Сценарій літературного вечора пам'яті І. Франка "З його духа печаттю прямувати нам у мандрівку століть"

З його духа печаттю прямувати нам у мандрівку століть

Літературний вечір

Авторки сценарію Климець Богдана, Угрин Тереза,

вчителі-методисти Ліцею імені  Василя Симоненка ЛМР

У центрі сцени – портрет І. Франка

Клином стоять шестеро дівчат

Лунає мелодія пісні "Не пора "

Дівчина 1: Він був сином коваля і став володарем у царстві духа.
Дівчина 2: Він уважав себе «мужиком» і став велетнем у царстві людської культури.
Дівчина 3: Він називав себе тільки «пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку» – «разовий, не панський хліб», скроплений сльозами, потом і кров'ю, – а пишними плодами своєї титанічної праці живив дух цілої нації.
Дівчина 4: Він був певен, що з його «творів дуже мало перейде до пам'яті  будущих поколінь», а залишив нащадкам цілу духовну скарбницю, повну перлин мудрості і краси, у якій чимало справжніх архітворів-«ізмарагдів».
Дівчина 5: Він казав про себе з властивою, а не показною скромністю: «Я не геній, я звичайний чоловік» і стверджував, що лише «для геніїв грядущих поле дикеє орав», – а всупереч обставинам виріс на універсального генія вселенського мірила.

Дівчина 6: Він рано осиротів, ще дитиною утративши батька і матір, а виріс на Батька й Учителя цілої нації.
Дівчина 1: Він не був допущений до викладання в рідному університеті, який тепер із гордістю носить його ім'я, а сам став високим університетом та цілою академією наук для своєї пошматованої чужими імперіями, поґвалтованої та знекровленої Батьківщини.

Дівчина 2: Він простував собі та власному народові «в духові шлях» – «у безвість віків», щоб упасти на цьому шляху безіменним каменярем, так і не сягнувши  землі обітованої.
Дівчина 3: А проте і по смерті промовлятиме він «до всіх народів і до всіх віків», ім`я ж його золотими літерами вкарбоване в книги буття українського народу.

Дівчина 4: Іван Якович Франко.

Дівчина 5: «З його духа печаттю» прямувати нам «у мандрівку століть» – «навстрічу сонцю золотому», «ховаючи у грудях дитяче серце, як найкращий скарб».

Лунає мелодія гімну «Вічний революціонер»

Читець 1 декламує Пролог до поеми «Мойсей»:

Народе мій, замучений, розбитий, 
Мов паралітик той на роздорожжу, 
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу, 
Від сорому, який нащадків пізних 
Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних 
Записано в сусідів бути гноєм, 
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм 
Укрита злість, облудлива покірність 
Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність? 
Невже тобі лиш те судилось діло, 
Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло 
До тебе найсвятішою любов'ю, 
Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров'ю 
Твоїх борців? Йому вже не пишаться 
У красоті, свободі і здоров'ю?

Задарма в слові твойому іскряться 
І сила й м'якість, дотеп і потуга 
І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга, 
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, 
Надій і втіхи світляная смуга?

О ні! Не самі сльози і зітхання 
Тобі судились! Вірю в силу духа 
І в день воскресний твойого повстання…

О, якби хвилю вдать, що слова слуха, 
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну 
Вздоровлює й огнем живущим буха!

О, якби пісню вдать палку, вітхненну, 
Що міліони порива з собою, 
Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою, 
Роздертим сумнівами, битим стидом, — 
Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти огнистим видом 
Засяєш у народів вольних колі, 
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі 
І глянеш, як хазяїн домовитий, 
По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, 
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний, 
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.

Виходить учень, який грає роль І.Франка

І.Франко  На дні моїх споминів, десь там у найглибшій глибині горить огонь. Невеличке огнище неблискучого, але міцного огню освічує перші контури, що виринають із темряви дитячої душі. Се огонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі.

Музика

Виходить учень молодших класів (грає роль Івасика).

