Сценарій мистецько-поетичного вечора "Дзеркало Шевченкової душі"

Гоцко Наталія Іванівна, учитель української мови та літератури вищої категорії, учитель-методист СЗШ №13 м. Львова

Сценарій мистецько-поетичного вечора

«Дзеркало Шевченкової душі»

І частина

Звучить пісня на слова Т. Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий» (слайди 1-7. Надалі в дужках курсивом подаються назви слайдів) у виконанні шкільного ансамблю

1-ий читець (М. Божій. «Думи мої…»):

Століття – зморшка на чолі Землі:

Всесвітні війни, революцій грози…

Дніпро до ніг стежиною проліг

І котить славу в сиві верболози.

Поет став морем. Далеч степова,

І хмарочоси, й гори – ним залиті.

Бунтують хвилі – думи і слова, –

І сонце генія над ним стоїть в зеніті…

З глибин сердець джерела пружно б’ють

І шумувати морю, не вмирати,

Хай ллють у нього і любов, і ллють,

Тривожну шану, жовч гірку розплати…

Художнику – немає скутих норм.

Він – норма сам, він сам в своєму стилі.

У цей столітній і стобальний шторм

Я кидаюсь в буремні гори-хвилі.

1-а ведуча (Дзеркало Шевченкової душі):

 Кожна нація – велика чи мала за своєю чисельністю – має своїх репрезентантів: поетів, художників, музикантів і загалом людей різних видів мистецтва, учених-винахідників, мудрих політиків-гуманістів, які боролися за незалежність народу.

 Для України такою особистістю є Тарас Шевченко – «абсолютно геніальний поет» (так його назвав лауреат Нобелівської премії, письменник Іван Бунін), прозаїк, драматург, високоталановитий художник,

2-а ведуча:

 Малярська спадщина Шевченка завжди бачилася крізь призму його поетичного генія. Кобзарева поетична сила і національний авторитет, історичні умови формування української історії, що потребувала поета-глашатая нації, певною мірою відводили на другий план його малярський доробок. Хоча малювати він почав раніше, ніж писати вірші. Як усвідомлює сам Шевченко, українська ніжна поетична муза довго цуралась зіпсованого смаку маляра-підмайстра, а відкрившись під петербурзьким небом Літнього саду, уже ніколи не полишала українського генія, несучи невимовне щастя, волю і неволю.

1-а ведуча:

 Намагаючись зрозуміти феномен Шевченка-художника, його твори часто порівнюють з роботами А. Дюрера, Рембрандта. Шевченковим ім’ям починають історію новітньої російської гравюри, проводять паралелі з творчістю засновників національних шкіл Східної Європи.

 Сьогодні Шевченка називають не лише як майстра модерного поетичного вислову, а й як основоположника новітнього гравірувального мистецтва у Східній Європі, художника, який стояв біля витоків українського жанру і який упритул підійшов до імпресіоністичного живопису, випередивши французів на ціле десятиріччя. Хоча життєві обставини не дали в повну силу розкритися його малярському хисту, усе ж за художні успіхи його тричі нагороджували срібними медалями (1839, 1840, 1841), по закінченні Академії мистецтв (1838 – 1845) він одержав звання «некласного (вільного) художника, а за успіхи у гравірувальному мистецтві – звання першого в Росії академіка з гравірування і, як наслідок, право на неспадкове дворянство, від якого відмовився. Оглядаючи мистецький доробок, новаторство в багатьох художніх напрямах та вплив на подальший розвиток національного мистецтва, Тараса Шевченка вважають одним із найвизначніших майстрів ХІХ ст.

3-я ведуча:

 Шевченкові автопортрети вирізняються з його розмаїтого творчого доробку своєю кількістю (до нашого часу дійшло їх понад тридцять) та складністю вирішених психологічних завдань. Зібрані докупи і зведені до єдиного хронологічного ряду, вони утворюють своєрідний драматизований життєпис митця. Шевченкові «поличчя» (так художник подеколи називав свої портрети) можуть розкрити трагедію і велич його дивовижної долі, передати складну динаміку його інтелектуального та емоційного життя.  

4-а ведуча:

 Не із примхи і не для розваги, не із схильності до самомилування, і не заради демонстрування віртуозної майстерності брався художник за олівець та пензель, аби витворити на папері й полотні і довірити людям власний образ. Він прагнув у творчому процесі збагнути себе, бо саме через самопізнання ішов до художнього пізнання інших конкретних людей і людини взагалі.

 Автопортрети справжніх митців іноді порівнюють з монологами у словесному мистецтві, дечим вони нагадують автобіографічний вірш. Отож, за допомогою біографічних даних, художнього тлумачення його самозображень, а також завдяки інтерпретації їх словом поетичним спробуємо нині вдивитися у дзеркало Шевченкової душі.

ІІ частина

5-а ведуча ( Т. Шевченко. Автопортрет 1840 р.):

 Небуденне обличчя колишнього кріпака. Коли дивишся на нього, то в щільниках свідомості оголюється первісна суть таких слів, як «одухотвореність», «натхнення». Уперше за стільки згорьованих літ на темному тлі зійшло це обличчя, аби повідати людям про думи і мрії.

 Артистична зачіска, високе чоло, вольовий злам брів і … очі. Їхній погляд звернений майже до нас, але ледь праворуч – у  простір. Так дивляться люди замислені, замріяні, задивлені в себе.

4-а ведуча:

 Однак відійдемо на якусь хвилину від зорових вражень і зауважимо час створення найпершого Шевченкового автопортрета, заглянувши в минуле.

