Сценарій літературно-музичного свята "Володарі в царстві духа!"

                           Сценарій літературно-музичного свята

Із досвіду роботи вчителя української мови і літератури

Чулаківської ЗОШ І-ІІІ ст. Голопристанського району Херсонської області

Руденко Тетяни Григорівни

 

Тема:  «Володарі в царстві духа!»

Мета виховного заходу: передати силу і глибину поетичного світу Тараса Григоровича  Шевченка й Лесі Українки, розвивати почуття гордості за свій народ, Батьківщину; формувати готовність здобувати якісну освіту і добрими справами збагачувати Батьківщину; відобразити актуальність творчості поетів; виховувати любов до українського поетичного слова, до Вітчизни, до творчої спадщини поетів, пробуджувати національну самосвідомість.

Обладнання: стіл із портретами Т,Г,Шевченка, Лесі Українки, букет квітів, «Кобзар», збірки творів Лесі Українки, святково прикрашена зала, презентація-супровід, музичне оформлення, предмети побуту для інсценізацій: лава, дощечка із малюнком, віник, дрова, ряднина, свитка, хустка, свічка…

                               (Звучить мелодійна музика)

 

Ведучий1: Доброго дня усім присутнім у цьому святковому залі! Запрошуємо вас доторкнутися до прекрасного й трагічного через поетичне слово українських поетів, справжніх патріотів України – Тараса Шевченка і Лесі Українки.

Ведучий 2:Черпаючи натхнення для мистецьких шедеврів, стародавні греки, за легендою, втамовували спрагу із  Кастильського джерела. Що ж було джерелом натхнення для Кобзаря і Лесі Українки?

Ведучий 1:  Мабуть, любов до знедолених і віра в майбутнє простого народу.

Тоді слово їхнє ставало зброєю і світлом. Вони й піднесли його над світом, утвердивши право на існування й розвиток. Бо поки живе мова, доти живий і народ.

                         (На сцені з’являється дівчинка-українка)

              Мова українська – то Шевченка слово,Лесі Українки і Марка Вовчка

Мова українська – то дарунок Бога,це барвисте слово генія Франка.

  Мова українська – це і степ широкий,це сади вишневі, і гаї, й ліси.

Мова українська – океан глибокий мудрості народу – вічної краси.  

 

Звучить пісня Світлани Весни «Діти України»

 

Ведучий 2:

Тарас Шевченко! Скільки в цьому імені внутрішньої сили й бунтівного духу, нескореності й далекоглядності,  мудрості й трагізму. Він став для нас, українців, натхненником і рятівником, адже на вівтар свободи для всього народу поклав власне життя. Та справа його  не згинула, а була продовжена по-чоловічому сильною й мужньою жінкою - Лесею Українкою.

Ведуча1.

Великий поет України Тарас Шевченко і мужня жінка, донька Прометея нескореного, поетеса з трагічною долею. Вони увійшла у свідомість поколінь як символи незламності й боротьби. Здійснений ними  життєвий і творчий подвиг прилучив їх до когорти сильних духом людей.

Ведучий 2.

Сьогодні ми запрошуємо вас у світ  поетичного слова Тараса Шевченка й Лесі Українки.

 

Ведучий 1.

Поети невтомно в майбутнє ідуть,

Широка відкрита їм траса,

А я собі вибрав занедбану путь –

Назад до Лесі й Тараса.

 

Повсюди розквітли модерн і абстракт,

Епохи нової окраса,

А я повернув на покинутий тракт,

Іду все  до Лесі й  Тараса.

 

Ведучий 2.

Поети для премій складають вірші,

Потрібні їм слава і каса,

А я просто так – від душі до душі,

Назад до Лесі й Тараса.

 

Сценка1. Діалог між матір’ю і малим Тарасом

Хлопчик: Матусю, а правда, що життя Бог дарує?

Мати: Так, мій синочку, правда. Усе із Божої милості: приходимо у цей світ і покидаємо його. Бог милостивий.

Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері.

Хлопчик: А правда, що коли з’являється на небі зірка, значить хтось народився, а коли згасає – то чиєсь життя згасає назавжди?

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив… Матусю, а чи правда, що в кожного немовляти є янгол, який його оберігає?

