Сценарій « Не погасити пам’яті вогонь…»

                         « Не погасити пам’яті вогонь…»

На столі, застеленому вишитою скатертиною, розламана хлібина, кетяги червоної калини, гілочки зеленого барвінку, у стакані з житом свічка.

 

                                                  Звучить реквієм Моцарта

Ведуча  з-за сцени  

                          День жалю... День скорботи,  День печалі

 

Ведучий з-за сцени  

Пам’яті мільйонів українців, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітарним режимом  у 1932-1933 роках, пам’яті тисяч українських сіл і хуторів, які щезли з обличчя землі після найбільшої трагедії ХХ століття, присвячується…

 

              На сцену виходить Мати-Україна, розкладає вишивані сорочки

 

Ведуча

Україно… тихо вимовляю твоє ім’я. Стражденна моя… Низько схиляю чоло перед твоєю долею. Стою біля твоїх могил, Україно. Чи є ще десь така змучена земля?

(Лунає реквієм.  Мати-Україна ще розкладає вишивані сорочки, в руках колоски, розкладає їх біля сорочок)

 

Мати-Україна

Як тужить дзвін,

Як серце рве до болю…

Безвинно убієнні діти всі мої,

Голодна смерть страшна і невблаганна

Забрала вас… Але чому, чому?!

         

                       (сідає в глибокій задумі,  виходять читці)

 

Читець 1         Була весна, і нива вже засіяна зерном,

                         Було колосся, збіжжя, хліб пахучий…

                         Та чорним круком розлетівся більшовицький клич :

                         «Всю землю у колгоспи передати!»

 

 Читець 2         Оту святую землю, що рясно скроплена і потом, і слізьми,

                         Віддати землю, за яку боролись покоління?

                         Бо так рішив той головний «совєт»

                         Так Сталін приказав, щоб знищити Вкраїну.

 

 

(зайшов  більшовицький  поплічник відбирає колосок, топче його, Україна у розпачі ридає)

 Читець 3            Ось так усім сказали: вмри!

                               І хліб на станцію повезли

                               Усе забрали, вигребли усе :

                               Ні колоска, ні крихти, ні зернини.

 

 Читець  4            Я бачу той розпач безсилих людей

                               І погляд голодних дитячих очей,

                               В долоні затиснуті п'ять колосків

                               Гвинтівку і вирок жорстоких катів.

 

Читець  1           Я чую той стогін крізь щільність років,

                             Крізь спогадів тугу померлих батьків….

                             У вічність нестиму сторінку сумну –

                             Про жертв геноциду пам’ять святу.

 

Читець  2            Мовчати про це не можна, не сила,

                             Від спогадів кров аж холоне у жилах.

                             Вмирали діти і немовлята,

                             Старі бабусі і молоді дівчата.

                             Вмирали села. Зникали птиці,

                             «Буксири» скидали трупи в криниці .

  

Читець  3           Трагічна подія відома планеті –

                             Голодне море у тридцять третім.

                             Пекельні цифри і слова

                             У серце б'ють неначе молот

                             Немов прокляття ожива

                             Рік тридцять другий… 

                             Голод… Голод.

   

 Читець    4         У люті сталінській страшній

                            Тінь смерті шастала по стінах. 

                             Сім мільйонів, Боже мій, 

                             Недолічилась Україна. 

 

                                 (виходять, на середину підходить Україна) 

Мати-Україна

 Не було тоді ні війни, як сьогодні, ні посухи, ні повені. А була тільки зла воля більшовицьких катів. І ніхто не знав, скільки людей лягло в могилу – старих, молодих, дітей і ще не народжених. Чорне вороння зграями ширяло над ними, закаменілими  в смертному сні.

Без болю не згадати страшні муки і переживання мого народу в 1932-1933 роках…

                О мій святий народе, понівечений катом,

                Зазнавши руйнувань всіх воєн, що були,

                Ти витримав Сибір, і табори, і страти,

                І цей Голодомор…і ти іще живий?

                                         

                                       (виходять читці )

 

Читець  5       Я єсть народ, якого Правди сила
                             ніким звойована ще не була.
                             Яка біда мене, яка чума косила! —
                              а сила знову розцвіла.

Читець 6         Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
                             Щоб жить — я всі кайдани розірву.
                             Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
                              бо я живу.

 

Читець 7         Московіє! Мене ти пожирала,
                              як вішала моїх дочок, синів
                              і як залізо, хліб та вугіль крала…
                              О, як твій дух осатанів!

 

       Мати- Україна

                                Сини мої, незламні українці,

                                 я буду вас за подвиг прославлять,

                               — ідіть батькам на допомогу й жінці,

                                дітей з ярма спішіте визволять!

                                            — вбивайте ворогів, злодюг кремлівських,

                                              вбивайте без жалю…

 

Читець 8              Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,

                              гляджу їх, мов пшеницю ярову.

                              Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

                              бо я живу.

 

Читець 9              Повстану! І з ран — нове життя заколоситься,

                              що з нього світ весь буде подивлять,

                              Яка земля! Яке зерно! Яка  росиця! —

                              Ну як не сіять? Як відсіч ворогу не дать!

