Сценарій екологічної вистави театру тіней "Материнська земля"

Вистава «Материнська Земля»

(театр тіней)

На  авансцені  екран. За екраном – актори.

Звучать дзвони набату. На екран проектується кліп з зображенням планети Земля.

Голос за кадром:  Наш всесвіт – безодня без дна,

Ні меж, ні кінця їй нема.

Це часточок рух бистротечний,

Той рух – безконечний і вічний.

Ми бачим над нами лиш неба шматок,

А з неба шлють зорі нам світла пучок.

А наша Земля, що для всіх – рідний дім,-

Малесенька крапля у всесвіті тім.

На екрані з’являється презентація з видами природи, тварин, людей, фабрик, заводів, шкіл…

 Голос за кадром: Ми всі живемо на краєчку землі,

Можливо, в галактиці навіть одні.

А наше життя на Землі – тільки мить,

Хвилини, години – все в безвість летить.

Від першого крику, який сповіща,

Що в світі з’явилось нове дитинча,

Маленька людина, істота жива –

 Лише на Землі таке диво бува.

Проектор вимикається, екран освітлюється з боку сцени. В промені світла фігури людей, що сплять. Під музику фігури «пробуджуються», танцюють  зображаючи життя, любов, красу. На дальньому плані з’являється тінь Землі. Тінь збільшується, стає позаду людей, охоплює їй руками-тканиною, ніби захищає.

Голос Землі:  Я – Земля!Людина – моє крихітне творіння. Я розкинулась у Всесвіті. Голова моя – північний полюс. Мої вени – вируючі річки. Мої м’язи -  гори круті. Голос мій – гуркіт грому і тихий шелест трав. Моє серце під товщею морів, від биття його колихання хвиль. Усе люблю я, що є на мені, в вишині моїй та  глибині… Я – колиска людства!

Земля відходить на задній план, тінь стає  не чіткою і на екрані з’являються мами і дитина

Дитина: Мамо, мамо! А хочеш я для тебе щось покажу?!

Мати: Покажи.

Дитина: Дивись, який красивий жук!

Мати: Але це не жук – це метелик. Він дійсно дуже гарний. Але для чого ти  його затисла в долонці? Адже він може загинути. Відпусти його, нехай летить.

Дівчинка відкриває долоню і метелик злітає і летить у небо. Дівчинка зображає політ метелика, а потім примощується у мами на колінах

Мати:  Ти чуєш птахів на світанку?

Про що вони співають, знаєш?

Он вітерець гойднув фіранку –

Неначе ввись ти й сам злітаєш!

А срібну пісню водоспаду?

А шепіт весняного саду?

Як дзвонять колосочки спілі,

Лілеї колихає хвиля,

Схилились верби при долині.

Дитина: А он волошки! Сині-сині!

Мати: Спи, моє миле ластів’ятко!

            Не бійся, мама тут і татко.

Дитина:  Скажи, метелики нас чують?

 Мати: Вони у квіточках ночують.

            Дрімають, вмившися росою…

Дитина:  І дивляться на нас з тобою…

     А в небі зграя журавлів

     Кружля над нами, над землею…

              Земля-я-я-я-я! (кричить)

               Матусенько, що буде з нею?

               Що буде, як замовкнуть птиці?

                Засохнуть квіти без водиці?

Звучить тривожна музика. Мати обнімає дитину і проходить з нею на лівий бік екрану. З правої сторони виходить Земля

Земля:  Я – Земля!Людина – моє крихітне творіння!

Світло згасає. На екран проектуються слайди з  екологічними катаклізмами.

Голос Землі:  Чому так? Людина хоче гори мої зруйнувати, випалити очі озер, зелений колір стерти з полів, лугів, лісів та рівнин. Перетворити на чорний попіл волошку,  жабеня та ластівку.

                        Чому так!? Людина хоче піснім своїм шию звернути, ніжність висушити, кохання посікти сокирою, розіп’яти  дружбу з відчуттям тріумфу!

