Сценарій свята до Дня української писемності та мови "Мова - душа народу"

                                        Мова – душа народу

                                          (Сценарій свята)

Учениця: Його поезія, і пісня, і казки.

                  Оспівує він нею всю природу,

                  Несе в своєму серці залюбки.

                  Бо в ній усе: і рушники з квітками,

                  І хліб та сіль, як гості на поріг.

                  І свята Мадонна - мати з діточками,

                  І Матір Божа – вічний оберіг.

Учитель: Чудові слова, і ти їх дуже гарно прочитала. А знаєш, щоб Матір Божа стала нашою заступницею, до слова має долучитись щирість, душевна чистота й правдивість, так, як воно звучить в українській пісні, яку шанує весь наш народ і кожна родина. Пропонуємо вашій увазі пісню у виконанні сім’ї…(когось із учнів).

(Виконується українська пісня).

 Учениця: Ну де ще є така чарівна пісня?

                   Серед яких на світі мов?

                   То серце від журби неначе стисне,

                   А то навіє радість і любов.

Учитель: Так, поезія й пісня – дві великі сили. Поезія – це вогник, який запалює душу людини, він схожий на полум’я свічки. Музика – рідна сестра поезії. Українська пісня… хто не був зачарований нею?! Який митець не був натхненний її мелодіями?!

Учениця: До речі, кажуть, що пісня, як і мова, - душа народу.

Учитель: Тому й лунатимуть сьогодні українські пісні, веселі й сумні, жартівливі й серйозні.

Виконується українська пісня Інни Римар « Українська мова».

Учениця: А ще про українську мову кажуть, що це безмежний океан.

Учитель: Так, вона не тільки прекрасна й барвиста, наче дощова веселка, але й багата! Не можна ходити по рідній землі, не зачаровуючись виплеканою народом у віках рідною мовою.

Та найкраще про це розповіла у своєму вірші «Люби свою мову» Красоткіна Надія.

(Учень читає поезію).

                                                                 Вірш

         Яка ж багата рідна мова!

Яка ж багата рідна мова!

Увесь чарівний світ у ній!

Вона барвиста і чудова,

І нищити її не смій!

 

Вона про все тобі розкаже,

Чарівних слів тебе навчить,

Усе розкриє і покаже,

Як правильно у світі жить.

 

В ній стільки слів, що й не збагнути!

І приказок, і порівнянь.

А мову знаючи, здобути

Ти зможеш просто безліч знань.

 

То ж мову вчи і прислухайся

До того, як вона звучить.

І розмовляти так старайся,

Щоб всім її хотілось вчить.

 

Вона ж у нас така багата,

Така чарівна, як весна!

І нею можна все сказати,

І найрідніша нам вона.

 

Учениця: Яке багатство слів, і в кожному – якась незбагненна сила!

Учитель:   Адже словом можна розвеселити

Учениця:  розрадити

Учитель: вселити надію

Учениця: викликати посмішку

Учитель: переконати

Учениця: ощасливити

Учитель: зцілити

Учениця: причарувати

Учитель: возвеличити

Учениця: очистити душу

Учитель: розсіяти сумнів

Учениця: скувати сили душі

Учитель: посилити тривогу й безнадію

Учениця: поранити душу

Учитель: приголомшити

Учениця: принизити

Учитель: образити

Учениця: зганьбити

Учитель: і навіть убити…

 

Учениця:Якоюсь сумною нотою ми завершили… А давай викличемо посмішку у наших глядачів, а заодно й послухаємо,якою є мова наших депутатів.

Учень:  Гумореска Павла Глазового «Руськомовний депутат»

 