 

Читець 10            Ще буде: неба чистої блакиті,

                              добробут в нас підніметься, як руть,

                              заблискотять косарки в житі,

                              заводи загудуть…

 

Мати- Україна

 

                              І я сіяю, крильми розгортаюсь,

                              своїх орлів скликаю, кличу, зву…

                              Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

                              бо я живу. (виходять)

       

 

                                           Пісня  « Ти живеш»

      

Ведучий

1933 рік. Найчорніший час в історії України. Навіть через півсторіччя ступати боляче стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю.

 

Ведуча

Смерть чатувала на людей і вдень, і вночі. Пухли від голоду малі й старі, вимирали цілі родини. Чорні прапори над сільрадами засвідчували про вимерлі села. На вулицях міст кожного дня підбирали трупи померлих селян.

 

Ведучий

                                То був страшний навмисний злочин,

                                Такого ще земля не знала:

                                 Закрили Україні очі

                                 І душу міцно зав’язали.

                                 Сліпу пустили старцювати…

                                 То був такий державний злочин –

                                 Здригнулась навіть мертва Кафа.

                                 Мерцями всіялося поле,

                                 Ні хрестика і ні могили –

                                 То був такий навмисний голод…

     

                                             

Ведуча з-за сцени

На вулиці лежить хлопчина  років десяти. Повз нього люди йдуть.

 

 

Людина                           -О, цей вже помер               Хлопчик -Ні, я ще не вмер.

Я ще не вмер... Ще промінь в оці грає. В четвер мені пішов десятий рік. Хіба в такому віці помирають? Ви тільки поверніть мене на бік. До вишеньки. В колиску ясночолу... Я чую запах квітів. Я не вмер... А небо стрімко падає додолу. Тримайте хтось! Хоча б за коси верб... Куди ж ви, люди, людоньки, Куди ж ви, куди? Окраєць ласки. Я ще не вмер. Усі проходять мимо. ...А житечко моє таке густе. ...А мамина рука іще гаряча. Вам стане соромно колись за те. Та я вже цього не побачу.

 

Ведучий      

                           Кожен із нас переосмислює  історію. Трагічні її сторінки стискають від болючої пам’яті людські серця.  Ні труни, ні хрестів, не тризни! Чорна сповідь моєї Вітчизни, її затамований гнів…

 

                                                                                       

Ведуча               

    На жаль, сьогодні все повторюється знову: той самий кат забирає життя українців.

                              Не пощастило нашому народу.

                              Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.

                              Колись забрали все — і землю, і свободу.

                              Тепер забрати хочуть вже і честь.                   

 

 

Ведучий             А осінь цього року гірко плаче

                            Та не за літом. Ні! А за людьми.

                            За тими, хто вже сонця не побачить.

                            Кого обняли Ангели крильми.

 

 

                                 Сценка « Три зірки-душі»

