Сценарій свята «Обереги рідного села»

Сценарій свята «Обереги рідного села»

 

 Святково прикрашена зала. На стендах рушники, вишиванки; стіл з народними стравами; стенд з фотографіями відомих людей, що народились і навчались в Смільченцях.

 На сцену виходять ведучі.

 

В.І.  Черкащина. Прадавній, сивий край.

        Мальований, як писанка, зелений, наче рай.

        А там, де бистрі води Гнилий Тікич несе,

        Притулилось село, що миліш над усе.

 

В.ІІ. Це Лисянського краю окраса і перлина.

         Село ж це зветься Смільченці – це наша батьківщина.

         Історія села цього сягає у віки,

         Хоч маємо про це усе такі скупі звістки.

 

В.І    Та знаєм достеменно ми, і цим ми гордимось:

         „Сміливими ченцями”, як пращури, звемось.

         В сімнадцятім столітті засноване село.

         Сміливими ченцями й селянами було.

 

В.ІІ. Бо на землі цій був колись Йорданський монастир.

         Та був він вщент зруйнований, потрапив в часу вир.

         Та сміливі й відважні не склали рук ченці,

         Обжили нові землі й назвали Смільченці.

 

Ч.1.   А далі ще буремніші почалися віки.

Були роки щасливими, були роки біди.

Коли по Україні чобіт поляк гуляв,

У Смільченцях Потоцький, як хтів, так панував.

Селян позбавив вольностей, зробив з них кріпаків,

Забрав найкращі землі, судив, як сам хотів.

Вони ж не мали права купатись у ставку,

Рубати дрова в лісі, ходить по лозняку.

Лиш день й ніч працювати за дяку ось таку

І мусили зароблене віддать поміщику.

Та знову ж не корилися, як ті воли в ярмі,

За кращу долю дітям боролися самі.

Палили, бунтували, тікали із села,

Аж поки довгождана воленька прийшла.

Ч.2.   Здобули волю-воленьку, взялись хазяйнувати.

Хоч дуже бідували, та будували хати,

Вирощували хліб святий, чинили, пряли , ткали,

Яка б не була скрута, та рук не опускали.

Обжилися вже всі як слід, на ноги трохи встали.

Аж тут – грім-революція! Важкі часи настали.

Війна і голод, холод, бандити у селі,

А там уже червоні шукають куркулів.

А то уже зганяють усіх селян в колгосп.

Спочатку ніби й землю селянам всім дали,

Та потім опинились, як у ярмі воли.

Колгосп, наче на глузд людський, звавсь „Добреє життя”,

Та навіть і тоді в селі робили до путя.

 

В.І.   Багато змін і звершень приніс XX вік

Буремним перетворенням вже важко вести лік,

Були тут сліз і горя печальні сторінки,

Були і перемоги, що славні навіки.

 

В.ІІ.  Отож, про наші Смільченці, якими були й є

В  двадцятому столітті, картина постає.

І хоч багато прикрого прийдеться розказати,

Та це – наша історія, ми мусим її знати.

 

Ч.3.   Року 1933 від Різдва Христового був в Смільченцях, як і по всій Україні, великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих, дітей і ненароджених. Усе це скорботні сторінки нашої пам’яті.

 

Ч.4.   Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутись від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, Земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. То ж пом’янімо, хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих десятиліть, тих великомучеників нашої тяжкої історії – сотні наших земляків – жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору. Бо ж за ці страшні роки – 32 – 33 голодною смертю загинули 275 смільчан.

 

 

Ч.5.   У той рік заніміли зозулі,

Накували знедолений вік.

Наші ноги розпухлі узули

В кірзаки-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши бід бік,

Без труни, загорнувши в ряднину,

А на ранок – помер чоловік.

У той рік і гілля, і коріння –

Все трощив буревій навкруги...

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорбна німа край могил.