Коли в Радi у Верховнiй
Руськомовний виступа,
Ви прислухайтесь, шановні,
Що він меле й телiпа.
- Без единого Союза
Далеко мы не уйдем.
Жить не сможем без России,
Неизбежно пропадем...
- Виступайте на державній! -
Із гальорки хтось гука.
- Перестаньте придираться! -
Чути з іншого кутка.
А йому ж державна мова
Непотрібна, зайва рiч.
Йому рiдна та, якою
Разговарівал Іллiч.
Проти вищого начальства
Вiн нiколи не ішов.
Що начальство iзрекало,
Те і вiн услід молов.
Не морочилась ніколи,
Твердолоба голова,
Українські чи російськi
Ті начальницькі слова.
Буде три державні мови
Чи чотири, чи одна, -
Ні тiєi, нi цiєї
Вiн не знатиме й не зна.
І його не мучить совість,
І - сумління не гризе...
Тож послухайте терпляче,
Ще чого він наверзе.
- Мы от наших оппонентов
Разных слушаем речей,
А живут они поддержкой
Иностранных богачей.
Потому они им служат,
Что живут за ихний счет!
Зачекаймо ще хвилинку,
Доки вiн затулить рот.
Зачекаймо й запитаймо:
- А тепер повiдай нам,
За який і чий рахунок
Ти живеш на світi сам?
Ти продуктiв добру купу
Умегелюєш щодня.
Що ж у тебе - є корова,
Власні кури чи свиня?
Може, ти свиню зарізав
І насмажив ковбаси?
Може, з власного городу
Ти картопельку їси?
У народу від нестатків
Уривається терпець,
А у тебе на загривку
Ледь зійшовся комірець.
Ти Росію сильно любиш?
Безперечно, це не грiх,
Але хто ж тебе тримає,
Не пускає до своїх?
Залиши нам Україну,
Не тягни до росiян,
Можеш пупа надірвати,
Це ж тобi не чемодан.

Учитель:  Мова - це показник культури людини. Недаремно говорять: «Заговори, щоб я тебе побачив».

 

Учениця:   Зречення рідної мови, зрештою, призводить не тільки до мовної деградації, а до самознищення особистості. На жаль, таких горе-особистостей багато в нашій Україні. Ось як про це говориться в  гуморесці П. Глазового «Кухлик».

 

(Учень читає гумореску «Кухлик»).
 

Дід приїхав із села,
Ходить по столиці.
Має гроші – не мина
Жодної крамниці.
Попросив він: - Покажіть
Кухлик той, що з краю.
Продавщиця: - Што? Чєво?
Я не панімаю.
- Кухлик, люба, покажіть,
Той, що збоку смужка.
- Да какой же кулік здєсь,
Єслі ето кружка!
Дід у руки кухлик взяв
І насупив брови:
- В Україні живете
Й не знаєте мови…
Продавщиця теж була
Гостра та бідова.
- У мєня єсть свій язик,
Ні к чєму мне мова.
І сказав їй мудрий дід:
- Цим пишатися не слід,
Бо така сама біда
В моєї корови:
Має, бідна, язика
– І не знає мови!

Учитель:   На жаль, словом можна не тільки розвеселити, але й принизити, образити, зганьбити, як це роблять герої  «Кайдашевої сім’ї» Івана Нечуя- Левицького.

Учень:  Пропонуємо вашій увазі фрагменти вистави за повістю Івана Нечуя- Левицького «Кайдашева сім’я”

Кайдашева сім'я. Сварка за горшки (Інсценізація)

Автор: Матушка дала бабиним онукам коржиків та бубликів, печених з сахаром. Кайдашиха принесла ті гостинці, роздала Мелащиним дітям. Мотрині діти почули носом гостинці й повибігали в сіни. Кайдашиха роздала й їм по бубликові.

