Методичні рекомендації "Розвиток пізнавальної активності молодших школярів як один із аспектів реалізації компетентнісно-орієнтованого підходу на уроках"

Розвиток пізнавальної активності молодших

школярів як один із аспектів реалізації

компетентнісно-орієнтованого

підходу на уроках

  Кожній дитині – світло знань,

  Кожній дитині – світло любові,

  Віру в сили свої без вагань –

  Як запоруку щасливої долі.

Як допомогти розкритися багатству індивідуального світу дитини, що переступила поріг школи? Як організувати навчальний процес пізнання, щоб в її очах не згасав вогник допитливості і навчання стало натхненною, захоплюючою працею?

Актуальність даної теми полягає в тому, що навчання людини (утім, як і всього живого), на відміну від обробки об’єктів неживої природи, не може бути успішним, якщо в того, якого навчають, немає бажання вчитися. Людина має право робити або не робити те, що від неї вимагають, тому успіх справи значною мірою залежить від бажання (прагнення) робити. Зокрема, чим сильніше бажання навчатися, тим успішніше йде навчання, а без бажання, проти волі, воно не піде - насильно не навчиш. Впевнена, що навчання не буде успішним, якщо в учня не пробуджене бажання вчитися. «Щоб дати учням іскринку знань, вчителю потрібно ввібрати ціле море світла» - говорив В.О. Сухомлинський.

Завдання сучасної національної школи – розвивати кожну дитину як неповторну індивідуальність. З огляду на це велике значення має формування в учнів творчого потенціалу, прагнення до самостійної пізнавальної діяльності, потреба ставити і вирішувати нові проблеми.

Вчитися – це складне синтетичне поняття, до якого входять загальнонавчальні та спеціальні вміння. Зокрема: поставити мету своєї діяльності, усвідомити навчальне завдання, визначити спосіб його розв’язання, вміти контролювати і давати оцінку правильності рішення. Це і є компоненти навчальної діяльності. Тому формувати їх у школярів – означає навчити їх учитися. На думку В.О. Сухомлинського, саме своєчасно і міцно сформоване вміння вчитися дає можливість розвинути пізнавальну активність учня, стає основою культури інтелектуальної праці.

А що таке пізнавальна активність? З психологічної точки зору пізнавальна активність - це міра розумового зусилля, спрямована на задоволення пізнавальних інтересів індивіда. Як педагогічне явище, пізнавальна активність є двостороннім взаємопов’язаним процесом: з одного боку - це форма самоорганізації і самореалізації учня, з другого – результат цілеспрямованих зусиль педагога в організації пізнавальної діяльності учня.

Для чого ж формувати пізнавальну активність у молодших школярів? Відповіддю на це питання можуть стати слова відомого психолога і педагога Л.В. Занкова, який зазначав, що «всебічний розвиток, духовне багатство не може бути досягнуто з примусу. Справжнє духовне багатство складається тоді, коли людина сама тягнеться до знань, до науки, до мистецтва».

Пізнавальна активність є основою практично будь-якої діяльності, в тому числі, й навчальної. Для вчителя не є секретом, що низький її рівень стає на перешкоді ефективної організації освітнього процесу, зокрема, і в початковій школі. Як показує практика, знання, отримані в готовому вигляді, як правило, викликають труднощі учнів у їх застосуванні при поясненні спостережуваних явищ і вирішення конкретних завдань. У такому випадку можна говорити про формалізм у навчанні, у засвоєнні знань, свідченням якого є відрив завчених учнями теоретичних положень від уміння застосувати їх на практиці. Пізнавальна активність сприяє інтелектуальному розвитку дитини, що передбачає не тільки потребу у вирішенні завдань пізнавального характеру, але й необхідність практичного застосування отриманих знань.

Пізнавальна активність не дозволяє молодшому школяреві «топтатися» на місці, бути залежним, чекати поки хтось допоможе, покаже, вирішить за нього. Вона «штовхає» дитину до певних самостійних дій: запитати, відшукати певну інформацію, прочитати, написати, зробити. Там, де дитина натрапляє на щось нове, невідоме, незвичайне, де відбуваються якісь зміни, завжди виникає інтерес, а це породжує здебільшого допитливість, яка в свою чергу, викликає бажання зрозуміти, дослідити, втрутитися, розібратися. При дуже сильному інтересі учень сповнений натхнення, в нього нестримне прагнення розширювати і поглиблювати свої знання новою інформацією про об’єкти, що зацікавили його. Недарма активні школярі відзначаються і більшою самостійністю як у розв’язанні навчальних завдань, так і у життєвих ситуаціях. Успішність молодшого школяра у його навчальній діяльності також багато в чому залежить від рівня пізнавальної активності. Адже учні, які мають достатньо високий рівень розвитку пізнавальної активності, прагнуть до знань, і, як правило, гарно навчаються.