Мати: Так, мій синку, коли народжується дитя, янгол тричі цілує його: у тім’ячко – щоб розумне було, у щічки – щоб гарне було, і у серце…

Хлопчик: Це для того,матусю,щоб воно було добрим?

А чому ж тоді пан лається і сердиться. Мабуть, його, маленького, не поцілував янгол у серце?

 Мати: Бог його знає, синку, це ще від самої людини залежить, наскільки у неї серце сповнене добра й любові до ближнього. Старайся, мій хлопчику, (гладить його по голові), будь добрим до людей, веди їх дорогою незрадливою, допомагай добрим словом.

Хлопчик: Я старатимуся, матусю, адже коли комусь болить, то і в мене в грудях пече.

 

Продовження сценки

 ( Тарас – господарює біля хати)

Яринка. Здоров, Тарасе! На хвильку забігла до тебе ( Розв’язує клунка) Ось твоя свитка, полатана вже.

Тарас. ( бере свитку)О, як гарно полатана! Яринко, тивже як дівка шиєш! Рідненька моя, хоч ти мене не забуваєш ( тулиться до неї).

Яринка.  Давай , я тоб іще й сорочечку виперу, зашию….

Тарас. Не треба, я сам.

Яринка. Тарасику! А у тебе малюнки є ? То покажи.

Тарас. Добре, тільки тобі, сестричко (показує  дощечку з малюнком). Ось наша хата.

Яринка. Дуже схожа…кривобока, стара, стіни повигинались, солома потемніла, потрухла, мохом узялась, дірки світять голими латами. А ось і півники та чорнобривці.  Невже це ти сам намалював? А чому на дощечці?

Тарас. Паперу не було. Дяк не дав… Ось розживусь, може, на свитку і на фарби, і на папір.

Яринка. Коли ж це буде?

Тарас. Колись буде. Ось чекаю, коли дяк повернеться. Обіцяв вчити малювати. Бачиш, і біля хати прибрав, і води приніс, і почистив пензлі. Якби мені… малярем… я б нічого не хотів більше.

Яринка. То вчись в нього.

Тарас. А… Хіба йому голова болитьза мене? Тільки п’є та й норовить, щоб різками одшмагати…

Яринка. І зараз? ( Тарас ствердно киває головою). Та хай йому грець. Вертайся додому.

Тарас. А там що? ( розводить руками). Зла мачуха не дасть спокою.

Яринка цілуєйого в щічку і йде)

Заходить дяк

-Чого байдикуєш?

- Я всю роботу вже переробив: підмів,нарубав дров,  води приніс, вимив пензлі. Мона вжей малювати вчитися.

- Можна, можна. А вечерю приготував? Мовчиш? Он піди у сусідському городі огірків вибери, поки господарі на панщині, та курку в баби Орисі придивися, попіласта така, усе гребеться на грядках, то й вечеря буде.

- То ж чуже!

- А що як їсти хочеться! Та й хто дізнається?

- Не буду брати чужого – гріх

- Гріх, не вечерявши, спати лягати. Іди вже. Та не барися!

 

Ведучий 1: Тарас ріс допитливим і розумним хлопчиком.

Ведучий 2: Змалку в малої дитини прокинувся талант художника. Це було незвичайне дитяче захоплення. Вугіллям, крейдою чи олівцем він малював скрізь, де тільки міг: на стінах, дверях, папері. Ходив від села до села в пошуках учителя. Але важке було то навчання. Дяки-вчителі примушували носити воду, рубати дрова, робити все що завгодно, але не малювати. Так сталося ,що пан Енгельгард все ж таки відсилає Шевченка на навчання до Петербурга.

 

Учень1: Застав при малюванні раз

В саду його  Сошенко,

Поміг, щоб вільним став Тарас,

Щоб вчитись став Шевченко.

Учень: Його пізнали малярі,

Хвалили вдаледіло.

Але злякалися царі:

Він вірші пише сміло!

Учень 2:  Бо в віршах тих розповідав,

Як добре вільним бути,

Яка невільникам біда,

Як гнобить ворог лютий.

Учень:  Які степи, який Дніпро

І українські люди.

Як переможе ще добро

І весело всім буде.

 

Сценка 2.  Арешт Тараса Шевченка

З’являється слідчий, жандарми приводять Шевченка.

