Рубрика "Цікаво знати" для учнів 7 класу на тему: "Середньовічні філософи та їхні погляди на питання віри і розуму"

Філософ

Роки життя

Вирішення питання про співвідношення віри і розуму

П’єр Абеляр

1079 - 1142

П'єр Абеляр раціоналізував відносини віри і розуму, вважаючи обов'язковою умовою віри розуміння («розумію, щоб вірити»). Початковими принципами критики П'єром Абеляром авторитетів церкви виступали сумніви у безумовній істинності положень віри і теза про необхідність осмисленого відношення до священних текстів. Радикальному сумніву Абеляр піддавав будь-які тексти, окрім непогрішимої Біблії: можуть помилятися навіть апостоли і батьки церкви.

Ансельм Кентерберійський

1033 - 1109

Продовжив раціоналістичну традицію августинізму в західній християнській філософії. Виділяв два джерела людського пізнання — віру та розум, вважав, що теологія мусить спиратися на діалектику. Вважав, що раціональне пізнання ґрунтується на акті віри та істинах Святого Письма, а віра потребує і шукає «урозуміння».

Виклав чотири докази буття Бога: три з них (у трактаті «Монологіон») — вважав такими, що доводять існування Творця «апостеріорно», тобто апелюючи до його творінь. Четвертий доказ (у трактаті «Прослогіон») — таким, що виводив буття Бога «апріорно», тобто винятково із поняття про Нього.

При викладі апостеріорних доказів спирався на дві основні тези: 1) всі творіння наділені різними мірами досконалості й тим розбіжні між собою; 2) властивості та якості скінченного світу є частковими і відносними, але відносна досконалість потребує вищої, абсолютної й невичерпної Досконалості як такої. Відповідно, градації блага, мудрості, довершеності передбачають існування абсолютного й безумовного Блага, Мудрості, Довершеності (Бога); конкретні причини існування кінцевих речей передбачають буття єдиної Причини, що існує сама по собі тощо.

Бернар Клеворський

1090 - 1153

Розробляючи етико-аксіологічну «науку способу життя», систематизував вчення про шлях духовного самовдосконалення. Вперше в історії західної думки поєднав християнську гносеологію і вчення про духовну природу людини через кореляцію пізнання зі смиренням, а смирення — з істиною. Вважав, що перший ступінь Істини відкривається через смирення, другий — через співчуття і милосердя, третій (вищий) — через споглядання, де

Сама ж любов людини до Бога мислиться Бернардом як належна відповідь Тому, Хто полюбив людей першим. Повернути любов Богові — велика місія людини. Тому причина любові до Бога — Він Сам, а любити Його слід безмірно. Метою людського існування вважав містичне злиття душі з Богом.

Найсистемніше засадничі принципи містичної концепції Бернарда Клервоського викладені в трактаті «Про любов до Бога» та в циклі проповідей на «Пісню Пісень». У трактаті Бернард наводить щаблі любові: любов до себе заради себе (плотська), любов до Бога заради себе (найманська), любов до Бога заради Бога (синівська), і, нарешті, вища, містична — любов до себе заради Бога. У проповідях ця тема отримує оригінальний розвиток в образах духовного шлюбу — алегоричній трактовці взаємин між Нареченим (Ісусом Христом, Богом) і Нареченою (душею, Церквою) на вищих рівнях містичного споглядання.

Фома Аквінський

1225 -1274

За його часів значно збільшилася роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою. Тома Аквінський чітко визначив сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера діяльності, яка є доступною не розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теології — «істини одкровення». Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище за розум, але не суперечить йому. Істина може бути одна, бо йде від Бога. Оскільки кінцевим об'єктом теології та філософії і джерелом будь-якої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між теорією і вірою. Водночас, не всі «істини одкровення» можна довести раціонально. Але це не означає, що вони неправдиві чи суперечать розуму. Богословські істини «надрозумні», але не «протирозумні». Обмежений людський розум стоїть нижче за теологію, а тому філософія є «служницею теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще розуміти ці догми і зміцнити віру в людині.

Сігер Брабантський

1240 -1280

Вважав, що істина раціонального знання може суперечити істині релігійного одкровення. Він визнавав існування Бога як першопричини, заперечував творіння з нічого, вважав, що світ «співвічний» Богові. Сігер прийшов до висновку про вічність і несотворність світу, вважаючи, що Бог є першорушієм, але не творцем сущого, заперечував безсмертя індивідуальної душі людини, відстоював пріоритет розуму. Центральним у доктрині Сігера Брабантського було вчення про єдиний, універсальний розум — загальний для всього людства.

Вільям Оккам

1285 - 1347

Основним завданням пізнання Оккам бачив осягнення реально існуючого часткового, одиничного. Загальне існує тільки в свідомості суб'єкта. Хоча все реальне, за Оккамом, одиничне, все ж індивіди можуть бути розподілені розумом на класи, тобто розподілені за родами та видами. В самих речах намає ні загального, ані часткового. І те, і друге притаманне тільки нашому способові сприйняття однієї і тієї ж речі. Для пояснення переходу думки до загального він вводить поняття про «інтенцію», тобто про спрямованість думки, про логічні та психологічні акти чи знаки. Всі загальні поняття (універсалії) — знаки (терміни), що логічно позначають об'єкти. Універсалії не притаманні самій речі, вони завжди існують після неї, існують тільки у свідомості, проте вони не позбавлені повністю об'єктивного значення. Тому номіналізм Оккама іноді називають «термінізмом» (від слова «термін»). «Термінізм» Оккама пов'язаний з його вченням про досвід. Через те, що реальними є тільки одиничні речі, то пізнання об'єктивного світу починається з досвіду і проходить через канали відчуттів. Первинний вид знання — це наочне знання, яким пізнається одиничне. Вслід за ним іде «абстрактне» знання, або «знання про загальне».