Література рідного краю

Про матеріал

У роботі поданий матеріал, який може бути використаний учителями української мови та літератури при вивченні літератури рідного краю. (Черкаська область Канівський район с. Межиріч)

Перегляд файлу

Відділ освіти Канівської райдержадміністрації

Районний методкабінет

Авторські програми, підручники, методичні посібники,

Узагальнений передовий педагогічний досвід

Лук’яненко Валентина Миколаївна

Учитель-методист української мови та літератури

Межиріцької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Література рідного краю

Земля талантами багата

(система уроків за творчістю поетів-земляків Б.Чередніченка, О.Стельмашенка, С.Жолоб, В.Швець, поетів-початківців Т.Лимаренко, О.Лук’яненко, Г.Семергія, поетів Канівщини М.Шамрая,

В.Носенко)

Обсяг матеріалу 44 сторінок

Матеріали схвалені педагогічною радою школи в січні 2017 року

2017р.

ЗМІСТ

1. Анотація........................................................................................................

2. Література рідного краю (Система уроків)…………….......................

3. Список використаних джерел...........................................................................

АНОТАЦІЯ

У роботі поданий матеріал, який може бути використаний учителями української мови та літератури при вивченні літератури рідного краю.

(Черкаська область Канівський район с. Межиріч)

SWScan00089

SWScan00090

P6191443

IMG0930A

100_6877

020862

P6191441

P9091539

Тема. Література рідного краю.

Земля талантами багата (система уроків за творчістю поетів-земляків

Б.Чередніченка, О.Стельмашенка, С.Жолоб, В.Швець, поетів-початківців

Т.Лимаренко, О.Лук’яненко, Г.Семергія, поетів Канівщини М.Шамрая,

В.Носенко)

Мета: поглибити знання учнів про поетів рідного краю; прилучати їх до

пошуково-дослідницької роботи з місцевим матеріалом, як основним

джерелом поезії та прози; удосконалювати навички виразного читання,

уміння аналізувати прочитане; розвивати творчі та вміння самостійно

здобувати знання; виховувати любов до своєї батьківщини (до її

минулого, традицій, звичаїв) та людей, які в ній працюють та живуть.

Форма проведення: урок – усний журнал

Обладнання: фотомонтажі з краєвидами межиріцької землі, літературна карта Черкащини, плакати із висловами про поезію, портрети поетів, виставки творів поетів, малюнки учнів та творчі роботи про рідне село.

Вислови про поезію

Є щасливо обдаровані натури, є щасливо обдаровані народи. Я бачив такий народ, народ – музикант – це українці.

П.Чайковський

Українська народна поезія найбагатша і найкрасивіша в Європі

Л.Люкшиин

Здається, кожна гілка дерева на Україні має свого поета і кожна стеблина трави на цих безмежних квітучих рівнинах відлунює піснею.

Тальві, США

Епіграфи уроку:

Величне Слово – то життя мірило,

Не кожен може бути з ним на «ти»

Наталя Ісак

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами.

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами – сльозами.

М. Рильський

СТОРІНКА ПЕРША

(Поети-земляки)

« О рідна земле, я навік з тобою».

Учень

Сонце голубить калину

Вітер колише дуби.

Сину мій, рідна дитино!

Вік Україну люби!

Далеч шумну. Тополину,

Степу дзвінкі голоси,

Сину мій, рідну Вкраїну

Вік біля серця носи!

В грізну т тривожну годину

В дзвони на спалах дзвони!

Сину мій, рідну Вкраїну

Від ворогів борони!

Мову свою солов’їну –

Мамину пісню-розмай,

Сину мій, рідна дитино,

Не забувай.

Д.Кононенко «Вік Україну люби»

Учитель О рідне земле, я навік тобою!

Дума співа од чистоти краси

Твоїх привіль, пробуджених весною,

Людських осель багатих на хліб-сіль,

З тобою, добра, я завжди з тобою!

У дні гарячі засіву і жнив:

І усміхнеться світу щедрість нив.

Тебе люблю, про тебе я співаю

(Пісня «Україно» Т. Петриченка)

Твори поетів – земляків є цілковитим віддзеркаленням їхнього характеру – променистого ,неспокійного й водночас романтичного , ніжного. Запитаєте , хто вони , де черпають натхнення і силу ? Про це й поговоримо на сьогоднішньому уроці. Доля подарувала їм іскристий талант поета , і на знак вдячності вони все своє життя заримували в поетичні строфи .

Пропоную вам сьогодні побути в ролі редакторів і випустити свій журнал . Доберіть для нього лаконічну назву, використавши поетичні рядки:

Д. Чередниченка.

Мила Українонько,

Я доземно б’ю чолом:

Об’єднай нас, матінко,

Під одним крилом.

Сформулюйте його із рубрик:

1 “Ось і ти, Межиріче коханий!

Я любов до тебе всю зберіг”.

О. Стельмашенко

2 Любити край, згублений в тумані ,

Любити край , що кров мою зове ,

Як вірш писати, наче він останній,

Листок, що з гілки вітер обірве.

М. Шамрай

3 Мамо, Ви – моя пам'ять, душа і молитва.

Д. Чередниченко

Учитель. Щоб зрозуміти творчість поета, треба знати країну в якій, він народився. а країна наших поетів – Україна. Та, як і в кожної людини, є в цих людей мала батьківщина - колиска їхньої душі – Канівщина. На все життя наші земляки полюбили цей райський куточок України, в якому є і ліси, і поля, і гори та ріки. А найбільше їх приваблює духовний світ земляків.

Сьогодні ми познайомимося із життєвим і творчим шляхом поетів-земляків.

А щоб зрозуміти поезію наших земляків, увійдімо у дивовижний світ нашої малої батьківщини. Маємо знати його, бо він є і наш із вами світ.

Надаємо слово екскурсоводу.

Учень-екскурсовод. Погляньте на літературну карту нашої Канівщини. Тут позначено м. Канів та села, де народилися, жили або зараз живуть та працюють поети.

Безмежно, з дитинства кохаю

Красу свого рідного краю –

Дніпра голубого неозору,

Сосну в надвечір’ї прозорім.

І місяць у хмарах сріблистих,

І свіжість весняного листя,

І синій промінчик волошок

В пшеничному морі колосся.

Село Межиріч розташоване на черкаській трасі біля річки Рось. Хто погляне на нього замилується щедрою красою. Сади розкішні, лани широкополі. Рядами чепурних будинків розкинулося воно по зеленому килимі луків між річками Рось та Росава.

Село Межиріч носить назву від того, що лежить між річками Рось та Росава. Але раніше, в давнину, воно іменувалося Товарів. У книзі А. Андрішева «Нариси історії колонізації Київської землі до кінця ХV ст. Є такий запис: «С. Товарів на Росі – сучасний Межиріч – відоме ще у князівські часи, в литовський період згадується разом із Таранчею за князя Олелька». Із заходу с. Межиріч сточено цілою грядою горбів, що підносяться на 80 – 100 м.