Слідчий.

Нам стало ізвєсно, что в Києві існує тайноє общество Кирило-Мефодіївське товариство, на засіданні якого читали «явно протизаконні» вірші, закликали «малоросіян до повстання» й виявляли «ненависть до царської фамілії»,  тому ми, жандарми Третього таємного отделенія,  начали  прискіпливе слідство. У вірші під назвою "Сон" зухвало описуються його імператорська величність і государиня імператриця. Ви своєю просторічною, мужицькою  мовою зневажаєте її величність, у своїх крамольних віршах виливаєте всю свою жовч. Як це там... не можу пригадати... Смеркалося... Огонь... Огнем...

Шевченко.

 Я нагадаю!

Смеркалося... Огонь огнем

Кругом запалало, —

Аж злякався я... "Ура! Ура!

Ура!" — закричали.

Слідчий.

Отставить! Хватит!Припинити! (Чути барабанний дріб. Читає вирок).

Государь імператор височайше велів: призначити Шевченка рядовим в окремий Оренбурзький корпус з правом вислуги «Под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать».

 Виводять Шевченка.

 Ведучий 1: Тяжка солдатська служба, постійний нагляд, заборона писати і малювати, туга за Україною, хвороба… Але поет не просить помилування, з-під його пера з’являються рядки: «Караюсь, мучуся, але не каюсь…». Він пише й малює, незважаючи на «височайшу» заборону.

Ведучий 2: Саме на засланні, сумуючи за рідною Україною, її біленькими хатками, вишневими садками, солов’їними піснями, поет створив свої прекрасні шедеври:«Садок вишневий коло хати», «Зоре моя вечірняя».У них переплелись  воєдино і туга, і біль, і сподівання, і мрія, До цього часу щирі зворушливі слова поезій, що стали улюбленими піснями, хвилюють серця багатьох українців, які із різних причин покинули Батьківщину,  і тих, хто залишається у горі й радості разом з Україною, не втрачаючи віри на кращу будучину для свого народу.

(Звучить пісня на слова Т.Г.Шевченка «Зоре моя вечірняя»)

 

Ведучий 1: Здобувши світову славу, він став не лише духовним батьком українського народу, а й мислителем, пророчі слова якого закарбувалися у серцях українців сучасних і майбутніх поколінь.

Ведучий 2: Торкнімося ж серцем Шевченківських творів. Проймімося їхнім духом, подивімося очима Кобзаря на нашу Україну.

Учень 1:     І виріс я на чужині,

І сивію в чужому краї:

То одинокому мені

Здається — кращого немає

Нічого в Бога, як Дніпро

Та наша славная країна...

Аж бачу, там тілько добро,

Де нас нема…

 

Добре, мамо,

Що ти зарані спать лягла,

А то б ти Бога прокляла

За мій талан.

Аж страх погано

У тім хорошому селі.

Чорніше чорної землі

Блукають люди, повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люде подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..

 

Учень 2:    Схаменіться,…

  Подивіться на рай тихий,

  На свою країну,

  Полюбіте  щирим серцем

  Велику руїну,

  Розкуйтеся, братайтеся!

  У чужому краю

  Не шукайте, не питайте

  Того, що немає

  І на небі, а не тілько

  На чужому полі.

  В своїй хаті своя й правда,

  І сила, і воля.

 

Учень 3: Учітесь, читайте,

  І чужому научайтесь,

  Й свого не цурайтесь,

  Бо хто матір забуває,

  Того Бог карає,

  Того діти цураються,

  В хату не пускають.

  Чужі люди проганяють,

   І немає злому

   На всій землі безконечній

   Веселого дому.

Учень 4:    

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, -

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

 

Учень 5:   І мене в сім’ї великій,

  В сім’ї вольній, новій,

  Не забудьте пом’янути

  Незлим тихим словом.

 

Ведучий 1:

Востаннє Тарас Шевченко відвідав Україну 1859 року, але знову вимушений повернутися в Петербург.

Ведучий: Тоді він мріяв оселитися в Україні, жити в хаті з вишневим садком. Але доля не судила йому цього звичайного людського щастя.