Івасик: У долині село лежить,

Понад селом туман дрижить,

А на горбі край села

Стоїть кузня немала. 

А в тій кузні коваль клепле,

А в коваля серце тепле,

А він клепле та й співа,

Всіх до кузні іззива.

"Ходіть, люди, з хат, із поля!

Тут кується краща доля,

Ходіть, люди, порану,

Вибивайтесь з туманý".

Та тумани хитаються,

Понад селом згущаються,

Розляглися по полях,

Щоб затьмити людям шлях.

Щоб закрити їм стежини,

Ті, що вгору йдуть з долини

В тую кузню, де кують

Ясну зброю замість пут.

Малий Івасик сідає на пеньок (читає книжку).

Читець 2: Коли Тарас помер і думали царі,

Що буде супокій на Пруті й на Дніпрі,

Що темні бунтарі - рутенці й малороси -

Зніміють, як вовки, в зачиненій норі, -

Тоді горів огонь в одній карпатській кузні,

А ковалі з вогню виймали білі кусні

Заліза, й молоти гриміли замашні,

І дзиндри бризкали на піл і стіни грузні.

Там у закутині сидів хлопчак. Йому

Призначено пройти ядушливу тюрму,

Спалитися в труді, невигасно спахнути

І вогняним стовпом вести народ крізь тьму.

Читець 3: У батьковій кузні душа його щира

Перед прийдешнім мойсеївським днем

Звідала, як закипає сокира

В жарі червоному білим вогнем.

Жар той жбурлятимуть для втихомирення

В льох заґратований, в слизь холодюг –

В камеру з номером сорок чотири,

В казню глуху до бандюг і злодюг...

Довго він чутиме цісарську лапу,

Знову прошкуючи з теміні в тьму

Від Коломиї, дощем, по етапу,

Змоклий дощенту, з тюрми та в тюрму.

Довго болітимуть ноги обдерті,

Голод насунеться з голих покуть.

В темнім готелі він ждатиме смерті,

Нігті на пальцях йому відпадуть…

Франко: Тільки вночі прикуюся до столу,

Стиснеться воля, як щільна броня,

Тільки б сю землю, нужденну та голу,

Витягти з ночі до світлого дня. 

Вдосвіта, втомою важко налитий,

Очі зімкну — і з'являється в сні

Хлопчик єврейський, дозорцем убитий

Тільки за світло в тюремнім вікні.

Тільки за світло! За крапельку неба!

Господи, скільки ти губиш дарма!

Скільки пропащої праці! Та треба!!!

Іншого рідного краю нема!

Треба! Коли дошкуляють свавіллям.

Треба! Коли навздогін із казарм

Навіть за київським тихим весіллям

Тут же нишпорять і шпик, і жандарм.

Треба! Коли за вогонь саркастичний

Дурень шалітиме: «На ешафот!»,

В груди стрілятиме лях фанатичний,

Камінь жбурлятиме лжепатріот.

Треба стояти навсупір мерзоті,

Треба не знати іржавих жалінь,

Не піддаватися самогризоті,

Що замасковує нехіть та лінь!

Треба! Бо цідять неситі гадюки

Кров твого люду, мов сік біржовий.

Очі зболять, і всихатимуть руки,

Треба триматися, поки живий!

На сцені малий Івасик, Василь

Івасик: Василю, ти доки вмієш рахувати?

Василь: Я? А доки маю вмiти? П'ять, сiм, парканацять.

Івасик: Парканадцять! А то скільки парканадцять?

Василь: Ну, скільки ж має бути? Я не знаю!

Івасик: Та то ніскільки. От сядь лишень, будемо рахувати!

Василь сідає, а Івасик починає рахувати, цюкаючи з кожним разом бучком в землю: один, два, три, чотири... Василь слухає, а далі встав і побіг. Івасик рахує далі.

Находить старий чоловік, кашляє, хитає головою, слухає... Івасик ра­хує далі.

- А ти невітцівська дитино, е! А ти що робиш?

Малий Івасик злякано дивиться.

