Сценарій, " Афганістан - з роками біль не затихає"

Вчитель початкових класів:

                                                                                  Панченко Л.Є.      

Мета: розширити знання учнів про історичні події афганської війни;

Виховувати  повагу і шану до воїнів-інтернаціоналістів,

             до трагічно  сторінки нашої історії; розповісти про односельчан,

             що служили в Афганістані, віддати данину пам’яті полеглим

 воїнам-афганцям.

Обладнання: свічка, відеофільм, тлумачний словник, збірка віршів про

             події в Афганістані,

Хід заходу

Вихователь

Ти – вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В боротьбі жорстокій.

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей… 

 27 грудня 1979 року за рішенням Політбюро ЦК КПРС,очолюваного Леонідом Брежнєвим, війська СРСР увійшли до Афганістану для підтримки прокомуністичного режиму Народно-демократичній партії Афганістану. Спочатку радянські війська розташувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом поступово втягнулися в бойові дії по всій території Афганістану.  Афганська війна тривала 10 років. Триває і сьогодні, але, слава Богу, вже без участі наших солдат. А тоді ж, йдучи у пекло, вірили, що несуть визволення приниженим та поневоленим, що йдуть не вбивати, а захищати нове життя.

         Кажуть, що час – найкращі ліки, хоча роки минають, а пам’ять вперто усіх вертає назад, коли наші недолугі керівники взялися наводити лад на чужих територіях, віддавали абсурдні накази.

…Вся вулиця на службу проводжала

Улюбленця свойого – Василя,

А парубчак потрапив до Афганістану.

Там уже не служба. Там – війна!..

         Ми повинні розумі трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тис. У цій війні загинуло понад 15 тисяч наших солдат, 35 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон. Ця війна стала усвідомленням того, що гинуло покоління, народжене в 60-х. Що ж то за країна, що завдала нам стільки болю, горя, смутку?

         Афганістан – це держава, що знаходиться в Південно-Східній Азії, де проживає 17 мільйонів чоловік, з них 8 мільйонів – афганців, а решта – таджики, туркмени, узбеки, хазарейці. До середини 70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу. 

         Афганістан – це 70% гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7-8 тисяч метрів. 86 тисяч населення проживають в аулах у злиднях. 3 мільйони чоловік ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова не писемність серед населення, особливо серед жінок і дітей, висока смертність.

         У 1978 році афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою. Нова влада взяла курс на соціалізм. Було видано закони про ліквідацію лихварської заборгованості, скасування калиму при одруженні, про наділення селян землею, яка раніше була власністю поміщиків. Запровадили початкову освіту, надали право жінкам зняти паранджу. У мусульманських країнах такі закони були приречені на провал, бо суперечили нормам ісламу. Новий режим почав репресії проти духовенства, закривалися і руйнувалися мечеті. Племінні та етнічні вожді не визнавали нового уряду. Почали формуватися загони “маджахетів”(“борців за віру”). У країні спалахнула громадянська війна.

         Щоб зрозуміти трагізм афганської війни, потрібно хоч трохи знати про її передумови. Розставити усе на свої місця можна лише зараз, коли доступнішою стає засекречена інформація. Каталізатором військового втручання стала Квітнева революція 1978 року, про яку ми щойно говорили. У результаті цього у грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов’язувався переозброїти афганську армію. Виходячи з цього, керівництво СРСР на чолі з

Л. І. Брежнєвим продемонструвало готовність надати прокомуністичному НДПА реальну воєнну підтримку. 27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися в бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984-1985 роки.

         Про те, що готують введення обмеженого контингенту в Афганістан ,звичайно не знали. Але було передчуття чогось незвичайного. Нашим солдатам говорили, що  вони виконують інтернаціональний обов’язок, тобто захищають братній народ. І вони, сліпообдурені, “наводили лад” у тій країні “вогнем і мечем”. Вони вірили і думали, що продовжують подвиги й славу батьків і дідів, які виконували такі обов’язки в Іспанії, Чехії, Угорщині…

         В Україну з Афганістану не повернулося 72 військовополонених та зниклих безвісти. Слава Богу, “чорний тюльпан” не привіз їхніх домовин. Тож надія не помирає. Держава, не питаючи дозволу в матерів, відправляла синів на війну. І не тільки синів у матерів забрала війна, а й батьків у дітей. Діти чекали батьків, бо мами їм обіцяли, що вони повернуться. А поки не було тата діти розмовляли з портретами…

…Літо проминуло, і пройшла зима,

А тебе, наш любий, все нема й нема.

Може заблукати, чи поліг в бою,

Ставши враз зорею у чужім краю?..

         Дорогою ціною розплачувались наші юнаки за все. А ціною було життя. Солдати гинуть. І кожна смерть страшна. А як страшно, коли не хочеться помирати у 18-19 років, коли ще тільки починається життя. Пам’ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував ,скільки років довелося б нам мовчати, коли б так пом’янули кожного вбитого. Помовчимо хоча б хвилину. За всіх. Страшна смерть будь-якої людини.

Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а може, із-під битим крилом ніяк не перелетить Афганської гори…

         Через цю безглузду війну пройшли майже 700 тисяч чоловік. І серед них 30% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них – 12 українців.

         Кількість загиблих збільшувалася б з кожним днем. Але, слава Богу, нове керівництво СРСР на чолі з Михайлом Горбачовим визнало помилковим рішення по передників, і з кінця 1986 року пішло на поетапне виведення військ з Афганістану. Однак воєнні дії не припинялися.

          І з нашого селища до своїх домівок не повернулися двоє воїнів-інтернаціоналістів : Хачатуров Віталій, Скурихін Андрій. Їм було лише по 18-19 років. Вдома на них чекали батьки. Але… Повернулися вони лише в свою рідну землю. Вічна їм пам'ять.

Ми пам’ятаємо всіх,

Хто віддав життя за те,

Щоб не було війни нової,

Щоб сонце сяяло золоте.

Щоб не окоп чорнів на ниві –

Хліба цвіли, мов килими,

І щоб веселі і щасливі

Стрічали вдома матері….

        Восени 1988 року за наказом Москви розпочалася операція  “Тайфун”. Радянська авіація завдала нищівного бомбоштурмового удару по кишлаках уздовж траси Кабул-Саланг, якою мали виводити війська.

15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Амудар’ю, генерал Громов символізувавш переходом закінчення для радянських військ  афганської війни!!!

          Над головами воїнів – афганців вистріли кулі. Кожна хвилина їхнього життя могла стати останньою. Але їм випало щастя вижити і повернутися до рідної домівки. Боляче, коли у мирний час помирають колишні воїни, які пережили страхіття війни. Вижили там, а зараз життя до них немилосердне.

 Двоє воїнів-інтернаціоналістів повернулися з тієї страшної війни:  Оберенко Олександр, Окунів Сергій.

…Хай буде все, що має бути:

І тихі радощі життя,

Мені не треба співчуття.

МЕНІ ПОТРІБНЕ РОЗУМІННЯ!!!

 Давайте ж і ми з вами будемо пам’ятати воїнів-ветеранів, виявлятиме порозуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває й досі. У спогадах, у снах, у думках. Вони цього заслуговують.

Вічна Вам Слава.