Із півночі на схід ідуть Могила, Куряча гора, Городище, Лиса гора. Кожен із цих топонімівв народі має своє пояснення. Так, скажімо, Могила від того що тут колись козаки хоронили своїх побратимів і насипали могилу. Разом із тим це і один із сторожових козацьких пунктів, які низиною тягнуться від с. Сахнівка через с. Луку, с. Межиріч, с. Конону і аж до с. Пекарів та Канева. Колись у цієї гори була й інша назва – «Шибениця», прозвана від того, що за часів кріпосного права люті поміщики тут страчували людей на смерть через повішення. Про гору Курячу є два перекази: назва на так від того, що з неї колись курило димом (до речі, курить і зараз). Інша думка: низьк4а гора, як сідаю для курей.

Городище – від того, що тут був городок із фортецею. Лиса гора – кругом був ліс, а на ній ніщо не росло.

Спочатку село було невеликим, а потім розрослося, появилися Слобода, Заросся, Нависка. Заросся ділиться на три частини: центр – Заросся, на північ - Пристань, на південь - Косарівка. Пристань називається так тому, що після осушення місцевості, ліс, який вирубували, сплавляли по Росі, відправлявся із цього місця. Косарівка носить таку назву тому, що після осушення місцевості, яка була під водою, там з’явилися гарні сінокоси.

Слобода-околиця Містечка, ділиться на дві частини: на Слободу та Нависку.

Названа частина Слободи так тому, що це була новонаселена територія, а Нависка – тому, що тут над дорогою нависав дуже густий ліс, доходив до берега річки Рось. Над річкою нависали великі верби.

Основним заняттям місцевого населення протягом багатьох століть було хліборобство, рибальство, скотарство, бджільництво. Цьому сприяли природні умови – ліси, луки, річки та інше.

Український народ не терпів гніту і піднімався на боротьбу проти польських та місцевих панів. Згадано про повстання на південно-західній окраїні села – Урочище Гайдамацьке.

Повідомлення учня. Продовжимо нашу подорож переходом із героїчного минулого нашого рідного села до теперішнього. Але, безперечно. Наше село славне не тільки своєю історією і чудовими краєвидами, а й талановитими людьми.

Багате на талановитих людей село межиріч. Саме його називають своєю малою батьківщиною літературознавець і перекладач С.О. Попович, поетеса і перекладач, С.К. Жолоб, поетеса В. Швець, художник і скульптор

Г. П. Пустовійт, поет О. Стельмашенко, поети-початківці Т. Лимаренко,

О. Лук’яненко .

Учень. Серед тих, хто долучився до творення духовних надбань нашого краю – поет, прозаїк, перекладач Дмитро Чередниченко, який народився 30. 11. 1935р. в с. Межиріч. Закінчивши середню школу, вступив до Київського педінституту, по закінченню якого працював учителем української мови та літератури Пшеничницької середньої школи, потім у м. Василькові Київської області . Однак, пристрасть до літератури покликала його до творчої роботи.

Згодом перейшов на журналістську роботу (газети “Молода гвардія”, “Молодь України”, видавництво “Молодь” та “Мистецтво”, редагував українознавчу газету для шкільництва “Жива вода”)

Дмитро Чередниченко – автор численних поетичних книжок; українського букваря “Материнка”, шкільних читанок “Ластівка”, “Біла хата”, “Писанка” , “Зелена неділя”, тритомної читанки-хрестоматії для дошкільнят “Український садочок” ( у співавторстві з Галиною Кирпою).

Д. Чередниченко – член президії Національної спілки письменників України, керівник літературного об’єднання “ Радосинь”, лауреат літературної премії ім. М. Рильського та премії ім. П. Чубинського.

Мати, батько. Які дорогі для кожного з нас ці слова. Скільки в них тепла, щастя, радості, душі, милосердя і доброти.

Хочеться, аби кожен із нас дорожив своїми батьками, думав про них, був поруч у складну хвилину, відгукувався на кожен поклик. Бо вони вчать нас жити, вчать відваги, мужності, любові до праці, чесності, щирості, терпінню і великодушності, вчать своїм життям, особистим прикладом.

Учень." Доброго вечора, мамо,

Доброго вечора, тату,

Ой і вечора ж мало,

Аби на розмову стати.

Cтати і все згадати,

І раду свою радити...

Ой як же нам раду дати!

Ой як далі жити?

І зимову гірку розмива,

І знову вражені думи"

Не смію вражати словом,

Занепащати сумом.

Спочиньте, кохані, спочиньте,

Ви так натомились трудно...

А небо як – сіра овчина...

` А люди ... О-о-люди!...

Спочиньте, а я політаю

У шлях мій до Росі проляже…

Я рідному нашому краю

Хоть трішки тугу розважу.

Повідомлення учня

Мати- це та людина, до рук якої ми линемо в дитинстві, просимо допомоги в юності і перед якою схиляємо в пошані голову в зрілі роки. Це та людина, яка зігріє душу добрим словом, щирою порадою.

Мама матуся, ненька… Її любов супроводжує людину довіку. Росте дерево материнської любові день у день і дає силу дітям. Любов материнська – це ангел хранитель цілого роду. І навіть із сивої вічності бачить мати своїх дітей, онуків, береже їх своєю любов’ю.

Пісня «Мамина вишня»

Учень.

Мила мамо !

Мила мамо, я пам’ятаю ваш милий образ. Бачу ваше рідне обличчя. На ваші стражденнім виду я бачив ніжний усміх, гіркувату радість, і їдку скорботу. Вам до лиця були світлі тканини й веселі квіти, й сонячне около нашої хати. Свої натруджені руки ви завжди складали перед собою. Мов не знали, куди їх подіти. Як їм вестися без роботи. Ваша мова була завжди щира й правдива. Ваш голос ласкавий мені вчувається в шепоті трав, у щебеті ластівки, в дзвоні чистого, як ваше лице, неба. Із того неба, мов із вашого виду, приходить до мене, добрий дух, добре благословення на всі мої добрі справи. Я ніколи не забуваю вас, мамо. Бо ви – моя пам’ять, душа і молитва.

Зачитування учнівських творчих робіт на тему: «Сповідь перед матір’ю»

Учень.

Любий тату!

Дякую вам, тату, що вчили мене правди. Я ніколи не зрадив вас. Ви звичаїв навчали. Я й слухав доброї поради. Я не завдав вам сорому. Я не чекав слушної нагоди. Я на себе надіявся. Не ждав чогось, а працював. І був певний у своїх силах. І ви мені за найближчого порадника були. Бо не хотів я за радника мати когось чужого. Бо ніхто мене так не знав, як ви мене знали. Це я на власні очі бачив, це я на власні вуха чув, і душею відчував. Отож до віку старатимусь віддячити вам за добру науку. За серце щире.