 

Ч.6. Кажемо, нині село постаріло. А це ж прямий наслідок голодомору. Бо ж пішли з життя найкращі, понесли в могилу найкоштовніше – гени розуму, здоров’я, людяності й відваги, всіх мислимих людських  чеснот і талантів. Обірвався вічний живий ланцюг поколінь, всьому українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано удару, якого він ще не знав. Вшануймо хвилиною мовчання жертви голодомору.

 

В.І.   Пережили голодні роки, пережили усі страхіття.

Та замість спокою і статків прийшло воєнне лихоліття 

Фашистським чоботом кривавим стоптали Україні груди.

Яке було страшне це горе, ніколи не забудуть люди.

 

В.ІІ. Село було окуповане у липні 1941 року. Нелегким було життя жінок, дітей, людей похилого віку у часи окупації. Бо ж чоловіки пішли на фронт, аби зі зброєю в руках захистити свою Батьківщину. А скільки молоді було вивезено з села на примусові роботи до Німеччини. Та смільчани не корилися, не сиділи, склавши руки, не даремно ж вони звалися сміливими. У районі діяли 2 партизанські загони. Кожен, як міг, наближав довгоочікуваний день Перемоги. Дорогою, дуже дорогою ціною заплатили смільчани за неї. За роки війни загинуло майже 300 жителів села, 140 чоловік вивезені були на примусові роботи до Німеччини.

 

В.І. І ми, живі, лише своєю пам’яттю можемо оплатити той борг, у якому ми перед цими людьми. Послухайте ж спогади людини, яка була очевидцем тих страшних подій. Слово надається Савицькому Леоніду Андрійовичу.

 

 

Ч.7.  Ніхто незабутий, на попіл ніхто не згорів.

Солдатські портрети на вишитих крилах пливуть.

І доки є пам’ять і живуть матері,

Доти й сини, що спіткнулись об кулі, живуть.

Вони не повернулися з війни, мені привиділось, немов солдати,

Які не повернулися з боїв, не полягли, а залишились жити,

Перетворившись в білих журавлів.

 

Ч.8.   Стоять замислившись тополі,

Бійців нагадують мені –

Отих полеглих в травах, в полі,

В кривавих січах на війні.

Не тільки зграйно журавлями

В небесній синяві летять –

Вони в гаях, понад полями,

В степах тополями стоять.

Торкнутись силяться зеніту,

Немов з легенди, мов живі.

Вони, здається, всього світу,

Усього людства вартові.

 

В.І.  Є у нас в селі обеліск, є пам’ятник тим, хто загинув, пам’ятника матерям, які чекали своїх синів з війни, вдовам, жінкам високої краси вірності, які виконали останній заповіт чоловіків – вивели в люди дітей – немає. Вони, затамувавши горе й біль, відбудовували зруйноване, виховували своїх дітей – продовження нашого українського народу, майбутнє нашого села. Тому їм, героїням, наш низький уклін.

 

Ч.9.  Вийшла в степ широкий мати посивіла,

Виплакала очі від журби вона,

Біля квітів маку стала, заніміла.

І згадалась знову матері війна.

І почула голос сина над житами –

То зітхала мати, то вогонь палав.

«Я прийшов до тебе, я вернувся мамо,

Я своєю смертю смерті потоптав.

На моїй могилі нині квітів море,

Ти в думках до мене линеш з далини,

І твоє невтішне материнське горе –

То прокляття вічне паліям війни.»

 

В.ІІ. Вшануймо хвилиною мовчання тих, хто загинув в роки ІІ світової війни.

Їх прийняла війна, лишивши списки

Загиблих в праведнім бою,

Застигли в тузі обеліски

В гранітнім кам’янім строю.

Їх імена на мармурі куто,

На граніті, і на металі,

Щоб кожен їх знав, щоб всі пам’ятали:

«Ніхто не забутий,

Ніщо не забуте!»

 

В.І.   Тисячами, мільйонами жертв здобули Перемогу.

Та життя не спинити, хоч зло підставля  йому ногу.

І знову смільчани село відродили, відбудували.

І знову смільчани нове життя розпочали.