                        Чому так!!!? Людина хоче власними руками зруйнувати свій дім і  за вітром пустити! Ні, тоді вже вітру не буде! Буде Безодня, в якій приховується НІЧОГО!

(слайди зникають. Темна зала. Тиша.)

Голос за кадром: Звичайно, торжествує розум! Але  ж  знаходиться  хтось,  хто хоче усю планету   шпурнути в темряву!...

Прожектор на сцені загорається. Тривожна музика наростає. На сцені троє учнів зображають пластикою тіла та рухами ядерну бомбу)

Голос Бомби: Хлопчик, що коливається в колисці, птахи на гілках – ви мої цілі, ви мої цілі! Вас перетворю  в прах! Вночі і вдень на далекі дахи,  в місто, де радість цвіте, погляд мій націлений з кам’яної ніші. Чітко продуманий план!

Голос Матері: Спи, миле ластів’я, під ясним небом.

Не бійся, це ж бо я, я біля тебе.

Голос Бомби: Я створена, щоби здригнулися люди

         І щоб розчинились в пилу.

         Планети квітучої більше не буде –

         Усе живе – під мітлу!

               Я обірву життя геніальні,

               Думки серйозної пристрасть.

               Попіл підніметься й знову упаде,

                Й нікому справити тризну.

                І на землі, що померкне в остуді,

Мов головешка пуста,

 Жодної матері більше не буде!

Тільки сама чорнота!

Голос Матері: Спи, миле ластів’я, під ясним небом.

Не бійся, це ж бо я, я біля тебе! ( майже кричить)

Бомба перетворюється на страховисько( сплетіння рук і ніг). Знищує усе довкола себе.

Голос за кадром: І зриваються гори і дамби,

І крамниці ліванських купців,

І мечеті Іраку, і храми,

І помешкання всіх мудреців.

І багаті товаром базари…

Це не лиш по життю удари,

А по совісті, по заповітах,

Що Господь передав своїм дітям.

Це – планеті кінець. Це тризна

По майбутньому гуманізму!

Страховисько знищивши все  зникає. Музика  стихає. Тиша.

Голос за кадром:  Все стихло. Прийшла біда.  Завмерли  у жаху ліси. Земля вся скорчилась від болю. Лиш тиша скрізь, печаль та горе…

Скажіть, хто винен в цьому? Хто?

Ні чистих рос, ні джерела,

Ні пісні, ні ясних світанків!

Лиш горе ходить по дворах

 Щодня – від ранку і до ранку.

У хати-пустки загляда…

Скажіть, відкіль така біда?

Я не хочу такого світу,

Де все сіро, де гинуть діти!

Опам’ятайся, людино!

Бо життя земне – мить єдина!

Опам’ятайся, стрепенися!

І навкруги роззирнися:

Що після себе залишиш?

Будь же нарешті мудріша!

             Мати: (з дитиною на руках підводиться)

            Спи , любе ластів’я, під мирним небом.

Не бійся, це ж бо я. Я  біля тебе.

Я світ весь підніму на допомогу.

О, сила матерів, що на планеті!

Вона в стократ сильніш і від ракети.

Спи, ластів’я моє, під чистим небом.

У тебе мама є. Я біля тебе.

Мати з дитиною відходять в глибину сцени, прожектор згасає.)

Голос за кадром:  Мало сьогодні сказати, що живемо ми тривожно, що стаємо свідками страшних речей. У людській  нервовій руці світ наш на волосині висить!

Прожектор засвічується. Звучить життєрадісна музика, дитячі голоси. На екрані  тіні  дітей, вони  граються( м’яч, паперові літачки)

Хлопчик і дівчинка зупиняються по центру екрана.

Хлопчик: А хочеш я для тебе щось покажу?!

Дівчинка: Покажи.

Хлопчик: Дивись, який красивий жук!

Дівчинка: Але це не жук – це метелик. Він дійсно дуже гарний. Але для чого ти  його затис в долоні? Адже він може загинути. Відпусти його, нехай летить.

Хлопчик відпускає метелика. Метелик відлітає за межі променя світла.

Прожектор згасає