Дуже любить і часто згадує своїх сестер і саме про них і своїх батьків поет написав вірш “Сестри мої, калини мої”

Народилась в мене перша сестра -

ми посадили із батьком

калину у березі

Коли я у беріг приходив,

“добридень” казав я калині.

Народилась в мене друга сестра –

ми посадили із батьком

ще одну калину у березі

Коли я у берег приходив,

“добридень” казав я і цій калині.

Народилась у мене третя сестра –

ми посадили із батьком

іще одну калину у березі.

Коли яу берег преходив,

“добридень, сестри”,-казав я.

Коли зацвітали калини,

приходила мама у берег,

і милувалася цвітом,

і заворожено так говорила;

“Ростіть , ростіть,мої діти”.

І тато, бувало, і з хати вийде

та й піде собі на світанні,

доки роса не спаде цілюща,

подихає цвітом калини

та й дужче стане.

Вже мама у берег не прийде.

Вже не звідки вийти і тату.

Червоніють у березі три калини,

хто берегом йде ,то й ламає.

Добридень лиш нікому дати.

... ... .... .... .... .... .... ..... ...

Далеко ми сестри далеко.

Пісня « Родина»

Учитель. У кожної людини є свій ласкавий, до сердечного щему неповторний край. Таким для Д.Чередниченка є Межиріч. Від батьків та односельців навчився любові до рідної до землі, пізнав азбуку працелюбства, громадянськості і душевності ,любов до природи. Це тема багатьох віршів нашого земляка. Він по-синівськи закоханий у красу рідного краю і закликає

дбати про неї і берегти її.

Учень.

Я бував

по усяких світах,

але доля моя –

з Україною.

Я бував

По усяких містах,

Та дорога моя

Зупинилася

В Києві.

Стільки бачив

Світів,

Стільки всяких

Країв

Мою душу зворушило,

Та зостануся я

Поміж ліз та отав

Та очеретів

Над рідною Россю

Аж під Гнилушею

Під лисою

Найвищою горою,

Де б'ється живчик

Роду і мови

І горлиця

Буркоче колискову.

Учениця. В серпні 2008 року поет Дмитро Чередниченко завітав до рідної Межиріцької школи. педагогічний колектив школи на чолі з директором М.С. Дорошенком, учні та гості – заступник голови РДА В.В. Косенко, начальник відділу освіти І.Б. Погорєлко – зустрічали поета-земляка. Дмитро Семенович приїхав до рідної школи з цінними подарунками – шкільній бібліотеці він привіз книги та особисті речі для шкільного музею.

Пісня «Вишиванка»

Повідомлення учня О. Стельмашенко

Тяжка йому випала доля. Змалечку – холодні і голодні літа. Батько згасають , вернувшися з війни. Мати не здужують. Один брат у нужденних приймах, другий – з недолі не свій. Сестра ще мала. А в школу ні в чому ходити.

А цієї зими недуга не пускає. А там- жалоба по батькові, по братові, туж нестерпний.

Закінчив 7 класів у рідному Межирічі, відслужив у війську, працював листоношею. Підробляв, аби було з чим лишити матір, щоб повчитися. Косівське училище прикладного мистецтва. Мабуть, найсвітліші спогади і барви. А там – модельєр на комбінаті дитячих іграшок (Верхньо – Дніпровськ ), художник драматичного театру ім.. Т. Шевченка (Черкаси). І тут фортуна одвернулась. У театрі не лають житла. А сім'я , діти … Будівельне ж управління ось обіцяє… Пішов художником- оформлювачем. Роботи багато, а душа тужить. Хіба, що вільну хвилинку свій туж, свою мрію виливав на полотно. Та ніде не виставлявся, нікому не показував …

Д. С. Чередниченко про земляка – поета .

Пам’ятаю, як змальовував Олекса Стельмашенко милі краєвиди рідного Межиріча. Пам’ятаю, як слухалось його рідне слово : мене зворушували його вірші, що він читав їх мені на пасовиську. Тепер би кому показати, якими огризками мережили ми свої перші пробу голосу… тепер би побачити наші картини на склі, що ми продавали ще школярами у Межирічі на базарі… І люди купляли їх і ще замовляли. Дивні були ті наші творчі презентації. А скільки ми рад перерадили, дум передумали, мрій перемріяли, коли удвох (тільки удвох) ходили на ніч по сомки на Росі! Були ми таки й щасливі: ні на пасовиську, ні на річці нас ніхто не підслуховував, ніхто не втручався в наші душі, ми були вільні, як птахи небесні. Того й думалося, того й мріялося, того й праглося висловитись і на полотні, й на папері, і вільним задушевним співом(то вже як від річки верталися)…

Він уже друкувався. В «Дніпровій зірці» (Канів), «Друзі читача», «Вітрилах» (1968), «Ранку», «Радосині», а найбільше – в «Живій воді». Ось уже й назбирався чималий гарний рукопис. Перечитав я ще і ще – добра таки книжка. Це справді щира, колоритна, жива поезія. Вловлюю в ній первісні, незаймані, духмяні слова, фрази, мотиви – штрихи його тяжкої, але чесної і порядної долі. Іноді здається – тут можна було інакше сказати, інший мазок покласти. Так, але тільки тоді, коли б це писала людина іншої долі, іншої вдачі, іншого бачення, думання і розуміння. А мені імпонує саме такий погляд, такий тон, така пам'ять і така душа.

В. М. Лук’яненко про поета О. Стельмашенка.

Доля подарувала мені зустріч із цією талановитою людиною. Це щира, добра і порядна людина. Із якою теплотою і ніжністю розповідав Олекса Стельмашенко про свій рідний Межиріч; батьків своїх, школу, учителів згадував тільки добрими і щирими словами.

Багато розповідав він про свою тяжку долю. Тернистим виявився його шлях, але не нарікав він на нього, ні…

Тому що мальовничі краєвиди рідного села, тиха розмова односельчан, теплі, милі слова рідних наповнювали його серце і надихало на творчість. Тоді поет забував про всі негаразди і творив – творив…

Саме тоді, отримавши із його рук збірку його віршів «Овації лелек» із дарчим написом «Присвячую цю свою книжку «Овації лелек» рідній школі, яка вивела мене на творчий шлях», я вперше познайомилася із віршами Олекси Стельмашенка.

Ця зустріч відбулася 26 липня 1999року.

Читаючи його вірші, думається, що їх автор не залишав ні межиріцьких гір, ні Росі, ані Росави, що він навіки злився зі своїм родом і народом і живе його долею.

Учень.

Ось і ти, Межиріче коханий!

Я любов до тебе всю зберіг.

Ти для мене, як чудовий ранок

Після всіх проїжджених доріг.

Стільки літ вітрець весну приносив,

Стільки літ він бавився теплом.

Знав, що в нас цвіли вже абрикоси

І бузок синів перед вікном.

