Сценарій літературної вітальні (9 – 11 класи)

Тема. «Хто хоче жить, ніколи не помре»

 

Мета: сприяти формуванню в уяві школярів образу поета-громадянина, славного сина України – Василя Симоненка; розвивати емоційну сферу школярів, творче і критичне мислення, навички художнього читання; виховувати любов до Батьківщини, повагу до поетичного слова, людську гідність, чесність і порядність; естетичні почуття.

Епіграф:                                    

І хочеться

Бути дужим,

І хочеться так любить,

Щоб навіть каміння байдуже

Захотіло  ожити

І жить!

                      В.Симоненко.

Обладнання: виставка книг В.Симоненка, книг про нього, музичне оформлення. У сценарії заходу задіяні: 3 ведучих, 2 декламатори, учень-«Василь Симоненко», 2 читці, учениця-«Ольга», учень-«Андрій».

Хід заходу

Учитель. У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу ввійшов моло­дий, талановитий, із великим творчим потенціалом поет, який згодом став символом правди художнього слова і незрадливої любові до України. Ім’я цього поета – Василь Симоненко.

Йому судилося несправедливо коротке життя – 28 років, проте він чітко окреслив для себе справжні життєві цінності й утвердив їх у своїй творчості.

Учень-«Василь Симоненко»

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять – смерті в очі подивлюсь.

 

Моє життя – розтрощене корито,

І світ для мене – каторга і кліть…

Так краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

1-ий ведучий. …Літо 1957 року. Потяг на кілька хвилин зупинився біля невеличкого будиночка, на якому значилося: «Станція Черкаси». З вагона вийшов високий, чорночубий, смаглявий юнак. Це був Василь Симоненко.

Черкаси зустріли молодого журналіста пахощами стиглих  яблук і груш, які були  повсюди: виглядали не тільки із-за тинів, а й уздовж тротуарів. Місто тільки-но почало  пробуджуватися, і на вулицях людей було обмаль.

2-ий ведучий. Придивлявся юнак до чужого міста, і  згадувалися йому  рідні Біївці на Полтавщині, подвір’я  біля хати з солом’яною покрівлею і город, що спускався  аж до самісіньких очеретів, що поросли над водою. Згадався видолинок, котрий о цій порі червоніє, ой як червоніє, калиновими кетягами…

3-ій ведучий. Сивочолий чоловік, який перейшов Василеві дорогу з відром чистої води, на запитання юнака вказав шлях до редакції обласної газети «Черкаська правда». Саме там мав проходити  переддипломну практику  Василь Симоненко, студент  Київського університету, майбутній  журналіст.

1-ий ведучий. «У колектив Симоненко  ввійшов, ніби  в ньому він був з самого початку створення редакції. В кімнатці у кутку звично висів його вилиняний, невиразного кольору плащ, старенький капелюх, а на шпальтах газети почали з’являтися замальовки  і рецензії, підписані В.Симоненком»,– згадують його колеги.

2-ий ведучий. Якось, ідучи довгим коридором редакції, Василь раптом зупинився, вражений блискавицями синіх очей невеликої на зріст дівчини. Ті очі  порушили  душевний спокій хлопця.  Синь бентежила, стояла перед його очима майже до ранку. Так прийшло кохання, щире, глибоке, на все життя.

Учень-«Василь Симоненко»

Вона прийшла, непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.

 

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти…

Прийшла любов непрохана й неждана –

Ну як мені за нею не піти?

3-ій ведучий. Проводжав  додому  Василь свою Люсю кожного дня.  Пригадував або вигадував веселі історії  із свого життя, яких насправді  ніколи не було, розповідав щось смішне, теж ним вигадане. А якось прочитав свій вірш  і зачарував ним назавжди дівчину з небесними очима.

Учень-«Василь Симоненко»

Вітер пісню співав стоголосо,

Але раптом в екстазі німім

Зупинивсь біля тебе і млосно

Зазітхав у волоссі твоїм.

 

І підслухали зорі і трави,

І підслухали ріки й мости,

Як шептав тобі вітер ласкаво:

«Я такої не бачив, як ти…

Хочеш – хмари для тебе розвію?