 

В.ІІ.  Усього тут було: це і звершення, і п’ятирічки,

І високі врожаї, й парадів майорені стрічки

Дитсадочок і клуб, магазини, бібліотека.

Й школу нову будували у холод і спеку.

 

В.І.   Все буяло, цвіло, будувалось, спиналось на крила

Аж поки Чорнобиля хмара усе це накрила

І стало село не селом, а вже зватися „зона”.

І змінила все враз ця трагедія зловікопомна.

 

В.ІІ.  І вдарив чорний дзвін, сповнений болем за нашу Землю. І найгіркішими нотами в ньому були голоси Чорнобилю – катастрофи, яка потрясла  світ, змусила здригнутись усе людство, пам’ять про яку незагойною раною залишиться в душі кожного смільчанина.

 

Ч.10.   Лава вулканна нестерпного бітуму

Бурхає полум’я. Валує дим.

І рвуться слова без жодного відома:

– Коли помирати, то вже молодим!    

  Соловейко сіяє і витьохкує місяць,

Стріляє вогонь навісним і твердим.

І серце палає, не рушить із місця:

 - Коли помирати, то вже молодим!

Жаб’ячі хори у прип’ятській тиші є –

Чадіють у безтямі лютих годин.

Світ ідіотствує, хоч зверху мудрішає,

Врятований ще раз життям молодих.

За безладу безмір, за кар’єри і премії,

Немов на війні, знову вихід один:

За мудрість всесвітню дурних академій

Платим безсмертям – життям молодих...

 

В.І. Дорого коштував Смільченцям Чорнобиль. Це, перш за все, здоров’я мешканців села. Та ніхто не виїхав, ніхто не покинув рідної хати, навіть тоді, коли Смільченці вже були помічені чорною міткою Чорнобиля. Бо це наша Земля і нам годі шукати кращої.

 

Ч.11. Ну куди нам тікати від рідної хати,

Від світанків оцих і оцих стежок, 

Від пісень веселкових із терпкістю м’яти,

Від землі, що для нас і труна, і вінок?

Де сховаємо душу, аби не ридала,

Через роки-дороги не рвалась назад?

Запитаймо отих, що вже все перезнали,

Як у краї чужім обпіка листопад.

Чи знайдемо джерела цілющі, ніж наші?

Чи рілля наші землі зігріє, мов ця?

Нам же мало ясел і добірної паші,

Нам же треба, щоб зорі світили в серцях.

Хтось покине і звикне,

А ми, мов закляті,

Зігріватимем душами жив-солов’їв...

Ну куди нам тікати від рідної хати,

Ми ж піщинки в крутому замісі її.

 

В.ІІ. Пережили  усе – всі злами, буревії,

Аварії і морок безнадії.

Й діждали – благодать настала,

Бо Україна незалежна стала.

 

В.І. Звичайно, є іще проблеми, нерозв’язані питання

Та і надія, кажуть, що вмирає теж остання.

То ж і надіємось: розв’яжем всі проблеми і поставлені завдання,

Досягнем й ми економічного зростання.

 

В.ІІ. Відродиться село, повернеться в домівки молодь.

І люди виженуть із душ зневіру й холод.

І станем жити ми заможно і багато,

На користь нашої держави працювати.

 

В.І.  Ми матимемо майбутнє таке, якого ми варті. Але народ, який не знає свого минулого, який зрікається своїх коренів, не знає, не цінує своїх оберегів майбутнього не матиме. То ж сьогодні ми перегорнемо сторінки Смільченецької минувшини, щоб ще раз пригадати те, що для кожного з нас є святим, те, що ми повинні знати, плекати і передавати у спадок своїм нащадкам.

 

В.ІІ. Ми поговоримо про наші обереги. Про все те, що нажили наші предки, що приберегли від своїх батьків та дідусів, чим збагатилися і освятилися – хатою, піснею, рушником, добрим словом, гостинністю. Тож вирушаймо в цікаву подорож нашою минувшиною.