— Та ти землицю святу б'єш, е! Ти не знаєш, що землиця - наша мама? Дай сюди той бучок!

Івасик, не розуміючи, дивиться на старого. Старий відбирає бучок і шпурляє  геть.

— Краще помолися, е-е-е, анiж маєш такi збитки робити! 

Музика (вступ до пісні "Земле моя, всеплодющая мати ")

Старий та Івасик стають на коліна і читають вірш "Земле моя, всеплодющая мати". Потім підходить Франко.

Земле, моя всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глубині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені!

(Івасик повторює 1 строфу за старим, потім старий відходить)
Івасик: Дай теплоти, що розширює груди,
Чистить чуття і відновлює кров,
Що до людей безграничную будить
Чисту любов!
Франко: Дай і огню, щоб ним слово налити,
Душі стрясать громовую дай власть,
Правді служити, неправду палити
Вічну дай страсть!
Силу рукам дай, щоб пута ламати,
Ясність думкам — в серце кривди влучать,
Дай працювать, працювать, працювати.
В праці сконать!

До малого Івасика підходить мати (співає народну пісню).

Франко: Пісне, моя ти сердечна дружино,

Серця відрадо в дні горя і сліз,

З хати вітця, як єдинеє віно,

К тобі любов у життя я приніс. 

Тямлю, як нині: малим ще хлопчиною

В мамині пісні заслухувавсь я,

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого, тяжкого життя.

Івасик: Мамо, голубко,

ще про Ганнусю, шумильця, вінки!

Мати: Ні, синку, годі! Покіль я співаю,

Праця чекає моєї руки. (Сходить зі сцени)

Франко (вслід матері): Мамо, голубко!

Зарана в могилі

Праця й недоля зложили тебе,

Пісня ж твоя в невмираючій силі

В мойому серці ясніє, живе. 

Ох, і не раз тая пісня сумненька

В хвилях великих невгодин життя

Тихий привіт мені слала, мов ненька,

Сил додала до важкого пуття.

Голос матері: Синку, кріпися!

Франко: мені ти твердила.–

Голос матері: Адже не паном родився ти, чей!

Праця, що в гріб мене вчасно вложила,

Та лиш тебе доведе до людей.

Франко: Правда, матусю! Спасибі за раду!

Я її правди не раз досвідив.

Праця дала до життя мні принаду,

Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив...

Пісня і праця - великі дві сили!

Їм я до скону бажаю служить;

Череп розбитий - як ляжу в могилі,

Ними лиш зможу й для правнуків жить.

Музика

Франко: Був дощ, я був голоден, не їв обіду, не обзирався, тільки по­чувши, що мама вмирає, як стій побіг з Дрогобича до Нагуєвич...

Читець 4: Стежки в село з Дрогобича — додому,

Неначе упряж кам'яна, стежки,

Вони горять від палахтіння грому

І водами шумлять, як лотоки.

Вмирає мати! Поспішись, Іване.

Як добіжиш - воскресне, відживе.

Біжить хлоп'я, а дощ, немов кайдани,

Волочиться й дитячі ноги рве.

Мій хлопчику, біжу я за тобою,

Прибитий блискавками днів твоїх.

Ти постоїш над матір'ю слабою,

Вона помре. Але не вмре твій біг.

Ти будеш бігти крізь палючі плови

До материнських передсмертних сліз.

Ти будеш квапитись, рвучи закови

Запліснявілих мислей і заліз.

Читець 1: Мов кінь під батогами, будеш гнати,

До болю звикнувши й до лютих шлей.

Ти будеш бігти, бо вмирає мати!

Піт прожере тебе до дна очей.

Але не вмре гарячка невсипуща -

Твій ревний поспіх, твій шалений квап.

Життя голчаста й ненависна пуща

Здере із тебе мрій твоїх єдваб.

А далі - обдере мужицьку шкіру,

Одначе ти не спинишся й на мить.

Не чутимеш, як віддана в офіру,

У наших стягах кров твоя гримить.

Запряжений в стежки свойого краю,

Рвонеш ти Україну, наче віз.