Хочеш – землю в дощах утоплю?

Тільки дай мені крихту надії,

Тільки тихо шепни – люблю…»

 

І хоч ти не сказала нічого,

Бо не слухала вітрових слів,

Він, забувши солодку знемогу,

Розганяти хмарки полетів.

 

А як глянуло сонце із неба

Через сині зіниці ніш,

Закохалося сонце у тебе,

Засіяло іще  ясніш.

1-ий ведучий. Інколи вона відчувала, ніби він не з нею, десь далеко, тоді тривожно питала: “Що сталося? Чого ти мовчиш?”

– Я не мовчу. Я пишу, – відповідав тихо Василь.

– Тоді не ображаюсь, прощаю. Пиши.

І далі вони вже йшли мовчки…

2-ий ведучий. А в уяві Василя виникали прекрасні образи, які потім лягали на папір і в поетичних рядках, і в ліричній прозі. «Вино із троянд» – у цій дивовижній новелі Василь Симоненко залишив частинку свого закоханого серця.

Інсценування новели ««Вино із троянд»

1-ий читець. На неї задивлялися навіть дідугани, і вже рідко який хлопець не міряв очима з голови до п’ят. В одних у зорі світилося захоплення, в других – неприхована хіть, а треті милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона кидала чорні коси на пружні груди і пливла селом з сапкою на плечі, хлопці божеволіли. Приходили боязко до її воріт і натхненно говорили про кохання, а вона тільки слухала і мовчала. Ніхто не насмілювався торкнутися її, мов боявся осквернити дотиком красу. Вона ніким не гордувала і ніколи не ганила, а тільки прохала прощаючись.

Ольга. Не ходи до мене більше. Добре?

1-ий читець. І в тернових очах було стільки благання, що ніхто не зважувався їй заперечувати. Минало в хлопців оп’яніння від краси, закохувалися вони в звичайних кирпатих і гостроносих дівчат, а Ольга ставала для них приємною згадкою.

2-ий читець. Андрій ніколи не зважувався підійти до неї. Та й куди йому, кульгавому горбаневі, було сікатися, коли й не такі, як він, од неї гарбузи качали. Вона часто ловила його погляд на собі і завжди у відповідь світилася привітністю, але він вбачав у тому образливу жалісливість.

Хлопці ставали трактористами і шоферами, йшли в льотчики і моряки, а він і мріяти про це не міг. Він копирсався в колгоспному саду, а вдома розводив квіти.

До квітів принадився, відколи померла мати. В його садибі не росла ніяка городина, лише виноград, яблуні, вишні і квіти, квіти. І могила матері з ранньої провесни аж до бабиного літа квітувала, мов клумба.

Він дарував розкішні букети нареченим, і всі були йому вдячні, і всі шанували його, а йому ж хотілося випити хоч краплю кохання.

 Ольга. Чи й мені ти подаруєш букет на весілля?

 Андрій. Ти вибереш сама, які захочеш…У мене їх дуже багато. І ще, коли захочеш, до твого весілля я зроблю вино з пелюсток троянди.

Ольга.  Вино з троянди? Таке й вигадаєш.

Андрій. Не віриш? Те вино – як ніжність. Коли прийдеш по квіти, покуштуєш.

1-ий читець. Андрій чомусь вірив, що Ольга прийде по квіти. Він виглядав її кожен вечір. Його збентеженість помітили навіть сусідські хлопчаки, які щовечора щебетали на подвір’ї…

Ці голомозі квітникарі вечорами, як мухи, обсідали Андрія. Він розповідав їм, що бачать у снах квіти, як вони перешіптуються з сивими зорями, вигадував казки про дивовижні краї, де квіти не тільки пахнуть, але й розмовляють, і ходять, і граються в піжмурки, а в’януть лише тоді, коли в тій країні з’являється хоч одна нещаслива людина.

Андрій. Квіти люблять щасливих. У нас від нещасть вони не в’януть, а плачуть. Ви бачили, скільки вранці на них роси? Ото їхні сльози. Хто росяного ранку знайде незаплакану квітку, той буде дуже щасливий… Я її, мабуть, ніколи не знайду…

1-ий читець. Ольга прийшла в неділю зранку. Вона була така прекрасна, що відразу якось похнюпились квіти, а господар відчув себе нікчемою і не знав, де подітися.