Та не міг на зустріч я приходить –

В гарний вечір вдвох погомоніть,

Щоб ніхто не міг нам перешкодить

Чи підслухать мову на весні,

Бо ж було багато, що повідать,

Учень.

Земля, як мати рідна, береже,

Земля так ніжно нас ростить, годує,

А ми її безбоязно плюндруємо,

Коли в руках у нас ключі, авжеж,

Від космосу до світових пожеж.

То що вже нам якесь деревце,

Що гордо стрілось нам на перешкоді,

Пригнав бульдозер і – кінці у воду,

І не карає нас ніхто за це.

Ми нищим все: і фауну, і флору,

У космос лізем – треба чи не треба.

Над Россю пусто. Де поділись верби,

Що в тінь ховали у спекотну пору?

Де луки-трави? Пишні верболози,

Де ті джерела і моя Батиха?

Тепер там ходить, немов кара, вихор,

І в Рось зірки все скапують, як сльози.

Кому жалітись, біль оповісти,

Кого молить, доказувати кривди?

Колись мій батько був мені за гіда,

Свою любов від прадіда і діда,

Як вчитель, зміг уміло донести.

З тих пір за все душа моя болить

І, як черв’як, мене досада точить:

Чому на все ми закриваєм очі,

Коли біда ще за плечима спить?

Учениця.

По отій стежині, що побіля хати

В лопухи, як в джунглі, густо заросла –

Там колись за руку моя рідна мати

На шляхи широкі вивила з села.

І були тоді – дороги та дороги…

Як оті мороки, як святі боги –

Все товкли і терли мене довго-довго

То як щирі друзі, то як вороги.

А я все шукав – то доганяв, то кликав, –

Думалось: а може. Щось та дожену.

Й не зогледівсь – осінь вже накурликав,

А прошвендяв, згаяв молоду весну,

По шляхах-дорогах накрутився, як дзиґа,

Яке минав одну. На другу повертав…

Ніби сторінки новісінької книги,

Не читавши, просто так перегортав.

Учень.

Моїм батькам присвячую

Надворі ніч. Глуха, недовга ніч.

Гризуться люто вітровії дужі.

Оце б залізти на гарячу піч,

На черені погріть кістки і душу.

Я чую запах і її тепло,

Мов ласка ніжна дорогої мами.

Коли ж воно усе оце було,

В якім житті, а чи якими снами?

Охо-хо-хо давно було, давно

Життя мого ранкового світанку.

Свій дивосвіт я пізнавав в вікно,

Долав маршрути з печі на лежанку.

Отак воно, здається, я і ріс.

З роками більше набирався вражень.

Ходив на луки, у поля, у ліс.

Дивись, як мати жито жне і в’яже,

І до снопа склада тужавий сніп,

А зверху шапка вивершить на славу.

О, скільки Матінка нажала кіп

В своїм житті гіркім і неласкавім!

Другому стало б їх на два життя…

Учитель.

За все життя я не досяг ні слави,

Ані грошей, ні ласки, ні чинів,

Бо човен під вітрилами мій плавав,

Я був один, як палець, в тім човні.

І ось коли на плесах я виходив,

В вітрилах свіжо вітер шаленів.

Були мені завжди на перешкоді

Корчі в багні і невсипущі пні.

І хто їх тут накидав, нагромадив –

Я річище все чисто перетнув.

Воно з води вилазило, мов гаддя,

І човен мій несло на мілину.

До берега – далеко, як до друга,

А тут води – позеленіла твань.

Мого безсилля розпливались дуги

І від обурень і німих зітхань.

І в тій біді ніхто не міг зарадить –

Ні друг, ні брат, ані моє весло.

І я відходив із човном в баладу,

Як безіменний у пусте число.

І лиш як вітер і свіжів, і дужав,

І човен чув ту силу в небесах,

Як воскресав з болота, із калюжі,

Як та любов до вроди воскреса.

І знов путі то збурені, то в штилі,

Форватеру відчутна глибина.

Моє життя, як океанська миля,

Десь поміж хвиль впірна то вирина.

Пісня «Матінка моя»

Повідомлення учня

Ще одне славне ім’я на літературній карті нашого села – Світлана Жолоб, поетеса, перекладачка, видавець.

Народилася у Михайлівці. Згодом батьки переїхали у сусіднє село Межиріч. На літературну ниву Світлану виводять Микола Негода і Василь Симоненко. Беручка і наполеглива, відтоді вона і йде по ній впевнено, навчаючись у школі, друкує вірші в « Літературній Україні», «Радянській освіті», « Молодій Україні».

Закінчивши Межиріцьку середню школу із золотою медаллю без вагань поступає у Київський національний університет імені Тараса Шевченка, який закінчила у 1970 р. Вивчала грузинську мову та літературу у Тбіліському університеті. Працювала у 1975-2001р.р.У видавництві «Дніпро» (головний редактор у 1987 – 2001р.р.). Із 2001р.- заступник головного редактора у видавництві «Педагогічна преса».

Автор книжок поезій «Ярославна (1969)р., «Сонячні пагорби» (1982), «Дерево життя» (1986) та збірки перекладів вибраних творів класика сучасної грузинської поезії Ани Каландадзе «Високе небо Грузії» (1987). Перекладає з грузинської, іспанської, німецької, литовської, слов’янських та інших мов.

Переклади Світлани Жолоб друкувалися в антологіях, хрестоматійних збірниках, окремих книжкових виданнях та в періодиці понад 450 поетичних творів і перекладів прози.

Член Національної спілки письменників України. Лауреат премії імені Максима Рильського в галузі художнього перекладу.

Учень. «Мамо,українська Ярославно»

Мамо українська Ярославно,

постаріла, стомлена,земна

вже літа – лелеки одинокі-

вилетіли з теплого гнізда…

Сизим житом, ярою травою

заросло двадцятилітнє горе –

тільки ти одна все тай одна.

А де ж сини твої,мамо,

що над ними не спала?

Ой розвіяв вітер по білому світу

Та й сліда не зоставив…

Ти стоїш, посивіла самотносте,

Над літами та обелісками,

Чорні руки свої до людей простягнувши,

Як у велику порожнюю колиску…

Учень. «Вечорами»

Вечорами стають світанки,

І стає чорноземом каміння,

І зеленим колючим житом

Проростають чиїсь серця…

А завтра уранці хтось знову народиться,

А завтра батько посіє пшеницю,

А завтра найкращою піснею вибухне

Серце невічне моє…

Повідомлення учня

Перекладецькі зацікавлення Світлани Жолоб зосереджені на поезії ХХ ст. Інколи в її перекладах знаходять своє продовження і розвиток мотиви з її власних поетичних збірок: вона вибирала для перекладу переважно речі, що імпонували їй як творчій особистості. Її перекладацький вибір – твори поетів різних націй, різної сили обдарування, але майже всі митці її сучасники, люди, які намагалися збагнути своє життя і своє століття, тому їх об'єднує любов вітчизни і скорботне замислення над втратою ідеалів у сучасному світі. Надія на чудо завтрашнього дня і смуток від проминання неповторного часу – це, здається, провідний мотив цієї дивовижної антології людських почувань

Учень. Ана Каландадзе

Коли поезія прийшла у світ,

Коли озвалася душа людини?