І, повен титанічного відчаю,

Снагу вкладеш у дзвін її коліс.

Тягнутимеш її з важкої твані

Їй одімкнеш заобрійні світи.

В бігу впадеш на шлеї полум'яні,

Навчивши запрягатися й тягти...

Та вже твій крок дудніти буде далі,

Немов ракетні гуркоти в степу.

Він рватиме запони із печалі,

Як павутину лоскітну й сліпу.

Всі мертві під стіною вогняною,

Живущі всі на сонячнім крилі,

Ми чули й чуєм, як живе луною

Твій біг у пульсі нашої землі.

Лунає мелодія пісні «Ой ти, дівчино...»

Франко (читає під мелодію пісні): Скінчивши сьомий клас, я перший раз пустився під час вакацій в дальшу мандрівку... Я поїхав залізницею до Стрия, а звідси  рушив  сільським  трактом  до  Синевідська  та  Побук,  Бубнища,  Тисів,

Це­рковну, Мізунь, Велдіж, зайшов до Лолина.

Читець 2: Там, у Лолині, жила Ольга Рошкевич, яка згодом стала першим Франковим ко­ханням.

Читець 3: Так, ти одна моя правдивая любов, 
Та, що не суджено в житті їй вдовольниться; 
Ти найтайніший порив той, що бурить кров, 
Підносить грудь, та ба — ніколи не сповниться. 
Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться, 
Та ще ніколи слів для себе не знайшов; 
Ти славний подвиг той, що я б на нього йшов, 
Коб віра сильная й могучая десниця. 
Як згублену любов, несповнене бажання, 
Невиспіваний спів, геройське поривання, 
Як все найвищеє, чим душу я кормлю, 
Як той огонь, що враз і гріє й пожирає, 
Як смерть, що забива й від мук ослобоняє,— 
Отак, красавице, і я тебе люблю.

Франко: Вибачте, що користуюсь цією нагодою, щоб написати до Вас кілька слів, бо не маю ні жодної сміливості, ні жодної нагоди сказати їх Вам відкрито. Мій Боже, як маю запевнити Вас, як маю присягтися, що ні на хвилину про Вас я не забув, ні не забуду? Будьте певні, що й, де я завжди буду, у Львові або у Відні, Ви завжди зостанетесь провідною зіркою моїх діл, межею, до якої простую працею, вірністю і чесністю...

Пісня «Чого являєшся мені у сні» у виконанні В.Козловського

Дівчина 1: У 1870-1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Видавав журнали «Громадський друг», «Світ», альманахи «Дзвін» і «Молот». Співпрацював у виданнях українських народовців: газеті «Діло» , журналах «Зоря» та «Правда»; багатьох польських та австрійських часописах,
Дівчина 2: 1890 року став одним із засновників та першим головою Русько-української радикальної партії – першої української політичної партії, редактором її друкованих органів – газет «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос». Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту, щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади). Дівчина 3: 1893 року у Віденському університеті захистив дисертацію і здобув учений ступінь доктора філософії, однак до викладання на кафедрі української словесності Львівського університету допущений не був.

Дівчина 4: Разом із дружиною видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово». 

Дівчина 5: 1899 року Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до  Української національно-демократичної    партії. Тоді-таки став дійсним, згодом почесним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, відтак відійшов од активної політичної діяльності і присвятив себе літературній і науковій праці.

Дівчина 6: Доля подарувала йому понадлюдську міру таланту, та в заплату за цей щедрий дар прирекла: «Будь русином і хлопським сином» – і поклала на його хлопські плечі важке ярмо національного обов'язку.

Франко: Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням.

Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсє під ним я упадаю 
З батьківської руки твоєї допиваю 
Затроєний пугар.
Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба 
Поваги й блиску від будущини, 
Чи ні,- одного лиш тобі благаю з неба, 
Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе 
Твої найкращії сини.
Щоб сіячів твоїх їх власне покоління 
На глум не брало і на сміх. 
Щоб монументом їх не було те каміння, 
Яким в відплату за плодючеє насіння 
Ще при житті обкидувано їх.