 

Ч.12. Рідна хата! Оспівана в піснях, оповита легендами та переказами, опоетизована майстрами слова і пензля. Вона буде завжди символом добра і надії, її незгасний вогник світитиметься теплом маминої любові, вірою в доброту, високу людяність, одвічною сподіванкою на чисте небо над нами і світанкову тишу, хто б що говорив: вітчизни без рідної хати не було, й не може бути. Як кажуть: батьківщина починається з рідного порога, а отже – з батькової домівки. Уклонімося їй, хаті, яка вивела нас на широкі життєві дороги.

 

Ч.13. Здрастуй, хато, дитинства колиска,

Білі стіни і вікна привітні.

Я вклоняюсь тобі низько-низько,

Найрідніший куточок у світі.

На порозі стрічає матуся –

Сльози витре ріжком від хустини.

Підійду, уклонюсь, пригорнуся

І душею в дитинство полину.

Я зростала отут, рідна хато,

Безтурботно жила, безпечально,

Звідси потім вітрила крилаті

Понесли мене в дальнії далі.

Повертаюсь лиш в гості додому –

Зустріча теплим вогником хата

І дарує щоразу на спомин

Доброти і любові багато.

 

В.І.  У Смільченцях завжди вміли будувати хати: гарні, добротні. Спочатку  (17-19 ст.) це були дерев’яні зруби, які вкривалися соломою.

Дерево для хат на власних плечах приносили селяни з Губського лісу, що був за кілька кілометрів. Будували хати толокою, дружно допомагаючи один одному. В часи воєнних лихоліть жили і в землянках, і в невеликих глиняних мазанках, а вже наприкінці 19 ст. почали будувати цегляні будинки.

 

В.ІІ. В залежності від статків господаря, хати були і просторими, і невеличкими, але завжди охайними, чистенькими і чепурними. Як писав Шевченко: „Село на нашій Україні, неначе писанка, село...” Ось такими писанками, обсадженими квітами, були споконвіку у Смільченцях хати. Такими ж ошатними, чисто вибіленими вони є і зараз.

 

Виконується укр. нар. пісня „А в сусіда хата біла...”

 

Ч.14. Хата моя, хатина.

Старенька, мов тітка Хотина.

А тітці Хотині сто перший рік.

Уже звікувала вік.

Якими словами багата

Батькова мудра хата:

Долівка і сволок, і лутка, і кроква,

Комора і сіни, і ляда, і бовдур.

А бовдур – це той же димар,

Щоб наробити хмар.

Занадто цікаві речі

У хаті в кутку біля печі

Для нас – малечі:

Чаплія і рогач та іще... Ага!

(По лобі ударила) кочерга.

Іще пам’ятаю: всі вікна в лисицях

Цвітуть на морозі...

А нам не сидиться.

А нам не сидиться

І хата велика – тісна,

Бо скоро весна.

Скільки у хату приходило люду –

Повік не забуду

Дядько Ярко ніс молоко,

Дядько Тимошка – повидла трошки.

Баба Бичиха – олію в ложці,

Мати хрещена – сльозу на оці.

Хато! Багато спогадів давніх, старих

Спіткнулось об твій поріг.

 

Ч.15. Запашною бадилиною

Проростає в згадках знов

Рідна хата над долиною,

Острівки густих дібров.

І поля зеленорунисті,

І село в красі беріз,

Де колись я в ранній юності

Босоногим хлопцем ріс.

І заврунилося рутою,

Золотим роздоллям нив,

Дорогою, незабутою

Стороною, де я жив.

Бо до болю серцю милі ті

Рідні батьківські місця,

Звідкіля назустріч вилетів

Бурям, віхолам, сонцям.

 

Ч.16. Рожеві мальви біля хати.

На пелюстках блищить роса.

Садок купається у м’яті

І в солов’їних голосах.

Бузковий кущ у шибку стука.

Про щось шепочеться трава.

І вечора чарівні звуки

Переливаються в слова.

Ч.17. З далекої тривалої дороги,

Через печалі й гіркоту розлук

Спішу вклонитись отчому порогу

І доторкнутись материнських рук.

