Сценарій свята для учнів 7 класу. І.Франко. Інсценізація уривків з повісті "Захар Беркут"

Сценарій свята для учнів 7 класу

І.Франко. Інсценізація уривків повісті «Захар Беркут»

Учень читає поезію Р. Пастуха «Велет з погляду вічності»

Франкова доля – дуб посеред поля

Для звідусіль громів і блискавиць,

Якого вільна мучила неволя,

А він не гнувся і не падав ниць.

Франкова мрія – у тернах лелія,

Прекрасна й чиста, наче небеса,

Шаліє смерч чи біситься завія –

Вона до зір звитяжно воскреса.

Франкова віра – кожен день офіра

Себе усього нації своїй,

І поки аж його не змовкла ліра,

За неї вів безперестану бій.

Франкова правда – за ватагом гайда

Під знаменом святої боротьби,

Хай пропаде перевертень і зайда

Повік-віків із нашої доби.

Франкова сила – беркутові крила,

Спрямовані з низин у височінь,

Щоб сонцем їх щедріше окропила

Перемогти непереможну тлінь.

Франкова слава – спадкоємців лава,

Проваджена вогнем пророчих строф,

Аби устала з попелу держава,

Уже назавжди опісля Голгоф.

Франкова вічність – музи вулканічність,

Що із народних клекотить глибин,

І в цім її немеркнуча магічність

У сонмі найкоштовніших перлин.

Якби ж це, друже, нам з тобою

Зустрiти самого митця,

Пiзнати ту яскраву долю

I риси мужнього лиця.

 

Його побачити. Вiдчути

Гарячий поклик, силу слiв,

Життєву мудрiсть i збагнути

Духовну мiць його рядкiв.

 

Якби до нього крок зробити,

Назустрiч руку простягти,

Промовити слова привiту,

I щоб вiн мiг вiдповiсти.

 

Щоб вiн розкрив нам таємницi

I сили, й волi, i журби,

Напитися нам дав з криницi

Духовних прагнень й боротьби.

 

 

Яким вiн був? якi бажання

Тримав у себе на душi?

Якi таємнi сподiвання

Вкладав вiн у своi пiснi?

 

Що промовляли його очi,

Мов дзеркало глибинних дум?

Якi видiння серед ночi

Йому являли радiсть й сум?

 

Де сенс життя, у чому вiра?

Що є свобода, що є страх?

Та як розправити тi крила,

I як лiтати в небесах?

 

Вiн вiдповiсть, вiн дасть пораду,

Вiн в саму душу зазирне.

Мов дивний проблиск iзмарагду,

По серцю правда промайне.

 

Ведучий І

Багатогранність таланту І.Франка більш ніж дивовижна. В одній особі поєдналися поет, прозаїк і драматург, перекладач і літературний критик, історик і теоретик літератури, філософ, фольклорист, мовознавець, етнограф та економіст, один з найважливіших політиків Галичини кінця 19-початку 20 ст.

Ведучий ІІ

«Ми не можемо назвати, мабуть, жодної ділянки людського духу, в якій би не працював І.Франко і в якій він би не був великий», - так високо оцінив діяльність нашого талановитого краянина Павло Загребельний.

Учні читають поезію Р. Пастуха:

Стирає час міста і роки,

Як невгамована ріка,

Але не може стерти кроки

у вічність велета Франка.

Його суремне й переможне «Нам пора!»

Розбурхало вершини і низини.

Яка від їх удару встояла зоря?!

Яка б не розкололася крижина?!

Франка шануючи, себе питаймо ми,

Чому ще не прозріли після льоху,

Лінуємось і словом сильним, і кістьми

Його гостинець вимести від моху?

Ні Вашингтон, ані Москва, і ні титан,

Лиш ми самі збудуєм хату.

Про це нагадує щоразу нам Іван,

Коли ідем до нього, мов на свято.

Ведучий І

А з якою любов’ю і теплотою відзивається славний син нашого народу про чарівний куточок Прикарпаття, про землю, де проминуло його дитинство.