                        Кадри з війни

Читець 1: Ой, як стало царю треба

Пуще хліба й пуще неба

Людську кровцю проливати,

Став він найпильніше дбати

Про салдат і про гармати,

Про гранати, атестати,

Кого б смертю покарати,

Кого б грішми підкупити,

На шпіонство наустити.

Про те, аби мати знані

Всіх сусідів силу й плани,

Про інтриги та обмани,

Про підходи до незгоди,

Лиш — крий Бог! — не про народи.

Путін: Аби заставити нас полюбить,

Ми все слав’янське плем’я наострились

«Истинно-русскими» хоч силою зробить.

І понесуть війська мої оту любов

Мільйонами штиків і сотнями гармат

До поневолених «братушек і рабов»,

Покажуть їм вони, хто кат їх, а хто брат,

Що таке «русскій царь» і що теж «русскій Бог»,

Пізнають руську власть із-за тюремних крат,

Пізнають, що таке ісправник, що — острог,

Що — православіє й його святая сила

І що таке значить «согнуть в бараній рог».

Щоб Прикарпатська Русь ярма вже не носила,

Я не пожалую салдатів міліонів,

Ні міліярд рублів. Хоч би кров прикрасила

І сотні миль ваших вулиць, ланів, загонів —                                                       

По сьому мусить буть. Росія мусить стать                                                        

Одна, велика, рай чиновних і шпіонів…

Російський солдат: Авжеж, авжеж! Відвідаєте Тотьму,

І Томськ, і Омськ, Іркутськ, Якутськ, Валдай,

І розкіш острогів, тайги спасенну потьму —

Галичанин: Бог дай, Бог дай!

Російський солдат: Да так і слєд. Ми, бач, на теє й православні,

Щоб вас від іга римського спасать.

Адже папісти ви, враги Христові явні—

Галичанин: Будем гадать!

Російський солдат: Овва! Нікак? У нас, брат, все порядок,

У нас простори й генералів тьма,

Ви ж що таке? І назви вам нема” —

Галичанин: Данилів спадок

Російський солдат: Даніла? Нє слихал об этом нікаґда.

А ви мазепінци, вот это дєло вєрно.

Вот с этим справімся ми круто, ґаспада!

Галичанин: Живем мізерно.

Російський солдат: Отсе нам відомо віддавна, то й везем

Рублів до вас несосвітенну силу —

Бумажкі новия. А що за них знайдем?

Галичанин: Хиба могилу.

Читець 2: Против рóжна перти,
Проти хвиль плисти,
Сміло аж до смерти
Хрест важкий нести!

Правда против сили!
Боєм против зла!
Між народ похилий
Вольності слова!
З світочем науки
Против брехні й тьми -
Гей, робучі руки,
Світлії уми!
Ще те не вродилось
Остреє залізо, 
Щоб ним правду й волю
Самодур зарізав!
Ще той не вродився
Жар, щоб в нім згоріло
Вічне діло духа, 
Не лиш утле тіло!

Читець 3: Вийшла в поле руська сила, 
Корогвами поле вкрила;
Корогви, як мак леліють,
А мечі, як іскри тліють, -
Не так тліють, іскри крешуть,
А лисиці в полі брешуть.
Читець 4: Вийшла в поле руська сила
Не щоб брата задусила,
Не щоб слабших грабувати, 
А щоб орди відбивати,
Що живим труну нам тешуть, -
А лисиці в полі брешуть.
Читець 1: Не чужого ми бажаєм,
Та й своє не зневажаєм,
Та й не пень ми дерев'яний,
Щоб терпіти стид і рани,
Поки нас граблями чешуть, -
А лисиці в полі брешуть.
Читець 2: Брешуть на щити червоні,
Як брехали во дні оні,
Як щитами руські сили
Степ весь перегородили,
Мов степовая пожежа
Степ увесь перемережа
З краю в край з одного маху!
Читець 3: Завдали ж лисицям жаху
Ті щити! І досі сниться
Їм та руська вольниця,
Те гулящеє юнацтво,
Те козацтво, гайдамацтво,
Що не знало волі впину,
Що боролось до загину;
І пройшло, як море крові,
Як пожежа по степові,
По історії Вкраїни.
Навіть згадки, навіть тіні
Тих великих мар донині
Страшно виплодам яскині,
І огню зубами крешуть,
На щити червоні брешуть.