Таким чином, пізнавальна активність є першорядною умовою формування в учнів потреби в знаннях, оволодіння вміннями інтелектуальної діяльності, самостійності, забезпечення глибини і міцності знань. Окрім того, завдяки своїй пізнавальній активності дитина вступає у практичні дієві відносини, з оточуючим світом, що є умовою її успішної соціалізації. Разом з тим потрібно взяти до уваги, що учні класу мають різну за своїм рівнем розвитку пізнавальну активність: у когось він вищий, у когось – нижчий. Не є сталим цей показник й в окремо взятого учня, оскільки дитина не може з однаковим інтересом ставитись до всіх предметів, які вивчаються в школі, до всіх видів роботи, які пропонує вчитель, до всього того матеріалу, який вивчається. Дитину потрібно зацікавити, тим більше молодшого шкільного віку. Але потрібно розуміти, що цікаве навчання не виключає серйозного відповідального ставлення до нього, вміння старанно працювати, докладаючи певних зусиль, а, навпаки, сприяє цьому.

Дитина молодшого шкільного віку з цікавістю ставиться до всього нового, чого вона ще не бачила або не чула. Вона має потребу отримувати нові знання. Що ж є джерелом такої активності? Звичайно, інтерес, який, за визначенням В.Н. М’ясищева, є не чим іншим, як активним пізнавальним ставленням людини до оточуючого світу. Виходячи з даного положення можна говорити про існування тісного зв’язку між інтересом і пізнанням, оскільки за умови наявності у людини пізнавальної здатності, і внаслідок неї, інтерес пробуджується, активізується, розвивається.

Інтерес до пізнання є самоцінною сутністю людини. Будучи стійкою рисою характеру, пізнавальний інтерес сприяє формуванню особистості в цілому, оскільки під його впливом активніше протікає сприйняття, гострішим стає спостереження, активізується емоційна і логічна пам'ять, інтенсивніше працює уява. І, навпаки, із втратою пізнавального інтересу людина перестає реагувати на навколишній світ, у якому живе, що призводить до її деградації, як особистості (Б.Г. Ананьєв, О.О. Ухтомський) стає очевидним, що усіма можливими способами потрібно запалювати в дітях гаряче прагнення до знань і до навчання, тобто розвивати пізнавальний інтерес.

Умовно всі показники, що характеризують той чи інший рівень розвитку пізнавального інтересу, можна об’єднати у три групи:

1.   Показники інтелектуальної активності: запитання учня, звернені до вчителя; прагнення учнів за власним бажанням брати участь у діяльності, в навчальному процесі; активне оперування школярами набутими знаннями, вміннями та навичками; прагнення поділитися з оточуючими новою інформацією, отриманою з різних джерел за межами навчальної програми.
2.   Показники емоційних проявів: переживання учнями гніву, страху, обурення, радості, смутку, натхнення, задоволення.
3.   Показники вольових проявів, регулятивні процеси, які виражені в особливостях протікання пізнавальної діяльності учнів: зосередженість уваги, застосування різних способів для вирішення складного завдання; прагнення до завершеності навчальних дій; реакція на дзвінок, а також вільний вибір діяльності.

Сучасні дослідження пізнавального інтересу ґрунтуються на працях Л.С.Виготського, С.Л.Рубінштейна, Б.М.Теплова, В.Н.М’ясищева, Л.В.Занкова, Д.Н.Узнадзе, Г.І.Щукіної. Як стверджують вчені психологи, за допомогою пізнавального інтересу встановлюються зв’язки суб’єкта з об’єктом. Але спрямованість індивіда на предмети і явища навколишньої діяльності носить вибірковий характер. У зв’язку з цим далеко не все, з чим зустрічається молодший школяр у житті, викликає інтерес, а лише те, що стає для нього цінним, привабливим, актуальним, значущим.

