ЦЕНТРАЛЬНА БІБЛІОТЕКА

ХОТИНСЬКОЇ РАЙОННОЇ ЦЕНТРАЛІЗОВАНОЇ БІБЛІОТЕЧНОЇ СИСТЕМИ

ВІДДІЛ КРАЄЗНАВСТВА

 

 

 

 

 

 

 

Укладач:	Шевчук Денис	Завідувач відділу краєзнавства центральної бібліотеки Хотинської ЦБС
Відповідальна за випуск:	Луць Ніна Дмитрівна	Директор Хотинської районної централізованої системи

 

 

 

 

 

 

 

 

(Не)наші в Хотині: історико-біографічний нарис. – Хотин, 20…

 

 

 

Брошура містить біографічні відомості про видатних діячів-іноземців, що мали безпосереднє відношення до Хотина та залишили помітний слід в історії своїх народів. 

Видання адресоване туристам, краєзнавцям, вчителям історії, учням, студентам та всім хто цікавиться історико-архітектурною спадщиною древнього міста Хотина.

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУПНЕ СЛОВО. 

ПАНЕГІРИК СЕРЕДОВИЩУ ЩО ТВОРИТЬ ЛЮДИНА                            

І ЛЮДЯМ, ЯКІ СФОРМОВАНІ ЦИМ СЕРЕДОВИЩЕМ

 

 

Історію творить людина. Але творить її вона опираючись на ті уявлення про світ, які дали їй батьки, друзі та середовище в якому вона перебувала і яке в переважній більшості і формує світогляд. Саме про роль середовища часто забувають і саме про нього здебільшого й буде наша розповідь. Але спочатку кілька слів про назву. 

Ми маємо можливість жити в світі протиріч, де тільки час є постійною величиною. Людство хилитає із крайнощів в крайність. І якби сильні світу цього не намагалися уніфікувати всіх, все невпинно маргіналізується, себто ділиться за якоюсь ознакою, тому що в основі двигуна прогресу цього світу стоїть боротьба. Боротьба жінок за свої права, боротьба афро-американців, боротьба моногамної спільноти, боротьба політиків, боротьба міжнародних корпорацій, тощо. Весь час у цій боротьбі різко вирізняються поняття «наші» та відповідно «не наші». Народилися ці твердження ще під час Великої Французької революції (1789 – 1799 рр.). Коли в середині правлячої коаліції французького парламенту думки і погляди набули такої розрізненості, що для спрощення вигадали систему влади та опозиції, де «notre» представляли всіх тих хто підтримував певну позицію, а їх опоненти іменувалися як «pas les nôtres». Далі ці терміни були успішно «обкатані» під час громадянської війни в колишній Російській імперії (1917 – 1923 рр.), де під калейдоскопічною зміною влади та політичних епітетів простий народ відкликався лише на позивні «свій - чужий». Дуже добре це змальовано у кінотворінні «Весілля в Малинівці» режисера А. Тутушкіна, в ролі діда Нечипора, що змінює головний убір відповідно до зміни влади в селі.

Вітчизняне суспільство також легко піддається на подібні маркери. Безумно причиною цьому є слабко сформовані ідейні судження, яким протистоїть потужна пропаганда (національна, російська, політична, європоцентрична, тощо), що змушує самоіндефікувати себе з якоюсь частиною та протиставляти іншій. Такий дещо однобокий погляд спрощує світобачення, але разом з тим сильно обмежує людину. Ми не підтримуємо його, але врешті розуміємо, що протистояти тренду, який поділяє більшість суспільства не можемо. Тож пропонуємо читачу зрозумілу йому повістку, де під

ТИПОВИЙ ЛЮД БЕССАРАБІЇ 1883 р. (ФОТО М. ГРЕЙМА) перебування в Хотині залишило в долі цих непересічних людей відбиток, що згодом стане вирішальним у формуванні їхнього світогляду, а пам'ять про ті часи залишиться на все життя. А це означає, що  той давній незрозумілий та десь втрачений («нашими») сучасниками Хотин був відомий не старою фортецею, а унікальним середовищем, що породило (виховало) плеяду визначних особистостей, які своєю невтомною працею змінювали весь світ надихнувшись перебуванням у цьому місті, яке як мірило не повинно було змінюватися, як сакральна книга мало берегтися і як дорогоцінний скарб мало передаватися із покоління в покоління. 

 

 

**********

 

Часто спілкуючись із старшим поколінням про той дорадянський (не наш) Хотин помічаємо, що в їх розповідях про бідноту існування, гоніння влади та тотальний дефіцит нема-нема й просочується ностальгія за цікавими та мудрими людьми із добрими справами, яким тепер не має місця в цьому новому місті. Значить є що згадати, є чим потішитись і є чого посумувати…  

   

 

 

   ХОТИНСЬКА ЕПОПЕЯ ВИДАТНОГО ГОСПОДЯРЯ МОЛДОВИ

 

Стефан ІІІ по праву вважається національним героєм молдавського народу. Він найдовше, майже півстоліття, керував цією державою і  заслужив прізвисько «Cel Mare» (Великий). Однак це визнання до нього прийшло після смерті, а за життя цей талановитий державний муж постійно боровся за свої законні права, не рідко був зраджений, зацькований власним народом і лише Хотин завжди стояв йому за

опору.                                                                                                СТЕФАН ІІІ

Він народився в 1429 р. у містечку Борзешть, що нині знаходиться в румунському регіоні Бакєу. Стефан був нащадком молдовського князя Богдана ІІ та представниці найзаможнішого волоського роду Ольтьї Доамни. У дванадцятирічному віці він був відправлений для навчання в Угорщину.  Там його застала сумна звістка про смерть батька, якого підступно вбив його брат Петро Арон. Останній за сім років встиг розорити казну та поставити державу на межу злиднів. Аби хоч якось звести кінці з кінцям він набрав чималих кредитів у Османської імперії та Польщі. Стефан же весь цей час збирав армію.

12 квітня 1457 р. три тисячі його бійців на голову розбили одинадцяти тисячну армію  дядьки, а сам переможець був проголошений сюзереном під ім’ям Стефан

ІІІ.     

Петро Арон після поразки не втратив надії відвоювати престол у Сучаві, а тому він відступив до північних кордонові і оселився у Хотині. З нашого міста він слав листи про допомогу польському королю Казимиру ІІІ.

П. АРОН   Наступні п'ятнадцять років Стефан ІІІ буде намагатися ліквідувати сепаратиське державне утворення паралельно розбудовуючи економіку своєї держави. Натомість його дядько опираючись на Польщу намагатиметься чинити спротив. Остання використовуючи незгоду  у Молдавській державі змушує Петра Арона прийняти васальну угоду, а в 1450 р. взагалі ув’язнює його та приєднує Хотин до своїх володінь, це спричинило не бачений повстанський рух, що врешті дозволило Штефану ІІІ об’єднати державу у 1457 р.  

На вдячність жителям Хотинщини, що очолили повстанську боротьбу з його дядьком, а також із стратегічних міркувань безпеки, він відвідує місто та особисто керує розбудовою його укріплень.

Починаючи з 1457 р. і по 1507 р. велися значні роботи із розбудови Хотинської фортеці. Саме Стефан ІІІ створив в нашому місті потужний архітектурний ансамбль, який вражає сучасників й нині. Не мало уваги приділялося і інфраструктурному компонентові. Так усе подвір’я фортеці вимощувалося кам’яними плитами, внутрішнє подвір’я замку мало свій водопровід, що простягався майже на кілометр у бік ріки. 

Сам молдавський господар дуже часто бував у місті і згодом перетворив його на одну із своїх резиденцій. У 60-ті роки ХV ст. у внутрішньому дворі замку за його наказом зводиться церква, яку будуть згодом називати Стефанівською. 9 жовтня 1467 р., в день святого Францішека, провівши молебень у цій церкві князь приймає     рішення           зупинити виплату коштів та розпочати війну із Османською імперією. Саме із нашого міста він розсилає листи до монархів Польщі,

Валахії     та     Угорщини    із    проханням             _{СТЕФАНІВСЬКА ЦЕРКВА}

зустрітися у першу неділю після Георгія (кінець листопада) у Хотині. Далеко не всі у Молдові підтримали це рішення і лише дванадцять міст вирядили своє ополчення серед них були воїни і з Хотина. 

10 січня 1475 р. 40-тисячне ополчення коаліції європейських монархів розбило в двічі більше військо султана. Проте наступного року вже сам грізний султан Мехмед ІІ – завойовник Константинополя на чолі з 200-тисячною армією рушив на Молдову. Цього разу лише місто Хотин стало на захист молдавського господаря. На протязі місяця           турецькі    війська      штурмували фортецю але здобути її не змогли і з приходом      перших     морозів     покинули Молдову   ні      з        чим.           За      переказами оборонців міста у найбільш складний для них час хтось помітив, що у стінах Стефанівської церкви замироточила ікона Богородиці-діви це неабияк надихнуло місцеве ополчення. Сам Стефан ІІІ впав на коліна перед образом та довго молився, а

               ФРЕСКА ЗА МОТИВАМИ             в ночі турецьке військо почало відступ.               

ОБОРОНИ ХОТИНА (1475 р.)

                                                                                                                    

Ця оповідь стало сюжетом для знаменитої фрески із князем. 

Нажаль залишений союзниками на призволяще господар не міг довго чинити опір і згодом підписав із турками мирний договір на вигідних засадах. Не полишала своїх загарбницьких намірів і Польща, яка підступно напавши окупувала північ Молдови. І знову саме буковинці прийшли на допомогу молдавському князю. Антифеодальне і по суті антипольське повстання скувало військо польського короля Казимира ІV Ягелончика. І хоча сам повстанський рух зазнав поразки, а його очільнику Андрію Борулі відтято голову у стінах Хотинського замку, це дало можливість Стефану ІІІ перегрупувати свої сили та завдати нізчимної поразки польському війську у 1497 р. у Козмінському лісі. В 1499 р. він повернув до складу Молдови всі землі Буковини, а згодом, у 1501 р. землі Покуття. 

Сорок років війн не пройшли на марно. У старечому віці рани гоються набагато довше. Тож після втрати свідомості під час полювання, у 1503 р., князь зрозумів, що йому залишилося не довго. А тому, 1504 р., за кілька місяців до смерті, він здійснить останнє своє паломництво до Хотина. Тут Стефан проводить засідання панів-ради, де оголошує своїм наступником сина Богдана. Багато представників зібрання та власне й Хотинський пиркалаб Мушта просили князя аби той залишався в місті та Стефан був невблаганний, він не хотів аби Хотин, який завжди приносив йому радість та відраду став місцем для печалі. Тож перебувши різдвяні свята відправляється в Сучаву, місто де його коронували. 

Він помре 2 липня 1504 р. в віці 75-ти років та буде похований у побудованому ним монастирі Путна. На його похорон не приїде жодної делегації із сусідніх держав, які після смерті господаря знову намагатимуться захопити його землі. Проте найбільша делегація із молдавських міст належатиме саме Хотину, який впродовж всього правління Стефана ІІІ був йому опорою та захистом.                      

 

  

 

ЛІТОПИСЦІ МОЛДАВСЬКОЇ ЗЕМЛІ ТА ПИРКАЛАБИ ХОТИНА

Мирон Костін народився взимку 1633 р. в шляхетній родині. Його батько був головнокомандувачем молдовських військ, а мати походила із давнього польського роду і приходилась     внучкою   молдавського господаря Барнавського в честь якого і отримав ім’я наш герой.   

Батьки зповна використали польську родовитість і відправили малого Мирона на навчання в престижну колегію в місті Бар (Вінницька область) там він навчався із 1634 по 1652 р. В цей час молдавська державність

занепадала, на престолі змінювались господарі із карколомною швидкістю, тож батьки вирішили аби їх єдиний син поступив на службу до польського короля і там робив свою кар’єру. Та незважаючи на гарні види на майбутнє у самого Мирона була інша думка. Його геть не вабила а ні державна служба, а ні військова кар’єра, натомість він все більше захоплювався літературою та мистецтвом. Спочатку потайки від батьків він пише вірші та під псевдонімом друкується у газетах Кам’янця та Києва, а коли літературні критики схвально віднеслися до його творчості відкривається родині. У гніві батько відмовляється його фінансувати тож Мирон змушений найнятися до польського війська в якості

хроніста                    (^{праобраз}                  АФТОГРАФ ІЗ ФОРЗАЦУ КНИГИ

військового журналіста). У 1648 р. спалахує польсько-українська війна і Костін потрапляє в самий її епіцентр. Він захоплюється описом бойових дій і починає вивчати історію, культуру та традиції польського та українського населення. Оскільки Мирон був молдованином то його опис польсько-української війни виявився не заангажований і максимально об’єктивний. У 1652 р. виходить друком його праця «Літопис землі Молдавської від Аарона-воєводи…», який неодноразово доповнювався та врешті охопив часовий проміжок від 1591 до 1661 рр., а другий примірник цієї книги вийшов друком саме в нашому місті. 

У 1654 р. Мирон Костін перебував в облозі українськими військами під Жванцем тут він користуючись власним положенням перебрався в місто Хотин і настільки був вражений його красою, що залишився тут практично на все життя. 

Друга половина ХVII ст. була неймовірно складним часом для нашого міста. У 1673 р. Хотин був практично знищений в результаті польсько-турецької битви. Наступного року татарський хан відправив татар на поталу місцевих жителів, а потім епідемія чуми вирувала кілька років. Весь цей час Мирон Костін займався відбудовою господарської частини міста. Десь з кінця 70-тих років і до

1683 року він займав посаду пирколаба (мера)

         У РОЛІ ХОТИНСЬКОГО          міста Хотин.  

                                       _{ПИРКАЛАБА} Займаючись питаннями відбудови міста

Мирон Костін описував події, що тут відбувалися. У 1684 р. він перебрався у місто Дашев (Вінницька обл.), де знаходився родовий маєток. Але у Хотині залишився його син Ніколає, який народився у  1660 р. у місті Бар, його мати була родичкою славетного роду Могил. Проте, на відміну від батька, одразу ж розпочав кар’єру при двору молдавського господаря. Займав посади логофета, гетьмана, великого логофета (глава канцелярії молдовського господаря та хранитель державної печатки) (1709–11). Був у фаворі в господаря Молдови Н. Маврокордата. 

Весь цей час не рідко відвідував Хотин описував події, що тут відбувалися, а після того як батько покинув місто остаточно сюди перебрався. Згодом розчарувавшись у державній політиці подає у відставку та займає посаду

Хотинського пиркалаба. Вирішуючи господарські проблеми міста він  продовжує батькову справу та пише хроніку Молдавської _{НІКОЛАЄ КОСТІН} землі. Опираючись на власні щоденники, Ніколає у 1698 р. видає книгу «Літопис землі Молдови від Штефана, сина Василя-вода». 

У 1-й частині містяться посилання на списки В.Димяна і Т.Дубеу, оповідається про події 1662—1709: правління сина В.Лупула, війни та природні катаклізми — комети і землетруси — у часи Ш.Петричейку,

Г.Дуки та ін., численні повстання в Молдові в 2-й пол. 17 ст. У 2-й частині йдеться про події 1709–11, вона має характер офіц. хроніки, багатої на деталі. Особливо ефектно в ній описано правління

«Думитрашки» (Д. Кантеміра), друге правління господаря           Н. Маврокордата (1709–11). На основі офіційних реляцій із стану імператора Петра І подано відомості про перемогу царських військ під Полтавою у 1709 р., а зі слів очевидців — про втечу шведського короля Карла ХІІ в Бендери, Прутський похід 1711 російського царя Петра І, взяття турецької фортеці Браїлів (нині м. Браїла в Румунії) тощо.

У цій праці наскрізно проходять відомості і про місто на р. Дністер адже де б не був її автор він завжди повертався до Хотина, у своє родове гніздечко. Після переходу міста у підданство Османської імперії (1711 р.) Ніколає Костін переїздить в столицю Молдавської держави Сучаву. Проте суєта великого міста, політичні інтриги та величезна корупція негативно впливають на нервову систему молдавського патріота та зрештою дуже швидко зводять його в могилу. 

Він помер у 1712 р. у своєму родову маєтку в Дашеві та був похований поруч із батьком у родинній усипальниці Костінів. Гасло роду «Скромність та благородство» неймовірно лаконічно передає літопис  їхнього життя, а літопис соціально-політичних подій, створений їх талантом є невід’ємним джерелом історії республіки Молдови. Що ж до господарської діяльності, що була ними  проведена у Хотині то вона стала неоціненим дарунком нашому місту, який засвідчив любов справжніх синів молдавського народу.   

 

 

ХОТИН У ДОЛІ РОДУ МОГИЛ

 

Молдавська держава ніколи не була обширною і завжди виглядала ласим шматочком для могутніх сусідів. На сторожі збереження її цілісності завше стояли представники двірцевої знаті, які власним прикладом надихали підданих, здебільшого не молдован, на спільну протидію агресору. Заради цілісності території представники знаті укладали шлюби із іноземними вельможами, часто служили при дворах європейських монархів, брали участь у бойових діях іноземних держав, тощо. Проте вони ніколи не забували про свою колиску і залишалися патріотами своєї батьківщини. 

Чи не найвідомішим князівським родом Молдови був рід Могил, історія яких ілюструє нелегку долю волоської знаті у Нові часи. Представники цього роду багато зробили для українських земель, до слова, саме на їх честь названо місто МогилівПодільський (Вінницька обл.). Та незмінним

супутником представників роду Могил завжди

залишався Хотин.                                                          ГЕРБОВИК РОДУ МОГИЛ

Битва в Козьмінському лісі була однієї з тих переломних подій коли доля Молдавської держави весіла на волосині. Перемога над польськими військами забезпечила незалежність, а її князю звання

«Великий». У самий вирішальний момент бою, коли під  Стефаном ІІІ

БИТВА У КОЗЬМІНСЬКОМУ ЛІСІ    (26 жовтня 1497 р.)

було вбито коня городянин на прізвище Пуріче (блоха) віддав йому власного. Після перемоги молдавський господар не забув свого благодійника. Дізнавшись, що Пуріче продав практично усе, що в нього було аби стати на захист держави, розчулений князь дарував підданому маєтності у Подністров’ї та нове благородне прізвище Могила (пагорб). 

У 1499 р. син цього добродія Козьма отримує посаду великого виночерпія (завгоспа) при дворі Стефана ІІІ. По справах він часто їхав по ринках держави для закупки збіжжя, а оскільки    Хотин       славився           власним ринковим господарством на всю Молдову та до того ж мав другу у державі по кількості        представників   гільдію ремісників, то й не дивно, що в нашому місті врешті Козьма зводить будинок та залишає    свого         сина Іоана          для орієнтування на місцевості. Останній осів у місті та на початку ХVI ст. входив у зібрання панів-ради, а після сперті свого батька подався у Сучаву та зайняв посаду бунчужного       (міністра   економіки) Молдавської держави.

      Його син Василь Могила довгий час (1545 – 1560-ті рр.) займав посаду Хотинського пиркалаба. Цю ж посаду протягом (1560-70-тих рр.) займав  син Василя - Єремія (1555 – 1600  рр.), який згодом з 1595 по 1606 рр. був воєводою Молдавської держави. У 1574 р. він спільно із господарем Іоном Лютим та запорозькими козаками спробував протистояти турецькому війську проте невдало. Потім вже в статусі воєводи Єремія довгий  час боронив Хотин від татар.   

Брат Єремії - Симеон Могила (помер у 1607 р.) зумів на два роки стати Молдавський господарем (1606 – 07 рр.) побравшись       із           угорською         княжною

Маргарет. Цей шлюб виявися не тільки     _{СИМЕОН  МОГИЛА} вдалим із стратегічної точки зору для держави, а й багатий на нащадків (шестеро дітей).  

Старший син Петро одразу захопився духовністю та обрав шлях церковного діяча, а переживши лихоліття Хотинської війни 1621 р., врешті переконався у правильності свого вибору. У 1627 р. він став архімандритом

Києво-Печерського монастиря, а в 1633 р. обійняв посаду митрополита Київського, Галицького і всієї Русі. Петро Могила став засновником першої української вищої школи КиєвоМогилянської академії. Завдяки йому були закладені підвалини української помісної церкви.  

Другий        син   Михаїл,     став наступником батька на Молдавському престолі (1607 – 1608 рр.). Він загинув визволяючи           Хотин       від    польських загарбницьких сил. Його брат Гавриїл           ЄРЕМІЯ  МОГИЛА займав князівський престол Валахії у 1616, 1618-20 рр. та неодноразово встановлював торгівельні зв’язки із нашим містом надавши хотинським         купцям      привілей   безмитної торгівлі на території своєї держави. 

Наймолодший син Симеона – Мойсей Могила обрав шлях свого найстаршого брата та став митрополитом Молдови. Свій шлях до Бога він розпочав будучи настоятелем однієї із православних церков у нашому місті.     

Останнім із славетного молдавського роду, що мали безпосереднє відношення до

ГЕРБ КОСТЯНТИНА МОГИЛИ Хотина був син Єремії – Костянтин Могила, який безпосередньо народився в нашому місті та був господарем Молдови впродовж 1609 – 1611 рр. Взимку 1610 р. ставленик турецького султана Стефан ІХ Томша за допомогою татарів захопив князівський стіл. Вірні собі сили Костянтин зібрав в Хотині перетворивши місто на останні оплот незалежності Молдови. На початку 1611 р. до нього приєднався 6-тисячний загін на чолі з польським коронним гетьманом Станіславом Потоцьким. Спільно союзники змогли встановити справедливість та повернути князівський престол його власнику, що правда, у важких боях Костянтин зазнав поранення та невдовзі помер. 

Значення Хотина для родини Могил продемонстрував перший же господар Молдови не з їх роду, італієць Гашпар Граціані, який 1619 р. замість виплати коштів польським військам за допомогу у протиборстві з Туреччиною передав Хотин у власність Польської корони. І лише наполягання згодом Хотинського пиркалаба Мирона Костіна (його дружина була сестрою Петра Могили) та його сина Ніколає, а також значні кошти із родової скарбниці Могил, допомогли на півстоліття, повернути місто у власність Молдавської держави.   

 

 

 РЯТІВНИЦЯ ОСМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ РОДОМ З-ПІД ХОТИНА 

 

Хто не чув  історію про Роксолану?    І        хоча відомі дослідники Османської держави її описують       суто в        негативному ключі, а відомий в медіа просторі серіал         «Величне століття» був взагалі заборонений на території Турецької республіки,       для українців, а радше їх прекраснішої половини Роксолана, якщо й не приклад для наслідування то точно національна   гордість.   Не насмілюючись           сперечатись       із армією шанувальників валіде Хюррем хочемо розповісти про іншу українку, яка вшановується турецькою стороною проте зовсім

забута на батьківщині.                                              ХАТІДЖЕ  ТУРХАН

В 1659 р. новий господар Молдавського князівства Стефаніца Лупу прибув на затвердження васальної угоди до Стамбула. У своєму щоденнику він залишив такі спогади «… зустрічався із валіде Хатідже і був вражений її освіченістю. Османи її слухають у всьому. Але найбільше здивувало те що валіде добре обізнана у географії Подністров’я, бо родом із місць неподалік. Дуже багато розпитувала мене про наш Хотин, казала, що змалечку часто там бувала. Я скористався ситуацією та просив кошти на розбудову Хотинського замку, натомість обіцяв закласти фундамент під будівництво мінарету в її честь. Її осяйності ідея сподобалась». Господар Стефаніца не виконав обіцянку проте мінарет на честь матері султана все ж був збудований і кошти на нього дала особисто валіде Хатідже.