Читець 4: Ой зійду я на могилу,
Пущу коня на долину, -
Кінь у травах потопає,
Моє серце сум стискає.
І склоню я головоньку
На зелену муравоньку,
На грудь матері приляжу,
Щоб втишити думу вражу.
Та не тихне дума люта
Про кайдани і про пута,
Про сіпацтво та неволю
І про царську самоволю.
Мамо, мамо, земле бідна,
Українська земле рідна,
Чим ти Бога прогнівила,
На ту ганьбу заслужила?
Тебе ворог топче, давить,
Обдирає і безславить, -
Та за вражу підлу плату
Твої діти власну хату
Раді б в углах підкопати
І в посадках розхитати,
Люду твого гарну мову
Геть розвіять, мов полову!
Мамо, мамо, я ридаю!
Україно, славний краю,
Так буйний, багатий, красний, -
Чом ти, краю, так нещасний?
Так я мовив, - і в тій хвили
Сльози очі заступили;
Сльози дві гірки, кроваві,
Покотились по мураві.
Втім - могила стрепенулась,
Мов в посадах похитнулась.
Виходить Козак

Козак: Здорово проспався, бачу,
По-козацьки, сотню літ.
Ну, та виграю чи втрачу,
А погляну ще на світ,
На ту рідну Україну,
Що колись, як рай, цвіла,
Що мені над все на світі
Наймилішою була.
Хто-то в ній тепер панує?
Хто-то в ній тепер живе?
Як говорить, як співає
Покоління те нове?
Боже, серце жах стискає:
Адже ж, певно, нині в ній
Вже ніхто не зна, не тямить
Нашу мову і пісні!..
Боже, пощо з вікового
Сну мені велів ти встать?
Чи щоби з розбитим серцем
Я в могилу ляг назад?

Ступає на авансцену. За сценою чути козацьку хорову пісню — спочатку тихо , потім чимраз сильніше, та все-таки притишено, мов із віддалення:

Козак (із виразом найвищої радості):
Боже, наше рідне слово!
Наша пісня ще живе!
І про нас ще пам'ятає
Покоління те нове!
Ще співає про козацтво,
Про його кривавий бій!
Ах, значить, ще не в могилі
Той народ коханий мій!
Озирається по сцені.
Ах, значить, оті цвітучі
Села, ниви і садки —
Це українські оселі,
Це України вінки!..
Ще українець збирає
Із цих нив для себе хліб,
І не топче чужениця
Нашу славу і наш гріб!
Поступає ще далі наперед і озирає публіку.
Ах, а тут! Предивне диво!
Тайна поміж тайн страшних!
Це ж Енеєві потомки!
Та що стало нині з них?
Ті, що перед сто літами,
Як згорів наш рідний дім,
Накивать йому п'ятами
Не задумались зовсім, —
Ті під материні крила
Знов згорнулися в любві
І бажають в рідній хаті
Рай зготовити собі.
І дивіть, горять їх очі
Тим самим огнем святим.
Як горіли тої ночі,
Коли друг мій, побратим,
Коли славний, безталанний
Щирий батько наш Богдан
У важкій годині скликав
Запорожців на майдан.
...У Богдана сльози в оці,
Та вогонь в душі, в словах.
«Згинем, браття, або вгору
Піднесем свободи стяг!
Згинуть — нам одна дорога,
Чи в кайданах, чи в війні;
Хто ненавидить кайдани, —
Тому війни не страшні!
Чи послабли наші сили?
Потупилися шаблі?
Чи в серцях ви погасили
Дух лицарський взагалі?»
І гучніше хвиль Дніпрових
Крик козацтва заревів:
«Або ляжем головами,
Або виб'єм ворогів!»
В жовтім світлі смолоскипів,
Що горіли серед нас,
Ув очах козацьких блисло
Десять тисяч іскор враз...
Гей, тих десять тисяч іскор —
То був, браття, той розмах,
Що історію Вкраїни
Повернув на інший шлях.
Бачу, бачу тії іскри!
Мовиш: «Мало їх? невже ж?
Що? На тридцять мілійонів
Десять тисяч не знайдеш?»
Мовиш: «Де нам взять Богдана?»
Тільки ти придатний будь
На святе, велике діло!
Загартуй думки і грудь!
До високого літання
Ненастанно пробуй крил,
А Богдан прийде, як сума
Ваших змагань, ваших сил.
До великого моменту
Будь готовий кожний з вас, —
Кожний може стать Богданом,
Як настане слушний час.
Мовиш: «Нині інші війни».
Ну, то іншу зброю куй,
Ум гостри, насталюй волю,
Лиш воюй, а не тоскуй!
Лиш борися, не мирися,
Радше впадь, а сил не трать,
Гордо стій і не корися,
Хоч пропадь, але не зрадь!