Мотря: — Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка. 
(Діти забрали гостинці та й давай махати рученятами на бабу та промовлять ті слова, що їм доводилось не раз чути од матері)
Діти:— Баба погана, баба злодійка!
Кайдашиха: — А гостинця взяли од баби, ще й бабу лаєте.
(Мотря пооднімала од дітей бублики та й викинула)
Кайдашиха: — Чи ти людина, чи ти звірюка.
Автор: Того-таки дня Мотрин старший хлопець напився з Мелащиного кухля води коло Мелащиної діжки, бо в сінях стояло дві діжки з водою: Мотрина по один бік, Мелащина по другий. Малий хлопець, не розбираючи материного погляду на право власності, вхопив кухоль з тієї діжки, що стояла до його ближче, але якось не вдержав кухля в руках, упустив та й розбив.
Кайдашиха (до Мотрі): — Бач, іродова душе, вчила дітей мене лаяти, а твої діти мені шкоду роблять, іди, лишень, сюди та подивись!
(Мотря вибігла з хати й подивилась на черепки. Кайдашиха вхопила кухоль з Мотриної діжки та розбила об землю)
Мотря: — Оце чорт його й видав. Старе як мале! Зовсім баба з глузду з'їхала. Що вам дитина заподіяла?
Кайдашиха: — Твої діти такі зміюки, як і ти. Наплодила вовченят, то не пускай їх до моєї діжки.
Мотря: — То сховайте свою діжку в пазуху, а кухля мені купіть, бо ви не дитина.
Кайдашиха: — Овва! Гаращо розпустила своїх дітей, як щенят. Не діждеш.
Мотря: — Коли так, то й я вам оддячу! При тих словам вона побігла в Лаврінову хату, (Вхопила з полиці Мелащиного горшка і розбила ним об землю. Мотря вибігла з хати. Мелашка за нею)
Кайдашиха: — Коли так, то й я зугарна до московської закуції, — закричала і як несамовита вбігла  Кайдашиха побіглав в Мотрину хату, вхопила з припічка здорову макітру та — хрьоп нею об землю.
Карпо схопився з лави)
Мотря: — О, стонадцять чортів вам з Мелашкою разом! За таку макітру я знаю як вам оддячити! (Мотря вскочила в Лаврінову хату, вхопила кочергу та й свиснула нею по купі горшків, що сохли на лаві. Горшки застогнали; черепки посипались додолу. Кайдашиха та Мелашка з кочергою те ж затіяли в хаті Мотрі. Карпо та Лаврін забрали в молодиць рогачі та кочергу)
Мотря: — Ти — змія люта, а не свекруха! Буду я чортова дочка, коли не розіб'ю тобі кочергою голови.
Кайдашиха: — Хто? Ти? Мені? Своїй матері? Карпе! ти чуєш, що твоя Мотрунька говорить на мене? То це ти таке говориш мені, своїй матері? Карпе, візьми вірьовку та повісь її зараз у сінях на бантині, бо як не повісиш, то я їй сама смерть заподію.
Мотря: — Карпе, візьми налигача та прив'яжи на три дні свою матір серед вигону коло стовпа, мов скажену собаку, нехай на неї три дні собаки брешуть, нехай на неї три дні вся громада плює! Вона мене або отруїть, або зарубає.
Кайдашиха: — Що ти кажеш? Щоб мене мій син, моя кров, та прив'язав налигачем серед вигону на сміх людям? Ось я візьму мішка та напну тобі на голову мов скаженій собаці, бо ти нас усіх перекусаєш. (Кайдашиха витягла з-під лави порожнього мішка й кинулась до Мотрі) Ти злодійка! Ти покрала в нас яйця!
Мотря: — Брешеш, не докажеш! Ти сама злодюга, бо обкрадала мене, мою працю цілий рік. Я на тебе робила, як на пана панщину.
Кайдашиха — А чом же ти мене не кидала, коли тобі було в мене погано? Чом тебе чорти не понесли за границю?
Мотря: — Овва, через таке паскудство та оце тікала б за границю! Тікай сама хоч під шум, під греблю! Ти злодюга, ти відьма!
Кайдашиха: — Хто? Я? Я відьма? Я злодюга? Ось тобі на!
(Кайдашиха тикнула Мотрі дулю й не потрапила в ніс, та в око. Мотря вхопила деркача і сунула держалном Кайдашисі просто межи очі)
Кайдашиха: — Ой лишечко! Виколола проклята зміюка мені око! В неї з ока потекла кров. Лаврін та Мелашка кинулись оборонять матір. Лаврін пхнув Мотрю. Мотря дала сторчака на лаву. Карпо кинувся обороняти Мотрю і пхнув Лавріна)
Мотря: — Одривай, Карпе, хату, бо я тебе покину з твоєю проклятою матір'ю, з твоїм іродовим кодлом!
Кайдашиха: — У волость її, розбишаку! В тюрму її! Одривай, Лавріне, їх хату, бо я сама полізу та буду зривати кулики (до залу) Ой боже мій! Дзвоніть в усі дзвони! Карпо з Мотрею вбили Лавріна, вбили Мелашку, вбили й мене! Рятуйте, хто в бога вірує! Скликайте громаду та зараз, зараз!
(Заходить Волосний)
Мотря: — Рятуйте мене! Як мене знайдуть зарубану сокирою, то нехай уся громада знає, що мене зарубала свекруха! Рятуйте, хто в бога вірує!
Кайдашиха: — Рятуйте мене, вона мене вже вбила!

 

Учениця:   Зате, яким ніжним і трепетним буває звучання слова, коли говорять закохані.

Учитель:  Справді, ми ще не говорили про мову найкращого з людських почуттів – мову кохання.