Весна, і сум, і ластівок політ

Найперший вірш, напевне, розбудили.

Квітучі луки, і ліси, й хмарки,

Що в небесах блукають безпритульні,

І вітер з моря, ніжний та легкий,

Зашелестіли віршем серед бурі.

Жіночий сміх – і повстання клич,

Палке благання – і палке прокляття,

Надії ранок, заповіту ніч

Запалювали вірш, немов багаття.

Твої любов і віра, біль і гнів,

Твій шлях, поміж земних доріг єдиний,

І рідне слово – спадок від батьків –

Безсмертний вірш для людства народили.

Учень. Світлана Токомбаєва

Рідна земле,

Кохана моя!

Так люблю тебе – просто і чисто.

Пригадай-но: шукає маля

Теплі зорі на стежці дитинства…

Де поділись вони, скажіть, -

Впали ж поруч, отут, за парканом…

І здавались планети чужі

Яблуком –

Терпкуватим,

Рум’яним…

Як багато вмістилось в тобі!

Я люблю тебе кревно і вірно.

Ти – мій хліб, і дорога, і дім,

Моя доля і берег мій вічний!

Пісня «Україно моя»

Повідомлення учня

Справжнім земним раєм називала Валентина Григорівна Швець своє рідне село Межиріч, де споконвіків між Россю та Росавою оселилися предки сучасних хліборобів. Ця благородна земля в усі часи невтомних ратаїв, талановитих митців, щедрих на добро людей.

Тут, у мальовничому краї, 10 листопада 1951 року народилася В.Швець. Серед працелюбних і талановитих межирічан промайнуло дитинство. У сім'ї, де шанували наполегливу селянську працю , здобула перші уроки духовності.

Творчим джерелом у родині була в першу, чергу мама, яка навчала дітей всьому: рукоділлю, творчості, бути щедрим на добро. Діти росли здібними. Гарно вишивали дочки. А Валентина, до того ж, з ранніх років тягнулася до поезії.

Чудова природа, мальовничі гори народили в душі дівчини мрію стати журналісткою. Готувала себе до цього ще з шкільної парти, з натхненням писала учнівські твори, була першим читачем у шкільній та сільській бібліотеках. Школу закінчила із срібною медаллю.

Та мрії не судилося збутися. Через хворобу мами Валентина прийняла рішення стати медичним працівником, щоб у потрібну хвилину надати допомогу найдорожчій людині.

Професію здобула у Черкаському медучилищі, працювала медичною сестрою у Канівській лікарні, у Черкаських загальноосвітніх школах №17 та №20.

В. Швець любила свою справу, а ще завжди у своїй душі берегла любов до художнього слова. Під впливом життєвих обставин несподівано народжувалися і її власні вірші, короткі оповідання, влучні гуморески. Це твори про красу рідного краю, природу, щирі почуття, бувальщини.

Збірка «Подих осіннього раю» - частинка душі В. Швець.

Учень Цю долю мені дала мати

Приходила знову Муза,

Просилась: «Пусти у хату»,

Пустила. То ж маю клопіт –

Нові я вірші писати.

Душа неспокійною стала,

Не хоче сидіти тихо.

Невже пережитого мало?

Чи мало вхопила лиха?

А душенька відповідає:

«Не варто з талантом критись,

Дай людям усе, що знаєш,

Що вміє добре робити.

Хай спокій тобі лиш сниться

І думка летить крилато,

А доля твоя – то жар-птиця,

Її не так легко спіймати».

Цю долю мені дали мати,

Зоря моя і порада.

На вишитім рушничкові

Були і любов, і зрада.

В червоній калині – кохання,

А смуток – у чорному листі.

Бо вишила ж матінка долю

В калиновім диво-намисті.

Учениця Віконечка долі

А в моєї доленьки

Всього два віконечка:

Що в одному віконечку –

То мій муж.

А в другому ж віконечку –

То мій син.

У другому віконечку

Та зоря зійшла –

То ж до мого сина

Та й жона прийшла.

Ой, у другому віконечку

Та засяяло сонечко,

Та засяяло сонечко –

То ж внученька моя.

Учень ***

Знову осінь, знову осінь,

Знов піднесена душа!

На калині біля хати

Вже намистечко звиса.

Думи лижуться, як бісер,

І лягають на папір.

Серце спокою не просить,

Рветься знов в життєвий вир.

Радість смуток гонить далі:

«Геть з душі втікай, печаль!»

Все пройшло давно й неждано

І нічого вже жаль.

Учитель: У Валентини Швець є вірші, які покладені на музику.

Послухаємо їх.

Відлечу, відкую, від болю,

Свою душу візьму із собою.

Не прийму ні від кого жалю,

А печаль хай іде за водою.

А печаль, а печаль,

А печаль хай іде за водою.

Дотик рук, дотик душ, Дотик губ –

Так давно це було поміж нами.

Радість зустрічей, смуток розлук –

Все сплило, все сплило за роками.

Все спливло, все спливло

Все спливло за роками.

А думки, все думки, все думки

В тихий морок осінніх ночей.

Я не плачу. Це сивий дощ

Пада з сивих моїх очей.

Пада дощ, пада дощ,

Пада з сивих моїх очей.

Пісня «Дні летять»

День за днем, день за днем, день за днем

Я хвилююсь, коханий, за тебе.

Ми нарізно давно вже живем,

Хоч так жити нам, певне, не треба.

Приспів:

У тривожні хвилини розлук

Я літаю думками до тебе,

Щоб торкнутись твоїх теплих рук,

І твій голос почуть мені треба.

За вікном, за вікном, за вікном

Осінь листя на землю скидає.

Коли ж скінчиться мука розлук?

Та ніхто із нас цього не знає.

Приспів:

У тривожні хвилини розлук

Я літаю думками до тебе,

Щоб торкнутись твоїх теплих рук,

І твій голос почуть мені треба.

СТОРІНКА ДРУГА

(поети-початківці)

Забути не зможем, як мови червоним вінком,

Ви нам душі сплели і Вкраїну любити навчили

Т. Лимаренко

Учитель: Тетяна Лимаренко народилася 1976 року у м. Артемівську Донецької області. Разом із батьками переїхала у село Межиріч Черкаської області, тут закінчила школу. Закінчила Черкаський державний університет факультет української філології, працювала учителем української мови та літератури у місцеві школі, зараз працює кореспондентом газети «Молодь Черкащини», писати вірші почала ще у школі.