Ольга.  Це правда, що суха квітка, знайдена росяного ранку, віщує щастя?

Андрій.  Хто… Від кого ти чула про це?

Ольга.  Я приходила до тебе вчора ввечері і слухала, що ти казав дітям. Так то правда чи ні?

Андрій.  Ні. То я сам вигадав..

Ольга (зітхаючи).  Жаль, що я не вмію так гарно видумувати.

2-ий читець. Перегодом вони сиділи в заплетеній хмелем і диким виноградом альтанці і смакували вино з троянд.

Ольга. Ти дуже гарний хлопець, Андрію.

Андрій.  Ти хотіла сказати, що я непогана людина?

Ольга. Я хотіла сказати те, що сказала. Мені багато кажуть, що я гарна і тому мене люблять. Гадають, мені приємно від того. А хіба я винна, що я гарна? Хіба моя врода — це я?

 Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорні брови та рожеві щічки. Що та краса? Вітри видублять шкіру, дощі змиють рум’янець! Натягаєшся ящиків на токах, попогнеш спину на буряках – де та й врода дінеться…

Ну, скажи, Андрію, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою для того, що спокусився красою?

Андрій.  Не знаю, Ольго. Не знаю, хто б тебе зміг не любити отаку!

Ольга (сумно). Я не весь вік такою буду, Андрію. Так мені можна нарвати квітів?

2-ий читець. Андрій кивнув головою, і дівчина побрела в барвисте живе озеро. Вона ходила між квітами, а за нею ходили його закохані очі. Ольга прискіпливо обдивилася чи не кожну пелюстку і вернулася до альтанки з порожніми руками.

Ольга. Мені жаль рвати їх. Вони такі гарні. Краще я зайду іншим разом. Добре?

2-ий читець. Він іде з нею до хвіртки і мовчить. Дівчина виходить на вулицю і, дивлячись у синій неспокій його очей, тихо каже:

 Ольга. А до весілля ти неодмінно приготуй вино з троянд…

Учень-«Василь Симоненко»

Я і в думці обняти тебе не посмію,
А не те, щоб рукою торкнутися смів.
Я люблю тебе просто – отак, без надії,
Без тужливих зітхань і без клятвенних слів.

 

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,
Захмеліть, одуріти від твого тепла.
Я кохаю тебе. Мені більше не треба,
Адже й так ти мені стільки щастя дала.

3-ій ведучий. Іноді, коли ходили тихими вулицями Черкас, Василь розповідав про красу природи навколо його рідного села. Ліс. Степ. Річка Удай, в якій мало не втопився.  Згадував діда Федора. Розповідав про свою матір  Ганну Федорівну, якій нелегко було одній ростити сина, але вона виховала його незлобливим, щирим, роботящим, до людської біди небайдужим.

 Якось Василь прочитав  Людмилі вірша, присвяченого  матері, і вона зрозуміла, як  сильно любить він свою неньку…

1-ий декламатор.

В хаті сонячній промінь косо

На долівку ляга з вікна…

Твої чорні шовкові коси

Припорошила вже сивина.

 

Легкі зморшки обличчя вкрили –

Це життя трудового плід.

Але в кожному русі – сила,

В очах юності видно слід,

 

 

 

Я таку тебе завжди бачу,

Образ в серці такий несу –

Материнську любов гарячу

І твоєї душі красу.

 

Я хотів би, як ти, прожити

Щоб не тліти, а завжди горіть,

Щоб уміти, як ти, любити,

Ненавидіть, як ти, уміть.

1-ий ведучий. Після закінчення університету він повернувся до Черкас. А чи могло бути інакше? Адже саме  в цьому місті на Дніпрі він зустрів свою любов, ті сині очі, без яких не уявляв уже свого життя. Коли народився син Лесик, Василь відчував себе найщасливішою людиною на землі.

2-ий декламатор.

Ти лежиш іще впоперек ліжка –

Ну до чого мале й чудне!

А до тебе незримі віжки

Прив’язали цупко мене.

