Сценарій «Ім’я Шевченка стукає в серцях...»
Сценарій свята: «Ім’я Шевченка стукає в серцях»
Мета:
- виховання любові до рідної мови, скарбів поетичного слова, України;
- вшанування пам’яті видатного художника слова, патріота України - Т.Г.Шевченка.
- формування культури мовлення через красу й багатство рідної мови;
- пропагування творчості обдарування рідного краю.
Обладнання: мультимедійний проектор, комп’ютерна техніка, мікрофони,
мультимедійна презентація, музичні записи.
Хід заходу
Танець «Бандуристе , орле сизий»
Ведуча: Кожна нація, якій пощастило відкрити й висловити свою творчу ідентичність, своє глибинне самопізнання, базу національної культури, осягнула це могутнім словом свого національного пророка. Серед тих щасливих, вибраних народів є й ми, українці. Й ось чому. Поляки дістали Міцкевича, німці – Гете, англійці мають Шекспіра, італійці – Данте. Росія пишається своїм Пушкіним, а ми, українці, – Тарасом Шевченком. Він, безсмертний Тарас, для нашого народу – явище унікальне, неординарне. Тому все, що з ним пов’язане, дороге нам і рідне. Він і далі залишається серед нас, українців, як невмирущий геній, як поводир, що показує нам шляхи в боротьбі за наші ідеали. Любити Шевченка – любити Україну, любити Україну – любити Шевченка!
(До іншого ведучого) Ну, як я?
Ведучий: Чудово! Як по-писаному!.. Молодець!
Ведуча: От-от! Скільки можна читати по написаному? Тільки й уміємо – в дні урочистостей голосні патетичні промови проголошувати…
Ведучий(ображено): А що ти пропонуєш? Взагалі нічого не говорити, не згадувати Шевченка?!
Ведуча: Ні! Говорити треба, але так, щоб ми відчули за тими словами не монумент, а живу людину…
Ведучий: Можливо, заяложені фрази шкільної програми про Тараса Шевченка й не роблять його постать привабливою, не дають усвідомлення його величі. Та й ми самі найчастіше згадуємо про нього лише в Шевченківські дні, проводячи якісь заходи (часто формальні) та витираючи з томів Шевченка пилюку, а в повсякденному житті часто не цінуємо своїх геніїв, забуваємо рідну мову…
Пісня «Я з України»
Ведуча: Можливо, варто говорити про постать Тараса Шевченка не лише як про борця за волю рідного народу, а й як людину, наділену глибокими почуттями, людину, яка переживала ніжність, кохання … мала такі зрозумілі всім людські, земні бажання...
Ведучий: Нащо сперечатися? Краще спробуймо окреслити постать Тараса Шевченка так, щоб він постав перед нами як живий!
Сценка (Виходить мати з немовлям)
Студент:
В старенькій хаті, край села,
Там,де сади цвітуть розлогі,
Де у ставку купається верба,
Життя Тарасику дала
Кріпачка-мати, вбита горем.
Студент:
9 березня 1814 року, темної ночі, перед світом, у селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгарда, блиснув у вікні єдиний на все село вогник, - народилась нова панові душа, а Україні – її великий співець – Тарас Шевченко.
Студент:
Не на шовкових пелюшках,
Не у величному палаці –
В хатині бідній він родивсь,
Серед неволі, тьми і праці.
Нещасна мати сповила
Його малого й зажурилась…
І цілу ніченьку вона
За сина - кріпака молилась.
Сценка «Мати і Тарас». (Слайд «Хата»)
Мати:
Сину мій, прости, що доля твоя буде важкою, бо народився ти невільником-кріпаком. Сину мій, моя дитино! Яким воно буде, твоє майбутнє? Чи матимеш кусень хліба, свою господу, стріху над головою?
Тарасик:
Не журіться, матінко, гляньте краще на небо – бачите, скільки зірочок ясно сяє? Правда, наче вогники.
Мати:Це, синку, коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічечка, доки людина не помре. А як минеться людина, то й свічка її гасне, - зірочка падає. Бачив?
Тарасик:Бачив, матусенько, бачив. Мамо, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь-ледь видно?
Мати:Бо коли людина зла, скупа чи заздрісна, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, людей любить, добро їм робить, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло її яскраве.
Тарасик:Я, мамочко, буду доброю людиною, я хочу, щоб моя свічечка горіла ясно-ясно!
Мати:
Старайся, мій хлопчику, хай Бог тобі помагає..