 

Ведучий 2: 9 березня 1861 року Тарасу Григоровичу виповнилося 47 років. Надійшло багато вітальних телеграм до поета, який лежав тяжко хворий, прийшли друзі. А 10 березня перестало битися серце Великого Кобзаря. Тіло було перевезено в Канів і поховано на Чернечій горі. Так заповідав великий поет.

 У 1861 році Петро Косач разом з Михайлом Драгомановим і Тадеєм Рильським   ніс труну з тілом Т. Г. Шевченка.

 

Джеймс Ласт «Одинокий пастух»

 

Ведучий 3: За вікном – зима 1871 року. Ось у таку пору 25 лютого народилася маленька дівчинка Леся, (починає грати сопілка). На Поліссі, в краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчинка прийшла у світ рівно через 10 літ, як погасла свічка Великого Кобзаря.

Ведучий 4:

Ім'я дали їй сонячне й ласкаве - Леся. Жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками лункими коридорами. Учителями її були мати, письменниця Олена Пчілка, батько, юрист Петро Антонович Косач, а також книги і життя.

Ведучий 3: У 4 роки навчилася читати. її улюбленою книгою був "Кобзар" Тараса Шевченка. Одягалася Леся в народне вбрання, товаришувала з ровесниками із-під сільських стріх, була вразливою і милосердною, чужий біль сприймала, як власний.

(На сцені з’являється маленька Леся)

Ведучий 4.

Маленька дівчинка – дитя Волині.

У світ прийшла, щоб зіркою сіяти,

Щоб  думи ті, і ніжнії, й німії,

Могли без слова та й піснями стати.

Ведучий 3.

 Волинський край незайманих борів,

Озер, що криють предковічні таємниці,

Де Мавки наполохано-чарівні

Вбирають  їх смарагд в свої зіниці.

Ти дав життя володарці ночей,

Що горю виклики кидала

Серед пітьми розвихрених ночей

її свободи зірка засіяла.

Ведучий 4.

Душа твоя тягнулась до краси –

Жила в ній музика і пензля розпис.

Не знала ще, мабуть, що музи спів

загострить слова почерк.

Велична дівчинко, родом із Волині,

Відлунням в серці – голос твій і нині!

 

(Виходить доросла Леся Українка)

 

Ведучий 3.

 У хвилини гіркого відчаю

Ти була незбагненно стійкою,

І ніхто з твого виразу гордого

Не хотів помічати болю.

Тихо клала на струни смуток,

І летів над землею він піснею,

Відгукнувся лише ячанням

Лебединим над прірвою злісною.

Ведучий 4.

Де взяла стільки сили, дівчино,

Від батьків чи від краю рідного:

Від таємних борів, предковічних лісів,

Ручая гомінкого, привітного?

Мов кленовий листок, гнаний вітром різким,

Поносило життя тебе, юнко,

То Німеччина, далекий Єгипет і Крим,

То Італія, бідна бранко!

Ведучий 3.

Де б не кинула доля,

Не щастям п’янким упивалася, мужня жінко,

Ти боролася з болем, мов звіром лихим,

Й озивався твій голос дзвінко.

 

Ведучий 4.

В нім надія звучала на волю святу

Для усього вкраїнського люду.

Твою силу, відвагу у серці своїм,

Завжди  носити ми будемо!

 

«О, знаю я, багато ще промчить…»

(виконує Леся Українка)

О, знаю я, багато ще промчить

Злих хуртовин над головою в мене,

Багато ще надій із серця облетить,

Немов од вихру листячко зелене.

 

Не раз мене обгорне, мов туман,

Страшного розпачу отрутнеє дихання,

Тяжке безвір’я в себе, в свій талан

І в те, що у людей на світі є призвання…

 

Не раз в душі наступить перелом,

І очі глянуть у бездонну яму,

І вгледжу я в кохання над чолом

Строкату шапку блазня або пляму.

 

Не раз мій голос дико залуна,

Немов серед безлюдної пустині,

І я подумаю, що в світі все мана

І на землі нігде нема святині.

 

І, може, приведуть не раз прокляті дні

Лихої смерті грізную примару,

І знову прийдеться покинутій мені

Не жити, а нести життя своє, мов кару.

