Розвиток вокальних здібностей у сольних та хорових виконавців українських пісень народною манерою співу

ДЕПАРТАМЕНТ КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ

ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ВІЙСЬКОВОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

КОМУНАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЛОЗІВСЬКИЙ ФАХОВИЙ ВИЩИЙ КОЛЕДЖ МИСТЕЦТВ»

ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ

Розвиток вокальних здібностей

у сольних та хорових виконавців українських пісень

 народною манерою співу

Лозова 2025р.

Зміст

Вступ

1. Особливості співу в народній манері і звучання народного хору
2. Розвиток вокальної техніки в народної манері співу
3. Особливості роботи з народним репертуаром
4. Підтримка емоційного зв’язку в
5. Заключні рекомендації

Вступ

 Український фольклор та хоровий спів є невід’ємною частиною національної ідентичності. Вони об’єднують покоління, передаючи традиції через пісню. Народний хор, як виконавський жанр, сприяє збереженню фольклору і його популяризації в сучасному світі. Українська народна вокальна музика –  це скарбниця духовної культури народу, яка несе в собі його історію, традиції, ментальність і світогляд. Народний спів, зокрема у виконанні хорових колективів, є яскравим виразником національного характеру.

 Робота над вокальними здібностями здобувачів освіти є важливою частиною навчального процесу для створення професійного звучання народного хору. Головне завдання сформувати правильну вокальну техніку, розвинути музичний слух і навички ансамблевого співу, а також відтворити автентичний стиль народного виконавства.

 Розвиток вокальних здібностей у початківців є ключовим етапом для формування якісного звучання народного хору. Необхідно на заняттях забезпечити системний підхід до навчання, що допоможе розвинути інтонацію, володіння міцним диханням, ритмічну точність, народну вокальну техніку, а також розуміння народного стилю виконання.

 Спів у народній манері та звучання народного хору є унікальними явищами української культури. Їхня виразність, багатоголосся, темброве багатство і динамічна насиченість створюють неповторне враження та підкреслюють унікальність українського фольклору. Ці традиції є цінним надбанням, яке слід зберігати, розвивати і популяризувати у сучасному світі.

1. Особливості співу в народній манері і звучання народного хору

1.1 Народна манера співу є основою автентичного виконання української народної вокальної музики. Вона базується на природному використанні голосу, багатстві тембру і виразності звучання. Для опанування цієї техніки важливо не лише правильно розвинути вокальні навички, але й використовувати фонопедичні методи звукоутворення, які допомагають досягти природного та якісного звучання. Ознайомлення з традиціями народного хорового співу, хорового мистецтва у збереженні культурної спадщини. Техніка народної манери співу та природне звучання: у народній манері співу голос повинен звучати максимально природно, без напруження.

Основні аспекти: Відкрите звукоутворення: рот має бути широко відкритим, щоб звук міг литися. Вільний голосовий апарат: розслаблені губи, щелепи та горло. Повнота звучання: звук має бути об’ємним, резонуючи у грудях і голові.

 1.2. Робота з диханням

 Діафрагмальне дихання – це ключ до ефективного співу та гарного голосу. Воно розвиває фізичну стійкість, забезпечує стабільність звучання і сприяє загальному розслабленню виконавця. Діафрагмальне дихання — це тип дихання, при якому основну роль у процесі вдиху і видиху відіграє діафрагма. Це природний і найбільш ефективний спосіб дихання, який часто використовується в співі, ораторському мистецтві та інших видах сценічної діяльності.

 Діафрагма – це м’яз, який розташований між грудною та черевною порожнинами. Під час вдиху вона опускається, збільшуючи об’єм легень, а при видиху повертається у вихідне положення.

 Особливості діафрагмального дихання:

Глибокий вдих тоді повітря надходить у нижні відділи легень, живіт злегка випинається вперед, а грудна клітка майже не рухається.

Економічність подиху з’являється завдяки глибокому вдиху діафрагмальне дихання дозволяє довше утримувати співочий звук.

Розслаблення тіла. Цей тип дихання сприяє зниженню напруження, зокрема в плечах і грудях.

Покращення контролю над голосом. Співак отримує стабільний потік повітря, що робить звук стійким і чистим.

 1.3. Темброва палітра

 Тембр голосу в народній манері співу – це характерне звукове забарвлення голосу, яке визначає його унікальність. У народному співі тембр зазвичай має яскравість і дзвінкість: активне використання головного і носового резонаторів.