Як гірко, як нестерпно жаль,
Що долі нам нема з тобою!
Ми вбогі, змучені раби,
Не знаєм радісної днини.
Нам вік доводиться терпіть,
Не розгинать в роботі спини.
Промовиш слово – і нагай
Над головою люто свисне.
І так усюди – з краю в край
Панує рабство ненависне…
У цій хатині, у раю,
Ти бачиш пекло. Тут неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дадуть.
(Схиляється, плаче, Тарасик її обіймає)
Лунає музика, голос за сценою оголошує: 1816 рік.
На сцені інтер’єр селянської хати. Мати накриває на стіл, за яким сидять діти. Заходить батько.
Батько. Стомився я, Катерино.
Мати. Що трапилося, Григорію?
Батько. Знову ці Колесникові бандити. Забрали 12 овець і корову-годувальницю.
Мати. Як це забрали? Корову-годувальницю? І врешті - решт, хто такий Колесник?
Батько. Господар цієї хати. Пам’ятаєш, я розповідав тобі, що його забрали в солдати за те, що побив помічника управителя, який вигнав його вагітну дружину на жнива. Через це вона просто на полі померла внаслідок передчасних пологів.
Так от, із солдатчини Колесник утік, а коли повернувся додому, то створив банду. Ховаються вони в нашому лісі. Не хотів тобі казати, але ці розбійники вже не вперше навідуються до нас. Тому я вирішив купити хатину в Кирилівці.
Лунає музика, голос за сценою оголошує: 1825 рік.
На ліжку лежить хворий батько, біля нього згуртувалися діти.
Батько (тремтячим голосом). Синові Тарасові із мого хазяйства нічого не треба: він не буде абияким чоловіком; з його буде або щось, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе.
Голос за кулісами
Тяжко, важко в світі жити
Сироті без роду,
Нема куди прихилиться –
Хоч з гори та в воду…
Сценка «Пастухи». (Слайд «Вівці на пасовищі» звуки села)
Хлопчик : Тарасе, сонце заходить, женімо отару в село!
Тарас: Тут заночую. Мене там ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, знову битиме..
Хлопчик: А вівці ж як?
Тарас: Жени й моїх овець, а в селі вони й самі дорогу до двору свого знайдуть.
Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний, від ранку й росинки в роті не мав..
Тарас: Вечеря?.. Була вечеря, коли мати вдома чекала…Тепер мачуха штовханцями мене годує.. А тоді кожен день був, як свято.. А ще як вишні зацвітуть, солов’ї щебечуть, Катерина вечерю подає, а мама дивиться на нас і посміхається…
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть..(Замовкає, важко зітхає, продовжує)
А спали ми під зоряним небом на подвір’ї. І зорі над нами були такі великі й такі яскраві.. А тато казав, що десь там сяє і моя зірка..(Плаче)
Хлопчик: Не плач, Тарасе, заспокойся. Женімо отару, поночіє вже..
Тарас: Не пожену. Заночую отут, під зорями, в полі. Може, розглежу, де-то моя зірка світить…Жени сам. (Звучить пісня «Зоре моя вечірняя…» ).
Хлопчик: Тоді, добраніч, Тарасе. Я тобі вранці хліба принесу(Виходить. Тарас дивиться у небо, втирає сльози. Сідає, схиливши голову на коліна. З’являється Янгол. Підходить, стає поруч на коліна, гладить по голові Тараса ).
Янгол: Не плач, Тарасе, не плач.
Тарас: Ти хто? Янгол?
Янгол: Так, я Янгол, посланий з небес, щоб втішити тебе.
Тарас: (Зачудовано)Янгол…Скажи мені, мій Янголе, якою буде моя доля? Може, правду батько казав, що з мене хіба ледащо буде..
Янгол: Нелегка твоя доля, Тарасе, нелегка: болю і смутку зазнаєш ти чимало, та любитимуть тебе люди й за життя, й по смерті. Яскраво горітиме твоя свіча незгасним вогнем, вказуватиме вона шлях не одному поколінню. І кожен зможе знайти пораду і розраду ось у цій книжці.
Тарас: А що ж це за книга така?
Янгол: Це «Кобзар» - Євангеліє від Тараса.
Тарас: Євангеліє від Тараса?(Здивовано). Але мій дідусь ніколи не читав Євангеліє від Тараса. Читав від Івана, Матвія, Марка, Луки..
Янгол: Євангеліє від Тараса напишеш ти!