Учень:

Забула кобза думи старовинні

Не стало й козаків на Україні…

Та лиш перебери тихенько струни

Згадає кобза всі козацькі думи

Згадає Байду, що в Стамбулі згинув

Із вежі чорної додому вік прилине

І Сагайдачного Петра вона згадає

Того, що Крим і Варна пам’ятають

Устануть всі гетьмани – Січ піднімуть

І задрижать гнобителі Вкраїни.

Учениця

Ось останній урок задзеленькав дзвінком.

І ми вийдемо з школи лебедині розправивши крила

Та забути не зможем , як мови червоним вінком.

Ви нам душі сплели і Вкраїну любити навчили.

Ви навчили Шевченка любить і сивий Дніпро.

І життя своє вести із стежини в широку дорогу.

Ми вам вдячні за все , щоб там уже не було.

Ми не зможем забуть вас, як стежину свою до порогу.

Як криницю з водою .

Як мальви й червону калину,

Як лани і гаї ,і тополі ,і верби, й тумани,

Бо з насіння зростили ви мову оту солов’їну

І той цвіт зберегли в нашім серці своїми руками.

Учитель.Оксана Лук’яненко народилася 1981 року на Київщині.

Трьохрічною дівчинкою разом з батьками приїхала у с. Межиріч

Канівського району .Закінчила середню школу із золотою медаллю ,а потім

Київський національний університет ім. Т. Шевченка та аспірантуру при цьому ж університеті. Зараз працює мененджером ТОВ «Промтрас» м. Києва.

Полюбляє літературну творчість пише вірші ,оповідання ,замальовки. Вона лауреат першого (м.Київ ,1996р.) та дипломат другого («Артек»,1997р) зльотів творчо обдарованих дітей.

Учень.Я люблю Межиріч тоді ,коли йде дощ ,бо тут він мелодійний ,ніжний ,люблю вітер ,який, як невловима мрія ,приносить на своїх широких крилах спогади з мого дитинства,люблю сонце,яке своїми тоненькими промінчиками пригортає мне до себе і пестить своїм лагідним теплом , а вранці будить мене веселими сонячними зайчиками.

Кожна пора року в Межирічі залишає в моїй душі глибокий слід.Я молода.Он скільки надій…Скільки неходжено доріг.

А Межиріч?Я б стала дощем ,щоб напувати його землю, я стала б вітром, щоб доносити йому тремтячий шепіт трав, я стала б сонцем,щоб огорнути його теплом, я б стала пташкою, щоб співати йому найвеселіші пісні, я віддала б своє життя, аби Межиріч завжди квітнув і став Батьківщиною для всіх, хто раптом завагався в дорозі. Ідіть з нами, разом нам буде добре. Адже після

завій – знову весна !А вона в моєму Межирічі неодмінно буде гарною.

Учениця.

Падають зорі. На щастя чи ні?

Ми не дізнаємось ніколи.

Темно і пусто в твоєму вікні-

У нас не зустрілися долі…

Ми проживаємо в різних світах,

Різне нам сонце світить.

Ми не читаємо думки в очах,

Порізну йдемо по світу.

Бачу тебе – завмираю враз.

Тіло моє німіє…

Тільки не бачив мене ти й раз ,

Плакати я не вмію.

Дивимось знову в темінь небес-

Шукаємо там свою долю.

Бачим лиш пустку в твоїх очах,

А з неба падають зорі…

Учень. Вчителями не народжуються , ними стають у процесі творчого польоту, невтомної роботи…А дітям вчителів від того польоту часто передається та енергія і запал, які проникають в них і народжує нові таланти. Любій мамі-вчительці присвятила свій вірш її донька ,теж випускниця нашої школи Оксана Лук’яненко.

Позолотили роки скроні,

А в пам’яті ти вічно молода.

Життя ти віддавала лише школі,

Щоб Україна гордістю цвіла.

Ми йшли від мам і тат такі налякані,

А ти стояла із букетиком в руках.

Тепер ідемо звідси ми заплакані .

А твоя доля залишається в слідах.

Неначе й не летіли роки птахами,

Неначе не кінчалися літа…

Чому ж тепер над батьківськими хатами

Сльозинками заплакані літа?

Ти дивишся на нас з такою гордістю ,

Що хочеться між хмари нам злетіть.

Чи заплатили за твою любов ми повністю?

Та й взагалі чи зможем заплатить?

Позолотили тобі роки скроні …

Ми знаємо - це благородна сивина.

Із самої юності ти служиш рідній школі,

Бо ти - Учителька, ти вічно молода.

Учитель. Оксана приїздити додому часто не мала змоги, тому часто скучала за рідним селом, рідною домівкою, батьками, друзями і свої думки передавала у листах – віршах.

Летять конверти білі, паперові,

Не знають спокою вони між небесами.

-Привіт , матусю! Як у тебе справи?

-У вас ще осінь? Ще буяють трави?

У вас ще пісню соловей співає?

У вас діброва з гаєм розмовляє?

У нас тут що? Та нічого писати…

Учусь, учусь і дуже хочу спати.

Ти краще про Межиріч напиши.

Хай знатиму хоч через ці листи.

Про осінь , зими ,весни , холоди.

Якщо нема новин, то просто помовчи .

Я пригорну до серця ці листи,

Я розцілую мальви уві сні

Ти пишеш, мамо,: « Доню, приїзди,»

Можливо, мамо, на наступні вихідні.

Пісня «Моя мама»

СТОРІНКА ТРЕТЯ

Чи можна прожить без любові

В. Носенко

Учитель. Сьогодні ми запрорсили до себе в школу, шановних гостей, щоб ближче познайомитися з ними, з їхньою творчістю.

Семергій Григорій Михайлович

Народився 1956 на Кіровоградщині у селі Озера на березі Дніпра у співучій родині. Мати, за походженням росіянка, завжди співала російських пісень, а батько був палким шанувальником українських пісень. Тому Григорій Семергій пише і українські і російські пісні.

Лауреат із дитинства полюбив пісню, з 9 класу грає на гітарі, а у студентські роки спочатку почав писати вірші, а потім і музику.

Під час навчання у Кіровоградському педінституті ім. Пушкіна, грав у студентському аматорському театрі і готувався навчати дітей українській мові та літературі.

Працював учителем у Межиріцькій школі. Зараз займається літературною діяльністю.

Учень

Дивний сон

Мені приснились батько й мати,

Духмяна липа за вікном.

Цвітуть жоржини біля хати,

А я малим біжу селом.

Життя тоді мені здавалось,

Таким безхмарним і ясним.

Сонце так лагідно всміхалось,

Своїм промінням золотим.

Дитинства мого дивний сон,

Стоять молоді мама й тато.

Дитинства мого дивний сон,

Моєї душі справжнє свято.

Років не можна повернути,

І сон розвіявся давно.

А я так хочу зазирнути,

І сон розсіявся давно.