Автор	Літо, серпневий  зорепад. Теплими, погожими ночами зірки падають додолу, падають, але не розбиваються, бо застигають у повітрі, спалахують, востаннє перемовляються між собою перед тим, як піти у вічність. Але то не звичайні зірки, то зорі – ДУШІ безневинно вбитих діток.     Постійте тихо біля вікна, розчиніть його навстіж і послухайте про що гомонять зорі-душі.
(Звучить повільна музика і повільно «випливають» три зіроньки. Вони кружляють у танці, зупиняються).
Зірка 1	А мені заподіяли смерть за «5» колосочків. Було це літечком 33-го. Я з маленькою сестричкою Катрусею пішла на колгоспне поле по колосочки. Ой, як хотілося їстоньки… Катруся, опухла від голоду, сиділа на межі і рученятами ловила волошку, щоб з’їсти її. Я озирнулась, зійшла з межі, зірвала один колосок, 2, 3… 5… і раптом схопив мене голова сільради і поволік до воза… мене били, били, били… поки не забили.                            Забили за «5» колосочків, а було мені шість рочків. І Катруся моя теж померла, там, на межі. Тепер вона теж зіронька.
Зірка 2	І мені хотілося їстоньки, мене Ганнусею звали. Спочатку померли мої бабуся і дідусь. Приїхали якісь дядьки і повезли їх за село, кинули в яму.      Мій таточко пішов до міста за хлібом і не повернувся – його дядько міліціонер з рушниці застрелив.                                                       Я в матінки все просила: «Дай мені їсти. Дай мені хоч щось їсти». Мама обнімала, цілувала мене, а з її великих очей котилися сльози. Надвечір мама помила нас з  сестричкою, одягла в чисті сорочечки, напоїла маковинням… І вже нас не стало… Ганнусею, Ганнусею мене звали…
Зірка 3	А я Марічкою була… Три рочки тоді мала. Пам’ятаю, що дуже їстоньки  хотіла. Та в хаті не було нічого…   І мама ледве трималася на ногах. Одного разу  до нас прийшов отой дядько, якого мама називала активістом. Недобрий він…Кричав, що ніхто не врятує нас, ворогів народу. Мені так було боляче це чути. Я пішла на вулицю просити крихту хліба, або хоч жменьку зерна… А краще дві, бо мама не дочекається завтрішнього сонечка. А як же я без неї, Боженько? Як?                                                                                                           Та  чомусь ніженьки почали мене боліти і пухнути стали. Додому  вже не вернулася- полинула в небеса. Тепер я тут, з вами.
	( Кружляють)
Автор                   Журба                                                        Дитина1                                         Дитина2	Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля – перевернутись – від того, що це було на Землі.                        Але світ не розколовся. Земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по ній зі своїми тривогами і надіями. А зорі-душі і далі кружляють серед нас, бо нема їм  спочинку.                                         ( Завмирають)                                          Виходить Журба                                                                                    Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.        Заплачте разом, а не наодинці.        Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,        Що мали зватись гордо — українці.          Заплачте! Затужіть! Заголосіть!        Померлі люди стогнуть з тої днини,        Й благають: українці, донесіть        Стражденний біль голодної країни.          Згадайте нас — бо ми ж колись жили.        Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!        Ми в цій землі житами проросли,        Щоб голоду не знали люди вічно.                                                                                                                        Ведучий                                                                                                                                 Пішла з життя надія нації, її майбутнє. Пішли ті, хто мав би донести до майбутніх поколінь гени розуму, здоров'я, гени всіх людських чеснот і талантів…Із життя пішли діти. Обірвався живий ланцюг поколінь…                                             ( Виходять троє дітей)   Лютий голод простягає лапи, Хоче нас в пітьму холодну взяти. – Я боюся, мамо! Заступися! Ти від смерті злої відкупися!   Я ж іще не жив, не бачив світу, А вже смерть у скроні мені дише. Вимоли мені життя хоч трішки! Глянь: від голоду попухли ніжки!   А від болю аж в очах темніє… Хто ж мене, матусю, пожаліє?!    Їсти… Їсти… Їсти…                                                 ( дитина  промовляє)  Бозю! Що там у тебе в руці! Дай мені, Бозю, хоч соломинку, Щоб не втонути в голодній ріці Бачиш, мій Бозю, я ще – дитина, Тож підрости хоч би трохи бодай Світу не бачив ще білого, Бозю Я – пташенятко, прибите в дорозі. Хоч би одненьку пір’їночку дай. Тато і мама – холодні мерці Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось. Холодно, Бозю… Сніг дуже білий… Бозю, що там у тебе в руці ?   Дитина 2 -Хлібця! Хлібчика дай! Тату… мамо! Батечку! Крихітку! Крихіточку хлібчика! Дай! Не мав ні крихти в роті, вже стільки діб, Немов у гарячці я марю…                  Дай хліба, мамо, дай хліба, мамо,                  Рідна моя, дай хоч одну зернинку. .                                                  ( схиляється знеможена дитина) -Дай крихіточку…                          ( На сцену виходить Пам’ять в білому із звічкою ) Пам’ять  -Хто це? Чий голос просить хлібця! Крихітку хлібця?  - Хто щоночі будить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу.  У ній ні дна, ні берегів.                              (Діти помирають) Пам’ять -Нема. Зотліли. Відлетіли ключами в небо. (  ставить свічку, музика скорботи) Я- Пам’ять, я –не вбита, я – жива, Я  буду завжди жити у серцях, До Господа летять мої слова, Із душ невинних витягаю цвях. Я – Пам’ять, і мене не зруйнувати, Я – незнищенна, і безсмертна я, Молитвою я відчиняю ґрати- До Бога йде замучене дитя… Я – Пам’ять, і мене не вбити, Пересторога для нащадків я, Не забувати і не повторити – Найголовніша місія моя…                                                 Виходять

Ведуча

Час невблаганний. Місяці за місяцями, роки за роками відпливають у небуття. Тільки спогади назавжди залишаються з нами.

 

Ведучий

Наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам’ять про всіх, хто недожив, недолюбив, пам’ять про живих і ненароджених. Ніхто не має права про це забути!

 

Ведуча                                                                                                                                                                                   Уже 90 років щемить, тужить зранене серце, котиться пекуча сльоза скорботи. Мільйони померлих голодною смертю, розчавлених більшовицькою владою дивляться з минулого в сьогодення.

 

Ведучий

 Не буває чужого горя і чужої біди. Живемо ми на одній землі, під одним небом і під одним сонцем. Нехай же ніколи не доведеться нам пережити подібне.

 

Ведуча

 Пом’янімо душі померлих від голоду 32-33 років та загиблих у страшній війні з російським агресором хвилиною мовчання.

 

 

Хвилина мовчання

 

 

 

 

Засвіти свічу на вікні.
Хай промінням сягне до зорі,
Хай освітить весь світ співчуттям.
Це збагни ти собі і затям.
 

Засвіти свічу, засвіти!
Хай здригнуться від правди світи.
Хай дізнається вся Земля:
Панахиду Вкраїна справля…

 

 

 

 

 

Пісня « Пам'ять про Голодомор»

   

 

 

 

При останніх словах ведучих усі виходять із запаленими свічками.