Тарас: Я? Я ж не апостол! Я - кріпак, сирота, нема в мене нічого і нема нікого! Які з мене люди? Кепкуєш?
Янгол: Нікого?! В тебе є Бог, у тобі є любов, у тебе є Україна, у тебе є народ! Це багато, мій хлопчику, дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля – твоїм хрестом. Ти будеш розіп’ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї.. Сила твого, Тарасе, слова буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ свій від німоти. Ти обраний Богом, мій хлопчику. Батьки нарекли тебе Тарасом, ніби передбачаючи твоє майбуття, адже означає воно бунтівник, непокірний, безстрашний. Будь твердим і непохитним, Тарасе, бий лихом об землю і вперто йди вперед! (Виходять).
Пісня «Шукай мене»
Студент:
І виріс він, і кобзу взяв,
І струн її торкнувсь рукою –
І пісня дивна полилась,
Сповита вічною тугою
В тій пісні людям він співав
Про щастя, про добро, про волю,
Будив зі сну, пророкував
Їм вищу і найкращу долю.
1831рік
Ведучий: "...Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога - велике щастя бути вольним чоловіком...", - так писав Тарас Шевченко братові Микиті з Петербурга. Тут, у пишній столиці Російської імперії, сталися важливі події в його житті, одна з яких - викуп з неволі. У Петербурзі пан Енгельгардт, нарешті, зважив на прохання свого козачка дозволив йому вчитися малювати. Вчителем Тараса був Ширяєв, відомий у Петербурзі майстер декоративних розписів. У нього здобув Тарас певну малярську підготовку і став одним з кращих учнів, тому що брав участь у розписах стін і плафонів Великого театру.
Ведуча: Вирішальне значення для Тараса Шевченка мала зустріч із Іваном Сошенком, земляком із Богуслава, на той час учнем Академії мистецтв, який перший спостеріг талант у ранніх Тарасових малюнках і розпочав справу викупу Шевченка з неволі.
Показ картин Шевченка (На трубі грає студент)
1838 рік
Ведуча: Українські та російські діячі мистецтва і літератури - Євген Гребінка, Аполлон Мокрицький, Василь Григорович, Василь Жуковський та художники Карл Брюллов, О. Венеціанов - викупили Тараса з неволі і дали можливість талановитому юнакові вчитися в Академії мистецтв. Це сталося 25 квітня 1838 року.
Ведучий: Спливав третій рік, осяяний сонцем свободи — один з найщасливіших у Тарасовому житті. Як художник, він нагороджений двома срібними медалями Академії мистецтв. Вперше прийшла до нього слава і як поета: тут, у Петербурзі, явився світові найперший "Кобзар". Але разом із третім спливав і одинадцятий рік вимушеної розлуки з Україною. А вона, змучена, розтерзана, боліла йому і вдень, і вночі.
На самоті й поміж людей
Щомиті чую рідну землю,
Не все, що грішне і святе,
Довірив я перу і пензлю.
Студент:
Так сумно одцвітає верес
Під сміх зухвалих чорнобривців,
А очі десь блукають серед
Вершин тополі і дзвіниці.
О моя доле гонориста,
Чому віддатись — слову, барвам?
Лишатись модним портретистом,
Чи назавжди селянським бардом?
Що далі, доленько, що далі?
Моря? Екзотика? Руїни?..
Печальне сонце України.
1847 рік
Ведучий.
Навесні 1847 р. за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, метою якого було знищення самодержавного кріпосницького ладу і об'єднання всіх слов'янських народів у єдиній вільній федерації, Шевченка заарештували і відправили до Петербурга.
Ведуча (читає).
"Художника Шевченка за написання обурливих і вищою мірою зухвалих віршів, як такого, що наділений міцною статурою, віддати в рядові в Оренбурзький окремий корпус з правом на вислугу, зобов'язавши начальство вести найсуворіший нагляд, аби від нього ні під яким виглядом не могли виходити обурливі й пасквільні твори." Тут же цар власноручно дописав: "Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати."
Студент:
З огненних слів меча не викую,
Каратися довіку мушу...
А може б, попід тин - калікою,
Щоб назавжди забути муштру?
Чи, може, ради світу білого
Тобі страждання, Боже, треба?
То дай орла осатанілого
На мученицькі мої ребра,
Нехай довбе, я не покаюсь,
Якщо і серце буде жерти,
Скажи лишень, коли впокоюсь,
Чи час не відречеться жертви?
Хоч як нестерпно буде ждати,
Але повернуться із вирію
Додому думи-лебедята.