Що ж сприяє формуванню і зміцненню пізнавального інтересу у дитини молодшого шкільного віку?

1.   Максимальна опора на активну мислительну діяльність учня: ситуації рішення пізнавальних завдань, ситуації активного пошуку, ситуації розумової напруги, ситуації суперечливості суджень, зіткнення різних позицій, в яких необхідно розібратися самому, стати на певну точку зору, прийняти рішення.
2.   Навчальний матеріал повинен враховувати психологічний, інтелектуальний рівень розвитку як окремого учня так і цілого класу вцілому.
3.   Емоційна атмосфера навчання, позитивний емоційний тонус навчального процесу.

На думку М.Ф.Біляєва, І.М.Цвєткова, Г.І.Щукіної пізнавальний інтерес у своєму розвитку проходить такі стадії: цікавість, допитливість, теоретичний інтерес.

Цікавість – елементарна стадія вибіркового ставлення, що обумовлена тільки зовнішніми, скоріше обставинами несподіваного характеру, що привертають увагу людини і є початковим поштовхом у виявленні пізнавального інтересу.

Теоретичний інтерес – пов'язаний як із прагненням до пізнання складних теоретичних питань і проблем конкретної науки, так і з використанням їх як інструменту пізнання. Цей ступінь активного впливу людини на світ, на його перебудову, що безпосередньо пов'язаний із світоглядом людини, з її переконаннями в силі і можливостях науки. Цей ступінь характеризує не тільки пізнавальний початок в структурі особистості, а й людину як діяча, суб’єкта, особистість.

А що ж таке допитливість? У педагогічному словнику допитливість визначається як риса характеру особистості, що проявляється у прагненні до широти та глибини знань про навколишній світ та саму себе. Із психологічної точки зору, допитливість – риса характеру особистості, яка виявляється у постійному прагненні людини до глибшого розуміння суті подій і явищ навколишнього світу. Допитливість є необхідною умовою інтелектуального розвитку людини, успішного навчання, свідомого професійного вибору. Якщо для дитини дошкільного віку – це вікова особливість розвитку, то у дітей молодшого шкільного віку формується в процесі навчання шляхом пробудження інтересу до різних навчальних предметів і видів людської діяльності. Психологи розглядають допитливість як:

•      один з рівнів розвитку пізнавальних почуттів;
•      пізнавальну потребу, яка є внутрішнім джерелом пізнавальної активності індивіда (зовнішніми джерелами є потреби соціального характеру).

Отже, з одного боку, допитливість породжує пізнавальну активність, але, разом з тим підвищення рівня пізнавальної активності зміцнює і поглиблює допитливість. Якщо першокласників цікавлять окремі явища і факти, то учні третього – четвертого класу проявлять інтерес до причинно-наслідкових зв’язків. У дівчаток пізнавальна активність вища, ніж у хлопчиків. Але не менш важливо знати, що криється за цим інтересом, тобто якими є мотиви учіння дітей. Так, в учнів першого класу переважає зовнішня навчальна мотивація. Дитині, що тільки-но переступила поріг школи, подобається бути у статусі учня, їй подобається новенький портфель і форма, її приваблює класна кімната. А ще їй хочеться бути схожою на старших дітей, які вже не один рік навчаються у школі та не відставати від своїх однолітків, які стали школярами. Але новизна шкільного життя проходить, а з нею у деяких першокласників зникає й бажання йти до школи. Чому? Психологи аргументують виникнення такої ситуації недостатньою увагою до формування внутрішньої навчальної мотивації дитини з боку вчителя та батьків. Внутрішня мотивація ґрунтується на мотивах пізнавального характеру.

Учені визначають два шляхи активізації пізнавальної активності учнів: екстенсивний та інтенсивний. Причому, їх сутність різна, а кінцева мета – одна і та ж: виховання освіченої, високоморальної, творчої, соціально активної особистості, здатної до саморозвитку. Екстенсивний шлях розвитку пізнавальної активності реалізується, насамперед, через збільшення кількості навчальних дисциплін та обсягу знань, який повідомляється учням. Інтенсивний передбачає зміну самої структури, навчальних програм та інтенсифікацію методів навчання, за яких діяльність учня носить продуктивний, творчий, пошуковий характер. На мою думку, цей шлях є ефективнішим, оскільки, по-перше, ґрунтується на особистісно-зорієнтованому та індивідуальному принципах навчання і враховує особистісну потребу, позицію, здатність учня в навчальній діяльності. По-друге, наявність можливості проявити в учінні розумову самостійність, ініціативу – необхідна умова для виникнення пізнавального інтересу і пізнавальної активності. По-третє, застосування вчителем на уроці активних методів навчання пришвидшує процес виникнення пізнавального інтересу.