   Спливав 1840-ий рік, третій після викупу з кріпацтва рік, що був осяяний для нього сонцем свободи – один із найщасливіших у Шевченковому житті. Знову – успіх, друга срібна медаль Академії мистецтв. Уперше прийшла слава: тут, у Петербурзі, явився світові найперший його «Кобзар». Але воднораз із третім спливав і одинадцятий рік вимушеної розлуки з батьківщиною. А вона, змучена, розтерзана, щоденно й щоночі боліла йому. Найдужче боліла на самоті, але не вгавала боліти й на людях, навіть у майстерні його знаменитого вчителя К. Брюллова (Г. Меліхов. Т. Шевченко у К. Брюллова). Про останнє Тарас Шевченко, згадуючи, писав: «Чим же я займався у цім святилищі? Я займався тоді компонуванням малоросійських віршів, які перегодом таким тяжким тягарем упали на мою убогу душу. Перед його подиву гідними творіннями я задумувався і плекав у своєму серці свого сліпця-кобзаря і своїх обагрених кров’ю гайдамаків. У затінку його вишукано-розкішної майстерні, немов у спекотнім дикім степу над дніпровськім, переді мною мріли страдницькі тіні наших нещасних гетьманів. Переді мною красувалася моя прекрасна, моя бідна Україна в усій непорочній красі своїй. І я задумувався, я не міг одвести своїх духовних очей од свого рідного видіння, яке зачаровувало». 

5-а ведуча (Т. Шевченко. Автопортрет 1840 р.):

 І коли вже по цьому вдивлятися в погляд Шевченка на портреті 1840 року, він ніби промовляє:

2-ий читець:

 На самоті й поміж людей

 Щомиті чую рідну землю.

 Не все грішне і святе

 Довірив я перу і пензлю.

  Не все ще, бо у думи-сни

  Обіч сумних доріг, поволі,

  Крізь регіт віхол навісних

  Із-за Дніпра бредуть тополі.

 За ними крізь хулу людей,

 Вся зболена, немов причинна,

 Поганьблена Пречиста йде

 Із сивими од сліз очима.

  О Катеринонько, коли

  Мене покинеш? Чуєш? Досить –

Вже наскрізь душу пропекли

  Страждань твоїх замерзлі сльози.

 І в сні немає сну мені –

Я чую: голови козачі

З могил розритих, в бур’яні

Проваллями-очима плачуть.

 Я бачу: необачний ніж

 Занісся над плачем дитячим.

 Сам Гонта сповідавсь мені –

 Я розкажу, що чув і бачив.

Нехай сміються гендлярі,

Ті віршники, до слави ласі,

Що я од волі одурів,

Що нерозважливий, мов Марсій.

ІІІ частина

6-а ведуча:

 Назавжди відійшли, минули, водою холодної Неви спливли ще два петербурзькі літа… Навесні 1843 Шевченко побачив батьківщину свого дитинства. Побачив не у мріях-снах, а наяву – крізь голубі сльози потамованого чекання.

 Він залишив рідну землю лакеєм, козачком пана Енгельгардта – повернувся знаменитим поетом, речником гнобленого люду. За оці чотирнадцять літ усе перевернулося в його житті, але в Україні нічого не змінилося на краще, у кріпацькому ярмі стогнали  і його брати, й сестри. «І я прозрівати став потроху…» – згадував потім поет.

7-а ведуча:

 Майже третину часу перебування в Україні у свій перший приїзд Шевченко жив у Яготині в маєтку князя М.Г. Рєпніна (портрет М.Г. Рєпніна) – колишнього генерал-губернатора України, а на той час нещадно цькованого Миколою І та його сатрапами, хворого й знеможеного від наклепів «яготинського філософа». У родині Рєпніних він знайшов не тільки захоплених шанувальників свого таланту, але й вірних друзів. І найвірнішого з них – дочку князя, Варвару Миколаївну.

8-а ведуча (портрет В.М. Рєпніної):

 Це вона всіляко підтримувала задум Шевченка серією офортів «Мальовнича Україна» явити перед очі всього освіченого люду свою батьківщину задля її звеличення і слави. Це вона, княжна, довідавшись, що за написання революційних віршів поета віддано в солдати з особистою забороною царя писати й малювати, листовно звернулась до шефа жандармів графа О. Орлова з проханням полегшити долю засланця і не побоялася назвати царський вирок щодо Шевченка «витонченою жорстокістю», як і не побоялася нелегально листуватися з опальним поетом. Це вона, Варвара Миколаївна, вражена силою і красою Шевченкового слова, пообіцяла поетові, що подарує золоте перо, достойне генія.

9-а ведуча:

 Для Шевченка вона завжди була «незабутнім другом» і асоціювалася з образом Свободи з вірша французького поета Анрі-Огюста Барб’є. Тарас Григорович присвятив княжні поему «Тризна», написану в традиціях декабристів. Він подарував їй рукопис цього твору та автопортрет.

 Мабуть, намарно гадати, чому почуття щирої приязні до Варвари Миколаївни не переросло в Шевченка у пристрасть. Можуть сказати, що в цей час він був закоханий в іншу. Можуть сказати, що в нього навдивовижу розвиненим було соціальне чуття, тому й перемогло бажання взяти собі в пару просту дівчину. Цього Шевченко не міг сказати Рєпніній, але міг мовити голос його душі, мовити в мить прощальну:

3-ій читець:

   У вас зоріють сльози на очах,

   Але мене в дорогу серце кличе.

На незабудь хай буде вам хоча б

   Це нашвидкуруч зроблене поличчя.