Природність та відсутність надмірно об’ємного вокального звучання як в  академічній чи оперній манері співу. Відкритість звукоутворення: голосні звуки вимовляються широко і чітко. А носовий відтінок: додає співу автентичного народного звучання. Невід’ємна емоційна виразність тембру підкреслює настрій пісні, від журби до радості. Ці особливості формують неповторне звучання народного голосу, яке передає дух і традиції пісенної культури.

2. Інтонаційна точність та модальні лади

 2.1. Інтонація є ключовим елементом народного співу. Модальні лади – це організація звукової висотної системи, що мають характерні інтонаційні та емоційні особливості. У народній музиці вони використовуються для створення певного настрою, відображення емоцій і культурного колориту. Інтонаційні та ладові особливості є основою багатства й автентичності українського народного співу. Їх використання створює неповторний емоційний і культурний колорит, що робить народну музику унікальною. Глибоке розуміння ладової структури та її інтонаційних особливостей допомагає виконавцям відтворювати і передавати багатогранність української пісенної традиції.

 2.2. Гуцульський лад – в основі мінорний, але відрізняється підвищеним четвертим (як в двічі-гармонічному мінорі) та високим шостим (як в дорійському) ступенем. Близьким до гуцульського є гуральський лад.

 Микола Лисенко розглядав гуцульський лад як видозміну лідійського і вважав його одним з найбільш поширених в українській музиці. Віктор Никифорович Золоче́вський відзначає багатобарвність цього ладу у творах українських композиторах, що спираються на фольклорний матеріал. [4]

 Гура́льський лад (польська Skala góralska) – музичний лад, характерний музичному фольклору Карпат, зокрема підгальському регіону Польщі. В основі гуральського ладу — мажорний, але він відрізняється підвищеним четвертим та низьким сьомим (як в мелодичному) ступенем. Близьким до гуральського є гуцульський лад.

Діатонічні модальні лади

 2.3. Українська народна музика часто базується на діатонічних ладах:

Дорійський лад (натуральний мінор із підвищеною шостою сходинкою):

Відтінок енергійності та піднесення. Використовується в історичних обрядових піснях.

Міксолідійський лад (натуральний мажор із зниженою сьомою сходинкою):

Має світлий, але спокійний характер.

Еолійський лад (натуральний мінор): Відображає смуток і меланхолію.

Іонійський лад (натуральний мажор): Світлий і життєрадісний. Характерний для танцювальних та жартівливих творів.

 2.4. Пентатоніка

 У деяких народних піснях зустрічається використання пентатоніки (п’ятизвукова структура). Вона додає мелодіям простоти, первісності та етнічного характеру.

 2.5. Використання мелізмів і глісандо

Мелізми: прикраси мелодії, що створюють автентичність.

Глісандо: плавні переходи між звуками, характерні для української народної манери.

 2.6. Хроматичні елементи в народній музиці

 У багатьох народних мелодіях використовуються хроматичні інтонації, які збагачують ладову палітру. Хроматизм може надавати пісням емоційної глибини та драматизму.

 2.7. Модуляції.

 Часто зустрічаються плавні переходи з одного ладу в інший (модуляції). Це створює динамічність і багатство звучання.

3. Гнучкість ладової структури

 3.1. Однією з особливостей українського народного співу є невизначеність у строгих рамках класичних ладів. Це проявляється у:

 Змішаних ладах: одночасне використання елементів кількох ладів.

 Вільному інтонуванні: звук може варіюватися залежно від настрою виконавця або обрядового контексту.

 Мелодичних прикрасах: використання мелізматичних елементів для підкреслення ладового характеру.

 3.2. Емоційне забарвлення ладів у народному співі

 Кожен лад має свій емоційний спектр, який виконавці використовують для передачі змісту пісні:

Мажорні лади (Іонійський, Міксолідійський): радість, легкість, святковість.

Мінорні лади (Еолійський, Дорійський): сум, задумливість, інколи героїка.

Змішані лади: створюють емоційну багатозначність і відчуття автентичності.

 3.3. Практичні аспекти виконання ладів у народному співі

Інтонаційна свобода. Виконавці мають відчувати ладову структуру, але іноді вільно варіюють висоту звуків, надаючи мелодії характерної "живої" інтонації.

Використання діалектних особливостей. У різних регіонах України пісні мають специфічні інтонаційні особливості, що впливають на ладову структуру.

Підбір репертуару. Важливо вибирати твори, які відповідають вокальним можливостям і природному тембру голосу, щоб максимально передати характерний ладовий колорит.

4. Фонопедичні способи звукоутворення

 Фонопедія — це методика роботи з голосом, яка базується на вивченні природних механізмів звукоутворення, правильного дихання та розвитку резонаторів. У контексті народної манери співу фонопедія використовується для формування характерного звучання, збереження природності голосу та розвитку індивідуальних вокальних особливостей.