А я так хочу зазирнути,

Хоч раз у батьківське вікно.

Мандрую знову я світами,

А серце в рідній стороні.

Ласкаві очі батька й мами,

Дарують посмішку мені.

Учениця

Я хочу чути українську мову,

Щоб рідний край батьків я не забув .

Я хочу чути українську мову ,

Щоб на Вкраїні сиротою я не був .

Моя земля квітуча і багата,

Могутній корінь рід наш розпустив.

І хто скажи мені, мій рідний брате ,

Безжально корінь мови загубив.

Не забувай , що ми є українці,

І бути ним я все ж не перестав .

Заговори , прошу, по- українськи,

Заговори , щоб я тебе впізнав.

Усі я мови до душі приймаю ,

Вони іскряться, як п’янке вино.

Але одну , як матір ,мову маю,

На ній молюсь до Бога все одно.

Учитель.

Багато віршів Григорія Семергія покладено на музику, пісні якого співає Анатолій Гнатюк і він сам. Послухайте одну з них.

Не дають мені спати пісні

Не дають мені спати пісні,

Бо приходять до мене ві сні,

То веселі, вони то сумні,

Не дають мені спати пісні.

Не дають, не дають, не дають мені спати пісні

Не дають, не дають мені спати пісні

Я до ранку очей не зімкну,

І з піснями розмову веду,

Про щасливе кохання й весну,

Я до ранку очей не зімкну.

Я очей, я очей, я до ранку очей не зімкну.

І любов не буває одна,

З нею пісня завжди чарівна,

Розквітає від пісні весна,

Бо любов не буває одна.

Бо любов, бо любов, бо любов не буває одна.

Наша пісня, як чиста сльоза,

І солодка вона і гірка,

В ній іскриться вкраїнська душа,

Наша пісня, як чиста сльоза,

Як сльоза, як сльоза наша пісня, як чиста сльоза.

Не дають, не дають мені спати пісні

Не дають, не дають мені спати пісні.

Учитель. Людське життя…неповторне і звичне. Радісне і сумне, сповнене глибоких переживань, солодке, як мед і гірке, як полин.

Так, життя кожної людини це стежина, встелена жовтогарячими чорнобривцями, духмяними вишеньками, стежина з червоними і чорними тонами, як у цій пісні «червоне – то любов, а чорне – то журба». У В.Сухомлинського є висловлювання : «Найпрекрасніші і в той час найщасливіші люди ті, хто прожив своє життя, піклуючись про щастя інших». Мені здається, що ці слова саме про нашого поета – земляка М. Шамрая.

Учень . Народився 8 грудня 1951 року в хуторі Згар Золотоніського району Черкаського області(тодішня Полтавська) в селянській родині.

Батьки працювали в колгоспі. Мати, Шамрай Марія Лук’янівна , тягла лямку в ланці, доки смерть не забрала ( померла молодою – в 35 років). Батько, Шампай Яків Павлович, був їздовим. Пізніше падався на заробітки в райцентр. Здобувши кровю і потому заслужений відпочинок ( війна- полон- штрафбат – контузія – чорна робота), відійшов у той світ.

Учениця. Пишу про день, той мужній після війни злоокої,

Коли на хуторі глухім сніги біліли около,

А в Якова (вже сивого) й Марія горем битої,

Вродився я , мов пролісок на згарищі розмитому .

Пишу про день, той мужній день, який крутило жорнами,

Коли я вперше цмулив хліб, у марлі пережований,

А муха з кумом комарем, щоб я не плакав хрипко,

У люльці тішили мене мелодією скрипки.

Пишу про день коли … за будкою вокзалу

Вівчарка дядькова мене, як цуценя, лизала,

Бо вже калиновим листком свій слід сховала мати,

Не встигши крихітне своє дитя обцілувати.

Повідомлення учня. З 1952- 1962р. Микола Якович разом з молодшим братом Борисом навчався у Ізгарській початковій школі. Далі здобув грамоту в Золотоніськім середній школі № 3, після закінчення якої працював слюсарем у міській автоколоні. 1970 1972 р.- служба в армії за кордоном. Демобілізувавши, вступив до Черкаського педінституту на факультет української філології, який закінчив у 1976 році з 1977 року по 2006 рік працював вчителем української мови і літератури у школах Черкащини.

Учениця. Захворіла мати ой рано, рано.

Та глибока в неї що Всесвіт, рана.

Не спливає лихо те а водою.

Затужив я тугою молодою.

У цілющім слові буду купати –

Не завяне може, мов квітка, мати.

Подорожником притулюся

Може, болем її упюся.

В хуртовині сонячній спопелію,

Рану попелом тим завію..

Ти прости мені, мамо,

Що я більше…. Не вмію.

Учитель. Переді мною дві книжки –«Великодній дзвін», поезії(1993) і «Доле, грішнице моя, оповідання (1994). За них він був прийнятий до Спілки письменників України. Кажу, «книжечки», бо перша має 30, а друга- 24 сторінки кишенькового формату. Звертаю на це увагу, щоб підкреслити надзвичайно сувору вимогливість автора до себе. Лапідарна поезія та малоформатна проза – золотої проби і заслуговують найвищої оцінки. Автор дивиться на світ широко відкритими очима, бачить дуже глибоко і своєрідно, бо «щемить до сліз душа його – поезія».віршами» почав писати білии, та чорними виходить», бо « вже мати від скорботи чорна ( обох синів не стало надто: рано один розпятий на горі Афгану, а другого Чорнобиль задавив)», бо « душа тобою, Україно, овуглена… отож не суди, що віршами пишу про тебе чорними «. Ось як про правду в нього виходить:

Немає правди? Хто там квокче?

Було і є. не захолола.

…їх, правда, викололи очі,

Щоб іншим очі не колола.

А ось реакція на зло й підлоту:

Такого зла гадючим в’ється,

Підлоти стільки та брехні

Що здається вибухне

Важкою міною в мені.

Та якою сонячною стає душа поетова, коли її освітлює природа:

Лишенько в річеньки

У ластовинні.

Вчора од крапало

Листя осіннє…

Учитель. Як і в кожно поета, у Миколи Шамрая є вірші високого громадянського звучання, але не «барабанні,» є делікатно- інтимні, є гранціозно – пейзажні з обов’язковою проекцією на людину . Ось як автор пише про сучасу Україну, що стоїть перед вибором:

Бути чи не бути?

В ранньому схлипі гроз

Вигулькнуло майбутнє

Пуп’янком на мороз.

Хто вбереже його? Хто захистить?

Немає лицарів(хіба, що для бомаги).

І страх бере – чи виростуть коли.

Бо:

На ярмарку, що язиком петлює

Муку брехні потугами всіма,

Завізно тих, хто совістю торгує,

Ще більше тих, в яких її нема.