  Не винен я, княжно моя, щодень

  Ми на порозі долі, наче квіти:

  Одне життя лілеєю цвіте,

  Й будяччям диким друге

  буйно квітне.

   Я незугарний на шляхетну роль –

   Рубці недолі на моїм обличчі.

   В руці оцій і золоте перо

   Писатиме про мозолі мужичі.

  Княжно моя, це справді, наче сон.

  Невже так може бути? У безмові

  Два щедрих серця б’ються в унісон

  В чеканні неможливої любові.

10-а ведуча:

 Вечоровою порою 27 листопада 1843 року в присмерку вітальні Рєпніних Шевченко читав щойно закінчену ним поему «Тризна». А коли на струнах зачарованої тиші одзвучав останній рядок, поет поривчасто підійшов до Варвари Миколаївни, віддав їй рукопис твору і сказав, що завтра до цього подарунку додасть свій портрет (Т. Шевченко. Автопортрет 1843 р.).

 Схоже на те, що художник створив його цього ж таки вечора, одразу після читання віршів. На таку думку наводить сам твір, виконаний переважно короткими, динамічними, пульсуючими врізнобіч штрихами, у яких відчувається неприхована схвильованість автора.

 Автопортрет, подарований Шевченком Рєпніній, щодо композиції трохи схожий з автопортретом 1840 року: такий самий ракурс, нахил голови тощо. Однак у своєму графічному творі художник фіксує вже зовсім іншу психологічну ситуацію. Якщо на попередньому портреті погляд Шевченка не надто конкретизований у часі, то на цьому він максимально зосереджений, сконцентрований на одній меті. Там – погляд замріяного поета-романтика, тут – зрілого і навіть у мить натхнення тверезо мислячого художника, який зайнятий своєю працею.

ІV частина

11-а ведуча:

 І знову на перехресті його життєвих шляхів – Петербург – місто натхненних друзів і вінценосних недругів, осередок високої волелюбної мислі і, водночас, столиця самодержця-ката.

 Допитливими очима художника Шевченко сторожко вдивлявся у величну й холодну красу петербурзьких палаців, а в щемливій пам’яті зринали вбогі біляві хати, у яких ізмалечку він бачив пекло. На гучних бенкетах, де панство все «у серебрі і златі», йому ввижалося, як у селі «чорніше чорної землі блукають люди», як під тином «опухла дитина, голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне».

 Окрім того, було навчання в Академії, була щоденна напружена праця художника над «Мальовничою Україною», та й не тільки над нею. І ось – усе це позаду.

12-а ведуча:

  Навесні 1845-го по закінченні Петербурзької академії мистецтв вільний художник Шевченко, повен надій і творчих задумів, знову приїхав на батьківщину. Одним із найзаповітніших і давніх його бажань було створення в Україні художньої школи або й академії. Не полишав Шевченко й надії побувати в Італії, щоб краще оволодіти секретами малярства і передати їх іншим. Мине час, і його мрії потроху почнуть збуватися. Художник витримає конкурс і буде оформлений на посаду викладача малювання в Київський університет. Захоплені шанувальники його творчості обіцятимуть матеріальну підтримку, якщо він надумає податися до Італії, але все це – трохи згодом. А поки що Шевченко мандрував по Україні і думав про її та свою долю, думав і дослухався голосу музи… але вона мовчала.

 До жовтня, здавалося, нічого не віщувало появи знаменитих Шевченкових поем «Єретик», «Сліпий», «Кавказ , містерії «Великий льох», послання «І мертвим, і живим», циклу «Давидові псалми»,  вікопомного «Заповіту» та ще цілої низки поезій. А між тим усі вони написані впродовж неповних трьох місяців. Зрозуміло, що твори ці були наслідком аналізу огрому життєвих явищ, що в глибинах свідомості поета вони визрівали поволі, аж поки враз не явилися йому і людям в огненній одежі слова.

13-а ведуча: 

 Наприкінці серпня і на початку вересня Шевченко гостював у В.В. Тарновського в с. Потоки, що на Київщині. У цей час він багато малював і дарував малюнки «дорогій кумасі» - сестрі господаря Надії. Їй же, Надії Тарновській, подарував художник виконаний тоді автопортрет (Т. Шевченко.  «Автопортрет 1845 р.).

 Шевченків портретний образ 1845 року багато чим відрізняється від попереднього, створеного двома роками раніше. І річ не тільки в тому, що на цей час зовнішність поета-художника зазнала змін (значно порідшало волосся, з’явилися бакенбарди, більш округлим став овал обличчя тощо). Зовсім іншою була психологічна ситуація, у якій перебував поет. Якщо ризикнути одним словом виразити неповторну суть цього портретного образу, то кращого слова, аніж «духовність», мабуть, не віднайти. Спокійне, рівномірно освітлене Шевченкове обличчя з довірою звернене до глядача. Увага зосереджена на великих, широко розкритих очах поета, переповнених нерозтраченою духовною енергією, яка, здається, ось-ось оживить його вуста словами приємними й щирими. Отож, виконувався портрет у серпні-вересні, у пору, коли

4-ий читець:

 Так сумно одцвітає верес

 Під сміх зухвалих чорнобривців,

 А очі десь блукають серед

 Вершин тополі і дзвіниці.

  Цей вересневий цвіт емоцій,

  То геть пастозний, то пастельний –

  І вже комора у Потоці

  Дивніша за дива Растреллі.

 І вже шаліє, мов вакханка,

 В знемозі заломивши руки,

 Душа – князівна-полонянка.

 В тенетах ліній, барв і звуків.

  О моя доле гонориста,

  Чому віддатись – слову, барвам?