Погідна ніч літня в підгірськім краю.

О, скільки чарів, скільки в ній краси!

Там в далі гори-велетні дрімають,

Тут цвіти, трави в перлах із роси;

Лящать так дзвінко солов’ї в гаю,

Чорніють грізно бори та ліси,

Ріка шумить, бурлять холодні, чисті води,

Таємна казка мов про дивний сон природи.

О краю мій, Підгір’я ти прекрасне,

Як я люблю, як я люблю тебе!

Мов зірка та, що світить і не гасне,

Так та любов в душі моїй живе.

Ведучий І Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі інсценізацію уривків повісті І.Франка «Захар Беркут».

Слайд 1

Учень. Було се 1241 року.

Стародавнє село Тухля — се була велика гірська оселя з двома чи трьома чималими присілками, всього коло півтори тисячі душ. Село й присілки лежали не там, де лежить теперішня Тухля, але геть вище серед гір, у просторій подовжній долині, що тепер поросла лісом і зоветься Запалою долиною. Це була величезна гірська криївка, з усіх боків тільки з великим трудом доступна,— але такі були в тих часах ненастанних війн, усобиць і нападів майже всі гірські села, і тільки дякуючи тій своїй неприступності, вони змогли довше, ніж подільські села, охоронити своє свобідне, староруське громадське життя, яке деінде силувалися чимраз більше підірвати горді, війнами збагачені бояри.

Тугар Вовк: Твій батько має велику власть над громадою?

Максим: Власть, боярине? Ні, власти у нас над громадою не має ніхто: громада має власть сама, а більше ніхто, боярине. Але мій батько досвідний чоловік і радо служить громаді. Як він говорить на раді громадській, так не зуміє ніхто в цілій верховині. Громада слухає батькової ради,— але власти батько мій не має ніякої і не жадає її.

Тугар Вовк: Я боярин князя Данила,— гордо відповідав Їм Тугар Вовк.— За мої заслуги князь надгородив мене землями й лісами в Тухольщині.

— Але ж се землі й ліси громадські! — відповідали йому тухольці.

Тугар Вовк: Се мене нічого не обходить,— відказував боярин,— ідіть і в князя допоминайтеся. Я маю його грамоту і більше нічого знати не хочу!

Максим:  Боярине! Скажи мені: осідаючи на тухольській землі, чи хотів ти бути членом громади, чи ні?

Тугар Вовк:  Я присланий сюди князем як воєвода.

Максим:  Ми сказали тобі, що не признаємо права твого над нами, а особливо права на нашу землю. Не тикай, боярине, наших земель і наших людей, а тоді, може, ми приймемо тебе до своєї громади як рівного між рівних.

Тугар Вовк:  От як! — скрикнув гнівно Тугар Вовк.— Отака ваша справедливість! То я мав би нехтувати княжу ласку, а допрошуватися ласки від смердів?

Максим:  Що ж, боярине, інакше ти не можеш бути нашим громадянином, а неналежного до громади громада й терпіти у себе не схоче!

Захар Беркут: Чесна громадо, ви чули признання боярина Тугар Вовка?

— Чули.

Захар Беркут:  Чи може хто свідчить за ним або против нього?

— Я можу! — озвався голос із народа. Мов стрілою поражений, стрепенувся боярин на той голос і перший раз уважно, з якоюсь тривогою поглянув на громаду.

— Хто може свідчити, нехай вийде перед громаду і свідчить,— сказав Захар.

-  Скажи нам, Вояче Митьку,— почав питати його Захар,— ти знаєш сього боярина, проти котрого хочеш свідчити?

— Знаю,— відповів твердим голосом Митько.— В його дружині я служив і був у битві над Калкою.

Захар Беркут:  Яке ж свідоцтво хочеш ти зложити проти нього?

Тугар Вовк ( скрикнув, побліднівши) : — Мовчи, підлий рабе! Мовчи, а то тут буде й конець твойому нужденному життю!