 4.1. Роль фонопедії у постановці народного голосу

Фонопедія спрямована на:

  Розвиток резонаторів: щоб досягти характерного "народного" звучання, особливо в головному і носовому резонаторах.

  Оптимізацію дихання: розвиток діафрагмального дихання для підтримки тривалого і стабільного звуку.

  Розслаблення м’язів гортані: забезпечення вільного та природного звукоутворення без перенапруження.

  Корекцію голосових дефектів: усунення затисків, гугнявості або надмірного напруження.             

 Активацію артикуляції. Вправи на чітку дикцію, особливо на голосні звуки, які у народному співі звучать максимально відкрито ("а", "о"). Використання швидких вправ на вимову складних текстів для розвитку рухливості артикуляційного апарату.

 Імітацію народної манери. Прослуховування і наслідування звучання народних виконавців. Вправи на відтворення характерного носового тембру та вільного інтонування.

 4.2. Вправи для народної манери співу на основі фонопедії

1. "Свисток" для розслаблення голосових зв’язок. Вдих носом, видих на звук "фу", ніби зітхання. Сприяє розслабленню голосового апарату і правильному диханню.
2. "Прокидання звуку": починати з низьких звуків у грудному резонаторі та поступово "піднімати" їх у головний.
3. Спів на "мікрозвуках": м'яке повторення коротких звуків ("ма", "но"), щоб відчути резонанс у носовій порожнині.
4. Резонаторні вправи ("гудіння"). Гудіння на звук "ммм", щоб відчути вібрацію у носі та губах. Вправа активує головний резонатор і створює об’ємний звук.
5. "Дзвінке А". Спів на звук "а" з широким відкриттям рота. Використовується для розвитку дзвінкості та чіткості тембру.
6. Висхідно-низхідні глісандо. Плавний перехід між нотами на звук "у" або "а". Допомагає розвивати інтонаційну плавність і контроль голосу.
7. Імпровізація на ладах: спів коротких мотивів на дорійському чи міксолідійському ладах із увагою до інтонації.
8. Динамічний ряд: зміна сили звуку від ледве чутного до максимально гучного із збереженням тембру.

 Фонопедія є невід’ємною складовою у постановці народної манери співу. Вона допомагає вокалістам і хоровим колективам розвивати природне звучання, досягати дзвінкості й об’єму, а також зберігати здоров'я голосу. Завдяки цій методиці можна відтворити автентичність народного співу, поєднуючи традиції з професійною вокальною майстерністю. Вона  акцентує увагу на правильному фізіологічному звукоутворенні та допомагає уникнути голосових перенапружень та покращує якість звуку. Звук формується завдяки гармонійній взаємодії дихання, голосових зв’язок та резонаторів. Правильне звукоутворення досягається через вправи, спрямовані на координацію цих елементів.

5. Голосові резонатори

 Голосові резонатори – це "інструменти" співака, які допомагають досягти максимальної виразності та природності звучання. Робота над їх активізацією є ключовим етапом у розвитку вокальної майстерності.

 5.1 Види голосових резонаторів

Грудний резонатор створює теплий, насичений тембр. Розташований у грудній клітці. Відповідає за низькі, теплі та об'ємні звуки. Активується при співі в нижньому регістрі або при використанні грудного голосу, відчувається вібрацією у грудній клітці.

Головний резонатор додає дзвінкості. Розташований у верхній частині обличчя: у порожнинах носа, лоба та верхньої частини черепа. Відповідає за дзвінкість і яскравість звуку. Використовується у високому регістрі, відчувається вібрацією у носі, лобі та верхніх зубах.

Змішаний резонатор поєднує грудний і головний, забезпечуючи об’ємність звуку.

Гортанний резонатор. Розташований у

горлі, безпосередньо над голосовими зв’язками. Відповідає за початкове формування звуку та додає йому теплоту. Основний "центр управління" звуком.

Ротовий резонатор. Розташований у порожнині рота. Найгнучкіший резонатор, що формує чіткість і тембр звуку залежно від положення язика, щелепи та губ. Відповідає за формування вокальних звуків і артикуляцію.

Носовий резонатор. Розташований у носовій порожнині. Надає голосу специфічної "дзвінкості" або "глухуватості". Використовується у співі в народній манері для створення характерного звуку.

 5.2. Функції голосових резонаторів.

Виникнення звуку. Голосові зв’язки створюють первинний звук.

Розподіл коливань. Коливання передаються в резонатори.

Підсилення звуку. Резонатори підсилюють частоти, які відповідають їхнім фізичним характеристикам. Це додає звуку об’ємності й насиченості.