 

Кажуть, носа  ти вкрав у баби,

Губи й ноги забрав мої,

Взяв у матері синю звабу

І в очах своїх затаїв.

 

Спи, грабіжнику мій кирпатий.

Сумнів диханням розігрій,

Я тобі стану в голови слати

Найніжніші подушки мрій...

 

Наливайся земними силами,

Вдосталь радощів зачерпни –

Над тобою тріпочуть крилами

Тихі-тихі спокійні сни…

2-ий ведучий. Незримі віжки… Міцно прив’язали  вони його любов’ю до прозорих дитячих сліз, до материнства, до землі і її  людей. Прив’язали і нас до нього, його правдивого, чесного слова.

Учень-«Василь Симоненко»

Люди – прекрасні.

Земля – мов казка.

Кращого сонця ніде нема.

Загруз я по серце

У землю в’язко.

Вона мене цупко трима.

І хочеться

Бути дужим,

І хочеться так любить,

Щоб навіть каміння байдуже

Захотіло  ожити

І жить!

Воскресайте, камінні душі,

Розчиняйте серця і чоло,

Щоб не сказали

Про вас грядущі:

•         Їх на землі не було.

3-ій ведучий. Він працював журналістом в «Черкаській правді», потім у газеті «Молодь Черкащини» і писав вірші.

Поезія і журналістика не розмежовувалися у Василя. То була органічна єдність.  Як журналіст, який був у гущі  подій, він занотовував  бачене, почуте. Із журналістського блокнота народжувалися  неперевершені його  поезії.

1-ий декламатор.

У баби Онисі  було три сини.

У баби Онисі  синів нема.

На кожній її волосині

морозом тріщить зима.

Я горя на світі застав багато.

Страшнішого ж горя нема,

ніж те, коли старість мати

в домівці стрічає сама.

Немає такої біди і муки,

ніж сумно з-під сивих брів

дивитись  щодня, як внуки

ростуть без своїх батьків.

За те, що ми в космос знялися,

що нині здорові й живі,

я пам’ятник бабі  Онисі

воздвиг би на площі в Москві.

Щоб знали майбутні предтечі

в щасливій і гордій добі:

їх горе на утлі плечі

Онися взяла собі.

Щоб подвиг її над землею

у бронзі  дзвенів віки,

щоб всі, ідучи повз неї,

знімали в пошані шапки.

1-ий ведучий. Редактори журналів боялися  його прямоти, відвертості, сміливості у висловлюванні своїх думок, оцінок і поглядів. Очевидно, вони вбачали у віршах  молодого поета приховану  крамолу і  не наважувалися друкувати його твори.

У вересні 1963 року Симоненко записав у щоденнику:

Учень-«Василь Симоненко». «Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю. «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані у «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни».

2-ий ведучий. І це тоді, коли він уже був членом Спілки  письменників СРСР, визнаним поетом. Мав дві книжки  і готувалася до друку третя. Перед поетом стояла глуха стіна бюрократично-адміністративного всевладдя. Пробити її – годі було й думати.  І лягали на папір слова:

Учень-«Василь Симоненко». «Ні, не так я мріяв жити, як живу. Найпростіший і найкоротший шлях до так званого щастя – стати обивателем. Мозок, здатний породжувати мислі, не здатний зробити його власника щасливим».

3-ій ведучий. Як безмежно багато страждань вмістило його коротке, як спалах блискавки, життя! Як тяжко він страждав від тих заздрісно-лютих людців, які повільно вбивали його – морально і навіть фізично, які марно намагалися знищити його розвихрену й вільну, мов вітер, душу.

2-ий декламатор

Скільки б не судилося страждати,

Все одно благословлю завжди

День, коли мене родила мати

Для життя, для щастя, для біди.

 

День, коли мої маленькі губи

Вперше груди мамині  знайшли,

День, що мене вперше приголубив

Ласкою проміння із імли.

 

Як мені даровано багато,

Скільки в мене  щастя, чорт візьми!-

На землі  сміятись і страждати,

Жити і любить поміж людьми!

