Сценарій "День народження Л. Українки"

Тихо лунає «Місячна соната» Бетховена. Звучать слова з-за сцени:

Ведучий:Де Ти, Лесю? Де Ти, жінко, вища своєї слави? Ловили Тебе сліпі фотокамери і старанні пензлі художників, щось нам залишили від Тебе – може, Тінь Твою, Тінь Твого болісного сонця, може, силует Твого земного буття, безсмертна горлице української долі, простуджений соловейку душі, який вічно клекотатиме у завірюсі.

Ведуча:Спогади і листи – в них Ти, як сонце в хмарах. Тобою вони просвічені, пломенем Твоїм пронизані, –  а де сам безжалісний гордий пломінь?!

Ведучий:Ім’я свого народу взяла Ти своїм найменням і поставила коло себе як стяг! І пломінь Твій у Твоїм народі, і сонце Твоє кипить у духовнім єстві України, геніальний поете наш… чистоголоса Мавко нашої суті, наша Незламності! Совісте наша!

Ведуча:Воскресни нам по крапелині, по пилиночці – з волинських озер і полтавських полів, із зелені Буковини і туманів Мінська, з подиху пустелі Лівійської і скорботних снігів Сурамі – озовися!

Ведучий:З’явися нам хоч одним помахом свого крила сивого! Знайдися нам бодай одним колосом із свого безмежного золотого лану! Об’явися нам, нині сущим, хоч одним передзвоном-клекотом!

Ведуча:Ти – вічний дзвоне нашого неба!

Знову лунає «Місячна соната» Бетховена. З’являється дівчина в образі Лесі Українки

Леся Українка:
Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей,
А тепер я в тебе остатню надію вложила.
О, не згасни, ти, світло безсонних очей!

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари,
не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
і тепер вже немає мені вороття.

Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.

Мріє, колись ти літала орлом надо мною, –
дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
а як прийдеться згинуть за теє – дарма!

Ведучий:
Пророчими стали слова великої Лесі Українки. Мрії її стали дійсністю,— і сьогодні ми свідки здійснених мрій безсмертної дочки безсмертного народу.
Ведуча:
Справді безсмертного, якщо має таких геніїв як Леся, і якщо навіть після смерті живуть вони віки в пам’яті народній.
Леся Українка:
Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.
Ведуча:
Вогонь пісень Лесі Українки палає уже понад століття. Це незгасимий вогонь таланту, справжнього, від Бога. Донька Прометея,як назвали її люди, несла їм вогонь своїх поезій,цю іскру Божу, за життя і несе зараз, устами нашими, її потомків. То ж нехай нев’янучими квітами вплітається у вінок безсмертя  славній  українці літературно-музична композиція, яку ми підготували з нагоди вшанування 145-річчя від дня народження. Хай звучить слово Лесі і слово про Лесю.
Ведучий:
Хто ж така ця безсмертна жінка?
Ведуча:
Лариса Петрівна Косач. Окраса і гордість української нації, одна з
основоположників нової української літератури.
Ведучий:
Геніальна поетеса і драматург.
Ведуча:
Талановитий прозаїк і перекладач.
Ведучий:
Учений літературознавець і фольклорист-етнограф.
Ведуча:
Публіцист, педагог,видавець,журналіст,поліглот(знала до 10 мов),громадський діяч.
Ведучий:
Просто жінка, котра багато страждала,уміла кохати і хотіла бути потрібною.
Ведуча:
Леся Українка — це така багатогранна творча особистість, прояку М.Бажан сказав: ”В історії світової літератури важко знайти таке ім’я, яке дорівнювало б їй талантом, мудрістю,проникливістю,значущістю ”.
Ведучий:
І світ не знав такої поетеси, не знав такої страдниці святої.
(Виходять двоє читців)
1 читець:
Йти назустріч бурям і зливам,
Буть одній — як велика рать,
Жить в нещасті життям щасливим,
Муку творчістю перемагать.
2 читець:
Хвора дівчина, бідна Леся!
Де ще хворі такі були,
Щоб літали у піднебесся,
Що його не сягнуть і орли!
1 читець:
Де слова обертались у крицю,
В кров живу — друкований знак,
Де підносив з мечем правицю
Вождь рабів — безсмертний Спартак.
2 читець:
Вся ти — трепет,вогонь,ідея,
Вся ти — вірна,єдина струна,
І хто знає співця Антея —
Той тебе у ньому пізна!
Разом:
Ти себе Українкою звала,
І чи краще знайти ім’я
Тій,що радістю в муках сіяла,
Як вітчизна велика твоя.