Останні дослідження проведені турецькою стороною доводять, що майбутня «рятівниця вічної імперії» народилась приблизно в 1627 р. та походила із місць в районі населених пунктів Жванець, Брага,

Колибаївка Хмельницької області. ЇЇ батько був рибак, а мати займалася торгівлею. Із малечку вона носила українське ім’я Надія. Під час одного з набігів татар на Поділля дівчинка потрапила у полон і була продана на невільницькому ринку у Кафі. Не зважаючи на юний вік (12 – 13 років) вона володіла письмом та добре читала. Ці навички забезпечили                   можливість          невільниці потрапити в поле зору матері тодішнього султана Кесем. Остання славилася своїм владолюбством і розуміла, що її час проходить, а тому шукала союзницю. 

Впродовж кількох років Надія пройшла суворий відбір до гарему Падишаха, а там серед сотні невільниць сподобалась наслідному принцу Ібрагіму. 

Новий султан, у 1640 р., офіційно уклав шлюб із Надією, що спішно прийняла іслам під ім’ям Хатідже (так звали першу дружину пророка Мохаммеда відому своєю мудрістю та великодушністю). Слід зазначити, що статус  дружини Падишаха (хесекі) нічогісінько не давав, ба більше, вона користувалася усіма правами лише за життя її чоловіка на далі з приходом наступного султана позбавлялася не лише цього права, а й інколи життя. Адже новий «Володар турків» розпочинав свій шлях із того, що убивав всіх родичів свого попередника та власних єдинокровних братів аби у державі не було хаосу боротьби за владу. Лише валіде, себто матір наслідних принців мала право

зберегти життя кільком власним нащадкам. Так _{ІБРАГІМ І БЕЗУМЕЦЬ} із п’яти дітей валіде Кесем дозволила існувати трьом і після смерті наймолодшого свого сина Ібрагіма престол мав дістатися племінникам його старших братів. 

Кесем одразу незлюбила свою невістку, оскільки остання не бажала коритися їй та вболівала лише за власного чоловік і імперію, яку він очолював. Саме Хатідже  була авторкою низки економічних реформ, що дозволили стабілізувати ситуацію у колись заможній Османській імперії. Це спричинило розкол у двірцевій знаті Стамбула молоді сановники-патріоти підтримували хесекі, вбачаючи в останній чи не єдину можливість повернути бувалу велич державі. Натомість зіпсована численними хабарями та поборами стара аристократія бачила загрозу у молодій султанші та активно співчували Кесем. 

2 січня 1642 р. Хатідже народила хлопчика, чим явно натякнула на можливість стати новою валіде. Кесем вирішує спровокувати гнів яничар на власного сина і таким чином спекатись ненависної невістки. В результаті бунту 1648 р. султана Ібрагіма І було задушено. До протестуючих вийшла Хатідже у простому вбранні і після палкої промови вражені яничари одразу ж оголосили її малолітнього сина Мехмеда ІV султаном. Такого повороту явно не чекала

МЕХМЕД ІV Кесем, яка 17 серпня 1648 р. наважується на останній відчайдушний крок найнявши вбивць, але одна з її служанок Мелеки-хатун була перекуплена Хатідже. Про наміри Старшої валіде стало відомо яничарам, які в гніві вбили саму Кесем. 

Так Хатідже стала наймогутнішою людиною в імперії. Сім років внутрішньої боротьби не кращим чином вплинули на «Осяяну Порту». Тож новоспечена валіде, наділена правом регентства при малолітньому синові, розпочала наповнювати казну держави. Нові податки спричинили ряд бунтів і не раз ставили життя володарки під небезпеку проте вони надали можливість згодом розпочати будівництво флоту. За власний кошт валіде звела дві потужні фортеці біля входу в Дарданелли. Завдяки цьому вдалося відбити

атаку Венеціанського флоту і повернути владу _{МЕХМЕД КЕПРЮЛЮ} на Середземномор’ї. Після остаточної перемоги турецького флоту Хатідже отримала від вдячних підданих прізвисько «Турхан» («Матір турецького народу»). 

Перебуваючи у зеніті народної слави Хатідже Турхан добровільно склала з себе повноваження управителя Османської імперії передавши віжки правління візиру Мехмеду Кепрюлю. Цим рішенням вона закрила епоху «жіночого султанату», коли матері султанів через інтриги та хабарі керували державою та розпочала    «еру Кепрюлю»,        коли талановиті царедворці в процесі відбору займали      чиновницькі           посади.     Це однозначно на кілька століть подовжило життя Османської імперії. 

        Відомий факт, що саме завдяки старанням       валіде-султан           війську Богдана Хмельницького була надана допомога з боку татарського хана. Хатідже на відміну від Роксолани не забувала        про           своє коріння     та пропонувала українському гетьманату протекторат на вигідних умовах. Проте ХОТИНСЬКИЙ МІНАРЕТ КІН. ХІХ ст. Хмельницький обрав союз із Москвою за що згодом жалкував. Послугами Турхан скористався Дмитро Дорошенко, який прямо листувався із валіде. Завдяки останній турецька армія у 1671 – 1672 р. звільнила українські землі від московських та польських військ. У цьому поході взяла участь сама

Хатідже.       Після       здобуття       Кам’янець-

Подільського замку вона на два дні покинула османську армію та разом із почетом побувала у місцевості де народилася. Перебуваючи у Хотині вона віддала всі наявні кошти та вказала місце майбутнього мінарету. Але найбільшим дарунком українцям з боку Хатідже Турхан стало те, що вона добилася від свого сина зміщення з посади Константинопольського патріарха Парфенія ІІІ, у 1657 р., який за хабар з «білокам’яної» легалізував Московський

патріархат та скасував Київську митрополичу ДІОНІСІЙ БАЛАБАН кафедру. Натомість новий Вселенський патріарх Гавриїл ІІ відповідною грамотою гарантував незалежність Київської митрополії та помазав на митрополита Діонісія Балабана, що згодом в особистому листуванні називав Хатідже «оборонницею українського православ’я».

Вона померла 5 липня 1682 р. Показово, що султан Мехмеда ІV протримався при владі без матері менше року і був зміщений яничарами. Вона покоється у величному храмовому комплексі Нової мечеті валіде-султан, збудованому за її кошт, що зберіглась й донині. На вхідній стелі цього творіння записано «Тій, що народжена тендітною жінкою володіла мужністю та рішучістю чоловіків. Тій що звеличилась будучи матір’ю відмовившись від звеличення владою. Тій, що була іноземкою за походженням та стала туркинею за покликом долі. Тій що врятувала державу, закінчила хаос та дала початок новому розвитку. Валіде-султан Хатідже Турхан нехай Всевишній дарує її душі спокій чого так невистачило осяяній у земному житті».                

 

«ВІДЕНСЬКИЙ ТРІУМФАТОР» І «ХОТИНСЬКИЙ ЛЕВ»

 

 

…Пологи відбувалися під час небаченої раніше грози. В околицях неприступного замку хазяйнували татари, які саме здійснювали черговий набіг на землі Галичини. За переказом, мармуровий стіл, на якому народився Ян, уже за кілька хвилин розколовся після прямого влучання блискавки.

Так 17 серпня 1629 р. в Олеському замку народився майбутній король Речі Посполитої та тріумфатор Хотинської битви 1673 р. Ян ІІІ Собеський, якого польські історики відносять його до когорти найславніших монархів. 

Родина майбутнього     монарха    мали українське коріння і належали до тих численних заможних родів, що втративши свою державність приймали іншу віру і переходили на службу до іноземних держав.

Мати      -        Софія        Теофіла     Данилович приходилась онукою коронному гетьману Станіславу Жолкевському. Тому самому, який спочатку у спілці з козаками успішно ЯН ІІІ СОБЕСЬКИЙ   боронив Подністров’я від татар та турків і врешті припинив молдавсько-польські    прикордонні      конфлікти, уклавши 1612 р. під Хотином мирний договір із господарем Томшею, а потім, через вісім років, загордившись і назвавши українських лицарів «грицями-свинопасами»           наклав головою у Цецорській битві 1620 р. 

Батько - Якуб Собеський, все своє життя провів в битвах та походах, добре знався із українським         козацтвом.         Спільно    із           П. Сагайдачним         він    здобував   тріумфи    під Москвою (1618 р.) та Хотином (1621 р.). У нашому місті він зокрема виконував роль посередника між поляками та українцями залагоджуючи конфлікти,           що    постійно виникали впродовж бойових дій.  

           «ДІАРІУШ ХОТИНСЬКОГО   ПОХОДУ»

 

Дитинство Яна минуло в родових резиденціях великої сім'ї: в Олеському, Золочівському замках, і в Жовкві — замку прадіда. Виховувався разом зі старшим на рік братом Мареком і молодшою сестрою Катажиною у патріотичному дусі. Він із захопленням вчитувався в «Діаріуш Хотинського походу» написаний його батьком та повторював  гасло прадіда «Як солодко вмерти за батьківщину».

Собеський здобув чудову освіту на філософському факультеті Краківського колегіуму, куди він спільно з братом вступив у 1640 р. А після його закінчення, у 1646 р., брати продовжили навчання у

престижному французькому університеті Сорбони. 

Допоки          брати         безпечно здобували освіту у Жовкві від серцевого нападу помирає їх батько, а в Речі Посполитій підходить         до     кінця         «період золотого спокою». 1648 р. брати

ОБЛОГА ЗБАРАЖА 1649 р.         поспіхом повертаються    на батьківщину, що палала в хаосі національно-визвольної війни українського народу. Першим бойовим хрещенням Собеських стала Збаражсько-Зборівська військова кампанія, де спільно із ще одним «зполяченим» українцем Є. Вишневецьким їм вдалося врятувати честь

Польщі. Надалі успішно пройшла битва під Берестечком                      1651 р., у ході якої Ян, перебуваючи у чині полковника, був важко поранений в голову та ледь не потрапив в полон, якого не минув його брат Марек в 1652 р. Після битви під Батогом він був обезглавлений татарським мурзою. 

Ян помстився за смерть брата вистеживши і вбивши його   у           Хотині      під    час Жванецької битви 1653 р. Оскільки останній перебував у статусі посла Кримського хана розгорівся           дипломатичний скандал.   Ян    добровільно

здався в полон татарам і один               ЖВАНЕЦЬКА БИТВА 1653 р. НА ЗАДНЬОМУ

рік відбув почесне заслання у Бахчисараї.  ПЛАНІ ХОТИНСЬКИЙ ЗАМОК

У 1656 р. 25-річний шляхтич, що розчарувався у війні та батьківщині подорожуючи Європою закохався у 19-річну вдову польського короля Владислава ІV Вази – Марію Казимиру і рішуче почав «атакувати» її сватами. Дівчина не була володаркою своєї руки оскільки знаходилась на опікунстві французького двору. У 1657 р. її видадуть заміж за іншого польського магната Яна Заславського. Проте наш герой не знітився і вперто продовжував добиватися коханої, на яку її власний мало звертав увагу. 7 травня 1665 р. Заславський помирає від запущеного сифілісу, а вже 14 травня Ян та Марисенька (так він лагідно її називав) беруть шлюб. 

Того року до Польщі повертається зовсім інший Ян Собеський. Амбітний, енергійний, а головне вмотивований красунею дружиною. Він швидко повертає втрачені позиції та здобуває собі славу неабиякого політика, полководця та дипломата. Поступово Ян стає головнокомандувачем військ Речі Посполитої і на початку 70-х років вв’язується в польсько-

              МАРІЯ КАЗИМИРА             турецьку війну. 

Восени 1673 р. зібравши не дуже велику, як на той час (до 40 тисяч), але спаяну залізною дисципліною армію, Собеський кинувся до стін Хотинської фортеці. Біля Хотина полководець завдав ворогам — до 120 тисяч турок-османів, кримських татар, угорців, волохів і козаків гетьмана Петра Дорошенка — нищівної поразки. Тільки вбитими противник втратив до 30 тисяч людей. За цю вікторію наш герой отримав прізвисько «Хотинський лев».

Буквально за день до перемоги, 10 листопада 1673 р., у Львові від стресу помирає король Міхал Корибут Вишневецький і Ян стає новим польським королем.

Ідеєю фікс новоспеченого монарха стає повернення українських земель під власність польської корони. Ян ІІІ Собеський був першим монархом, який до когорти «українські землі» включав і наше місто.           Але надалі        польськотурецька війна складалася для нього невдало.    Не     звиклий    поступатися власним амбіціям Ян намагається через дипломатичні угоди         уладнати

територіальні питання. Ця ситуація _{У ЗАПАЛІ ХОТИНСЬКОЇ БИТВИ} привела Річ Посполиту до війни із османами далеко від власних кордонів. 1683 р. польський король урятував Європу від турків у Віденській битві, що коштувала 10 тисяч життів його громадян. Натомість        щаслива Європа     «забула»   про дані до того обіцянки і залишила         його із власними планами «Великої     Польщі» напризволяще. 

1686 р. Ян ІІІ Собеський скріпивши серце змушений був підписати «Вічний мир»

                                             ТРІУМФАТОР ВІДНЯ                                     із                 Московською

державою, що весь цей час замість «порятунку Європи» загарбувала українські землі. Останнім клаптиком, який він прагнув здобути була Хотинська земля. Але війна проти Молдови та Трансильванії у кінці 80-тих років ХVII ст. лише спустошила державну казну. 

Оглянувшись назад наш герой побачив результат свого правління. Його кохана Марисенька торгувала державними посадами привівши до влади безліч безталанних хабарників. Троє синів безкомпромісно боролися за королівську корону ще при живому батьку. Велике князівство Литовське перебувало в стані перманентної громадянської війни між магнатами, а в самій Великопольщі то тут то там спалахували голодні бунти. 

Ян ІІІ Собеський помер 17 червня 1696 р. За висловом британського історика Нормана Девіса «Він зробив дуже багато для слави Польщі і зовсім нічого для її користі».                

                                           ОЛЕСЬКИЙ ЗАМОК – КОЛИСКА РОДУ СОБЕСЬКИХ

 

НЕ ВИГАДАНІ ПРИГОДИ БАРОНА МЮНХАУЗЕНА У ХОТИНІ 

 

Хто з нас в дитинстві не захоплювався історіями про кмітливого сміливця барона Мюнхгаузена. Автор цього літературного персонажа Р. Распе лише за рахунок видавництва та продажу прав на книгу «Розповіді барона Мюнхгаузена і його виняткових пригодах і кампаніях в Росії» отримав близько 3 млн. лір. Але мало хто знає, що постать казкового барона далеко не вигадана і взята із щоденника його реального прототипа, що кілька років воював під Хотином.

        Карл Фрідріх Іеронім фон Мюнхгаузен народився у 1720 р. у нежнєсаксонському містечку Бонденвендер в сім’ї полковника. Німеччина на той час була роз’єднаною на клаптикові держави, кожна з яких змагалася у родовитості знаті та древності родів, що не несло під собою ніякої фінансової складової. 

Карл був п’ятий із восьми дітей подружжя Мюнхгаузенів, яке жило на виплати з військової пенсії. Коли ФРІДРІХ  МЮНХАУЗЕН        хлопчику виповнилося чотири роки батько помер і з грошима стало ще сутужніше. Саме тому у п’ятнадцятирічному віці юний Мюнхгаузен подався прислужувати пажем у свиті правлячого герцога Фердинанда Альбрехта ІІ. Фінансові позиції останнього теж були не безхмарні і вся надія покладалася на вдалий шлюб його молодшого брата принца Антона Ульріха. В наречені       обрали      неабикого,         а           племінницю      самої         російської імператриці Анни Леопольдівни, яка офіційно претендувала на престол по смерті вінценосної тітки. Принцеса не безпідставно вагалася тож аби здобути прихильність перебірливої нареченої було вирішено аби молодий Антон Ульріх поступив на військову службу у ряди російських гвардійців та доблестю завоював симпатію дівчини. 

Достеменно відомо, що Антон Ульріх прийняв активну участь у російсько-турецькій війні (1735 – 1739 рр.) та одним з перших кинувся на штурм Очакова. Під час військових баталій він втратив двох свої пажів і на заміну одного з них добровільно відправився герой нашого оповідання. З цього місця і починаються дивовижні пригоди барона Мюнхгаузена. 

Року затяжних боїв стало достатньо для того аби зрозуміти, що весілля патрона  із вередливою принцесою відкладається, а тому Мюнхгаузен вирішує покинути принца та поступити на службу у Брауншвейгський кірасирський полк, а у вільний від боїв час пише щоденник для розваги і майбутнього продажу.

У червні 1739 року, корнет Мюнхгаузен, у складі армії фельдмаршала Б. Мініха

прийняв участь у Ставчанській битві та РУДОЛЬФ ЕРІХ РАСПЕ здобутті Хотинської фортеці. Саме на теренах Хотинщини сталися ряд пригод описаних згодом у книзі Распе. Так у липні під час проливних дощів наш герой познайомився із роздоріжжям, яке гадаю добре знайоме нашим читачам: «одного разу рятуючись від турок, спробував я перестрибнути через болото верхом на коні. Але кінь не дострибнув до берега і ми з розбігу впали в багнюку…» й барону довелося «витягати себе і коня за волосся». 

Під стінами Хотинської фортеці Мюнхгаузен здійснив розвідку для визначення артилерійської здатності оборонців замку «… знадобилося нашому командиру дізнатися, чи багато у ворога гармат. Але у всій нашій армії не знайшлося сміливця, який би погодився пробратися у ворожий табір. Найхоробрішим, звичайно, виявився я. Ставши поруч із величезною гарматою, що стріляла по туркам, я скочив верхи на ядро яке вилетіло і стрімголов понісся вперед…

Звичайно, під час польоту я ретельно перерахував всі турецькі гармати і привіз своєму командиру самі точні відомості про артилерію ворога». 

Після закінчення війни кар’єра Мюнхгаузена пішла вгору, не мало цьому      сприяло    довгоочікуване одруження його патрона на принцесі Російської імперії. Наприкінці 1739 р. він отримує чин поручика і командує елітною ротою        Браунгшвегського полку. Але в 1750 р. у Петербурзі

             СЛАВНОЗВІСНИЙ ПОЛІТ НА             відбувається двірцевий переворот і до 

ГАРМАТНОМУ ЯДРІ

влади приходить імператриця Єлизавета. З початком гонінь на німецьку кліку при імператорському дворі  наш герой у чині ротмістра назавжди покидає Росію та оселяється у своєму родовому маєтку. 

Тут у місцевому трактирі  він часто збирає компанію друзів та знайомих і розповідає про власні пригоди у Росії. Невдовзі такі посиденьки почали набирати популярності, що неодмінно йшло на користь прибутку власника трактиру, тож він домовився доплачувати

барону, аби історії мали своє продовження

Мюнхгаузен      познайомився   з письменником-початківцем           Рудольфон Еріхом    Распе.        Спільно    вони          почали створювати цикл розповідей. 

1871 р. на сторінках журналу «Путівник для веселих людей», що виходив в Берліні, вперше було опубліковано 16 коротких розповідей,           автор         яких ховався     під ініціалами «М-Х-Г-Н». Так було покладено початок формування художнього образу барона Мюнхгаузена. У 1785 р. в Лондоні, було видано перший збірник розповідей під авторством         Р.      Распе.        Книга        мало неймовірний успіх і через десятиліття була

доповнена «Морськими пригодами У КОЛІ ДРУЗІВ В ТРАКТИРІ Мюнхгаузена», що на початку ХІХ ст. мала третє місце по продажу у світі після Біблії та «Дон Кіхота». 

Що ж до реального Мюнхгаузена то він помер у 1797 р., так і не отримавши значних дивідендів від свого літературного протеже. Його щоденник є цікавим джерелом, яке передає атмосферу російсько-турецької війни та містить відомості про наш край, а девіз літературного уособлення барона «Істина в брехні» й сьогодні служить багатьом вітчизняним політикам і чиновникам.  

ІЛЮСТРАЦІЯ ІЗ КНИГИ «МОРСЬКІ ПРИГОДИ      

                                                                                     МЮНХАУЗЕНА»

 

ОСТАННІЙ БУДІВНИЧИЙ ХОТИНА

 

Період турецького панування  у Хотині (ХVIII – поч. XIX cт.) розуміється як час втрати місцевої самоідентичності. «Життя під турками» бачиться сучасниками в сірих тонах. Власне причину цього слід шукати в радянській історіографії, яка принципово малювала з османів лихих монстрів, які всюди насаджували іслам. Разом з тим саме завдяки турецькій адміністрації вдалося відбудувати місто після спустошливих війн  ХVII ст., а окремі її діячі заслуговують як мінімум подяки з боку хотинчан. Один із таких і був Хотинський сераскер (керівник військової адміністрації) Абді-паша.

Він        походив    родом        із       єгипетської дворової знаті. Нажаль джерела мало дають інформації про його юні роки. Швидше за все він або потрапив в полон під час одного з прикордонних боїв мамлюків та османів або був відданий як «борг честі» (податок за яким турецькі сановники забирали малюків із заможних родин окупованих територій на ЄГИПЕТСЬКИЙ САНОВНИК            військове навчання). 

Достеменно відомо, що Абді-паша закінчив найкращу військову школу Порти та був рекомендований до двору візира (сучасний аналог прем’єр-міністра). Тут талановитий юнак зробив карколомну кар’єру із простого листоноші до одного з найталановитіших воєначальників імперії. 

^{вдалося} АККЕРМАНСЬКА ФОРТЕЦЯ У БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКУ розбудувати місцеву фортецю, яка вдало протистояла російській агресії на півдні України. 

Абді-паша прийняв участь в успішній блокаді російської армії під час Прутського походу. Саме в цей час головнокомандувач османськими військами, візир Балтаджі Мегмет-паша на запрошення нашого героя відвідав Білгород-Дністровський та дав високу оцінку діяльності          його управителя. У листу до султана Османа ІІІ він зокрема писав «якби у кожному         місті

Подністров’я ми б мали такого сераскера то вашій осяйності не довелось би навіть    на     мить хвилюватись про безпеку цих           територій».        Проте ПЛАН ХОТИНА 1711 р. ДО ПРИБУТТЯ АБДІ-ПАШІ             замість      заслуженої нагороди чи принаймні підвищення Абді-пашу переводять на ту ж посаду проте в понищений і майже знелюднений Хотин. 

Одразу після прибуття до міста новоспечений Хотинський сераскар писав у Стамбул «… місто практично пустинне, бували такі дні що від сходу сонця і до затінок блукаючи вулицями я не надибав жодного

християн ПЛАН ХОТИНА 1735 р. ПІСЛЯ РОЗБУДОВИ АБДІ-ПАШІ селитися на території, де панували турки. 

Впродовж короткого періоду часу Абді-паша розробив ряд заходів, які бачив як невідкладні для відбудови фортеці та міста. Використовуючи власний авторитет та зв’язки у колі вищих сановників імперії він добився не малих видатків не лише на розбудову фортеці, а й на благоустрій самого міста. 

За наполяганням Хотинського сераскера місто було вилучене з під підданства Молдавських господарів і включило в безпосереднє володіння Порти, що однозначно збільшило кількість видатків на його розбудову. Турецький султан особистою грамотою дарував трирічну свободу від сплати податків, для тих хто забажає оселитися у Хотині. 

Напевно читач інколи задавався питанням наскільки фортеця    у Білгород-Дністровському схожа на Хотинську і причина тут полягає в тому,         що    обидві       з        них   були реконструйовані        під           керівництвом однієї особи Абді-паші. Він останній хто           здійснював        забудову   нашої фортеці і те, що нині вона потрапила в «Сімку чудес України» цілковито заслуга Хотинського сераскера. 

Варто відмітити, що одночасно з реконструкцією цитаделі навколо неї

турками     велося     зведення     більш                 ^{ЕЛЕМЕНТ ВОДОГОНУ}   

потужних укріплень – Нової фортеці. Замок втратив значення ^{ХОТИНСЬКОГО ЗАМКУ} самостійного оборонного об’єкта і став елементом нової системи фортифікацій, прикриваючи зі сходу частину подвір’я новоствореного оборонного комплексу і слугуючи надалі арсеналом. Тепер вхід до цитаделі був влаштований у східній боковій стіні нижнього ярусу нової надбрамної башти. Отвори між опорами старого мосту XV ст. були закладені камінням.