 

Я знаю се і жду страшних ночей,

І жду, що серед них вогонь той загориться,

Де жевріє залізо для мечей,

Гартується ясна і тверда криця.

 

Коли я крицею зроблюсь на тім вогні,

Скажіть тоді: нова людина народилась;

А як зломлюсь, не плачте по мені!

Пожалуйте, чому раніше не зломилась!

 

Ведучий 3:

У липні 1897 року, перебуваючи на лікуванні в Криму, Леся Українка познайомилася із Сергієм Мержинським. Дружні бесіди, прогулянки біля моря, спільні погляди і палке тяжіння до усього прекрасного їх поєднало, а в серці поетеси зародило ніжні почуття.

А було це так…

 

Спокійна музика. На сцені Леся і Мержинський

(Шум моря, чайки)

 

Сергій.   Подивіться навколо.   Попереду  море, чайки кигичуть, а позаду — гори.

Леся. Диво, та й годі. На Волині такого не стрінеш. Там ліс — так ліс, а поле — так поле... Знаєте, Сергію Костянтиновичу, от скільки вже об'їздила країв, а найріднішою все-таки залишається Волинь. Хоч і недуга моя звідти, а все одно люблю її.

Сергій. Ви завше так про неї гарно говорите, що й мені кортить там побувати.

Леся. То й що? Приїздіть до нас в Колодяжне. Жити є де, місця чудові. Будьте певні - не пошкодуєте.

Сергій. Місяць-два на лоні природи... А що? Це ідея. Тільки де ж його урвати того часу?

Леся. Вас важко переконати, але майте на увазі-наша домівка завжди до ваших послуг.

Сергій. Спасибі, неодмінно скористаюся вашою гостинністю.

Леся. Гляньте навколо. Яка краса! Шкода, що я не художник, хоч і колись вчилась цьому мистецтву.

Сергій. А ви словами, Лесю, малюйте, у вас гарно виходить.

Леся. Може, й гарно, але не так. Перевага художника в тому, що його твір бачать, а поезію треба читати вміючи.

Сергій. Це вже інша тема, облишимо її. Ходімо краще глянемо вниз. Погляньте, Лесю! Ще одне диво.

(Мержинськийз упинився біляк вітки)

 Леся. Чи не привиділося нам?

Сергій.   Жива!   Ходіть сюди,   гляньте   на   її стебло.

Леся. Диво, та й годі: така мертвечина, така суворість - і раптом, майже неприродна краса.

Сергій. Зірвемо?

 Леся. Що ви? Нехай росте.

Сергій. А я хочу для вас... на пам'ять.

 Леся. На пам'ять... О друже! Знав би ти, як увійшов ти мені в серце. Не квіткою і не дарунками коштовними,  не  пестощами  -  скромністю, своєю людяністю, любов'ю щирою.

Сергій. То як не ми, то хтось інший зірве. Не вікувати ж їй тут?

(Висмикнув квітку і подав Лесі). Забув, у якого народу є звичай: хлопець, коли хоче одружитись, повинен розшукати дівчині щонайкращу гірську квітку.

(Леся зашарілась, опустила очі).

Леся. Уже сутеніє,Сергію. Треба їхати. Цікаво, як у вас називають цюквітку?

Сергій. Я вперше бачу таку.

Леся. Тоді я назву її ломикамінь. Як, підходить?

Сергій. Справді, вона таки варта цього наймення.

Леся. Поставлю її в себе на столі - як символ нескореності, твердості... Хай нагадує і цю подорож, і вашу увагу.

Сергій. Спасибі, Лесю. Я теж не забуду. Прощавайте, пишіть мені.

(Стиснув її руку і повільно зайшов за куліси.)

 

Лист Лесі до Сергія Мержинського на фоні музики.

(«Дві душі» - К.Глюк – Мелодія із опери «Орфей і Евридика»)

« Мій любий друже! Твої такі нечасті листи чомусь завжди пахнуть мені зів'ялими трояндами. Легкі тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу минулу мрію...

Мій друже, любий мій друже! Як можна, щоб я жила саме тепер, коли я знаю інше життя! Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я іду до тебе, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує... Тільки з тобою я не сама. Тільки з тобою я не на чужині. Пишеш про смерть? Я так боюся без тебе. Бери й мене з собою. Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє по малу. І нехай в'януть білі і рожеві, червоні і блакитні троянди...»