 

(Учні виконують танець під супровід пісні «Дівчина – весна»)

 

Учениця:   Скільки пісень і віршів присвячено темі кохання! Слухала б їх і слухала.

Ведучий:  Та наступна сцена - урок для молоді, щоб пам’ятали, що освідчуватись у коханні теж треба вміти, щоб не виглядало так, як у Голохвастова та Проні Прокоповни із п’єси Старицького “За двома зайцями».

(Сцена із п’єси «За двома зайцями» )

І дія

Голохвастов (сам)

Ніякого в людей пойнятія нєту, ніякой делікатной фантазії! Так і смердить від них мужичим духом, так і пре! А вонт у мєня в головє такой водевіль, что только мерсі,потому – образований чоловік! Да што, врпочєм, про ніх? От якби Проні нє пропустіть! Треба налягати на женітьбу. Здається, я єй понравівся! Ну, а кому я нє нравюся, га?

А вона ж багата: дом, сад, а в магазінє дєнєг повні скрині. Одна надєжда на її придане, бо інакшє моєй парікмахтерськой конєц! Такий скрут, что хоч вєшайся.

А як оженюся, то завживу багато, і всє бритви в Днєпр позашвирюю. Та тільки ж Пронька поганюча. Як суща жаба і на носі барадавка! Аж вот і вона.

(виходить Проня)

Проня.

Гаспадін Голофастов, здається?

Головастов

Моє серце розпалилося, як щіпці, поки я дожидав мамзелю.

Проня

Таки дожиждався, я ж нарочно не спішила.

Голофастов

От ви красавіца неписана. Та што мнє краса. Саме главне - ум і обхождєніє: делікатні хранцюзькі манєри. Щоб вийшов шик!

Проня

Разумєється, нє мужицькі. (до глядачів). Ну пєрвий у Києві кавалєр!

Голофастов:

Ну й розумні ви, Проня Прокопівна, розум у вас – без мила бриє.

Проня

Якби це людніша публіка, то я б себе показала! Та на весь Київ! А то тут нє з кєм зайтися – нєобразованость одна. Ото тілько з вами і пріятно разговарівать. 

Голофастов

Якби ви гулять виходили, то я б цілу ночь міг ноги бить проходкою.

Проня

Ночью? Что ви!Щоб якої оказіїі не вийшло, я баришня, а ви ж мужчина. Ото удньом я так люблю гулять посаду з книжкою – та щоб у нєй про любов писалося, щоб аж смола кіпєла!

Голофастов

Да щоб аж волос смалила! Но лучче нам самим роман про любов свить, чим от в кнігах читать.

Проня

Ах, нє говарітє мнє про любов! Хіба ж ви нє знаєте, що безневинній дівиці стидно, ето же шкандаль!

Голофастов

Що ви! Я же прошу у вас руку і серце.

Проня

Мерсі. Только тут, ночью, прі мєсяце, аж моторошно слухать, аж серце тьопається. Ви взавтра приходьте до нас прєдложеніє дєлать.

Голофастов

Прийду, прийду, моя канфеточко!

 

Учениця:   Напевно, таке прагнення до грамотності та вченості, як у Проні та Голохвастова , і привело до того, що на наших крамницях, кав’ярнях  вивіски чужинські.

Учитель:  Давай краще послухаємо на цю тему вірш.

 

( Учень читає поезію)

 

Браття мої, українці, що ж ви наробили?

Свою мову, що від Бога, та й занапастили.

На крамницях, установах – скрізь слова чужинські.

Цураєтесь? Чи забули рідні, материнські?

Чом народ, який не є, скрізь свою цінує,

А вам вуха пестить чуже, око вам милує?

Там «МакДональдс», ну а там… язик не повернеш.

Невже думають увагу швидше цим привернеш?

Хай «Варенична» то буде, а чи «Пиріжкова».

Якщо смачно прийдуть люди і знову, і знову.

Ви забули пампушки, навіть слово – пишка,

Піцу просите, хотдог, з півметра заввишки.

Чом вас манить так чуже? Це мене дивує,

Чи від слова чужинського краще вам смакує?

І як далі буде так, то чия провина,

Як не буде знати мови жодная людина?

А коли немає мови – немає Держави,

А ми з вами – запроданці, «внуки препогані».

Не навчились цінувати ні мови, ні роду,

А на захист державної товчем в ступі воду.

Та коли ми є Держава, досить шельмувати,

Треба свою рідну мову над усе підняти.

Задумайтесь: ви – НАРОД! – своєї країни.