Чому мене так вабить рідна хата,

Збадьорює, мов подихом весни?

Бо в хаті тій мене чекають батько й мати

У світлому серпанку сивини.

 

В.І. А в хатах завжди на стінах рушники. Які красиві смільченецькі вишиванки, вони ніби промовляють до серця кожного з нас – це наш давній звичай.

 

Ч.18. Не було в Україні жодної оселі, яку б не прикрашали рушниками. Хай це була убога хата вдови, чи тісна багатодітна оселя, чи приземкувата хата бідняка, чи курна хата поміщика – всюди палахкотіли рушники всіма кольорами веселки. Від сивої давнини і до наших днів і в радості і в горі рушник є невід’ємною частиною побуту. Рушник можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою на полотні. Хата без рушників, що родина без дітей – казали в народі. Рушник з давніх-давен був своєрідною візитною карткою, обличчям оселі, господині. По тому скільки і які були рушники в хаті, створювалась думка про жінку, її дочок. Нічого не характеризувало жіночу вправність, охайність, працьовитість, як ці, вимережувані дбайливими руками, вишиванки. Виряджаючи чоловіків, синів у нелегкі походи, матері, дружини, дарували їм рушник, аби живими і здоровими верталися до рідної оселі, як пам’ять про рідну землю.

 

Ч.19.  Мати білить хату на свято

Сподіваннями тішить розлуки.

Стіни льоном цвітуть синювато.

Пахнуть квітами мамині руки

Заховавши у закуток втому.

З рушниками розвішала спокій.

Розмальовує ружами комин.

І дзвенить її голос високий.

Мене кличе з доріг він дитинно

У затишок  до рідної хати,

Де чекає в турботах гостинно

Невгамовна і лагідна мати.

Ще з порогу уздрівши: „Синочку!

Ти, як сонце із ясного неба,

А я вишила знову сорочку

Із пахучого льону для тебе.

І вже в хаті матусине свято

Вгамувало всі болі й розлуки.

Пригортаю до уст винувато

В праці зболені мамині руки.

 

   Виконується „Пісня про рушник”

 

Ч.20. Рушничок на стіні –давній звичай

Ним шлюбують дітей матері.

Він додому  із далечі кличе,

Де в калині живуть солов’ї.

Він простелений тим, в кого серце

Не черствіє, й дарує тепло,

Хай цей символ сусідиться вічно

В нашій хаті на мир, на добро!

 

В.ІІ. Та чи не найсвятішим оберегом смільчан, та, мабуть, і всіх українців, є пісня. Так гарно, як співають у Смільченцях, рідко хто вміє. Це і жартівливі, і журливі пісні. Та головне – їх завжди співають з душею. Послухайте  ж , як гарно співають у Смільченцях.

          

            Виконується  пісня „Мамина коса”.

 

В.І. В Смільченцях господині вміють не лише робити затишні свої оселі, обсаджувати їх квітами, щоби нагадували вони райські куточки, не лише гарно співати, зачаровуючи своїми голосами всіх, хто їх слуха, вони ще й вміють смачно готувати. На свята столи в оселях  просто ломляться від величезної кількості смачних страв. А щоб так смачно готувати, треба мати не тільки продукти, але й докласти душу, фантазію, усі свої вміння.

 

Ч.21. Милі гості просимо сісти,

Вареники будем їсти,

Вареники непогані,

Вареники у сметані.

У кожній хаті в Україні

Вареники їдять нині,

Бо вони такі ж знаменні,

Як їх родичі пільмені.

Вас чекають у макітрі

Вареники дуже ситні,

Білесенькі, круглолиці

Із добірної пшениці.

 

Виконується пісня „А мій милий – чорнобривий вареничків хоче”.

 

В.І. Ще багато різних оберегів мають смільчани. Та найбільший і найрідніший з них – це саме рідне село. Його не можна викинути з пам’яті, з серця. Воно завжди , як образ твоєї маленької батьківщини, стоятиме в тебе за плечима. І ти завжди будеш у боргу перед ним і цей борг можна буде спокутувати лише своєю любов’ю, своїми добрими справами.