До 1718 р. навколо замку    постала     нова  фортеця розмірами 250 х 1 200 м з   4 укріпленими брамами    і        6 артилерійськими бастіонами.       Цей оборонний комплекс міг вмістити 20 тис. гарнізон з провіантом        і боєприпасами у мирний 

ВНУТРІШНІЙ ДВІР ХОТИНСЬКОЇ ФОРТЕЦІ (К   ІН. ХІХ ст.)

час та до 60 тис.  війська в період бойових дій.

Але набагато більша заслуга Абді-паші була розбудові такого місцевого господарства, що нині йменується інфраструктура. У місті була зведена система водопостачання, елементи якої збереглися й понині. Було здійснено капітальну забудову району Підзамче, проведено дорожнє покриття, встановлено елементи водовідведення на головних вулицях. Неймовірних зусиль було докладено Абдіпашею аби до міста повернулася слава торгового центру. Для торговиці було зведено спеціальне містечко, яке знаходилося  в районі сучасних вулиць Свято-Покровська та Шевченка і тягнулося від будівлі митниці і до вул. Олімпійської. В цей час було зведено мінарет в приміщенні якого відкрито школу, але найбільше Абді-паша старався для відкриття у Хотині бібліотеки, куди за його наказом звозилися книги із всіх закутків імперії. 

Нажаль багато втілень турецького сановника були втрачені під час російсько-турецьких воєн. Доля була поблажливою до нашого героя, він помер у 1732 р. насолоджуючись власним творінням. Його було поховано в мармуровому саркофазі під стінами Хотинського мінарету, який він так дбайливо зводив. У 1739 р. після здобуття фортеці російські військовики розікрали мусульманське кладовище знищивши і могилу останнього будівничого Хотина, а у 1941 р. нові російські військові вандали знищили сам мінарет. 

Ось і виходить, що ми насолоджуємося Хотинською фортецею відбудованою турками, ходимо по турецьких дорогах, п’ємо воду із турецьких криниць, які навіть називаємо на тюрський манер «чішма», але при цьому вперто вважаємо турків окупантами та загарбниками. Натомість російська, а згодом радянська армія, у нашому розумінні, чомусь не окупанти і загарбники, а визволителі, що принесли новий порядок. До слова, турки справді пропагували іслам і не рідко насильно навертали на нього людей. Але не слід забувати, що Московська патріархія теж насильно нав’язана українцям, а історія знає безліч випадків коли українські православні храми будувалися при турецькій адміністрації, натомість жодного випадку не має коли б храми з українським віросповіданням зводились при російському пануванні.

 

 

 

 

 

РОДОНАЧАЛЬНИК ДИНАСТІЇ ОБОХ ІМПЕРІЙ

 

Постать «Верховного правителя Росії» Олександра Колчака добре відома широкому колу читачів. Йому присвячують художні фільми, наукові та художні книги, тощо. Але мало хто знає, що     своїм           походження керівник «білого руху» завдячує нашому місту.

Засновник династії талановитих військових

Колчаків був Іліас-паша.

                                                                                                                                         Він         народився         на

           ІЛІАС-ПАША РОЗДАЄ ЗАВДАННЯ ОСМАНСЬКИМ           території Молдови чи 

                   ГРЕНАДЕРАМ (ГРАВЮРА КІН. ХVIII ст.)  

Болгаро-Сербії у змішаній сім’ї (батько був татарином половецького походження, а мати хорваткою боснійського походження). Найкращою можливістю для кар’єри того часу була військова служба тож в дуже ранньому віці Іліас йде найманцем у османське військо. Службу проходить на території Кримського пів-ва там був помічений татарським ханом Каплан І Гераєм та опираючись та родовід батька просувається по службі. Але в 1708 р. у Бахчисараї стається двірцевий переворот і до влади приходить Давлет ІІ Герай. Іліас спішно покидає Крим та перебирається на прабатьківщину матері. Саме в Боснії він приймає мусульманство під іменем Хусейн. 

Зірка полководця Іліаса Хусейна Колчака яскраво засіяла під час Прутського походу Петра І, коли, за даними молдавського літописця І. Нікульче, саме молодий енергійний булюбаш (полковник) Колчак перший помітив маневр російського авангарду російської армії та провівши вдалу розвідку надав НЕВДАЛИЙ МАНЕВР РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ 1711 р. можливість переправитись турецькому війську через р. Прут. За це Колчак був шанований титулом паша (себто генерал). 

Під час цих подій відбулося доленосне знайомство Іліаса із командуючим турецькими військами на молдавському фронті Абдіпашою. Останній високо оцінив таланти Колчака та буквально засипав Стамбул листами проте, аби молодий та перспективний юнак «не гинув серед кіпи паперів при штабі Найяснішого», а розвивав свій талант на місцевості. Зрештою наполегливість, зв’язки та хабарі зробили своє і Іліас був направлений у його підданство. Це сталося у 1713 р., якраз після переведення Абді-паші до Хотина. 

З того часу і до самою смерті Абді-паші наш герой був правою рукою Хотинського сераскера. Загалом до його обов’язків належала адміністративна та військово-дипломатична робота. Задля кращого контакту із місцевим населення Колчак-паша селиться в самому місті поза мурами фортеці. Також зважаючи на значний вік Абді-паші саме Іліас від його імені здійснював управління Хотинською округою. Це його була ідея вилучити землі округи з власності молдавського господаря та передати їх у безпосереднє керівництво

ХОТИН КІН. ХVIII ст.                        турецького військового гарнізону.

 ГРАВЮРА В. БРОШОЦЬКОГО

Так звана Хотинська нахіє (округа) повернула нашому місту славу центру цих земель, а з іншого боку це зменшило податковий тиск на селян. Особисто Колчак-паші  належало вісім сіл серед яких Долинянини, Колінківці, Перебиківці та Пригородок. У цих населених пунктах відбулася відбудова доріг, рилися канали для постачання води засаджувались сади, тощо.

У 1732 р. Колчак-паша був підвищений до військового візира (міністра оборони) і переведений у Стамбул. Але невдала для турків війна з Австрією та Росією та втрата стратегічного форту Очаків призвели до повернення Іліаса назад до Хотина. 

Невдовзі після його прибуття не стало його друга та наставника

Абді-паші. Тож він займає його посаду і стає Хотинським сераскером.

Спокійний життєвий ритм змінює Російсько-турецька війна (1735 – 1739 рр.). Поразки турків на початковому її етапі провокують безглузді пертурбації чиновників Колчак-паша втрачає свою посаду на яку призначають Валі-пашу. Саме останній буде керувати турецьким військом у Ставчанській битві (28 серпня 1739 р.). Новий керманич не дослухався до порад досвідченого попередника і це дорого коштувало турецькій армії. 

Після поразки під Ставчанами Валі-паша спішно тікає до Стамбула прихопивши з собою залишки війська. Лише Іліас Колчак повертається до Хотина збирає заледве 900 солдат та незважаючи ні на що очолює оборону фортеці. 19 серпня під Хотин підійшла російська армія Б. Мініха. Останній був вражений доблестю свого опонента. По обіді протиборчі сторони обмінялися парламентерами і Хотинська фортеця була здана на почесних умовах. Весь уцілілий гарнізон оборонців (763 людини) разом із дружинами  були присутні при святковому обіді російського офіцерства. Сам Колчак-паша разом з старшим сином Мехмет-беєм як почесні бранці відправилися до Санкт-Петербурга, де були представлені імператриці Анні Іоанівні. 

Після підписання мирної угоди у 1740 р.  Колчак-паша       вирішує повернутися      до

Туреччини, проте під час дороги       назад зустрічається із турецьким

послом      Емін     Мехмет-

пашою та дізнається, про страту        Велі-паші та «долю» яка і його чекає у Стамбулі.  

В зв’язку із цим він зупиняється у Києві та ЗДАЧА ХОТИНСЬКОЇ ФОРТЕЦІ ТУРКАМИ  стає на службу до місцевого воєводи Юзефа Потоцького, здебільшого виконуючи обов’язки наставника його сина Станіслава (до слова саме того Станіслава Потоцького, який закладе відомий парк «Софіївка» в Умані). Його власний син Мехмет  у 1743 р. приймає православ’я і під ім’ям Михайла вступає на військову службу при дворі імператриці Єлизавети. Онук Лук’ян Колчак стане сотником Бузького козачого війська та за добру службу отримає помістя на Херсонщині, а ось праправнук Олександр Колчак кине виклик «червоній чумі» та очолить «білий рух» в Сибірі. 

За іронією долі саме через Хотин пролягатиме шлях втечі родини Колчаків із своєї другої батьківщини. Ростислав Колчак, син опального «Верховного правителя» так згадував ці події «… Із Бухареста … була організована маленька експедиція до Хотина… Я досить ясно пам’ятаю переправу через Дністер на маленькому човні… На другому березі ріки, справа на скалі, стояли розвалини замку, генуезька башта і турецькі стіни Хотина, ті самі, що мій далекий пращур здав Мініху в

1739 році…».                  

 

ДОЛЯ ППЕРШОГО ХОТИНСЬКОГО ЄПИСКОПА ТА ОСТАННЬОГО ОБОРОНЦЯ ПОМІСТНОГО ПРАВОСЛАВ’Я             

 

Судження, що релігія повинна знаходитись поза політикою не зовсім вірне. Річ в тому, що столітні традиції державотворення передбачили тандем правлячої еліти та релігійної касти як не розривний. Не рідко в умовах патових ситуацій оцінка духовних кліриків визначала майбутній хід історичних подій. До прикладу, саме позиція митрополита Йова Борецького переконала козаків до участі в

Хотинській війні, а позиція його наступника Сильвестра Косіва у           1654 р., ледь не коштувала Б. Хмельницькому життя. Тому політика може бути поза релігією, а остання поза політикою навряд чи. 

Як відомо, у 1685 р. українська держава остаточно втратила помісну митрополичу кафедру Константинопольської патріархії, яка була кооперована Московським духовним кліром. Проте Константинопольська церква не втратила свій вплив на українські землі. Під її владою продовжували існувати православні єпархії Буковини, що знаходилась у складі Молдавської держави В результаті першої російсько-турецької війни (1735-1739 рр.) та до кін. 60-х років  на території Буковини практично вся православна верхівка перейшла до служіння в Московський патріархат. Тож єдиною єпархією, що зберегла свій тісний зв'язок із матір’ю-церквою на території України залишилась Хотинська єпархія, а єдиним її настоятелем та оборонцем був єпископ Амфілохій, який за свою позицію та прив’язаність до міста дістав прізвисько «Хотинський». 

Він народився близько 1735 р. на півночі Молдавського князівства, деякі дослідники вважають можливим місцем його народження і

Північну Бессарабію.

Богословську освіту наш герой почав здобувати у містечку Путна на півдні сучасної республіки Молдова, а закінчив у Києво-Могилянській           академії.   Скрутне матеріальне          становище         та           відсутність приходу змусили молодого священника навчатися малярській справі і займатися певний час розписом храмів у Києві.

        Паралельно      Амфілохій      продовжує               ^{ПРЕПОДОБНИЙ}

навчатися. Він самостійно оволодіває італійською та давньогрецькою ^{АМФІЛОХІЙ ХОТИНСЬКИЙ} мовами активною читає книги з богослов’я. Все це не проходить на марно і врешті він стає кліриком у м. Кишенів. Проте після кооперації Кишинівської єпархії Московською патріархією він чи не єдиний хто висуває протест та не бажаючи поривати зв’язки із  матір’ю-церквою прибуває до Хотина. В короткий період йому вдається домовитися із Константинополем про відкриття у місті єпархіальної кафедри.          Саме в цей час політична ситуація у місті та країні змінюється. В середині квітня 1768 р. російська армія на чолі з генерал-аншефом           П. Голіциним здійснює наступ на Османську імперію. На її шляху постає місто Хотин. Після тригодинного бою турки замикаються у Новій фортеці та запалюють передмістя. Росіяни розуміючи, що взяти укріплення з ходу не вийде вдаються до перевіреного методу оточують місто та прикриваючись місцевим населенням намагаються захопити склади з військовим фуражем (до речі чи не нагадує це вам ситуацію в Криму на весні 2014 р.?). У місті починається розбій і вбивство цивільних з боку обох протиборчих сторін. Єдиним хто виступив на захист хотинчан був Амфілохій. Він озброївшись хрестом та ризами пішов парламентарем до турків та росіян. Завдяки його позиції вдалося зберегти не мало життів. Під свою опіку архієпископ Хотинський взяв всі без винятку навчальні заклади міста, які фінансувалися впродовж літа-осені 1768 р. із казни Хотинської єпархії. 

 В ніч на 9 вересня турецький гарнізон покинув Хотин. Місто стояло в розрусі і якщо до того обидві сторони воювали за нього то тепер воно нікому не було потрібне. Тисячі мертвих тіл потребували захоронення, сотні поранених першої медичної допомоги, а населення, що вціліло перебувало на межі голоду.

Але П. Голіцину було байдуже, на радощах він дозволив своїм солдатам добу безперешкодно грабувати Хотин. І знову на захист порядку виступив архієпископ Амфілохій. Він видає відозву в якій наголошує, що всі хто

РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА (1768 – 1774 рр.) чинитимуть самосуд у місті будуть прокляті його вустами. Це неабияк обурило російську офіцерську верхівку. Керівник Хотинської єпархії отримував, на їхнє переконання, забагато любові від місцевого населення і був небезпечним для існування імперії на цих землях. Численні скарги полилися в Петербург. Хоча формально Молдавська держава була незалежною її підданство Катерині ІІ не викликало сумнівів. Невдовзі для офіційного його затвердження російська сторона вигадала фікцію із відкритою заявою молдавського боярства та духовенства до «матінки-заступниці» із проханням про передачу Молдавського князівства у васальну залежність від Російської імперії (і знову помічаємо схожість із Кримом та Донбасом). У відповідь російська імператриця видала грамоту мовляв ми не дуже так і хотіли але оскільки ви просите то хай буде так.

Дуже багато духовних кліриків зрадили свою державу заради збереження посади але серед них не було Амфілохія. Він офіційно оголосив, що такий крок не лише призведе до втрати самостійності Молдови, а й до підпорядкування церкви Московському патріархатові, що врешті і сталося у 1770 р. 

На знак протесту Амфілохій покинув єпархіальну кафедру та впродовж 1771 – 1772 років здійснив паломництво до Італії,  після чого не повернувся до Хотина, а осів у скиті Загавія в с. Беден, поблизу містечка Хирлеу, неподалік столиці Молдавського князівства м. Ясси. Там він зайнявся науковою діяльністю здійснивши ряд перекладів філософських праць давньогрецьких, французьких та італійських мислителів. У 1795 р. Амфілохій видав працю «Загальна географія», що складалася із перекладу книги французького автора Клода Бюфф'є та доповнення про географію Північної Бессарабії, яку написав сам єпископ. Ця книга майже століття вважалася найкращою у картографічному описі нашого краю. 

             Помер          архієпископ          Амфілохій

Хотинський близько 1800 р. у власному скиті Ясського монастиря. Серед його паперів залишилась так і не завершена «Історія

Молдавського князівства», а в ній і опис його боротьби за збереження помісних прав  Київської та Кишинівської церков.

ТИТУЛЬНА СТОРІНКА «ЗАГАЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ»

«АВСТРІЙСЬКИЙ ЦЕЗАР» ТА «БУКОВИНСЬКИЙ ПРИНЦ»

 

Як відомо Хотин запалив не одну зірку військових талантів проте лише він ставши «зіркою» ніколи не забував про місто, якому цим завдячує. Хотин відвідало багато монарших персон, але лише він залишив після себе не лише спогад. Багато хто з цивільних бачив в Хотині військовий форт, а він довів, що наше місто то не лише фортеця. 

                                                                                            Фрідріх          Йосія          Саксен-Кобург-

Заафельдський народився в ніч з 26 на 27 грудня 1737 р. у австрійському місті Кобург у монаршій сім’ї. Він був третьою дитиною в       сім’ї без    права         на     отримання імператорського скіпетра. Вся його задача в житті була озвучена його вінценосним дідом

ФРІДРІХ  КОБУРГ Карлом VI під час хрестин немовляти «Його поява – це страх за здоров’я наслідників престолу, а місія бути їх заміною, тінню, яка вийде на світло лише в тому разі коли для цього буде потреба». 

Коли Фрідріху виповнилося 4 роки на престол Австрійської імперії зійшла його тітка Марія-Терезія. Вона різко скоротила видатки на утримання малолітнього «принца-заміни»  та наказала його утримувати в місті народження. 

Фрідріх ріс жвавим хлопчиком, який геть не відрізнявся від простих дітей Кобурга. Він погано вчився в школі, лазив по дахах будинків, а взимку разом із дітворою будував льодові палаци та згодом їх штурмував. Саме за цим заняттям, у 1748 р., його й застала тіткаімператриця, яка не бачила свого небожа з часу воцаріння. Спостерігаючи за вправним командування племінника ватагою дітей, вона визначила віддати його на навчання у військову академію Ансбаху.

Впродовж          восьми      років наслідний         принц        настільки захопився військовою справою, що   4       січня          1756           р.      був зарахований в ряди 33-го . На відміну від своїх родичів Фрідріх почав           військову кар’єру      з найнижчого звання ротмістра, яке давалося після закінчення ПАЛАЦ «КОБУРГХАУС»     військового закладу. Він рішуче відмовився від монарших пільг та прийнявши простолюдинське ім’я Йосія розпочав торувати собі шлях до військового олімпу імперії. 

Під час Семилітньої війни (1756 – 1763 рр.) принц самовіддано захищав фортецю Лобозицю і зміг втримати її від втричі переважаючого ворога, а після цього бою очолив наступ на Прагу. Тут він був двічі поранений але продовжував нести військову службу. Після війни він отримав високе звання генерал-майора та став комендантом фортеці Пресбург. 

Не варто  йговорити, що заздрощів у вінценосній сім’ї не було меж. Брати «тисли» на Марію Терезію щоб та заслала «молодшого» десь на задвірки імперії. І врешті домоглись свого. 22 серпня 1786 р. його призначають головнокомандувачем військ Галіції та Буковини. Новоприєднаний регіон виглядав пусткою, а його жителі бачилися дукарями у очах Відня. Але як  в казці про «Гидке каченя» найстрашніше не завжди є найгіршим і кому як Фрідріху це було відомо. 

Принц починає вивчати звичаї підданих та, як не дивно їх мову. Він щиро захоплюється гуцульськими краєвидами та дивовижною культурою, вивчає історію походів Довбуша та починає збирати колекцію вишиванок. 

У 1787 р. розпочалась війна Османської та Австрійської імперій і ключовою фортецею на шляху армії Фрідріха стає Хотин. Для турецького гарнізону було невтямки, як австрійський принц, що рік тому прибув до Чернівців, так чудово розбирається у географії Подністров’я та розуміє мову підданої їм території. Що ж до самого Фрідріха то перебуваючи у місті він був вражений його красою та писав до ерцгерцога, а згодом імператора Йосифа ІІ «…я розумію чому тут збудували колись фортецю, проте я не розумію чому таке гарне місто має бути кинуте на поталу війні».

Тут із австрійським принцем стався випадок про який згодом гудів весь Відень. Під час оглядин фортечних мурів Фрідріх натрапив на вартового. Звичка одягатися в простолюдинський одяг та бродити на самоті мало не стала фатальною для нього. Озброєний хотинський вартовий після короткого застереження вистрілив у непрошеного гостя

та збив з голови принца триуголку. В результаті Фрідріх заборонив карати вартового, а навпаки відзначив його та нагородив монетою оскільки той діяв згідно військового уставу.    

Саме за наполяганням Фрідріха, після капітуляції турецького гарнізону Хотин перейшов під управління Габсбурзької корони утворивши Хотинську марку у складі Буковинського округу. 

Війна змушувала принца Фрідріха рухатись далі, але він залишив у Хотині свого товариша барона фон Діка із наказом розбудовувати місто. За короткий час, озброївшись німецькою педантичністю, ГЕРБОВІ ВІДЗНАКИ ДОМУ КОБУРГІВ австрійська влада проводить небувалу розбудову в Хотині. Перш за все здійснено подушний перепис та опис всіх можливих інвестиційних сфер, збудовано лікарню, приведено у відповідність митницю, призначено лісничих та організовано збут деревини. 

У 1789 р. у місті відкрито броварню, що згодом діятиме практично до наших днів. Також налагоджено випуск води із Хотинського джерела, яка за дослідженнями австрійських гідрологів була багата на мінерали срібла. Цю воду певний час доставляли до столу самого цісаря Йосифа ІІ. 

Фрідріх Йосія весь цей час здобував численні вікторії над турецьким військом. Врешті він розбив її вщент під Фокшанами та приєднав до імперії всю Валахію   Трансільванію та Угорщину. І лише війна з революційною Францією змусила його покинути свій пост та перебратися до далеких Нідерландів. Воювати на два фронти Габсбурзька держава не могла тож поспішно уклавши мир із Османською імперією остання знову оволоділа Хотином. 

Доля ж нашого героя склалася не дуже вдало. Він здобув десяток перемог над французькою республіканською армією, але в останній момент австрійський імператор, його племінник Франц ІІ захотів військової слави та самостійно очолив військо це призвело до різкого погіршення, а перемоги змінили поразки. Одного разу не далекий цісар запитав Фрідріха в чому ж причина такої різкої зміни ситуації і той не вагаючись відповів «Розумієте є дві великі різниці між тим коли закликаєш «Солдати за мною!» і тим коли командуєш «Солдати вперед!». Імператор все зрозумів образився і повернувся до Відня, а командування повернулося до Фрідріха Йосія та було вже запізно. Із кінця ХVIII ст. на небосхилі засяяла зірка Наполеона Бонапарта проти якої наш герой впоратись не зміг. Врешті вину за програну кампанії звалили саме на нього. Далі була відставка та «почесна пенсія», під час якої Фрідріх писав знайомим  «…я відчував себе принцом та був щасливим лише тоді коли спільно з русинами бив турків і милувався на пагорбі блакиттю вод ріки Дністер». 

Він помре 28 лютого 1815 р. у місті свого народження. На могильній плиті висічуть девіз, що супроводжував його впродовж життя, яке ніколи не було до нього схильним «Велике здається таким лише тому хто на колінах, а той хто стоїть на ногах щоденною працею та відданістю рано чи пізно стане великим».         

ЮВІЛЕЙНА МОНЕТА АВСТРІЙСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ                 

В ЧЕСТЬ 300-РІЧЧЯ НАРОДЖЕННЯ ФРІДРІХА ЙОСІЇ КОБУРГА

ЖИТТЯ ТА СМЕРТЬ ВЕРХОВНОГО ПРАВИТЕЛЯ СЕРБІЇ

ТА ХОТИНСЬКОГО ІММІГРАНТА                           

 

 

         Історія Сербії бере свій початок у VI столітті, з моменту заселення древніми слов'янами західної частини Балканського півострова. У VIII-IX століттях виникли перші протодержавні утворення сербів. В кінці XII століття серби звільнилися з-під влади Візантії і до середини XIV століття розвинулись у велику державу, що охоплювала майже всю південно-західну частину Балкан. Але у 1389 році війська сербських князів зазнали поразки в битві на Косовому полі, що призвело до визнання державою сюзеренітету Османської імперії. Остаточно Сербія була завойована турками в 1459 році і протягом наступних 350 років сербські землі перебували під владою Османської імперії допоки він не похитнув статус кво.

Пізня        осінь          1762           р.      у       простій селянській    сім’ї           народжується    син. Втішений батько Петро, що до того мав двох доньок називає сина Георгій себто «той що несе перемогу». Проте цей факт мало що змінив в добробуті родини вихідців із Чорногорії. Мати Маріца була набагато молодша за свого чоловіка і мріяла          про           незалежність     своєї          нової батьківщини.   Саме          вона           навіяла розповідями малому Георгію, що він нібито є нащадком славетної гілки роду Неманичів, що правив Сербією впродовж ХІІ – ХІV ст. Георгій цьому вірив, що неабияк дратувало батька, який службою при дворі намісника Падишаха заробив собі певний статок від турків та наклепи з боку сербських патріотів. На цьому ґрунті відбувся й розрив із сином. Георгій в запалі назвав батька Іудою, що продався бусурманам, а Петро привселюдно відрікся від сина. 