Разом з тим, як показує практика, активізація пізнавальної діяльності екстенсивним шляхом створює стресову ситуацію як для учнів так і для вчителя, веде до зниження якості освітнього процесу. У зв’язку з цим В.О.Сухомлинський радив учителям не прагнути розповісти на уроці все, що знають, адже за такого підходу під лавиною знань можуть бути поховані допитливість і пізнавальний інтерес. Завжди має залишатися щось недомовлене, що спонукатиме дитину повернутися до того, про що вона дізналася.

Найважливішою рушійною силою навчання, що стимулює пізнавальну активність учнів, є протиріччя між знанням і незнанням, стверджував відомий вітчизняний дидакт М.О.Данилов. Це протиріччя виникає, коли вчитель ставить перед учнями такі завдання, створює такі ситуації, вирішення яких вимагає від молодших школярів активної діяльності, нових знань, умінь. Цікавою є тільки та робота, яка вимагає постійної розумової напруги. Легкий матеріал, який не вимагає від дитини такої напруги, не викликає у неї й інтересу. Отже, ще однією умовою виникнення пізнавального інтересу є подолання труднощів у навчальній діяльності. Але трудність навчального матеріалу і навчального завдання призводить до підвищення інтересу тільки тоді, коли ця трудність є такою, що дитина взмозі самостійно її подолати, інакше інтерес швидко падає.

Хочеться зазначити, що стійкість допитливого ставлення дитини до дійсності залежить від того, культивують дорослі це ставлення до навколишнього чи гасять його своїм зневажливим ставленням до питань дітей та небажанням відповідати на них. Допитливість починає проявлятися в ранньому віці, коли дитина починає ставити мамі перші питання. Ось тоді треба батькам не відштовхувати дитину а відповідати на поставлені нею питання. Щоб у таких дітей допитливість не згасала і в школі, потрібно, щоб цей активний інтерес до навколишнього підтримувався і спрямовувався як педагогами, так і батьками. «Відповідайте дітям також і на свої запитання і тоді прийде час, коли в них з’являться запитання», - наголошував Симон Соловейчик.

У рамках сучасних підходів до розвитку пізнавальної активності молодших школярів, головним критерієм уроку повинна стати включеність у навчальну діяльність усіх без винятку учнів на рівні їхніх потенційних можливостей, спілкування у режимі діалогу, співробітництва, спільної діяльності. С.Л.Рубінштейн зазначав: «для того, щоб учень по-справжньому включився в роботу, потрібно зробити поставлені в ході навчальної діяльності завдання не тільки зрозумілими, але і внутрішньо прийнятими їм, тобто щоб вони придбали значущість і знайшли, таким чином, відгук і опорну крапку в його переживанні. Рівень свідомості істотно залежить від того, наскільки особистісно значущим для учня виявляється те, що об’єктивно, суспільно значуще».

Хочеться також зазначити, що молодший школяр є учасником навчальної діяльності, результати якої оцінюються значущими дорослими. К.Д.Ушинський стверджував, що інтерес учня до навчання підтримується успіхом. На його думку, інтерес прокидається лише тоді, коли є натхнення, яке з’являється від успіху в процесі оволодіння знаннями. Дитина, яка ніколи не пізнавала радості праці в навчанні, не відчула гордості від того, що труднощі подолані, втрачає бажання й інтерес навчатись. Тому першочерговим завданням учителя К.Д.Ушинський вважав необхідність дати дітям можливість досягти успіху у навчанні, відчути радість від своєї праці, пробудити в їхніх серцях почуття гордості за свої досягнення і за самого себе.

Активізація пізнавальної діяльності дозріває в умовах тісного зв’язку теорії і практики в навчанні. Закріплення, збагачення і систематизація знань здійснюється в процесі їх підсвідомого застосування. Багаторазові переходи від теорії до практики і навпаки є однією з вимог успішного засвоєння знань. Умови, в яких учні не тільки продуктивно й раціонально оволодіють знаннями, усвідомлять їх, набудуть необхідних навичок і вмінь застосувати їх у нових ситуаціях, а й розвинуть свої здібності, зреалізують свій творчий потенціал, закладуть основи поступового переходу до самостійного навчання і регулювання своєї розумової діяльності.

