Стельмаха

  Народився 30 листопада 1949 року у Києві. В 1971 році закінчив Київський педагогічний інститут іноземних мов, у 1981 році — Вищі літературні курси в Москві, потім аспірантуру.

Жив в Києві на Печерському узвозі, 8. Загинув 4 серпня 2001 року в автомобільній катастрофі. На Бориспільській трасі старенький автомобіль «Жигулі», в якому Стельмах їхав до себе на дачу, раптово втратив керування, врізався в автобус «Ікарус», вилетів на узбіччя і загорівся. Похований в Києві на Байковому кладовищі поруч з батьком.

   Автор популярних дитячих книг: «Митькозавр із Юрківки», «Найкращий намет», «Вікентій Премудрий» «Голодний, Злий і Дуже Небезпечний» та інших.

    Переклав на українську мову ряд популярних п'єс, які йшли на сценах Києва і Львова. Кіносценарії: «Циганка Аза», (1987), «Провінціалки» (1990), «Кіценька» (1995) (в складі серіалу «Острів любові»).

    20 листопада 2011 року в Києві на будинку № 8 на Печерському узвозі, де з 1981 по 2001 рік жив і працював письменник, за сприянням меценатів В. С. Балуха та М. М. Поплавського встановлено бронзову меморіальну дошку (погруддя, скульптор А. Валієв).

Найкращий намет (уривок)

    Приїхaли!

Що не кaжіть, a в тaборі було здорово! Ух, як було в тaборі! Ех, як у тaборі було.

А ми з Митьком спершу і їхaти не хотіли. У нaс нa літо свої плaни були...

Але виявилося, шо вони не збігaються із плaнaми бaтьків, і ми поїхaли у тaбір.

Тільки-но нaш aвтобус у воротa зaїхaв, нaзустріч дядечко біжить у спортивних штaнях і мaйці.

- Куди? - кричить. - Куди ви їх привезли?

- Сюди, - водій йому. - У мене тут усе зaписaно. Нa п'ятдесят четвертому кілометрі повернути прaворуч і лісом іще двaнaдцять кілометрів.

- Я ж дзвонив у місто, щоб сьогодні не привозили! У нaс іще не все готове. Що я з ними робитиму?

- А я звідки знaю? - здвигнув плечимa водій. - Я своє зробив - привіз їх. А ви вже робіть що хочете. Не нaзaд же з ними їхaти!

- Нaзaд! Нaзaд! Я ж дзвонив у місто, щоб зaвозили тільки післязaвтрa.

- Знaти нічого не знaю, - кaже водій. - Я тут ні при чому. Я привіз, a ви вже дaлі робіть що хочете. Я ще сьогодні в Житомир мaю з'їздити.

- Ну от… - чую зa спиною чийсь голос. - Зaвезли сaмі не знaють куди, a в них іще не все готове.

Обертaюсь - хлопець сидить, білявий тaкий, і вaлізу нa колінaх тримaє.

- Ти нaщо, - питaю, - вaлізу нa колінaх тримaєш?

- Це не вaлізa, - він мені. - Це футляр для aкордеонa.

- А де aкордеон?

- Тa всередині ж.

- Ух ти! То це ти його aж сюди віз? І грaти будеш?

- Буду. Я в музичній школі вчусь. Мені требa щодня грaти.

- А якби ти нa піaніно вчився, то і його сюди потягнув би?

- Не знa-aю… Я нa aкордеоні грaю.

- А чого ж, - Митько встряв. - Він тільки передок відлaмaв би, де клaвіші, і грaв би собі тут.

- Нічого я не відлaмувaв би, - почервонів хлопець і одвернувся.

Тaк я і не почув, чим розмовa нaшого водія з тим дядечком зaкінчилaсь, aле всі почaли з aвтобусa вилaзити.

Вилізли й ми з Митьком. Стоїмо, роззирaємося. Кругом купи сміття, дошки лежaть. Робітники ходять. Пили скрегочуть, сокири цюкaють. Фaрбою пaхне.

- І скaжіть же, щоб іще мінімум двa дні нікого не присилaли! - дядечко у мaйці водієві кричить.

- А мені що, - водій кaже. - Я привіз, a ви вже як знaєте. Не нaзaд же їх зaбирaти.

Він сів у aвтобус і поїхaв. Йому ще сьогодні чогось у Житомир требa було.

А ми лишилися: спрaвді, не нaзaд же нaм їхaти! Дядечко тоді й кaже:

- Привезли-тaки! Я ж попереджaв… А потім як зaкричить:

- Нaщо ви його туди тягнете? Хібa воно тaм мaє бути? Невже зa руку требa водити!

І побіг кудись.

Постояли ми хвилин із десять, aж тут до нaс другий дядечко у спортивному костюмі підходить.

- Здрaстуйте, орли! - кaже.

Ми йому, звичaйно, відповіли. Хто "здрaстуйте" скaзaв, хто "добрий день", хто просто щось промимрив. А він нaсупився.

- Хібa тaк, - кaже, - молоде покоління відповідaти повинно? Ану ще рaз! Здрaстуйте!

- Здрaстуйте! - вже одностaйніше і голосніше згукнули ми.

- Ану, ще рaз! Бaдьоріше! По-солдaтськи! Здрaстуйте!

- Здрa-aстуйте! - криконули ми всі як один, aж верхівки дерев здригнулися, і це йому сподобaлось.

- Ну от, зовсім інше діло. Дaвaйте знaйомитись. Мене звуть Сергієм Анaтолійовичем. Я вaш фізкультурний оргaнізaтор. Перш зa все скaжу, що вaм із тaбором нaдзвичaйно пощaстило.

- Агa, пощaстило! - позaду цей aкордеоніст шепоче. - Нaвіть приймaти дітей не хочуть.

- Тa мовчи ти! - я йому. - Дaй послухaть.

- Тaбір нaш, - продовжувaв Сергій Анaтолійович, - тільки нaродився. Нaвіть ще не зовсім нaродився, бо офіційне відкриття відбудеться лише післязaвтрa. Але ці дні ми не будемо сидіти склaвши руки і чекaти милостей від природи. А поки приїде рештa дітей, aктивно допоможемо будівникaм зaкінчити всі роботи. Отже, своїми влaсними рукaми доведемо до пуття житлові приміщення і територію!

- Ну от, - знову зaскиглив aкордеоніст. - Зaмість відпочинку тaке нaм підсу-унули…

- А ще пощaстило тому, шо попереду в нaс нaдзвичaйно цікaвий відпочинок. У нaс з вaми будуть різні конкурси, змaгaння, походи, десь зa двa тижні проведемо військову гру, розучимо нові пісні й співaтимемо їх коло вогнищa, купaтимемось у річці і нaвіть зaймемося дзю-до під моїм безпосереднім керівництвом.

- А це що, обов'язково - дзю-до? - зaпитaв aкордеоніст.

- Ні, не обов'язково. У нaс є й нaстільний теніс, і бaдмінтон, і шaхи. Вибирaй, що душa зaбaжaє.

- …Ще кістки перелaмaють, ніженьки повикручують, - чую я поруч шепіт.

- Слухaй! Ти зaмовкнеш нaрешті? - не стерпів Митько. - Нaвіщо тоді було сюди їхaти?

- А я й не хотів зовсім. Це все мaмa. "Їдь, - кaже, - Слaвусику, тaм тобі із діткaми добре буде". А тут…

- То, виходить, тобі з нaми погaно, гa? Погaно тобі зі мною? - підступив до нього Митько.

- Тa ні… - зaкліпaв той очимa.

- А з ним тобі погaно? - тицьнув Митько пaльцем у мене.

- Я не знa… До-обре…

- Ну й мовчи тоді, поки тобі добре. Ач який: усім він незaдоволений!

- Тa я ж нічого… Я зaдоволений… - мовив несміливо Слaвусик і зaмовк.

- А тепер, - скaзaв Сергій Анaтолійович. - я вaс хочу познaйомити із вожaтою Іриною Вaсилівною. - До нaс сaме підійшлa дівчинa із зошитом у руці.

- Здрaстуйте! - посміхнулaсь вожaтa.

- Здрaстуйте!!! - зaволaли ми що стaло сил, як нaвчив нaс Сергій Анaтолійович.

Але Ірині Вaсилівні це не сподобaлось. Вонa відсaхнулaсь і впустилa зошитa нa землю.

- Це що зa дикунство? - скaзaлa вонa. - Хто вaс учив тaк вітaтися із стaршими?

- Ну, я пішов, - бaдьоро, aле якось тaк нaдто вже швидко мовив Сергій Анaтолійович. - А ви тут познaйомтеся поки… - І дуже зaквaпився кудись. Тa він же був не винен, що Іринa Вaсилівнa не знaлa, як мaє вітaтися молоде покоління.

Потім Іринa Вaсилівнa зaписaлa всіх у зошит, і виявилося, що приїхaло нaс двaдцять сім чоловік. А потім знову прибіг Сергій Анaтолійович і скaзaв:

- Ну як, познaйомились? А тепер склaдaйте свої речі нa одну купу і ходімо готувaти вaм житлову площу. Це нaвіть добре, що ви приїхaли. Ми сaмі не впорaлись би. - І він повів нaс покaзувaти тaбір.

Виявилося, шо стaрші зaгони спaтимуть у спрaвжніх військових нaметaх, - тaк скaзaв Сергій Анaтолійович. Підлогa в них і борти, десь тaк нa півметрa зaввишки, - дерев'яні, посередині стовп, a нa ньому вже розіпнуто брезент. Всередині стоятимуть ліжкa. А молодші зaгони спaтимуть у будиночкaх.

Спершу ми носили нa ті дерев'яні помости ліжкa і розстaвляли їх. А потім взялись і до нaметів. Зa якихось дві години всі дев'ять нaметів нaшого зaгону було розіпнуто і нa кожному виведено цифру.

Нaм із Митьком і Слaвком дістaвся нaмет номер три. Що то був зa нaмет! Весь зелений, прaвдa, і всі інші теж були зелені, із двомa віконцями - нa кожному сіткa від комaрів і кожне можнa було зaпинaти нa випaдок дощу, снігу чи іншого стихійного лихa. Якийсь чaс ми з Митьком впрaвлялися, хто швидше зaпне віконце. Сім рaзів швидше зaпнув Митько, a вісім - я. Коли ми вирішили спробувaти іще по три вирішaльних рaзочки, прибіг Сергій Анaтолійович і скaзaв, щоб ми не псувaли держaвне мaйно, a йшли розвaнтaжувaти мaшину з дошкaми.

Тaм роботa вже кипілa. Хто стояв у кузові й подaвaв дошки, хто приймaв їх унизу, a хто ніс до будиночків. Сергій Анaтолійович теж носив. Він один брaв стільки дощок, шо ми й утрьох не підняли б. Ми з Митьком спершу полізли нa мaшину, aле хлопці в кузові скaзaти, що їм і без нaс тісно, і ми злізли. Тоді Митько побaчив, що водія десь немaє, a Сергій Анaтолійович поніс дошки, і зaпропонувaв:

- Тaк розвaнтaжувaти нецікaво! Дaвaйте по сигнaлу! Я бібікну - ви візьмете дошку, бібікну вдруге - опустите донизу. У кожному ділі потрібнa оргaнізaція.

Просто здорово придумaв! Роботa зaкипілa ше дружніше. Митько бібікaв, aж ухекaвся. Що вже кaзaти про тих, хто розвaнтaжувaв. Але коли дощок у кузові лишaлося вже зовсім мaло, звідкись прибіг шофер і зaкричaв:

- Ану, вилaзь зaрaз же! Я тобі покaжу - aкумулятор розряджaти! Ігрaшку знaйшов!

І ми з Митьком вилізли з мaшини.

Після цього роботa вже не тaк кипілa, бо не було ніякої оргaнізaції. Тоді Митько кaже:

- Знaєш, тaм у кaбіні ключі лишились.

- Ти крaще не чіпaй, - остеріг я його. Але він не послухaвся.

- Я тільки рaзочок стaртером диркну. Ти стaнь нa підніжку - будеш дивитися, щоб шофер іззaду не підійшов, a то знову гaлaс здійме.

Я й стaв. Митько ключ повернув, a мaшинa, виявляється, нa швидкості булa, тa як рвоне вперед! І якрaз нa Сергія Анaтолійовичa - він сaме йшов покaзувaти, куди решту дощок носити. Іде собі, посміхaється, горя не знaє, a тут мaшинa нa нього. Сергій Анaтолійович злякaвся - ще б пaк! Ледве встиг відскочити.

Митько стaртер вимкнув, здогaдaвся нaрешті, a Сергій Анaтолійович як почaв;

- Що це ви собі дозволяєте?! Я не для того сюди приїхaв, щоб нa мене мaшиною нaїжджaли, a для того, щоб зaрядку з вaми робити і піднімaти вaш фізкультурний рівень!

Прибіг нaчaльник тaбору.

- Це чиї діти? З якого зaгону?

Прибіглa й Іринa Вaсилівнa.

- Мої діти!

Прибіг і шофер.

- Гнaти, - кричить, - тaких дітей у три вирви з тaбору!

А Іринa Вaсилівнa:

- Ви крaще ключі не зaлишaйте в мaшині! Це вaм діти, a не пенсіонери! Ще добре, що мaшину не розбили тa нaш Сергій Анaтолійович живий лишився.

А Сергій Анaтолійович:

- От іменно! - кaже. - От іменно!

- Зaрaз же їх нaзaд у місто відвезете! - нaчaльник тaбору докидaє. - Поки вони все тут не потрощили.

- Щоб я їх до себе в мaшину посaдив? - шофер йому. - Тa ніколи в житті більше у вaш тaбір не поїду! Їм іще "спaсибі" кaжи, що мaшинa цілa!

- І дзвонив же я у місто! - нaчaльник тaбору бідкaється. - Тa нa тобі - привезли.

Тaк нaс шофер і не взяв. Може, йому теж у Житомир требa було?

Після того нaс із Митьком постaвили нa безпечну роботу. Ми брaли нa склaді мaтрaци, розносили їх по нaметaх і розклaдaли нa ліжкa. Спершу ми зaсумувaли од тaкого доручення, aле Іринa Вaсилівнa нaс втішилa:

- Це теж кориснa роботa. Спробуй-но поспи без мaтрaцa, нa метaлевій сітці! Ви, можнa скaзaти, зaбезпечуєте весь тaбір зручним сном, і зa це вaм тільки "спaсибі" скaжуть.

Але зaбезпечувaти весь тaбір зручним сном виявилося дуже клопіткою роботою, бо взяти в оберемок більше ніж по одному мaтрaцу ми не могли, і доводилося весь чaс бігaти між склaдом і нaметaми. Тоді Митько придумaв клaсти нa один розгорнутий мaтрaц двa згорнутих і нижній брaти зa крaї - я спереду, a Митько ззaду. Тaким чином ми могли вже носити по три мaтрaци зa рaз. Але ніхто нaм поки що "спaсибі" не кaзaв. Хлопці, що прaцювaли лопaтaми, сміялися й кричaли:

- Гей ви, мaтрaцники! А де ж вaш грузовик? Ви нa ньому все зрaзу й перевезли б!

Нaм стaло прикро од тaкого стaвлення до нaшої корисної діяльності, aле потім я придумaв попросити в нaшого зaвгоспa Лукичa новенькі ноші, і ми вже змогли брaти по чотири штуки. А тоді Митько нaгледів тaм же, нa склaді, тaчку, і ми вже возили мaтрaци нa ній і брaли aж по сім штук!

- От вaм і грузовик! - гукaв Митько, проїжджaючи повз хлопців, aле вони все одно сміялися.

Тaким чином ми дуже швидко порозвозили мaтрaци у всі нaмети і стaли знову тренувaтися, хто швидше зaпне віконце.

Тоді прийшов нaчaльник тaбору і дуже здивувaвся, шо ми тaк хутко впорaлися.

- Оце молодці! - мовив він. - Нічого не скaжеш. Я нaвіть і не сподівaвся.

А потім побaчив у мене в рукaх відірвaну од віконця шлейку і все-тaки скaзaв:

- Що ви зa люди! Ні нa мить без нaгляду полишити не можнa. Візьмеш голку й пришиєш!

- А можнa, - Митько питaє, - ми ще й у будиночки мaтрaци порозвозимо? Хaй і молодшим зaгонaм буде м'яко спaти.

- Звичaйно! Звичaйно! - зрaдів нaчaльник тaбору. - Тільки відпочиньте.

Але ми вже достaтньо відпочили і знову взялися до ділa. З тaчкою було нaбaгaто простіше, і зa якусь годину ми порозвозили нaвіть ковдри.

- Я ж кaзaв: усюди мaє бути оргaнізaція! - хвaлився Митько.

Коли увечері відбулaся лінійкa, то виявилося, що ми всі дуже бaгaто зa день зробили, і всім нaм оголосили подяку, a мені й Митькові спочaтку догaну, a потім подяку.

Ніхто з нaс уже не сміявся, бо всі розуміли, що без мaтрaців і ковдр… Який же то відпочинок без мaтрaців і ковдр?

Ніякого!

Першa ніч 

Отже, нa першій тaбірній лінійці нaчaльник тaбору нaс усіх похвaлив. Він скaзaв: це нaвіть крaще, що ми приїхaли зaвчaсно, бо зa двa дні не тільки підготуємо спільними зусиллями тaбір до зaїзду, a й приведемо його в зрaзковий стaн. Адже нaвіть ще не всі вожaті приїхaли. Він додaв тaкож, що, незвaжaючи нa прикрі поодинокі випaдки, зaгaлом усі поводяться добре, і є нaдія, тaк буде й нaдaлі.

- Це, мaбуть, ми - поодинокі випaдки, - шепнув Митько, і я з ним погодився.

Потім виступив Сергій Анaтолійович і знову говорив, який у нaс чудовий тaбір і як гaрно ми проводитимемо в ньому чaс.

Потім слово взялa Іринa Вaсилівнa. Вонa скaзaлa, що електрик проведе світло в нaмети лише зaвтрa, і тому всі бaжaючі можуть сьогодні переночувaти в будиночкaх, a тим пaче дівчaтa.

Але ніхто, нaвіть дівчaтa, ночувaти в будиночкaх не зaхотіли.

Сергій Анaтолійович продудів у сурму відбій, і всі розійшлись.

Ми вже познaйомилися з деякими хлопцями - Юрком, Вітьком і Вовкою - і дуже один одному сподобaлись: вони нaвіть зaпропонувaли нaм лягти у себе, по двоє в одному ліжку. Але Іринa Вaсилівнa скaзaлa, що немa чого вигaдувaти, бо повно вільних місць, і ми від них пішли.

Вийшло тaк, що ми з Митьком і Слaвком зaлишились у нaметі втрьох. Дівчaткa зaйняли чотири нaмети, хлопці - двa.

Ми повклaдaлись, aле спaти не хотілося.

- Требa, мaбуть, піти полякaти дівчaт, - коли розмови й сміх кругом стихли, мовив Митько тaким тоном, ніби йому дуже не хотілося.

- Нaвіщо? - зaпитaв Слaвко.

- Тому що в тaборaх зaвжди лякaють, - зі знaнням спрaви пояснив Митько. - Ти підеш, Серього?

Але я вдaв, що сплю: дуже не хотілося встaвaти із теплого ліжкa.

- От ти тільки послухaй, який зaрaз лемент зчиниться, - мовив мій друг і, зaгорнувшись у простирaдло, вискочив нaдвір.

Проте ніякого лементу не зчинилося, a зa хвилину до нaс увійшов нaчaльник тaбору, тягнучи зa руку Митькa.

- Я тобі полякaю! - сердито, нaмaгaючись не підвищувaти голос, шепотів він. - Я тобі полякaю! Іще хоч один вибрик - і поїдеш до тaтa й мaми. Он подивись: твої товaриші сплять уже дaвно.

- Я не хотів, - випрaвдовувaвся Митько. - Чесно, не хотів. Я переплутaв. Я думaв - тaм дівчaтa.

- Я тобі дaм дівчaт! Спи зaрaз же! - І нaчaльник тaбору пішов.

- Чуєш, Серього? - мовив Митько. - Ти побaчив би, як він злякaвся!

- Тa ну? - не повірив Слaвко.

- Злякaвся, точно! Тa як…

- Що?

- Тa як ухопить мене зa руку!

- Якби він злякaвся, то зa руку не хaпaв би.

- З переляку й ухопив. І як це я нaмети переплутaв? Дaвaйте крaще історії розповідaти.

І ми знічев'я почaли розповідaти різні історії.

Я розповів цілий ковбойський фільм, a Слaвко - про те, як одного рaзу вороги порвaли всесвітньовідомому скрипaлеві Пaгaніні всі струни, крім однієї, aле все одно він зігрaв нa одній струні. Тоді Митько поцікaвився, чи міг би й він, Слaвко, якби вороги попсувaли йому весь aкордеон, крім однієї клaвіші, зігрaти нa цій клaвіші якусь мелодію. Слaвко скaзaв, що нa тaкі безглузді зaпитaння він і відповідaти не хоче.

- Коли тaк, - обрaзився Митько, - я тобі свою історію не розкaжу. А вонa в мене дуже цікaвa. Можнa нaвіть без перебільшення твердити, що вaші розповіді - ніщо порівняно з моєю.

Слaвко дуже зaцікaвився й почaв просити Митькa розкaзaти. Але Митько прикинувся, що спить, і зaхропів. А коли Слaвко перестaв просити, перестaв і хропіти.

У тaборі пaнувaлa тишa. Тьмяне місячне світло пробивaлося крізь щілинку входу. Я вже був зaплющив очі, коли почув шепіт Митькa:

- В одному чорному-пречорному лісі булa чорнa-пречорнa гaлявa. І нa тій чорній-пречорній гaляві стояв чорний-пречорний зaмок…

Я цю історію чув уже рaзів із сто, бо Митько ніколи не минaв нaгоди поділитися нею будь з ким у будь-якій ситуaції. Єдине, що потрібно було для цього, - темрявa. Тaкa темрявa, як зaрaз, цілком його влaштовувaлa.

- …стояв чорний-пречорний стіл, - зловісно шепотів мій друг. - А нa тому чорному-пречорному столі стоялa чорнa-пречорнa…

Як не дивно. Слaвко вислухaв усе мaйже до кінця, тільки коли Митько почaв про червону руку, не витримaв і почaв просити, щоб той перестaв. Митько порозповідaв іще трохи, a тоді зaмовк. Я зaдрімaв, aле згодом прокинувся від дикого вереску. Виявилося, що то Митько підповз до Слaвкa і схопив його зa ногу.

Слaвко сидів нa ліжку і грозився, що зaвтрa про все розкaже вожaтій. Митько випрaвдувaвся, що він просто по-дружньому пожaртувaв, і просив, щоб Слaвко не розкaзувaв.

- Просто ти мені одрaзу сподобaвся, - пояснювaв він. - А якщо мені людинa подобaється, то мені з нею хочеться пожaртувaти. А якщо мені з кимось не хочеться жaртувaти, то тaк і знaй - мене ця людинa не цікaвить.

Слaвко ж кaзaв, що він знaти нічого не хоче і що йому бaйдуже, з ким тaм Митько жaртує, aле щоб із ним тaк не жaртувaв. Він опустився нa підлогу, поліз під ліжко й витягнув звідти aкордеон.

- Це ти нaвіщо? - здивувaвся Митько.

- Я згaдaв, що сьогодні не грaв, a мені требa впрaвлятися щодня, - пояснив Слaвко.

- Тaк уже ж пізно!

- Рaз для твоїх ідіотських жaртів не пізно, - відповів Слaвко, - то для музики й поготів. Я тихенько. Ніхто й не почує. Все одно ти спaти не дaєш.

Спершу він зaгрaв, як сaм оголосив, гaму до мaжор, потім ре мaжор.

Митько ж скaзaв, що він мaжорні гaми знaє як облуплені, бо нa урокaх співів весь клaс їх співaє, і що Слaвкові гaми не те що з мaжором, a й з гaмaми нічого спільного не мaють.

- Це требa було тобі зaрaди тaких гaм aкордеон сюди тягти! Я думaв, ти Бaхa грaтимеш aбо бітлів.

- Тaк темно ж, - випрaвдовувaвся Слaвко. - Клaвішів не видно.

- А як не видно, то не грaй.

Але Слaвко не послухaвся й оголосив мі мaжор. Однaк мі мaжор він зaгрaти не встиг, бо до нaс сaме вбіг нaчaльник тaбору.

- Це ти, Омельчук, знову? - зaшепотів він, хочa, як мені здaлося, йому хотілося кричaти. - Щоб зaвтрa і духу твого не було в тaборі. Сaм, сaм одвезу тебе додому і влaсноручно передaм бaтькaм!

- Ну от, знов Омельчук… - зaкaнючив Митько. - Зaвжди Омельчук! Я сплю дaвно! Хібa я винен, що йому серед ночі грaти зaкортіло?

- Дивно! - мовив нaчaльник тaбору, вгледівши Слaвкa. - Це ти вирішив грaти?

- Агa! - щиросердно зізнaвся той. - Мені потрібно впрaвлятися щодня, a сьогодні, виходить, я день пропустив.

- Ну нічого, - втішив його нaчaльник тaбору. - Зaвтрa грaтимеш удвічі більше ніж звичaйно. А зaрaз - спaти!

- Бaч, - мовив перегодя Митько. - Йому тaк нічого, a мене - тaк із тaбору…

Він іще трохи побубонів, a тоді зaмовк і зaсвистів носом. Слaвко дихaв глибоко, і я зрозумів - він теж спить.

Я ж зaснути не міг - весь чaс перевертaвся з боку нa бік і сердився нa Митькa із Слaвком. "Це ж требa, - думaлось, - не дaвaли людині спокою, бaлaкaли, бігaли по тaбору, верещaли й грaли нa aкордеоні, a тепер сплять мов убиті. А ти тут мучся безсонням у юні роки".