 

Ч.22.  Рідне село – дитинства колискова,

Материнського серця крило,

Ти далеко від мене

Та водночас так близько,

Ти – душа моя, пісня, добро.

Ти – надія моя, ти – кохання,

Ти – найкраще, що в моїм житті.

Ти у мене єдине й останнє,

Найдорожче на цілій землі.

Ти – мій голос, ти – серце, ти – віра,

Ти, мов матір, мені дорога.

Ви найкращі, Смільченці милі,

Ніби сонце надії й добра.

 

Ч.23.  Розпашіли в Смільченцях калини,

Спалиш очі – тільки подивись.

Перед ними стану на коліна,

Бо з краси цієї  я ж і народивсь!

Вогневіють вулиці осінні –

Стільки тут багать біля воріт...

Смільченці скучають за синами,

Кетяги дарують дітворі.

Бо вони вогню святі краплини

Залишили в рідному селі.

Ну і гарні ж в Смільченцях калини,

Ніби наречені в дні весіль.

Я сюди приїду неодмінно –

Ці калини, справді, - диво з див.

Перед ними стану на коліна,

Бо це свята земля моїх батьків.

 

Ч.24.   Тут слідів не вичахла зола,

На стежках, дитинством не схололих,

Ясени з околиці села

Держать спогад на зелених чолах.

Тут усе – матусина печаль,

Слово батькове, і тихі води,

Звідси родом я , із цих начал,

І мені це все у нагороду:

Річка, поле, лісу таїна,

Вуличок цих клечання зелене,

Церква наша древня. Це вона

Ще колись відмолиться за мене.

Кланяюсь тобі, моє село,

Від суєти історії далеке.

Ти – моє пречисте джерело

З добротою мудрого лелеки.

 

Ч.25.  Я – смільчанин, родом із села.

Матінка в селі мене родила.

Батько, мати, сонце і роса –

Ось донині звідки в мене сила.

Люблю тебе, село, синівською любов’ю,

Вам вклоняюсь, люди, до землі.

Потом хліб зароблений і кров’ю,

Хто ж оцінить ваші мозолі?

Все бере початок від села.

Світ увесь свята земля годує.

Селами багатшають міста.

Хоч не завжди їх по-справжньому цінують.

 

В.ІІ. Ось і дізналися ми дещо про наші обереги, про той квіт, який цвів у душах наших бабусь-прабабусь, які волелюбні мотиви вигравали у душах дідів та прадідів. Але дізналися дуже трішечки, бо барвів тих та цвіту того було безліку. Поза нашою увагою залишилося ще багато чого. Але поруч з нами ходить жива історія. Цією живою історією є старенькі люди. Вони прожили багато-багато і знають усе про все.

 

В.І.  Поклоніться ж їм низенько, попрохайте гарненько і вони відкриють вам свою щедру багату душу і з неї посиплються рясно усілякі дива. А ви дива ці позбирайте, у своїй пам’яті  поскладайте, іншим  оповідайте, щоб той цвіт, що колись квіт, заново відродити.

 

В.І.  І на завершення нашого свята хай прозвучить поезія учениці 8 класу Андрющенко Н. „Рідне село”. Бо якщо кожен з нас любитиме свою маленьку батьківщину, як вона, то у нашого села і у нас з вами є право на майбутнє. І майбутнє це буде воістину прекрасним!

 

Ч.26.  Чарівний куточок, краси островок –

Це Смільченці наші милі.

І важко знайти людину в селі,

Що щиро б їх не любила.

Смільченці наші – не просто краса.

Це наше обличчя, це наша гордість.

Хоч багато їм років – та це не біда

Бо ми – їх майбутнє і молодість.

Як казка чарівна, природа у нас,

Красуються пишно верби зелені.

Я дуже люблю своє рідне село.

Це – найкращий куточок для мене.