Не менш значущим є те, що розвиваючи можливості дитини, ми активно впливаємо і на її функціональний стан, який обумовлюється високою розумовою працездатністю і позитивним емоційним фоном.

Пізнавальна активність дитини зумовлюється однією з провідних закономірностей психічного розвитку дитини - індивідуальністю. Найважливішу роль у навчанні відіграє правильно організований процес. Якщо він відповідає особливостям психічної діяльності кожного учня, тоді створюються сприятливі умови для успішного сприймання і засвоєння матеріалу. Індивідуального підходу потребують усі діти. Не можна орієнтуватися на якогось середнього учня і через це обмежувати пізнавальну діяльність школяра, який має порівняно низький ступінь логічного мислення.

Індивідуалізація навчання має розвинуті дві основні вимоги: запобігання відставанню слабо встигаючих і забезпечення розвитку інтересів, нахилів, здібностей усіх учнів відповідно до їхніх якостей, особливостей психіка.

Насамперед потрібно індивідуалізувати пізнавальну діяльність школярів на уроці, виконання домашніх завдань та позакласної роботи. Найлегше це робити під час закріплення навчального матеріалу і його практичного застосування; важче коли діти опановують нові знання.

Правильно організована робота, увага до кожної дитини сприятиме тому, що розумові сили її розвиватимуться безупинно, а сама вона відчує себе сильною, здібною, цікавою для вчителя і однокласників. Забезпечити умови, щоб учень був суб’єктом навчальної діяльності, зобов’язаний кожний учитель.

Передумови для цього на уроці такі:

а) не можна всіх навчити однаково, треба створити належні умови, щоб кожний школяр зробив стільки кроків, скільки може;

б) від полювання за помилками перейти до їх профілактики;

в) створити комфортні умови для кожної дитини (вчитися без страху, охоче, із задоволенням);

г) виходити на режим вільної поведінки, і таким чином, формувати й вільну особистість.

На думку Л.М. Толстого, знання тільки тоді знання, коли набуті зусиллями думки, а не пам’яті. В умовах перебудови школи для вчителя важливо зробити навчальний процес творчим, осмисленим, активізувати всю пізнавальну діяльність школяра. В.О. Сухомлинський вважав, що майстерність учителя полягає в умінні вчити дітей мислити; кожний педагог повинен виховувати розум учнів, без цього школа перестане бути школою.

У навчальному процесі вчитель постає насамперед як організатор і керівник пізнавальної діяльності дітей. Він створює умови, при яких школярі можуть найбільш раціонально і продуктивно розвивати пізнавальні процеси. Урок є основною ланкою процесу формування пізнавальної активності молодших школярів. На ньому з окремих „цеглинок" складаються не лише знання, а й почуття, переживання, вміння міркувати, логічно мислити, уявляти, уважно слухати. Основна умова розвитку пізнавальної активності - щоб на кожному уроці якомога частіше лунало «чому?»

Розвиток пізнавальних процесів допомагає створювати сприятливі умови для індивідуального зростання дитини на основі свободи її духовного вибору. А саме:

•      активізують пізнавальну діяльність;
•      розкривають дитину як особистість;
•      дисциплінують мислення;
•      навчають правильності думки;
•      дають можливість виявлятися психічним процесам та визначати їх рівень та якість;
•      навчають умінням об’єктивно оцінювати себе, будувати стосунки з іншими, жити за певними правилами.

Розвиток пізнавальних процесів є необхідним для сприйняття краси і витонченості суджень, чіткого, вичерпного, лаконічного висловлення думок; для формування вмінь абстрагувати, зосереджуватися на структурі своєї думки, для розвитку інтуїції.

Для дітей школа є часом зростання, час відкриття, гри, усвідомлення себе, своїх можливостей.

Тому важливо на цьому етапі розвитку не загубити все, що закладено природою в дитині, не «закрити» бажання думати, фантазувати, говорити, розмірковувати.