Митько: Боярине, я тепер не раб твій, але вільний громадянин, і тілько моя громада може веліти мені мовчати. Я досі мовчав, але тепер мені велять говорити. Чесна громадо! Свідоцтво моє проти боярина Тугара Вовка велике і страшне: він зра...

Тугар Вовк:  Мовчав досі, то мовчи і далі! — ревнув боярин, блиснув топір, і Митько Вояк з розлупаною головою, окровавлений, упав додолу.

Охнула громада і зірвалася на ноги. Страшний крик залунав довкола.

— Смерть йому! Смерть! Він зганьбив святість суду! На раді забив мужа нашого!

Тугар Вовк: — Смерди погані!  Не боюсь вас! От так буде кождому, хто поважиться торкнути мене чи рукою, чи словом. Гей, мої вірні слуги, сюди, до мене!

— Боярине,— сказав Захар,— ти смертельно провинивсь проти бога і громади. Ти на суді забив свідка, нашого громадянина. Що він хотів проти тебе свідчити, ми не дізналися і не хочемо знати,— нехай твоя совість судить тебе. Але своїм убійством ти признався до вини і поповнив нову вину. Громада не може тебе терпіти на своїй землі. Віддалися з-між нас! За три дні віднині прийдуть наші люди, щоб розвалити твій дім і загладити навіть слід твого буття у нас.

А тимчасом рада громадська йшла далі своєю чергою. Прикликано післанців від сторонських громад, щоб і з ними нарадитись над тим, як боронитися проти нападу монголів.

— Зруйновані ми, чули, що монгольська залива йде у угорську країну,— говорив післанець підгірських громад.— Села наші попалені. Широкою рікою розлилися пожежі і знищення по Підгір'ю. Князь не дав нам ніякої оборони, а бояри, що тисли нас в часи спокою, зрадили нас у потребі.. Рятуйте нас і наших гостей, поможіть перебути чорну годину!

— Чули ми. Ми готові дати вам поміч, якої зажадаєте, і хлібом, і людьми, тілько не опускайте рук, не тратьте надії, ставайте до бою з поганим наїзником!_________________________________

__Слайд 2 (відео)___________________________________________________

Мирослава: Вигнали нас, таточку?  Куди ж ми їдемо, коли нас вигнано з Тухольщини? Тату, про бога святого, се що таке?

Тугар Вовк (понуро):  Наші союзники,— сказав Туг

Мирослава: Ах, се мусять бути монголи, про котрих прихід говорив народ з такою тривогою?

Тугар Вовк:  Так, се вони!

Мирослава:  Нищителі руської землі!

Тугар Вовк:  Наші союзники проти тих проклятих смердів і їх громадівства.

 

Ведучий: Дивний сон снився Захарові Беркутові. Здавалось йому, немов нині їх дорічне свято "Сторожа", і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини: дівчата з вінками, молодці з музикою, всі в празничних чистих строях. Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі чуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі — і сам він не знає, що такого. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і сам він робить те саме. Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається — і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього.

Захар: Що се може значити? — питав сам себе Захар, роздумуючи над своїм сном.— Щастя чи нещастя? радість чи горе? 

Ведучий: Швидко справдилось це прочуття! Саме пополудні настигли страшні, несподівані вісті до Тухлі. Пастухи з сусідньої полонини прибігли без духу до села, голосячи, що бачили якусь бійку коло боярського дому, якусь громаду незвісних чорних людей і чули незрозумілі, роздираючі крики. Майже вся тухольська молодіж, уоружившись у що хто міг, побігла на місце бою, але зупинилась оподалік, побачивши кроваве і трупами вкрите побоєвище, а боярський дім окружений хмарою монголів. Не було сумніву, всі молодці, вислані для збурення боярського дому, погибли в нерівній боротьбі з тими наїзниками. 

Захар: От і сповнився мій сон! В обороні свого села поляг мій Максим. Так воно й треба. Раз умирати кождому, але славно вмирати — се не кождому лучається. Не сумувати мені за ним, але радуватись його долею.