Звучить пісня у виконанні учениці “Україночка”, сл. А.Демиденка, муз. Г.Татарченка.
Ведучий:
145 років тому, 25 лютого 1871року,на Волині в інтелігентній,відомій своїми волелюбними традиціями сім’ї Косачів-Драгоманових народилася дівчинка. Назвали її Ларисою.
Ведуча:
Вона взяла все краще від свого батька Петра Косача,ім’я якого знаходилось в словнику “ Діячі революційного руху в Росії ”,від своєї матері Олени Пчілки, відомої української письменниці,від свого дядька Михайла Драгоманова,від свого селянського оточення в с.Колодяжному. Але весь час вона йшла вперед,далі і вище…
Учениця:
У дитячі любі роки,
Коли так душа бажала
Надзвичайного, дивного,
Я любила вік лицарства.
Тільки дивно, що не принци,
Таємницею укриті,
Не вродливі королівни
Розум мій очарували.
Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможців,
Що, сперечника зваливши,
Промовляють люто: «Здайся!»
Погляд мій спускався нижче,
На того, хто розпростертий,
До землі прибитий списом
Говорив: «Убий, не здамся!»
Ведуча:
Очима дорослої людини Леся почала дивитись на світ,на ту недосконалість людського життя,яка порушує прикрі питання і не дає жодної відповіді. Думки не давали спокою і вели її між люди,де дівчина вдихнула дух курної хати,побачила бідність в усій оголеній страхітливості… Усе це гострим болем відлунювалось у її чуйному серці.
Ведучий:
Лариса жодного дня не сиділа за шкільною партою. Лесина мама,як щира українська патріотка, негативно ставилась до казенної,до того ж російськомовної шкільної науки.
Леся Українка (на фоні музики Лисенка «Елегія»):
-Жодних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилась тільки до 14 років, а потім пішла “на власний хліб”, себто вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жодної заборони. Правда коректив був в особі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя.
Ведуча:
У сім’ї панувало художнє слово. Перекладали,писали твори,переказували історії, записували пісні,звичаї,декламували,дуже часто читали вголос. І весь час — книги,книги, книги.
Ведучий:
З листа Михайла Павлика до Михайла Драгоманова: ”Леся просто ошоломила мене своїм образованням та тонким розумом. Я думав,що вона тільки в крузі своїх поезій,аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка… ”
Ведуча:
Надзвичайно обдарована від природи, Леся вся була складена із суцільних захоплень.І це чудово! Чудово тому,що всі її захоплення — чисті,світлі й благородні,одне слово,
високі.
Ведучий:
В чотири роки вона вже читала.
Ведуча:
У шість — невтомна дівчинка сама вишиває улюбленому батькові сорочку,а подаровані їй ножиці й гольник вона пильнує більше,ніж деякі забавки.

Пісня «Вишиванка»
Ведучий:
Перший літературний твір Лесі,вірш “Надія ”, був написаний, коли їй ішов лише дев'ятий рік. Випадково почута розмова батьків про лист,який вони отримали від сестри Петра Антоновича,де йшлося про арешт і заслання тітоньки Олени,спонукали дівчинку до серйозних думок про любов до рідного краю,про страх втрати його.
3 читець:
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро, –
Там жити чи вмерти, мені все одно;
Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
Ведучий:
З цього часу і до кінця життя поезія,слово,пісня стали призванням,сенсом її життя.

Ведучий:
Вражає  широкий світ захоплень. Серед них чільне місце посідає музика.
Ведуча:На думку сестри Ольги, Леся могла б стати не тільки першокласною піаністкою, а й композитором, бо в музиці виливала всю свою душу. І гра її була прекрасною. “Як Леся грала, – згадувала сестра, – то ми всі сиділи тихесенько і слухали – не моглинаслухатися її музики”.

Вірш Звучить класична фортепіанна музика (можливо, Шопен)

Мій давній друже! мушу я з тобою

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувати думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

Картина повстає: зібравсь гурточок,

Провадять речі, і співа, й гука,

На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок

Чиясь весела виграє рука.

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою…

Прощай же, давній, любий друже мій!