Фантазування, візуалізація, розвинена уява - це вміння бачити у кожному предметі, явищі, діянні своє ставлення до навколишнього світу, вміння створювати навколо себе красу, передбачити наслідки того, що буде після певної дії чи вчинку. Але, щоб візуалізація була аналізом та творчою дією, необхідно розвивати пізнавальну активність дітей. І це не тільки знання, які отримує учень від педагогів, батьків, дорослих, цілеспрямовано вивчаючи певні предмети. Насамперед, це пізнання світу, розуміння його. Тобто вміння пізнати суть предмета, дії, обставини, вміння дивитися та бачити, слухати та чути, торкатися та відчувати дотик, відчувати смак, розрізняти запах.

Розвиток пізнавальної активності дітей допомагає розширити межі контактування зі світом, стати більш сильним, впевненим, мудрим, здатним до творчого мислення, робити свідомий вибір, знаходити оптимальні шляхи вирішення будь-яких проблем.

Упродовж всього періоду молодшого шкільного віку відбуваються якісні зміни в розвитку пізнавальних процесів.

В останні десятиліття шляхи розвитку пізнавальної активності поповнювались і проблемним навчанням, і міжпредметними зв’язками, і застосуванням технічних засобів навчання. Це одночасно і процес розвитку пізнавальної активності своєю діяльністю самим учнем. І чим старший школяр, тим більше від нього повинна виходити ініціатива самоорганізації своєї діяльності. Цей процес виражений індивідуальним складом учня: його установками, швидкістю та адекватністю реагування на навчальний процес, прагненням і вмінням ставити перед собою завдання і знаходити їх вирішення, вихід із скрутного становища, його здатності до роботи, саморегуляції. Тут доречно згадати твердження А.С. Макаренка про те, що педагогічно невигідно бачити у майбутньому вихованцеві лише людину. Це людина майбутнього, зі всіма притаманними йому потенціалами, які необхідно виявляти, реалізовувати в активній, самостійній його діяльності.

Саморегуляція пізнавальної активності учнем, звичайно, залежить від його діяльнісної позиції у навчальному процесі. Це буває в ситуаціях, які підводять його до самостійного вирішення та дій, до вільного вибору завдань, до творчої діяльності. Це буває і в ситуаціях допомоги товаришам, коли є труднощі, в самоперевірці та аналізі результатів своєї діяльності, у висловленні суджень та їх обґрунтуванні.

Таким чином, розвиток пізнавальної активності сприяє удосконаленню всього навчального процесу. Під його впливом учитель шукає нові резерви ефективності своєї діяльності, перевіряє надійність свого досвіду. Водночас в процесі розвитку пізнавальної активності формуються цінні властивості особистості учня, його активний відгук на навколишнє, його творчий задум. Становлення школяра протягом навчання суб’єктом діяльності забезпечить його активну життєву позицію в перспективі.

Активізація навчання сприяє об’єднанню сил учителя та учнів, взаємному збагаченню їх інтенсивної діяльності, які задовольнять обидві сторони. На цій основі виникає потреба у спілкуванні, яке створює цінні довірливі відношення, які забезпечують подальший розвиток пізнавальної активності.

Розвитку пізнавальної активності сприяють такі ситуації, коли учитель відшукує більш досконалі шляхи своєї роботи, які опираються на задум учнів, на їх прагнення до творчої діяльності. У подібних ситуаціях в об’єднанні діяльності учителя і учнів важливо знайти межу участі і того, і іншого. Доведено, що репродуктивна, відтворююча активність не збагачує пізнавальну активність. При цьому учитель, не дивлячись на провідну роль у навчанні, сам від цього багато тратить (" Дуже не цікаво вчитись, коли на кожному уроці повторюється одне і теж”). Учень не може і не повинен бути лише виконавцем вимог, поставлених вчителем, навіть в тому випадку, коли ці вимоги ним виконуються на відмінно, добросовісно. Тільки виконавчі функції не формують особистості учня, хоч вони, беззаперечно, входять в склад навчання. Для становлення особистості учня необхідний високий рівень його пізнавальної активності - сильний механізм діяльності як учня, так і учителя.

Процес формування пізнавальної активності здійснюється на основі міжсуб”єктних відносин, знаходиться в постійному русі, змінах, в якісних перетвореннях і потребує уваги.