 Тухолець 1: Що діяти? що починати? як боронитися?... вийти громадою перед тіснину і боронитися від монголів до остатньої краплі крові.

Тухолець 2:  Ми хочемо згинути, як наші брати погинули в обороні свого краю! Тілько по наших трупах увійдуть вороги в тухольську долину!

Заговорив Захар Беркут:

— Хоч то воєнне діло — не моє діло і не мені, старому, радити про те, до чого не можу приложити своїх рук,— але все-таки я думав би, що не велика наша заслуга буде, коли відіб'ємо монголів. Не відбити, але розбити їх — се повинна бути наша мета!

Тухолець 1: Не в гнів тобі будь сказано, батьку Захаре, але твоя рада хоч мудра і велику обіцяє славу, та неможлива для нас. Слабі наші сили, а монгольська сила велика. Ще не наспіла поміч від інших верховинських і загірських громад, а хоч і наспіє, то таки наша сила не вистарчить навіть на те, щоб окружити монголів, не то вже щоб .побороти їх в одвертій битві. А без того як ми розіб'ємо їх? Ні, ні! Замала наша сила! Щастя наше, коли здужаємо відбити їх від свого села і відвернути від шляху; розбити їх ми не маймо й надії!

Мирослава: Здорові були, чесна громадо, — сказала вона, злегка паленіючи.— Я спішила звістити вас, що монголи надходять, перед вечером будуть тут, то щоб ви приготовилися, як їх приняти.

— Ми знали се,— загули голоси з громади,— се нам не новина.

Голоси були різкі, неприязні дочці поганого боярина, через котрого стілько молодців погибло. Але вона не образилася тою різкістю, хоч, очевидно, почула її.

Мирослава:  Тим ліпше для мене, що ви вже приготовані. А тепер прошу вказати мені, де тут Захар Беркут.

— Ось я, дівчино,— сказав старий Захар, наближаючись. Мирослава довго, з увагою і пошаною гляділа на нього.

Мирослава:  Позволь, чесний батьку,—заговорила вона тремтячим з внутрішнього зворушення голосом,— сказати поперед усього, що син твій живий і здоров.

— Мій син! — скрикнув Захар.— Здоров і живий! О боже! Де ж він? Що з ним діється?

Мирослава:  Не лякайся, батьку, тої вісти, котру скажу тобі. Твій син у монгольській неволі.

— В неволі? — скрикнув мов громом прошиблений Захар.— Ні, то не може бути! Мій син радше дасть на кусні порубати себе, аніж узяти себе вневолю. Се не може бути! Ти хочеш налякати мене, недобра дівчино!

Мирослава:  Ні, батьку, я не лякаю тебе, воно справді так. Я ж тепер просто з монгольського табору, бачила його, говорила з ним. Силою і підступом узяли його, закували в залізні пута. Хоч без рани, а весь облитий був кров'ю ворогів. Ні, батьку, твій син не подав ім'я твоє в неславу.

Захар Беркут: І що ж він говорив тобі?

Мирослава:  Казав мені йти до тебе, батьку, потішити тебе в твоїй самоті й тузі, стати тобі за дочку, за дитину, бо я, батьку (тут голос її ще дужче затремтів), я... сирота, я не маю вітця!

Захар Беркут: Не маєш вітця? Невже ж Тугар Вовк погиб?

Мирослава:  Ні, Тугар Вовк живий, але Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи... зрадив... свій край і пристав... у службу монголів.

— Сього можна було й надіятись,— відповів понуро Захар.

Мирослава:  Тепер я не можу вважати його батьком, бо не хочу зраджувати свого краю. Батьку, будь ти моїм вітцем! прийми мене за дитину! Нещасний син твій просить у тебе сього моїми устами.

— Мій син! мій нещасний син! — стогнав Захар Беркут, не підводячи очей на Мирославу.— Хто мене потішить по його страті?