Виходить Франко
Франко: Кожний думай, що на тобі
Мілійонів стан стоїть,
Що за долю мілійонів
Мусиш дати ти одвіт.
Кожний думай: тут, в тім місці,
Де стою я ув огні,
Важиться тепер вся доля
Величезної війни.
Як подамся, не достою,
Захитаюся, мов тінь, —
Пропаде кривава праця
Многих, многих поколінь...
«Чи побіди довго ждати?
Ждати довго!» То й не жди ж!
Нині вчися побіждати,
Завтра певно побідиш.
Та ж недаром пробудився
Український жвавий рід.
Та ж недаром іскри грають
У в очах тих молодих!
Чей нові мечі засяють
У правицях, у твердих.
Довго нас наруга жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнім: «Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!»

Під мелодію Гімну виходять учні в камуфляжах

Франко: Отсе рідня моя! Отсе моя держава,

Мої терпіння всі, моя будучність, слава:

Дністер, Дніпро і Дон, Бескиди і Кавказ,

Отсе, сини мої, мій чудний рай – для вас!

Любіть, любіть його! Судьби сповниться доля,

І швидко власть чужа пропаде з сього поля!

Не стане тих, що десь на вас наругу зводять,

І щезне сила їх, мов мгли нічні проходять.

Пісня «Не пора…»

Читання поезії «Розвивайся ти, високий дубе...»

Розвивайся ти, високий дубе.
Весна красна буде!
Розпадуться пута вiковiï,
Прокинуться люди.
Розпадуться пута вiковiï,
Тяжкiï кайдани,
Непобiджена злими ворогами

Украïна встане.
Встане славна мати Украïна,
Щаслива i вiльна.
Вiд Кубанi аж до Сяну-рiчки
Одна, нероздiльна.
Щезнуть межi, що помежували
Чужi мiж собою,
Горне мати до себе всi дiти
Теплою рукою.
Дiти ж моï, дiти нещасливi,
Бруднi сиротята.
Годi ж бо вам в сусiд на услузi
Свiй вiк коротати!
Пiднiмайтесь на святеє дiло.
На щирую дружбу,
Та щоби ви чесно послужили
Для матерi службу.
Чи ще ж то ви мало наслужились
Москвi i ляховi?
Чи ще ж то ви мало наточились
Братерськоï кровi?
Пора, дiти, добра поглядiти
Для власноï хати.
Щоб Ґаздою, не слугою
Перед свiтом стати!
Розвивайся ти, високий дубе.
Весна красна буде!
Гей, вставаймо, єднаймося,
Украïнськi люди!
Єднаймося, братаймося
В товариство чесне.
Най братерством, щирими трудами
Вкраïна воскресне!

(У сценарії використано твори І.Франка, Р.Горака, Д.Павличка, Присвяту Б.Тихолоза).