Ведучий:Ще одне захоплення Лесі – народні пісні. Вона безмежно кохалася в них, шанувала історичнеминуле свого народу.
звучить українська народна пісня
Ведуча:А як захоплено мала Леся бігала з сільською дітворою,плавала,лазила по деревах,грала у рухливі ігри. Весела від народження дівчинка охоче танцювала.шила сукні лялькам, вишивала, читала казки, була режисером, декоратором і виконавцем різних ролей у домашніх театральних виставах, вивчала мови (німецьку, французьку, згодом – грецьку й латинську, англійську та італійську), бавила менших сестер (навіть написала для молодшої Ольги підручник «Стародавня історія східних народів», який був надрукований) і, як і всі діти, мріяла… 

Ведучий

Із спогадів сестри Ольги:«Леся дуже любила бувати на ярмарках, святах. Взимку на Водохреща леся промочила ноги і застудилася… Скоро по тому у неї почала боліти права нога, та так, що сестричка гірко плакала від болю».

Танець

Ведучий:
І як же треба було долі жорстоко познущатися з Лесі,щоб приректи її на тридцятилітню війну зі страшною хворобою — туберкульозом,який вразив її на порі одинадцятої весни, і поступово руйнуючи організм, привів до тяжких операцій та нелюдських страждань.
Ведуча:
Та не вдалося хворобі зламати надлюдську волю поетеси,не вдалося заволодіти її душею і розумом.

4 читець:
Хто вам сказав,що я слабка,
Що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука,
Чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
Жалі та голосіння, –
То ж була буря весняна,
А не сльота осіння.
А восени… Яка журба,
Чи хто цвіте, чи в’яне,
Тоді й плакучая верба
Злото-багряна стане.
Коли ж суворая зима
Покриє барви й квіти –
На гробі їх вона сама
Розсипле самоцвіти.
Ведучий:
Героїзм,з яким поетеса переборювала свої муки, непримиренність до угодовства й компромісів робили Лесю Українку наймужнішою серед численних тогочасних поетів.
Ведуча:
Свого часу Іван Франко зробив висновок,що “… Леся Українка — трохи чи не єдиний мужчина на всю сьогочасну соборну Україну ”.
Ведучий:
А ми говоримо: ”Єдина! На всю Україну! На весь світ! ”
Ведуча:
Все життя поетеса була борцем,бійцем,воїном,що начертав на своєму щиті слова ” умру — не здамся ” і проголосила серед стогонів і зойків різного роду нитиків “Contra Spem Spero!”
5 читець:
Гетьте, думи, ви,хмари осінні!
Тож тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу скрізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая,міцна,
Може, квіти зійдуть – і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Ведучий:
Патріотка до мозку кісток, Леся все своє життя сповідувала високу національну ідею.
Ведуча:
Коли Михайло Павлик запропонував їй поміняти російське підданство на австрійське (там, мовляв,значно більше демократії), поетеса відповіла:” Я, звісно,не хочу бути підданою Росії,але в такій же мірі не прагну стати підданою австрійської держави. Я б воліла бути громадянкою незалежної самостійної України ”.

Сценка «Бояриня»
Ведучий:
Неволя українського народу — незгоєна рана в серці поетеси.
Леся Українка:
Горить моє серце, його запалила
Гаряча іскра палкого жалю.
Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
Чому я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,
Та сльози не ринуть потоком буйним,
Мені до очей не доходять ті сльози,
Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.
Ведуча:
Життя краяло поетесу глибоко і дошкульно. Калинова сопілка ридала потоками сліз нестримних,раптових,що рвались з глибини самого серця.
Ведучий:
Та вона вміла стримувати “хвилю ридання гарячу”,стискати серце лещатами залізної волі і в палких мріях творити бойову пісню. Це був дужий месник, сповнений гніву і ненависті борець,зброєю якого було Слово.
6 читець:
Скрізь плач і стогін і ридання,
Несмілі поклики, слабі,
На долю марні нарікання,
І чола, схилені в журбі.
7 читець:
Над давнім лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години,
Коли спадуть кайдани з нас.
6 читець:
Ті сльози розтроюдять рани,
Загоїтись їм не дадуть.
Заржавіють від сліз кайдани,
Самі ж ніколи не спадуть!
7 читець:
Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам воріття!
Берімось краще до роботи.
Змагаймось за нове життя

Ведуча.Перше кохання, яке боязко ступило на тінисту терасу в невеличкому містечку Чукурларі, що біля Ялти, де Леся лікувалася, заглянуло в очі, посміхнулося щиро і навіки поселилося в серці. Його звали Сергій Мержинський. Їм було добре удвох. Вони часто слухали, як шепотіли кипариси, бився об скелі шалений прибій, кигикали чайки над морем.

Леся (читає сидячи) :«Він дивився на мене, як на ікону, як на ту зірку, що раптом скотилася з неба і може ненароком погаснути. Я була для нього ніби з тонкого скла, що може впасти і розбитись, я була вітром, що може вилетіти крізь прочинені віконця і не повернутись, тим дивним світлом, що робить людей щасливими».