Земля посивіє від гроз, але
Устане сонце правди знову...
Та тільки ж де ти, де, апостоле
Мого розіп'ятого слова?...
Ведуча:
Роки Шевченка на волі - це десять років у малозаселеній і далекій окраїні Російської імперії, де відбували заслання непокірні і здебільшого злочинці. Найбільше гнітила і завдавала страждань поетові заборона писати й малювати:
Ведучий:
І довелося знову мені
На старість словами ховатись,
Мережить книжечки, співати і плакати у бур'яні, і тяжко плакать...
Студент: Не гріє сонце на чужині,
А дома надто вже пекло.
Мені не весело було
Й на нашій славній Україні,
Ніхто любив мене, вітав,
І я хилився ні до кого,
Блукав собі, молився Богу
Та люте панство проклинав.
Студент: О думи мої! О славо злая!
Караюсь, мучуся, але не каюсь!..
Люблю, як щиру вірну дружину,
Як безталанную свою Вкраїну!
Роби, що хочеш з темним зо мною,
Тільки не кидай, в пекло з тобою
Пошкандибаю...
Студент:
І перший період заслання був важкий, а другий на півострові Мангишлак видавався справжнім пеклом. З 1850 по 1857 рік Тарас Григорович не написав жодного вірша. Зате малював..
Студентка:
Із срамоти, із німоти
Ти знов мене виводиш, доле,
Скажи, куди тепер іти?
Після смерті Миколи І усі чекали змін, маніфестів, амністій. Вони справді були. Їхню дволику суть ми добре знаємо тепер, але тоді усі сподівалися на краще. І лише 2 серпня 1857 року Кобзар залишив свою замкнуту тюрму, висловивши велику радість, що пройшов «похмурий, тернистий шлях, не зрадивши себе, не поганьбивши своєї людської гідності.»
Ведуча:
Кохання в житті Шевченка – чи не найболючіша сторінка його долі, бо не мав він сімейного щастя, родинного тепла, хатинки, обсадженої садочком, люблячої дружини, не було й діточок. Не судилося.
Ведучий:
За своє життя він закохувався багато разів. Любили і його, але кожного разу щось ставало на перешкоді одруженню. Перше кохання, мабуть, найсильніше, обірвав пан Енгельгардт, забравши з собою Тараса-козачка в далекі мандри світом, а його кохану - Оксану Коваленко, в січні 1840 року, видав заміж за кріпака з Педиківки К.М.Сороку.
Пісня «А зоря на небі» виконує Абраменко Марія
Студент:
Ми вкупочці колись росли.
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх.
Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.
Мене по волі і неволі
Носило всюди. Принесло
На старість ледве і додому.
Веселеє колись село
Чомусь тепер мені, старому,
Здавалось темним і німим,
Таким, як я тепер, старим.
…«Чи жива
Ота Оксаночка?» - питаю
У брата тихо я. «Яка?»
«Ота маленька, кучерява.
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?»
«Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год.
Та що з того? З байстрям вернулась,
Острижена…»
Пісня «Тополя» виконують С.Ягодзінська, Є. Хоменко
Студентка:
Інтимна лірика не буває безіменною. Навчаючись в Академії, вже прославленим автором «Кобзаря» і портретистом їде Шевченко в рідну Україну. Тут, на балу, він зустрічає Ганну Закревську. Бажання мати свою родину, свій дім, дружину, тихий і надійний захисток. Це бажання перестає в гостру душевну потребу.
Виходять Закревська та Шевченко
Якби зострілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: снилося дурній.
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!
Студент:
Останнім коханням Т.Шевченка стала Ликера Полусмак. Ця любов обернулася для поета моральною трагедією. Вибір був невдалий – вільнонаймана служниця петербурзького дворянина О.Макарова Ликера не вкладалася в рамки жінки-невільниці. Це був пустоцвіт, пристосуванка, дівчина-метелик, який сам не знає, куди летить і чого хоче. Вона, напевно, й близько не уявляла, з ким звела її доля.
Студентка:
Напрочуд точно описала її Ліна Костенко.
Той любить Фані Брон,
той любить Беатріче,
Лауру, Ганську або Наталі.
Коштовні імена на бархаті сторіччя!
Немеркнучі зірки на обріях землі!
О, скільки взято нот і списано паперу!
Шкода, як ореол не держиться чола.
Коли безсмертя впало на Ликеру,
Вона якраз по бублики ішла.