  Лишатись модним портретистом,

  Чи назавжди селянським бардом?

 Що далі, доленько, що далі?

 Моря? Екзотика? Руїни?..

 Та над красоти сот Італій

Печальне сонце України.

V частина

2-а ведуча:

 Італія назавжди так і залишилася мрією, але невдовзі мрією стала й сама Україна. П’ятого  квітня 1847 року за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, у політичній організації, метою якої було знищення самодержавно-кріпосницького ладу і об’єднання всіх слов’янських народів у єдиній вільній федерації, Шевченка заарештували і відправили до Петербурга. При арешті жандарми вилучили рукописи його революційних творів. Саме за них, а найбільше за тираноборчу поему «Сон», Шевченка було звинувачено в політичному злочинстві і нещадно покарано. Ось як звучав вирок, що його представив для затвердження Миколі І начальник ІІІ жандармського відділу граф Орлов: «Художника Шевченка за написання обурливих і вищою мірою зухвалих віршів, як такого, що наділений міцною статурою, віддати в рядові в Оренбурзький Окремий корпус з правом на вислугу, зобов’язавши  начальство вести найсуворіший нагляд, аби від нього ні під яким виглядом не могли виходити обурливі й пасквільні твори».

3-я ведуча: 

 Однак навіть таке жорстоке покарання цареві видалося недостатнім, і він набагато посилив його, власноручно дописавши: «Під найсуворіший нагляд і з забороною писати й малювати». Жорстокість царського вироку вразила навіть Тараса Шевченка, який, здавалось, був готовий до найгіршого.

4-ий читець:

«Якби я був нелюдом і кровопивцею, -– писав він, – то і тоді для мене кращої кари не можна було б вигадати, як заслати мене в Окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось де причина моїх невимовних страждань. І до всього цього мені ще й заборонено малювати. Віднято найблагороднішу частину мого бідного існування. Трибунал на чолі самого сатини не міг би виголосити такого холодного нелюдського вироку… Август-язичник, висилаючи Назона до диких гетів, не забороняв йому писати й малювати. А християнин Микола заборонив мені і те, і друге. Обидва кати».

Учитель читає напам’ять поезію О. Богачука «Думи в казематі».  

Звучить пісня на слова Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати» (4 ілюстрації до пісні) у виконанні шкільного ансамблю.

3-я ведуча:

 Після оголошення вироку Тараса Григоровича за вісім діб доставили з Петербурга до Оренбурга, а звідти – до Орська. Відтоді «віками глухо потечуть» його невольницькі літа, одне за одним, поволеньки аж десять. І всі ці нестерпні роки над Кобзарем тяжіла нелюдська заборона монарха. Але навіть у страшних умовах солдатчини Шевченко знаходив у собі сили для боротьби і потай продовжував заборонену йому творчість.

  Хоч доведеться розп’ястись!

  А я таки мережить буду

  Тихенько білії листи.

 Таке кредо митця однаковою мірою стосується як його поетичної, так і малярської творчості. І одне із свідчень цього – автопортрет 1847 року – найперший рисунок періоду заслання (Т. Шевченко. Автопортрет 1847 р.).

14-а ведуча:

 Осквернене солдатською безкозиркою чоло мислителя. Пророчі страдницькі очі, у яких і гнів, і біль, і непокора.

 Мільйонам людей цей портрет відомий за численними репродукціями. Подеколи у виданнях, підручниках, комплектах листівок він подається фрагментно, збільшено. Глядачі іноді й не здогадуються, що оригінал твору мініатюрний: менш як 13 на 10 см. А між тим сила його емоційного впливу на людей величезна. Нікого не полишає спокійним глибокий трагізм поетових думок і почуттів. Формат твору зумовлений його призначенням: художник, очевидно, враховував, що разом з листом  пошле автопортрет в Україну своєму другові А.І. Лизогубу (Т. Шевченко. Портрет А.І. Лизогуба). У листі-відповіді Шевченків адресат писав: «Лист Ваш, коханий друже, я получив на самісінький Новий год. Превеликая Вам дяка і за лист, і за Вас; тільки важко на Вас дивитись». 

5-ий читець:

 А таки важко. Важко читати й такі рядки уривка із Шевченкового вірша-послання «А.О. Козачковському»:

 Неначе злодій, поза валами

 В неділю крадуся я в поле.

 Талами вийду понад Уралом

 На степ широкий, мов на волю (Т. Шевченко. Низинний берег острова Миколи)

  І болящеє, побите

  Серце стрепенеться,

  Мов рибонька над водою,

  Тихо усміхнеться

  І полине голубкою

  Понад чужим полем,

  І я ніби оживаю

  На полі, на волі.

  І на гору високую  (Т. Шевченко. Гористий берег острова Миколи)

  Виходжу, дивлюся,

  І згадую Україну,

  І згадать боюся.

  І там степи, і тут степи,  (Т. Шевченко. Чиркала-Тау)

  Та тут не такії –

  Руді, руді, аж червоні,

  А там голубії,

  Зеленії, мережані

  Нивами, ланами,

  Високими могилами,

  Темними лугами.

  А тут бур’ян, піски, тали… (Т. Шевченко. Сад біля Новопетровського укріплення)

  І хоч би на сміх де могила  

О давнім давні говорила.

Неначе люди не жили.

 Од споконвіку і донині

Ховалась од людей пустиня,

А ми таки її найшли.

Уже й твердині поробили, (Т. Шевченко. Новопетровське укріплення з Хівинського шляху)

Затого будуть і могили,

Всього наробимо колись!

О доле моя! Моя країно!