Ведуча.Але щастя було коротким. Доля, зле жартуючи, наділила обох не тільки коханням, але й однаковою хворобою – туберкульозом. Він помирав у неї на руках тієї пам’ятної березневої ночі… І було горе, і був відчай. І тихо лунав серед лиха їх улюблений романс.

Леся Українка ()пише за столом)

«Мій друже любий, мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене і мучило, і заставляло заламувать руки і битись, битись об землю, згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись. А потім і щастя, і горе обірвались, так, раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було й спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків!

Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, обмити рук твоїх… своїми гарячими слізьми? Мій друже, мій друже, невже я одинока загину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди. Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою, я так боюся жити!

Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть і пахнуть, як твої листи, мій друже…!»
Леся Українка:
Нехай!
Я знаю се, проклята я навіки,
Бо я любить не вмію ворогів.
О, кожний тихий усміх Фарисея
Для мене гірш від скорпіона злого.
Мені бридка не так сама отрута,
Як все оте гнучке, підступне тіло.
Я вся тремчу, коли його побачу,
В моїх очах я чую зброї полиск,
В моїх речах я чую зброї брязкіт…
Ведуча:
Це рядки із драми “Одержима”, котру створила Леся за одну жахливу ніч при постелі вмираючого друга Сергія Мержинського,якого кохала великою і чистою любов’ю.

Леся Українка:
-Признаюся вам, що я її в таку ніч писала,після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась і навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: "Я з того створила драму."
Ведучий:
Жорстока доля рано забрала кохану людину. Муки і страждання супроводжували це справжнє, чисте кохання, високий злет її душі.
Романс «Коли розлучаються двоє»

Леся Українка: ( на тлі музики)
Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе.

Романс
Ведуча:
Улітку 1922 року Леся на лікуванні. Далеко вона від рідної домівки… Туга за рідним краєм,милою Волинню дала поштовх до написання драми-феєрії “ Лісова пісня ”.

Уривок «Лсової пісні»

Ведучий:
В гарячковій безсонній праці за десять днів народився цей незрівнянний поетичний шедевр — глибоко філософська поема,в якій знайшли своє вічне життя чарівні образи її рідного Полісся.
Ведучий:
Хіба була ще на світі така жінка,в серці якої поєдналися б така мужність,така геніальність, такий вогонь і розум,така пристрасна любов і така відданість народові та Батьківщині? Ні, другої такої на світі не було.

Учениця:
Кажуть: ти не вмирала ніколи,
Кажуть: ти, наче пісня,живеш.
Ніби юність ясна, смаглочола,
По країні в майбутнє ідеш.

В тую країну, де щастя і горе однаково милі,
В тую країну, де усміх і сльози однаково ясні,
В тую країну, де чола підводять похилі,
Де не сльозами, а співом ридають нещасні.
Я не журюся, чи рано, чи пізно загину,
Я не журюся, що світ сей хороший покину,
Я не журюся – нехай там життя моє гасне.
Зоре моя! В тебе світло повік буде ясне.
Інші будуть співці по мені,
Інші будуть лунати пісні,
Вільні, гучні, одважні та горді,
Поєднаються в яснім акорді
І полинуть у ті небеса,
Де сіяє одвічна краса,
Там на їх обізветься луною
Пісня та, що не згине зо мною.
Ведучий:
Видатні митці ніколи не полишають нас. З’єднавши своє життя з мріями та стражданнями людей,із їхнім пориванням до волі й щастя, вони крокують великою землею безсмертя.
Ведуча:
І час підносить їх над нашими думами і турботами, обдаровуючи безмежною молодістю, і стають вони нашими сучасниками й ровесниками прийдешніх поколінь.
Ведучий:
Будуть відходити віки, будуть приходити віки; пилком чи кушпелою розвіється скороминуще… а вічне увійде у вічність,не так у бронзу чи мармур,як в очі людські,в надії людей,бо допоки живе надія — живий і народ.
Ведуча:
То ж будемо і ми вчитися терпінню,вірі,любові і надії у нашої неповторної Лесі.

Читець

Все минуле – землею, віттями,

Сизим словом приходить в ночі,

Над гарячими вдаль століттями

Підвелись твої сині очі;

Ломикаменю мій м’ятежний,

Днів скалічених, сліз і мороку,

Обів’ю тебе мрій мережами,

Дам живущого серця соку;

Я не бачив тебе недужою

І не чув про жалі і втому,

Серед літа ідеш із ружами

На Вкраїну, до свого дому…

Тихо лунає «Місячна соната» Бетховена.