Проза у Миколи Шамрая теж поетична так само вагома. Це – шматки живого життя, чи то оповитою ліричним серпанком печалі, чи то страшного у своїй трагічності, але без жодної фальшивої ноти .

Учитель. Душа митця випромінює любов до рідної землі, до батька, матері. Дивовижний світ природи захоплює, полонить. Пейзаж лікує:

У лузі тихо, як у вусі,

Трава заснула. Спить вода.

Ромашка в білім капелюсі

Маленьке сонечко гойда…

Присідаю і я біля того сонечка на ромашці, аби вона й мене погойдала, щоб побачити:

У яру смеркає. А в мені світає.

А чого світає – тільки явір знає,

Що під небом гожим на листках ворожить

Коло стежки тої та коло крутої,

Де на твій слідочок падає листочок.

Повідомлення учня.

Віра Володимирівна Носенко народилася 10 вересня 1957 року у надзвичайно мальовничому селі Жаб’янка Лисянського району на Черкащині.

Та природа, що оточувала в дитинстві, проникла в душу на все життя і зараз виливається в поетичні рядки.

У 5 років навчилася читати. Першою книгою був «Кобзар» Т.Г.Шевченка, багато творів було вивчено напам’ять.

У четвертому класі почала пробу пера, писала віршики і ховала, щоб бува ніхто не побачив і не сміявся.

Навчаючись у школах Жаб’янській, Бутанській, Канівській № 2. постійно писала вірші, які присвячувала своїм учителям, друзям.

До кожного свята писала віршоване вітання своїм друзям, колегам по роботі.

Ключовою тематикою були і є вірші про любов до Батьківщини, до рідної України. Вважаю, що у кожному вірші повинен бути хоч рядочок про красу України, про її символи: рідну мову, золоте колосся, червону калину та про людей, які її прославляють.

Учень.

Я вчилася любити Україну –

Як вперше мене мати сповивала.

Я вчилася любити Україну

Як мати колискову заспівала.

Я вчилася любити Україну –

Коли гойдалась в люлечці вербовій.

Я вчилася любити Україну –

Як шепотіло листя у діброві.

Я вчилася любити Україну –

Коли казки дідусь розповідав.

Я вчилася любити Україну –

Коли пісні про козаків співав.

Я вчилася любити Україну –

Як вперше прочитала Кобзаря.

Я вчилася любити Україну –

Коли на небі сходила зоря.

Я вчилася любити Україну

Коли у лузі зацвіла калина.

Я вчилася любити Україну –

Як зазвучала пісня солов’їна.

Я вчилася любити Україну –

Як чула шепіт стиглого колосся.

Я вчилася любити Україну

Коли пісні звучали дзвінкоголосі.

Я вчилася любити Україну –

З водою, що пила із джерела.

Я вчилася любити Україну

Із мовою, що матінка дала.

Я думала, що вчилася любити

Україну свою і Батьківщину.

Я думала, що вчилася любити

Слова Шевченка, гори Канівщини.

Та неможливо вчитися любити.

Своє життя у Неї переллю.

Без України я не можу жити,

Бо просто Україну я люблю.

Пісня «Україночка мала»

Учениця.

«Благословення»

Зацвіло червоним цвітом

І пахне рута-м’ята,

Пахне хлібом, пахне літом

Материнська хата.

Пахне двір під споришами,

Що росою вмитий.

Край любистків дощами

Щедро знов политий.

Шелести зелений гаю

Дрібними листочками.

Колискової співають

З синами і дочками.

Колосся щедро, ниво,

Наливай колосся.

Щоби мирно і щасливо

В країні жилося.

Материнською щоб пахла

Батьківська земля.

Нехай Бог і рідна мати

Вас благословля.

Учитель.

Червоною ниткою в поезії проходить тема села, надзвичайної любові до його неповторної краси.

Учениця.

« Моє село»

Там де пахне хлібом і вербою,

Краплять дрібно роси на моє чоло.

Я скучаю, рідне, миле, за тобою

Ти, моя колиско, ти, моє село.

Колискова пісня, що гаї шуміли,

У моє дитинство любо повело:

Перші поцілунки, погляди несмілі…

Ти, моє кохання, ти, моє село.

Поля колосисті, соняхи квітучі,

Квіти волошкові у вінок сплело.

Ніжнії берізки і дуби могучі

Ти, моє натхнення, ти моє село.

Над тобою мирно голуби літають,

Лелече сімейство гніздечко звело.

Тебе славні люди в праці прославляють –

Ти, моє багатство, ти, моє село.

Учень.

«Спогади дитинства»

У краях солов’їв голосистих,

Де трава покривається росами,

Там краплини, мов перли-намисто,

Я збивала ногами босими.

Ту стежину, що бігла до школи,

У дитинстві – і я маленька,

Не повернеться більше ніколи

Де зі школи чекає ненька.

Бо роки пробігають так швидко,

Мов баскі, незагнуздані коні.

Та тепло і краплину росинки

Все життя я несу у долоні.

І ночами, коли вже не спиться,

Я пригадую роки дитячі.

Хай пора мені та хоч присниться

І у сні я тихенько заплачу.

Моє дитинство, мій солодкий щем,

Мої ви роси і тумани білі

Ви проливаєтесь рясним дощем

И лягаєте на скроні побілілі.

Учитель.

Ми з вами познайомилися із життєвим шляхом поетів-земляків, з їхньою поезією, в яку вкладену велику любов до рідного краю, до села, адже село – колиска українського народу, традиції та історичної спадщини. Саме мала батьківщина виховує в нас патріотизм, любов до людей. Така творчість надихає на оптимізм, віру у красу та бажання жити.

Поезії поетів-земляків допомагає зрозуміти, що у світі вічними були, є і завжди будуть – Бог, Любов і Материнство.

Хочеться, дорогі діти, щоб ця поезія надихнула на власну творчість, на добрі справи перед великою дорогою життя, хай благословляють вас на щастя, на долю, на добро.

У чому сила поетів земляків? У любові до рідної землі, у вірі в Бога і високій моралі. Для поетів нема життя без України, бо Україна – це мати, яку не вибирають як і долю.

Не забудьте, не збайдужійте, ТРИМАЙТЕСЯ НАШИХ ДУХОВНИХ оберегів, з якими ви виростали і вийдете в цей тривожний світ. Завжди повертайся до родинного вогнища!

Пам’ятаймо, що ми – українці. Бережімо рідну землю, українську мову, високо несімо національну гідність! Бо немає кращої землі, ніж Україна, і їй наша найсвятіша любов.

І перед святим її образом присягнімося:

Я тобі освідчуюсь в коханні,

Україно, доленько моя!

Лиш тобі служити до сконання,

Лиш тобі співати буду я

Я пісні журливі та веселі

Буду засівати на полях.

Увійду до кожної оселі,

Щоб розвіять тугу у серцях.

Наші душі злиті воєдино,

І від цього радісно мені.

Україно, зоряна Вкраїно!