Ведучий 3: Це кохання принесло багато страждань Лесі.

Ведучий 4: Він помер у неї на руках. І було горе... І був відчай... чи була Леся щасливою? Була! Бо доля подарувала їй кохання.

 

Вірш Лесі Українки у виконанні Кравченко Дар’ї «Мріє, не зрадь!»

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,

Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей,

А тепер я в тебе остатню надію вложила.

О, не згасни, ти, світло безсонних очей!..

 

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари

В серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,

Вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари,

І не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

 

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.

Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.

Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,

І тепер вже немає мені вороття.

 

Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою!

Слово, коли ти живе, статися тілом пора.

Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,

Той не вмре, не здобувши нового добра.

 

Мріє, колись ти літала орлом надо мною, –

 

Дай мені крила свої, хочу їх мати сама,

Хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,

А як прийдеться згинуть за теє – дарма!

 

Ведучий3:   Майже півтора століття палає Вогонь поезій Лесі Українки, зливаючись із осяйним полум’ям поетичного слова Великого Кобзаря. Це незгасимий  вогонь  таланту,  справжнього,  від  Бога.  Тарас Шевченко і Донька  Прометея несли вогонь своїх поезій, як іскру Божу, за життя людям, несуть і зараз, устами нашими, їх потомків. Звучить слово про Тараса Шевченка та Лесю Українку з уст дорослих і ще юних.

 

Виступи учнів школи із власне написаними поезіями

(Поетичний доробок Руденко Ольги)

 

Твоя пісня натхненна

Зачепила в душі моїй струни,

Зазвучали вони про красу України, Подолля,

Про пречистії зорі далекі, холодні й байдужі

До людського страждання, болю, жалю і туги.

І про давню весну вони нагадали,

Що влетіла, мов вир, і промінням заграла,

Що сміялась, усе  гомоніла,

Від солодких пісень солов’їв акордово бриніла.

Про бажання полинути піснею в небо,

Над землею із вітром в одній колісниці

Чи у човнику в морі гойдатись глибокім,

І визбирувать срібло на хвилях широких.

Про поета, що золота й срібла не мав

Та щасливішим був за усіх можновладців.

Хоч життя його як в отих кобзарів -  старців:

За душею – ні шеляга, воля - в словах.

 

Дарма бідкалась ти, поетесо,

Що слова-то не твердая криця,

Твоє слово ясніше вогню Прометея

Тепер в кожному серці іскриться.

Дарма думала ти, поетесо,

Що у праці поета - Сізіфа

ніякого сенсу немає -

Зерно правди уже проростає.

 

Твоє слово – це вічність, це сила,

Хоч його й закували в кайдани

слабкодухої одинокості,

бездуховної аномалії.

 

Чую я твоє слово відважне,

Бадьорить воно душу і силу.

Ще не вмерла вона, ще не вмерла,

Бо вже має і славу, і долю.

Ще твоя Україна озветься

І заявить про себе Європі:

• Ми живемо, ми всі європейці,

Одна зав’язь в слов’янському гроні.

 

Ми, як Леся, крізь сльози сміємось,

Наша пісня луна серед лиха.

Ми, як Фенікс, усоте відродимось,

І звучатиме голос твій стиха.

 

 

Ведучий 1.

Є вірші – квіти. 
Вірші – дуби. 
Є іграшки – вірші. 
Є рани. 
Є повелителі і раби. 
І вірші є –

каторжани.

Крізь мури в'язниць, 
по тернах лихоліть –

ідуть, ідуть по етапу століть…

Ведучий 2.  Є люди,як свічки,-

Згорають,відходять у небуття.

Є люди, як зірки,-

Горять, і світять все життя.

Ведучий 1.

 Зірками такої величини є Кобзар і Леся - люди виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування,  не випадково їхні імена овіяні всенародною любов'ю. Вони створили для нас геніальні тексти, у яких кожен може побачити себе, якщо забажає. Адже вони за своє коротке, але дуже насичене життя пройшли крізь безліч випробувань – та все одно залишилися справжніми людьми, патріотами своєї землі, свого народу.

 

Пісня Тіни Кароль  «Україна – це я. Україна - це ти»