1-ий ведучий. Так, він умів достойно любити і страждати, вмів бути вдячним, відданим. Був гострим і лагідним, добрим і гнівним, веселим і сумним, юним і мудрим. Він був жартуном і шибеником, філософом і – поетом.  Поетом насамперед. Умів ловити сіттю слова людські душі. Прозора чистота  його віршів причаровувала і причаровує.

Учень-«Василь Симоненко» (на тлі ліричної мелодії).

Ще в дитинстві я ходив у трави,

В гомінливі трепетні ліси,

Де дуби мовчали величаво

У краплинах ранньої роси.

 

 

Бігла стежка в далеч і губилась,

А мені у безтурботні дні

Назавжди, навіки  полюбились

Ніжні і замріяні  пісні.

 

В них дзвеніло щастя непочате,

Радість невимовна і жива,

Коли їх виводили дівчата,

Як ішли у поле на жнива.

 

Ті пісні мене найперше вчили

Поважати  труд людський і піт,

Шанувать Вітчизну мою милу,

Бо вона  одна на цілий світ.

 

Бо вона одна за всіх нас дбає,

Нам дає і мрії, і слова,

Силою своєю напуває,

Ласкою своєю зігріва.

 

З нею я ділити завжди буду

Радощі, турботи і жалі,

Бо у мене стукотить у грудях

Грудочка любимої землі.

2-ий ведучий. Він прийшов, щоб стати  криком ХХ віку й звістити людям правду, пробудивши їх зі сну сліпучим світлом свого горіння.

1-ий декламатор.

Ти знаєш, що ти – людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина, очі твої – одні.

 

Більше тебе не буде

Завтра на цій землі.

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди –

Добрі, ласкаві і злі.

 

Сьогодні усе для тебе –

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба –

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,

І хочеш того  чи ні –

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої –  одні.

 

Учень-«Василь Симоненко». «Що я можу сказати про себе?

Ще так мало прожито і так мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені  вдається рідко, то це не  тому, що я не хочу, а тому, що  мало вмію і мало знаю.

Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя.

Ненавиджу смерть.

Найдужче боюся нещирих друзів».

3-ій ведучий. Він любив життя. Був жадібний до життя. Поспішав жити й любити, немов  прочуваючи  свою скоролетну долю.

Учень-«Василь Симоненко».

Немає смерті. І не ждіть – не буде.

Хто хоче жить, ніколи не помре.

І будуть вічно веселитись люди,

І танцювать дівчата в кабаре.

 

І в сіру ніч, коли мене не стане,

Коли востаннє римою зітхну,

Я не помру, лиш серце в грудях стане,

Схолоне кров, а я навік засну.

1-ий ведучий. 13 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Він помер, так і недоживши до тих 30 років, які нарахував собі ще у юності. Помер, так і не усвідомивши, як багато зробив для літератури української, світової.

2-ий декламатор.

Прощай, мій зошите!

Спасибі тобі, друже,

Що ти думок моїх

Не відцуравсь,

Що ти  свої клітини

Тепло мружив,

Коли над римами я потом обливавсь.

Ти їх сприйняв

Без жодної огуди,

Єдиний мій читач

І шанувальник мій.

Чи сприймуть їх колись

І прочитають люди –

Побачимо.

Прощай, товариш мій.

2-ий ведучий. Він був на землі недовго, але пам’ятатимуть  його завжди.

Зоря Василя Симоненка  займається знову й знову, коли звучать його поезії.

Учень-«Василь Симоненко».

Ніби краплі жовті, в темну воду

Стиглі зорі падають вночі.

Ти ідеш крізь  синю прохолоду,

Підійнявши місяць на плечі.

 

Ти ідеш… Іди собі щаслива,

Мрій і смійся, думай і мовчи,

Посміхайся вітрові грайливо,

Травам ім’я милого шепчи.

 

Ти ідеш… Звичайно, не до мене,

Не мені замріяність несеш.

Ніжна й добра, щедра і шалена,

Іншому в обійми упадеш.

 

Іншому у душу зрониш слово,

Сумнів розпанахавши навпіл.

Вечір перли вам до ніг казкові

Буде сипать росами на діл.

І від вас між сонних незабудок,

Без злоби, досади і обмов,

По росі брестиме босий смуток

І моя нерадісна любов.