Тож коли нашому герою заледве виповнилося 16 років він покинув родинне гніздо і перебрався жити у бараки на околиці Белграду. Тут опозиційні настрої Георгія набули чітких розмахів. Він швидко влився в зграю безхатьків, що грабували заможних османів та їх прислужників і тероризували місцеву адміністрацію. Часто блукаючи розлогим ринком Белграду, наш герой одного разу натрапив на чарівну дівчинупанянку, в яку закохався з першого погляду. Дізнавшись, що обраницю звуть Єлена і вона походить із заможного роду Йовановичів (до слово статки рід заробив якраз тісною співпрацею із турецькими властями) Георгій не облишив залицяння. Він незважаючи на численну охорону замку пробирався вночі в покої Єлени і зумів не лише розпалити пристрасть у її серці, а й переконати у справедливості руху опору супроти Османів. 

Коли родина дівчини дізналися про це то вони зрозуміло запротестували проти такого союзу. Тим паче, що батько Єлени вже познайомив доньку із намісником турків і очікував сватів саме від нього. Та всі переконання були марні Єлена зачинилася у своїй кімнаті відмовилася приймати їжу та спілкуватися з рідними. Врешті батьківське серце не витримало і Георгій у 1785 р. дістав

дозвіл на заручини. Але турецький намісник _{ГЕРБ РОДУ КАРАГЕОРГІЇВ} розгніваний отриманим облизнем вирішив відплатити нахабі простолюдину. Вивчивши традиції сербів він під час весілля почав вимагати права «першої шлюбної ночі» із нареченою, як голова зібрання. Батьки не могли відмовити йому оскільки ця традиція вважалася непорушною. 

Та цього не зміг допустити запальний характер Георгія він озброївшись столовим ножем увірвався в опочивальню своєї дружини і вбив турецького намісника в останній момент у бійку втрутився батько Георгія і в запалі боротьби він також загинув. 

Стало зрозуміло, що молодятам не має місця у Сербії. Тож вони тікають у Австрійську імперію. Георгій одразу вступає в ряди збройних сил, а Єлена позбавлена батьківської опіки вступає на театральний факультет Віденського університету. 

Невдовзі спалахує Австро-Турецька війна, Георгій в подвійним запалом розпочав боротьбу за свободу своєї батьківщини. У 1787 р. він вже в чині підофіцера взяв участь у провальному наступі на Белград. Двічі поранений Георгій був одним з останніх хто відступив. У 1791 р. конфлікт було залагоджено, а Георгій отримав медаль за хоробрість. Невдовзі він очолив Гайдуцьке ополчення (війська штибу сучасної нацгвардії) проте в 1794 р. воно було розпущене. 

У 1796 р. Георгій разом з дружиною повертається на батьківщину. І саме в цей час у Стамбулі відбувається двірцевий переворот. Розбурхані жадобою крові яничари ввірвалися до Белграду і почали творити сваволю апогеєм якої стала страта дворян та священників «Січа Князова». Георгій став вождем національного опору і першим же ударом розбив очільників яничар. Султан привітав опір Георгія і запропонував йому посаду намісника але останній це використав у своїх цілях і в 1805 р. розбив османську армію під Іванковацом проголосивши Сербію незалежною державою, а себе її королем.

Після воцаріння Георгів жорстоко розправився зі всіма не лише опонентами, а й тими хто зайняв нейтралітет, отримавши прізвисько Кара-Георгій (Чорний Георгій). Він всіляко відхиляв ідею будь-якої співпраці із турками натомість довірившись росіянам. Спочатку цей союз справді давав свої плоди, проте після конфлікту із

Напалеоном у 1812 р. турецькі війська

                  МІЛОШ  ОБРЕНОВИЧ               розгромили      сербське      ополчення,      а

Карагеоргій змушений був тікати у Хотин. 

Про його перебування у місті впродовж 1814-17 рр. залишилось кілька свідчень. Так російський журналіст П. П. Свіньїн писав: «Георгій Чорний вже два роки живе в Хотині під щитом Російським… Він видається спокійним і задоволеним своїм тихим життям, але чи можна в це повірити…». Журналіст подає словесний портрет нашого героя: «Георгій має тепер близько 55 років від роду; він високого зросту і вельми статний чоловік, завжди вдягається у національний одяг, і вважається найкращим наїзником».

Російський генерал-майор, начальник штабу ІІ-ї армії П. Д. Кисельов гостював у помешканні Карагеоргія. Згодом він згадував: «Верховний вождь Сербії жив тоді зі своєю сім’єю в невеличкому будинку, який скоріше нагадував селянську хану: коридор і дві кімнати вміщали його сімейство. В кімнаті стояли простий стіл, скриня, широке ліжко, покрите простим рядном…».

У 1815 р. у Сербії спалахує друге антитурецьке повстання на чолі з Милошем Обреновичем. Побоюючись авторитету Карагеоргія він спробував його вбити через найманців але невдало. Про цей епізод у своєму вірші пише О. Пушкін:   «Берегися. Черний Георгий;

                                                 Над тобой подымается туча,

                                                Ярый враг извести тебя хочет,

                                                Недруг хитрый, Милош Обренович,                                                 Он в Хотин подослал потаенно                                                 Янка младшого с Павлом».

Проте вже після таємного повернення Карагеоргія до Сербії задум Обреновича вдалося втілити. При чому в найбільш ганебний спосіб.

Спочатку Мілош доніс на місце перебування опонента турецькій адміністрації, а згодом ніби визволяючи його по-зрадницьки вбив, а голову відіслав в якості подарунка турецьким емісарам. 

Після смерті сербського народного вождя його родина продовжила проживати у Хотині. Вдова Олена померла у 1842 р. Старший син Олександр одружився у Хотині із дочкою сербського вождя Педановича – Персидою та впродовж 1848 – 1858 рр. був сербським князем. Троє дочок вийшли заміж за сербських емігрантів і російських дворян та вели спокійний

ОЛЕКСАНДР КАРАГЕОРГІЙ спосіб життя на теренах Бессарабії. Відомо, що найменша донька Стаменка одружилася на Хотинському поміщику і проживала тут до 1875 р. Можливо саме їй Пушкін присвячував рядки:  «Гроза луны, свободы воин,

                                          Покрытый кровию святой,

                                          Чудесный твой отец, преступник и герой,

                                          И ужаса людей и славы был достоин»

Що ж напевно кращого епітету для нашого героя складно

МОГИЛА КАРАГЕОРГІЯ І  У ТОПОЛІ

МОЛДАВСЬКИЙ ВЧЕНИЙ, РОСІЙСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК        

ТА ХОТИНСЬКИЙ РОДОВИЙ ПОМІЩИК                              

 

Ця історія розпочалась заледве півстоліття до народження Олександру. У 1653 р. хотинчани з тривогою спостерігали перебіг Жванецької кампанії та оплакували тіло Тимоша Хмельницького. Поляки побоюючись провокацій з боку містян проштовхнули на посаду старости (пиркалаба) свого ставленика молдованина, начальника гайдуцького ополчення Єфрема Хашдеу. 

Останній виявився хвацьким управителем. За короткий період він обріс численними маєтками у вигляді сіл Ярівка, Долиняни, Нагоряни, Крутиньки, Несвоя, та половини Круглика, Негринців, Костичан та Грушинців, а згодом Керстенців, які дісталися через шлюб його доньки із сином боярина Петричейку.

Але ідилії суджено було закінчитися восени 1673 р. коли польські «побратими» перемогли    турецьких          «бусурман»       у ОЛЕКСАНДРУ  ХИЖДЕУ         Хотинській битві. Турки не пробачили це роду Хашдеу. У цій битві загинув і засновник роду. Тож його нащадкам довелося тікати  в Польщу. Згодом брати участь у кровопролитних боях в яких остаточна перемога дісталася османам.  

Родина не полишала надії на повернення оскільки середущий син Єфрема домігся князівського столу Молдови але поразки поляків у війні з турками і Бучацький мир змусили скитатися по Польщі. Під час цих подорожей один з горенащадків Фаддей закохався у дворянку полячку єврейського походження і покинув свою дружину із малолітнім сином перебравшись у село Мізюринці поближче до коханої. Остання була одружена за пристарілим поміщиком, який на щастя для молодят не пережив зиму 1810 р. залишивши маєток та село у придане. 

30 листопада 1811 р. у новоспеченої пари народився син Олександру, а через три роки Болеслав. В цей час Польська держава вже втратила самостійність і в зеніті була зірка нової імперії Російської. У 1812 р. місто Хотин стало частиною цієї імперії. Тож не дивно, що Александру та Болеслав провели дитинство під розповідями про втрачені маєтності, які вони повинні повернути роду Хашдеу. 

В 1822 р. брати вступили до імператорського навчального пансіонату в Кишеневі, а закінчили навчання у одному з найпрестижніших вузів імперії Харківському. Після закінчення якого у 1830 році, брати пару років займалися публіцистикою намагаючись якумога краще прислужитися новому патрону – російському царизму. В угоду йому Олександру став Олександром, а Хашдеу перетворилося на Хиждеу. 

Олександр на ряду ДЕРЕВ’ЯНИЙ ХРАМ У СЕЛІ МАЗУРИНЦІ  із публіцистикою працював викладачем у Вінниці, Рівно та КамянецьПодільському все ближче наближаючись до родинного гнізда. 

В середині 1832 р. він остаточно переїздить у Хотин і наполегливо шукає роботу але на марно тож працює вільним адвокатом за наймом. У 1835 р. стаються дві різнопланові події, що круто змінюють його життя. Спочатку помирає батько і родина остаточно перебирається в Керстенці, а згодом у Хотині відкривається жіноча гімназія фактичним керівником якого стає наш герой. Посада «попічителя» одразу вплинула на сімейний стан       Олександра       він вигідно одружується на доньці           литовського поміщика       Єлизаветі Даушці.     Цей шлюб остаточно          вирішив фінансові    проблеми родини      і        дозволив Олександру       повністю присвятити 

ХОТИНСЬКА ЖІНОЧА ГІМНАЗІЯ  (1915 р.)

себе науковій і викладацькій діяльності. Поруч із викладання філософії у Хотинському жіночій гімназії він викладав логіку і російську словесність в Кам'янець-Подільській чоловічій гімназії (1842-1843),

потім         займався   адвокатською практикою в Тульчині і Балті. У 1850 році був звинувачений в корисливості й в супроводі царських жандармів повернувся в Бессарабську область. Деякий час жив у брата в Новоселиці, а з 1851 року - в Кишиневі, де йому врешті-решт було дозволено знову зайнятися адвокатською практикою. Тут його син Тадей (згодом відомий румунський письменник       Богдан Петричейку           Хашдеу)   навчався   в гімназії, ставши      потім         вільним слухачем в Харківському університеті.

З цього часу він повністю присвячує себе науковій діяльності.

Пише ряд філософських та історичних БОГДАН ПЕТРИЧЕЙКУ ХИЖДЕУ епосів, згодом відроджує фольклорну традицію Бессарабії залишивши безцінну спадщину минулого нащадкам. Окремо слід зауважити популяризацію творчості Г. Сквороди, його робота «Три пісні Сковороди» була опублікована в журналі «Телескоп» (№ 5, 1831), а також в часописі «Одесский вестник» (№ 37, 1833) опублікував нарис «Сократ і Сковорода». 

Після смерті матері у 1860 р. він остаточно перебирається у родовий маєток в с. Керстенці та продовжує займатися науковою діяльністю. 1866 р. Олександра обирають членом-засновником, а в 1869 р. почесним членом в Румунському Філологічному товаристві, а згодом Румунській Академії Наук. 

Авторитет Олександра Хиждеу у місті був незаперечним він міг в цей час зробити собі карколомну кар’єру проте він все більше віддалявся від фінансово приємних посад натомість віддаючи перевагу спокійній виваженій роботі науковця та поміщика. На останньому поприщу Олександр запам’ятався як ліберальний аристократ. У Керстенцях було побудовано на його кошт школа, де у зимовий час могли отримувати початкову освіту діти селян. Серед виписок на отримання свободи пересування у Хотинському повіті левова частка надана саме поміщиком Олександром Хиждеу. 

Проте наш герой не замикався у своєму родовому маєтку та вів активну громадську роботу. Так не в останню чергу завдяки його наполегливій позиції у станах повітового училища була відкрита бібліотека, яка стала праобразом публічної бібліотеки відкритої у                    1895 р. Хиждеу часто брав         участь       у       публічних          читаннях наголошував     на     збережені історичної пам’яті міста та організації наукового товариства        з        дослідження      древностей Хотина. Буквально кожна світська подія в краї впродовж 1860 рр. не відбувалося без участі або схвалення нашого героя. 

У кінці 1871 р. тривала хвороба прикувала його до ліжка але навіть в такому стані Олександр не припиняв наукову діяльність. 1872 р. вийшов друком його чотрьохтомна праця «Начертание

лексикона молдавського язика», яка до слова не втратила своєї актуальності й донині. Отримавши свіжий примірник останнього тому, на власні іменини, Хиждеу уважно його перечитав перегорнув обкладинку і з легкою усмішкою сказав присутнім: «Ось і все. Я вдячний долі, що дозволила мені довершити працю свого життя тепер можна йти на спочинок». Через три тижні, 30 листопада 1872 р. він помер.             

 

ВТРАЧЕНІ БАТЬКІВСЬКІ СПОДІВАННЯ                               

СУПРОТИ МРІЙ НАЩАДКІВ РОДУ КОЛПАКЧІ

 

Хотинщина здавна славилась численною хасидською громадою, що заполонила край із часів пізнього середньовіччя і до ХІХ ст. була вагомою його частиною. У місті Хотин було два райони компактного проживання євреїв: площа ринок (стік сучасних вулиць Т. Шевченка та Свято-Покровської) та «Новий Єрусалим» (район ЗОШ № 5). Перший вважався древнішим але при цьому там проживали здебільшого збідніле населення. Саме в цьому районі й проживала численна родина Колпакчі. Глава родини Мордхе Лейбович Колпакчи прибув в Хотин наприкінці 20-х р. ХІХ ст., після встановлення тут влади царизму і спільно із ще одним емігрантом Л. Борнштейном прикупив австрійських завод лікувальних вод перетворивши його на пивоварню   «Колпакчи         і          Бронштейна».   Слід відмітити,          що комерсантська жила властива хасидам не зрадила Мордхе і справа з розповсюдженням          хмільного напою       проходила         напрочуд чудово, заполонивши численні ятки та генделі не лише міста, а й далеких його околиць. 

Із зростанням бізнесу зростала й родина Колпакчі, Мордхе Лейбович одружився пізно тож із нащадків мав лише одного сина Іону (Йосю), який з’явився на світ 16 квітня 1857 р. Втішений пристарілий батько зробив все що міг для єдиного нащадка аби він мав все чого був позбавлений батько. Мордхе мріяв, що син продовжить його справу але ще більші ілюзії будував, що той

ЄВРЕЙСЬКИЙ РАЙОН ХОТИНА (КІН. ХІХ ст.)  перевершить батька і прославить рід Колпакчі. 

Йося вірний своєму імені (Іона шанований у хасидів пророк, який славився своєю мудрістю та далекоглядністю) вчився напрочуд чудово. Спочатку відвідуючи місцеву школу «Каріоку», а згодом

займатися ХАРКІВСЬКА ІМПЕРСЬКА МЕДИКО-ХІРУРГІЧНА АКАДЕМІЯ пивоварінням, його приваблювала анатомія і він бажав стати лікарем. Мордхе Лейбович хоча й не хотів відпускати сина далеко від себе проте добре розумів, що медицина куди більш почесніша справа за комерцію, тож скріпивши сина відпустив на навчання до далекого Харкова. 

Після закінчення імперської медикохірургічної академії у 1881 р. Йося, якого вже       титулували        Іван Маркович          за заповітом батько повернувся в Хотин привізши з собою окрім диплома хірурга ще й       молоду      наречену Ребе,          яку невгамовний царизм перехрестив у Раїсу. Молода пара невдовзі побралася. Іван

Маркович        зайнявся   приватним лікуванням, яке не приносило значних статків, він волів продовжити навчання та покинути глибинку де не було місця для розвитку його таланту але не наважувався сказати         це     пристарілому    батьку.      У молодої пари народилося двоє дітей

допоки Мордхе помер на початку 1886 р. але із відходом одного представника роду Колпакчі на світ майже одразу з’явився інший. Маля нарікли цілком російським ім’ям Григорій. 

Окрилений Іван Маркович продає весь бізнес батька та майно і переїжджає до Харкова. Тут він влаштовується на роботу у міську лікарню і продовжує навчання. У 1888 р. Іван захищає докторську дисертацію. Згодом стає приват-доцентом відділення дитячих хвороб Харківського

університету. Із 1904 р. він викладав курси гігієни  у Харківському приватному училищі. Одним словом Іван Маркович міцно стояв на ногах. І готовий був дати дітям найкращу ХАРКІВСЬКИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

освіту і звичайно як і його батько прагнув, що вони продовжать його справу. Проте з трьох нащадків роду Колпакчі лише наймолодший Григорій проявляв інтерес до навчання, а інші двоє - донька Марія та син Адам вважали латинські та французькі терміни занадто нудними для світського життя. 

Марія, що властиво дівчині, досить швидко призвичаїлась до балів та світських раутів, кавалерів та вальсувальних па. Одним словом всього того що сам Іван терпіти не міг і вважав марним витрачанням часу. Дівчина швидко закохала в себе офіцера лейб-гвардії і покинула рідну домівку. Адам взагалі не мав інтересу до науки, далося взнаки виховання покійного діда. Тож він закінчивши Харківську гімназію твердо заявив, що бажає повернутися назад в Хотин та зайнятися комерційною діяльністю. На всі протести батька юнак не зважав і врешті перебрався остаточно до повітового центру Бессарабії, де одружився на доньці давнього партнера його роду Бронштейна, як власне і замислив Мордхе познайомивши їх ще в грудному віці. 

Тож вся надія Івана була на Григорія, який після закінчення Харківської гімназії зажадав навчатися далі. Батько не жаліючи коштів та використовуючи зв’язки влаштував сина у найпризентабільніший вуз країни Петербурзький університет. Але яке ж було розчарування Івана Марковича, коли він дізнався, що його син після ознайомчих    курсів           обрав факультет не медичний, а філософський. 

Григорій в листах лише нагадав батьку про його подібний вчинок і обіцяв, що не посоромить рід Колпакчі. У

ПЕТЕРБУРЗЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ 1899 р. у 43 річного Івана Марковича та 36 річної його дружини народився син Олександр, який дещо згладив конфлікт із Григорієм. Отримавши свободу молодший Колпакчі успішно закінчив філософський факультет університету і зайнявся новою на той час наукою політологією. В 1911 р. він остаточно посиляться у столиці імперії і чередує наукову роботу із службою помічника присяжного повіреного. 

Пізнє народження сина не минулося дарма для Раїси. Тож Іван Маркович розуміючи, що потужностей Харківської медицини не вдосталь. Відправляє дружину та малолітнього сина до Григорія але сам як і його предок Мордхе навідріз не бажає покидати міста яке розкрило його талант та вивело в люди.  29 квітня 1909 р. Він помре від тифу. 

Григорій віддає власне житло матері та малолітньому брату і повністю поринає в науку. У 1913 р. він стає членом Російського антропософського вчення Р. Штерна (напівнаукова течія теософії, що планувала замінити релігію) та подорожує Парижем, Лондоном, Віднем із популяризацією цього вчення. У 1925 р. помирає матір Григорія і він переїздить до Лондона. 

Варто сказати, що англійський уряд досить жорстко віднісся до антропософів і почав їх переслідування, тож Григорій остаточно перебирається до Парижа, де заробляє на життя публіцистикою. 

У 1928 р. він стає головним _{ЗА ГРОЮ НА С}КРИПЦІ редактором журналу «Антропософия: вопросы душевной жизни и духовной культуры». У 1934 р. Григорій Колпакчі стає секретарем паризької масонської ложі «Гермес», що було неабияким визнанням його наукового таланту серед опозиційно налаштованої інтелігенції Франції. 

Проте пусті діалоги та постійні ігри в хованки від столичної поліції швидко набридли 48 річному Григорію. І він починаючи з 1936 р.

займається вивченням мов та перекладом книг. Про унікальність його розумових здібностей можна судити навіть з того, що за наступних п'ятнадцять                років          він         вивчив чотирнадцять мов, а десятьма володів вільно. У Франці в цей час з’явилася мода на єгиптологію. Тож не дивно, що Колпакчі. Взявся за опанування древньої єгипетської мови. У 1954 р. він    опублікував       переклад         на французьку та      німецькі         мови «Єгипетської книги мертвих» чим змусив      говорити   про   себе усю наукову спільноту Європи. 

КАРТИНА КОЛПАКЧІ         Із 1956 р. він захищає докторську дисертацію із єгиптології і починає викладацьку діяльність в університеті Сорбони, а на початку 60-х років поєднував цю діяльність із викладацької діяльністю у Державній школі східних мов. У 1965 р. Грегуар, так називали його паризька богема, відкрив у собі ще й талант живописця. До кінця свого життя він тричі виставляв свої картини на виставках у Луврі. 

Григорій Іванович Колпакчі помер у Парижі в 1973 р. так і не пов’язавши себе «узами Гіменея». Відповідаючи на питання французьких журналістів наш герой жартуючи зазначив з цього питання: «Я занадто розумний аби довго залицятися і занадто дурний щоб повірити у кохання з першого погляду». 

Що ж до Олександра Колпакчі то його доля губиться у складних для єврейського народу 40-х роках ХХ ст.          

 

КОЛИСКОВА                                                          

ДЛЯ НАЦІОНАЛЬНОГО  БУДИТЕЛЯ МОЛДОВИ

 

 

Місто Хотин було відоме не лише, як військова твердиня та адміністративна столиця краю, а й як центр розвитку імперської освіти. Щоправда слід зробити поправку на те, що російський царизм  бачив в освіті на окраїні можливість вести пропаганду переважаючого впливу «старшого брата» але варто також зазначити, що фінансування цієї галузі здійснювалося з державної казни, а тому й правила встановлювались відповідні. Врешті не потрібно міркувати, що всі діячі освітянської ниви того часу були запроданцями Петербургу і ценз грамотності принаймні у Хотині був низький. Ризикнемо зробити припущення, що рівень розвитку шкільництва, а надто вищої професійної освіти у місті значно переважав сучасний, адже в протилежному випадку сюди б не прибували передові діячі освіти того часу, хоча б до прикладу, герой цієї оповідки. 

Костянтин Стаматі народився 12 вересня 1786 р. в столиці Молдавської держави Яссах. Його батько – боярин Тома Стаматі був державний діяч і займав високу посаду чашника при дворі господаря Молдови. Тож не дивно, що Костянтин здобуває хорошу освіту спочатку при дворі, а згодом і в Петербурзі. В цей час державність на теренах Молдови була суто номінальною оскільки після перших

                    КОСТЯНТИН СТАМАТІ                 російсько-турецьких                        війнах

православна країна підпала під вплив Російської імперії і з того часу числилась як її васал. 

Царизм робив спроби запросити до столиці кращих синів вихідців із Молдавського князівства і виховати їх в шовіністичному дусі. Для іноземних оприсків створювались «тепличні умови»: надавалось російське дворянство, безкоштовне навчання у будь-яких вузах імперії із подвійною стипендією, а згодом гарантувалась престижна робота та просування по службі. Натомість власні піддані, як той же           М. Ломаносов змушені були заради навчання ледь не продавати все власне майно. 