І рaптом я почув знaдвору чиїсь кроки. Влaсне, якби то були просто кроки, то нічого незвичaйного чи стрaшного в них і не було б. Але то були не просто кроки: якісь обережні, скрaдливі - це я зрозумів одрaзу. Кроки нaблизилися до нaшого нaмету, проминули його й стaли оддaлятись.

"Може, злодій? - мaйнулa думкa. - Або якийсь бaндит?" І тут чогось я згaдaв Митькову розповідь про червону руку. Не можу скaзaти, що від того нa душі моїй полегшaло. Я нaкривсь із головою, aле стaло ще стрaшніше - уявлялося, що той, хто ходить знaдвору, зaйде до нaмету і вдaрить по голові, a то й душити почне своєю червоною рукою. Я мерщій вистомив носa нaзовні: ледь чутні кроки знову нaближaлися.

Я хутко нaтягнув нa ноги сaндaлі й розбудив Митькa із Слaвком. Спершу Митько розсердився, aле коли взнaв, що тaбором хтось бродить, зрaдів.

- Хa-гa, - скaзaв він. - Я знaю, чим це діло пaхне. Хтось узнaв, що відкриття зaтримується нa двa дні, тож тут мaйже нікого немa, і вирішив скористaтися нaгодою і щось укрaсти.

- Що ж тут можнa вкрaсти? - здивувaвся Слaвко.

- Ну, якби я був злодієм, то й скaзaв би, - мовив Митько. - Мaло чого! Може, ліжко чи тумбочку.

- І пхaтися із тим ліжком чи тумбочкою через ліс?

- А зовсім необов'язково, - зaпевнив Митько. - Зовсім необов'язково. От я читaв, що деякі злодії зaкопують крaдене неподaлік од місця злочину, a коли вже ту річ перестaють шукaти, викопують і спокійнісінько йдуть додому

- Що ж він, буде ліжко серед ночі зaкопувaти?

- Тa звідки я знaю! Чого ти причепився до мене? - розсердився Митько. - "Що" тa "чого"! Хібa я, грaбіжник який?! Требa спіймaти його нa гaрячому.

Коли Стaвко почув, що требa когось ловити, то злякaвся і скaзaв, що з нaми не піде, a зaлишиться в тилу, тобто у нaметі.

- Це про всяк випaдок, щоб я міг розкaзaти, як усе було.

- Це ж про який тaкий випaдок? - поцікaвився Митько, aле Слaвко не відповів, бо знову неподaлік почулися тaємничі кроки.

Слaвко ухопив мене зa руку.

- Не требa, хлопці, - зaшепотів він. - Хaй собі ходить. Яке вaм до того діло?

Але я вивільнив руку, і ми з Митьком вислизнули в ніч.

Ми вислизнули в ніч, моторошно темну, неприродно тиху. Я нaвіть не уявляв, що в нaшому тaборі може бути тaк тихо. Ще кількa годин тому все нaвкруги вирувaло: вищaли пили, грюкaли молотки, гримкотіли відрa, тупaли ноги, лунaли голоси. Тепер же все втихло до рaнку…

Тa до рaнку ще дaлеко. Стомлений тaбір спaв.

Не спaли тільки ми з Митьком, не спaв, може, у "тилу" Слaвко, не спaв іще хтось - ходив щойно тaбором, скрaдaючись, нaче злодій, ховaючись від людей.

Хто?

Десь зa нaшими спинaми притишено дзенькнуло.

- Коло їдaльні, - вловив я.

Сторожко вглядaючись у темряву, ми подaлися до їдaльні, aле не прямо, aлейкою, a повз умивaльники. Коло їдaльні нікого не було.

- Може, він побaчив нaс і втік? - зaпитaв Митько, aле тут я помітив постaть, шо простувaлa aлейкою нaзaд, до нaметів, несучи в руці щось вaжкеньке.

- Оно, - вкaзaв я. Невідомий ішов неквaпно.

- Ач, - скaзaв Митько, - уже щось поцупив. Я ж кaзaв. - Тоді помовчaв і рішуче додaв: - Будемо брaти!

- Що брaти? - не зрозумів я.

- Його брaти. Вперед!

Ми рушили слідом, нaмaгaючись ступaти якомогa тихіше, і несподівaно я почув, a може, то мені тільки здaлося, що незнaйомець схлипнув. Ось він ніби шморгнув носом…

- Митю, - почaв був я, aле тут ми побaчили, що нaвперейми незнaйомцеві кинулaсь якaсь тінь.

- Їх тут двоє! - скрикнув Митько, і рaптом голосний зойк розітнув тишу.

- Здaвaйся! - зaгорлaв бaсом Митько. - Руки вгору! Оточуй їх, хлопці! Бери їх у коло! В'яжи їх! Собaку спускaй!

Я зрозумів, що книжки про міліцію знaйшли нaдійний притулок у Митьковій голові.

Дві постaті перед нaми тaк і вклякли нa місці.

- Не спускaти їх з прицілу! - не вгaвaв мій друг. - Ні з місця! Стріляю без попередження!

І врaз просто нaм у очі вдaрило сліпуче світло.

- Третій! - гукнув Митько.

- Омельчук! Стеценко! Знову ви? - почули ми розлючений голос нaчaльникa тaбору. - Це що тaке? Як це нaзивaється? Щоб зaвтрa і духу вaшого…

- Це не ми, - зaкaнючив Митько.

- Це он вони, - покaзaв я рукою нa грaбіжників. Нaчaльник тaбору спрямувaв промінь ліхтaрикa вбік, і ми побaчили… Слaвкa із дрючком у руці. Поруч із ним, спиною до нaс, стояв хлопець із піднятими вгору рукaми. Нa землі стоялa вaлізa.

- І ти тут? - похмуро зaпитaв Слaвкa нaчaльник тaбору. - А це що зa один?

- Я… Миколa, - схлипувaв хлопець. - Мусюкін. Я з Одеси. Приїхaв до бaбусі, aле зaблукaв. І от я тут… А цей от мене дрючком як удaрить! По плечу. Добре, що не по голові.

- Чого ж ти зрaзу битися? - зaпитaв нaчaльник тaбору.

- Тa це вони все нaговорили, - пояснив Слaвко. - Про бaндитів якихось, чорні зaмки… Я й подумaв…

- Опусти руки, Миколо, - звелів нaчaльник тaбору.

- Оці ж от кaзaли, що стрілятимуть, - обернувся до нaс Мусюкін, і ми впізнaли в ньому… Генку Биструшкінa.

- Генкa! - зaкричaв я. - Це ж Генкa!

- Хлопці! - зaволaв Генкa і кинувся до нaс. - Хлопці, це ви?

- То ти Генкa чи Миколкa? - зaпитaв нaчaльник тaбору.

- Генкa! Генкa це! - пояснювaв Митько. - Ми з ним в одному клaсі вчимося.

- То ти, виходить, не з Одеси? - допитувaвся нaчaльник тaбору.

- Тa з якої Одеси! - не вгaвaв Митько. - Ми з ним в одному клaсі вчимося. Він теж мaв у тaбір їхaти.

- Зрозуміло, - скaзaв нaчaльник тaбору і тут же зітхнув: - Не зовсім. А як же бaбуся?

Як і слід було сподівaтися, бaбусю Генкa теж вигaдaв.

Виявилося, що сьогодні врaнці Генкa рaзом із бaтькaми вийшов з дому. Генкa рушив до сусідньої школи, де нaс, тaбірних, мaв чекaти aвтобус, a бaтьки - нa вокзaл, бо їхaли відпочивaти нa море.

У школі Генці скaзaли, що першa групa, тобто ми, вже поїхaлa, a більше aвтобусів сьогодні не буде. Решту дітей одвезуть aж післязaвтрa, "бо у них тaм не все готово". Отже, нехaй Генкa йде додому. Але вдомa у Генки нікого не було, бо тaто з мaмою поїхaли нa море, і Генкa вирішив добирaтися сaмотужки.

Розпитaвши, де міститься тaбір, він сів нa aвтобус, який їхaв з aвтовокзaлу до Житомирa, зійшов нa п'ятдесят четвертому кілометрі й почимчикувaв лісовою дорогою. Зaсутеніло, зaпaлa темрявa, a тaбору все не було. Тa Генкa спрaведливо розміркувaв, що рaз є дорогa, то вонa мaс кудись вивести, і йшов, aж поки вже зa північ тaки дістaвся до нaс.

- Чому ж ти тaк довго ходив тaбором? - зaпитaв у Генки нaчaльник.

- Я не знaв, це мій тaбір чи ні, a будити когось побоявся. От я й ходив.

- Ну і ну! - похитaв головою нaчaльник тaбору. - Це ж требa! Двaнaдцять кілометрів лісом уночі! У вaс іще с вільні місця? - звернувся він до нaс.

- Є! Є, звичaйно! - відповіли ми. - Ходімо, Генко!

- Розходьтеся, розходьтесь усі спaти! - нaкaзaв нaчaльник тaбору, бо нaвколо вже зібрaвся чимaлий гурт: усі хотіли дізнaтися, що ж то були зa крики, послухaти Генчину розповідь. - І ти йди. Миколко, чи то пaк, Генко Мусюкін, лягaй із хлопцями. Ну й нічкa! Це ж тільки першa добa!

- А я й не Мусюкін зовсім, - зізнaвся Генкa. - Я Биструшкін. Це я все вигaдaв, бо злякaвся. Думaв, може, ви мене в міліцію зaхочете… А ще цей от дрючком… Добре, що не по голові.

- Що зa діти! - стенув плечимa нaчaльник тaбору. - Один нa мaшині роз'їжджaє, другий серед ночі гaми грaє, третій блукaє лісом під псевдонімом тa ще й якісь нісенітниці вигaдує! Ідіть уже, щоб миттю всі спaли. Зaвтрa підйом нa годину пізніше.

Після того випaдку у тaборі зaкріпилaся думкa, що Слaвко - нaйперший у світі одчaйдух.

- Це ж подумaти тільки, - кaзaли дівчaткa, - не побоявся серед глупої ночі один нaкинутися нa невідомо кого.

Просто смішно. Як же один, коли ми були поруч, і як же нa невідомо кого, якщо то був Генкa. Теж мені - бaндитa знaйшли! Побaчили б вони, як Слaвко в нaметі трусився!

- Ти що, крaщого прізвищa не міг собі придумaти? - зaпитaв у Генки Митько, коли ми нaрешті полягaли.

- А я й не придумувaв, - щиро зізнaвся Генкa. - Воно сaмо придумaлось. Ви ж не прохопіться нікому.

Ми, звичaйно, мовчaли, aле, мaбуть, розкaзaв нaчaльник тaбору, бо відтоді Генку всі почaли нaзивaти Мусюкіним. "Мусюкін, іди сюди!", "Мусюкін, іди туди!", "Мусюкін, ти сьогодні чергуєш", "Мусюкін, тебе вожaтa кличе". І нaвіть нaчaльник тaбору чaстенько нaзивaв Генку Мусюкіним. Але то він просто плутaв: тaк йому у пaм'ять те прізвище врізaлось.

Спершу Генкa дуже сердився, a потім перестaв.

- Подумaєш! - кaзaв він. - А якби я й спрaвді був Мусюкіним, a вигaдaв би Биструшкінa, то мене нaзивaли б Биструшкіним? Мусюкін - тaк Мусюкін. Теж хороше прізвище. Анітрохи не гірше!

 

Січень

08.01 – 80 років з дня народження Василя Симоненка ( 1935 р.)

27.01 – 225 років з дня народження П.П.Гулака-Артемовського ( 1790 р.)

30.01 – 85 років з дня народження Всеволода Нестайка ( 1930 р.)

 

Лицар «на білому коні» …

До 80-річчя від дня народження Василя Симоненка

Свій шлях у всіх колись кінчається,
І майже кожному до ніг кладуть вінки.
Одні жили, помруть і забуваються,
А інші пам’ять залишають на віки.
На їх могилах виростають бур ‘яни і квіти,
Бо тіло тлінне, та душа жива,
І для народу вічно будуть жити —
їх пам’ять, совість і палкі слова.
Ти знав тоді, якщо тебе не буде,
То в кожнім слові кожного вірша —
Живий поет, поки живі є люди,
Бо в кожного із нас живе твоя душа.
І хоч землею стисло тобі груди,
Та голос твій лунає звідтіля:
„Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Поки живий він буде — житиму і я”.
                                     Василь Бут

     Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 року в глухому селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в селянській сім’ї. Рано залишився без батька. Після закінчення 1952 року середньої школи вчився на факультеті журналістики Київського університету. Працював у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», власним кореспондентом «Робітничої газети».

    Оце і вся біографія поета. Проте змістом і покликанням його життя була Поезія! Уже перше обговорення віршів у літературній студії університету, перші публікації в періодиці стали провісниками того, що в українську літературу прийшов Майстер неординарного таланту. Тодішня критика одразу завважила в його поезії високі громадянські мотиви, осяяні благородністю власних душевних поривань, незвичайною інтелектуальною напругою.
Любов до Батьківщини – чи не найвищий акорд у всій поезії Василя Симоненка. Це потвердила і перша збірка віршів «Тиша і грім», яка побачила світ 1962 року. Вона стала живильним явищем у тодішньому суспільному житті України, новим художнім поглядом на дійсність, розуміння сутності людини, гармонії її буття. «Тиша і грім» – єдина книга, що вийшла друком за життя поета. Вже після смерті його ім’я швидко оповилося підлими вигадками й злісними намовами. І тільки завдяки неймовірним зусиллям друзів читач все-таки дістав змогу одержати Симоненкові «Земне тяжіння» (1964), збірку новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), книжки «Избранная лирика» (1968), «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжки для дітей.

   1962 року В. Симоненко разом з А.Горською та Л. Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради. У 1963 році Симоненко був жорстоко побитий кагебістами на залізничній станції Шевченка у місті Смілі, після чого він переніс відмову нирок і невдовзі помер у головній обласній лікарні 13 грудня 1963 року. Похований в Черкасах.

    Творча спадщина Василя Симоненка удостоєна Національної премії України імені Т.Г. Шевченка.

Хай сміються тупі кентаври!
В мене власна погорда єсть,
Бо за ваші дешеві лаври
Не продам я совість і честь.
                                       30.10.56

    Василь Симоненко став для нас легендою. Нескорений, з гарячою натурою, непримиренний до ворогів українського народу, Великий патріот своєї Вітчизни, щирий та добродійний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра. Його творчість засяяла на небосхилі української літератури яскравим сонцем, яке висвітило вартісні скарби незборимого духу нашого народу. Вона непідвладна часу.

    Василь Симоненко став нашою гордістю, нашою невмирущою історією. Він став дорогим і близьким для кожного, хто безмежно любить свій народ, свою Батьківщину. Його ідеали стали нашими ідеалами, а тому творчість поета буде вічною, як і народ, з якого він вийшов!

Поетичний театр

Василь Симоненко «Цар Плаксій та Лоскотон»

В ролях:

 

Цар Плаксій

Три сини Плаксія

Три дочки Плаксія

Лоскотон

Гвардійці

Народ

Діти

Придворні у палаці Плаксія

Голос за кулісами

                                                                 Цареве сімейство

Голос за кулісами

Там, де гори і долини,
Де гуляє вітровій, -
Там цвіте краса-країна
З дивним ім'ям Сльозолий.
І колись в країні тій
Був па троні цар Плаксій…

Дія І. Ява І.

На сцені декорації царського палацу. Трон.

На сцену виходить Цар Плаксій, сідає на свій трон. Невдоволений. За ним виходять сини і дочки. Сини стають справа від Плаксія, дочки – зліва.

Голос за кулісами
Голова його мов бочка,
Очі - ніби кавуни.
В Плаксія було три дочки
І плаксивих три сини.

Сини і дочки починають плакати.

Голос за кулісами.
Старша звалася Нудота,
Середульшенька - Вай-Вай,
Третя донечка - Плакота,
Всі сльозливі через край.
А цареві три сини
Так і звались - Плаксуни.
Отака була сім'я
У царя у Плаксія.
Цілі дні вони сиділи,
Голосили, та сопіли,
Та стогнали, та ревли,
Сльози відрами лили.

Сини і дочки починають ходити по сцені, метушитися, штовхатися, плакати.

Голос за кулісами:
Цар Плаксій велів сердито:

Цар Плаксій ( сердито):
"Хай із нами день при дні
Плачуть всі в країні діти,
Бо сміятись і радіти
У моєму царстві - ні! ( стукає ногами)
Хто всміхнеться - в часі тім
Я того негайно з'їм!"

                                                         Дія І. Ява ІІ.

 Під звуки маршу на сцену виходять гвардійці. Штовхають перед собою простих людей. Біжать і плачуть діти.
Голос за кулісами

Ще була у Плаксія
Грізна гвардія своя:
В ній служили молодці
Забіяки-сльозівці.
Хто сміявсь - вони хапали
І нагайками шмагали,
Так що в царстві тому скрізь
Вистачало плачу й сліз.
Цар любив, як плачуть діти,
Бо любив їх сльози пити.

Народ і діти, що на сцені ( разом):
Отакий був цар Плаксій
У країні Сльозолий.

                                                                         Завіса.

Дядько Лоскотон

Дія ІІ. Ява І.

На сцену виходить Лоскотон. Одягнений у сіру накидку, через плече  - розмальована торбина. Стоять групи дітей. Лоскотон підходить до них, щось шепоче на вухо, лоскоче дітей, діти сміються. За ним навшпиньки ідуть гвардійці. Тим часом голос за кулісами говорить…

Голос за кулісами

Але в тому диво-царстві,
Зневажаючи закон,
Жив у мандрах і митарстві
Добрий дядько Лоскотон.
Він приходив кожний вечір -
Хай чи дощ іде, чи сніг -
До голодної малечі
І усім приносив сміх.
Мав він вдачу теплу й щиру,
Ще й лукавинку в очах.
І була накидка сіра
В Лоскотана на плечах.
Лоскотливі мав він вуса
І м'якенькі, наче пух.
І м'яке волосся русе
Розсипалося до вух.
Він як прийде, залоскоче,
То сміється, хто й не хоче.
Тільки де він появлявся,
Зразу плач там припинявся,
І приходив до усіх
Голосний та щирий сміх.
Не любили Лоскотона
Цар Плаксій і Плаксуни,
Видавали заборони
Проти лоскоту вони.
І за дядьком Лоскотоном
Із нагайками в руках
Охоронці злих законів
Полювали по хатах.

По сцені ходять гвардійці, шукають Лоскотона. Один з них у руках тримає наказ.
Але дядько Лоскотон
Не боявся цих заслон:
Він ходив по всій країні
І носив з собою сміх
В розмальованій торбині,
В пальцях лагідних своїх.

                                              Завіса.

                                                             Арешт Лоскотона

Дія ІІІ. Ява І

Знову царські палати. На троні сидить Цар Плаксій. Біля нього стоять гвардійці.

Голос за кулісами

Розізливсь тоді Плаксій -
Цар країни Сльозолий.
Гнівно він гукнув із трону:

Цар Плаксій:
"Гей, ледачі сльозівці!
Хто впіймає Лоскотона,
Буде муж моїй дочці!
Хто його посадить в льох -
Вибирай одну із трьох!
Бо уже цей Лоскотон
Скоро нам розвалить трон:
Що тоді ми будем пити,
Як не будуть плакать діти!"

Гвардійці побігли в усі кінці шукати Лоскотона

Голос за кулісами

І завзяті сльозівці
Понеслись у всі кінці,
Щоб скарати по закону
Баламута Лоскотона.
Довго скрізь його шукали,
У всі шпари заглядали,
Перерили всі двори,
Обходили всі бори,
Час потратили дарма:
Лоскотона скрізь нема,
Бо його завжди і всюди
Од ловців ховали люди.
Опівночі Лоскотон,
Коли всіх колише сон,
Йшов собі в бідняцькі хати
Їхніх діток розважати.
Був тоді у Плаксія
Лютий посіпака,
Віроломний, як змія,
Капітан Макака.
Так хотілося йому
Царським зятем стати,
Що ні разу в ту зиму
Не лягав і спати.

На сцені з’являється капітан Макака. Він бігає, заглядає у всі кутки, метушиться

Голос за кулісами
Все ходив, усе він слухав
І нарешті все рознюхав.

Завіса

Дія ІV. Ява І

Між деревами на лавочці спить Лоскотон.

Голос за кулісами

На світанку Лоскотон,
Насмішивши діток,
У міцний поринув сон
Між кленових віток.

Дія ІV. Ява ІІ

До Лоскотона підкрадається капітан Макака із шнурком.

Голос за кулісами

А лукавий капітан
Підікрався змієм
Й Лоскотонові аркан
Зашморгнув на шиї.
Руки вивернув назад,
Міцно спутав ноги
І мерщій у Плаксоград
Рушив у дорогу…

Капітан Макака веде за шнурок Лоскотона, вигукуючи: «Попався! Попався!»

Весілля в палаці

Дія V.  Ява І.

Палац Плаксія. Капітан Макака веде до шлюбу Нудоту. Всі радіють, їх вітають придворні. Між усіма пихато походжає цар Плаксій.

Голос за кулісами

Лоскотона посадили
За вузенькі грати,
А в палаці порішили:

Всі разом:
- Час весілля грати…-

Голос за кулісами
Гей, зійшлися царенята
І придворна свита
Наречених шанувати,
Сльози діток пити.
До вінця веде жених
Висохлу Нудоту,
Та дивитися на них
Зовсім неохота.
Хоч Макака був бридкий,
А вона ще гірша,
Їм поет один гладкий
Присвятив ще й вірша.
Стільки там було хвальби,
Так скрасив їх вроду -
Навіть жаби від ганьби
Булькнули у воду!
Але цар ходив, пишався,
Він із зятем цілувався,
Похвалявся:

Цар Плаксій  (голосно, переможно)

"Ну, тепер
Лоскотон, вважай, умер!
Недоступним став для всіх
Голосний та щирий сміх.
Тож від радості стрибайте!
Тож від радості ридайте!
Ми тепер встановим скрізь
Віковічне царство сліз!"

Голос за кулісами
Так розхвастався Плаксій -
Цар країни Сльозолий.

Завіса

Звільнення Лоскотона

Дія VІ. Ява І

За гратами сидить Лоскотон. До нього підходять робітники, простий народ, визволяють його.

Голос за кулісами

Та поки гуло весілля,
То п'яниці вартові
Напились якогось зілля
Та й поснули у траві.
А вночі йшли до в'язниці
Батраки й робітники,
Щоб звільнити із темниці
Лоскотона на віки.
Рознесли всі перепони,
Гнули грати, мов прути:

Народ:
- Гей, веселий Лоскотоне,
Це прийшли твої брати!
Йди до нас, веселий брате,
В нашу здружену сім'ю!
Підем разом догравати
Ми весілля Плаксію…

Звільняють Лоскотона. Всі веселі. Разом виходять. Звучить мелодія.

Завіса

Продовження весілля

Дія VІІ. Ява І

Палац Плаксія. Всі веселяться і від щастя голосно плачуть.

Голос за кулісами:

У палаці кожен скаче
Та від щастя гірко плаче,
Ллються сльози, як ріка, -
Бачте, радість в них така!

                                          Заходить Лоскотон з робітниками. Плаксій побачив

Голос за кулісами:
Раптом цар упав на трон:

Цар Плаксій:
- Ой, рятуйте - Лоскотон! –

Всі в палаці:

• Ох!!! Ах!!!

Голос за кулісами:
Всі відразу "ох!" та "ах!",
Жах у кожного в очах.
А веселий Лоскотон
До царя стрибнув на трон
І сказав йому якраз:

Лоскотон (стрибнувши на трон)
- Насмієшся ти хоч раз!.. – ( починає лоскотати Плаксія)

Голос за кулісами:
Став царя він лоскотати,
І Плаксій став реготати.
Так сміявсь - аж заливався,
Аж від реготу качався,
Кулаками очі тер -
Потім лопнув і помер.

                                     Звучить голосно музика, потім звук вибуху

Голос за кулісами:
Ой, була ж тоді потіха -
Цар Плаксій помер од сміху!
З ним придворні одубіли,
Бо сміятися не вміли.
А цареві три сини,
Три завзяті Плаксуни,
Так сміялись-реготали,
Що штани з них поспадали -
Тож всі троє без штанів
До чужих втекли країв.

                                               Сини і дочки Плаксія втікають. Капітан Макака падає, качається, завмирає.

Голос за кулісами:

Три царівни теж навтьоки
У чотири бігли боки.
Кровопивці-сльозівці
Стали п'явками в ріці,
А Макака-забіяка
З'їв себе із переляку.
Так веселий Лоскотон
Розвалив поганський трон.

              Лоскотон вилазить на трон і стає на повен зріст. Звучить переможна мелодія.                                           Кругом Лоскотона збираються діти, робітники
 

Голос за кулісами:

Сам же він живе й понині,
Дітям носить щирий сміх
В розмальованій торбині,
В пальцях лагідних своїх.
Схочеш сам піти в цей край,
То маршрут запам'ятай:
Треба йти спочатку прямо.
Потім вправо завернуть,
А тоді поміж дубами
Поведе наліво путь.
Після цього вже помалу
Чимчикуй куди попало:
Як од втоми не впадеш -
В цю країну попадеш.

Всі беруться за руки з Лоскотоном, кланяються

Завіса

 

Учнівські літературні читання

до 225 річниці від  дня народження П. П. Гулака-Артемовського

(1790 — 1865)

 Життя і творчість

   Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790 р. в м. Городище на Черкащині в сім'ї священика. Вчився в Київській академії (1801 — 1803), але не закінчив її. Протягом кількох років учителював у приватних поміщицьких пансіонах на Волині. У 1817 р. вступає вільним слухачем на словесний факультет Харківського університету, а вже наступного року викладає тут польську мову. В 1821 р. Гулак-Артемовський захистив магістерську дисертацію на тему: “О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней”, згодом стає професором історії та географії, з 1841р. — ректором університету.