Мирослава:  Не бійся, батьку,— може, він іще не страчений, може, нам удасться видобути його на волю. Слухай лише, що наказував мені Максим!

— Говори, говори! — сказав Захар, поглядаючи знов на неї.

Мирослава:  Він радив тухольській громаді не спиняти монголів перед тісниною, але впустити їх у кітловину. Тут можна їх обступити і вирубати до остатнього, а коли ні, то виморити голодом. Треба тілько поробити засіки в вивозі при водопаді і повиносити з села все добро громадське, все збіжжя, весь хліб, усю худобу, а потім замкнути їх тут зо всіх боків. "Тут,—казав Максим,— побідите їх, або ніде інде!" Так радив Максим.

Уся громада з напруженою увагою слухала Мирославиної бесіди. Глибока мовчанка залягла над усіми, коли стихли її слова. Тільки Захар гордо й радісно випростувався, а далі з простертими раменами наблизився до Мирослави.

— Доню моя! — сказав Захар.— Тепер я бачу, що ти варта бути дочкою Захара Беркута! Се правдиві слова мойого сина,— з них віє його смілий дух! Тими словами ти здобула моє батьківське серце! Тепер я легше віджалую сина, коли небо післало мені замість нього таку доньку!

Ридаючи, кинулася Мирослава в його обійми.

— Ні, батьку, не говори так,— сказала вона.— Син твій не буде страчений,— він повернеться тобі назад. Він іще нині вечір буде тут разом з ордою, і коли бог поможе нам розбити її, то чей ми й його освободимо.

__Слайд 3_ (відео)_________________________________________

_Слайд 4 (відео)

Тугар Вовк:  Максиме? Що се сталося з тобою?

Максим: Пусти мене!  Дай мені вмерти в спокою!

Тугар Вовк:   Максиме, хлопче, відки тобі думки про смерть? Я міркую, як би то його зробити вільним, а він про смерть! 

— Дурний хлопче,— говорив він,— таким, як ти, треба жити, а не про смерть думати. Життя — дорога річ, і за ніякі скарби його не купиш.

— Життя в неволі нічого не варте,— відказав Максим,— краща смерть!

Тугар Вовк:   Ну... так... розуміється,— мовив боярин,— але ж я кажу тобі, що можеш бути вільний.

Максим:  Зраджуючи свій нарід, ведучи монголів через гори... Ні, краще вмерти, ніж так заробляти на вільність!

Тугар Вовк:   Не про те тепер річ,— сказав з усміхом боярин,— а про те, що й без тої, як ти кажеш, зради ти можеш бути вільний,— ще сьогодні.

— Як? — спитав Максим.

— Я знав, що ти зацікавишся,— знов усміхнувся боярин.— Отже ж, небоже, діло таке. Твої тухольці обскочили нас у тій долині, завалили вихід. Розуміється, їх опір тілько сміху варт, бо прецінь же вони не спинять нас. Але нам шкода часу. О те тілько ходить.

Очі Максимові розгорілися радістю на сю вість.

— Обскочили вас тухольці, кажеш? — кликнув він радісно.— І вийти відси не можете? Ну, то богу дякувати! Надіюсь, що й не вийдете вже! Тухольці ціпкий народ: кого раз у руки зловлять, то вже не люблять пустити.

— Те-те-те! — перервав його боярин.— Не радуйся завчасно, хлопче. Не така наша сила, щоб могла горстка твоїх тухольців зловити її в руки! Кажу тобі, не о те ходить, щоб тут не зловили нас, а о час, о кожду хвилю часу! Нам квапно діється.

Максим:  І що ж я можу вам у тім порадити?

Тугар Вовк:   А от що. Я думаю нині ще йти до твоїх тухольців для переговорів: хочу обіцяти їм тебе взамін за вільний прохід. Так, отже, надіюсь, що ти скажеш мені те слово, як трафити до серця твоїх громадян і твого батька, щоб пристали на наше предложення.