Коли я вирвусь з ції пустині?

Чи може, крий Боже,

Тут і загину.

 І почорніє червоне поле…

 «Айда в казарми! Айда в неволю!» – (Т. Шевченко. Укріплення Раїм. Вигляд з верфі на Сир-Дар’ї)

Неначе крикне хто надо мною.

І я прокинусь. Поза горою

Вертаюсь, крадуся понад Уралом,

Неначе злодій той поза валами.

 Отак я, друже мій, святкую

 Отут неділеньку святую.

А понеділок?.. Друже-брате!    (Т. Шевченко. Ханга-Баба)

Ще прийде ніч в смердючу хату,

Ще прийдуть думи. Розіб’ють

На стократ серце, і надію,

І те, що вимовить не вмію…

І все на світі проженуть.

І спинять ніч. Часи літами,

Віками глухо потечуть.

І я кровавими сльозами

Не раз постелю омочу.

VІ частина

8-а ведуча:

 Гнітючу, задушливу атмосферу «смердючої хати» реалістично і високохудожньо Тарас Шевченко відтворив у сепії «Казарма» (Т. Шевченко.  Казарма). Художникові вперше в історії нашого образотворчого мистецтва вдалося створити вражаючу картину з життя гноблених солдатських низів, у метафоричній формі передати саму суть епохи «фельдфебеля-царя», що прирікала людей на моральне падіння й духовне каліцтво.

 Шевченкознавець В. Яцюк, аналізуючи цей твір, ставить такі акценти: «Фігури солдатів, їхній одяг та амуніція, білизна, що сохне на мотузках, підвішених під стелею, інші деталі казарменого інтер’єру – все це ніби занурено в густий морок, насичений димом і важкими випарами.  У центрі переднього плану композит – грубо збиті нари, на яких, накрившись шинелями з головою, покотом сплять у неприродних позах зморені втомою та горілкою солдати. Одному з них не стало сили до кінця роззутися. За ними, у яскравому спалаху світла – інша група, з якої вирізняється схмелілий, зі штофом горілки в руці, солдат та огрядна і така ж «геть весела» жінка, що, активно жестикулюючи, горлає разом з ним якусь пісню. Далі за ними на тлі світлових вкраплень – силуетні зображення ще кількох подібних груп та окремих постатей солдатів, зайнятих хто чим, - старого солдата з люлькою в руці, який самотньо у важкій задумі сидить на нарах перед штофом горілки,  та силуету самого художника і хлопчика-казаха, зображених праворуч».

12-а ведуча:

 Так, у Шевченковій сепії «Казарма» , окрім інших, змальоване і таке страшне лихо невільницького життя, як пияцтво. Про його причини і повсюдність міркував поет, пишучи свого щоденника: «Завтра видають жалування солдатам, і солдати почнуть гуляти, точніше – пиячити. І це триватиме кілька днів підряд. І закінчиться як солдатська, так і офіцерська пиятика бійкою і,Ю врешті, курником, тобто гауптвахтою. Солдати – найбідніший, найжалюгідніший стан у нашому православному отечестві. У нього забрано все, чим славне життя: сім’ю, батьківщину, свободу, одне слово – все».

 Розміщені осторонь, у сутіні коло стіни казарми, фігури Шевченка і казахського хлопчика-байгуша, якого поет пригощає бубликом, сприймаються як одне ціле. Завдяки показу цієї невигаданої сюжетної дії у творі реалізується єдиний світлий мотив: мотив доброти і тепла людської душі – чеснот, яких не в силі побороти навіть наджорстокі умови солдатчини. Однак у творі цей мотив не є основним. Він звучить разом з іншими, гнітючими, гротесково-загрозливими, і врешті поглинається ними. Художник зображує своїх персонажів або проти світла (у так званому контражурі), або, навпаки, у надто яскравому світловому спалаху. Унаслідок цього майже зовсім втрачається об’ємність людських постатей, вони перетворюються або в плоскі темні силуети, або в бліді безликі тіні.

9-а ведуча:

 Подібний прийом Шевченко-художник використовує також у композиції (Т. Шевченко. Кара колодкою) «Кара колодкою» (із серії «Притча про блудного сина»). Очевидно, компонуючи фон цього малюнка, майстер користувався сепією «Казарма», принаймні автопортретні силуети художника в інтер’єрах правої частини або малюнків – аналогічні. А от їхня емоційно-смислова роль дещо різниться. Поряд з постаттю Шевченка в сепії «Кара колодкою» відсутнє зображення хлопчика-байгуша, яким була зайнята його увага. Натомість виникає інший композиційно-діалогічний зв'язок персонажів: «покараний» – «Шевченко». Дослідники справедливо відзначали, що аркуші «Блудного сина» «доповнюють образ царської Росії, в котрій «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує» з колодкою в горлі, у в’язниці в кайданах, під ударами сталевого дроту».

 Справді, метафоричність композиції «Кара колодкою  очевидна, так само очевидна і її автобіографічність. Адже це був час мовчання Шевченка-поета, час, коли йому здавалося, що (М. Устиянович. «Шевченко на засланні»)

6-ий читець:

 Надії, мрії – все надарма.

 Лишилась чорних дум орда

 І ця зачумлена казарма,

 Од бруду й смороду руда.

  І кара теж не випадкова,

  Бо то не блудний син – то я

  Намарно марю світлим словом,

  А силует – то тінь моя.

 Нехай спочине. По барханах

 Звелася од безсонь вона…

 Там моя муза безталанна

 Сім літ скалічена кона.

  Над нею крилять, крячуть круки.