Не пройдисвіти, а діти неньки України.

 

Учениця:   Знаєте, я подумала, як багато робили і роблять письменники , щоб пробудити в людей гордість з того, що вони українці.

Учитель: Так, навіть найтонша грань мови знайшла своє відображення  у творах письменників.

        Учениця:   Свято ось-ось завершиться,хочеться  звернутись до    присутніх у залі й сказати щось дуже важливе.

Ведучий:  А ми звернемось до всіх словами із вірша «До українців» Віктора Баранова.

 

  (Учень читає вірш «До українців»)

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.

І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

( Звучить пісня «Мова єднання»)

(На сцену виходять учні початкових класів.)

1 учень. 

Боже, Отче милостивий.

Ти нам дав цю мову красну.

Поміж мовами найкращу,

Нашу рідну, нашу власну.

2 учень

Тою мовою співала

Нам маленьким наша мати,

Тою мовою навчала

Тебе, Боже, прославляти.

3 учень

Тою мовою ми можем

Величатись перед світом,

Бо між мовами ця мова, -

Мов троянда поміж світом.

4 учень

Поможи, Небес Владико,

Хай буде по Твоїй Волі,

Щоб та мова гомоніла

Вільно в хаті, в церкві, в школі.

5 учень

Дай діждатись пошанівку

Рідного, святого слова,

Щоб цвіла на славу Божу

Всі:           Наша українська мова.

(Пісня «Немає України без калини»)

 

 

 Учитель:  Ось і підійшло до кінця наше свято.  І хотілося б, щоб від сьогоднішнього дня ви залишили у своєму серці хоча б одну краплину любові до рідної мови, щоб ви завжди пам'ятали, про те багатство, яке є у кожного з нас, і багатство це - наша рідна мова.

 

То ж вивчайте рідну мову

Вже тепер з маленьких літ.

Українське наше слово

Хай звучить на цілий світ!

Хай лунає мова в світі

Повна сили і тепла,

Не цурайтесь мови, діти,

Не замутьте джерела!

Учениця:

Вже скінчилося свято

І прощатись пора,

Ми бажаємо Вітчизні

Щастя, миру, добра.

Добро хай панує у вашому домі,

І мир нехай буде завжди.

Здоров’я міцного і щедрої долі

Бажаєм на довгі роки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кайдашева сім'я. Сварка за курку

Автор: Кайдашиха повечеряла з Лавріном та Мелашкою лагодилась лягати спати. Коли чує вона — на горищі закиркали в сідалі кури, закричали й кинулись з сідала.
Кайдашиха: — Ой, тхір на горищі!

Лаврін: — Може, злодюга лазить. (Кайдашиха вискочила в сіни, за нею вискочили в сіни Лаврін та Мелашка) 
Лаврін: — Хто там лазить? (Лаврін вискочив на драбину й заглянув на горище. Там була Мотря) Якого ти нечистого полохаєш наших курей!
Мотря: — Хіба ти не бачиш? Свою курку впіймала на вашому сідалі.
Лаврін: — Хіба ж ми просили твою курку на наше сідало? Чи шапку перед нею здіймали, чи що?
Мотря: — Верни, лишень, мені яйця, бо моя чорна курка вже давно несеться на твоєму горищі.
Кайдашиха: — Ой боже мій! Це не Мотря, а чума. Вона мене з світу зжене! Покарав мене тобою господь, та вже й не знаю за що!
Мотря: — Мабуть, за вашу добрість.
Лаврін: — Куди ти сунешся на мою голову! Не лізь, сяка-така душе! (Лаврін скочив у сіни і почав хитать драбину)
Кайдашиха: — Скинь її додолу, нехай собі голову скрутить, щоб знала, як лазити на наше горище
(Лаврін прийняв драбину. Мотря повисла на стіні. Половина Мотрі теліпалась на стіні, а друга половина вчепилась у бантину, як кішка, однією рукою та ліктем другої руки. Мотря держала в руці курку й не хотіла її пускати, а в пазусі у неї були яйця, дуже делікатний крам. Мотря боялась наробить в пазусі яєчні, держалась за бантину й ніяк не могла видертись назад на горище. Нижча половина тягла її вниз)
Мотря: — Ой, лишечко, ой, упаду, ой-ой-ой, гвалт!.. (Карпо не всидів у хаті й вискочив у сіни)
Кайдашиха: — Драбиною її плещи, та добре! Нехай не збирає яєць на нашому горищі! (Карпо видрав драбину в Лавріна)
Мелашка: — Оддай мені яйця, злодійко! Нащо ти покрала наші яйця?
Мотря:— Це моя курка нанесла.
Кайдашиха: — А хіба ж твоя курка їх позначила, чи що? Як не вернеш яєць, я піду в волость.
Мотря: — Про мене, йдіть і за волость (до Карпа) Одривай хату од цих злиднів!
Карпо: — Чи ти здуріла, чи що? Неначе хату одірвати так легко, як шматок хліба одкраять? Ти не знаєш, що то буде коштувать.
Мотря:— Що б там не коштувало, одривай, а ні, я сама одірву.