Безперечно, що навчання залежить від викладання, в силу чого суб’єктом навчальної діяльності виступає учитель. Водночас сам учитель нерідко стає об’єктом діяльності учня. І цей характер відношення не менш значущий для розвитку пізнавальної діяльності. В цих умовах текучість і результат її також залежить від ерудиції і майстерності учителя, тільки тепер все це впливає сильніше на діяльність учнів, оскільки самі учні запозичають від учителя те, що є для них цінністю. Активізація пізнавальної діяльності отримує внутрішню основу, мотивація їх носить тепер осмислений характер. Учень стає здатним ставити перед собою завдання і знаходити самостійно способи їх розв’язання.

Самим сприятливим відношенням в процесі навчання, як сказано вище, являються відношення міжсуб”єктні, коли і вчитель, і учень разом, синхронно, з опорою на діяльність один другого, зацікавлено здійснюють навчально-пізнавальну діяльність, разом усувають її прорахунки. На цьому рівні відношень учень стає суб’єктом пізнавальної активності, а учитель знаходить активного союзника.

Прийомів, за допомогою яких розвивається пізнавальна активність, багато. Це пов’язано і з предметною областю знань, і з досвідом учителя, і з його майстерністю, і з віком учнів, з рівнем їх знань, і з забезпеченням навчального процесу. Хочеться звернути особливу увагу на необхідність використання таких прийомів, які направлені на формування активної позиції учня в навчальному процесі, прийомів, які прокладають шлях до становлення його особистості.

До прийомів, які сприяють розвитку пізнавальної активності учнів на уроках, у навчальному процесі можна віднести ситуації, в яких учень повинен: захищати свою думку, наводити в її захист аргументи, докази, використовувати набуті знання;

ставити запитання учителю, товаришам, пояснювати незрозуміле, заглиблюватись з їх допомогою в процес пізнання; рецензувати відповіді товаришів, твори, інші творчі роботи, вносити корективи, давати поради; ділитись своїми знаннями з іншими; допомагати товаришам при труднощах, пояснювати їм незрозуміле; виконувати завдання - максимум, розраховані на читання додаткової літератури, першоджерел, на довгі спостереження; навчати учнів знаходити не єдине рішення, а декілька самостійно прийнятих; практикувати вільний вибір завдань, переважно пошукових, творчих; створювати ситуації самоперевірки, аналізу особистих пізнавальних і практичних дій; урізноманітнити діяльність, включати в пізнання елементи праці, гри, художньої та інших видів діяльності; створювати зацікавленість колективною діяльністю, на основі яких і проходить формування активної позиції членів колективу.

Активізація пізнавальної діяльності сприяє пізнавальним інтересам учнів, які створюють як зовнішні так і внутрішні сприятливі умови навчання. Пізнавальний інтерес відшукує об’єктивні цінності навчання, повідомляє про силу, легкість, інтенсивність, рухливість, продуктивність діяльності, надає йому особистісного змісту, знімає втому, інертність, надає всій навчально-пізнавальній діяльності сприятливий емоційно - інтелектуальний тонус.

Формування активної, самостійної позиції молодшого школяра у навчальному процесі - це неперервний діалектичний процес виявлення та скасування протиріч між зростаючими об’єктивними вимогами до діяльності учнів і суб’єктивними їх можливостями. Все це протягом одного навчального дня на різних уроках розкривається особливо сильно. Загальними умовами активізації пізнавальної діяльності крім врахування вікових та індивідуальних можливостей учнів є: прогнозування суспільної направленості діяльності; укріплення соціальних зв’язків, формування колективного суб’єкта з активної позиції кожного школяра; поступове та постійне ускладнення діяльності з переходом її на більш високі рівні розвитку їх виконання до творчості.

Основна мета роботи вчителя з активізації пізнавальної діяльності учнів полягає в розвитку їх творчих здібностей. З психології відомо, що здібності людини, в тому числі й учнів, розвиваються в процесі діяльності. Засобом розвитку пізнавальних здібностей учнів є вміле застосування таких методів і прийомів, які забезпечують високу активність учнів у навчальному пізнанні. Методи і прийоми активізації, що їх застосовує вчитель, повинні враховувати рівень пізнавальних здібностей учнів, бо непосильні завдання можуть підірвати віру учнів у свої сили і не дадуть позитивного ефекту. Тому система роботи вчителя з активізації пізнавальної діяльності учнів повинна будуватись з врахуванням поступового і цілеспрямованого розвитку творчих пізнавальних здібностей учнів, розвитку їх мислення. У процесі навчання учень здійснює різні дії, в яких виступають основні психічні процеси: відчуття, сприймання, уява, мислення, пам'ять та ін. Оскільки з усіх пізнавальних психічних процесів провідним є мислення, то можна сказати, що активізувати діяльність учнів - це активізувати їх мислення. Разом з тим треба пам'ятати, що без бажання учня вчитися всі старання вчителя не дадуть очікуваних наслідків. Звідси випливає висновок, що потрібно формувати мотиви навчання, бажання учнів розв'язувати пізнавальні задачі.