  О музонько, чого ж ти ждеш?

  У мене задубіли руки

  І серце захололо теж.

VІІ частина

13-а ведуча:

 Заслання – це неволя і журба, це клітка для душі й підтяті крила., це «ніч душі». Це так. Але бували й місячними ночі, і теплими від спогадів щемливих, від дум прегарних і щасливих сліз; а ще – від слова незрадливих друзів, якими хоч не так уже й густо, а все ж засіяним було його життя. Розрадою розрад була для нього пісня, улюблена пісня, яку любив наспівувати сам.

Звучить пісня на слова Т. Шевченка  «Зоре моя вечірняя» у виконанні шкільного ансамблю.

13-а ведуча:

Розрадою розрад була для нього творчість, якої знову ж не було б без друзів, товаришів, знайомих, без Людей.

 Люди ці навдивовижу різні щодо свого віку, знань, майнового стану. Серед них і наївні дітлахи, і мудрі старці; неграмотні селяни і найзнаменитіші митці, учені; рядові солдати і офіцери, генерали;  вихідці з найбідніших соціальних низів – кріпаки, байгуші  –  і титуловані – князі та графи.

 До останніх належали віце-президент Петербурзької академії мистецтв Федір Толстой (Т. Шевченко. Портрет Ф. Толстого) та його дружина Анастасія Іванівна, яку поет в пориві великої радості назвав сестрою, святою заступницею.

11-а ведуча:

  По смерті Миколи І всі чекали змін, чекали маніфестів, реформ, амністій. І в поетовій душі теж роїлися надії. Однак новий «освічений государ» викреслив прізвище поета зі списків «політичних злочинців», помилуваних з нагоди його вступу на престол, сказавши: «Йому я простити не зможу, він образив мою матір».

 Після категоричної відмови царя будь-які нові клопотання про помилування могли обернутися для тих, хто просив, значними неприємностями. Усе це добре розуміли Федір Петрович та Анастасія Іванівна. Однак вони діяли, вірили самі і, як могли, підтримували поетову віру, яка було зовсім підупала.

 Один з листів Толстої до Шевченка, адресованих у Новопетровський форт, був особливо хвилюючим для поета. Це лист, одержаний ним 1-го січня 1857 року. У ньому графиня висловила свої сподівання, навіть упевненість, що становище Шевченка незабаром зміниться і вони зустрінуться в Петербурзі.

7-а ведуча:

 Але аж 2 серпня 1857 року о дев’ятій вечора Шевченко назавжди залишив свою незамкнену тюрму, висловивши велику радість, що пройшов, як писав згодом, «похмурий, тернистий шлях, не зрадивши себе, не поганьбивши своєї людської гідності!».

 Через Астрахань, Нижній Новгород, повен нових надій, поет поспішав до Петербурга. Але в Нижньому він змушений був затриматися майже на півроку: виявилося, що не тільки до столиці, але й до Москви в’їзд йому був заказаний. «Тепер я в Нижнім Новгороді, на волі, – на тихій волі, як собака на прив’язі…»,  – писав поет у листі до свого славетного друга актора (Т. Шевченко. Портрет М. Щепкіна) М.С. Щепкіна, писав, кликав до себе, і той не забарився приїхати. 24 грудня 1857 року Шевченко занотував у щоденнику: «Усім святам свято. І торжество із торжеств. О третій годині ночі приїхав Михайло Семенович Щепкін».

10-а ведуча:

 У пам'ять про цю велику радість художник підписав і подарував знаменитому акторові свій автопортрет (Т. Шевченко. Автопортрет 1857 р.).  Схоже, що Шевченко створив його задовго до приїзду актора і мав на думці переслати своєму петербурзькому приятелю Михайлові Лазаревському. Це вичитується з поетового листа від 29 листопада 1857 року: «Нарисував я карандашем для тебе своє поличіє, та нема з ким переслати його, а по почті боюся, зотреться». 4 січня 1858 року художник таки передає Лазаревському портрет, але не обіцяний, а той, що він нарисував у межичасі між першим та четвертим січня 1858 року (Т. Шевченко. Автопортрет 1858 р.). Про це незаперечно свідчить авторська дата.

 Зіставлення двох автопортретів дає змогу помітити значну зміну в психологічному стані портретованого. Якщо з першого аркуша на нас дивиться пригнічена, змучена десятирічною недолею і новою халепою людина, з очима, у яких печаль і безвихідь, то другий портрет репрезентує мислителя з вольовим відкритим обличчям, з пророчим поглядом, що спрямований у майбутнє.

 Зміна психологічного стану Шевченка має своє пояснення: другий автопортрет художник виконував після зустрічі з Щепкіним, яка принесла йому віру і творче піднесення.

6-а ведуча:

 У різний час у різних людей зовнішність поета викликала різні асоціації. Його сучаснику Броніславу Залеському вона нагадувала зовнішність апостола Петра. Відома дослідниця творчості Шевченка Марієтта Шагінян писала, що, зокрема, «в цьому портреті є дивна риса: і в погляді, і в бороді, і в положенні голови щось нагадує типовий портрет людини епохи Відродження, ученого, астронома, мислителя, мученика». Однак авторська характеристика суті цього портретного зображення як образу бородатого недобитого кобзаря видається і найбільш метафоричною. Вочевидь, що і в цій характеристиці відчувається прихований трагізм. Але «недобитий кобзар» – це вже не «Кобзар Дармограй», не псевдонім безнадії, яким Шевченко іноді підписував свої невольничі твори.

7-ий читець:

 Із тьми і смрада, із неволі,

 Із срамоти, із німоти

 Ти знов мене виводиш, доле,

 Скажи, куди тепер іти?