Пісня «Відірватись від землі»
1860 рік Ликері (На пам’ять 5 августа 1860 г)
Студент:
Моя ти любо! Мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа
Раби! Невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В святій неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби його – ми люде!
Студент:
Моя ти любо! Усміхнись,
І вольную святую душу,
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести,
І поховать лихе дебеле
В хатині тихій і веселій.
Танець «Хто, як не ти»
(Виходить Ликера з подружкою, приспівує: «Ой казала мені мати, ще й приказувала, щоб я хлопців не водила, не принаджувала…» дивиться в дзеркало.)
Ликера.
Тарас пропонував мені руку і серце. Казав, що купить хатку біленьку, гарненьку, із садочком. Я буду в ній справжньою господинею!
Взимку поїду до Парижа або до Петербургу. Я в дорогому вбранні, вся в коштовностях, наче справжня пані. Я заведу собі прислугу. А взагалі, хіба б я пішла за такого старого, якби не подарунки та те, щоб бути панією?!!
1861 рік
Ведучий:
Бог їй суддя. Та за життя Ликера й сама, мабуть, не раз каялася, що так зробила: послухала співчувальників, які шепотіли: «Ти молода, вільна, гарна, а він старий, каторжник, проти царя».
Ликера:
Це я –Ликера. Ти мене чекав?
Чекав, сердешний. Я прийшла до тебе,
Перед тобою винна й перед небом,
Бо ти, як Бог, беріг мене й кохав.
Тарасе мій, Тарасику, прости,
Не осягла тебе, не зрозуміла.
Була рабою молодого тіла,
Не тільки тіла – серця прагнув ти,
Хиливсь до мене стомленим чолом,
Вдягав, неначе панну, в оксамити.
Хотів під образами посадити
В новенькій хаті, над самим Дніпром.
Хіба простиш мене, простиш хіба?
Я – грудка снігу, ти ж трава зелена.
Стою – твоя невінчана судьба,
Стою – твоя довічна наречена.
Студентка:
Вона пішки прийшла з Петербурга в Канів спокутувати гріхи. Кожного дня вдосвіта, одягнена у все чорне, ходила на Чернечу гору, молилася, плакала, просила: “Прости мене, Тарасе!” А сторож гнав: “Іди, звідки прийшла!” Не йшла. Думала, хоч після смерті бути похованою коло Шевченка. Її заяву підняли на сміх. Тоді сама собі зробила присуд: купити клаптик землі під горою, в ногах Кобзаря, щоб бути там похованою.
Студентка:
Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє,
Все упованіє моє
На тебе, Мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, благая!
Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, Пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників. Подай їм силу
Твойого мученика Сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю!
Студент:
Достойно пєтая! Благаю!
Царице неба і землі!
Вонми їх стону і пошли
Благий кінець, о всеблагая!
А я, незлобний, воспою,
Як процвітуть убогі села,
Псалмом і тихим, і веселим
Святую доленьку твою.
А нині плач, і скорбь, і сльози
Душі убогої – убогій
Останню лепту подаю.
Студент: Ми так багато говоримо про Тараса Григоровича, а от би повернути час назад, ну хоча б на якусь хвилинку, щоб на власні очі побачити цю геніальну людину, почути його голос…
Студент: Повернути час, звичайно, ми не можемо, а от побачити й почути голос славного Кобзаря маємо можливість. З нами на зв’язку телестудія каналу «1+1».
Відео (Ексклюзивні кадри з Т. Г. Шевченком)
Студент: Іванов Б. АМ-103
Він був, як полум’я. Його рядки –
Дзвінкі і небезпечні, наче криця,
Переживуть і жито, і пшеницю,
І хліб, і сіль, і війни, і віки.
Студентка: Васильчук Н. ДБ-150
Він був, як полум’я. Свої слова –
Легкі,як небо, сині, наче квіти,
Що ними тільки правду говорити,-
Він в наші душі прагнув перелити.
Студентка:
Не раз стинались ми з ворогами,
До долу гнулись криваві рани,
І всім здавалось, ми вже не встанем,
Та воскрекали , бо ти був з нами.
Студент:
Нема співця. О ні, він з нами!
Його пісні, його любов!
Його це місяць над садами
У сяйві тихому зійшов.
Студентка:
Ми не забули тебе, Тарасе,
Черпаєм правду в твоєму слові
І збережем ми для внуків наших
Вкраїнську пісню, вкраїнську мову.
Пісня «Україна – це ми!»
1
про публікацію авторської розробки
Додати розробку