Завдання вчителя -  управляти процесами творчого пошуку, йдучи від простого до складного: створювати ситуації, що сприяють творчій активності та спрямованості школяра, розвивати його уяву, асоціативне мислення, здатність розуміти закономірності, прагнення постійно вдосконалюватися, розв’язувати дедалі складніші творчі завдання.

Завдання НУШ — розвивати кожну дитину як неповторну індивідуальність. З огляду на це велике значення має формування в учнів творчого потенціалу, прагнення до самостійної пізнавальної діяльності, потреба ставити і вирішувати нові проблеми.

Вчитися — це складне синтетичне поняття, до якого входять загальнонавчальні та спеціальні вміння. Зокрема: поставити мету своєї діяльності, усвідомити навчальне завдання, визначити спосіб його розв'язання, вміти контролювати і давати оцінку правильності рішення. Це і є компоненти навчальної діяльності. Тому формувати їх у школярів — означає навчити їх учитися. На думку В. Сухомлинського, саме своєчасно і міцно сформоване вміння вчитися дає можливість розвинути пізнавальну активність учня, стає основою культури інтелектуальної праці.

Один з перших дослідників розвитку пізнавальної активності, відомий дидакт М. О. Данилов зазначав, що її суть виявляється в потребі учнів самостійно мислити, у здатності орієнтуватися в новій ситуації, самому бачити завдання і знайти підхід до його розв'язання. Пізнавальна активність виявляється, наприклад, в умінні самостійно аналізувати складні навчальні задачі й виконувати їх без сторонньої допомоги і характеризується певною критичністю розуму школяра, здатністю висловлювати свою думку незалежно від суджень інших.

Мета НУШ – забезпечити формування особистості дитини, цілеспрямовано виявляти й розвивати  здібності, формувати уміння та бажання вчитися, створити умови для  самовираження школярів у житті.

На сучасному етапі часто доводиться констатувати, що в учня не сформувалися потреби в знаннях, немає інтересу до навчання. Тому й виникає необхідність в розвитку пізнавальної активності учнів.

Ця проблема розглядалась як сучасниками, так і класиками педагогіки. Над нею працювали  В.Сухомлинський, Я. Коменський, К. Ушинський,       О. Митник, О. Савченко, В. Кириленко та багато інших.

Основна мета роботи вчителя з активізації пізнавальної діяльності учнів полягає в розвитку їх творчих здібностей. З психології відомо, що здібності людини, в тому числі і учнів, розвиваються в процесі діяльності. Засобом розвитку пізнавальних здібностей учнів є вміле застосування таких методів і прийомів, які забезпечують високу активність учнів у навчальному пізнанні. Методи і прийоми активізації, що їх застосовує вчитель, повинні містити рівень пізнавальних інтересів учнів, бо непосильні завдання можуть підірвати віру їх  у свої сили і не дадуть позитивного ефекту.

У процесі навчання школяр здійснює різні дії, в яких виступають основні психічні процеси: відчуття, сприймання, уява, мислення, пам'ять та ін. Оскільки з усіх пізнавальних психічних процесів провідним є мислення, то можна сказати, що активізувати діяльність учнів - це активізувати їх мислення. Тому систему роботи з активізації пізнавальної діяльності будую з урахуванням поступового і цілеспрямованого розвитку творчих пізнавальних здібностей учнів, розвитку їх мислення. Разом з тим треба пам'ятати, що без бажання дитини вчитися всі старання вчителя не дадуть очікуваних наслідків. Звідси випливає висновок, що потрібно формувати мотиви навчання, бажання учнів розв'язувати пізнавальні задачі.

Завдання учителя  - управляти процесами творчого пошуку, йдучи від простого до складного: створювати ситуації, що сприяють творчій активності та спрямованості школяра, розвивати його уяву, асоціативне мислення, здатність розуміти закономірності, прагнення постійно вдосконалюватися, розв'язувати дедалі складніші творчі завдання.