    Літературні інтереси П. П. Гулака-Артемовського пробудилися рано, ще в часи навчання в Київській академії. З перших його поетичних спроб збереглися лише два віршових рядки з переспіву поеми Буало “Налой” (1813). Активну літературну діяльність Гулак-Артемовський розпочинає після переїзду до Харкова (1817) — під час навчання і викладацької роботи в університеті. Підтримує дружні стосунки з Г. Квіткою-Основ'яненком, Р. Гонорським, Є. Філомафітським та ін., виступає на сторінках “Украинского вестника” з перекладними й оригінальними творами, написаними у різних жанрах.

 У 1818 — 1819 pp. Гулак-Артемовський друкує в “Украинском вестнике” переклади прозових творів, критичних статей польських письменників.

1819р. — російський переклад з польської мови “каледонской повести” (шотландської) “Бен-Грианан” (“Украинский вестник”); нарис “Синонимы, задумчивость и размышление (подражание польской прозе)”.

1817р. — “Справжня Добрість (Писулька до Грицька Прокази)”, оригінальний вірш українською мовою.

1818р. — “казка” “Пан та Собака” (“Украинский вестник”), написана на основі фабульної канви чотирирядкової байки І. Красіцького “Pan і Pies” та окремих епізодів іншого його твору — сатири “Pan niewart slugi”. Ця “казка” Гулака-Артемовського відіграла помітну роль в розвитку жанру байки на Україні. Це була, по суті, перша українська літературна (віршова) байка, написана із свідомою орієнтацією поета на фольклор, на живу розмовну мову.

1819р. — письменник опублікував в “Украинском вестнике” ще дві байки — “казку” “Солопій та Хівря, або Горох при дорозі” і “побрехеньку” “Тюхтій та Чванько”.

1820р. — цикл байок-“приказок”: “Дурень і Розумний”, “Цікавий і Мовчун”, “Лікар і Здоров'я” (“першоджерело” — приповідки І. Красіцького).

   У 1827р. Гулак-Артемовський написав ще три байки — “Батько та Син”, “Рибка”, “Дві пташки в клітці”. Останній цикл байок Гулака-Артемовського також пов'язаний з творчістю Красіцького.

    Спираючись на літературні зразки попередників в українському і світовому байкарстві та на фольклорні традиції, Гулак-Артемовський творив цілком оригінальні, самобутні вірші, йдучи від просторої байки-“казки” через байку-“приказку” (цю традицію продовжив Л. Боровиковський) до власне байки, з якою згодом успішно виступили в українській літературі Є. Гребінка й  Л. Глібов.

    Виступи письменника в “Украинском журнале” свідчать про пошуки нової естетики. Крім двох віршів “Чаяние души христианской” та перекладу уривка з поеми “Суд Любуши” — “Царский стол (Древнєє чешское предание)”, Гулак-Артемовський опублікував там перекладні статті “О поэзии и красноречии”, “О поэзии и красноречии на Востоке” (продовження першої) і “О поэзии и красноречии в древних и в особенности у греков и римлян”.

    Не останню роль у пошуках письменника відіграло читання ним в університеті лекцій з естетики, які він готував один час за книгою О. Галича “Опыт науки изящного”, де були викладені основні положення романтичної теорії, зокрема пропагувалися твори Жуковського, визначалися нові жанри — романтична балада, поема, романс тощо.

   1827р. — виступ на сторінках “Вестника Европы” із “малоросійськими баладами” “Твардовський” і “Рибалка”, якими представлено романтичну баладу різних тональностей.

“Твардовський” — це вільна переробка гумористичної балади А. Міцкевича “Пані Твардовська”, основу якої становить досить популярна у слов'янському фольклорі легенда про гульвісу-шляхтича, що запродав душу чортові. Балада “Твардовський” користувалася значним успіхом у читачів. Після публікації у “Вестнике Европы” вона відразу була передрукована в журналах “Славянин”, “Dziennik Warszawski”, у “Малороссийских песнях” Максимовича, вийшла окремим виданням. Балада Міцкевича відома й у перекладі білоруською мовою (“Пані Твардоўская” — 40-ві pp. XIX ст.), причому в опрацюванні її сюжету білоруський автор слідував переважно за баладою українського поета.

   “Рибалка” — переспів однойменної балади Гете (ще раніше її переклав російською мовою Жуковський) — має вже виразно романтичний характер.

   1827р. в “Вестнике Европы” Гулак-Артемовський друкує дві переробки Горацієвих од “До Пархома” (вперше до Горація Гулак-Артемовський звернувся ще 1819р., надрукувавши в поважному стилі переклад його оди “К Цензорину”. На кінець 20-х pp. і пізніше (1832, 1856) йому належить кілька наслідувань Горацієвих од. Це, передусім, два віршових послання “До Пархома”).

    З кінця 20-х pp. Гулак-Артемовський відходить від активної літературної діяльності, пише лише принагідне, здебільшого у зв'язку з пам'ятними подіями в його службовому і родинному житті.

    В останні роки Гулак-Артемовський написав ряд ліричних медитацій в народнопісенному дусі (жодна з них за життя автора не друкувалася) — “Не виглядай, матусенько, в віконечко”, “До Любки” (останній вірш перекладений російською мовою О. Фетом), “Текла річка невеличка”.

    Помітну увагу приділяє Гулак-Артемовський питанням міжслов'янських мовно-літературних взаємин, фольклорно-етнографічному вивченню слов'янських народів. Показовою з цього погляду є складена ним “Инструкция в руководство г. адъюнкту Срезневскому по случаю назначаемого для него путешествия по славянских землях с целию изучения славянских наречий и их литературы” (1839).

    Продовжує цікавитись Гулак-Артемовський в цей останній період і літературним життям, захоплюється творами Шевченка, підтримує зв'язки з російськими, українськими, польськими діячами культури (ще раніше він познайомився в Харкові з А. Міцкевичем, з яким один час підтримував дружні стосунки), турбується про видання творів окремою книжкою. Його обирають членом кількох науково-літературних товариств, зокрема “Московського товариства аматорів російської словесності”, “Королівського товариства друзів науки” у Варшаві.

 

Засудження сваволі й деспотизму в байці "Пан та Собака" П. Гулака-Артемовського

    В українській літературі першої половини XIX ст. з'являється низка байкарів: П. Гулак-Артемовський (1790-1865), О. П. Руданський (1784-1851), Л. І. Боровиковський (1806—1889), Є. П. Гребінка (1812-1848) та інші. Найвизначнішими серед них були Гулак-Артемовський і Гребінка. У творчій спадщині Гулака-Артемовського найбільш цінними є байки, які поділяються на дві групи: байки-казки на громадські і побутові теми («Пан та Собака», «Солопій і Хівря», «Тюхтій і Чванько» та ін.) і байки-приказки, які стисло зображують невеличку подію («Дурень і Розумний», «Цікавий і Мовчун», «Лікар і Здоров'я» тощо).

    Найвизначнішою серед творів Гулака-Артемовського є байка «Пан та Собака». Вона правдиво змальовує життя кріпаків та їх взаємини з панами.

Учень читає байку «Пан та Собака»

В образі Рябка автор змальовує беззахисне селянство, життя якого цілком залежало від волі пана. Рябко ретельно виконує свої обов'язки, сподіваючись заслужити панську ласку. Першу ніч він зовсім не спить, стереже хазяйське добро, але замість подяки одержує різки, бо, програвшись у карти, Пан не міг заснути цієї ночі і в своєму безсонні звинувачує Рябка. Боячись потривожити панську особу, Рябко на другу ніч «забрався в скирту спать». У той час москалі, тобто солдати («а їх було чимало на селі»), обікрали комору. За наказом Пана його посіпаки люто катують «винного». Тільки тепер Рябко усвідомлює свою цілковиту залежність від сваволі жорстокого і невдячного самодура-пана і приходить до висновку, що дурним панам не догодиш.

Той дурень, хто іде дурним панам служити,
А ще дурніший, хто їм хоче догодити.
 

   Пан — людина негідна і жорстока. Він навіть не помічає старанності Рябка, не цінить його праці, виміщає на ньому свої особисті невдачі. Сам він не здатний до будь-якої корисної діяльності і лише розтринькує надбане кріпаками. Паразитизм і свавілля як характерні риси класу дворян в байці розкриті реалістично.  Зловживання поміщиків своєю необмеженою владою над селянами, яку давали їм тогочасні закони, були типовими для кріпосницької дійсності.
    Отже, соціальна значимість байки «Пан та Собака» — у засудженні зловживання поміщиків своєю владою над кріпаками. Гулак-Артемовський, правильно відмітивши пробудження свідомості мас унаслідок посилення утиску з боку пануючого класу, не показав їх активного протесту.

   У байці «Пан та Собака» Гулак-Артемовський виступає тільки проти «дурних», тобто жорстоких і свавільних, панів, а не проти всього класу дворянства. Своєю байкою він хотів лише присоромити цих поміщиків, примусити їх схаменутися і ставитись до своїх кріпаків людяніше.

Патріарх дитячої книги

До 85-річчя від дня народження Всеволода Зіновійовича Нестайка

                                                                            А коли я став по-справжньому дорослим,

мені страшенно захотілося повернутись

 назад у дитинство — догратися,

досміятися, добешкетувати...

Вихід був один — стати дитячим письменником.

Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе

 дитинство, я намагався писати якомога веселіше.

 

    Всеволод Нестайко — беззаперечний класик сучасної української дитячої літератури.

    Щоранку на вулиці Шовковичній, у самому центрі Києва, можна зустріти високого сивого чоловіка з песиком на повідку. Час від часу він жартівливо посварюється на свого Дюка й усміхнено-замріяно крокує далі... На нього не полює зграя фотографів і телекамер, проте його книжками зачитуються мільйони дітей «від 2 до 102...», і якби зібрати воєдино всю їхню до нього любов — вона осяяла б всю Україну... Мова, звичайно ж, про найславнішого українського казкаря Всеволода Нестайка — автора знаменитих «Тореадорів з Васюківки» — чи не найкращого українського дитячого роману минулого століття.

    Всеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині. У лихі 30-ті, втративши батька — подоляка-тернополянина, який у 20-ті роки був у "січових стрільцях", майбутній письменник переїжджає з мамою до Києва. Скінчивши десятирічку, 1947 року В. Нестайко вступив на слов’янське відділення філологічного факультету Київського університету. Нелегкими були повоєнні роки Всеволода Нестайка: голодними, але то були роки юності і роки студентства, які запам’ятовуються на все життя. В. Нестайко працював у редакціях журналів «Дніпро», «Барвінок», у видавництві «Молодь». З 1956 по 1987 рік завідував редакцією у видавництві «Веселка».

    Перші оповідання для дітей Всеволод Нестайко почав друкувати в журналах «Барвінок» та «Піонерія». Перша книжка «Шурка і Шурко» побачила світ у 1956 році. Майже п’ятдесятилітній шлях у дитячій літературі він засвідчив виданням близько тридцяти книжок оповідань, казок, повістей і п’єc. Найвідоміші з них «В Країні сонячних Зайчиків» (1959), «Супутник ЛІРА-3» (1960), «Космо-Натка» (1963), «Робінзон Кукурузо» (1964), «Тореадори з Васюківки» (1973), «Одиниця з обманом» (1976), «Незвичайні пригоди в лісовій школі» (1981), «Загадка старого клоуна» (1982), «П’ятірка з хвостиком» (1985), «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків» (1988), «Слідство триває», «Таємничий голос за спиною» (1990), «Неймовірні детективи» (1995) та інші непересічні твори.

    Книги В. Нестайка перекладено двадцятьма мовами світу, в тому числі англійською, німецькою, французькою, іспанською, російською, арабською, бенгалі, угорською, румунською, болгарською, словацькою та іншими.

    За творами Всеволода Нестайка знімалися фільми, що завоювали міжнародні нагороди. Телефільм «Тореадори з Васюківки» одержав на міжнародному фестивалі в Мюнхені Гран-прі (1968), на Міжнародному фестивалі в Алегзандрії (Австралія) — головну премію (1969). Кінофільм «Одиниця з обманом» премійовано на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1984) та відзначено спеціальним призом на кінофестивалі у Габрово (Болгарія, 1985).

   Всеволод Нестайко — лауреат літературної премії імені Лесі Українки (за повість-казку «Незвичайні пригоди в лісовій школі»), премії імені Миколи Трублаїні (за повість-казку «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків»), премії імені Олександра Копиленка ( за казку «Пригоди їжачка Колька Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі Вуханя»). На першому Всесоюзному конкурсі на кращу книгу для дітей за повість в оповіданнях «П’ятірка з хвостиком» він був удостоєний другої премії. 1979 року рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія «Тореадори з Васюківки» внесена до Особливого Почесного списку Г. Х. Андесена як один із найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.

 

Від автора. Всеволод Нестайко

    У дитинстві я був руденький, худенький і маленький — чи не найменший у першому класі. І страшенно хотів якнайшвидше вирости. За порадою однокласника Васі, такого ж, як і я, шпінгалета, я прив’язував до однієї ноги важку праску, до другої — цеглину, хапався за верхню планку одвірка і висів, поки вистачало сил, намагаючись витягти своє тіло. А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову. Мама дивувалася, чого в мене постійний нежить.

     Швидше вирости я хотів ще й тому, що дитинство моє, на жаль, було не дуже безхмарним і щасливим. Тато мій, колишній «січовий стрілець», 1933 року був заарештований і загинув. З трьох рочків пізнав я, що таке доля безбатченка, де чи не єдиною втіхою були книжки.

    А коли мені було всього одинадцять, почалася війна. Дитинство моє урвалося, я одразу став дорослим. Бо лишився в окупованому фашистами Києві, і ті два роки згадувати не люблю — стільки там було страшного й недитячого.

    А коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно захотілося повернутись назад у дитинство — догратися, досміятися, добешкетувати... Вихід був один — стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше. Написав я чимало книжок. Але чи не з найбільшою насолодою я писав про пригоди Яви і Павлуші. Все почалося сорок років тому з двох оповідань «Пригода в кукурудзі» і «Тореадори з Васюківки», що були надруковані 1963 року. Хлопці виявилися такими меткими й непосидючими, що примусили мене одразу ж написати повість «Пригоди Робінзона Кукурузо» (1964). А тоді повість «Незнайомець з тринадцятої квартири» (1966). І нарешті — повість «Таємниця трьох невідомих» (1970), що й склали роман-трилогію…

    Минув час. Відбулися знаменні історичні події. Україна стала незалежною... І я вирішив повернутися до «Тореадорів». Аж ніяк не відмовляючись від попереднього тексту книжки, яка розійшлася по світу сотнями тисяч примірників, друкувалася й друкується в хрестоматіях, шкільних та студентських підручниках, я вирішив зробити нову авторську редакцію “Тореадорів з Васюківки”, позбавивши книжку деяких неминучих ідеологічних нашарувань минулої доби, деталей, незрозумілих сучасному, а тим паче майбутньому читачеві. З’явилися й нові епізоди. Допоміг мені в роботі прекрасний поет і талановитий редактор Іван Малкович. Щиро дякую йому за це.

    А вам, дорогі мої читачі, хочу сказати — не поспішайте, як я колись, швидше виростати. Бо дитячі роки неповторні. І якщо Ява й Павлуша допоможуть вам на якісь хвилини гостріше відчути радість веселого, щедрого на пригоди й витівки дитинства, я буду щасливий.

                                                                                                                             Всеволод Нестайко

Всеволод НЕСТАЙКО
Про комарика Зюзю

    Жив на світi комарик Зюзя. Звичайнісінький собі комарик-дошколярик. Але дуже непосидючий і неслухняний.

     Всі комарики-дошколярики в комариному дитсадку слухаються виховательку Комарію Комарівну, не пустують, не бешкетують. А Зюзя слухатись не хоче й тільки дзижчить зухвало:

- Я с-сам вс-се з-знаю! I вз-загалі, дуж-же с-слухняні нічого в ж-житті не дос-сягають. А дос-сягають с-саме нес-слухняні!

Це так його знайомий хуліган Трутень із сусіднього вулика навчив...

Одного разу полетів комариний дитсадок на прогулянку до лісу. Летять гарненько парами. Комарія Комарівна попереду. Весь час озирається і научає:

- Будьте, дітки, обережнії Не розлітайтеся! В лісі стільки всякої небезпеки...

А Зюзя, що летів, як завжди, позаду, без пари, на ті слова - аніякісінької уваги!

- Я с-сам вс-се з-знаю! - І гайнув між кущів.

Та раптом - тиць у щось!. І - приліпився. Хотів одліпитись, але ще більше заплутався. Ой леле! Та це ж павутиння. Його павук Павуло Павулович між кущами напнув - на поживу чатує. Побачив він Зюзю, лапки радісно потер, захихикав:

- Хи-хи-хи! Попався! Дрібнота, правда, але на закуску для апетиту згодиться.

І вже йде, на павутинні погойдуючись, до Зюзі.

- Ой-ой! - закричав Зюзя.- Рятуйте!
Але Комарія Комарівна з дитсадком далеченько одлетіли, не чують.
Плаче Зюзя, репетує. А павук Павуло Павулович усе ближче та ближче...

Аж тут Комарія Комарівна обернулася:

- Де Зюзя?!

Комарики-дошколярики на всі боки роззираються. Нема неслуха. Зник, як булька на воді. Повернули вони щодуху назад.

А павук уже лапу до Зюзі простягає.

- Ой-ой-ой! - відчайдушне заволав Зюзя.- Пропадаю!
Почула Комарія Комарівна. Почули комарики-дошколярики. Почули та вже й побачили.

- Не підлітайте, дітки, близько! Це небезпечної Я сама! - загукала Комарія Комарівна і мерщій до Зюзі. Схопила за крильця, тягне щосили. Та не може його з липкого павутиння вирвати.

А павук наближається й наближається. Радий, задоволений!

- Зараз і вихователькою, і всім дитсадком пообідаю! Хи-хи-хи!

- Хлопчики й дівчатка! - вигукнув тут найслухняніший комарик Макарик.- Нумо всі гуртом! За лапки берімося швидше!

Взялися всі комарики-дошколярики за лапки, Макарик за виховательку вчепився. Та я-ак смикнуть!

Вирвали Зюзю з павутиння.

Павучисько тільки щелепами клацнув з досади...

Тепер Зюзя не пустує, не бешкетує, у парі з комариком Макариком літає і міцно його за лапку тримає.

 

 

Лютий

17.02 – день пам’яті Андрія Малишка ( помер 45 років тому - 1970 р.)

20.02 – 110 років з дня народження Уласа Самчука ( 1905 р.)

24.02 – 150 років з дня народження Івана Липи ( 1865 р.)

25.02 – день народження Лесі Українки ( 1871 р.)

25.02 - день пам’яті Юрія Яновського  ( помер 60 років тому - 1955 р.)

 

Усний журнал «Улас Самчук – «український Гомер ХХ століття»»

Сторінка 1. Куди ж повела ота річка…

    Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків, — як на той час, заможних селян. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля: «Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді „село, неначе писанка“, з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами».

    У 1913 році, коли Уласові Самчуку було вісім років, сім'я переїхала в село Тилявку Кременецького повіту. Але з Дерманем зв'язків не втрачав, в 1917–1920 рр. він навчався в чотирикласовій вищепочатковій школі, що діяла при Дерманській Св. Феодорівській учительській семінарії. У 1921–1925 роках — у Кременецькій українській мішаній приватній гімназії імені Івана Стешенка.

    Перед самим закінченням гімназії Уласа Самчука покликали до польського війська (гарнізон міста Тарнова). 23 серпня 1927 року він дезертирував з війська, після чого потрапив до Веймарської Німеччини, де працював у місті Бойтені як наймит в одного міщанина, розвозив рольвагою по копальнях і гутах залізо. З 1927 року навчався в Бреславському Університеті. «Німецький» період життя Уласа Самчука позначений тим, що, по-перше, завдяки Герману Блюме він, як вільнослухач, студіював у Бреславському університеті, мама Германа Блюме — Германіна фон Лінгейсгайм люб'язно дала притулок «обідраному українцю» у своїй оселі й терпляче навчала його німецької мови. Вдруге прийшов Герман Блюме на допомогу Уласові Самчуку через п'ятнадцять років: завдяки його клопотанню німці 20 квітня 1942 року випустили письменника, якого арештували 20 березня цього ж року, з Рівненської в'язниці. Герман Блюме в Рівному працював на посаді начальника цивільної поліції райхскомісаріату «Україна».

    З 1925 почав друкувати оповідання в журналі «Духовна Бесіда» у Варшаві, згодом у «Літературно-науковому віснику» та ін. журналах (видані окремою збіркою «Віднайдений рай», 1936). Свої перші новели він надіслав до «Літературно-наукового вісника» з Німеччини, там виникли задуми більших романів. У спогадах «Мій Бреслав» Улас Самчук стверджує, що саме у цьому німецькому містечку «в моєму всесвіті з'явилась туманність, з якої поволі вимальовувались контури майбутньої „Волині“».

    1929 року переїжджає до Чехословаччини та навчається в УВУ в Празі. Але жодного вищого навчального закладу він так і не зміг закінчити. Кожну науку Улас Самчук опановував без учителів, самотужки. Він володів бездоганно німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовами.

    У Чехословаччині Улас живе з 1929 по 1941 рік. Українська Прага 1920-30-х рр. жила бурхливим науковим та культурно-мистецьким життям. До безпосереднього оточення, яке торило «його Прагу», Улас Самчук відносив Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Олега Ольжича, Михайла Мухина, Миколу Бутовича, Роберта Лісовського, Степана Смаль-Стоцького, Дмитра Дорошенка, Миколу Галагана, Леоніда і Надію Білецьких, Дмитра Антоновича, Сергія Шелухіна, Микиту Шаповала, Валентина і Лідію Садовських, Русових, Яковлевих, Мідних, Батинських, Слюсаренків, Щербаківських, Сімовичів, Лащенків, Горбачевського, Ольгерта Бочковського. У Празі Улас Самчук належав до Студентської академічної громади. «Нас було кілька сотень з загальної кількатисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс». У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ — Секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук.

    1941, у складі однієї з похідних груп ОУН-м повернувся на Волинь (до Рівного), де був редактором газети «Волинь» до 1943, з ним працював редактором і Петлюра Олександр Васильович, видавництво в ті роки очолював Іван Тиктор. У 1944-48 жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР. По переїзді до Канади (1948) був засновником ОУП «Слово» (1954).

    Ім'я Уласа Самчука ще прижиттєво було відоме в країнах Європи та в Америки і, як зазначала дослідниця творчості письменника Марія Білоус-Гарасевич, «вражає не те, що на українській землі народився цей винятково сильний творчий талант, а те, що він вижив, не зісох у „волинській тихій стороні“, в абсолютно безпросвітних обставинах».

   Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.

 

Сторінка 2. Літературна творчість

Націю, яку вбивали століттями, всіма зброями, повернено

до життя протягом десятків років єдиною зброєю слова…

   Я хилю в побожній пошані голову перед творцями такого

слова, дарма, що вони не Шекспіри, а Котляревські…

О, так! Бути учасниками такого великого, многогранного,

титанського процесу життя є почесним і приємним задвнням

                                                     Людини. Так було, так є і так буде!

Улас Самчук, Торонто (Канада), 1955 рік

    У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття.

    Улас Самчук своє перше оповідання «На старих стежках» опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).

    У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І—III, 1932–1937) виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920-х — початку 1930-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного становлення. Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою — з 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук: «У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами».

    Ідейним продовження «Волині» є повість «Кулак» (1932). У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932–1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.

    У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-47).

У 1947 закінчив драму «Шумлять жорна».

    У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина та її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної й сучасної підрадянськоїї дійсності.

    Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).

 

Сторінка 3. Роман про Волинь

    Творча спадщина Уласа Самчука досить велика, але роман «Волинь» посідає в ній особливе місце. Цим твором письменник увійшов в українську літературу XX століття і став відомим у світі. Над ним він працював протягом 1931-1937 років. В Україні саме був розгул найжорстокіших репресій. 1 багатьом письменникам довелося замовкнути — добровільно чи примусово. Але Самчук не мовчав. Власне, особисте життя, життя своїх односельців, рідних, друзів як невеликі, але невід’ємні частки долі своєї української нації, стають найправдивішим джерелом’ його твору. Сам автор так пояснював задум роману: «Мені хотілося внести в нашу побутову літературу трохи філософської і проблемної тенденції, дати повніший і точніший образ нашого села, аніж це робилося до цього часу». Роман-епопея «Волинь» складається з трьох частин: «Куди тече та річка», «Війна і революція», «Батько і син».

   У центрі роману — широка панорама селянського життя, побуту, тяжкої праці на землі — показана через долю великої родини Довбенків: Матвія і Насті, синів Василя, Володька, Хведора, дочок Катерини та Василини. В романі описано короткий проміжок часу, але час той акумулював у собі найважливіше, що просвітило минуле сім’ї та спроектувало її майбутнє. Складні ідеологічно-політичні протистояння, які роздирали Україну в першій чверті XX століття, тільки-но торкнулися цього благословенного краю. Гине найстарший син Матвія Василь — вояк УНР, декілька разів з’являються на хутір більшовики. Але в цілому щоденне життя родини минає у традиційних хліборобських проблемах, у тяжкій праці на землі серед розкішної природи Волині. Чимало персонажів роману мають реальних прототипів, і найперше — власна родина письменника. А сам він — в образі головного героя Володька. Але найголовніше у творі — це глибоке проникнення у психологію селянина-волиняка, господаря на власному хуторі, істинного господаря на цій землі. В широкому значенні — господаря своєї долі. Дуже яскраво й майстерно виписаний образ Володька, який дуже любить свою землю, не цурається праці на ній, але шукає для себе іншого шляху, ніж його батьки-хлібороби. Він прагне вчитися І піти в інший широкий світ. Це сильна особистість, якій притаманне почуття національної гідності.