Стоматі отримавши освіту не забажав залишатися у холодній столиці імперії і перебрався до Ясс, де займає різні посади в Канцелярії державної казни. Монотонна праця не особливо приносила втіху тож  він паралельно вдосконалював навички грецької та французької мови. Згодом почав публікувати художні твори. Письменницька діяльність захопила Костянтина повністю і вкупі із знанням історії він романтизував про повернення славних часів. 

Можливість втілити мрії в реальність дав 1812 р. коли російська мілітарна машина завершила свою кампанію утворивши Бессарабську губернію. На заклик із столиці, про проведення відсталих окраїн до єдиної передової російської освітньо-культурної системи, відгукнулося чимало гарячих сердець серед яких був і наш герой. 

Спочатку Костянтин переїздить у Кишинів але численні сутички із новоспеченою елітою та відверта проросійська позиція швидко набридають молдавському патріоту і він вирішує покинути це місто. Побувавши у всіх повітових центрах губернії він обирає саме Хотин як місце майбутнього проживання. 

У 1814 р. родина Стоматі (Костянтин, його молода дружина та брат) остаточно переїжджають в місто. Тут він швидко здобуває собі славу просвітителя і законодавця педагогіки. У 1816 р. у Костянтина народжується син, якого називають на честь батька, а в 1818 р. він стає пиркалабом (мером) Хотина.

Посаду Стаматі використовує для 

продовження             своєї

просвітницької діяльності. Так за його наполяганням         у       місті відкривається   повітова школа. Проте все більше

його                     ^{захоплює}                     ХОТИНСЬКА ПОВІТОВА ШКОЛА

адміністративна робота по розбудові міста. Костянтин був одним із організаторів «Нового плану» - розбудови нових кварталів та сучасного центру Хотина. За його закликом місто двічі відвідав Імператор Олександр І, який надав архітектора Петергофу задля розбудови міста.

У 1824 р. Костянтин розпочав процес відкриття у місті вищого професійного закладу. Бюрократична тяганина у вищих кабінетах затягнула цей процес на довгих три десятиліття і Жіноча гімназія було відкрито коли сам Стаматі вже не проживав у місті але його вклад не був забутий. Принаймні у вітальній промові А. Хиждеу це чітко зазначав. 

За свою успішну діяльність на посту градоначальника Хотина Костянтин був причислений до статусу Титулярного радника (1818 р.) та отримав вищу нагороду за досягнення на адміністративному поприщі – орден Святої Анни ІІІ ступеня (1828 р.).  

 Затяжна хвороба сина змусили нашого героя, на початку 1830 р. переїхати в Петербург. Тут він публікує переклад на румунську поеми «Кавказький в’язень» О. Пушкіна. «Сонце російської класики» був вражений роботою Стаматі і після особистого знайомства благословляє його на літературну діяльність. К. Стаматі вражений похвалою відомого поета починає писати. Найкращим витвором його таланту є історико-художні поеми: «Сучава і Олександр Добрий в ХV ст.», «Господар Молдови», «Великий Штефан і його відважний гетьман Арборе». У всіх без винятку творах згадується Хотин, а в останньому місто є головним географічним тлом. Та особливо детально Хотин описаний у науковому доробку Стоматі           «О Бессарабии и старинных крепостях», що вийшов друком в 1850 р.

Початок молдавського національного відродження 50-ті р. ХІХ ст. Костянтин як і належить патріоту свого народу зустрів у Кишиневі. Цього разу його авторитет не піддавався сумніву. 1865 р. його обирають почесним членом румунського літературного товариства, а у 1866 р. Костянтин став одним із засновників Румунської Академії Наук. Нарешті. 1870 р. його обирають почесним членом цієї установи. 

Костянтин Томич Стаматі помер 23 жовтня 1869 р. у своєму маєтку в Окниці. В своїй автобіографії він достатньо тепло згадував, що Хотин став своєрідним трампліном у його житті, адже після посади міського градоначальника його кар’єра неодмінно йшла в гору, а повага серед молдавського народу закріпилась остаточно. Закінчуючи думку він констатував «я їхав в Хотин щоб нести світло знань але раптом сам потрапив під його магічне сяйво і озброївшись ним запалив свій народ».  «СОНЦЕ ЄВРЕЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ» РОДОМ З ХОТИНА

 

Хасидський клан Розенталь був відомий на всю імперію в першу чергу завдяки діяльності Леона Мойсейовича Розенталя (4 листопада 1818 р. Вільно – 1887 р. Локарно). Він був купцем І гільдії, меценатом, співвласником декількох банків у Східній Європі та іудейським просвітителем. Таке незвичне поєднання пов’язане із дружиною успішного комерсанта Сарою Самуїловною Неймарк. 

Леон Мойсейович одружився, як для заможного єврея, досить рано у 1838 р., але кропітка комерсантська робота не давала можливості завести нащадків. Здавалося у молодою пари було все: гроші, декілька палаців у Литві, Польщі, а ще неймовірне кохання. Усе окрім дитячого сміху і це неабияк     непокоїло батьків Сари. 

Сам Леон був сиротою, кмітливим юнаком, а згодом розсудливим та справедливим чоловіком. Батьків своєї дружини він сприймав як рідних і

дослухався до їх порад. Тож коли Самуїл Альбертович наголосив на  переїзді молодої пари до родинного гнізда Сари у Брест-Литовську, Леон не сперечався і без докорів проміняв розкіш комерсантського Вільно на глушину та скромність Брест-Литовська. Єдиною забавкою у провінційному містечку були зібрання літературних обдарувань євреїв. Сарі дуже сильно подобалась поезія. Вона вміла читати на івриті та ідиші, тож могла насолоджуватись літературним словом хасидів у повному обсязі, а Леон намагався примножувати все, що подобалось його дружині тож не дивно, що він спонсорував багатьох єврейських літераторів. У звичній обстановці подружжя перезапустило свої почуття і 7 вересня 1839 р. у них народилась донька Феліція. Радість від довгоочікуваного первістка затьмарилась вироком лікарів, щодо фізичного і духовного стану Сари. Пізнє народження доньки не минуло марно і Леон витратив чимало власних статків аби поправити здоров’я коханої але марно. Вона померла не доживши кілька днів до 1858 р. Леон розчавлений втратою залишився жити у Швейцарії – місці де померла Сара покинувши комерсантську діяльність. Він запровадив благодійний  фонд допомоги єврейським митцям слова, яких так любила його дружина і з’являвся на людях лише під час подібних конкурсів.  

Що ж до Феліції то вона практично не знала любові батьків, виховувалась дідусем, а після його смерті в інтернаті для дітей благородного походження. Її протест супроти байдужості батьків вилився у низькі оцінки та конфлікти з викладачами зрештою вона в ранньому віці вирішує взяти шлюб. Оскільки історія так і не дає нам ім’я та походження обранця Феліції може стверджувати, що це не був хтось із заможного та станового роду хасидів. Також на це вказує й те, що подружжя взяло прізвище нареченої    із       яким          було набагато           легше        будувати майбутнє у матеріальному плані. Проте до честі Феліції більше від предків вона не взяла   нічого        розірвавши остаточно          стосунки   із батьком.         Нове          подружжя починає           займатися

ТОРГОВА ВУЛИЦЯ У ХОТИНІ (ПОЧ. ХХ ст.) комерційною діяльністю і невдовзі продавши маєток у Брест-Литовську переїжджає до Хотина.            

У 40-х роках ХІХ ст. Хотин був чудовим місцем для початку комерційної діяльності. Низька процентна ставка на купівлю закладів прибуткового штибу та податкові канікули запроваджені царизмом у краї примножені хорошим географічним положенням ставали раєм для майбутніх комерсантів. Важливим також була наявність великої єврейської громади в місті, яка в свою чергу також надавала кредити для новоприбулих хасидів, аби успішно відтіснити вірменів. 

23 червня 1856 р. Феліція народжує сина якому надають подвійне ім’я Лейзер-Дувид. Це був успішний для сім’ї час їх бізнес розростався. Вже в трирічному віці Лейзер-Дувид вступає на навчання у школі при одній із семи Хотинських синагог. Судячи зі всього успіхи у навчанні його були значні. Інакше б родина не покинула насиджене місце і не перебралося із повітового центру в провінційне містечко Теленешти розміщене в центрі Молдови. Адже в останньому розміщувалася одна з кращих єврейських гімназій в Східній Європі, куди малий Розенталь не зважаючи на свій шестирічний вік вступив на навчання за громадський рахунок. Хоча перебралася не зовсім правильне твердження батько юного генія аж до смерті в 1918 р. утримував свій бізнес у Хотині і саме з цих статків здебільшого проживала родина. 

Феліція добре знаючи як     зростати   без батьківської любові все своє життя        присвятила сину та його успіхам. Але і сам       Лейзер-Давид        був більше         ніж   достойний такого вчинку. Упродовж 1862           –       1870           рр.    він наполегливо навчався у Теленешській   хедері

(елітний базовий ТЕЛЕНЕШТИ. КОЛИШНЯ БУДІВЛЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ХЕДЕРИ навчальний заклад у іудеїв) закінчивши її з найвищими балами і прекрасною характеристикою від педагогів. За це час у закладі він вивчив іврит та ідиш, а позашкільний час, самостійно опанував російську та німецькі мови. 

Перебуваючи в дуже юному віці Лейзер-Дувид виділявся цілеспрямованістю та тверезим поглядом на майбутнє. Він чітко бачив свою майбутню професію у просвітництві та літературі. І це при тому, що фінансово кращим була комерційна діяльність та медицина.  

Своє наступне навчання юнак продовжить як слухач вільних курсів. Сьогодні заочна форма здобуття освіти є цілковитою практикою, проте у другій половині ХІХ ст. це була неабияка праця над собою. До того ж диплом слухача вільних курсів був меншовартісним. Але такий стан речей дозволив нашому герою більше часу виділяти на публіцистику та написання віршів. 

Починаючи з 1880 р. Лейзер-Дувид на постійній основі публікувався у збірнику поетичних творів хасидів «Хойз Фрайнд» («Друг сім’ї»). У 1884 р. він став лауреатом премії свого діда (за наполяганням матері Лейзер-Давид так ніколи і не бачився із Леоном Мойсейовичем проте вів активну переписку із ним). 

Починаючи із 1890-х років він починає публікуватися у найкращих    одеських   єврейських тижневиках:    «Дер          Юд»          («Іудеї»), «Момент», «Дас Лєбн» («Життя»). За цей час він встиг познайомитися із хасидською літературною богемою, що компактно проживала в Одесі, близько товаришував із Шоломом Алейхемом, який    називав     нашого      героя

«Бессарабським літературним дивом».  Але все одно продовжував наполегливо працювати на педагогічному поприщі у Теленешській хедері. 

В 1904 р. Л.-Д. Розенталь видає серію книг із п’яти випусків перекладів на іврит відомих творів М. Горького, А. Чехова та Б. Гарта та ін.

                                                                                                        Викладаючи     ідиш     у     містечку

                        Л,-Д. РОЗЕНТАЛЬ                     Теплик     (сучасний     районний     центр

Вінницької обл.) він у 1918-19 рр. стає свідком єврейських погромів вчинених російськими чорносотенцями. З цього часу він збирає матеріали про подібні акції на теренах України. Напрацьовані матеріали були ним опубліковані у Тель-Авіві і Єрусалимі на єврейській мові, а також частково у періодичних виданнях на ідиші. 

Переживши буремні часи громадянської війни Лейзер-Дувид, а також смерть своїх рідних (батько помер у 1918 р., а мати наступного року) посиляться у Одесі, де до кінця життя веде переклад художніх творів та гурток юних літераторів. Один із випускників гуртка, відомий творець «Одеських оповідань» Іссак Бабель називав його «Сонцем» єврейської літератури. 

Помер Лейзер-Дувид Розенталь у 1932 р. Його творчий доробок налічує 19 творів, 32 переклади та більше трьохсот віршів на чотирьох мовах. Він до сьогодні залишається одним з небагатьох євреїв майстрів слова, які однаково добре писали на івриті та ідиші.     

 

 

 

 

ТВОРЕЦЬ «БЕССАРАБСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНОГО ОЛІМПУ»

 

 

У першій половині ХХ ст. місто Хотин несподівано перетворилося на один із головних центрів єврейської словесності. Спільно із містечком Липкани, що входили в Хотинський повіт, місто виховало більше двох десятків письменників, поетів та літературознавців. На перетині панування у краї російського царизму та румунського боярства повіт із візитом відвідав класик єврейської літератури на івриті Хаїм Нахман Бялик, який під враженням побаченого тут рівня іудейської творчості назвав регіон «Бессарабським літературним олімпом». 

Без сумніву, що такому сплеску літературної творчості слід завдячувати таланту Азріеля Яновера, який як вчитель єврейської словесності та літератури виховав не одне покоління іудейських митців.

Так склалося, що здебільшого представникам єврейського народу властива комерсантська діяльність, медицина чи просвітницькокультурна робота. В уяві сучасників складається хибне враження, що представники «роду Давида» геть цуралися важкої фізичної праці. Та це далеко не так. 

Рід Яноверів, що на початку ХVIII ст. оселився у містечку Чемерівці Кам’янець-Подільської губернії, із діда-прадіда гарував на сільсько-господарських садибах. Віками представники цієї хасидської родини клаптик за клаптиком плекали нажите важкою працею добро. У другій половині ХІХ ст. голова роду Мордхе міг похизуватися кількома гектарами власного поля, чималим плугом, трійкою биків, давно вже списаним конем, який доживав свій вік у хліву, поруч із головною годувальницею родини коровою Ривкою, та з десятком різної птиці… До списку багатств варто було б додати, ще й дружину Сару із шістьма дітьми (чотирьома дівчатками та двома хлопчиками), але сам Мордхе так не вважав.  

Практично усе це багатство потребувало щохвилинної уваги і при хвилинній затримці виражало свою позицію в формі ревіння, ржання, мукання, гельготіння та кудкудахтання. Але ніщо так не змучувало старого Мордхе як сувора постава дружини та її постійні пиляння, щодо важкої хліборобської долі. 

Можливо тому він просинався ще засвіту швидко обходив господарку та тікав на власний пай, що єдиний не дорікав йому, а й інколи був чемним слухачем усіх образ голови роду Яноверів. А слухати було що, адже доньки невпинно росли і ось-ось потрібно буде видавати їх заміж, а це невпинно потягне збитки для родини у вигляді приданого та грошей на весілля. І виходило, що всі ті статки, які пращури так важко складали більше століття Мордхе роздасть за якесь десятиліття, півтора. Надалі надія одна на старшого сина, який був єдиною опорою батьку, бо молодший Азріель геть не путящий і зовсім лінивий. Йому б лишень заховатися у закуток та вчепитися у книгу. І звідки в нього цей потяг до читанки, адже в родині не було жодного грамотного предка? І кричав на нього не раз, і пожбурляв ту читанку у город і навіть бив та нич ради на те нема. Наче кара Господня впала і накрила за якісь незрозумілі гріхи Мордхе. 

А між тим Азріель зростав дуже хвацьким до всяких наук дитиною. І тієї освіти, що була Чемерівцях йому не вистачало.           У 1890 р. п’ятнадцятирічний хлопчик зажадав вступити на навчання у вищу єврейську школу в Теленештах. Годі й казати, що це тягнуло нові збитки на голову Мордхе та варто віддати належне, що останній змирився із втратою робочих рук та надав початковий капітал для вступу на навчання молодшого сина. У Теленештах Мордхе наполегливо пізнавав ази наук. В цей час іврит, та початки єврейської літератури у закладі викладав уродженець Хотина Дувид-Лейзер Розенталь, який швидко помітив талант майстра слова у юному Азріель та взяв його до себе в учні. І хоча Яноверу досить добре вдавалось римувати він бажав більше займатись педагогічною діяльністю, а оскільки місце Розенталя у навчальному закладі було зайняте він оселяється у місті Хотин, про яке багато чув від свого наставника, та вчителює у місцевій єврейській школі «Каріоці». 

Одразу ж по приїзду до міста у 1895 р. Яновер одружується на місцевій дівчині також вчительці. І оселившись у гуртожитку для новоприбулих педагогів (сучасний будинок побут-комбінату) починає свою приголомшливу педагогічну діяльність. Впродовж трьох десятиліть Яновер виховав та дав дорогу у літературне життя таким митцям як  поети:

•      Гдаля Ліпінер (1876-1933), уродженець с. Липкани - байкар, автор дитячих віршів і освітянин;

•      Шопсе Лернер (1879-1913), вчителював у Бєльцях, автор пісень, віршів, п'єс, перекладів з російської та німецької мов, книг «Ін Дер Фремд» («На чужині») і «Ді Ідіше Торбей» («Єврейська торба»);

•      Сруль Гойхберг, поет та журналіст, працював в Бостоні і НьюЙорку; 

•      Ейнех Акерман, народився в с. Малинці (Хотинський район), поет та просвітитель, автор дитячих абеток на івриті;

•      Гершн Кіржнер (1905 - ?), уродженець м. Хотин, чий віршований збірник «Хайнт ун моргн» («Сьогодні і завтра») вийшов у Чернівцях в 1935 році;

•      Сімхе Меламед, уродженець м. Хотин, опублікував свою першу книгу «Лідер Ун Дерцейлунген» («Вірші та оповідання») вже в

США в 1923 році;

•      Менделе Нермал, уродженець м. Хотин, публікував поезію в кишинівської щоденній газеті «Ундзер Цайт» («Наш час») загинув під час бойових дій Другої світової війни;

•      Фройем Ройтман (1910 – 1982 рр.), уродженець м. Хотин, поет та критик, автор поетичного збірника «Горизонти»;

•      Хелен Гительман (1916 - ?), уродженка міста Хотин, бельгійська поетеса. Що писала на французькій мові.

 

прозаїки:

•      Мойше Гаціс (1894 – 1986 рр.), уродженець м. Хотин, єврейський та американських письменник, журналіст та драматург.

•      Еліас Ліпінер (1916 – 1998 рр.), уродженець м. Хотин, єврейський та бразильський письменник, історик-медієвіст, журналіст. 

     АЛЬМА-МАТЕР «БЕССАРАБСЬКОГО ОЛІМПУ» ХОТИНСЬКА ЄВРЕЙСЬКА ШКОЛА «КІРІОКА»

Це далеко не повний список митців, які пройшли через дбайливі руки Азріеля Яновера. Сам він написав менше творів ніж виховав митців. Його малочисельні публікації виходили друком здебільшого у  кишинівських виданнях «Ундзер цайт» («Наш час») і «Дер моргніть» («Ранок»), в чернівецьких «Дос найе лебм» («Нове життя»), «Ундзер ворт» («Наше слово»), «Дос ворт» («Слово») і  «Черновіцер блетер» («Чернівецькі листки»). 

Захоплювався наш герой і драматургією. Із активних членів свого літературного гуртка Азріель утворив першу театральну єврейську трупу в регіоні, яка їздила всіма закутками Румунського королівства та показувала вистави. Сам невтомний Яновер написав більше десятка сценаріїв п’єс серед яких виділяється «Ди гештере лібе» («Преречене кохання»), що й досі ставиться на театральних підмостках Хайфи та

ХОТИНСЬКИЙ ТЕАТР В ЯКОМУ ВИСТУПАВ ГУРТОК А. ЯНОВЕРА

Київського державного інституту театру та кіно ім. Карпенка-Карого та став чудовим актором та режисером. Із 1952 р. та аж до своєї смерті у 1972 р. він очолював Київську кіностудію. 

Що ж до самого Азріеля Яновера то він продовжував трудитися на педагогічній ниві довівши своєму батьку, що ця праця може приносити не менше користі для суспільства та власне й для сімейного бюджету адже на передачі від сина Мордхе збудував двоповерховий будинок у Чемерівцях та нарешті зміг насолодитися своїм життям. 

Помер великий єврейський педагог, літератор та драматург у  Хотині в 31 січня 1938 р. Його було поховано на єврейському кладовищі із почестями, що відповідають вельможам. Азрієлю пощастило, оскільки вже в середи того розпочалась нацифікація Румунського королівства, а з нею і голокост євреїв.     

 

БІДНИЙ, БАГАТИЙ МОЙША

 

 

Серед усіх учнів літературного гуртка Азрієля Яновера виділяється незамислувата постать Мойсея Гациса. Виділяється як своєю харизмою так і успіхами на літературній ниві. Його можна назвати найуспішнішим серед хотинських євреїв майстрів слова. Також йому пощастило прожити у місті в найуспішнішу епоху для становлення письменницького таланту та покинути місто якраз перед початком гонінь на іудеїв. Але чи все склалося так добре як видається на перший погляд…

Мойша родився 29 жовтня 1894 року у єврейському кварталі м. Хотин. Він ні чим особливим не виділявся серед однолітків. Такий же худорлявий карпатий хлопчина із характерним для його роду кучерявим волоссям із пейсиками. Його батьки були із робочого стану – батько працював на _{МОЙСЕЙ ГАЦИС}

хутровій фабриці Шабельмана, а мати займалася приготування їжі на весілля. Батьки не мали особливо часу аби займатися вихованням дітей тож здебільшого Мойша був представлений сам собі і цілісінькими днями грався із ватагою друзів у вузьких двориках єврейського кварталу.

Частінько дитячі пустощі приводили до певного бешкету та нарікань збоку поважних сусідів. Мойшу, для годиться сварили, ставили в куток, але він добре знав, що коли розгнівані сусіди підуть гнів батьків пом’якшиться. Ніжне серце матері та турботливий і все розуміючий батько, який за все життя жодного разу не підняв руку на бешкетника Мойшу назавжди вріжуться йому в пам'ять. 

У 1904 р. його відправляють на навчання до Хотинської повітової школи. Навчання не зовсім впадало до душі Мойші, йому досить швидко набридло годинами сидіти на одному місці та слухати гундявих вчителів. Будучи досить кмітливою дитиною він швидко запам’ятовував набуті знання, але гіперактивний темперамент та сангвіністичний характер ставали запорукою швидкого забування. Вчителі часто говорили, що йому в одне вухо заходять і в той же час із іншого вилітають усі навчальні терміни тож Мойша не піддається навчанню. 

Хто зна чи потонув би наш герой у натовпі єврейських «неучів» на яких поставила хрест педагогіка доби царизму, якби не зустріч із А. Яновер. Дивно але Мойша який не міг і півгодини висидіти в класі залюбки проводив півдня на літературному гуртку. Він запопадливо вивчав ідиш та захоплювався плеядою хотинських поетів. Та разом з тим аби стати в їх ряд потрібні були гроші, яких сім’я Гацисів ніколи

ВАЛКА ЄВРЕЙСЬКИХ ЕМІГРАНТІВ НА ЗАЛІЗНИЧНОМУ ВОКЗАЛІ   

що подібні робочі вояжі не були рідкістю для іудеїв Бессарабії. Властива євреям система всесвітньої взаємодопомоги давала можливість досить швидко знайти роботу та житло у країні свобод та рівних можливостей. Але не варто думати, що за океаном жилося солодко, оскільки властива євреям замкнутість та кумівство не давали можливості заробітчанам піднятися вище від вказаного маргінальним осілим іудейським суспільством. 

Три роки роботи кравцем при єврейському торговому домі далися важко Мойші. Він сумував за батьками, а ті копійки які отримував за працю не компенсували йому їх відсутність. Тож у 1911 р. він із задоволенням повертається до Хотина. Цього разу у його голові зрів план як збагатитися самому та ощасливити батьків. Перебуваючи в США Мойша помітив, що найкращий гешефт мають працівники аптек. Навіть досить молоді із них користуються великою повагою у суспільства і з легкістю та досить швидко сколочують капітал. 

Мойша        починає навчання на фармацевта у    місцевого аптекаря Ребе.          У       ті      часи фармацевти       часто замінювали лікарів їх мікстури   носили

^{авторських характер, а} ФАРМАЦІЯ РАВИНА ЦЕЛЬМАНА (20-ті роки ХХ ст.)   їх різноманітність та власне і дієвість варіювалося платоспроможністю клієнтів. Ребе, що володів кількома аптеками у Хотині давно не вигадував нових мікстур, а можливість отримати молодого конкурента розглядав як пряму загрозу своєму бізнесу. Тому хитрий аптекар здебільшого завантажував юного компаньйона усіляко виду провізорською діяльністю і не поспішав ділитися секретами змішування мікстур. 