  Скажи мені, та не розсердься,

  Бо знову думи-байгуші

  Крізь незамерзлу шибку серця

  Заглянули на дно душі.

 Та й полякались… Доде, музо.

 Я не про щось, я про літа…

 Ви зрадили мене Ісусом,

 Не зрадьте хоч тепер Петра.

  Нехай почують слово люди,

  Бо вже наслухались таки

  Горбаті скелі і верблюди,

  Нікчемне море і піски.

 Я ж не прошу якогось раю,

 Благаю, поможіть в біді:

Не покидайте Дармограєм,

Шевченком по землі ведіть.

VІІІ частина

15-а ведуча:

 Це мить натхнення. А навколо ніч і самотня свічка у безмові ночі (Т. Шевченко. Автопортрет зі свічкою 1860 р.). Легке перо завмерло, мов крило, у високому чеканні злету мислі. Поет у задумі, він уже не тут… на обріях душі світає слово.

 «Автопортрет поета», – мабуть, так можна назвати цей офорт Шевченка. Саме поета; і цікаво, що сучасники поетові так само тлумачили художній образ твору. «Це був портрет зовсім не схожий на всі існуючі тепер; це був портрет не Т.Г. Шевченка, а портрет народного поета, вдало схоплений у хвилину його поетичного натхнення», – згадував про своє враження від твору переяславський лікар А.О. Козачковський.  

16-а ведуча:   

Зробимо уточнення: спогади Шевченкового друга стосуються не Петербурга 1860 року, де був написаний офорт, а Переяслава року 1845-го. Там робився малюнок, покладений в основу офорта.

 Уже Козачковський вважав, що автопортрет 1845 року втрачений назавжди. Однак його сліди загубилися набагато пізніше, ніж думав Шевченків приятель. Наприкінці поетового життя цей портрет зовсім зненацька постав перед очима самого Кобзаря, з мусив узятися за голку-різець, вдивитися у власне «я» і вирізьбити, виразити себе в офорті, який став ніби оживленим двійником первісного портретного образу.

15-а ведуча: 

 Як це не парадоксально, але своєрідному побаченню з самим собою через більш як десяток років Шевченко завдячував жандармам. Портрет разом з іншими малюнками та віршами був вилучений ними під час арешту 1847 року і під сімома замками аж до 1858 року «зберігався» в петербурзькому жандармському відділенні.

 А що було далі – оповідає учень Шевченка-художника Борис Суханов-Подколізін: «Пам’ятаю, якось один з гостей приніс із собою досить містку теку… Радів він їм, неначе мала дитина…З-поміж маси найрізноманітніших етюдів, видів та начерків віднайшовся портрет молодика зі свічкою в руці, на портреті тіні обличчя були дуже різкі, волосся препишне. Тарас Григорович запропонував мені відгадати, хто зображений на цьому малюнку. Певна річ, я цього не міг зробити, тоді він сказав, що це його власний портрет, ним же самим давно колись намальований.

16-а ведуча:

 Портрет, про який згадували два сучасники Шевченка, справді втрачений, але не безповоротно. Він дійшов до нас через інтерпретацію самого автора в техніці офорта.

 Отож, у відсвіті його свічі – п’ятнадцять літ і волі, і неволі. Найперший спалах сорок п’ятий рік) – це «Заповіт», це клич кайдани рвати. Останній – зойк: «О люди… небораки! Нащо здалися вам царі?»

8-ий читець (картина «Я свічку засвітив»):

 Я свічку засвітив. Колись.

 До дна відтоді келих горя випито.

 Ще трохи і… молись чи не молись,

 Із рук тремтячих недогарок

 випаде.

  Я ніс вогонь крізь чорноту обмов,

  Крізь морок тюрем, через ґрати

відчаю,

він погасав, але я знов і знов

од свого серця цю свічу

засвічував.

 Холоне серце. Свічка догора,

 Ламає руки доля

 неповінчана.

  А в Україні ніч. Нема добра,

 І я од серця знов свічу

засвічую.

ІХ частина

14-а ведуча (фото Т. Шевченка 1859 р.):

 А свічка його життя справді догорала. Далися взнаки десять літ солдатчини, життєва невлаштованість, згубний для нього петербурзький клімат, а найбільше дошкуляла нудьга й самотина. Останнє може викликати подивування, адже на той час у Петербурзі Шевченко став знаменитістю. Однак його листи і поетичні зізнання стверджують, що було саме так.

 Поет мріяв знайти розраду в сім’ї. Усвідомлюючи себе плоттю і духом, сином і рідним братом свого безталанного народу, він прагнув поєднати своє життя з простою дівчиною, оселитися на березі широкого Дніпра в хатині, що потопала б у садку вишневім. Здавалося, що його мрії почали збуватися. Шевченко вже облюбував місцину для своєї майбутньої оселі. А майбутня дружина (так йому, щасливому, уявлялося) знайшлася тут-таки, у Петербурзі. Ликера Полусмак (Т. Шевченко. Портрет Ликери Полусмакової). Створіння молоде і з виду гарне, і українка, і кріпачка… Здавалося, що вона теж щиро відгукнулася на пристрасне Шевченкове почуття. Але у створінні молодому і з виду гарному, як не дивно, уживалися брехня, підступність і цинізм.

 Розрив з Ликерою в багатократ посилив Шевченкову недугу. Фізичний біль у грудях, на який усе частіше скаржився поет, помножився на великий біль його душі. Із січня 1861 року він уже майже не покидав своєї холодної майстерні-келії в будинку Академії мистецтв. У цій кімнаті і був створений останній його автопортрет (Т. Шевченко. Автопортрет 1861 р.).