    Такою ж сильною особистістю в романі є батько Володька, Матвій — людина, яка міцно стоїть на землі. «Земля основа всього. Але кожний господар хай тямить: коли ми біля плуга, там на горі сидять вужі — нема нам щастя. Ми му» симо виповнити собою все! Ми, чесні люди, що родились тут, і тут наше місце!» Це позиція свідомого українця, справжнього господаря на своїй землі. Що ж у романі є найцікавішим і найвагомішим, що робить цей твір непси вторним? Це люди, з якимись особливими, неповторними рисами характеру, яких годі було й шукати в творах радянських письменників. А вони справді були в житті, існував і такий тип українця, котрий міцно стоїть на своїй землі, тримається своїх коренів, знає, чого він хоче від долі: сіяти хліб, ростити дітей і да« вати їм майбутнє. Отже, роман «Волинь», за висловлюванням Я. Розумного, це широка панорама своєї епохи… вниклива студія світу людини, яку ця еітхи зростила й чого вона від цієї людини очікувала».

 

Сторінка 4. Гімн світлому образу Матері

 

Все упованіє моє
На тебе, мати, возлагаю,
Пренепорочная, благая!
Т. Шевченко

 

   "Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Матір, що родила світові Бога живого... І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп'ятого Сина. Пригадай Її велику мужність, попроси у Неї сили пережити твоє горе і видержати так само, як це видержала Вона, найбільша зо всіх матерів..." — так майже в кінці свого роману "Марія" звертається Улас Самчук до головної героїні цього твору — жінки-матері Марії, тим самим проводячи аналогію між її долею і долею Матері Божої, тим самим возвеличуючи всіх матерів землі.
    На мою думку, Улас Самчук невипадково наділив свою героїню біблійним іменем Святої Діви Марії. Автор не тільки прагнув показати спільне у материнській долі Матері Божої і героїні роману, але й узагальнити в образі Марії найкращі риси матерів, показати, що є для матері її дитина, показати найвищу самопожертву, що є в нашому бутті — материнство, дати відчути читачу святість материнства.

    Коли жила з нелюбом, Марію повертало до життя тільки народження діточок, що заповнювали порожнечу її душі. Материнство було для неї радістю, народженням нової любові, що таїлася в її душі. Як пестила вона свого первістка! Він здавався їй найдовершенішим створінням. Та доля судила втратити його, а потім ще двох діточок, зі смертю яких і в ній щось вмирало. Та не скінчилися на цьому її страждання. Виростивши з Корнієм чотирьох дітей, Марія не зазнала щастя в материнстві. Спочатку втратила старшого сина — Демка. Її горе автор порівнював з горем Матері Божої. Як важко пережити своє дитя! Але, мабуть, не легше переживати Невдячність свого сина, що не тільки відцурався своїх батьків, брата і сестри, але й свідомо прагне смерті брата, виганяє старих батьків з дому і залишається байдужим до того, що його сестра-близнюк зі своєю малою дочкою помирають від голоду. Як важко все це було переживати Марії. На землі її тримало тільки те, що вона була потрібна дочці та онуці, які помирали з голоду. Вона, сама голодна, через силу щодня носила щось дочці і маленькій онучці. Марія втратила Демка, по-своєму втратила Максима, Надія збожеволіла з голоду, загинула онука, доля Лавріна була вирішена обвинуваченням Максима. Зі слів людей вона зрозуміла, що Корній вбив свого сина — Максима, адже забагато горя він приніс людям і ще міг принести. Повною мірою прийняла страждання Марія...

    Улас Самчук у своєму романі створив величний узагальнений образ усіх матерів; образ Марії для нього — це втілення рідної матері, неньки України, Пречистої Діви Марії. Його роман — це гімн материнству, возвеличення жінки-матері як засновниці роду, найвищої і найсвятішої сили на землі.

 

Сторінка 5. Пам'ять в наших серцях

   Книга Гаврила Чернихівського «Улас Самчук: сторінки біографії» (2005) році є першим грунтовним дослідженням про «українського Гомера ХХ століття». Про Уласа Самчука Ігор Фарина написав повість «Пекуча чужина» (2005).

    У жовтні 1993 в селі Тилявка Шумського району Тернопільської області відкрито літературно-меморіальний музей письменника У. Самчука.

    У м.Луцьк нещодавно на його честь була перейменована вулиця, раніше знана як вул. К.Цеткін. На ній встановлено пам'ятну дошку.

    У м. Рівне діє Літературний музей Уласа Самчука.

 

Письменник і державний діяч

До  150 річниці  від  дня народження  Івана Липи

     Народився майбутній міністр уряду УНР 24 лютого 1865 року в селі Дальнику поблизу Одеси. Згодом із батьком Левом і матір'ю Анною перебрався у Керч. Там у парафіяльній школі отримав початкову освіту, вивчив новогрецьку мову. Після навчання у Керчинській гімназій — поступив у Харківський університет (1888 рік). Саме на Слобожанщині захопився українськими державотворчими ідеями. Почав писати твори під впливом Т.Шевченка, І.Франка, М.Драгоманова. У 1891 році став засновником таємного товариства „Братство Тарасівців".

    У 1893 році Івана Липу заарештували за нелегальне перевезення україномовної літератури зі Львова до Харкова. Він 13 місяців перебував у в'язниці, три роки жив під наглядом поліції. Увесь час Іванові Липі вдавалося поєднувати лікарську діяльність (жив він тоді знову в Керчі, а згодом на Полтавщині) з активною громадською роботою й письменництвом. У 1902 році були опубліковані його новели „Чорна жінка" та „Основи самотності". Друкувався в українських періодичних виданнях „Діло", „Народ", „Правда", „Буковина".

    У 1917 році Іван Липа з початком революції стає членом Керівничого Комітету, згодом — завідувачем управління культури міністерства віросповідань в уряді УНР. Був також міністром віросповідань і підписався під прийнятим Директорією законом від 1 січня 1919 року про незалежність Української автокефальної церкви від Російської патріархії.
     Після поразки українських національно-визвольних змагань початку минулого століття опиняється на території Західної України, яка підпала під владу Польщі. Проживав у Винниках, де винаймав помешкання та займався літературною працею. А на життя заробляв лікарською працею. Помер Іван Липа 13 листопада 1923 року й похований на цвинтарі у Винниках.

У невідому путь. Іван Липа

    Черепаха з'явилася на світ у затишній долині, біля широкого ставу, що поріс очеретом.

    Цілі рої веселих комашок були їй солодкою поживою.

    Коли вдоволена, грілася проти сонця, - усе дивилася на далеку гору, де сідали орли ширококрилі.

    Звідти щоранку випливало в тихе повітря сонце тепле, а ввечері виходив місяць ясний.

    Там небесна блакить ніжно обнімала зелену верховину…

    І полюбила черепаха сонце і місяць, і блакить небесну, і забажала до нестями пізнати їх.

    Помандрувала в далеку, невідому путь…

    Місяці переходила широку долину..

    Усе журилася за поживою.

    Тихо, поволі полізла вгору, вище й вище…

    Обережно ступає, нога за ногою, впивається сильними кігтями в тверду землю, цупко за неї держиться, бо знає: як тільки зірветься з гори, то або зараз перевернеться на спину і так умре, або каменем полетить униз і там розіб’ється.

Смерть однаково неминуча їй – страшна і дочасна.

    Лізе вгору уперто, довгі роки, усе поволі, усе обережно, посуваючись нога за ногою.

    Постаріла, мохом поросла.

    І чим вище підіймається, тим менше знаходить собі поживи, тим слабше гріє сонце її холодну кров, і тим далі од гори одходить небесна блакить.

    Лізе ще довго-довго…

    Терпить голод і холод, зневіряється потроху в своїх силах, частіше повертає голову, щоб подивитися в теплу долину повну поживи й безжурного життя.

    Вернулась би назад, - так не може спуститися з крутої гори, бо зараз же покотиться каменем і буде їй смерть.

    Лізе знову угору, а дивиться вже у долину…

    А коли, зовсім знесилена й зневірена, стала на саме верхів’я, то побачила:

Холодне сонце стоїть високо-високо, світлий місяць сходить далеко-далеко, а блакить небесна аж за місяцем і за сонцем…

Брехайло та Помагайло. Іван Липа
 

  Iде селом Брехайло, іде, підскакує, сюди й туди позирає, де б кращу роботу собі знайти. А робота його не легка: щоб за спасибі можна було поїсти, попити та ще й збрехати. Коли зирк - жінки редьку ріжуть. Воно як тут і було.
    Шур, шур - наблизився близесенько, вершу роззявило, губами заплямкало, очима заблимало, носом засопіло та й почало так:
  - А чи немає, люди добрі, чого-небудь у вас попоїсти? От уже три дні, як нічогісінько не їв.
  - Зараз дали йому з'їсти, що Господь послав.
Брехайло як наївся, то й нумо так:
  - А що се ви робите?
  - Як бачите, редьку ріжемо, - відповіли йому жінки.
  - Е-е-е! Так отеє у вас така редька? Хіба ж се редька? Чорт зна що, а не редька! Плюнути та розтерти! От у нас в Москві -от так редька! Треба дрючка підкладати, кіньми з землі вивертати. От то так редька! То вже справжня редька!
    Почули таке жінки, та й зареготали, а далі на таку нахабну брехню і розгнівалися, бо всяку брехню вважали за велике злочинство, тож тут же Брехайла зв'язали і в холодну посадили.
  - От тобі, - кажуть, - московська редька! Сиди ж тут! Посидиш, і брехати покинеш!
    Тільки впоралися з ним, коли суне Помагайло. Побачили жінки чужого чоловіка й кажуть собі:
  - А давай от у цього москаля запитаємо, чи правда воно, чи брехня з тієї нісенітниці московської?
    Питають:
  - А звідкіля, чоловіче. Бог несе? Московський!
  - А чи росте у вас, у Москві, така й така велика редька?
  - Ой, люди добрі, - ледве каже Помагайло, - я й балакати не можу й тільки-тільки на ногах держуся, бо ось третій день, як і крихітки хліба не було у мене в роті.
    Зараз його нагодували, а тоді Помагайло й каже:
  - А, хазяюшки, сказати вам по правді, цього не скажу, бо того діла не знаю. А от як колись я йшов по Москві, так бачив своїми очима - бодай мені повилазили, коли брешу - бачив, як семеро чоловік плавало по річці на одному редьквяному листі.
  - Дивно, дивно, - кажуть жінки. - Ще й божиться, ще й заприсягається. Мабуть, правда, що по чужих краях дива ще не перевелися. Коли так, то треба відпустити того. Порадились от так, згодилися й сказали відпустити.
    Вийшли разом Брехайло та Помагайло за царину, обнялися собі, як рідні брати, і пішли, веселенько співаючи до села. Брехайло пішов попереду, а Помагайло залишився трішки відпочити. Іде Брехайло селом, орлом дивиться. Зирк-зирк - бачить, жінки капусту ріжуть.     Скорчилось, зморщилось та й підбігає:
  - А чи не дасте, люди добрі, чого попоїсти? П'ятий день вже, як нічого не їв.
  - От бідолаха, - кажуть жінки, - так, мабуть, їсти хоче, що й "добрий день. Боже поможи" забув сказати. Треба чоловіка нагодувати!
    Зараз же дали йому їсти й пити. Як же наївся й напився Брехайло, то й нумо знов:
  - А що це ви робите?
  - Капусту ріжемо, як бачите, -відповіли жінки.
  - Капусту?! Та хіба ж це капуста? Тьфу на неї та й годі! Отже ж якби не бачив, що ріжете, то й не повірив би, що це капуста. От у нас, у Москві, так там цибуля та й та більша. А вже що капуста, то одно слово капуста: сім тисяч москалів, коли хочете, однією головкою наїдаються, аж качаються.
    І тут не повірили й образилися такою несусвітньою, ніколи в них не чуваною брехнею. За таке злочинство посадили Брехайла в холодну. Зараз же після цього йде, ледве чвалаючи,   Помагайло рятувати свого товариша. Жінки й питають його:
  - А відкіля, чоловіче. Бог несе?
  - Московський!
  - О, це добре! А скажіть, будьте ласкаві, чи буває у вас у Москві така то й от така капуста?
  - Е, люди добрі! Ви б наперед голодному чоловікові дали чого-небудь попоїсти! Наївся    Помагайло та й каже:
  - Ну, хазяюшки, я про таке не чув і такого не бачив. То, мабуть, брехня. А ось де правда, так правда. Коли брешу, подумаєте, то нехай мені язик усохне. Як ішов я по Москві, так бачив, що сім хат одним капустяним листом укриті. Се так свята правдонька.
Здивувалися жінки, подивилися одна на одну, пойняли й тут віри, бо ж чоловік божиться, заприсягається. Треба, кажуть, того відпустити, коли так. Відпустили. Пішли собі далі, обнявшися, Брехайло з Помагайлом.
    Прийшли знов до іншого села. Помагайло, як і треба, лишився відпочити, а Брехайло пішов у село. Глянув сюди-туди, навколо. Бачить люди церкву будують. Підходить і навіть "Боже поможи" не каже, а просто:
  - А чи немає, люди добрі, чого-небудь у вас попоїсти? Ось уже тиждень минає, як і крихітки в роті не було.
    Зараз же дали йому їсти й пити. Як наївся Брехайло, то так собі веселенько почав:
  - А що це ви будуєте?
  - Церкву Богу, - кажуть люди.
  - Тю-тю-тю! Так оце у вас така церква буде?! Ай-ай-ай! От так церква! Сором, та й годі! А я думав, що це хлівець на свині. От у нас у Москві, от там церкви! Справжні церкви! Такі церкви, що як кури повилазять на хрест, то аж з неба зірки видзьобують. От то так церкви!
    Се вже він верзе, чорт його батька зна що, та ще й не кривиться. Так не можна: таку зневагу та нісенітницю вигадувати. Поки суд та діло, закувати його в колодку та й держати в холодній.
    Так і зробили. Тільки що впоралися з ним, коли ось лізе й Помагайло. Побачили люди чужого чоловіка й питають у його:
  - А звідкіля, чоловіче?
  - Московський!
    А чи єсть у вас, у Москві, такі й отакі церкви, як ми чули?
  - Хіба ж я можу все докладно розказати, коли вже тиждень минув, як я й шматка хліба не бачив. Такий скрізь тут у вас лихий народ.
    Зараз нагодували його, чим Бог дав, а тоді Помагайло каже:
  - Ні, ребята, я сього діла не знаю. А ось як ішов я по Москві одного разу, то бодай мені руки й ноги відсохли, коли брешу, бачив, як півень тягав у зубах півмісяця. Я погнався за ним, щоб одняти. Думка, бачите, була у мене, що тоді не треба було б світла купувати. Тільки він, клятий, знявся з землі та й полетів аж на небо й сів собі на другій половині місяця. От се так правда, бо сам бачив.
  - Ну, се вже й ти брешеш, - кажуть українці. - Беріть, дядьки, й сього!
    Помагайло став репетувати та від них подався до начальства, а люди за ним. Як почуло московське начальство, то аж за боки взялося: так регочеться, так регочеться, а далі й каже:
  - Ну й ловко ж дурять наші хахлів! -а тоді знову до українців:
  - Ну, сих не смійте чіпати, як хто і зачепить, то велике лихо тому буде. Зараз же випустіть обох!
    Почухали, почухали люди потилиці, але що ж поробиш? Звісно, начальство: супроти нього й закону немає, що хоче, те й робить. Мусили випустити обох.
    Тоді Брехайло з Помагайлом засміялися, обнялися собі любенько та й помандрували до другого села... От так і досі вони ходять по нашій великій Україні та, нічого не роблячи, брехнею своєю і ситі, й обуті, ще й гроші по кишенях бряжчать, і начальство їх любить і заступається раз-у-раз за них, а наші українці тільки потилиці чухають та й годі.
    Чи не траплялися вони й вам, люди добрі? Ой, кому вони тільки не траплялися, любі земляченьки!

Волинська дума

Літературно-музична композиція до дня народження Лесі Українки

Дійові особи

Леся Українка в молоді роки

Леся в дитинстві

Варвара Дмитрук

Ольга Петрівна, мати Лесі

Дядько Лев

Катерина

Михась, брат Лесі

Лаврін, сільський хлопець

Мавка

Ведучі

Читці-декламатори

Звучить ніжна народна мелодія. З обох боків сцени виходять ведучі і зупиняються перед завісою. У руках збірки творів Лесі Українки

Ведучий 1. «Щоб слово жило, воно мусить бути напоєне гарячою кров’ю серця, воно мусить нести в собі те, найзаповітніше, чим живуть митець і його народ. І все це можна сказати про слово Лесі Українки, ясне і дзвінке, і в негодах нержавіюче» ( Олесь Гончар).

Ведучий 2. «На повен зріст розвинувся геніальний творчий дар Лариси Косач, нашої Лесі Українки, - не тільки найбільшої жінки-письменниці в світі, але й одного з найоригінальніших світових поетів». (Максим Рильський)

1 читець

Борця й співця ти поєднала,

Досвітні зустрічаючи вогні.

 Не мріючи про камінь п’ядестала,

Сама ти ломикаменем стояла

Напроти бурі в найхмарніші дні.

Орлиці зір і серце голубиці

Тебе вели вперед, за небосхил,

Жили в тобі і міць ясної криці,

І сяєво далекої зірниці,

І тихі списки лебединих крил.

Серед зловісних урвищ і заметів

Навчалася ти замолоду йти,

Ти не боялась громоносних злетів,

Мислителів найбільших і поетів

На прю відважно викликала ти.

Ти Мавки світ собі відкрила срібний,

Коли була маленьке ще дівча,

Ти на зорі обрала шлях несхибний,

Ти мала голос, шуму вод подібний

І дар пісень, подібний до меча.

                                                                                                   Максим Рильський

                                                                       «На відкриття музею Лесі Українки»

 

Відкривається завіса. У глибині сцени – великий портрет Лесі Українки, обрамлений народним орнаментом або вишиваним рушником. Під портретом на фоні лаврової гілки виписані роки 1871-2011. нижче на високих підставках – живі квіти.  Звучить «Пісня про Волинь» Анатолія Пашкевича.

На авансцену виходить Леся Українка.

Леся Українка / під супровід притишеної мелодії/.

• Тарасової долі я сльозинка?

Оцвітина волинського барвінку?

Чи просто квола, терпелива жінка?

О ні, моя судьбо,

Я – Українка!

Дочка народу, що в своїй державі

Себе панам запродує за гріш

І, на козацькій витоптаній славі,

Йому вже риють яму грабарі.

Я Українка. Сміло чи зухвало

Себе святим іменням нарекла

Аби його навік не поховала

Покори та безпам’ятства імла.

На цю імлу готова я упасти

Сльозиною, мов списом гіркоти,

І лиш тоді, як тьма сконає,

Рястом , а чи барвінком рясно зацвісти.

Я Українка. І мого сумління

Не стопче, мов травицю, татарва.

Оце ім’я з глибокого коріння

Важке й високе, наче корогва.

Його нестиму, поки стачить сили,

Втираючи в обличчя сивий пил,

Сама себе на це благословила

Під образами предківських могил.

І хай на цім шляху тернистім, доле,

Мої думки зарано відболять,

В одвіт Шевченку «Ні, ми не моголи!»

Колись як правду будем промовлять.

                                                                    Василь Гей

Музика затихає. На сцену виходять ведучі.

Ведучий 1. Був 1871 рік. У лютому дня 25 в сім’ї Петра Антоновича і Ольги Петрівни Косачів у Новограді-Волинському народилася дівчинка, ім’я якій дали Лариса, Леся. Не знали батьки в ті дні щасливі, що доля вже готує любимій дочці суворі випробування і ореол слави.

Читець 2.

В лютневе небо зірка, мов кровина

Народу непокірного, зійшла.

О рідна земле, краю, Україно,

Зітріть жебрацьку втому із чола.

Сліпці прозрійте, випрямтесь каліки!

Священний загорівся ген вогонь,

Як дух живий свободи, наче ліки,

Від рабства, від застоїв і негод.

Засвічена в родині Драгоманів,

Народжена в родині Косачів,

Зійшла зоря крізь марище туманів,

Тепло надії людям несучи.

Зійшла, коли весна свої обнови

Вже на волинські міряла гаї,

Світилкою Шевченкового слова

Вона в сузір’ї геніїв стоїть.

Вселюдською хранителькою згоди,

Провісницею доброї пори,

Калиновою вродою народу

Над нами зірка Лесина горить.

                                                  Василь Гей

 Ведучий 2. Народилась майбутня поетеса, чий голос пролунав дзвінкою крицею двосічного меча і словом солов’їним, народженим з любові до милих серцю рідних краян, як і до всіх пригноблених і скривджених катами. А поки що росла, училася писати, злюбила пісню, гру на фортепіано.

  І батьків училась поважати, людську гідність. І ненавидіти училась лицемірство, підступність і насилля.

Ведучий 1. З усіх шестеро дітей Леся найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею. Обоє були надзвичайно стримані, терплячі, витривалі, з великою силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди… Обоє  мали напрочуд гарну пам’ять.

Ведучий 2. «Була в батька і Лесі ще одна спільна, надзвичайно цінна риса: вони на диво високо цінували людську гідність у всякої людини, хоч би у найменшої дитини, і завжди поводилися так, щоб не ображати, не принижувати тієї гідності» / Ольга Косач-Кривинюк «З моїх споминів»/.

Ведучий 1. Чарівна пісня волинських дівчат, що порушувала вечорову тишу, торкалася ніжних струн серця і ткала дивний візерунок окрилених мрій. Особливо подобались Лесі Українці ліричні пісні.

Тихо народжується у груповому виконанні

мелодія української народної пісні «Ой у полі нивка»

Леся Українка. «Я так люблю наші ліричні пісні… Мені завжди здається, що коли де можна побачити вдачу народу, то се скоріше в ліричних піснях та коломийках».

На сцену виходять група дівчат в національному одязі. Вони продовжують співати розпочату за сценою українську народну пісню «Ой у полі нивка». Виходять.

Ведучий 2. Тяга до прекрасного зростала, щоб розквітнути народним дивоцвітом у творах, гідних слави і безсмертя.

Ведучий 1. З 1879 року сім’я Косачів проживала в Луцьку. Навчання Лесі, як і її брата Михася, тривало в домашніх умовах, бо батьки мали думку десь придбати землі, а тоді вже, осівши,  твердо вирішили до якого навчального закладу їх улаштувати.

  Ведучий 2. Ще в Новограді-Волинському турботами Ольги Петрівни діти набули знань з української, російської та німецької мов в обсязі більшому, ніж вимагав їх він.

  Ведучий 1. 1 березня 1881 року над просторами Росії пролунав похоронний дзвін. Група терористів убила Олександра ІІ. А невдовзі надійшов лист від тьоті Елі , яку в 1879 році було заарештовано за революційну діяльність. У листі повідомлялось, що її етапом відправили до Сибіру.

  Ведучий 2. Леся пам’ятала тьотю  Елю, яка колись гостювала у них. У відносинах Олени Антонівни і Лесі помічалося щось більше від родинного почуття. То були дружба і взаєморозуміння.

 Ведучий 1. Повідомлення батька про долю Олени Антонівни, його сум за нею викликали в душі дитини нездоланний біль. Стала до всього байдужа, млява. А якось підійшла до матері збуджена, схвильована, і показала аркуш паперу.

Виходить Леся. Вона в національному вбранні. Віддаючи папір Ользі Петрівні, вона говорить: «Тут про тьотю Елю». Повертається обличчям до залу.

Маленька Леся.

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, -

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

Ведучий 2. Вірш «Надія»був першою ластівкою, яка несла на тендітних крилах весну творчості і натхнення.

Виконується «Подоляночка».

Ведучий 1. У 1882 році Ольга Петрівна з дітьми переїжджає до Києва. Лесю і Михася репетитори готують до вступу в гімназію. Продовжуються заняття музикою. Але зважаючи на фізичну слабкість, Ольга Петрівна не дозволяє Лесі вступати до навчального закладу. До неї, як і раніше, ходять репетитори. Навчання проходить успішно.

 Ведучий 2. Науки Леся проходит все, что и Миша, - писала восени 1882 року Ольга Петрівна своїй матері,  - греческий и латинский язык  понимает даже лучше, чем Миша».

 Ведучий 1. І ось знову Луцьк. А там і Колодяжне. Леся мала лише 11 років, але розвиток її опереджав дитячий вік. Дівчинка вперто студіювала стародавні мови. Читала і сама переказувала.

 Ведучий 2. Світ старовини заполонив Лесю. Вона жила життям тих, про кого читала. Для неї не існувало Колодяжного, перед очима маячили мудреці Акрополя і повсталі під проводом Спартака раби.

 Читець 3.

 

У дитячі любі роки,

Коли так душа бажала

Надзвичайного, дивного,

Я любила вік лицарський.

 

Тільки дивно, що не принци,

Таємницею укриті,

Не вродливі королівни

Розум мій очарували.

 

Я дивлюся на малюнках

Не на гордих переможців,

Що, сперечника зваливши,

Промовляли люто: «Здайся!»

 

Погляд мій спускався нижче,

Не того, хто розпростертий,

До землі прибитий списом,

Говорив: «Убий, не здамся!»

 

Не здававсь мені величним

Той завзятий, пишний лицар,

Що красуню непокірну

Взяв оружною рукою.