У 1914 р. розпочалася Перша світова війна і Мойша так нічого і не навчившись пішов на фронт. Він пройшов бойовий шлях від самого початку військових дій і аж до Брусиловського прориву, влітку-восени 1916 р. під час якого здобув поранення та був демобілізований. 

Служба у російській армії не минулося на марно Мойсей (так його з цього часу називали) повернувся змужнілим, чоловіком із бойовим досвідом та нагородами. Відношення до нього у Хотині різко змінилося. Тож цього разу Ребе із радістю ділився фармацевтичними знаннями в обмін на заступництво Гациса.

У 1917 р. Мойсей одружується і лишень здавалося, що його план почав здійснюватися як більшовицький переворот усе різко змінює. У Хотині починаються заворушення, які призводять до кількох змін влад. Місто на короткий термін опиняється під владою АвстроУгорщини, Української держави і зрештою опиняється під владою Румунського королівства. 

Мойсей зрозумівши патовість ситуації перебирається разом із братом Вольфом на відносно спокійний Донбас, де влаштовується провізором для аптечних установ регіону. Після Хотинського повстання стає зрозуміло, що таким квітучим і спокійним місто не буде вже ніколи тож Гацис переходить до фінального втілення свого плану – відкритті за кордоном власних аптек та перевезенню усієї роди до США. 

1922 р. він покидає Хотин, як здавалося тимчасово та як виявилось назавжди. Американська економіка в цей час переживала системну кризу, яку назвали «Великою депресією», тож із втіленням плану Гацису довелося знову зачекати. Аби якось заробити на життя він починає публікуватися у американській пресі, спочатку із політичними описами подій у більшовицькій Росії, а згодом як прозаїк. У 1927 р. він видає окремою книгою свою поему «Глокон» («Дзвін») твір неймовірно сподобався Т. Драйзеру, який фактично спродюсурував вихід наступного збірника новел «Ді Зун Ін Мізрєх» («Сонце на Сході») у 1936 р. та «Бітох» («Надія») та «Американська рапсодія» у 1939 р.  

Дохід від видавництва книг перевершив сподівання Моріса Гаціса він заробив чималі статки і готував батьків до переїзду, але 1940 р. відбулася анексія Бессарабії, а в наступному році почалася війна. Батьки, як і тисячі одноплемінників загинули у полоні румунонацистського режиму. Усю біль від втрати рідних наш герой втілив у творі «Дер Вєг Цум Барг» («Шлях до гори») 1943 р. та «Мамє Єрд» («Матір земля») 1947 р. В останньому творі у літературній формі Гацис передає трагедію голодомору 1946-1947 рр. Він був першим хто з закордонних діячі звернув увагу на злочин радянської державної машини. 

На поч. 50-х його п’єси ставилися у НьюЙорському та Чикагських театрах. Він став одним з засновників та головним редактором літературного альманаху єврейських митців. А в наступному десятилітті розпочав співпрацю із Голівудом в якості кіносценариста. 

Його дружина Маня Срулівна Гацис (1894 – 1990 рр.), що також була уродженкою Хотина стала видною актрисою театру та кіно.  НА ПЕНСІЇ    Як і мріяв юний Мойша він здобув собі славу та чималі статки але за це заплатив найдорожчим – життям своїх батьків. 

У кін. 70-тих років уважні хотинчани почали помічати, що кожного року весною до міста приїздить невисокий але досить статний, одягнений у довгий плащ поверх фланелевого смокінгу, чоловік. Можливо турист, припускали одні та інші заперечували, оскільки чоловік не фотографував жодних об’єктів та питав дороги до фортеці чи кафе чи ще куди-інде. Він тихо проходив вулицею від перехрестя Олімпійської, довго стояв навпроти непримітних будиночків, а потім чимчикував вздовж вулиці Вальєва на цвинтар, а звідти повертався на автовокзал і покидав Хотин не зронивши ні слова. Дивний ритуал викликав тоді певний інтерес. Окремі нетерплячі пробували завести діалог із незнайомцем та той відповідав чистою російською і не особливо приставав на бесіду. Так тривало декілька років та з другої половини 80-тих ці візити припинилися і про дивного і неправильного туриста швидко всі забули. 

Моріс Гацис помер увісні 14 грудня 1986 р. на своїй віллі у Чикаго. Практично всім рідним 92-річний дідусь забезпечив безбідне існування. Заздрісні язики говорили, що ось так і виглядає щастя людини але вони не знали його історії з самого початку. 

СИН БАЙКАРЯ І БАТЬКО МЕДІЄВІСТИКИ

 

Хтось із відомих казав, що чоловік гордиться собою тільки для годиться, а ось справжня гордість до самого себе у чоловіка прокидається лише тоді коли він починає гордитися за свого сина. Історія знає мало прикладів талановитих діячів, діти яких перевершили талант батьків. Проте справа тут не просто в генетиці, а здебільшого у вихованні нащадків. Досить часто батьків настільки захоплювала робота над вдосконаленням власного таланту, що на дітей в них не залишалося часу і ті попросту ставали блідою тінню своїх предків та не в випадку з героєм нашої оповідки. 

У аналах історії губиться той без перебільшення визначний момент, коли перший із хасидського роду Ліпінерів ступив на хотинську землю. Чим займалися предки цього першого та власне на чому він сам збагатився проживаючи у місті. На сер. ХІХ ст. у голови цього роду Якова Ліпінера було все для того аби насолоджуватися життя. Його комерсантські інтереси охоплювали не напрямки, а цілі галузі економіки. Так частки його капітали лежали у Анадольських гуральнях, Атацьких каменоломнях, Рукшинській деревообробці та Хотинському заводі будівельних матеріалів. Він однозначно був одним із найзаможніших жителів не лише міста, а й всієї Бессарабії. 

Численне потомство Якова опираючись на його фінансову спроможність роз’їхалося по численних крупних містах імперії і лише один син Гдальйо (1876 – 1933 рр.) не бажав покидати старого. На відміну від більшості його не цікавила комерсантська діяльність, розкіш столиць та багатоповерхові вілли. Він ще змалечку тягнувся до вивчення єврейської історії, культури та традицій. Благо в Хотині існувала чудова школа, де викладав Азрієль Яновер. У цьому закладі Гдальйо знайшов багато знайомств, ба більше тут він зустрів своє кохання. 

Принциповий і суворий у комерсантських справах Яків не став на перетині щастя сина. Можливо зіграла стара іудейська традиція, де вважалося що для заможних юнаків кращою парою є дівчата із бідних родин. Оскільки така пасія точно буде триматися чоловіка і догоджати йому у всьому, а можливо старий хитрий єврей щось знав але через рік після заручин у молодят народився син Еліас. Із народженням первістка у щасливого батька родилася ідея свого майбутнього ремесла. 

По суті Гдальйо Ліпінер став першим дитячим байкарем єврейського народу, а малий Елі першим слухачем, а згодом читачем, який буквально ріс на фантастичних героях створених його батьком. Цінність творів Гдальйо була ще й в тому, що писав він на ідиші і через його творчість маленькі іудеї пізнавали не лише навколишній світ, а й

в захопливій грайливій формі вивчали древню єврейську мову.

Еліас, що народився 23 лютого 1916 р., через неабияку турботу батьків не відчув жодних змін, що творилися у зовнішньому світі, війни, революції та зміна влади пройшли для дитини без суттєвих потрясінь. Також не варто й говорити, що Елі неймовірно тягнувся до просвітництва і кохався у єврейському культурному багатоманітті. Виплеканий на

колискових матері та байках батька він не бачив майбутнього без служіння своєму народові на долю якого випала страшна ноша бездержав’я та низка гонінь. 

Закінчивши у 1925 р. єврейську хедеру у Теленештах він продовжив навчання у  гімназії «Турбут», що діяла в Липканах, а після закінчення цього закладу, у 1927 р. вступив до Хотинської румунської гімназії. Патріотична натура Елі перемагала творчу спрямованість навіяну батьками. Він бажав дізнатися та розповісти іншим про минуле свого народу об’єднати в єдине ціле розрізнену історію  єврейства. Але для цього було мало Хотинського повіту, а покидати батьків він не бажав. 

Тож з кінця 20-х років Еліас допомагав батьку у пошуку матеріалу для байок, потроху писав сам, грав у драматичному театрі Яновера, тощо. У 1933 р. Гдальйо помер і на плечі нашого героя лягла турбота за матір, яка дуже важко перенесла втрату коханого чоловіка. Зрештою, на початку 1935 р. померла і вона тож дев’ятнадцятирічний Еліас поховавши матір поруч із батьком на хотинському єврейському цвинтарі покидає місто та перебирається до далекої Бразилії – центру вивчення історії єврейської народності у світі.

На новому місці Ліпінер спочатку вивчає мову та обживається. У двадцятирічному віці він стає редактором однієї з газет Сан-Пауло, в якій на ідиші публікує свої вірші та есе. Майже десятиліття журналістської та видавничої діяльності, нарешті дають йому спроможність, у 1944 р. вступити на юридичний факультет університету Ріо-де-Жанейро. Диплом юриста згодом дасть можливість відстоювати свої права на вивчення та публікацію наукових творів із історії єврейства. 

Друга світова пройшла спокійно для Латинської Америки проте вона не минулася так просто для іудеїв. Після приходу до влади в країни диктатора Жетуліо Варгаса, євреям заборонено писати на ідиші, а також відбувається низка підставних справ проти діячів іудейського культурно-просвітницького руху. Тож ще студентом Еліас мав вдосталь практики. Неодноразово його позбавляли права навчання та згодом знов поновлювали. З цієї причини навчання в вузі розтягнулося в часі на вісім років. 

Але не варто думати, що Ліпінер займався в цей час лише юриспруденцією. У 1941 р. світ побачила його перша книга на івриті «Мовою минулого», а в 1949 р. у Буенос-Айресі, під егідою Єврейського Наукового Інституту вийшов друком його переклад з ідишу на португальську рукопису белетриста ХVст. Самуїла Ушка «Біля берегів рік Португалії». Саме з цієї книги і розпочнеться інтерес Еліас до медієвістики – науки, що вивчає історію єврейського народу доби Середньовіччя.      

Оскільки дане вчення відкидалося науковими колами, Ліпінер займається адвокатською діяльністю. Задля отримання коштів на далекі відрядження та роботу у державних архівах, він у 1955 р. отримує ступінь магістра юридичних наук. 

У 1967 р. у тій же Аргентині виходить його         фундаментальна           праця         «Ідеологія єврейського алфавіту». По суті Еліас перший розпочинає        вивчення фонетики та мовознавства         ідишу.           Розкриває          секрети побудови      цієї   древньої   мови           пояснює численні суржики, що утворилися згодом. Ця праця           протистояла      ідеї   «незинності» єврейської народності та відсутності власного мовного надбання, а паразитуванні на мовах «вищих» народів, яку ввели в обіг нацисти і

яка стала основою Голокосту.                                        КНИГА Е. ЛІПІНЕРА

З 1968 р. Ліпінер перебрався до Ізраїлю тут, нарешті йому без перешкод дали можливість займатися улюбленою працею. 

В 1973 р. в Тель-Авіві виходить друком ще одна історична праця Ліпінера «Між марранством та хрещенням», яка була перекладена на 36 мов і до сьогодні є навчальним підручником для студентів медієвістів. В цій праці автор передає історію єврейства від часу об’єднання Іспанії (ХV ст.) та початку гонінь проти євреїв і до Голокосту, передавши в одній книзі усю не легку долю свого народу.

 Ця праця зробила Еліаса відомим, його без сумнівів називали батьком медієвістики та виводили в один ранг із славетними діячами єврейського відродження. Згодом він став символом патріота свого народу, що своїм життям та невпинною працею довів, що у держави Ізраїль є велике майбутнє.

Еліас Ліпінер помер 26 квітня 1998 р. останньою його працею була підготовка міждержавного україно-ізраїльського договору про спрощений перетин кордону. Бюрократична тяганина із ратифікацією угоди була втілена в життя вже після його смерті, а тому 

він так і не зміг повести своїх дітей та онуків у місто де він народився та де поховані його батьки, проте сьогодні нащадкам Еліаса ще не пізно це зробити. 

 

 

З ЛЮБОВ’Ю ТА ВІДДАНІСТЮ ДО РІДНОГО КРАЮ

 

В сучасному об’ємному компоненті національно-патріотичного виховання школярів із складною ієрархією компонентів та постійними змінами й кореляціями акцентів губиться краєзнавчий компонент. Воно й зрозуміло із самої назви, адже на першому місці нація із її головними наротивами. Напевно це покликано уніфікувати юних українців та об’єднати навколо єдиних цілей та ідей. Такий шлях виглядає протилежним іудейському вихованню, де в основі стоїть любов до батьків та краю в якому народився. 

Бути шинкарем не легка праця. І заздрити цьому становищу можуть лише темні, не грамотні люді. Ця теза, почута Срулем Акерманом від батька стала головною директивою його життя. Вона була універсальною і згадувалися ним по всяк час і лише зміна наголосів визначала чи говорить її шинкар Сруль з радістю, сумом, тривогою або сподіванням. 

 Шинок – це соціальний об’єкт надважливого значення у ХІХ ст. Він як і церква повинен був мати свої атрибути і ознаки. По-перше режим роботи. Шинок повинен працювати сім днів на тиждень із сходу сонця і до зорі. По-друге це заклад інформаційнополітичний. Тільки в шинку могло місцеве товариство обговорити всі нагальні питання поділитися прийдешнім, наболілим, а не рідко й секретами. Тому шинок завжди під пильним наглядом поліцмейстера. По третє це кридитнобанківська установа. В шинкаря можна взяти в борг, йому можна закласти коштовності, він єдиний має право підписувати боргові векселя. І нарешті, по четверте, який шинок без єврея шинкаря. По всій Російській імперії не було жодного подібного закладу аби його обслуговував не іудей. Одним словом, якщо в селі є шинок то воно необмінно має майбутнє, а тому й ставлення до шинкаря трішки краще ніж до інших його соплемінників. 

Маленецький шинкар Сруль Акерман був типовим представником своєї професії. В міру освіченим (бо в колі людей на підпитку небезпечно для здоров’я бути занадто розумним), в міру скупим (бо інакше шинок не приносив би жодного гешефту) в міру соціальноактивним (бо бути хасидом у православному селі це свого роду мистецтво). Свою місію він ніс із гордістю але при цьому бажав аби хоча б хтось із його нащадків пішов далі. Тож 6 жовтня 1901 р., коли у Сруля родився син, він твердо вирішив, що настав час розірвати сімейну традицію. 

Ейних Акерман ріс допитливим хлопчиком, а надто він був сином шинкаря то міг дозволити собі спілкуватися із всіма жителями Маленець. Часто батько ледь не силою відтягував його від бесід із священнослужителем, чи справником, а то й поліцмейстером. Маленький Ейних вислуховував короткий але досить ціленаправлений монолог, що єврею не гоже ставати на бесіду із подібними представниками соціуму. Маленькі оченята на загорілому обличчі округлювалися в запитаннях, але кмітливий мозок говорив, що не варто випробовувати терпіння батька. 

Та найбільшою радістю для Ейниха було коли до шинка заходив подорожний із міста. Часто це були посильні, канцеляристи та інколи,

межами шинка.                                         ЕЙНИХ  АКЕРМАН

У 1906 р. Ейних вступив до першої кляси Хотинської повітової школи. Успішному навчанню заважала багата уява хлопчика. Він довго уявляв та обмірковував почуте на уроці, а тому пропускав наступне. Найбільше у навчанні Ейниху подобалося мати можливість безкоштовного доступу до бібліотеки. Він захопливо перечитував одну книгу за іншою, а потім довгими безсонними ночами переживав долю героїв з якими познайомився у книгах. 

Жагу до художньої літератури у хлопчику помітив талановитий педагог Азріель Яновер. Він запросив того до свого літературного гуртка. Невдовзі Ейних були чи не головною зіркою у драматичній трупі Яновера. Адже він з легкістю міг зіграти представника будь-якої професії (далися взнаки посиденьки із чиновниками у шинку батька), а бурхлива уява давало можливість з легкістю перевтілитися у роль. 

Після закінчення школи, у 1912 р. Ейних залишився у Хотині, як помічник Яновера та допомагав йому із повсякденними справами, а сам Азріель продовжував шліфувати поетичний талант Акермана. 

У 1919 р. низка віршів Ейних виходить у Кишинівській газеті «Дер Морген» («Ранок»). Дебют вийшов успішним. Учні Яновера запропонували Ейниху розвивати талант у США. У 1920 р. Акерман переїздить за океан і публікується у десятках літературних періодичних виданнях серед яких визначальним було співробітництво з дитячим альманахом «Кіндер журнал». 

Ейних бачив майбутнє у допомозі єврейським-емігрантам поетам. Хоча й сам ще добре не стояв на ногах. Перші зароблені гроші він відправив батьку. Невдовзі той переїхав до сина. Чимало зусиль Ейних доклав для переїзду свого вчителя А. Яноваре та останній не бажав покидати Хотин. Пам’ятаючи своє дитинство Акерман писав багато віршів для дітей аби ті зростали і дізнавалися про світ в тому числі й на ідиші. 

В 1932 р. він разом із прозаїком Зеликом Дорфманом та журналістом Мойше Штарманом заснували поетичний збірник «Рефлексн», де могли публікуватися твори талановитих іудеїв. Успіх видання був настільки великий, що і сьогодні у Ізраїлі видають цей альманах. 

Окрім цього Акерман у цей час розпочав писати спогади  у ньюйорській газеті «Форверст» («Вперед») під рубрикою «Неймовірні історії із справжнього життя». У цих спогадах Акерман під псевдонімом Генех Малинецький в цікавій формі розповідає про своє село, а також місто Хотин. 

Успіх публікацій був настільки великим, що на численні прохання читачів Ейних згодився написати автобіографію доповнивши її  відсилками до історії краю та численними спогадами жителів Хотинщини з якими Акерман зустрічався та брав інтерв’ю. 

У 1962 р. в Тель-Авів він узагальнив всі напрацювання у книзі «Х’бін кейнмол нішт авек фун дер hейм» («Я ніколи не покидав рідного дому»). У захоплюючому літературному стилі. Ейних доводить, що незважаючи на велику відстань він назавжди залишається жителем

«РЕФЛЕКСІЯ.                               Хотинщини, а пам'ять про всіх тих

                   Я НІКОЛИ НЕ ПОКИДАВ»

 хто оточував його в дитинстві та тісні зв’язки із таким як і сРІДНОГО ДОМУ»             ам дають можливість сказати, що навіть в далекому США він все одно знаходиться як дома. «Бо не залежно де б ти не знаходився пам'ять про своє коріння і невтомна праця на благо рідного краю не дадуть відірватися від джерел. І якщо не фізично то духовно ти ніколи не покидатимеш рідного дому». Фраза Акермана, яка, на наш погляд, нічим не перевершена по своїй глибині та доречна для сучасників. 

У 1969 р. Ейних закінчує роботу над казками єврейського народу і видає «Читанка для пустунчиків». Книга, яка згодом ввійде в «Антологію єврейської літератури на ідиші» та вивчається сьогодні у школах Ізраїлю. Один із її творів -  «Походеньки Йосі халамідника» безпосередньо відносить нас до міста Хотин на рубежі російського та румунського правління, казка «Чарівний шинок» змальовує село Малинці. На цих творах виросло чимало поколінь єврейського народу вбираючи із красою слова неймовірну ауру Хотинського базару та харизматичних відвідувачів Малинецького чарівного шинка.                          

 

 

 

     В КОКУРЕНТНІЙ БОРОТЬБІ ТА ПОЛІТИЧНІЙ АПАТІЇ

 

 

Хотинська стара єврейська мудра поговірка говорить, що одного разу після тривалої відсутності старий іудей Янкель прийшов додому в піднесеному стані на запитання дружини він із пафосом заявив: 

-               Саро ти не уявляєш, я вступив… 

-               Невже знову в багнюку – перебила нетерпляче дружина. 

-               Та ні я вступив в партію – з особливим відтиском на останньому слові промовив Янкель. 

-               Та невже – розчаровано виголосила Сара. -  Краще б ти ступив в багнюку. 

Ця мудрість сягає часу, який історики по різний бік «поребрика» нині іменують по різному зходячись лише на слові війна в кінці. Для іудеїв ця війна як і будь-які інші чужі війни, була страшним часом. Адже як б влада не прийшла, вони все одно вважались крайніми. В умовах коли все навколо ділилося, а партійна приналежність ставала цензом набагато більшим за диплом, чи родовід мудрий єврей завжди обирав останнє намагаючись будь-що уникнути першого… 

Іойл Хаскелевич Розенцвейг це розумів як ніхто оскільки добре знав історію свого роду. Розенцвейги прибули на Хотинщину ще в далекому ХVIII ст. коли край належав спочатку Молдавському князівству, трошки Габсбурським монархам, згодом Османській імперії і нарешті російському царизму. Так складалося, що на кожного керманича роду випадала зміна влади. Батько Іола уникнув цієї участі і постійно наказував сину, що б той був обережний і не ліз у політику, бо затишшя, що склалося було тимчасовим. Розенцвейги жили вкупі всім родом і властиво для єврейських родин свій капітал не ділили між нащадками, а швидше нащадків наділивши частинкою капіталу намагалися прилаштувати у житті. Головним прибутком родини були гроші із оренд сільсько-господарських угідь, які Розенцвейги отримали по борговим векселям. 

Іойл, народившись у Хотині в 1872 р. був гідним нащадком свого батька він всього себе присвятив орендарській справі і навіть дружину Іту Гершковну Якер (1873 - ?) обрав собі із родини таких же хоч і бідних орендарів із Хотинського повіту. Перебравшись до дружини у Ржавинці (нині село Заставнівського району Чернівецької області) він певний час розбудовував місцевий лісгосп, а згодом перевіз Іту та новонароджену доньку до Хотина. Дітей у подружжя було ніби вдосталь (четверо) але до повноліття дожили лише двоє. Можливо з цієї причини суворий та безкомпромісний до інших         Іойл без           найменших        зволікань

виконував кожну забаганку дітей

Варто зазначити, що діти Розенцвейгів різнилися дуже сильно як для рідні. Донька Естер (1900 р. н.) була високою, атлетичною та достатньо комунікативною дівчинкою, а син Мордхе (1911 р. н.) був від народження кволим, замкнутим і досить дивним. Невисокого росту, з вродженою короткозорістю та світло-блідою шкірою хлопчик був предметом постійної уваги матері, яка кожного вечора запалювала свічки біля його ліжка із надією, що він

переживе ніч, а кожного ранку поспіхом їх задувала із твердим  переконанням, що воскові вироби найближчим часом ще згодяться. Але Мордхе жив. Під пильним наглядом матері, сестри та родини він наче той равлик повільно карабкався по дорозі свого існування. 

Перша світова війна забрала життя молодшого брата Іойла, а Хотинське повстання практично позбавило Розенцвейгів більшості прибутків, щоправда нова румунська влада повернула їм лісгосп і підтвердила права на власність окремими земельними ділянками. Естер давно бажала навчатися у вузі, а доволі рано посивіла через переживання за сина Іта не хотіла залишатися наодинці із Мордхе. Тож було вирішено, що родина переїде до Чернівців, де обоє дітей вступлять до місцевого університету.