Формування тембру. Кожен резонатор додає звуку унікальну "фарбу", створюючи неповторний голос кожної людини.

Покращення якості звуку. Резонатори створюють багатий і об'ємний тембр.

Захист голосу. Використання резонаторів зменшує навантаження на голосові зв'язки.

Виразність і яскравість звуку. Активування головного резонатора робить звук чітким і дзвінким.

Оптимізація співу в різних стилях. У народній манері активно використовуються носовий і ротовий резонатори для створення характерного звучання.

6. Вокальна виразність і акторська сценічна майстерність

 Емоційна особливість у виконанні українських народних пісень потребує гармонійне поєднання технічної досконалості співу в народній манері та глибокого емоційного занурення в зміст твору через міміку, жести й поставу. Виконавець, який вміє поєднувати ці елементи, не лише технічно відтворює пісню, а й "оживляє" її перевтіленням в образ театралізованого героя, роблячи спілкування з глядачем справжнім мистецтвом. Співак створює образ, відповідний до тематиці пісні ліричний, героїчний або гумористичний. Таким чином допомагає не лише зберігати, а й популяризувати багатство української музичної спадщини у сучасному світі. Це поєднання дозволяє зробити виконання народних пісень справжнім мистецьким дійством, яке зберігає автентичність і водночас захоплює сучасного слухача.

7. Робота з хоровими колективами

У хорових колективах важливо не тільки розвивати індивідуальні голоси, а й досягати однорідності ансамблевого звучання.

7.1. Єдність вокальної техніки

 Навчання хористів однаковій манері співу є ключовим етапом формування злагодженого звучання хору. Уніфікована манера виконання дозволяє досягти гармонійного ансамблевого звучання, чіткого інтонування та виразності музичного твору. Навчання всіх хористів однаковій манері співу: відкритості голосних, носовому резонуванню та вільному диханню. Спільні вправи для налаштування артикуляції та використовувати однакову вокальну техніку. Звернуті увагу принципи формування вокального звуку (позиція рота, розташування язика, робота м'якого піднебіння), чистоту вокальної інтонації.

Баланс голосів

Особлива увага приділяється гармонійному поєднанню тембрів, щоб досягти "народного" хорового звучання. Регулярні вправи на балансування звуку між партіями. Динамічні зміни гучності та тембру в різних частинах твору для передачі емоційності.

Обрядова інтонація

Робота з піснями, що базуються на традиційних ладах, для відчуття стилістики народного співу.

Робота з традицією

Наслідування звучання автентичних виконавців як основа для оволодіння стилем. Вивчення історичного та культурного контексту пісень.

Висновок: Музика завжди була невід'ємною частиною людського життя, а виконання вокальних творів у хорі – одним із найпоширеніших способів виявлення музичних здібностей. Для починаючих артистів хору розвиток вокальних здібностей визначає не лише їхню можливість виразно виконувати музику, але й їхню самооцінку, дисципліну та вміння працювати у команді. Розвиток вокальних здібностей у починаючих артистів хору є складним, але важливим процесом, який вимагає систематичної роботи та відданості. Шлях до успіху у музичній сфері вимагає не лише таланту, але й наполегливості, самодисципліни та віри в свої сили. Ті, хто готові інвестувати у свій розвиток, здатні досягти великих висот у вокальному мистецтві.

Список використаних джерел

1.     Грицай О. Д. Формування навичок народного співу в процесі роботи з учнями – вокалістами на прикладі українського фольклорного мистецтва. Освітній проект «На урок»: [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://naurok.com.ua/stattyaformuvannya-navichok-narodnogo-spivu-v-procesi-roboti-z-uchnyami-vokalistami-naprikladah-ukra-nskogo-folklornogo-mistectva-79720.html
2.     Іваницький А. І. Українська музична фольклористика. Київ: Заповіт. 1997. 391 с.
3.     Карась Г. Хорові обробки гуцульського фольклору композиторів діаспори як джерело пізнання рідної культури у навчально-виховному процесі гірських шкіл // Гірська школа Українських Карпат. – 2013. – № 10. –124-127 с.
4.     Квітка К. В. Українські народні мелодії. Київ: Поліграф консалтинг. 2005. 384 с.
5.     Лоцман Р. О. Проблема тлумачення народного співу: [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://tur.kosiv.info/ukrainian-culture/436.html
6.     Цюпа Н. П. Специфіка народного вокалу у сучасному мистецькому просторі України. Юний вчений. 2017. №: 2(42): [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://molodyvcheny.in.ua/files/journal/2017/2/26.pdf