 

Тільки серце чарувала

Бранки смілива відповідь:

«Ти мене убити можеш,

Але жити не примусиш!»

 

Роки любії, дитячі,

Як весняні води зникли,

Але гомін вод весняних

Не забудеться повіки…

                                         Леся Українка. «Мрії» (уривок)

 

Пісня «Їхав козак на війноньку».

Завіса.

 

 Ведучий 1. Нерішуче заходила в знайомство з селянськими дітьми. Згодом стала душею його товариства, принадою, подібною до квітки, на яку зорить у захопленні і мудрець, і людина малого інтелекту …

 Ведучий 2. Одного ранку, закінчивши навчання, Леся сиділа в задумі біля вікна, коли почула якесь дивне вправляння сопілки. Хтось імпровізував. Був то хлопець років дванадцяти. Зрозуміла, що то казкар, бо чула, як дітвора кричала до нього: «Лавріне, докажи нам казку про цигана та змія».

 Ведучий 1. І ось одного разу, коли дівчина стояла на ганку і стежила за шулікою, який кружляв над двором, коло неї хтось кашлянув. Здригнувшись, побачила хлопця – казкаря. Відбулося знайомство. Леся попросила розказати їй казку про цигана і змія. Я знаю казку про Велета. Колись розкажу казку.

Відкривається завіса.

Надвечір’я. Посередині сцени – груша. Біля груші сидить Леся.

Навпроти – Лаврін.

 Лаврін. Я хотів розказати вам, баришня, казку про Велета. Будете слухати?

 Леся / ствердно киває головою/

 Лаврін. Жив колись на землі чоловік – Велетом звався. Був великий, як найвища гора в світі. Ніхто не міг його збороти чи поневолити. Пробувала, коли спав, заковувати руки, та він, пробудившись, єдиним рухом зривав їх. Велет був добрий для людей, малу дитину не зачепить. А що вже злий на поганого чоловіка, то й не сказати. Злу, навісну людину роздушував пальцем – мізинцем. Не було життя лихим людям від Велета. Склали вони молитви до Бога: «Так і так, мордує нас Велет. А ми  тобі, Боже, ставимо церкви, запалюємо свічки, молимося. Ще більше молитимемось, тільки змилуйся, зроби щось з тим Велетом.» Не знати, як воно там було, але Бог не встелив Велета ясним перуном, як то робив з іншими, а тільки сном накрив його. Бо ліг Велет, думав на годину, а спить уже віки, землею весь заснітився. Ото ті злі люди скористались з цього. Обплутали Велета дротами залізними. Не боячись, точать із нього кров. Сокирами трощать його кості. Вже й до серця добираються.  Велет терпить страшні муки, але спить, як камінь. Чолом уві  сні,  як наморщить од болю лоба, тоді шумлять гаї, курява стоїть на дорогах. А вже як дошкулить той біль, він ворухнеться -  тоді по тілу підуть корчі, вся земля затруситься. Та не бояться його вороги, бо гадають, що то тільки до пори, не знають, що Бог змилується колись над Велетом -  і тоді він встане із землі, розправить руки, і затріщать ті дроти, як не було їх  на ньому. Усе тоді… / Лаврін боязко щулиться, а потім продовжує/. Все тоді те, що налипло на Велеті -  стане сторч.

  Здійметься буря …

 Леся / схопившись на ноги, хапає Лавріна за руку/.  Коли ж він прокинеться ?

 Лаврін / збентежено поглянувши навкруги, говорить пошепки/  То не знати. Мо’ за рік, мо’ за багато років, а мо’ й зараз …

Здіймається вихор. Діти мчать до хати.

Завіса

 Ведучий 2. На все життя зберегла Леся в своїй пам’яті ту казку, переказану їй сільським хлопчиком. «Чула раз, а й досі пам’ятаю» , - писала вона про це через три десятиріччя у вірші «Про велета». У творі, написаному незадовго до смерті, Леся Українка порівнює народ з легендарним Велетом, який прокинеться, розірве на собі всі пута і зітхне на повні груди – великий і нездоланний.

Відкривається завіса.

Хор виконує пісню «За Сибіром сонце сходить».

 Ведучий 1. Життя в Колодяжному починалося дуже рано. На світанку пастух виганяв худобу на росу. Усе ще було сонне. У відчинене вікно Леся чула тупотіння тварин , вловлювала запах сіна і молока.

  Мабуть, прикро отак рано вставати, - думала вона, - а пастух мусить, щоб заробити хліба. Як побудовано життя. Одні сплять досхочу, їдять смачно, гарно одягаються, проводять час у розвагах, а інші так завжди в роботі. Їдять не перебираючи і похапцем, або ще й бояться, щоб їх не прогнали».

 Ведучий 2. Очима дорослої людини Леся почала дивитися на світ, на ту недосконалість людського життя, яка порушує прикрі питання і не дає жодної відповіді. Думки не давали спокою і вели її між люди, де дівчина вдихнула дух курної хати, побачила бідність в усій оголеній страхітливості. Усе це гострим болем відлунювалось в її чуйному серці.

 Читець 4.

Україно! Плачу слізьми над тобою…

Недоле моя! Що поможе ся туга?

Що вдію для тебе сією важкою журбою?

Гай, гай, невелика послуга.

Чи я ж би такої бажала роботи?

Чи я ж би терпіла бридкі твої пута?

Багато у серці моїм і одваги й охоти…

Та я ж у кайдани закута.

 Варвара Дмитрук. Лариса Петрівна взагалі любила зробити людині щось добре. Чи в Ковель поїде, чи в Київ – неодмінно привезе невеликий гостинець. І не одній мені, а й іншим дівчатам. А коли останній раз приїздила Леся Українка, уже відома поетеса, в  Колодяжне, вона хоч багато писала і рідко ходила гуляти, але не цуралась своїх колишніх подруг.

  … Багато розказувала про місто, про те, що скоро панам кінець, народ не в силі більше терпіти їхні знущання. Розказує, а  в самої на очі навертаються сльози.  «Так хочеться. Варко, побачити вас вільними та щасливими», - казала не раз. Та, видно, не судилося. / витираючи сльози, повільно виходить/.

Ведучий 1. Тяжка фізична недуга поглиблювала її душевні страждання, викликані горем народу її рідної України. Буваючи за кордоном, Леся Українка зіставляє все побачене і пережите і приходить до усвідомлення, що сльози горю не допоможуть.

 Читець 5.

І все-таки до тебе думка лине,

                            Мій занапащений, нещасний краю,

    Як я тебе згадаю,

     У грудях серце з туги, з жалю гине.

 

   Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

                     А тяжчого від твого не видали,

          Вони б над ним ридали,

          Та сором сліз, що ллються від безсилля.

 

    О, сліз таких вже вилито чимало, -

                           Країна ціла може в них втопитись;

          Доволі вже їм литись, -

      Що сльози там, де навіть крові мало!

                                                                      Леся Українка. «І все-таки до тебе думка лине …»

 

Виконується пісня «Дивлюсь я не небо …»

Завіса.

 Ведучий 2. Улітку 1911 року Леся Українка перебуває на лікуванні в Греції. Туга за рідним краєм, милою Волинню дала поштовх для написання знаменитої драми-феєрії «Лісова пісня».

 Ведучий 1. Матеріалом, що ліг в основу «Лісової пісні» і надихав поетесу під час роботи над твором, були, за свідченням Лесі Українки, волинські казки, перекази, пейзажі, що увійшли в її свідомість ще з раннього дитинства.

На сцену виходить Леся Українка. У задумі зупиняється, відтак звертається до глядачів.

 Леся Українка. Я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я здавна тую Мавку « в уме держала», ще аж з того часу…, як ми йшли якимись лісами з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотньо в ліс… І так ждала, щоб мені привиділась Мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як там ночувала… у дядька Лева Скулинського …» /виходить/.

 Читець 6.

Від Нечимного до казки – пару кроків …

Сивий праліс взяв промінність

                           на широкі плечі,

Тут, де стежка дядька Лева,

                           прохолоди ніша.

Я іду в її дихання, наче одержимий,

Бо вокіл шукаю згадку днів далеких.

Гей, озвися, Перелеснику, з марена світання,

Покажи мені місцину, де томилась Мавка,

Де стару вербу спалив ти, аби в чуді й диві

Йшла вона в людську тривогу,

                                  в Лукашеве серце.

Гей, бери човна, Ярмиле, попливемо в казку,

Водяник нам подарує в корчовині лілій,

А завзяті потерчата, як циганські діти,

На впокореному озері бурю танцю зчинять.

• Гей, удар веслом, Ярмиле, чуєш кроки Лесі?

То вона прийшла на берег слухать дядька Лева.

• Хто там, хто там над водою – плеще арфа плеса?
• То Мокрена тішить зорі, наче Афродіта.
• Гей, вертаймо вже, Ярмиле, праліс нас чекає,

                                Лиш підемо через нього в скулинську вітальню,

Де Лукаш нас привітає сопілчаним раєм,

Де легендою нас впоїть невмируща Мавка.

                                                             Петро Мах. «Нечимне»

Відкривається завіса.

Лісове озеро. Біля нього біліють хата і клуня. Осторонь хати горить вогнище. Катерина /сестра Лева/ чистить картоплю. Навколо вогнища сидять діти Катерини; тут же Леся і Михась. На ослінчику сидить Ольга Петрівна. Чути гру на сопілці. Дядько Лев оглядає рибу.

 Лев / бере в руки окуня/ То, маєте, непутяща риба, костиста, невеликого смаку. Але, як-то кажуть,  в доброму товаристві і поганий чоловік – людина. /взявши до рук щупака, зраділо/. А, парубче, годі по великих шляхах розбоєм займатися, риб’ячій малечі життя уривати. То, моя панійко / до Ольги Петрівни/, то така бісова душа, що полює на рибу, більшу за себе, і не втовкмачиш йому, що не проковтне… Ото, маєте, якось … / Ольга Петрівна готується записувати/. Нащо, панійко, то робиш? Того не можна на папір заводити. Оті водяники та лісовики не люблять.

Раптом збоку зашурхотіло, затріщало, усі насторожились.

 Лев. Бідна моя худібко, що могло тебе так напудити? То, моя панійко, - лось-одинак. Недавно об’явився в цих місцях. Мабуть, самицю хтось встрілив, а він шукає. Голубе мій рідний /повертає голову в той бік, де чути шерхіт/, годі побиватися за своєю любкою.

 Леся / пильно дивиться у вікно/. Скажіть, дядьку Лев, бачили ви коли-небудь лісовика чи мавки?

 Лев. Сказати, що бачив, не можна. Але я чую, коли вони біля мене обертаються … Треба мати невинну душу, щоб бачити їх. Та й то сказати, більше тоді, як цвітуть жита, огниться папороть. То десь у таку пору, як оці дні, вони показуються людям, більше вночі, о саму північ. Навіть заходять в розмову. Добру людину ніколи не скривдять …

Поступово гасне світло.

Завіса.

 Ведучий 2. В Лесиній «Лісовій пісні» нема ні одного повір’я, ні однієї мелодії, щоб були мені не знайомі, - все то мої давні знайомі поліські, все те я чула і знала в Колодяжному», - так згадувала рідна сестра поетеси Ольга Косач – Кривинюк.

 Ведучий 1. В гарячковій безсонній праці за десять днів народився незрівнянний поетичний шедевр – глибоко філософська «Лісова пісня», в якій знайшли своє вічне життя чарівні образи її рідного Полісся.

Відкривається завіса.

Виходить Мавка.

 Мавка.

Я – Мавка.

Я  дочка волинського краю.

Я казка поліська, що довго блукала …

Мене чарівниця покликала з гаю,

І вийшла я з казки і піснею стала.

Від серця до серця, від краю до краю,

Несли мене Лесині крила невпинні.

Та де б не була я –

                              завжди пам’ятаю,

Що рідна оселя моя на Волині.

Я знаю,

Що коси мої –

                                  це берізки,

Я знаю, що очі – озера блакитні,

Я знаю,

           що серце моє українське,

В якому вогні засвітились досвітні.

Зійшли вони сонцем

Вродливої долі,

А темрява ночі навіки згоріла.

Живе у єдиному братньому колі

Дочка України – Волинь моя мила.

Хто з нею не бачивсь,

Приїдьте, будь ласка,

Там ниви,

Озера,

Гаї солов’їні.

Якщо не забули ви, що таке казка,

Її ви зустрінете в нас,

На Волині.

                                                       Олександр Богачук.

 

Звучить пісня «Очерет мені був за колиску»

 

 Ведучий 2. Уся творчість Лесі Українки перейнята любов’ю до рідного краю, до поневоленої України, як і до трудящих усього світу, котрі несли на собі гніт експлуатації і духовного насильства.

 Ведучий 1.  Уже в ранній період творчості вона виражає мрії на краще майбутнє, в ім’я якого і боролась своїм бойовим пером. В її поезіях голосно звучить віра в нескоримі сили народу, в його перемогу над самодержавством, у справедливий суспільний лад, який буде збудовано на руїнах страшного лихоліття.

 Читець 8.  / декламує вірш Лесі Українки «Коли втомлюся я життям щоденним…»/

 Ведучий 2. Леся Українка не побачила втілення своєї мрії. Або вона навічно залишилась у строю будівників нового життя, творців справжнього людського щастя на шляху національного відродження дорогої України.

 Ведучий 1. Минають роки, десятиліття, але час безсильний перед пам’яттю народу, він лише старанніше відтінює немеркнуче золото правди тих творів, які написані мужніми і щедрими серцями людей.

 Ведучий 2. Леся Українка, стоячи близько до визвольного руху взагалі і пролетарського зокрема, віддавала йому всі сили, сіяла розумне, добре, вічне.

 Ведучий 1. Ім’я поетеси вкарбоване в час і простір, воно сіятиме немеркнучим вогнем у славнім сузір’ї великих  імен для прийдешніх поколінь усього світу.

 Читець 9.

Тернистий шлях обравши у житті,

Вона ішла, не знаючи спочину,

І щедре серце, й мрії золоті

Тобі несла, кохана Україно!

 

Вона слова гострила проти зла,

Що обплело кайданами людину,

І у борні талант свій віддала

Навік тобі, любима Україно!

 

Несхитна віра в сили молоді,

Що розправляли крила соколино,

Її вела крізь грози у труді

Твоїм шляхом, чарівна Україно!

 

Вогні досвітні наближали день

І розгинав безсмертний Велет спину,

І від її озброєних пісень

Тремтів твій ворог, мужня Україно!

 

Коли ж недуга підступала зла,

І серце замовкало на хвилину,

Вона боролась і вона жила

Лише тобою, мужня Україно!

 

У цій любові і у цій борні

Вона усе, як поетеса й жінка,

Такою йде в безсмертя наших днів

Дочка Вкраїни – Леся Українка.

                                     Борис Калуш «Дочка Вкраїни»

 

Поступово наростає музика. На сцену виходять усі учасники літературно-музичної композиції і розташовуються групою біля портрета Лесі Українки.

Виконується «Пісня про Волинь» Степана Кривенького.

 

Березень

05.03 - день пам’яті Григіра Тютюнника ( помер 35 років тому - у 1980 р.)

09.03 – день народження Тараса Шевченка ( 1814 р.)

19.03 – 85 років з дня народження Ліни Костенко ( 1930 р.)

19.03 – 120 років з дня народження Максима Рильського ( 1895 р.)

 

Перегортаючи сторінки «Кобзаря»…

Учнівський проект

 «Образ українського лицаря-козака у творах Тараса Шевченка»

  Запорозьким козацтвом мала би пишатися не тільки Україна, а й уся Європа, бо саме ця сила захистила її від турецької експансії, а демократичний устрій Козацької Республіки став прообразом республіканського ладу всіх держав нашого континенту. Тарас Шевченко це добре знав. Він і сам належав до козацького роду Грушівських і цим вельми пишався.  Саме тому поет так натхненно оспівав славнозвісне лицарство, а образ козака в його творах – один з основних. У своїх творах Тарас Шевченко  називає  уславлених козацьких отаманів, полковників, гетьманів – Наливайка, Павлюгу, Остряницю, Богуна, Трясила, Дорошенка, Полуботка. Проте найчастіше в «Кобзарі» виділяється узагальнений образ козака-лицаря, захисника народу, його православної віри та омріяної волі. Завдяки цим характеристикам козаки добули собі славу, яка ніколи «не вмре, не поляже».

    У чому ж  джерела козацької сили? У любові до рідної землі, у вірі в Бога і високій моралі. Чи то рядовий козак, чи то сотник, курінний, полковник, кошовий, наказний гетьман – у кожного «душа щира», міцна віра в Бога ( «зібралось козачество Богу помолитись»), безкорисливість ( «пішов козак з цього світа, все забрав з собою»), волелюбність («на ґвалт України орли налетіли») й благородство.

    Козак  твердий, як кремінь, він майже ніколи не плаче ( «Босфор зроду не чув козацького плачу»), але коли вже не сила стримати сльози, то від того плачу здригається земля. Козаки сильні духом, життєрадісні, вірять у свої сили, свою перемогу.

    Читаючи «Кобзар»,  ми бачимо, що Тарас Шевченко не приховує від нас своєї закоханості в запорозьке козацтво, він ідеалізує його в цьому збірному образі, наділяє романтичним ореолом. Український козак у поета хоробрий, відчайдушний, нездоланний – вони, «як та хмара, ляхів обступили» . Проливають свою кров «живу», «чисту», «святу» і за народ, і за віру православну. Описуючи козаків, Шевченко не шкодує яскравих кольорів – козацькеє військо, «як море червоне», «орли сизокрилі». І вже зовсім по-рідному, по-батьківськи, любовно називає – «мої діти». Поет голубить своїм словом кожного козака, «як рідну дитину». Симпатію до козацтва – цього уособлення лицарської звитяги та волелюбності, автор викликає в читача і зовнішніми ознаками: козацькі клейноди – бунчук, булава; «вороний коник», вірний товариш козака; зрештою, «зброя золота» - «гострая шаблюка»; «Буду я красуватись в голубім жупані».

    Привертають увагу і традиційні козацькі форми звертань: пане-брате, панове-молодці, батьку-отамане, діти та ін..

    Тарас Шевченко дає нам можливість у своїх творах побачити не тільки козака-воїна, козака-оборонця, а й закоханого козака, палкого і вірного у своєму коханні, якого автор з ніжністю і любов’ю називає «козаченьком», «серцем». Не одна дівчина, йдучи за покликом серця, «полюбила козацькії очі».

    Прикладом до розкриття цієї теми є ліро-епічний вірш  «Хустина». Як з гетьманської столиці Чигирина «заревли великі дзвони», «сідлали хлопці коні» та «мечі, шаблі гострили». У неділю рано «сурми-труби вигравали», славні козаченьки «до схід сонечка рушали», до «зірниці із криниці коней напували». А сироті, вдовиному синові, дівчина дарувала як знак своєї вірності шиту шовком хустину, щоб «сіделечко вкрити». Розв’язка сюжету трагічна: на третє літо привезли «труну мальовану, китайкою криту», за якою осавули-побратими несли козацьку зброю: «литий панцир порубаний, шаблю золотую. Три рушниці-гаківниці і три самопали».

                             А на зброї… козацькая

                             Кров позасихала.

                             Ведуть коня вороного,

                             Розбиті копита…

                             А на йому сіделечко,

                             Хустиною вкрите.

    Козацтво в часи Шевченка було вже минувшиною, про що поет неодноразово пише з сумом та болем: «Козачество гине – гине слава, батьківщина»; «Не заревуть в Україні вольнії гармати»; «Де поділось козачество, червоні жупани?». Поет ще і ще раз нагадує про ту давню славу України, щоб ми , читаючи ці рядки, перейнялися запорозькою звитягою, відродили громадську мужність. Козацтво – загальнонаціональна гордість українців, тому у Шевченка воно «преславне», а гетьмани – «праведні».

    Праведні, та не всі. Козацьку старшину кінця XVII і  XVIII ст.. Шевченко зображує як звиродніле панство, яке за маєтки продалося найманцям, а про інтереси народу і гадки не має. Це «славних прадідів великих правнуки погані», що занапастили Україну і довели її до економічного, морального, а головне – до політичного занепаду – трагічної втрати державності. І поет за те їх проклинає.

    Дісталося від поета і гетьманові Богдану Хмельницькому за його легковірність, необачність, історичну сліпоту. Нерозумним, «ледачим сином», «славним, та не дуже» називає його Шевченко за приєднання України до Росії. Він гнівно картає гетьмана у багатьох своїх творах: «Розрита могила», «Стоїть в селі Суботові», містерії « «Великий льох». А найдужче – у вірші «Якби то ти, Богдане п’яний».

                Амінь тобі, великий луже!

                Великий, славний, та не дуже…

                Якби ти на світ не родивсь

                Або в колисці ще упивсь…

                То не купав би я в калюжі

                Тебе преславного. Амінь.

    Чи може бути нищівнішою сатира? Або таке:

                Ой Богдане, Богданочку!

                Якби була знала, -

                У колисці б задушила,

                 Під серцем приспала.

    Хмельницького, Брюховецького, Тетерю та інших гетьманів навічно прибив Шевченко до ганебного стовпа історії, назвавши їх «раби, підніжки, грязь Москви».

    І все ж ця чорна сторінка нашої історії не перекреслила велич і красу козацької звитяги. Її ореол завжди буде сіяти в віках: «Тії слави козацької вовік не забудем».

 

 

Я вибрала долю, а не вірші…

До 85-річчя від   дня народження Ліни Костенко

Читаємо вірші Ліни Костенко

Є вірші – квіти,
Вірші – дуби,
Є іграшки вірші,
Є рани,
Є повелителі й раби,
І вірші є – каторжани.
Крізь мури в’язниць,
По тернах лихоліть –
Ідуть, ідуть
По етапу століть …

Пісенька з варіаціями

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить...

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

Крила

А й правда.
Крилатим грунту не треба.

Землі немає.
То буде небо.

Немає поля.
То буде воля.

Немає пари.
То будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина?
А що ж людина?

Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!

Вони, ті крила,
Не з пуху-пір'я,
А з правди.
Чесності і довір'я.

У кого – з вічного
Поривання.
У кого — з вірності
У коханні.

У кого — з щирості
До роботи.
У кого - з щедрості
На турботи.

У кого — з пісні,
Або з надії,
Або з поезії,
Або з мрії.
Людина нібито не літає...
А крила має.
А крила має!

*****

І засміялась провесінь: — Пора! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом —
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра —
усі ідуть за часом, як за плугом.

За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані — як туман —
усі вже йдуть за часом, як за плугом.

Яка важка у вічності хода! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода —
невже і я іду вже, як за плугом?!

І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані — як туман —
і я вже йду за часом, як за плугом?..

*****

І скаже світ:
— Ти крихта у мені.
Ти світлий біль в тяжкому урагані.
Твоя любов — на грані маячні
і віра — у наївності на грані.

Що можеш ти, розгублене дитя,
зробити для вселюдського прогресу?
— Я можу тільки кинути життя
історії кривавій під колеса.

Хоч знаю: все це їй не первина.
Але колись нап’ється ж до переситу!
Захоче випити не крові, а вина
за щастя людства, за здоров’я всесвіту!

«Цитатник»  Ліни Костенко (неповний)

      І все на світі треба пережити.

      І кожен фініш - це, по суті, старт.

      І наперед не треба ворожити,

      І за минулим плакати не варт. («Пісенька з варіаціями»)^[

 

        Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.

         А я скажу: не кожна, ой не кожна!

        Чужа душа — то тихе море сліз.

         Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна. («Маруся Чурай»)

• Виховуючи свою дитину, ти виховуєш себе.

• Без будь-кого з нас Батьківщина може обійтися, але будь-хто з нас без Батьківщини – ніщо.

• Нікчемність – рідна сестра підлості.

• Розніжені й розбещені індивідууми формуються тоді, коли в їхньому житті домінує єдина радість – радість споживання.

• Справжня любов народжується тільки в серці, що пережило турботи про долю іншої людини.

• Той, хто не знає меж своїм бажанням, ніколи не стане гарним громадянином.

• Дитина – дзеркало родини; як у краплі води відбивається сонце, так у дітях відбивається моральна чистота матері і батька.

• Людина народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний.

• Любов – це насамперед відповідальність, а потім уже насолода, радість.

• Совість – це емоційний страж переконань.

• Роки дитинства – це насамперед виховання серця.

• Людина лише тоді по-справжньому дорожить життям, коли в неї є щось несумірно дорожче за власне життя.

• Там, де є суворість і вимогливість жінки, дівчини, юнак стає справжнім чоловіком.

• Той, хто по-справжньому любить Батьківщину, – з усякого погляду справжня людина.

• Людина така, яке її уявлення про щастя.

• Егоїзм – першопричина раку душі.

• Якщо люди говорять погане про твоїх дітей – вони говорять погане про тебе.

• Багато лих мають своїми коренями саме те, що людину з дитинства не вчать керувати своїми бажаннями.

• Музика – це мова почуттів.

• Любов шляхетна тільки тоді, коли вона сором'язлива.

• Закоханий у себе не може бути здатний на справжню любов.

• Людина звелася над світом усього живого насамперед тому, що горе інших стало її особистим горем.

• Сім'я – це джерело, водами якого живиться повновода річка нашої держави.

• Чи нас Господь почує усіх разом, коли з нас кожний просить про своє?

• Коли я ще раз почую, що Україна встала з колін, я випишуся з українців. Якщо українці це не опротестують. Хто встав із колін? Як на мене, теперішнє оце обурення все-таки молодь в основному підняла. Старші дуже переживають, у старших сльози стоять на очах від того, що зараз відбувається. Але сказати, що це Україна встала з колін, не можна, бо ця молодь ніколи не стояла на колінах. Не стояли ж ви на колінах? Як вам ця ідея, що ви стояли на колінах? Навіть я у своєму віці не стояла ніколи на колінах.

• Якщо нації весь час кажуть, що вона упосліджена, меншовартісна, менталітет не такий, вона спить, вона стоїть на колінах, у неї апатія, і весь цей набір, іде абсолютний психологічний демонтаж нації.

• Люди, яких можна поважати, вже дорослі.

• Троянда - як кохання, може завдати болю, якщо не вмієш її узяти.

• Біженці завжди біжать зі сходу.

•  «Політичної біжутерії не ношу!» — цими словами поетеса відмовилася від звання Героя України^.

Думки відомих

“Вірність традиції у Ліни Костенко виявляється у багатстві віршових форм, жанровій різноманітності лірики, де поетичний сюжет рухає переважно розвиток образу-ідеї, часто завершений містким афоризмом”.

                                                                                                                             Микола Ільницький

Про збірку “Мандрівки серця”:

“Третя книга Ліни Костенко на диво рівна. Тут немає слабких віршів. Є прекрасні і хороші поезії. Найслабші з них могли б стати окрасою багатьох поетичних збірок”.

                                                                                                                              Василь Симоненко

“Вірші Ліни Костенко вражають своєю задушевністю, теплотою і дивовижною щирістю, яка розкриває душу людини без дріб’язкового копирсання, надривності, цинізму”.

                                                                                                                               Всеволод Іванов

“У поезії Ліни Костенко ми бачимо, що саме через вистражданість етичного вибору як єдино можливого способу відрізнити Добро від Зла реалізується несподіваний дар естетики, ностальгійна мрія “срібного олівця”.

                                                                                                                            Оксана Пахльовська

“Ліна Костенко – поет з явно вираженим нежіночим характером. Її творчість – своєрідна компенсація браку чоловічого начала в поезії. Коли чоловіки починають рефлектувати з приводу суто особистих, “глибоко внутрішніх” переживань, жінки вимушені діяти”.

                                                                                                                                    Віктор Кичигін

“Ліна Костенко ж при потужній мислительній напрузі її образного світу (а саме цього так бракує сучасній поезії!) глибинно лірична й по-жіночому почуттєво просвітлена”.

                                                                                                                    В’ячеслав Брюховецький

“Ліна Костенко навчила українську мову інтонаціям. Тобто виразному вимовлянню певних замовчуваних речей уголос”.

                                                                                                                                 Юрій Андрухович

Вшанування пам'яті Максима Тадейовича Рильського

До 120-річчя від дня народження українського поета, перекладача, публіциста і громадського діяча

Ведучий 1.  Максим Тадейович Рильський походив із шляхетної родини з українським, польським та російським корінням. Народився 19 (7) березня 1895 р. у м. Києві. Батько його - відомий на той час український етнограф і літератор демократичного напрямку, мати - селянка з с. Романівки на Київщині.

Учень 1.
Ми летимо ключем в блакитному просторі
В степи зелені рідні із-за моря,
Дзвінкую пісню ми співаємо в блакиті,
Промінням сонячним прозорим оповиті.

Вже ріднії поля убралися квітками,
Весна сама летить у небі чистім з нами
І посилає скрізь цілунки чарівнії…
Привіт же вам, степи ви дорогії!  («Журавлина пісня»)

 

 Ведуча 2. Згідно відомостей біобібліографічного словника "Українські письменники", дитинство письменника минуло в Києві та у с. Романівці. Деякий час жив у сім'ї українського композитора Миколи Лисенка.

    Вірші почав писати ще у школі. У 1910 р. почав друкуватися в "Українській хаті". Тоді ж вийшла збірка його поезій "На білих островах".

  Ведучий 1.   Закінчив гімназію. Вчився в Київському університеті спочатку на медичному, а потім на історико-філологічному факультеті.

Учень 2.

               Треба доглядати наш сад
                                             Вольтер

Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур'ян. Чистіша від сльози
Вона хан буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
Прислухайтесь, як океан співає —
Народ говорить. І любов, і гнів
У тому гомоні морськім. Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово — це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад («Мова»)

 Ведучий 1.    З 1919 до 1923 р. вчителював по сільських школах, а з 1923 до 1929 р. викладав українську мову в залізничній школі в м. Києві, на робітфаку при Київському університеті.

Учень 3.
В синьому тумані
В сині димовій
Яблука рум'яні,
Груші медові.
Линуть птичі зграї,
Шелестять гаї...
Школа відчиняє
Двері нам свої.
Вийдуть нас зустріти
Друзі-вчителі,
Принесім їм квіти
З рідної землі. («Квіти вчителям»)

Ведуча 2. У 1920-і роки М. Т. Рильський належав до мистецького угрупування неокласиків, переслідуваного офіційною критикою за відірваність від соціального життя. Упродовж десятиліття вийшло понад 10 книжок поета. Як і решта неокласиків, Максим Рильський не реагував на політичні події і на ціле десятиліття цілком ізолювався від радянської дійсності. Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС (1931 р.), після чого він майже рік просидів у Лук'янівській в'язниці. Його товариші-неокласики Д. Загул, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресованими й загинули в таборах.

Учень 4.

За стінами холодна віє ніч;
Огонь то згасне, то засяє знову...
Ах, так давно я чув людськую річ,
Що вже й забув земну, звичайну мову.

А знаєш що? І там, поміж людьми,
Та сама тайна світиться незримо,
Але вони не бачать у пітьмі
Її своїми бідними очима.

Ведучий 1.   Після ув'язнення, з 1931 р. творчість Рильського зазнає змін, і в збірці "Знак терезів" (1932 р.) він вже проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. М. Т. Рильський цілком віддався літературній роботі. Написав кілька десятків книг оригінальних віршів і поем, переклав багато творів з російської, білоруської, грузинської, польської, сербської, англійської, французької мов. Брав активну участь в журналах "Літературно-науковий вісник", "Українська хата", "Шлях", "Червоний шлях", "Життя й революція", "Всесвіт" та ін.

Учень 5.

З Генріха Гейне МОЇЙ МАТЕРІ Б.ГЕЙНЕ

Я  звик  високо  голову  держати,  
Бо  маю  честь  і  мужність  без  догани;  
Хай  сам  король  мені  у  вічі  гляне,  —  
Не  опущу  я  їх,  кохана  мати.  

Але  тобі  наважуся  сказати:  
Хоч  дух  у  мене  гордий,  нездоланний,  
Та  біля  тебе  непокора  тане,  
Бо  звик  тебе,  святу,  я  шанувати.  

Моя  душа  подолана  твоєю  
Високою,  прекрасною  душею,  
І  в  небеса  я  лину  разом  з  нею.  

І  каюсь  я  за  вчинки,  що  смутили  
Твоє  високе  серце,  серце  миле,  
Що  так  мене  усе  життя  любило!  

 Ведуча 2. Багато працював як вчений, критик, автор книжок для дітей, лібретист опер, редактор наукових видань.

    Під час Великої Вітчизняної війни був віце-президентом Всеслов'янського комітету. Був обраний дійсним членом Академії наук УРСР (з 1943 р.) та Академії наук СРСР (з 1958 р.), депутатом Верховної Ради СРСР 2-6 скликань (з 1946 р.).

Учень 6.

За наші ясні зорі,
На наші тихі води
Руїну, смерть і горе
Несуть вони, народе!
Та хай цей сон проклятий
Грабіжникам не сниться —
Довіку не топтати
Їм нашої пшениці.

Гей, сміло стань,
Гей, прямо глянь
Ти ворогам у вічі!
На славний бій,
Останній бій,
Усіх Отчизна кличе!

У бій за наші ниви,
За ясний сміх дитячий,
За юний спів щасливий.
За славний труд гарячий,
Вперед, полки суворі,
Під прапором свободи
3а наші ясні зорі,
За наші тихі води.

 Ведучий 1.    У радянську добу М. Т. Рильський написав 35 книжок поезій. За літературну і громадську діяльність був нагороджений трьома орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки.

Учень 7.

Молюсь і вірю. Вітер грає
 І п'яно віє навкруги,
І голубів тремтячі зграї
Черкають неба береги.

 І ти смієшся, й даль ясніє,
І серце б'ється, як в огні,
 І вид пречистої надії
 Стоїть у синій глибині.

 Клянусь тобі, веселий світе,
Клянусь тобі, моє дитя.
 Що буду жити, поки жити
 Мені дозволить дух життя!

 Ходім! Шумлять щасливі води,
І грає вітер навкруги,
І голуби ясної вроди
Черкають неба береги.

 

 Ведуча 2.    У 1943 р. М. Т. Рильський став лауреатом Сталінської премії по Українській РСР за збірники віршів "Слово про матір", "Світова зоря", а у 1950 р. - лауреатом Сталінської премії по Українській РСР за переклад на українську мову поеми А. Міцкевича "Пан Тадеуш". А у 1960 р. був двічі нагороджений Ленінською премією по Українській РСР за збірники віршів "Троянди та виноград" та "Далекі небосхили".

Учень 8.

Із  поля  дівчина  утомлена  прийшла
І,  хоч  вечеряти  дбайлива  кличе  мати,
За  сапку  —  і  в  квітник,  де  рожа  розцвіла,
Де  кучерявляться  кущі  любистку  й  м'яти.
 
З  путі  далекої  вернувся  машиніст,
Укритий  порохом,  увесь  пропахлий  димом,—
До  виноградника!  —  Чи  мільдью    часом  лист
Де  не  попсований?  Ну,  боротьбу  вестимем!  
 
В  саду  колгоспному  допитливий  юнак
Опилення  тонкі  досліджує  закони,—
А  так  же  хороше  над  чорним  грунтом  мак
Переливається,  мов  полум'я  червоне!
 
Ми  працю  любимо,  що  в  творчість  перейшла,
І  музику  валку,  що  ніжно  серце  тисне
У  щастя  людського  два  рівних  є  крила:
Троянди  й  виноград,  красиве  і  корисне. («Троянди й виноград»)

 Ведучий 1.     З 1944 р. і до кінця життя обіймав посаду директора Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. До останніх днів життя був членом правління Спілки письменників СРСР та України.

Помер 20 липня 1964 р. Похован на Байковому цвинтарі.

Учень 9.

Поете! Будь собі суддею,
І в ночі тьми і самоти
Спинись над власною душею,
І певний суд вчини над нею,
І осуди, і не прости.

Устануть свідки темноокі
Зо дна поблідлої душі.
І скажеш їй: у світ широкий
Іди, не знаючи про спокій,
І, согрішивши, не гріши.

Ведуча 2. У 1965 році на честь Максима Рильського було названо вулицю в Києві, на якій він жив і працював у 1951–1964 рр. (кол. вул. Радянська). Поруч з цією вулицею розташовано Голосіївський парк, у 1964 році також названий на честь Максима Рильського. У 2003 році біля центрального входу до парку було відкрито пам'ятник поету (автори — скульптор П. Остапенко та архітектор О. Стукалов). У будинку, де жив Максим Рильський (нинішня адреса — вул. Максима Рильського, 7), з 1968 р. працює літературно-меморіальний музей поета. Перед будинком-музеєм встановлено бронзовий бюст М. Рильського (скульптор — О. Ковальов). У 1972 році Постановою Ради Міністрів УРСР була заснована щорічна премія ім. Рильського за найкращий художній переклад.

Квітень

07.04 – 70 років з дня народження Василя Голобородька ( 1945 р.)

24.04 – 95 років з дня народження Дмитра Білоуса ( 1920 р.)

26.04 – 125 років з дня народження Миколи Зерова ( 1890 р.)

 

Пастух пташок… або Ікар на метеликових крилах

До 70-річчя з дня народження Василя Голобородька

    Василь Іванович Голобородько - член Національної спілки письменників України з 1988 р. - народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині.

   Середню школу-інтернат закінчив у 1963 році. У 1964 році вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, але в 1965 році був змушений покинути університет. У 1966 році Голобородьку вдалося відновитися на навчання в Донецькому університеті, звідки на початку 1967 року він був відрахований за наказом ректора з формулюванням мотиву "за дії, несумісні зі званням радянського студента".  Василь Голобородько поширював у Донецькому університеті серед студентів роботу І. М.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", яка тогочасною владою вважалася націоналістичною та антирадянською.

    Від 1968 до 1970 року перебував на військовій службі у будівельних загонах Далекого Сходу. Потім працював на шахті та в радгоспі села Адріанополь.
    У 1963 році почав друкуватися в республіканській пресі, але перша його поетична книжка "Летюче віконце" була знищена органами державної безпеки колишнього СРСР. У 1969-1986 роках твори Василя Голобородька перестали друкувати в Україні через існуючу офіційну заборону влади на друкування його творів та публічне згадування прізвища поета у засобах масової інформації.

    1970 року у видавництві "Смолоскип" (Париж-Балтимор) вийшла друком книжка віршів поета під назвою "Летюче віконце", яка складалася із чотирьох окремих збірок.

    В Україні перша збірка поета "Зелен день" надрукована київським видавництвом "Радянський письменник" лише в 1988 році, за яку В.Голобородько був відзначений літературною премією ім. Василя Симоненка.      У 1990 р. виходить збірка "Ікар на метеликових крилах", у 1992 р. - збірка "Калина об Різдві". За ці дві збірки в 1994 р. В. Голобородька відзначено найвищою в Україні літературною нагородою - Національною премією ім. Тараса Шевченка.

    У 1999 році з друку вийшла поетична книжка під назвою "Слова у вишиваних сорочках". Через три роки в харківському науковому видавництві "Акта" вийшла друком книжка "Українські птахи в українському краєвиді", а видавництвом "Альма-матер" ЛНПУ ім. Тараса Шевченка підготовлена до друку книга "Посівальник".

    До 2001 р. Василь Голобородько проживав у селі Адріанополі, тепер - живе в м. Луганську. Вищу освіту здобув у Луганському національному педагогічному університеті ім. Тараса Шевченка. У 2002 р. отримав звання магістра за дослідження семантики українських казок.

    Особливе місце у творчості Василя Голобородька займають образи птахів. Не тільки синонімічні ряди є характерними для назв птахів у віршах.  Це — тільки частина його фольклорних розшуків. До кожного вірша про того чи іншого українського птаха він добирає прислів'я, приказки, загадки, які ґрунтуються у свідомості народного генія на спостереженнях про них, прикметах, повір'ях і навіть на замовляннях.

    Відтворення у поетичному слові багатства назв українських птахів має ще у Василя Голобородька і прагматичне значення. Сам поет про це говорив так: «Побачивши якось птаха, про якого не знаємо навіть назви, ми тільки одне зауважуємо, на рівні безпосереднього спостереження, притаманного не лише людям: це — птах, але знаючи усе багатство назв птаха, загадку про нього, прислів'я і приказки, повір'я і прикмети, заклички і замовляння, пов'язані з птахом, ми привносимо все це птахові, олюднюємо його, а, бачачи птаха в краєвиді, тим самим олюднюємо і дикий, порожній без людської присутності краєвид».

Презентація «Василь Голобородько – пастух пташок…»

На екрані змінюють один одного слайди із зображенням птахів, вірші про яких читають учні. Окремі з них:

Пташка поряд зі мною

Проходжу, косячи, ручку в один бік —
пташка летить поряд також у той бік,
повертаюся назад —
пташка теж летить поряд зі мною назад.
І так увесь час, поки я кошу
отут, на цій галявині.
А як тільки покидаю косити,
іду з галявини додому,
то й пташка, бачу, швиденько летить
від галявини, ніби вона вимушено
тут супроводжувала мене увесь день.

 

Біла лелека: птах, що має чорний знак на білому ( фрагмент)

Лелеко, бiла лелеко,
ти твориш загадку про саму себе за ознакою:
та, хто мостить своє гнiздо на хатi,
ти твориш загадку про саму себе за ознакою:
та, хто лiтає далеко,
та, хто лiтає далеко по жабенят для лелеченят:
на рiчку, на озеро, до ставка, на луки, на болото -
ти твориш загадку про саму себе за ознакою:
та, на кого ми замовляли майбутнiй урожай
навеснi, у день Благовiщення, 7 квiтня;
ти, бiла лелеко, мостиш своє гнiздо на хатi,
ти, бiла лелеко, мостиш своє гнiздо на хатi
i приносиш у той двiр щастя:
господар хати з того часу, як
ти, бiла лелеко, змостиш у них на стрiсi гнiздо,
пильно оберiгає його — дiтям своïм каже:
не можна розоряти твого, бiла лелеко, гнiзда,
не можна видирати твоïх, бiла лелеко, яєць,
не можна видирати твоïх, бiла лелеко, лелеченят,
не можна займати тебе, бiла лелеко, саму
i твого лелечича,
не можна убивати тебе, бiла лелеко, саму
i твого лелечича, i твоïх лелеченят,
не можна навiть лазити до твого, бiла лелеко, гнiзда,
не можна навiть брати у руки
твоïх, бiла лелеко, яєць,
не можна навiть брати у руки
твоïх, бiла лелеко, лелеченят,
не можна навiть вилякувати
тебе, бiла лелеко, з гнiзда,
не можна навiть подовгу задивлятися
не тебе, бiла лелеко, як ти сидиш у своєму гнiздi! -
бо ти, бiла лелеко, є птахом,
на якого ми замовляли майбутнiй урожай
навеснi, у день Благовiщення, 7 квiтня;
як твоє, бiла лелеко, гнiздо буде цiлим, не розореним,
як твоïх, бiла лелеко, яєць нiхто не видере,
як твоïх, бiла лелеко, лелеченят нiхто не видере,
як тебе, бiла лелеко, i твого лелечича нiхто не займатиме,
як тебе, бiла лелеко, i твого лелечича
i твоïх лелеченят нiхто не вбиватиме,
як нiхто навiть не полiзе
до твого, бiла лелеко, гнiзда,
як нiхто навiть не вiзьме у руки
твоïх, бiла лелеко, яєць,
як нiхто навiть не вiзьме у руки
твоïх, бiла лелеко, лелеченят,
як нiхто навiть не вилякає
тебе, бiла лелеко, з гнiзда,
як нiхто навiть не задивлятиметься подовгу
на тебе, бiла лелеко, як ти сидиш у своєму гнiздi,
так i наша засiяна житом нива розвиватиметься...

 

Зеленяк птах клечальної неділі

Зеленяче,  зеленяче,  
ти  —  пташка  зеленого  кольору,  
ти  —  найзеленіша  пташка  
від  усіх  зелених  пташок,  
ти  зеленим  забарвленням  свого  пір'я  себе  
                                                               називаєш:  
ти  —  зеленяк;  
ти  співаєш,  ніби  струмок  із  прозорою  водою  
по  камінцях  перебігає,  
ти  співаєш,  як  дзюркочеш,  
ти  співаєш,  
ти  голосом  своїм  себе  називаєш:  
ти  —  дзьоркач;  
ти  співаєш,  ніби  дзвоником  дзвониш,  
ти  співаєш,  
ти  голосом  своїм  себе  називаєш:  
ти  —  і  дзвінок,  і  дзвонок,  і  дзвоник,    
ти  —  і  дзвонець,  і  дзвенкач.  
Зеленяче,  зеленяче,  
ти  —  найзеленіша  пташка  
від  усіх  зелених  пташок,  
ти  —  найзеленіша  пташка  
зеленого  свята  —  Зеленої  Неділі:  
білий  світ  найзеленіший  у  Зелену  Неділю,    
літній  ліс  найзеленіший  у  Зелену  Неділю,  
 вишневий  садок  найзеленіший  у  Зелену  Неділю,    
біла  хатинка  найзеленіша  у  Зелену  Неділю,    
світла  світлиця  найзеленіша  у  Зелену  Неділю  —    
серед  білого  світу,  найзеленішого  того  дня,    
серед  літнього  лісу,  найзеленішого  того  дня,    
на  зеленому  дереві,  найзеленішому  того  дня,  
стоїть  зелена  церковця  із  трьома  
                                                        золотими  хрестами,    
там  на  зеленій  дзвіниці  зелений  дзвін,    
зелений  дзвін  зелено  дзвонить,    
зелене  свито  славить  —  Зелену  Неділю.  
Зеленяче,  зеленяче,    
серед  білого  світу,  найзеленішого  
                                                          у  Зелену  Неділю,    
серед  літнього  лісу,  найзеленішого  
                                                          у  Зелену  Неділю,    
серед  вишневого  садка,  найзеленішого
                                                            у  Зелену  Неділю,    
у  білій  хатинці,  заклечаній  кленовим  гіллям,  
 у  світлій  світлиці,  замаєній  чебрецем  
                                                                         і  м'ятою,    
під  білими  рушниками,  найзеленішими  
                                                       у  Зелену  Неділю,  
що  на  них  зеленою  заполоччю  вишито  
зелених  пташок,  
 зелених  пташок  із  розпростертими  
зеленими  крильцями    
(із  розпростертими  крильцями  —  щоб  господарі  
веселі  були)    
зелених  пташок  —  зеленяків,    
ти  веселий  сидиш  —    
ти  сидиш  за  зеленим  столом,    
на  якому  смарагдовий  камінь  лежить,  
 світлу  світлицю,  затишну,  як  гніздечко,    
світлу  світлицю  зеленим  світлом  осяює.  
Зеленяче,  зеленяче,  
будь  пташою  зеленого  кольору,  
будь  найзсленішою  пташкою  від  усіх  зелених  
                                                                   пташок,    
співай  так,  
ніби  струмок  із  прозорою  водою  по  камінцях  
                                                                                                                                                 перебігає,  
співай  так,  ніби  дзвоником  дзвониш,    
серед  білого  світу,  найзеленішого  
у  Зелену  Неділю,    
серед  літнього  лісу,  найзеленішого  
у  Зелену  Неділю,    
серед  вишневого  садка,  найзеленішого  
у  Зелену  Неділю,  
у  білій  хатинці,  заклечаній  кленовим  гіллям,    
у  світлій  світлиці,  замаєній  чебрецем  
                                                                     і  м'ятою,    
під  білими  рушниками,    
найзеленішими  у  Зелену  Неділю,  
 що  на  них  зеленою  заполоччю  
 вишито  зелених  пташок,    
вишито  зелених  пташок  —  зеленяків,    
сідай,  весела  пташко,    
сідай  за  зеленим  столом,    
дивись  на  смарагдовий  камінь  серед  столу,  
 найзеленіша  пташко    
зеленого  свята  —  Зеленої  Неділі.  

 

Полотняні птахи

На подвір’ї випускала молодиця,

ой-да, із рук полотняних птахів,

а вони ж такі веселі,

крилами тріпотіли, ой-да.

Вулицею ішла вдова Степаниха:

як погляне, як погляне на подвір’я –

аж похолола молодиця,

аж птахи полотняні злякано затріпотіли.

“Ой ти, Степанихо, ой ти вдово,

та хай тебе заздрість хоч із’їсть,

а мій чоловік мене вірно любить,

а мій чоловік мій буде”.

Птахи полотняні

крилами радісно стрепенули,

попід вишні полетіли, ой-да…

 

Золота птаха

У квітні
білим небом вишневого молока
літають золоті птахи:
золоті птахи дахів.
Вони політають-політають
і, як голуби, знову сідають на хати.
Аж якось одна золота птаха
прилетіла із білого неба до мене
і забрала мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій.
І потім зникла у білому небі.
Довго я ходив,
довго ходив –
аж поки знайшов ту птаху золоту.
„Віддай, птахо золота,
мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій…”
А з-під крил птахи золотої
випурхнуло дівча:
маленьке-маленьке –
у чашечці вишневої квітки умістилося б! –
І на її малесеньких білих долоньках
лежали мої руки, моє серце,
мої очі і мій спокій…

 

Соловейко

(Дівчинка гойдалася на воротах)
І.
Хлопчик біг,
хлопчик селом біг
і пронизливо, тонко щось кричав
(його називали у селі Соловейком через голос),
щось кричав, піднімаючи догори руки,
і люди лякались чомусь
його дзвінкого голосу.
Сусідська тітка заплакала навіть
у хустину горошком.
На воротах гойдалася дівчинка
(ніжки тоненькі,
очі великі),
а потім почула крики
і, скочивши з воріт,
почала підстрибувати на одній ніжці
і перекривляти Соловейка.

ІІ.
Соловейко зупинявся
і кидав у неї камінчиком…
Дівчинка гойдалася на воротах
(ніжки тоненькі,
очі великі),
а у фартушку яблучка.
Вона гойдалася і чекала Соловейка,
щоб яблучками його пригостити.
Дівчинка гойдалася,
а з-за рогу їхала бричка сумна —
коні ледве йшли,
а за бричкою люди сунулись
і у хустині горошком тітка сусідська.
Чому вони йдуть такі сумні?
Дівчинка гойдалася на воротах
і раптом побачила у бричці на соломі
Соловейка,
який лежав тихий і сумний.
Дівчинці дивно було бачити Соловейка,
який лежав тихий і сумний.
Вона скочила із воріт
і заплакала:
упали яблучками сльози,
упали сльозами яблучка.

Поет-сатирик Дмитро Білоус

Короткий образок із життя

  Дмитро Григорович Білоус народився 24 квітня 1920 р. у селі Курмани Недригайлівського району на Сумщині в селянській родині. Навчався на робітфаці в Харківському університеті, звідки добровольцем пішов на фронти Великої Вітчизняної війни. Був тяжко поранений. По видужанню працював у Москві на радіостанції "Радянська Україна", "Партизанка", в республіканському радіокомітеті. Згодом закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка (1945 р.) та аспірантуру при кафедрі української літератури (1948 р.).

    Дмитро Білоус був членом Спілки письменників України (1947 р.). Працював відповідальним секретарем журналу "Дніпро", у видавництві "Молодь". Керував поетичною студією при Кабінеті молодого автора, яку закінчили  згодом багато  українських поетів. Протягом 1958 р. - 1959 р. працював у Болгарії, яку полюбив навіки. З 1968 р. завідує кабінетом молодого автора при Спілці письменників України, веде радіопрограму "Диво калинове".