У 1920 р. Мордхе разом із сестрою     вступають          на

історико-філологічний факультет      Чернівецького університету. Для Естер це була мрія її життя, а для

Мордхе     можливість відволіктись від постійних хвороб на навчання. І варто сказати, що це в нього досить         РОЗСТРІЛ ПОВСТАНЦЯ В ХОТИНІ                

добре вдавалося. Спочатку закінчивши румунську школу при  університеті він досить швидко опановував знання і з успіхом склав вступні іспити. Природній потяг до конкуренції із сестрою та бажання продемонструвати батькам, що він не гірший від їх улюблениці доньки зробили дива. Мордхе був одним із найкращих студентів на курсі. На відміну від багатьох інших його не цікавили розваги молодечого життя, а потяг до бібліотечних установ перевершував потяг до спілкування із протилежною статтю. Досить швидко він після закінчення третього курсу обрав протилежний їй напрямок філологію та лінгвістику. 

Проте батьки все одно хвилювалися за сина. Тож коли сестра по закінченню університету перебралася до престижного Сорбонського університету то й Мордхе у 1929 р. довчатися відправили туди ж. У столиці Франції він проживав  на квартирі сестри, що в 1923 р. успішно вийшла заміж, а ще успішніше  розвелася.  Батьки й надалі бачили в ньому кволого хлопчика. Та одного разу Мордхе помітив, що сестра із чоловіком у запалі суперечки викинули якісь папірці. Розгорнувши їх він побачив таємні документи забороненої комуністичної партії. Виявляється, що ще в 1919 р. Естер таємно вступила до більшовицької партії та займалася підривом румунської влади. 

Про відкриття він повідомив батьків, які одразу ж приїхали в Париж. Відбулася суперечка, яка завершилась розривом. Сестра назавжди розірвала стосунки із родиною. Матір не пережила розриву і в 1928 р. покінчила життя самогубством. Батько звинуватив у цьому Мордхе, який перебрався у гуртожиток та довго відмовлявся спілкуватися із Іойлом. Останній прибитий життям підсів на алкоголь і закінчив життя у парижському будинку для самотніх літніх дітей. 

Мордхе у 1934-35 рр. захистив докторську дисертацію. Та паралельно закінчив Вищу школу політичних наук. Прекрасно володіючи         російською,       німецькою,        французькою,           румунською, італійською, ідишем та англійською мовою він виявився непотрібен уряду Французької республіки, але прийшовся до вподоби молодій РСФСР. У1937 р. він перебирається до Москви викладає в місцевому Інституті філології, літератури та історії. 

Низький рівень наукових знань викладачів вивів нашого героя в розряд найкращих професорів і вперше від народження Мордхе, якого з часу отримання радянського паспорту називали Віктором Юльєвичем вперше не вважали обузою. 

З початком другої світової війни Розенцвейг прибуває на фронт як начальник відділу перекладу Південно-Західного фронту. Тут він ледь не потрапив в полон та чудом вижив. У 1942 р. був демобілізований та в госпіталі зустрівся із майбутньою

дружиною та майбутньою студенткою, яка була молодша від нього на  22 роки.

У 1943 р. викладає французьку мову у Московському державному університеті, а після тріумфального для Червоної армії завершення Другої світової працює в Всесоюзному товаристві культурних зав’язків – організації, що мала на меті через пропаганду об’єднувати держави соціалістичного табору. 

У 1950-му році він очолює наукову раду з розробки машинного перекладу на основі прикладної та математичної лінгвістики. На основі цього пише ряд наукових праць, які дають йому можливість стати дійсним членом Радянської Академії наук. Досить довгий термін він був членом Президії цієї впливової структури в наукових колах та міг навіть очолити її. Проте на заваді стала безпартійність. До кінця свого життя Розенцвейг так і не вступив в ряди комуністичної партії знаходячи для цього різні відмовки. 

Займаючись науковою діяльністю, він крім того був і прекрасним наставником. Працюючи завідувачем кафедри лінгвістики Московського державного педагогічного інституту іноземних мов, Віктор Юльєвич протягом тридцяти років виховав і дав дорогу в життя тридцяти шести науковцям у царині філології, серед яких вісім академіків. Один із них В. А. Успенський називав його «одним із тих хто стояв біля джерел російської прикладної лінгвістики».  У 1989 р. відчувши початок кінця СРСР. Розенцвейг перебирається в США до свого двоюрідного дядька. У нього діагностують букет хвороб, більшість з яких були вродженими, але на 78 році життя переросли в критичну форму. Впертість характеру і тут йому допомогла. Дієта, складні медичні процедури та чотири операції допомогли подолати більшість хвороб і ще прожити десять років. Будучи молодшим від своєї сестри на одинадцять років він зміг її пережити на дванадцять і той рік різниці вважав найбільшим успіхом свого життя.

Помер Мордхе Розенцвейг у лікарні Бостона для самотніх людей

21 жовтня 1999 р. На смертному одрі «МОВНІ КОНТАКТИ» В. РОЗЕНЦВЕЙГА   він відкрив нічого не розуміючим американським медикам таємницю  своєї аполітичності заявивши, що він не вступив в ряди більшовиків тому, що там була його сестра та партія не набагато пережила її саму, а тому він переміг, бо зберіг своє прізвище та виконав батьківський заповіт.    

 

 

ЧОРНИЙ МЕСНИК РЕВОЛЮЦІЇ

 

 

Жовтневий переворот 1917 р. сколихнув країну. Більшовицька партія не мала великого осередку. «Місце під сонцем» міг отримати будь-хто при чому за вступний іспит служив такий собі «революційний подвиг» яскравий вияв у боротьбі з

«контрреволюцією». Вперше в історії політична партія не вбирала в себе еліту, не пропагувала освіченість та не розбазарювала час на пошук народних геніїв. Більшовикам потрібні були цепні собаки, які по найменшому помаху червоного ганчір’я готові будуть розірвати тих на кого це ганчір’я вкаже. І такий запит мав свій відголос у широких мас. 

Тимофій Самсонов народився у           1888 р. в селі Михайлини Бричанської волості Хотинського повіту у селянській батрацькій сім’ї. Опираючись на автобіографію історики по різному вказують приналежність нашого героя. Адже сам Тимофій в різні часи називав себе то українцем, росіянином, то особою радянською без конкретної приналежності. Проте якщо брати до уваги батька уродженця Поволжя та матір корінну мешканку глубинки

ТИМОФІЙ БАБІЙ-САМСОНОВ            Бричанської волості то українське коріння нашого героя не проглядається.            

Сім’я жила за рахунок вільнонайманства, а тому Тимофій з ранніх літ повинен був важко працювати. У 1902 р. юнак вступає на навчання до Хотинського повітового училища. Навчання в місті він чередував із допомогою батькам по господарству в селі. Важка фізична праця на сільського поміщика була двигуном ненависті у молодечому серці хлопця. Він ненавидів пихатих багатіїв, що геть не рахувалися із бідними односельчанами, ненавидів батьків, що покірно зносили насмішки і важко працювали отримуючи копійки, але найбільше він ненавидів імперію, яка породила це тло в якому він змушений був існувати. 

Після закінчення училища (1906 р.) Самсонов вступає в Хотинське реальне училище – вищий професійний заклад повіту. Але навчання там було лише ширмою. Юнак глибоко переживав народний бунт 1905

р. Іскра народного волевиявлення запалила в ньому вогонь протесту та надію, що цей протест змінить набридле тло. Більшовицьке гасло «Хто був ніким той стане всім», як ніщо підбадьорювало його. Тому він таємно вступає в ряди більшовиків. Але розповсюдження листівок і довгі          політичні посиденьки при свічах за   рік    наскучили юнаку.      І розчарувавшись        в зверхніх більшовиках Тимофій в 1907 р. вступає          в        партію анархістів-

синдикалістів    – об’єднання,    що    на основі терору

намагалося торувати 

собі шлях до політичного олімпу.  У КОЛІ РІДНИХ. ТИМОФІЙ СТОЇТЬ                        

                                                                           НА БРИЧЦІ ЗА БАТЬКОМ                                 

Впродовж 1907 – 1912 рр. Тимофій Самсонов  здійснив понад тридцять політичних акцій, що для простого обивателя характеризувалися банальним грабунком, рекетом та бандитизмом. За цей час він встиг познайомитися із видними діячами руху, серед яких особливо пишався дружбою із Г. Котовським, який спільно із нашим героєм сидів в Хотинській тюрмі. По настанові останнього Тимофій в 1913 р. вступає в ряди збройних сил аби набратися досвіду збройної боротьби, проте з початком Першої світової війни швидко дезертирує і повертається в Хотин. Тут він знову починає займатися рекетом та нальотами на єврейських комерсантів та багатих перехожих. Заради прикриття він використовує псевдо «Бабій», яке походило від розробленої легенди невеличкої банди, яку очолював. В її основі лежало те, що Тимофій у формі підпоручика царської армії заводив знайомство із безпечними молодиками у закладах розважального типу, проводивши коротку бесіду він обіцяв молодикам розваги у вигляді знайомства з прекрасною половиною. А оскільки він особисто знає кількох хотинських панянок брався влаштувати зустріч на підпільній квартирі. Далі заводив молодиків у темні окраїни міста, де їх вже чекали його пособники. 

Варто сказати, що грабіжник із Тимофія Бабія-Самсонова був такий собі. За період із 1908 по 1915 року він окрім Хотинської встиг відвідати буцегарні в Кам’янця – Подільського, Одесі, Красноярську, Іркутську та Владивостоці. Але система правопорядку Російської імперії тріщала по швам тож не рідко завдяки хабарям він тікав на свободу. 

Після останньої відсидки Тимофій емігрує в Китай, згодом в Японію, Індію, Алжир і через Іспанію прибуває на туманний Альбіон. Тут працює вантажником в порту Ліверпуля. У кінці 1916 р. він стає членом профспілки «Союзу російських моряків» - організації моряківдезертирів. Опираючись на попередній досвід Тимофій перетворює профспілку у партійну організацію. За що швидко був ув’язнений британською владою. Після наведення справок королівська поліція замінила ув’язнення на виселку нашого героя з країни. 

Повернувшись в Російську імперію Тимофій повернувся до повернувся до бандитизму і познайомився із тюремними казематами Челябинська. І саме тут його застав більшовицький переворот. Після звільнення Тимофій спробував очолити місцевий осередок анархістів, але йому не знайшлося місця тож він знову повертається в Хотин, де якраз розпочалось антирумунське повстання. Потрапивши в рідну стихію Бабій-Самсонов швидко стає одним з лідерів повстанців. Але коли бути повстанцем стає не лише почесною, а й ризикованою Він швидко тікає до Кам’янця-Подільського, де вступає в ряди більшовиків. 

З цього часу він при підтримці давнього друга Г. Косовського займає посаду члена Реєстраційного відділу 3-тьої армії на Східному фронті, а згодом начальника Особливого відділу ВНК 3-тьої армії. У 1920-23 р. Бабій-Самсонов стає одним із засновників Секретного відділу ВНК – предка КДБ. У 1920 – 22 р. він був одним із організаторів першого Голодомору на теренах України також він очолював подавлення антибільшовицького повстання моряків Кронштадту. 

В 1923-24 рр. Він працює заступником начальника БілоруськоБалтійської залізної дороги, а в 1925 – 27 рр. начальником Звітноревезійного відділу Народного господарства СРСР (сучасний праобраз міністра фінансів). Згодом Тимофій перебрався на посаду Управляючого справами ЦК КП(б) (праобраз міністра Кабінету міністрів), яку займав з 1928 по 1935 рр. Впадає в око, що зміна політичної еліти в Кремлі та прихід до влади Й. Сталіна геть не відзначився на просуванні по посаді нашого героя чого аж ніяк не можна сказати про його друзів-однопартійців. Новий очільник держави по достоїнству оцінив «революційний подвиг» БабіяСамсонова, адже як він мав за плечима незакінчене училище та бурхливе бандитське минуле. Тож в самому пеклі репресій 30-х років він очолює передову радянської пропаганди будучи директором кіностудії «Межрабпомфільм», і те що в нового керівника не було відповідної освіти геть не бентежило радянських вищих чиновників. На цій посаді у 1938 р. Бабій-Самсонов потрапляє вже у радянську тюрму по причині хабарів. Проте в 1940 р. знову виходить на свободу. 

В часи Другої світової війни він знову вдало уникає фронту і займає теплі місця в тилу. Працюючи в 1941-

ЕМБЛЕМА «МЕЖРАБФІЛЬМУ»         42 рр. директором Московського протезного заводу, на якому в роки війни випускали                ся гранати, а з 1942 по 1944 роки Політредактором Главліта РСФСР (прообраз сучасного Міністерства інформаційної політики). В останні роки війни він перебрався на посаду завідуючого відділом класиків марксизмуленінізму на якій він зустрів перемогу радянського народу в війні. 

У серпні 1949 р. Тимофій займає останню посаду у своєму житті – помічник директора Державного видавництва політичної літератури. Він курує питаннями розподілу надважливих для режиму книг по бібліотеках країни, тобто фактично очолює Всесоюзну бібліотечну систему Радянського союзу. Ця робота неймовірно втомлює нашого героя, який неодноразово у пресі заявляє, що за життя він не прочитав жодної книги проте добре зрозумів практичну книгу життя. Після смерті Й. Сталіна він і далі продовжує займати цю посаду, але вже без можливості просування по службі. 

У 1955 р. його відправляють на пенсію, а через два місяця він помирає. Йому було лише 67 років, але бездіяльність його одразу вбила. Його поховали із почестями достойними очільників Кремля на престижному Новодєвічому кладовищі Москви. У прощальній промові провідна діячка НКВД А. Андрєєва, яку поза очі називали «партійною дружиною» Бабія-Самсонова сказала: «Він не був вченим, не був військовим і не був генієм політичного олімпу. Натомість він був чорним рицарем революції і впродовж всього життя заповнював собою ті місця які конче потребували не наукових знань, військових подвигів чи політичних переконань, а рішучих дій на благо партії та радянського народу». Що ж важко не погодитися, що єдиного чого в житті нашого героя було через край це рішучості.                    

 

 

АГЕНТ «ЕРНА» НА СТОРОЖІ ЕМАНСИПАЦІЇ

 

У наші дні в тренді питання гендерної рівності. Європейські політики чоловіки намагаються демонструвати підвищену увагу до жінок. Більш того наявність останніх у вищих ешелонах влади є невід’ємною ознакою прогресивності суспільства і видається, що чим більше представниць чарівної статті знаходяться біля важелів впливу тим прогресивніше суспільство. 

На початку ХХ ст. усе було навпаки. Бачення тодішнього патріархального суспільства, що до ролі жінки показово було описано Міністром закордонних справ Німеччини 1907-10 рр., Вільгельм фон Шьон який іронічно відводив жінкам верховенство у межах трьох «К»: «Kinder - Kirche – Küche» (Діти – Церква - Кухня). Але ще гіршим положення жінки виглядало у єврейському суспільства, де із запропонованих трьох речей вона могла задовільнитися лише останньою. Важка робота домогосподарки як сьогодні так і тоді мало цінувалася чоловіками тож не дарма у іудейській мудрості звучить вислів «Господи дякую тобі, що ти створив мене чоловіком, а не жінкою чи худобою». 

 У 1900 р. на півночі Бессарабії в селі Ржавинці (нині Заставнівський район Чернівецької області) народилася дівчинка Естер. ЇЇ батько Іойл Хаскелевич Розенцвейг прибув із Хотина аби допомогти розбудувати лісгосп у поміщика Гаєвського та на виручені гроші перевезти матір Іту Гершківну Якер до центру повіту. Змалечку Естер виховувалась у покоях розлогої будівлі поміщика. Вона гралася із двома його синами у піжмурки та квача, лазила по

ЄЛИЗАВЕТА ЗАРУБІНА          деревах старого саду та будувала халабуди із підручних засобів. Та у восьмирічному віці сім’я переїхала до Хотина,  де через три роки у Естер з’явився братик Мордхе і здавалося життя буде наповнене тими ж барвами. Але все різко змінилося, вже по приїзді до місто батьки провели серйозну розмову з дівчинкою, що вона вже доросла і має бути гречною помічницеє для матері, а також їй варто навчатися. Естер із задоволенням взялася носити воду, розвішувати та збирати випрані речі, обходити господарство та чередувати це із відвідинами Хотинської повітової школи. Та постійне перебування біля матері відкрило їй таїну жорсткої жіночої долі вона бачила як мати важко працювала, як її практично покидали життєві сили і не бажала собі подібного майбутнього. Після народження братика, який вирізнявся кволістю Іта ще більше занепала у постійних хвилюваннях за життя малюка. Естер намагалася допомогти чим могла, але це мало, що змінювало. Проте найбільше її дивувала поведінка батька, який все більше нехтував важким фінансовим станом своєї дружини та після остаточної втрати її привабливості взагалі відносився до неї як до домогосподарки. 

Естер зрозуміла, що жінки обмежені у всіх благах цивілізації. Вона щиро дивувалося, що чоловікам, які поступаються їй фізично, розумово та ментально дано керувати нею, а їй дано лише підкорятися їм. Естер росла фізично розвинутою та достатньо кмітливою дівчинкою. Вона була найкращою ученицею на своєму потоці, але при цьому часто отримувала нижчі оцінки за однолітків хлопців. 

             У    1914    р.    розпочалась

Перша світова війна на її РАЗОМ З ЧОЛОВІКОМ ВАСИЛЕМ                фронтах загинув дядько Естер Янкель, проте гостюючи в тітки Естер  чула не раз, що смерть чоловіка була чи не найкращим подарунком який той міг їй зробити, адже жінка отримувала фінансову винагороду і при цьому була вільною. Тоді дівчина зрозуміла, що знайшла вихід. У 1919 р. вона таємно вступає в ряди більшовицької партії, яка оголосила, що не бачить різниці між чоловіками та жінками. 

Бурхливі події громадянської війни змусили родину Розенцвейгів у 1920 р. переїхати в більш спокійні Чернівці. Естер зіграла не останню роль в виборі місця переїзду, вона бажала навчатися у Чернівецькому університеті, а окрім того вона бажала свободи. Батьки задовільнили її прохання, але при цьому за нею хвостиком сновигав її кволий брат. Він не давав можливості здійснити її план постійно шпигуючи за Естер. 

У 1921 р. скориставшись можливістю міну студентами Естер переїздить у Празький, а згодом,  протягом 1922 – 24 рр. продовжує навчання у Віденському університетах. Прекрасно володіючи івритом, румунською, німецькою, французькою та англійською мовою Естер досить легко знаходить контакти із Австрійською агентурою більшовиків. У 1923 р. вона офіційно стає членом більшовицького закордонного осередку під кодовим ім’ям Анна Дейч. Проте партійна робота із набиранням текстів чи передачею таємної кореспонденції не цікавила   Естер         вона бажала      більшого.

Швидко зрозумівши, що еліта          радянської номенклатури перебуває

                                                                                                                                           у                розвідувально-

агентурному    відділу вона прагне пробитися туди. Оскільки жінок не

                                   _{ПІД ЧАС ЗАВДАННЯ В ДАНІЇ}                                 допускали                      до

розвідувальної роботи вона спочатку у 1924 р. одружується із агентом  закордонної розвідки австрійцем Юліусом Гутшенкером, а згодом декілька разів його підставляє та розлучується в наступному 1925 р. Партія оцінила її вклад та взяла перекладачкою у віденську резентуру. Протягом 1925-28 рр. «Ерна», таким було нове її кодове ім’я була помічницею агентів, а та епізодично брала участь у розвідувальній діяльності. У кінці 1928 р. закордонне агентурне управління відправляє її разом з командою до Франції. За легендою Ерна прибуває аби продовжити навчання у Сорбонському університеті та під виглядом студентки має здійснити диверсійні заходи. Але все ламає лист із дому із повідомлення про приїзд брата. Естер нашвидкуруч придумує легенду про розлучення та квартиру проте ведення підпільної роботи тепер ускладняється. Вона недооцінила брата Мордхе швидко розкусив сестру та повідомив батьків, що та є більшовицькою агенткою. Відбувся родинний скандал результатом якого став розрив Естер із своєю сім’єю. 

Після провалу французького вояжу вона отримує радянське громадянство і під ім’ям   Єлизавета          Юльївна   Горська проходить           підготовку         на     курсах диверсантів у Москві. Розуміючи, що самотній жінці в радянській державі буде важко, наша героїня швидко знаходить пару виходячи заміж за розвідника-початківця, а згодом генерал-майора Василя Зарубіна. У

1929 р. молодята під виглядом чехословацької сім’ї Кочеків були

спрямовані на легалізацію до Данії, а звідти      У ВІДПУСТЦІ В МОСКВІ                          до Стамбулу, де вели спостереження за Яковом Блюмкіним, якого  відправила         партія        для   формування      близькосхідної           резентури.

Подвійний шпіонаж був розповсюдженим трюком у розвідці СРСР у Москві не довіряли нікому і Єлизавета Юльївна цим користувалася з повна. Вона швидко підставила свого об’єкта повідомивши НКВС про контакти Я. Блюмкіна із опальним Л. Троцьким чим проторувала стежину своєму чоловікові до нової посади.

До 1933 року Зарубіни діяли у Данії та Франції (кодове ім'я — «Вардо»). Тут у них народився син Петро (1933 – 2017 рр.) в майбутньому видний вчений у галузі лазерної техніки. Потім з грудня 1933 року по 1936 рік — у нацистській

Німеччині. Де ними був завербований

ВСТАНОВЛЕННЯ МІКРОФОНУ        співробітник гестапо Віллі Леман («Брайтенбах») та підготовлена розгалужена мережа агентури, окремі  агенти якої продовжували працювати навіть після війни (наприклад, «Вінтерфельд»). У 1937 році наша героїня у званні капітана вже самостійно виїжджала в якості агента до США, у 1938 році — у Таллінн, Париж та Лондон. 1 березня 1939 року Єлизавета Зарубіна була звільнена з розвідки, але вже 19 квітня 1940 року в зв’язку із початком Другої світової війни знову відновлена на посаді оперуповноваженого 5-го відділу НКВС СРСР та  направлена до Берліна. Зарубіна одна із перших почала писати про можливість воєнних дій проти СРСР у кінці червня. 29 червня 1941 р. через Туреччину її повернули до СРСР.

З грудня 1941 року подружжя під новим прізвищем Зубіліни працювали у США, де Василь Зарубін був першим секретарем посольства         СРСР         та      за      сумісництвом головним           резидентом        НКВС        у       країні. Єлизавета Юліївна відповідала за лінію політичної розвідки, займалася нелегальною працею, пов'язаною зі збиранням інформації про розробки атомної зброї, встановивши контакт з очільником атомної енергетики

США Робертом Оппенгеймером через його НА ЗАВДАННІ В США                дружину ще до того, як він очолив проєкт «Мангеттен», а також з  одним із співробітників Пентагону Лео Сіларда. Окрім того їй вдалося завербувати дружину атомного фізика Георгія Гамова, а також дружину скульптора    С. Коньонкова Маргариту Воронцову.

За участь у зборі інформації про розробки атомної зброї 22 жовтня 1944 року нагороджена орденом Червоної Зірки.

У 1944—1946 роках у званні підполковника працювала у центральному апараті зовнішньої розвідки у Москві — спочатку заступником начальника, а у 1945 році начальником 3-го відділення 8го відділу зовнішньої розвідки НКДБ. З 1946 року — начальник 1-го відділення         8       відділу      ПГУ           МДБ (інформаційна служба по американському напрямку). 

 З 14 вересня 1946 року Єлизавету відправляють в запас, але 46-річна жінка не готова була так просто здаватися, вона продовжує працювати позаштатним працівником, сина відправляє в інтернат для дітей сиріт. Ця надзвичайна рвучкість до роботи стає причиною конфліктів із чоловіком та фактичним розривом. 

                                                                                           Весною    1953     після    смерті    «вождя

_{НА ПОЧЕСНІЙ ПЕНСІЇ}           народів» та приходом до влади           М. Хрущова розпочалась масштабна чистка у КДБ опального Л Берії.  Василь Зурубін втрачає свою посаду і ледь не потрапляє за грати, не минулася ця справа і для самої, яка з травня по серпень 1953 року працювала у 9-му відділі МВС (розвідка та диверсія) під керівництвом славнозвісного Павла Судоплатова. 