Кайдашева сім'я. Сварка за сміття

Автор: раз уранці Мелашка вимела хату й половину сіней, обмела коло своєї призьби, змела до порога та й пішла в хату за рядюгою, щоб винести сміття на смітник. (Мелашка вийшла). Саме тоді Мотря вибігла з сіней і вгляділа коло порога сміття. Сміття було підметене аж під Мотрину призьбу. 

Мотря: — Доки я буду терпіти од тієї іродової Мелашки! 
(Мотря вхопила деркача та й розкидала сміття попід Лавріновою призьбою. Мелашка вийшла з хати з рядниною. Коли гляне вона, сміття розкидане геть попід її призьбою й по призьбі.)
Мелашка: — Хто це порозкидав сміття?
Мотря: — Я розкидала: не мети свого сміття під мою призьбу, бо я тебе ним колись нагодую
Мелашка: — А зась! Не діждеш ти мене сміттям годувати. Нагодуй свого Карпа. (Мелашка почала змітати сміття докупи до порога)
Мотря: — Не мети до порога, бо мені треба через поріг ходити!
Мелашка: — Авжеж, велика пані. Покаляєш, княгине, золоті підківки.
Мотря: — Не мети до порога, бо візьму тебе за шию, як кішку, та натовчу мордою в сміття, щоб удруге так не робила.
Мелашка: — А, ти, паскудо! То ти смієш мені таке говорити? Хіба ти моя свекруха? Ти думаєш, що я тобі мовчатиму? То ти мене вчиш, як малу дитину? Ось тобі, ось тобі!
(Мелашка підкидала сміття деркачем на Мотрину призьбу, на сіни, на вікна)
Мотря: — То це ти так! То це та, що од свекрухи втікала?
Мелашка: — Ти мені не свекруха, а я тобі не невістка. Я од тебе не втікатиму і мовчать тобі не буду. Ось тобі на, ось тобі на!
(Мотря кинулась до Мелашки та й почала видирати деркача з рук)
Мелашка: — Гвалт! Гвалт! Якого ти дідька чіпляєшся до мене, сатано?!
(З хати вибігла Кайдашиха з кочергою в руках і махнула на Мотрю кочергою. Мотря одскочила, кочерга потрапила в Мотрине вікно. З хати вибіг Карпо, а за ним Лаврін. Чоловіки розборонили жінок і розігнали їх.)
Мотря: — Одривай хату! Не буду я з вами жити через сіни, хоч би мала отут пропасти! Бери, Карпе, сокиру, та зараз одривай хату, а як ти не хочеш, то я сама візьму сокиру та й заходжусь коло хати.
Карпо: — Чи ви показились, чи знавісніли? Хто це розбив вікно?
Мотря: — Твоя мати! Це вже пішлося наче з Петрового дня! Одна обпаскудила мені стіни, друга вікна побила. Ось тобі за те! Ось тобі! (Мотря почала хапати рукою сміття і кидати на Мелашчину хату)
Кайдашиха: — Бий тебе сила божа! Не кидай, бо я тобі голову провалю кочергою, — крикнула (Кайдашиха погналась за Мотрею) Лавріне! Одривай їх хату. Про мене, нехай Мотря йде жити під три чорти або під греблю; я з нею зроду-віку не буду жить під однією покрівлею
Мотря: — Карпе! Одривай хату, бо я підпалю й їх, і себе та й на Сибір піду.
Кайдашиха: — Лавріне! Одривай їх хату, бо я ладна й до сусід вибратись. Зараз піду в волость, та нехай громада зійдеться та розкидає їх хату.
Волосний: — Ідіть ви собі ік нечистій матері та, про мене, повибивайте й очі, не тільки вікна.