    Друкуватися розпочав 1935 р., писав гуморески до радіожурналу "Сатиричний залп", друкувався в журналі "Перець". Є автором збірок гумору та сатири, книжок для дітей, спогадів про видатних людей. Твори Дмитра Білоуса перекладені білоруською, болгарською, литовською, латиською, російською, узбецькою та іншими мовами...

    Займався перекладами, зокрема, перекладав з білоруської, болгарської, литовської, російської мов. За участь в естетичному вихованні дітей та молоді, багаторічну роботу в журі Всеукраїнського фестивалю мистецтв "Майбутнє України - діти", нагороджений медаллю "За доброчинність" Міжнародного доброчинного фонду "Українська хата".

    Нагороди поета:

Почесний академік Академії педагогічних наук України;

Орден Вітчизняної війни I ступеня;

Орден Дружби народів;

Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР;

Орден Кирила і Мефодія I ступеня (болгарська нагорода);

Орден "Мадярський вершник" I ступеня (болгарська нагорода);

Золота медаль (болгарська нагорода);

Літературна премія ім. М. Рильського (лауреат);

Літературна премія ім. Л. Українки (лауреат);

Літературна премія ім. О. Олеся (лауреат);

Державна премія УРСР ім. Т.Г. Шевченка (лауреат).

    Помер 13 жовтня 2004 р. Похований на Байковому кладовищі.

 

Мовно-літературний ранок «Вивчаймо мову із Дмитром Білоусом»

( за творами збірки «Диво калинове»)

Як прислів'я чудове,
йде від роду до роду,
що народ - зодчий мови,
мова - зодчий народу.

Учень 1.

Найдорожче
Синів і дочок багатьох народів
я зустрічав, які перетинали
гірські й морські кордони і на подив
багато бачили, багато знали.

Я їх питав із щирою душею:
- Яку ви любите найбільше мову? -
І всі відповідали: - Ту, що нею
співала рідна мати колискову.

Учень 2.

Рідне слово
Ти постаєш в ясній обнові,
як пісня, линеш, рідне слово.
Ти наше диво калинове,
кохана материнська мово!

Несеш барвінь гарячу, яру
в небесну синь пташиним граєм
і, спивши там від сонця жару,
зеленим дихаєш розмаєм.

Плекаймо в серці кожне гроно,
прозоре диво калинове.
Хай квітне, пломенить червоно
в сім'ї великій, вольній, новій.

Виходять «букви алфавіту»

З однієї ми родини
від Андрія до Ярини.
Як по одному, самі,
ми буваємо німі,
хоч і маєм різні назви
й добре знаєте всіх нас ви.
Певним станемо рядком -
заговоримо ладком.
Ми - писемності основа.
А без нас ніхто ні слова!

Що це таке? (Літери абетки)

Інсценізація вірша «Клумачний словник»

Ведучий:

Тарасик набігавсь,
примчав із двора.
Уже й за уроки
сідати пора.

Ось віршика вивчив,
задачі зробив.
В щоденник заглянув
тривогу забив.

Гласить неодмінний
шкільний записник:
"Принести до школи
клумачний словник".

Завдання у класі
він сам записав.
А що за словник то -
і досі не взнав.

Прибіг до бабусі,
що прала рушник:

Тарасик:
- А що таке, - каже,
клумачний словник?

Бабуся:

- Клумачний? - бабуся
на те хлопчаку. -
Та, мабуть, що носять
його в клумаку!

Ведучий:

Сестричка сміється,
швидка на язик:

Сестричка:
- Сам, - каже, - доклумай,
який це словник!

Ведучий:

Та це вам не шахи,
це вам не лото:
кого не спитає -
не знає ніхто.

Спитав у сусіда -
вже дещо нове:

Сусід:
- В нас, - каже, - в будинку
письменник живе.

По радіо мову
веде про слова.
Слова - це перлини,
це дивні дива!

Піди ти до нього -
у нього книжки.
Він знає й розкаже
про всі словники.

Ведучий:

Ну що ж, як розради
немає ніде,
в квартиру поета
Тарасик іде.

Ось дзвонить, заходить:

Тарасик:
- Будь ласка, - гука, -
клумачного дайте
мені словника!

Ведучий:

Поет усміхнувся:

Поет:
- Ти просиш дарма:
клумачного, - каже,
в природі нема.

Клумачний... То, мабуть,
почулось... Пробач,
бо той, хто тлумачить,
той зветься - тлумач.

Буває, що слово
відоме давно,
а знає не кожен,
що значить воно.

І тут у пригоді
стає визначник
скарбів наших мовних -
тлумачний словник.

Тарасику, світла
твоя голова,
Ану, зустрічав ти,
наприклад, слова:

красуля, красоля?
Словник розгорни -
і зразу побачиш,
що значать вони:

красуля -красуня,
красоля - цвіток.
І тут же: краснуха -
хвороба діток.

Оце ж і тлумачний
словник! Зрозумів?
А є словники ще -
походження слів.

Любити життя -
звідси йде життєлюб.
А шлюб - від слюбитися
слюб - отже й шлюб!

Вивчатимеш мову:
слова - в голові,
любов до них - в серці,
в самому єстві.

Тарасик:

- Слова в голові? -
розсміявся хлопчак. -
То, значить, для слів
не потрібний клумак!

Ведучий:

Радіє письменник
з тямкого дружка:
Поет:

- Як любиш, наука
тобі не важка.

Ціннюща в людини
до знань ненасить.
І їх за плечима,
тих знань, не носить.

Тарасик:

- Спасибі!

Ведучий: - Тарасик
додому побіг.
І ледве, зраділий,
ступив за поріг:

- Доклумав! - гукає
сестричці своїй.
А потім біжить
до бабусі мерщій.

Примчавши на кухню,
червоний, як мак:

Тарасик:
- Бабусю, - кричить, -
не підходить клумак!

Ціннюща в людини
до знань ненасить.
І знань за плечима, -
гука, - не носить!

Учень 3.

Чи то зліва, чи то справа
Загадка

Є слова - ну й цікаво!
Є слова - просто диво!
Прочитаймо їх з вами:
чи то зліва направо,
чи то справа наліво -
означають те саме.
Ось дивіться: корок, біб,
око, Кирик, зараз, піп...
Є ще й інші на умі,
та назвіть ви їх самі. ( діти ще називають подібні слова)

 

Учень 4.

Класна загадка

Іще одна загадочка для вас:
прикметник означа найвищий клас,
споріднений з іменником співзвучним.
Лиш Й на К в кінці змініть - і враз
ви познайомитесь з маленьким учнем,
який не ходить ще і в другий клас...
Як почнете цей вірш читать спочатку,
то знайдете ви натяк на відгадку.

Який прикметник і
який іменник?(Першокласний і першокласник)

 

Виходять учні в ролі Частин мови.

 

Учениця

 

Злитки золоті
Чи ти задумувавсь, відкіль оті
у нашій мові злитки золоті?
Як намистини, диво калинове -
частини мови!

Який співець, поет, який письменник
уперше слово вигадав - іменник?
Іменник! Він узяв собі на плечі
велике діло - визначати речі, -
ім'я, найменування і наймення:
робота. Біль. І радість. І натхнення.

Ну а візьмімо назву - дієслово,
само підказує, що діє слово!
Ще й прикладу на нього не навів,
а вже до півдесятка дієслів!

Прикметник дасть іменнику - предмету
якусь його ознаку чи прикмету.

Числівник може визначить тобі
число речей, порядок при лічбі.

А поспитай звичайного займенника,
за кого він у мові? За іменника!

(Хоч може цей наш скромний посередник
замінювать числівник і прикметник.)

Прислівник звик, незмінюваний в мові,
ознаки різні виражать при слові.

Сполучник каже: скромну роль я маю,
але слова я в мові сполучаю.

І частка мовить: слово я службове,
але людині чесно я служу.
І, будьте певні, в інтересах мови
і так і ні де треба я скажу.

А вигук може пролунать, як дзвін,
у мові, мабуть, найщиріший він!

"Ура! - гукнеш ти друзям неодмінно. -
Сьогодні з мови я дістав "відмінно"!"

Частини мови! Назви наче й звичні,
полюбиш їх - красиві, поетичні!

"Відмінно" заслужив ти. Знав - чудово.
Це за любов найвища з нагород.

Хто ж так назвав оці частини мови?
Назвали вчені.
Й підхопив народ!

 

Учень 5.

Він після речення, цитати
Загадка

Він після речення, цитати
вмостився, схожий на гачок.
Всіх нас примушує питати,
а сам ні пари з уст - мовчок.

Що це таке? (Знак запитання)

 

Учень 6.

Мудрий порадник
Загадка

Завжди можу стати в пригоді,
моїх вам порад не злічить.
І кажуть про мене в народі:
"Мовчить, а сто дурнів навчить".

Що це таке? (Книга)

 

Учень 7.

Маленька, менша од мачини
Загадка

Маленька, менша від мачини,
ні з ким не стану на борню.
А при читанні, коли треба,
й людини мову зупиню.

Що це таке? (Крапка)

Учень 8.

Стають у пригоді
Загадка

Коли твір якийсь готую,
різні речення пишу,
щось, буває, я цитую,
мову вводячи чужу.
Але, любий мій читачу,
як для вас її позначу?
Тут уже не допоможуть
ані коми, ні крапки,
у пригоді стати можуть -
здогадались ви?  (Лапки)

Учень 9.
Вони для речення багато важать
Загадка

Вони для речення багато важать:
турботливо обнімуть, як дружки,
і вставлені слова й цитату вкажуть,
Давайте ж назовем їх. Це -     (Дужки)

 

Учень 10.

Злита з хвостиком ця крапка
Загадка

Злита з хвостиком ця крапка,
невелика, власне, лапка.
Робить паузу, всім знайома.
Як вона зоветься?  (Кома)

 

Учень 11.

А хто я?
Загадка

Я такий же, як знак розділовий,
і відомий шкільній дітворі.
Та в словах української мови
я пишусь не внизу, а вгорі.
Спробуй лиш написати ім'я -
зразу стану потрібним і я. (Апостроф)

 

Учень 12.

Трішечки напруги
Загадка

Нумо трішечки напруги,
ось вам і подробиці:
перше тут - предмет, а друге
що з предметом робиться.

Як би речення словами
не були заклечані,
досить легко ми їх з вами
визначимо в реченні.

Хто вони? (Підмет і присудок)

 

Учень 13.
Що за знак – стрункий, мов спис?
Загадка

Що за знак - стрункий, мов спис,
він над крапкою завис,
спонука до поклику.

Хто ж бо він?  (Знак оклику)

 

Учень 14.

Хліб і слово

У стінах храмів і колиб
сіяє нам святково,
як сонце, випечений хліб
і виплекане слово.

І люблять люди з давнини,
як сонце незагасне,
і свій духмяний хліб ясний,
і рідне слово красне.

Бо як запахне людям хліб,
їм тихо дзвонить колос,
і золотом сіяє сніп
під жайворона голос.

І, мабуть, тому кожну мить
бешкетнику-харцизі
їх слово батьківське звучить
як заповідь у книзі,

цей сплав чудесний, золотий
з ядристих зерен літер:
"Не кидай хліба, він - святий,
не кидай слів на вітер!"

 

Прихильник строгих форм  різьбив дзвінкий сонет…

Життя і творчість  Миколи Зерова

1890 р., 26 квітня — народився в м. Зінькові в родині вчителя.
1898-1900 рр.— навчання в Зінківській 2-класній школі.
1900-1903 рр.— навчання в Охтирській гімназії.
1903-1908 рр.— навчання в Першій Київській гімназії.
1908-1914 рр.— студент історико-філологічного факультету Київського університету. Один із провідних діячів Київської української студентської громади.
1912 р.— початок літературної діяльності в журналі «Світло».                                       _
1914 р.— блискучий захист роботи «Літопис Грабянки», закінчення уні­верситету.
1914 р.— знайомство з майбутньою дружиною Софією Лободою.
1914—1917 рр.— викладач у Златопільській гімназії.
1917-1920 рр.— викладач латини в Другій українській державній гімна­зії ім. Кирило-Мефодіївського братства і Академії Наук.
1919   р.— редактор журналу «Книгар».
1920   р., 13 лютого — вінчання із Софією Лободою.
1920 р., травень — дійсний член філологічної секції Українського науко­вого товариства.
1920 р.— вийшла книга «Антологія римської поезії» у його перекладах українською.
1920 р.— вийшла книга «Нова українська поезія».
1920  р., жовтень — переїзд сім'ї в Баришівку; викладання історії у соціально-економічній школі.
1921   р.— вийшла збірка «Сонети і елегії».
1922-1933 рр.— професор, завідувач кафедри Київського інституту народ­ної освіти.
1924 р.— вийшли друком лекції з історії літератури «Нове українське письменство» (1798-1870 рр.).
1924 р.— вийшла збірка «Камена».
1924 р.— опублікована монографія «Нове українське письменство».
1924 р.— вийшла монографія «Леся Українка».
1926 р.— побачила світ збірка статей «До джерел».
1928-1929 рр.— приїзд до Полтави, зустріч з Г. Мафетом, О. Ковінькою.
1929 р.— вийшла збірка статей «Від Куліша до Винниченка».
1929 р.— свій архів передає до Всенародної бібліотеки України, складає бібліографію своїх творів.
1934 р., вересень — звільнення від викладацької роботи в університеті, позбавлення можливості займатися науковою роботою.
1934 р., листопад — смерть сина.
1934   р., грудень — переїзд до Москви.
1935   р., квітень — арешт.
1936   р., лютий — суд, вирок «терористові» — 10 років таборів.
1936   р., травень — вивезений на Соловки.
1937   р., вересень — останній лист дружині.
1937 р., жовтень — справу переглянуто й винесено вищу міру покарання.
1937 р., З листопада — розстріляний в урочищі Сандормох (Карелія).
1958 р., березень — реабілітований.

Сонет «Космос»

Зринає він, дзвінкий і розмаїтий,
На шістдесят земних коротких літ
З грузького дна — латаття ніжний цвіт,
Щоб нам жагу безмежну напоїти…

Як тішать нас озера, гори, квіти,
Роса, і теплий грім, і шепіт віт —
І людська творчість підіймає міт
У саме небо, зорями розшите.

Та скоро попіл сутінних обслон
Спадає; глушить веселковий тон
Думок, жадань та щирого завзяття.

А дні летять, як вітер; рвуть стерно
І топлять нас. І білий цвіт латаття
Вертають на мулке і чорне дно.

22.04.1931.

Сонет «SUPERSTITIO»

Весною віє запашна кімната,
Дзвенить розмова і парує чай.
Віддайся їм і в серце не пускай
Щемливих забобонів Полікрата.

Коли душа спокоєм перейнята,
Не згадуй: усьому настане край!
Що кращий день нам упаде на пай,
То тяжча ніч і зліша нам розплата.

Втішаю серце… Але прикрих дум
Не сходить попіл — як прогнати тлум
Передчувань і всі страхи безсонні?..

Таж навіть сад за вікнами темнить
Тремтячі вогники на оболоні
І затіняє кожну ясну мить.

19.06.1931

Сонет «Титанії»

Щасливий, хто не знає пізніх літ,
Хто тішиться прозовими рядками,
Де "Книга Рут" і "Пісня над піснями",
І дотепу гризький, колючий дріт.

Біда, хто тратить сон і апетит,
Кому життя — немов бурлацькі лями,
На кого скрізь чигають вовчі ями
І жалить сумніву дрібний москіт.

Та рання юнь сміється, — не холоне…
Що ж обіцяєш ти їй, сива скроне?
Фальшиву мудрість? Безперечний нуд?

Чи ті обіцянки такі урочі,—
І вік не вийти з чарів і облуд
Тітаніям "Іванової ночі"?

12.04.1932

Сонет «Елегія»

Чорніє лід біля трамвайних колій,
Синіє в темних вулицях весна;
Мого юнацтва радість осяйна
Встає назустріч нинішній недолі.

"Це справді ти? В якій суворій школі
Так без жалю розвіялась вона,
Твоя веселість буйно-голосна?
Які смутять тебе нудьга і болі

А згадуєш, яке тоді було
Повітря? Небо? Гусяче крило,
Здається, з нього пил і бруд змітало.

Як лід дзвенів, як споро танув сніг,
І як того, що звалося "замало",
Тепер би й сам ти витримать не зміг!"

26.02.1934

 

Травень

04.05 – 120 років з дня народження Тодося Осьмачки ( 1895 р.)

05.05 – 115 років з дня народження Юрія Липи ( 1900 р.)

25.05 – 60 років з дня народження Любові  Пономаренко ( 1955 р.)

 

Поет «із пекла», прозаїк, перекладач – Теодосій Степанович Осьмачка

Ведуча 1. Народився 4 (16) травня 1895 у селі Куцівка на Черкащині в родині сільського робітника Степана, який працював у маєтку поміщика Терещенка, а потім самотужки здобув фах і славу хорошого ветеринара. З великого гурту своїх дітей батько спромігся дати середню освіту лише найстаршому синові — Тодосю. Вищу Осьмачка здобував уже самотужки.

Учень 1.

Як купала мене мати
у любистку,
трусив зорi Див iз лану
у колиску.
Схиляв голову весняну
голий мiсяць
до маленьких моїх нiжок
в купiль свiжу.
Вода з мiсяця збiгала
на малого,
нiби срiблом полоскала
тепле лоно.
Як скупала мати сина,
то мiж зорi
положила у колиску,
як у полi:
Як у полi, на могилi
коло яру,
у пшеницю клосисту
серед лану.
Та в купелi моє серце
залишилось,
й мати вилила з водою
пiд калину.
М´ячi срiбнi кругом серця
впали в трави —
солов´ї їх покотили
на дзеркала.
Ромен-зiлля зросло з серця
в росах кутих,
йому в листя упав мiсяць
з озер гнутих.
Погойднулось ромен-зiлля
на все поле,
свою голову вмочило
в синє море.
З моря сокiл тодi степом
нап´яв крила,
з крил тумани поспадали
скiзь по нивах.
Й ромен-зiлля стало в´януть
у туманах:
Iшла дiвчина й зiрвала
його в травах.
Тепер дiвчину шукаю
в теплих зорях —
дзвоню в роси, з поля босий
в синi гори! («Казка»)

Ведучий 2. Замолоду Осьмачка вчителював у народних школах. Під час Першої світової війни за свою поему «Думи солдата» був відданий під військово-політичний суд Росії. Але революція внесла свої корективи. З 1920 він інструктор з підготовки робітників освіти в Кременчуку. Навчається в Київському Інституті народної освіти (так тоді звався університет).

Ведуча 1. У студентські роки почалася його участь у літературному житті. Спершу він був членом Асоціації Письменників (АСПИС), яку очолював Микола Зеров, а потім «Ланки» (МАРС), до якої входили Г.Косинка (найближчий товариш Осьмачки), Б.Антоненко-Давидович, Є.Плужник, В.Підмогильний.

Ведучий 2. Перша збірка поезій Т. Осьмачки «Круча» з'явилася друком 1922 року, засвідчивши «може, одну з найнадійніших сил», писав С.Єфремов у «Історії українського письменства». Її відзначала глибина образності, блискуча народна мова та епічний стиль дум. 1925 року виходить друга книжка поезій — «Скитські вогні», яку можна було б назвати гімном українському степові.

Ведуча 1. Осьмачка Теодосій Степанович - автор збірок „Круча” (1922), „Скитські вогні” (1925), „Клекіт” (1929), „Сучасникам” (1943), поеми „Поет” (1947,1954), „Китиці часу” (1953), „Із-під світу” (1954), трьох повістей: „Старший боярин” (1946), „План до двору” (1951), „Ротонда душогубців” (1956).

Учень 2.

Шляхи мої неміряні,

гори мої неважені,

звірі мої ненаджені,

води мої неношені,

риба у них неціджена,

птахи мої незлякані,

діти мої незлічені,

щастя для їх незлежане...

Оце такая в тебе

матінка,

в руці Господній

Україна.

Синьонебая! («Україна»)

Ведучий 2. Поет прагне образно простежити історичний шлях України — пройти «по шляху віків» і таким чином усвідомити, куди ж летить нове століття, і як буде стелитися доля українського народу. Поета огортають тривожні передчуття нових кривавих збурень, які зачаїлися в ідилічних пейзажах. Та він зберігає віру в можливість утримання рівноваги завдяки утвердженню сильного «Сьогодні». Однак те «сьогодні» накочується на нього страшними звістками із рідного села Куцівки від батька, який просить чим-небудь допомогти, бо в селі голод, а вози з мертвими риплять сільськими дорогами, як журавлі. Осьмачка-студент також голодний і обдертий, з мізерним заробітком за вчителювання в одній із київських шкіл, вимітає цвілі крихти хліба з шухляд, і прагне виповісти гірку пісню рідного села:

А ті ж крихти, в ногах живі,
З стола небес
Хай рідний вітер на папір
Мені зідме!

Ведучий 1. Останньою книгою Осьмачки, яка була надрукована в підрадянській Україні, була збірка «Клекіт» (Київ, 1929). Вона побачила світ у розпал підготовки процесу над українською інтелігенцією — Спілкою Визволення України, коли ідеологічний прес затискав індивідуальну свободу творчості, до абсурду були розпалені літературні суперечки.

Ведуча 1. У цій збірці Осьмачка друкує вірш «Деспотам», в якому звертається до закутого в ланці, працьовитого свого народу, який годують у казармах на заріз і чию працю забирають «розбоєм в білий день», передрікає йому падіння «під кригу ланцюгів» і спів «присмаглими губами чужих пісень із городів». Осьмаччині книжки підтвердили прогноз Сергія Єфремова про нього, як про «одну з найнадійніших сил» серед тодішньої літературної молоді. Після Шевченка, він вище за будь-кого іншого підняв у поезії могутній і трагічний образ українського селянства, що було найбільшою рушійною силою революції, а потім стало найбільшою її жертвою… Цій трагедії він надав космічних вимірів.

Ведучий 2. На творчість Феодосія Степановича Осьмачки значно вплинув символізм і експресіонізм. У пізніх поетичних збірках помітно вплив неоромантизм. У своїх творах Феодосій Степанович Осьмачка особливу увагу приділяв українським народним традиціям, етнографії.

Ведуча 1. У 1930 році ще вийшов друком Осьмаччин переклад Шекспірового «Макбета», а поема «Дума про Зінька Самгородського» так і не була надрукована. Пізніше вона ввійшла до збірки «Сучасникам» (1943). Тим часом криваві тридцяті роки вже забрали перших близьких друзів поета — Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Валеріана Підмогильного. Хвиля доносів у вигляді літературно-критичних статей затаврувала й самого Осьмачку: «ворог народу», «бандит». Він розумів, що на нього чекає трагічна доля його друзів. Рятуючись від репресій, Осьмачка пробирається на Поділля, маючи намір нелегально перейти через польський кордон. Його заарештовують і відправляють під конвоєм аж у Свердловськ, але дорогою Тодось Степанович втікає і знову прямує на Поділля з тим самим наміром. Цього разу його відправляють в тюрму за звинуваченням у шпигунстві.

Ведучий 2.

Я в цю добу і підступну, й криваву

Прагну лише самоти.

Навіть за долю свою, і за славу,

І за молитву мети. (»Самота»)

 Очікуючи цілком ймовірну кулю в потилицю, Осьмачка приймає останнє рішення — боротися далі, але «не засобом сили, а засобом слабості» і симулює божевілля. Його переводять в психіатричну лікарню в Києві. Усю моторошність тієї ситуації пізніше він змалював у повісті «Ротонда душогубців» (1956).

Ведуча 1. 1943 року у Львові він видає свою четверту книжку «Сучасникам». 1944 року Осьмачка пише повість «Старший боярин» — першу світлу книгу, позбавлену страшних картин пекельного та жорстокого життя. Однак лише через рік поет повертається у «прокляті роки» у поемі «Поет», сповненої особистісними враженнями й переживаннями круговерті репресій. 1947 року поема на 23 пісні вийшла в світ у чудовому мистецькому оформленні художника М.Дмитренка з присвятою «Пам'яті єдиного мойого друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними, мойого батька Степана Осьмачки».

Ведучий 2. У 1953 році вийшла збірка «Китиці часу», де було зібрано вірші 1943—1948 рр. Після цього письменник ще активніше працює у жанрі прози: повість «План до двору» (1951), книжка «Ротонда душогубців» (1956), перекладає О.Уайльда і У.Шекспіра, виступає з есеїстичними роздумами про Шевченка й природу мистецької діяльності. Однак нерозуміння земляків-критиків, глуха й байдужа читацька аудиторія, до якої апелював Тодось Осьмачка в надії зібрати кошти на видання своїх творів, посилювали відчай і безвихідь письменника. У своїх мандрівках по світу він ніколи не зупинявся, переслідуваний, немов хворобою, страхом розправи над ним агентами КДБ. Переїхавши з Німеччини до США Тодось Осьмачка прагне зосередитися на творчих справах. Часто виступає перед українськими громадами, та страх і підозри змушують його знову зриватися з місця, й переїжджати від країни до країни.

Ведуча 1. 6 липня 1961 року на одній з вулиць Мюнхена він упав під ударом нервового паралічу. Стараннями друзів його літаком перевозять до США і кладуть на лікування в психіатричну лікарню «Пілгрім Стейт Госпітал» поблизу Нью-Йорка. Та вийти з госпіталю хворому поетові, який вимріював нову збірку поезій і афоризмів «Людина між свідомістю і природою», не судилося.

Ведучий 2. 7 вересня 1962 року на 67 році життя Тодось Осьмачка помер.

Ведуча 1. «За винятком, може, Шевченкових віршів і Гоголевих українських повістей, наша література ще не знала такої української книжки, як «Старший боярин». Якщо можна перелити Україну в слово, — то це повість Осьмаччина. Якщо може слово запах України пронести, — то пахтить ця книжка всією запашністю України. Якщо можна в слові збудувати батьківщину–державу, — то це вона збудована, зримо і живовидячки», — так оцінив творчість Осьмачки професор Гарвардського та Колумбійського університетів Юрій Шевельов (Шерех).

Ведуча 1. Творча спадщина Тодося Осьмачки:

Поезія (збірки)

• «Круча», 1922 р.
• «Скитські вогні», 1925 р.
• «Клекіт», 1929 р.
• «Сучасникам»
• «Поет», 1947, 1954 рр..
• «Китиці часу», 1953 р.
• «Із-Під світу», 1954 р.

Повісті

• «Старший боярин», 1946
• «План до двору», 1951
• «Ротонда душогубців», 1956

Оповідання

• «Психічна розрядка»

Ведучий 2. І настав тихий та душний вечір. Над садибою лікарні, що зводилася над Подолом під небо, розсунуте на неоглядну широчінь, усипану сяйнистими зорями. А Дніпро, обгинаючи Поділ, у своїх холодних блисках течії ніс наниз усю розкіш українського вечірнього неба…  І хоч і шумів Поділ вечірнім гуркотливим розкотом і де-не-де гукали пароплави, але нічна глибінь ніби заглушала їх своєю тишею, що сходила з правічного неба.

     І це давало ілюзію, що річка Носачівка та її береги роздалися в далекий світ. А через те, що на українських берегах споконвіку увечорі зустрічаються закохані і приходять туди самотники із своїми невисловленими думками і невиявленими почуттями,— то так і ждалося, що ось-ось десь залунає пісня. Але де там? Всі вони загнані тепер у колгоспну дійсність і божевільні! І каліки, і подібні до калік уже не мають права блукати вільно по Україні та ще на вільнім утриманні в сердечного люду. І серце цим не вдовольняється, і питається сенсу буття на землі, і жде святої правди для себе і для охорони тих людей, яких всі-всі зневажають, і всі розраховують тільки на них, коли треба реалізувати якусь свою удачу... О горе, горе! Я знаю, що ти існуєш, вічная правдо! Ти стоїш у космосі серед вічної безодні, розгалужуючи свої незримі гілляки в неміренність. І на них ростуть зорі, сонця, і планети, і люди... І, пристигши там або зазнавши шкоди у своєму розвитку, відпадають, і з них виходить навіки божественна животворча сила: а на їх місці виростають інші і держаться знов на вічних гілляках дивезною силою, тільки що знов до часу. Так само, як і на тому берестку, що стоїть на перехресті Чорного шляху і Куцівського, з'являється листя, з якого щоосени виходить живущий первень природи, і воно опадає, аби його замінило весною нове, повне свіжости і божества. t Один лише стовбур з гіллям лишається нерухомим. І тому кожне дерево править за прообраз вічного Бога і всього живого... І бідне людське серце не погоджується на таку реальність, а іншої не вгадає, і болить, і бунтує, що наш Творець такий пасивний, коли наближається до нас критичний час нашого існування, нашого змістовища для вічної сили!.. (уривок з оповідання «Психічна розрядка»)

 

Ведучий 2. Як же вшановують цю непересічну людину?

• У рідному селі одна з вулиць названа ім'ям Осьмачки, також встановлено меморіальну дошку.
• У бібліотеці села Куцівка створено музейний куточок Осьмачки.
• Засновано благодійний Фонд «Тодось Осьмчака», який проводить лірично-поетичні толоки «Хата Осьмачки».
• До 115-ої річниці від дня народження поета видавництво «Блискавиця» видало художньо-публіцистичну збірку «Чи я побачу й ще Вкраїну»,  до якої ввійшли дослідження історика Степана Пінчука та добірка віршів Т. Осьмачки.
• 2004 у Київському Молодому театрі поставлено п'єсу «Духів день» за мотивами творів Тодося Осьмачки. Режисер - Олександр Дзекун. Лілія Ребрик (Варка).
• 2005 Михайло Слабошпицький видав роман-біографію «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», за яку нагороджений національною премією імені Шевченка.
• 2013 засновано Премію імені Тодося Осьмачки, першим лауреатом якої став Мирослав Дочинець.

Празька школа поетів: Українець з великої літери  Юрій Липа

     Юрій Липа (1900—1944) — видатний український мислитель історіософського та геополітичного спрямування, поет, прозаїк, перекладач, лікар. Народився 1900 р. у м. Одесі в сім'ї Івана Львовича Липи — відомого політичного діяча, письменника, засновника першої української політичної організації «Братство тарасівців», що проголосила своєю метою боротьбу за самостійність України. Початкову освіту здобув у гімназії № 4 м. Одеси. Навчався в Новоросійському (Одеському) університеті. 1918 р. у складі одеської студентської сотні брав участь у боях проти російських шовіністичних організацій і допомагав військам Директорії здобути Одесу.
     З осені 1920 по 1922 рік перебуває у таборі для інтернованих вояків Армій УНР та УГА у Тарнові. На цей час випадає початок активної літературної діяльності та утворення літературного об'єднання «Сонцесвіт», до якого, крім Ю. Липи, входять Наталя Холодна, Микола Ковальський, Борис Лисянський. 1922 р. вступає на медичний факультет Познанського університету в Польщі. Зближається з літературною групою «Митуса» (О. Бабій, В. Бобинський, Р. Купчинський) і друкується в часописах «Літературно-науковий вісник», "Митуса". Саме на шпальтах ЛНВ з'явилася друком більшість творів Ю. Липи. У 1928 р. пройшов однорічний курс навчання в Школі військових підхорунжих польського війська, після закінчення якої в 1929 р. закінчив Вищу школу політичних наук при Варшавському університеті. Цього ж року у Варшаві ініціює створення літературної групи «Танк» (проіснувала тільки рік), яка, певною мірою, розколола Празьку поетичну школу. Цим кроком Ю. Липа прагнув звільнитися від ідеологічного впливу Д. Донцова. До цієї групи входили «пражани» Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна. О. Теліга, а також багато інших літераторів. У 1933 Ю. Липа ініціює створення літературної групи «Варяг» (1933 — 1939), а також журналу «Ми» (проіснував до 1939 р.). Деякий період студіює медицину в Лондоні.  1940 р. у Варшаві разом із професорами Л. Биковським, В. Щербаківським, В. Садовським, І. Шовгеновим Ю. Липа створює Український Чорноморський Інститут, а невдовзі також Український Океанічний Інститут та Український Суходоловий Інститут. Науковий та політичний авторитет Ю. Липи стає настільки великим, що на нього звертають увагу нацисти і пропонують йому очолити маріонетковий український уряд, але він відмовляється. У 1943 р. за активну політичну та наукову діяльність отримує ультиматум від польської Армії Крайової (АК) з вимогою покинути межі Польщі. Цього ж року переїздить до м. Яворів на Львівщині.
    У 1944 р. Ю. Липу, коли він вибув на лікування одного з поранених вояків УПА, було жорстоко закатовано енкаведистами.  Його перу належать брошури «Союз Визволення України», «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Носіть свої ознаки», «Гетьман Іван Мазепа», які побачили світ у роки національно-визвольних змагань 1917—1920 рр., «Українська доба», «Українська раса» (1936), поетичні збірки «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938), славетна історіософсько-геополітична трилогія у книгах «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940), «Розподіл Росії» (1941), роман «Козаки в Московії» (1934), трьохтомник новел «Нотатник» (1936). З 1933 по 1937 рр. Ю. Липа опублікував низку наукових досліджень з фітотерапії, зокрема, «Фітотерапія», «Зутріууит Азіег в відживлюванні ді гей», «Фітотерапія в деяких хворобах переміни матерії», «Лікування зелами хронічних хвороб», «Вереди старечого віку до гоєння», «Рослини й лікування», «Історія зелолічнитцва», «Значіння рослинних середників при лікуванні діабету», «Фітотерапія хвороб травленевих органів», «Рослини проти статевого безсилля», «Лікувальні рослини в давній і сучасній українській медицині» та інші.

І прийде час
І
І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й повстануть проти тебе;
Як вояки, зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться ще вчинки-фарисеї
І відчитають лживі обіцянки,
І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх;
І прийдуть ще повії по заплату.
Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш
І вислухаєш кпин, погроз і лайок,
І сповнишся гіркотою страшною,
І, очі звівши, скажеш: — Боже, де Ти, де Ти?
І на той жаль бездонний Світло скаже: — Тут.
І на той смуток Світло загориться,
І юрби вчинків, з'єднані у Світлі,
Закаменіють, збліднуть, відійдуть,
І врешті будеш ти із Світлом сам на сам,
Чого був спрагнений ти все життя...
Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки,
Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть:
- Так, це була людина, - й відійдуть, обнявшись.
II
О, вийти б несподівано з неволі
Тілесності — на простір, виднокруг,
І буть як вітер і як день у полі...
Радіймо, серце,— ось приходить Друг,
Той Друг, що лагідний, що — в брамі, на сторожі
До світла іншого, де інші квіти, Божі.
III
Пребудь в мені! Все ближче ночі тінь
І тьма — густіша. Боже, вдалечінь
Відходять блага й сили помічні,—
Безпомічному поможи мені!

Наш день малий, він швидко проплива.
І втихне сміх, і слав минуть слова,—
Нехай же змінні загасають дні,

Ти, що — незмінний, о пребудь в мені.
Молю Тебе! Не будь лишень на мить,
А, як до учнів, злинь, щоб говорить.
Як лагода, як визвіл заясній,
Не проминай,— зостань в душі моїй!

З'явись і сповнись мною! Борони
Від страху жить, від труду, що як сни,
Хто ж, як не Ти, підпора й провідник,
Що в сонце й бурю вестиме повік?

Свій хрест подай, як звідси буду йти,
Шлях освіти, верхівлі освіти,
Де рай цвіте, а не чуття земні.
Життя чи смерть,— а Ти пребудь в мені.

 

 

Могила незнаного бійця
І
Лице моє закрите, я є Жертва.
Приходжу й дарую, рятую і живлю.
Не ті є найважніші, що говорять,
Не ті є найважніші, що названі.
Нас, неназваних, мовчазних,
Господь Утверджує й провадить, і ми чиним.
II
Голос:
Могило Незнаного Бійця,
Що впав в Україні,—
Я приношу смутні серця
І мій розпач гнівний;

Забагато підлих днів
Облягає душу самотню,—
Де ж ти, що впав, що горів, що вів,
Поручнику, свою сотню?

Де ж ви, дитячі ручки жінок,
Що підпалювали амуніцій склади,
Що лиш усміхом мужности поток
Перемінювали в водоспади?

Де ж ти, що за Нових Людей
Упав під кулями, повстанче?
Обізвіться до мене, крізь людський ґлей,
Крізь м'ясо самиче і самче!

Обізвіться в червоній імлі життя
Ви, прегарні блискавки смерти,
Невже ви — мертві,
Питаю я?

Одповідають голоси:
Ні, це — мертва, людино, твоя
Безнадійна, вбога надія, -
Ми — саме життя, земля, буття,
Не тліємо — вієм.
Ми — істота днів, ми — Дія!

Ми в надлюдській напрузі,
У кривавій тузі
Перейшли Поріг,
Але вічно над вами, тобою
Сурмить наш ріг.
(Ріг сурмить.)

Там, де сталася смерть,— там станем.
Там, де слово кріваве «Слава!»,
Нерухомим табором станем,
У польоті затримані станем,
Щоб ісповнитись — вами!

Жаден крик не пропав в порожнечі,
Жаден зойк — Україно —
Ті слова зависли — предтечі,
Ті зачини — зариси Речі,
Що гряде невідмінно.

 

Щоденний бій
1
Неправдою — кожні стіни,
Перегороди і стелі,
Коли чую голос змінний
Долі своєї;

Як ловлю той голос у сіті
Розуміння свого,
Голос глухий і неситий
Про здобич
2
Ім'я сучасного — ми,
Ім'я будуччини — чин,
Хто опинився,— той служить тьмі,
Хто в поході — звитяжить він,
Він підлетить, як орел,
Він зіллє все,
Що з глибоких джерел
День нам несе.
з
Мертвота, стерво живуче
Є все, що творить тіло,
Коли в щоденності тучі
Архангелів меч і крила
Серце людське не узріло,
Коли серце не повстало
Над буднями своїми,
Як вічності знак — Хорала,
Що незглибимий.
4
Щоденний бій, мов корона
На чолі Того,
Хто є істота Закона
І зерно всього.
Щоденний бій — молитовні
Сурми для Того,
Хто держить дві чаші повні
Всесвіту всього.

 

У срібному човні Любові Пономаренко

 

    Любов Петрівна Пономаренко народилася 25 травня 1955 р. у с. Іванківцях Срібнянського району, що на Чернігівщині. Закінчила Ніжинський державний педагогічний інститут ім. М. В. Гоголя.

    Усе життя письменниці пов'язане з філологією: працювала вчителем російської мови й літератури на Срібнянщині, у редакціях газет Чернігівщини та Полтавщини. Нині письменниця живе в м. Гребінках Полтавської області, працює власним кореспондентом обласної газети «Зоря Полтавщини».

    Ще в ранньому віці проявилося поетичне обдаровання Любові Пономаренко. Прозу почала писати з 1980 р. Як зізнається письменниця, для неї література є порятунком, Вічним Містом, до якого поривається впродовж усього життя.

    У творчому прозовому доробку Л. Пономаренко є низка повістей та оповідань, які виходять друком не лише в Україні, а й у Німеччині та Японії. Та передовсім уражають і дивують її лаконічні оповідання з небуденним внутрішнім напруженням та енергетикою, у яких авторка досліджує складні питання сьогоднішнього буття, тонко відчуває людську душу.

    Лауреат премій «Благовіст» (1998) та ім. Олеся Гончара (2000) , імені Панаса Мирного (2005). Член Національної спілки письменників України з 1987 року.
    Автор книжок «Тільки світу» (Київ: Радянський письменник, 1984), «Дерево облич» (Київ: Український письменник, 1999), «Ніч у кав’ярні самотніх душ» (Миколаїв, 2004), «Портрет жінки у профіль з рушницею» (Київ: ВЦ «Просвіта», 2005), «Помри зі мною» (Львів: Піраміда, 2006). Її твори увійшли до антологій: «Десять українських прозаїків. Десять українських поетів» (1995: новели «Голуби на дзвіниці», «Не кидай мене самого в полі» та «Синє яблуко для Ілонки»), «Квіти у темній кімнаті» (1997: новели «Помри зі мною» та «Синє яблуко для Ілонки»), «Приватна колекція» (2002: новели «Помри зі мною» та «Дві у колодязі»), в антології української “жіночої” прози та есеїстики другої половини XX – початку XXI століття (авторський проект Василя Габора) “Незнайома антологія” (Львів, 2005), вміщені у збірникові «Оповідання’83» (К.: Рад. письменник, 1984), в альманасі “Біла альтанка” (Полтава, 1996) та ін.

 

День однієї новели

Любов Пономаренко «Гер переможений»

 

Завдання: знайти у тексті епізоди, які б розкрили стосунки між полоненими і дорослими, між полоненими і дітьми.

Полонені: «зводили цей квартал з любов'ю і розпачем», «не любили цей народ, не любили будинки», «але тільки-но звівся фундамент...», «Фрідріх скопав маленьку грядочку...», «ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау», «у Фрідріха теж була фотокартка...», «Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли», «Саджав нас на коліна та співав...»

Дорослі: «Охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував...», «...гиркав охоронець», «місто давно не сердилось на німців, вдови жаліли їх...», «охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною», «...самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували», «його поховали за містом...»

Діти: «ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв'язали його травою і поставили на грядці», «І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку», «ми не могли його не дражнити», «ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на  коліна та співав...»

Завдання: знайти у творі художні деталі та визначити їх роль у творі.

 - Цеглинки, які уособлюють любов полонених німців до праці, спогади про рідну домівку.

- Квіти (нагідки) — любов до прекрасного. Людина, яка любить прекрасне, не може бути жорстокою і злою в душі.

- Фотокартки — те, що з'єднувало німців з рідними, те, що було для них найдорожчим.

- Грядка — «його (Фрідріха) державка в нашому злиденному місті».

- Прикраси зі шматочків цегли (сонце і квіти) — творча натура Фрідріха.

- Квітка, що розцвіла посеред грудня — символ незнищенності людської душі, пам'ять.

- Хрест — символ смерті.

— Яка з цих деталей найбільше пов'язана з ідеєю твору? (Знайдена фотокартка. Оповідачка змогла усвідомити всю глибину страждань полоненого німця лише через багато років, коли сама стала матір'ю. Ідея новели, як бачимо, майже завжди захована в художньому образі, спонукає читача над чимось задуматися.)

Завдання: намалювати ілюстрацію до новели.

Завдання: написати лист  дочкам Фрідріха.

 

Червень

13.06 - день пам’яті Оксани Лятуринської  ( померла 45 років тому - у 1970 р.)

У пам'ять про княгиню української духовності – Оксану Лятуринську

    Оксана ( Зінаїда) Лятуринська народилася 1 лютого 1902 року на хуторі Ліски (нині село Хоми Збаразького району) біля Вишневця (звідси один з псевдонімів — Оксана Вишневецька) колишньої Старо Олексинецької волості Кременецького повіту. Батько Михайло Лятуринський служив офіцером російської прикордонної застави біля Старого Олексинця. Мати Ганна Лятуринська походила з родини німецьких колоністів. Оксана мала шестеро сестер і братів: Олександра, Антоніну, Гната, Івана, Марію і Федора.

Від початку 1920-х років навчається в Кременецькій приватній українській гімназії імені Івана Стешенка. Ймовірно тут Оксана Лятуринська здійснила перші поетичні спроби, публіковані в гімназійному альманасі «Юнацтво», що виходив за редакції Уласа Самчука.

    По досягненні двадцятиліття, Оксанин батько вирішив видати її заміж за нелюба, старого парубка, але багатого селянина з Колодного. Та вона не змирилася з деспотичним рішенням батька і втекла з дому до родичів Кіщунів, що жили в недалекій Катеринівці. Ті допомогли їй грішми і Оксана виїжджає до брата Івана в Німеччину.

    Не маючи дозволу на проживання у 1924 році Оксана Лятуринська опиняється в Празі у Чехословаччині. Активно включається в громадське і культурне життя української еміграції. Співпрацює в Союзі українок. Знайомиться з поетами-емігрантами Євгеном Маланюком, Олексою Стефановичем, Оленою Телігою і Олегом Ольжичем.

    Навчається на філософському факультеті Карлового університету, в Українській студії пластичного мистецтва, Чеській високій художньо-промисловій школі.

    Багато працює, зокрема в галузі скульптури. Бере участь у ряді виставок, зорганізованих у Лондоні, Парижі, Берліні, здобуває визнання як майстер скульптурних портретів. Створює  Пам’ятник полеглим воякам УНР у Пардубіце (1932),  погруддя Тараса Шевченка, Томаша Масарика, Симона Петлюри, Євгена Коновальця. Кілька виконаних Оксаною надгробків можна оглянути на празьких цвинтарях.

    Друкується в часописах та в інших періодичних виданнях. Ранні поезії Оксани Лятуринської вирізнялися лаконізмом, стислістю форми, зачіпали теми української минувшини і міфології. У Празі з’являються її збірки «Гусла» (1938) і «Княжа емаль» (1941),  присвячена пам’яті поета Юрія Дарагана.

    Життя в еміграції було складним, сутужним. Дошкуляла ностальгія. Лише два рази Оксані Лятуринській вдалося вирватися на батьківщину, у 1927 році і під час Другої світової війни, коли вона навідалася до родичів Кіщунів у Катеринівку. В листі до Уласа Самчука в Рівне Оксана просила його про сприяння в отриманні візи для поїздки додому: «Може ви маєте когось знайомого у Крем’янці, хто міг би вплинути на рішення „крайсгауптмана“ і тим допоміг мені дістати тут візу? Духом я вже давно не в Празі — вию вовчицею на згарищі Лятуринщини».

    Доля родини Лятуринських склалася трагічно. Після «визволення» брат Оксани Федір Лятуринський був замордований совєтами в Кременецькій тюрмі. Його донька Наталя також була там же ж, зазнавши НКВДистських тортур. Репресовану сестру Марію разом з трьома маленькими донечками депортували до Казахстану, де вона померла з голоду. Доньок врятували людяні казахи і поляки, дали їм хліба і притулок. Нині вони мешкають у Вроцлаві. В Україні лишилися родичі по лінії брата Федора (внуки — Латуринська Галина, Латуринський Леонід, правнуки — Латуринська Олеся та Латуринський Тарас), внуки-правнуки сестри Антоніни, внуки-правнуки брата Івана. У роки Другої світової війни Оксана пережила загибель частини своїх творів. Після війни опинилася в таборі для переміщених осіб Ашафенбурзі в Німеччині, з 1949 року на еміграції в США. За допомогою Союзу українок оселяється в Міннеаполісі. Там поринає в громадську і творчу працю, створює ряд нових скульптурних портретів, пише поезії. Видає збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів для дітей «Бедрик» (1956). З’являється друге видання «Княжої емалі» (1956), що включає також збірку «Веселка». Бере участь в діяльності Об’єднання українських письменників «Слово». Одна з перших підписала статут цього товариства (1957). Дописує до літературного збірника «Слово», що виходить в Канаді.

    Ще під час мешкання в Празі Оксана Лятуринська почала втрачати слух. В США вже не допомагав навіть слуховий апарат.

    “Турбують мисткиню й поетесу й інші болячки… — Пише дослідник Тарас Балда. — Підірване здоров’я, матеріальні труднощі, важке вкорінення в емігрантський ґрунт, відсутність творчої атмосфери в місті нового поселення, розбиті мрії підірвали й психічний стан Оксани Лятуринської. В останні роки життя вона перебувала в стані пригнічення, в стані постійної тривоги, відмовлялася від лікарської допомоги. А коли погодилася звернутися до медиків – було вже запізно: важка й задавнена хвороба (рак легень) здійснила свою руйнівну справу.

    Важко хвора мисткиня перебула квітень і травень 1970 року в лікарні, але огляд і невелика пробна операція засвідчили безвихідність ситуації. Вона терпіла важкий біль і категорично відмовлялася приймати знеболюючі засоби. Померла в лікарні 13-го червня 1970 року. Згідно з її побажаннями, Оксану Лятуринську поховали у вишиванці, яку вона сама вишивала протягом багатьох років. Перед смертю вона висловилася проти «довгих панахид з ладаном», а тому сам похорон відбувся у формі короткої молитви над труною.”

    Урна з її прахом похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі. Могила Оксани Лятуринської знаходиться навпроти могили приятеля по літературі і по ідеях Євгена Маланюка.

    У 1983 році на кошти зібрані організацією Союзу українок Канади видана книга «Зібрані твори» Оксани Лятуринської. В передмові до книги, видатний мовознавець і історик літератури Юрій Шевельов відзначав: «Лятуринська має не тільки свій стиль, а і свій світ. І більше: вона має гармонію в своєму світі, і то гармонію, не куплену ціною оминання недогідного». В 2002 році на хуторі Хоми в честь 100-річчя з дня народження натхненнями літератора Гаврила Черняхівського, родини,  з  допомогою громади Збаразького р-ну та спілки письмеників Тернопільщини був відкритий пам’ятник Оксані Лятуринській…яка в камені вернулася на свою рідну Лятуринщину.

 

    Творчість

    Працювала як маляр і скульптор, створила пам’ятник полеглим (1932), погруддя Т. Шевченка, С. Петлюри. Друкувалася у «Літературно-науковому віснику» («Віснику»), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. У Празі вийшли її збірки «Гусла» (1938), «Княжа емаль» (1941). У роки війни пережила загибель частини своїх творів. Друге видання «Княжої емалі» (1956) включало також збірку «Веселка». Для дітей видала збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів «Бедрик» (1956).

Збірки:

«Гусла» (1938);

«Княжа емаль» (1941);

«Материнки» (1946);

«Бедрик» (1956);

«Ягілка» (1971).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

1. Антоненко-Давидович Б. Слово матері / Б. Антоненко-Давидович. – К.: Веселка, 1993.

2. Грабовський П. Не раз ми ходили в походи / П. Грабовський. -  К.: Дніпро, 1977.

3. Довженко О. Твори в 5-ти томах / О. Довженко. -  К.: Дніпро, 1983.

4. Історія української літератури ХІХ століття. – К.: Либідь, 1995.

5. Історія української літератури кінця ХІХ початку ХХстоліття. – К.: Вища школа, 1991.

6. Муза любові й боротьби. Українська поезія празької школи. – К.: Український письменник, 1995.

7. Нечуй-Левицький І. Хмари / І. Нечуй-Левицький . – К.: Веселка, 1993.

8. Осьмачка Т. Хто / Т. Осьмачка. – К.: Веселка, 1995.

9. Пошуки прекрасного. Твори Михайла Коцюбинського. – К.: Грамота, 2004.

10. Симоненко В. Лебеді материнства / В. Симоненко. – Д.: Промінь, 1989.

11. Симоненко В. У твоєму імені живу / В. Симоненко. – К.: Веселка, 1994.

12. Українська літературна енциклопедія. Том 1,2.  – К.: Головна редакція української радянської енциклопедії ім.. М.П. Бажана, 1988.

13. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття .  3 книги – К.: Рось, 1994.

14. Українські радянські письменники – дітям. К.: Веселка, 1981.

15. Чудові пересмішники. Сатиричні твори класиків української літератури. – К.: Грамота, 2002.