Остаточний вихід н а пенсію підполковника Зарубіної не став останньою краплею у її житті. Вона остаточно розводиться із чоловіком і переїздить у Хотин, де викуповує батьківське обійстя та веде з виду тихий спосіб життя, але насправді часті приїзди у провінційне містечко чорних «воронків» говорили далеко про інше. 

У 60-х роках після нової зміни керманичів Країни рад Зарубіна повертається до Москви але її не повертають до органів в зв’язку із віком. Тож вона примирюється із чоловіком і нарешті починає спілкуватися із сином, що на той час уже обрав собі стезю науковця. 

Своє зневажливе ставлення до чоловіків Єлизавета змінить лише 1966 р. коли стане бабцею. Але свої професійні навички вона все одно не закине. Саме вони і стануть причиною її раптової смерті. 14 травня 1987 р. водій рейсового автобусу несподівано втратить керування та зітнеться із зупинкою. Серед двох загиблих (водій автобуса помре ніби через зупинку серця) буде і Єлизавета Юльївна Зарубіна.                «СПОГАДИ НАВІЯНІ ІЗ ХОТИНА»

 

 

Хтось із великих казав, що не має важчих пут ніж ті, що нав’язало суспільство. Архаїчні норми та віджиті правила слугують більш надійним цензом ніж записані на папері закони. Особливо, якщо їх створив народ, що волею Всевишнього приречений на бездержавне існування. 

Єврейська діаспора по праву вважається найбільшою та найкраще організованою в світі. Століття бездержавного навчили іудеїв зберегти свою культуру та історію в жорстких умовах пастеризації. Тобто коли шлюби із представниками не єврейського походження були м’яко кажучи не бажані. Голова роду брав на себе відповідальність у питаннях заручин, не завжди рахуючись із думкою молодят. Особливо ця норма стосувалося дівчат, які вважалися прямою власністю батьків та роду. 

Рахель Ройзенквіт, що родилася в Хотині на початку ХХ століття, потрапила саме у таку ситуацію. Навчаючись у Хотинському повітовому училищі вона познайомилася із хлопцем  українцем, що закінчував чоловічий ліцей. Між ними спалахнуло кохання. Пара таємно зустрічалася допоки про ці заборонені стосунки не дізналися батьки Рахель. Дівчину в терміновому порядку відправили на навчання до Кам’янця-Подільського і через вплив та підкуп іудейській родині

вдалося домогтися відправлення юнака до війська. 

Далі події розвивалися стрімко, розпочалась світова війна, Хотин переходив із рук в руки. І Ройзенквіти забули про вільнодумство доньки. Але весь цей час Рахель переписувалась з коханим і чекала його з фронту. У 1917 р. вони зустрілися у Кам’янціПодільському. Він підхоружний Синьожупанної дивізії Його моці Гетьмана Української держави Павла Скоропадського, вона єврейська санітарка в госпіталі для

ЄВРЕЙСЬКИЙ КВАРТАЛ ХОТИНА (ПОЧ. ХХ ст.)    поранених. Їх знову зв’язала доля і цього разу вже ніхто не міг суперечити щастю. Але переступити через  батьківське слово Рахіль не могла тож узаконювати свої стосунки пара не поспішала. 

Розв’язка настала у лютому 1919 р. Хотинське повстання змусило Ройзенквітів забути про суворі іудейські норми і заручитись захистом збройної сили новоявленого тестя, а його поразка змусила останнього заради дружини кидати військову службу. 

Взаємообмін поступків та крутіж влади зблизили наших героїв. Події, що в мільйонів людей асоціювалися із хаосом та розрухою стали причиною щастя двох молодих людей із маленького містечка на окраїні колись великої імперії. 

Нова влада особливо не      чіпала        єврейське населення,         яке           в більшості        прохолодно

віднеслося до повстання «СПОГАД ПРО МАТІР»                                  українських селян. Румуни, відчували себе чужими в місті і пробували  орієнтуватися на таких же чужинців, але із досвідом. 

Новоявленого жениха Рахіль у місті особливо ніхто не знав, тож його легко видавали за приймака, сироту-служку, що своєю відданістю заслужив любов від наслідниці роду. 

У 1922 р. у подружжя народився син Беня, а згодом ще дві дівчинки. Головним прибутком родини Ройзенквітів була флористика, що досить добре вживалось із їх прізвищем. Поза містом родина утримувала земельний пай на якому вирощувалися квіти, що згодом розповсюджувалися численними       крамничками повіту. 

На території обійстя, де проживав рід, ще їх далекими предками         було           закладено тепличний         дендрарієм,       де культивувалися рідкісні види квітів. У межах цього царства природи й провів дитинство Беня. Хлопчик з ранніх літ був оточений квітами і любов’ю батьків.

 

Спостерігаючи за квітами він швидко зрозумів, що їх краса мінлива. Період цвітіння більшості з них в багато разів коротший періоду дозрівання. Тож не дивно, що Беня спробував подовжити їх існування. Батьки відмітили талант хлопчика до малювання, проте аж ніяк не чекали, що він стане його майбутньою професією. 

Досягнувши        семи років         Беня           малював скрізь:         на           стінах        в кімнаті, на стовбурах дерев    в        садку,        на тильній стороні стола, а одного          разу навіть умудрився розмалювати     крильця    «У ЗАТІНКУ ВІД ЦИВІЛІЗАЦІЇ»                            сусідніх гиндичат. Швидко призвичаївшись він сам створював собі  фарби із підручних засобів здебільшого їстівних. І це було тим дивне, що у Хотині, на той час євреї займались усім окрім образотворчого мистецтва. Можливо тому, що цей напрямок культурної творчості був не прибутковий, а можливо по релігійним мотивам, але євреї не прагли до малярства. 

Батьки розуміли, що якщо хлопцю дати хорошу освіту то він міг прославити їх рід, але відсутність художньої школи у місті й повіті, а також невеликі статки родини не давали такої можливості. Батько Бені часто хворів на подагру і помер у 1929 р. Але в той же час несподівано         прийшла   телеграма           із далекої Америки від брата Рахель Йосі, якого вважали загиблим. Та як виявилося він непогано там облаштувався. Раптова смерть чоловіка затримали виїзд але саме вона         стала         причиною          остаточного переїзду Рахіль із дітьми до США. 

«ВЕЧІРНЯ РОЗМОВА»               Тут Беня, якого нарекли на англосаксонську манеру Бернардом вступив до школи із посиленим нахилом  до образотворчого мистецтва. Талант юного єврейського художника із

Хотина швидко почав кріпнути і набувати слави. У 1939 р. він вступає до Нью-Йоркської академії мистецтв на клас графіки. Друга світова війна внесла свої зміни. Бернард проніс весь тягар війни, від її самого початку і до підписання мирної угоди з японським імперським флотом 2 вересня 1945. В наступному році він був демобілізований та продовжив навчання у Школі художніх мистецтв в Фонтебло. В 1947 р. він презентує свою першу виставку при Школі. Серед низки картин особливе місце в цій експозиції займає серія полотен «Спогади навіяні із Хотина». 

На початку 50-х років Бернард Розенквіт (літера «й» зникла із його імені ще під час Другої світової) зацікавлюється ксилографією (техніка художнього письма по дереву) та починає вивчати її в школі мистецтв при Бруклінському музеї. У 1962 р. він стає докторантом (науковий ступінь прирівняний до професора) Інституту мистецтва та археології Сорбони. 

Його характер малювання мав свої особливості, які до сьогодні важко передати. Цей характер художнього письма став наказовим, «стиль Розенквіта» сьогодні часто використовується серед майстрів естампа (вид НЕКРОЛОГ В ГАЗЕТІ «НЬЮ-ЙОРК ТАЙМС»             гравюри, що отримується шляхом відтиску на багатошаровому папері  попередньо підготовленої матриці), що нині часто використовується у друкарські справі.

Роботи Розенквіта знаходяться в постійній колекції Метрополітенмузею, Бруклінського музею образотворчих мистецтв, Нью-Йоркської публічної бібліотеки, Смітсонівського інституту, Музею мистецтв в Сан-Дієго, Брін-Мор-коледжу, Музею Вікторії і Альберта, музею коледжу Пібоді та Музею мистецтв Спенсера Канзаського університету. Окремі його творіння придбані державою США та знаходяться у високих кабінетах Білого дому. 

Бернард Розенквіт загинув в результаті безглуздого нещасного випадку. Змальовуючи прихід весни на ганку свого будинку він знехтувавши правилами дорожнього руху був збитий фургоном з морозивом 1 березня 1991 р. 

 

 

ЖЕРТВА ГОЛОКОСТУ ТА РОСІЙСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ

 

Безумовно, що жоден народ у світі не переживав таких гонінь як євреї, а Голокост став трагедією, що об’єднав світову прогресивну громадськість навколо іудеїв. Серед мільйонів страшних історій і десятків тисяч жертовних точок на карті із братськими могилами Хотин займає особливе становище. Адже це місто на вказаний період по праву носило приставку «єврейське». 

Савва Трахтенберг народився 31 березня 1931 р. у бідній сім’ї. Його батько Хірам батрачив по території повіту чіпляючись за будь-яку роботу, мати підробляла покоївкою по сусідах. Тож родина де окрім Савви, ще було двоє дітей (старший брат Єфім (1928 р. н.) та молодший брат Хаскель (1940 р. н.)) перебивалась із хліба на воду. 

З шести років Савва допомагав покращити фінансове положення родини найнявшись помічником пастуха. Кмітливий хлопчик вже тоді намагався вирізнятися. Вже дорослий він згадував:

САВВА ТРАХТЕНБЕРГ              «Я чудово розумів, що чим більше молока будуть давати корови тим більше мені заплатять наймачі. Т          ому ходив шукав, де є хороший випас, часто бігав до Дністра набирав воду та добрячи мив корівок прямо на полі аби їм не докучали мухи…». Старання юного пастушка не пройшли на марно йому радо вручали годувальниць та щедро платили. 

Паралельно із вигоном корів Савва навчався. Спочатку він закінчив місцеву хедеру, а згодом вступив у румунську гімназію, Грошей на навчання далі у родини не буле тай власне сам Савва не бажав тоді далі вчитися, тож продовжував розвивати вміння пастуха. Як раптом у його розмірене життя втрутилася війна. 

Йому було лише десять років, коли в кінці червня 1941 р. на Хотин впали перші бомби, а 6 липня 1941 р. у місто вступили румунонацистські війська. Буквально на наступний день усіх євреїв жителів міста та округи зібрали у стінах місцевої школи перетворивши її на гетто. Почались розстріли, а згодом бранців погнали до єврейського гетто Трансністрії, що розміщувалось у с. Лучинець сучасної Вінницької області. 

Нелюдські умови утримування одразу дались взнаки. Люди вмирали від голоду, тифу та антисанітарії. Родина Трахтенбергів не стала виключенням. На початку 1942 р. померла бабця, тітка та молодший                    братик       Савви. Останнього мати вже мертвого переховувала майже тиждень аби не викинули у братську могилу. 

Каторжники        важко працювали.     Мати         Савви влаштувалась на підробіток до жительки         сусіднього         села Плоского Дарини Михайлівни Рудько.           Остання    привітно ставилася до хлопчика, що часто брала з собою жінка. Савва нагадував їй внука, що жив з донькою у Харкові. Тож коли весною 1942 р. він важко

захворів бабця Дарина забрала НА РОБОЧОМУ МІСЦІ                          його до себе та видала за того внука. Власне це і врятувало  майбутньому     хірургу-онкологу життя.       Згодом      Савва        докладе максимум зусиль аби відважна українка потрапила на «Стіну Праведників» Яд Вашем.   

  Після відступу нацистських військ у 1944 р. родина повернулася до Хотина, а в наступному році стався випадок, який вплинув на вибір майбутньої професії Савви. Збираючи гриби у лісі брати Трахтенберги надибали на розлогий горіх. Єфим заліз аби поласувати його плодами та ненароком впав та важко поранився. Савва на руках відніс брата до лікарні не маючи жодних надій, але несподівано через півгодини, брат вийшов цілісінький лише з значним шаром марлі на ушкоджених місцях. Це настільки вразило нашого героя, що він вирішує стати медиком. 

Савва озброївшись навиками маминої подруги в знаннях математики та російської мови за три місяці пройшов курс середньої школи та здав іспити на атестат, а влітку 1948 р. вступив до Чернівецького медичного інституту. В проміжках між екзаменами та підготовкою до вступних іспитів він пережив Голодомор, який забрав життя батька і підкосив здоров’я матері. В 1953 р. на весь «Союз» гриміла славнозвісна «Справа лікарів» (замовне Кремлем слідство над відомими медиками-євреями, які нібито винні у смерті Сталіна). Савва був на волосині від виключення із інституту але змінивши своє ім’я та по батькові чудом його уникнув.  

У 1954 р. випускник медінституту Олександр Харитонович Трахтенберг отримує направлення на роботу в лікарню Рибинська (нині Ярославська область РФ).Восени 1955-го лікар початківець вперше зіткнувся з онкологічною хворобою - прооперував жінку із злоякісною пухлиною на щитовидній залозі. У тому ж році зробив ще одну операцію – із видалення раку шлунку. Потім ще і ще. Однак хірургічне відділення лікарні не було пристосоване для онкологічних операцій, не було і умов для подальшого лікування хворих на рак: ні хіміо-, ні лазерної терапії. 

У 1962 р. він захищає кандидацьку, а через десять років докторську дисертацію, а в 1981 р. стає очільником інститутської клініки легеневої хірургії.

Педантичність, природня виваженість та набута за часи нелегкого дитинства кмітливість дозволили професору Трахтенбергу швидко перетворитись на одного з кращих хірургів в своїй області, а Чорнобильська аварія неабияк додала роботи Олександру Харитоновичу. 

Із 1986 р. він очолював Московський інститут онкології і де-факто був головним онкологом РФ. За свою успішну кар’єру його було нагороджено численними

                _{ПІСЛЯ НАГОРОДЖЕННЯ}              відзнаками:       «Заслужений     діяч      науки

РСФСР» (1991 р.), «Заслужений лікар РФ» (1998 р.), а в 2005 р.          VI Всеросійський з’їзд медиків нагородив його срібним скальпелем – найвища нагорода РФ в області хірургії.   тощо. Окрім того він був докором Московського, Бостонського, Сорбонського, Лондонського, Празького та Дусельдорфського університетів, академіком Міжнародної медичної Академії. За час наукової діяльності Олександр Харитонович видав чотирнадцять профільних наукових монографій та більше півтисячі статей. Його праці публікувалися у наукових медичних вісниках на більш як двадцяти мовах у шістнадцяти країнах світу. 

Та долі судилося наприкінці життя аби він знову відчув себе вигнанцем. У 2014 р. Росія анексувала Крим та розв’язала війну на Сході України. Військова агресія супроводжувалася потужною інформаційною атакою в ЗМІ. Олександр Харитонович в цей час спокійно проживав на пенсії та його біографія дуже добре впліталася в геополітичну ширму В. Путіна. Тож ФСБ через агентів розпочало активно пропагувати через фігуру знаменитого хірурга ідею «Русского мира». Трахтенберга все частіше запрошували на телебачення та в популярні засоби масової інформації, але не з метою коментування медичних моментів, а для розповідей про важке дитинство обпалене «українськими поліцаями – прихвостнями Гітлера». 

Російська пропаганда властиво їй перекручувала факти вказуючи на бідність єврейської сім’ї Олександра Харитоновича як ознаку ненависті місцевих українців до євреїв. По суті анексія Буковини та Бессарабії у 1940 р. накладалась на туж подію в Криму і передавалась як неабияка радість для національних меншин (в РФ корінним народом Крим вважають росіян, а татар сприймають як національну меншину). Далі незважаючи на те, що малого Саву від смерті врятувала українка, цей випадок подається лише як виняток оскільки «практично всі українці були поліцаями». Звісно, що жодних імен цих «поліцаїв», чи    фактів           їх      «українськості» російська          пропаганда        не надавала. Викинувши із біографії Трахтенберга 1946-47 рр. та 1953 р.      в        уста           хірурга-пенсіонера вкладалася фраза, що переїзд із

Чернівців до Рибинська був НА «ГАЧКУ» РОСІЙСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ      пов'язаний із бажанням покинути «Західну фашистську Україну» і  перебратися в гуманну РФ. 

Наслідком цих дій у 2015 р. постать Олександра Трахтенберга була піддана обструкції з боку впливових дослідників Голокосту. Його кандидатуру Всесвітній центр пам’яті жертв цієї трагедії Яд Вашем визначив як «не бажану» у Ізраїлі. Це відчуження з боку рідного народу боляче вдарило по нашому герою і 2 жовтня 2016 р. він помер. 

Уся блюзнірність російської пропаганди, щодо терпимості до єврейського населення і власне вдячності останніх, що росіяни врятували їх від Голокосту, можна продемонструвати хоча б тим, що обидві доньки Трахтенберга зараз проживають на території країни одвічного ворога РФ.        

ПІСЛЯМОВА.

ЕПІТАФІЯ КАМІННЮ, ЩО ЗАТЬМАРИЛО ЛЮДЕЙ  І ЛЮДЯМ, ЯКІ ПРОСЛАВЛЯЮТЬ КАМІННЯ

 

 

Працюючи над цією розвідкою ми помітили, що хотинське середовище геть не вписувалося в градацію епох витворених сучасною історичною наукою. Йому по великому рахунку було байдуже, якій державі     підкоряється Хотинщина та на якій мові розмовляють           чиновники прислані із столиці. По суті історичний   період       грав роль лише          ширми      для сцени в центрі якої грали головну роль людина та виплеканий нею талант. То що ж      стало         причиною метаморфози     другої половини ХХ ст.? І чому сьогодні про   це середовище ми говоримо post factum? 

Виділимо кілька головних факторів.

1.    Потужний радянський деструктивний вплив.  

       В СРСР бачили велику загрозу в подібному до хотинських середовищ оскільки воно протистояло

РЕКЛАМА ВИСТАВИ В ТЕАТРІ ХОТИНА потужній уніфікації суспільства. Головним середовищем повинна була стати лінія партії,  яка генерувалася в Кремлі. Дуже добре цю уніфікацію ілюструє художній фільм Е. Рязанова «Іронія долі або З легкою парою» або пісня гурту «Самоцвіти» - «Моя адреса Радянський Союз». Краєзнавчий елемент та його творці повинні були зникнути, як і середовище що їх породило. В результаті Хотинщина починаючи із 1954 р. керувалася не місцевими управлінцями. 

 

 

2.    Політика «коренізації» та «панівної нації».  

       Задум Й. Сталіна та його кліки полягав у переміщенні молоді через направлення з вузів. Така трудова еміграція мала за мету відірвати майбутнє покоління від свого коріння та водночас розбавити інше середовище своїм впливом. Як наслідок місцеве єврейське населення відтіснялися хоч і українським але геть не місцевим. В результаті цього Хотин втратив свою поліетнічність. 

3.    «Війна» проти місцевої інтелігенції та «свобода» для не місцевих.  

       Любов людини до землі, що її породила гартується на знаннях її історії, традицій та крайових особливостей. Така людина була ворогом для радянської системи. Приклади із біографій М. Козака та           Б. Курлікова показові в цьому плані. Натомість на Хотинщину запрошувалася плеяда талановитих митців родом із Поділля, Буковини та Наддніпрянщини, які з легкістю передавали через художні твори «інтернаціональну» традицію центру. Так замість героя П. Болбочана з’явився К. Галкін, а вулиці тисячолітнього міста отримували назви класиків російської літератури та лідерів більшовицької партії. І навіть сьогодні адепти «правильної» історії Хотина, що зростали на подібній художній літературі, незважаючи на російську агресію й надалі свято бережуть радянські назви вулиць вказуючи на їх канонічність. 

4.    Формування національно-патріотичного виховання.  

Постійний ухил на національні ідеї та пропаганда центричних ідей Призвели до відсунення на другий план краєзнавчого елементу. Завдяки тому, що український елемент є панівний, іноземці, які довгий час були складовою інтелігенції міста стали непотрібними і не цікавими у часи незалежності. Пан-український підхід виявився таким же ворожим для Хотинського середовища, як і радянська уніфікація.

Оскільки П. Сагайдачний однозначно котируються вище за того ж           А. Яновера.  Оскільки перший є «наш», а останній «(не)наш». І це при тому, що про Яновер прожив в місті все життя, а його міжнародне визнання є поступається козацькому гетьману.

5.    Хотинська фортеця важливіша за сам Хотин.  

Для сучасних хотинчан є відкриттям, що ще століття тому місто в якому вони живуть характеризувалося як торговий (Хотинський ярмарок вважався одним з найбільших у Бессарабській губернії), духовний (Хотинська Євангеліє – одна з найстаріших рукописних пам’яток волоського друкарства) та культурний центр (єврейські митці родом з Хотина є класиками іудейської літератури та вивчаються нині у вузах та школах Ізраїлю) центр. Натомість кожен хотинчанин вважає найбільшим надбанням міста фортецю. Відповідно і градація важливості історичних подій та персоналій варіюється відповідно до наближення їх до місцевої твердині. Хотинська фортеця, що лише у 2000 році стала державний історико-архітектурним заповідником, за якісь два десятиліття перевершила п’ять століть історії міста. І нам видається, що той час коли каміння складене людиною у витвір оборонного зодчества перевершило саму постать людини і є часом перевтілення міста Хотин із центру до периферії. 

 

*********

Час невпинно летить, забуваються імена, перебудовуються будинки, в’їдається в ґрунт прибудинкові румунські тротуари. І все розмитіша тінь того (не)нашого Хотина і все менше він нагадує сучасне місто, яке все більше скочується на окраїни світобуття. Життя триває і містяни поспішають по вулицях, названих в честь людей, які геть не мають відношення до цього краю, а нащадки тих колишніх славних жителів Хотина забувають про місце народження своїх предків. Ця трагічна прогалина в пам’яті і тих і інших є жертовною монетою яку має сплатити місто, ба більше воно вже її сплачує… 

ЗІБРАННЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРНОЇ ЛІГИ В ХОТИНІ (1919 р.)

   

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУПНЕ СЛОВО……………………………………………………… 3

СТЕФАН ІІІ ВЕЛИКИЙ………………………………………………… 5

МИРОН ТА НІКОЛАЕ КОСТІНИ……………………………………… 8

РІД МОГИЛ…………………………………………………………...... 11

ХАТІДЖЕ ТУРХАН…………………………………………………… 14

ЯН ІІІ СОБЕСЬКИЙ.................................................................................19

КАРЛ ФОН МЮНХАУЗЕН.....................................................................23

АБДІ-ПАШ................................................................................................26

ІЛІАС КОЛЧАК........................................................................................30

АМФІЛОХІЙ ХОТИНСЬКИЙ  ...............................................................33

ФРІДРІХ КОБУРГ....................................................................................36

КАРАГЕОРГІЙ І.......................................................................................40

АЛЕКСАНДРУ ХИЖДЕУ.......................................................................44

ГРИГОРІЙ КОЛПАКЧІ............................................................................47

КАРЛ СТОМАТІ.......................................................................................52

ЛЕЙЗЕР-ДУВИД РОЗЕНТАЛЬ...............................................................56

АЗРІЕЛЬ ЯНОВЕР....................................................................................60

МОЙСЕЙ ГАЦИС ....................................................................................64

ЕЛІАС ЛІПІНЕР .......................................................................................68

ЕЙНИХ АКЕРМАН..................................................................................71

ВІКТОР ЮЛЬЄВИЧ РОЗЕНЦВЕЙГ.......................................................75

ТИМОФІЙ-БАБІЙ САМСОНОВ............................................................79

ЄЛИЗАВЕТА ЮЛЬЇВНА ЗАРУБІНА.....................................................84

БЕРНАРД РОЗЕНКВІТ............................................................................89

ОЛЕКСАНДР ХАРИТОНОВИЧ ТРАХТЕНБЕРГ ................................93

ПІСЛЯМОВА............................................................................................97