5-а ведуча:

 Цей твір відзначається надзвичайно стриманим колоритом (коричневі, чорні, зеленаво-сірі тони). Він зовсім позбавлений зовнішньої динаміки. Вражаюча виразність і драматизм цього портретного художнього образу досягається завдяки так званому рембрандтівському трактуванню світлотіні. Крізь товщу сутіні ледве вгадуються контури поетової постаті, кожух, смушева шапка. Створюється враження, що і сам поет ніби поглинутий чорною печаллю своїх нерозрядних дум. На різко висвітленій частині його обличчя – печаль важкої задуми і втоми, сліди вже майже прожитого життя з усіма його тривогами і потрясіннями. Погляд його очей зовсім не зорієнтований на довколишній світ. Художник зобразив себе у мить самозаглиблення. Очевидно, саме в таку мить і прилинуло на хвилях поетової туги оте геть зболене:

  Чи не покинуть нам, небого,

  Моя сусідонько убога,

  Вірші нікчемні віршувати

  Та й заходиться риштувать

  Воли в далекую дорогу.

 І відразу ж за ним – суголосом пісенних голосінь і передзвоном кобзи золотої, немов відлуння далеке:

  Ой не йдімо, не ходімо,

  Рано, друже, рано…

14-а ведуча:

 Він надто рано пішов із життя. І з якого життя! А облюбована місцина на березі широкого Дніпра назавжди залишилася оселею його душі. А останній його власноручний портрет кожному з нас знову і знову говоритиме різне. Комусь, можливо, скаже таке (картина «Я свічку засвітив»):

9-ий читець:

 Я сам собі, самісінький, мов перст,

 А смерть косою відчиняє двері.

 На смерті рушники навперехрест

 Й весільна хустка блудниці Ликері.

  Я сам собі в своїй господі, сам,

  Востаннє ні з ким навіть хліба з’їсти.

  І що мені до того, що десь там

  За стінами шумлять академісти.

 Що крижить кригу крижана Нева,

 Якщо Дніпро у снах тече у вічі,

 Коли німа світлиця і нема,

 Нема гостей, сподіваних із Січі.

  І дум нема… Лишилася одна,

  Єдина ще не витекла сльозою:

  Що правда ізо мною не скона,

  Навічно повінчавшись із тобою.

 Що ти в покорі не зігнеш колін,

 Мій змучений, мій праведний народе,

 Воскреснеш ти, прозрієш ти, коли

 Моя зоря впаде на тихі води.

Х частина

Звучить «Заповіт» Т. Шевченка (К. Трутовський, Шевченко з кобзою над Дніпром; Дніпро, Чернеча гора) у виконанні всіх учасників свята.

1-а ведуча:  Отче наш, Тарасе всемогутній, (останній слайд)

   Що створив нас генієм своїм,

   На моїй землі, як правда, сущий,

   Б’ющий у неправду, наче грім.

1-ий читець: Ти, як небо, став широкоплечо

   Над літами, що упали в грузь;

   Віку двадцять першого предтечо,

   Я до тебе одного молюсь.

2-а ведуча:  Язики отруйні та брехливі

   Блискавицями пообтинай.

2-ий читець: Проколи серця товсті й ліниві

   І гноївки випусти Дунай.

3-ій читець:  Всіх вельмож – рабів німих і подлих –

Перевішай,

3-я ведуча:    а слова хули –

Потурнацький, безголовий мотлох –

На вогнях оновлення спали.

4-а ведуча:  Дай нам силу ідолів знімати

   З п’єдесталів чорної олжі,

4-ий читець:  Бурити казарми й каземати,

   Де виймають душу із душі.

5-а ведуча:  Не введи в спокусу слави й месті,

   Вкинь зате у хижу ненасить

   Мудрості,

5-ий читець:   і прапор правди й честі

   Дай нам, не соромлячись, носить.

6-а ведуча:  Мислям нашим дай ясне поліття,

А поетам – спину, що не гнесь.

6-ий читець: Дай нам пам'ять на тисячоліття,

Непокору і любов на днесь.

7-а ведуча:  І не одпусти нам ні на йоту

Борг, забутий в клекотах забав;

Сплатимо його із крові й поту,

Тільки од лукавства нас ізбав.

7-ий читець: Да святиться слова блискавиця,

Що несе у вічну далечінь

Нашу думу й пісню.

Усі учасники: Да святиться

Між народами Твоє ім’я.  

Звучить пісня Ю. Рибчинського «Шлях до Тараса»

Використана література:

1. Тарас Шевченко: Живопис; Графіка: Альбом / Авт. вступ. ст. та упоряд. Д.В. Степовик. – Перевид. – К.: Мистецтво, 1986. – 175 с.: іл. – Текст укр., рос., англ., фр. мовами.
2. Шевченко Т.Г. Вперше зі щоденником автора // Тарас Григорович Шевченко; упоряд. та комент. С.А. Гальченка; передм. І.М. Дзюби. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. – 960 с.
3. Шевченко Т.Г. Кобзар. Повна ілюстрована збірка / Т.Г. Шевченко; передм. І. Дзюби; упорд. текстів та комент. С. Гальченка; ст. та комент. до іл.. Т. Андрущенко. – 2-е вид. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. – 720 с.: іл.
4. Яцюк В. Рукою власною: студії над автопортретами Т.Г. Шевченка.
5. Поезії О. Богачука, І. Драча, Д. Павличка, Т. Шевченка, В. Яцюка.