 Максим: Дарма твоя робота, боярине! Тухольці не пристануть на таку заміну.

— Не пристануть? — скрикнув боярин.— Чому ж не пристануть?

Максим:  Тухольці будуть битися до остатнього, щоб не пустити вас через гори. Чи, може, мали б за таку нужденну заміну, як я, допуститися зради на своїх верховинських і загірних братах, котрих села мусили б тоді бути зруйновані отак, як наша Тухля?

— І вони будуть зруйновані, дурний хлопче! — сказав боярин.— Адже ж замала сила твоїх тухольців, щоб спинити нас.

Максим:  Не хвали, боярине, дня перед вечером! Нащо тут великої сили, де сама природа своїми стінами і скалами спиняє вас?

 Тугар Вовк:  А все-таки ти скажи мені, як говорити до твого батька і до тухольців, щоб трафити до їх серця.

Максим:  Говори щиро, по правді,— се єдине чародійське слово.

— Ой, не так воно, хлопче, не так! — сказав невдоволений боярин.— Неспроста то йде у вас. Твій батько старий чарівник, він знає таке слово, що кождому до серця трафляє,— він тебе мусив його навчити. Адже ж без такого слова ти не міг наклонити на свій бік моїх лучників, котрі так скажено за ніщо билися з монголами, як би, певно, не билися ва найліпшу плату.

Максим усміхнувся.

— Дивний ти чоловік, боярине! — сказав він.— Я ніякого такого слова не знаю, але скажу тобі виразно, що хоч би й знав, то не сказав би тобі, щоб ти не міг намовити тухольців на таку заміну.

Гнівом спалахнув гордий боярин.

— Хлопче! уважай, хто ти і де ти! — скрикнув він.— Уважай, що ти невольник, що життя твоє залежить від волі якого-небудь монгола.

— Що моє життя!..— сказав спокійно Максим.— Я не стою о життя! Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть.

_________________________________________________________________________

Тугар Вовк: Я прийшов до вас, старці тухольські, в посольстві від великого Бурунди-бегадира, начальника монгольської сили.

— Чого ж хоче від нас Бурунда-бегадир? — спитав Захар.

— Бурунда-бегадир велить сказати вам, що сила його велика і непоборна, що дармо ви робите засіки в ваших вивозах, дармо будуєте машини до кидання каміння,— нічим ви не врадите проти його сили.

— Видно, що твій Бурунда починає нас боятися, коли задумав нас лякати. Се добрий знак. Говори дальше.

Тугар Вовк:   Ні, старче, не слід тобі легковажити слів начальника монгольського. Його погроза — то половина кари, а його кара страшна, як кара божа! Слухай же, що велить далі сказати вам Бурунда-бегадир моїми устами. Ціль його походу — край угорський. В його руках ваш полоняник, а твій син, старче. От що каже він звістити вам: розваліть свої засіки і пустіть монгольську силу з вашої долини, а в заміну за те він готов віддати вам вашого полоняника живого і здорового. 

— Захаре, Захаре,— говорили громадяни,— всі ми уважаємо, що досить того знищення, що сила ворожа вломана, і громада не бажає смерти тих остатніх. У твої руки складаємо долю їх і долю твого сина. Змилуйся над своєю власною кров'ю!

— Можеш обіцяти їм на словах усе, щоб лише віддали тобі сина,— сказав один із загірних молодців.— Скоро тільки Максим буде свобідний, ти лише кивни на нас, а ми всіх інших пішлемо на дно раків годувати.

— Ні! — сказав обурений Захар,— се було б нечесно. Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров'ю! 

Слайд 5 (відео)

— Максим живий! Максим живий! Гурра, Максим! — залунали громові окрики і понеслися широко по лісах і горах.— Батьку Захаре! твій син живий! твій син вертає до тебе!

Захар: Я хотів би ще перед відходом сказати дещо до громади, якій я старався щиро служити весь свій вік. Батьки і браття! нинішня наша побіда — велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас.