Тести від «На Урок»: Організація дистанційної роботи під час карантину

Сценарій свята " Шевченко і сучасність"

Про матеріал
Розширити інтерес учнів до творчості Т.Г.Шевченка; показати значимість постаті Кобзаря для нашої держави; розвивати творчі здібності учнів; виховувати повагу і шану до видатного українського генія України - Т. Г. Шевченка.
Перегляд файлу

                       Шевченко і сучасність

 

Ведуча: щороку  9 березня  український народ відзначатиме  День народження Т.Г.Шевченка. Шевченко залишив нам свої неоціненні духовні надбання — твори і світлу добру пам’ять про себе. Він пробуджував любов до своєї Батьківщини, кликав сильних на подвиги, вселяв у слабких надію і віру. Ми повинні завжди пам’ятати про генія українського народу.

Хай палає свічка, хай палає,

Поєднає нас вона в цей час.

Друзів голоси нехай лунають,

Слово й музика нехай єднають нас.

Ведучий:  Мова українська – то Шевченка слово,

Лесі Українки і Марка Вовчка.

Ведуча :  Мова українська – то дарунок Бога,

Це барвисте слово генія Франка.

Ведучий : Мова українська – це і степ широкий,

Це сади вишневі, і гаї, й ліси.

Ведуча : Мова українська – океан глибокий

Мудрості народу – вічної краси.

Ведучий: Тарас Шевченко… Геній, мислитель, пророк. Людина незвичайної долі й незвичайного таланту, що здобула світову славу.Увібравши в себе душу народу, він підніс його духовну велич і красу на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. Тарас Шевченко звеличив Україну, звеличив весь український народ. Давайте ж сьогодні торкнемося серцем Шевченківських творів. Проймемося їхнім духом, тим самим зможемо виконати поетові заповіти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Учень: …Не одцурайтесь своєї мови

Ні в тихі дні, ні в дні громові,

Ні в дні підступно мовчазні,

Коли стоїш на крутизні

Один, чолом сягнувши птаха,

Й холодний вітер попід пахви

Бере і забиває дих,

Щоб ти скорився і притих.

Не одцурайсь, мій сину,

Мови. У тебе іншої нема.

Ти плоть і дух – одне-єдине

Зі словом батьківським – Людина,

Без нього – просто плоть німа.

Без мови в світі нас – нема!

(Звучить пісня «Шлях до Тараса» у виконанні Зінкевича , заходить вчитель з Кобзарем)

 

Вчитель: Покладу «Кобзаря « на скатертину

І змахну непрошену сльозину…

Підійди сюди , моя дитино,

Заплети розплетену косу.

Книжка ця – це наша Україна,

В ній не тільки мова солов ' їна, -

Стогнуть в ній ще дотепер руїни,

Скапуючи кровю у росу.

Ця роса – червоний світ калини…

Бережи той цвіт, моя дитино, -

Не зівяв він у важку годину,

Хай не в’яне і у наші дні.

Цвіт калини завше нагадає

Тому, хто у грудях серце має:

України іншої немає.

Тільки та , що у твоїм вікні…

Візьми силу з «Кобзаря» , дитино,

Бо у ньому – для душі хлібина,

Її теж кладуть на скатертину

У великі свята і малі.

Ведучий:   Весна… Ще несміливо, ледь помітно ступаєш ти моєю рідною Україною. Твій прихід – це завжди свято. Свято оновлення, відродження, свято наших душ.

Ведуча:     Кожному з нас здається, що він народжується на світ удруге, що весна ця – особлива, краща, світліша!

Ведучий:   Весна… Ти подарувала світові таку величну Людину, душу української нації – Тараса Григоровича Шевченка. Хочеться торкатися його святих слів, читати й перечитувати сторінка за сторінкою його прості і мудрі поезії.

Ведуча:     Та ми знову розгорнемо сторінку його життя .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

(Звучить легка музика).

Ведучий:   Кріпацьке, нужденне дитинство… В дитинстві ще не буває буднів. Свято дитинства так приголомшує нас добротою і всепрощенням, що іноді ми не можемо отямитися від цього до останнього подиху.

(Лунає музика. Виходить жінка з хлопчиком, сідають на лаву, хлопчик кладе голову на коліна матері. Вона співає «Колискову»).

(Заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить її на столик біля портрета Т.Г. Шевченка). (До жінки, яка принесла свічку підходить хлопчик)

Хлопчик: Матусю, а правда. Що небо на залізних стовпах тримається?

Мати: Так, синку правда.

Хлопчик:  А чому так багато зірок на небі?

Мати:  Бо коли людина  на світ приходить  Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив… Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?

Мати: Бо, коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь - ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді зірка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.

Хлопчик: Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати:   Старайся мій хлопчику.   (Гладить його по голові)

(Мати з сином виходять).

Ведучий:   Кажуть, що дитячий світ обмежений. Діти бачать тільки те, що навколо них, поряд. Вони живуть у своєму «маленькому світі» і не прагнуть більшого.

Ведуча:     Та це не про малого Тараса. Куди ведуть шляхи? Де закінчується небо? Що там – попереду? Все турбувало його дитячу уяву. Від матері він пізнав ласку і доброту, від батька – мудрість і зустріч з книгою, а від діда – героїчні сторінки історії рідної України.

Ведучий:   Рано, занадто рано доля зробила Тараса сиротою. Так обірвалася казка дитинства.

Ведуча:     Далі – поневіряння, розчарування, страждання. А разом із тим – велике бажання вчитися малювати. За це бажання доля давала Тарасові гіркі уроки. Пізніше він поетичним словом звертався не раз до своєї безжальної вчительки – долі.

(Дівчина – доля підходить до Шеченка, за нею двоє у білому - Слава і Муза).

Літній Тарас: Хто ти?

Доля: Хіба не впізнав? Я – твоя доля!

Літній Тарас: Що скажеш мені , моя доленько лукава? Чи не забагато одному : сирітство, неволя, тюрми, заслання, чужина, самота і безлюддя? Так, доленько моя убогая?

Доля: Невдивовижу тобі, любий Кобзарю. Хіба ж не звик, що в скорботі та сльозах, зате у мене дві подруги, світлі й вічні, що невідступно прямують за мною. То Муза й Слава твоя, ніколи вони не зраджували тебе. А я…

 

 

 

 

 

C:\Users\School 1\Desktop\2017 фото школи\шевченко\28927995_2038487996364705_87621630_o.jpg

 

 

 

 

 

 Я не  лукавила з тобою,

Я другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Я взяла

Тебе , маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

З нас будуть люде»,— я сказала.

А ти  й послухав, і учивсь,

І вивчився….

Літній Тарас: А ти збрехала?

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава  заповідь моя.

Пісня «Заповіт»

( Шевченко виходить з Музою і Славою)

Ведучий : “Незлим тихим словом” згадуємо ми свого пророка, який залишив нам прекрасні твори. А що ж залишимо своїм нащадкам ми?

Учень :   Залишим у спадок новим поколінням

Свої ідеали й свої устремління,

Могутню Вкраїну, в якій наша сила,

І геній Шевченка як нації крила.

Учень :  Залишим і те, що душею народу

Зовуть недаремно від роду до роду,

Як вищу красу і життєву основу,

Залишимо Слово, Ім’я своє, Мову.

Ведуча: Туга за волею, за рідним краєм часом була нестерпною. Поет виходив вечорами за стіни фортеці в рудий, спалений сонцем степ, і довго та сумно дивився в ту сторону,  де минула його молодість.

(Звучить пісня «Зацвіла вдолині» у виконанні учнів)

Ведучий: Велике, добре серце поета страждало від розлуки з рідною ненькою Україною. Згадувалися йому вишневі сади, сині плеси озер і мелодійні пісні.

«Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю.»

Тому й не дивно, що найбільшу шану й любов здобув Т. Г. Шевченко в Україні.

Він – як член сім’ї, як найдорожча людина. І в кожному класі є портрет нашого славетного земляка, заквітчаний рушниками. І не уявляємо ми свого життя без мудрого й лагідного його погляду, без закличного полум’яного слова.

Учень1:  Кобзарем його ми звемо

Так від роду і до роду.

Кожний вірш свій і поему

Він присвячував народу.

Учень2:  Кожну матір і дитину

Він прославив серцем чистим,

Всю осяяв Україну

Поглядом він променистим.

Ведуча: Яке велике серце треба мати, щоб у ньому палало стільки любові і жалю, стільки ніжності, розуміння до тієї, що зветься ЖІНКОЮ.

Як же ти, Тарас, хотів любити,

Прагнув як весь світ ти обійнять.

Своїм серцем, щирим та гарячим

Море щастя міг подарувать.

Не судилось…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ведучий:   Мабуть, немає в Україні людини, яка б не чула про цю святу книгу – «Кобзар». Поетові думи, болі і страждання, надії і сподівання, хвилини радості і тривоги лягли рядками у цій поетичній збірці.

Ведуча:     Було це ще до революції. Три дівчинки-сирітки, закінчивши читати «Кобзар», витерли білими хустинками сльози і задумалися. Старша сказала:

Учениця 1: «Якби я була багатою, то виткала б з чистого золота і срібла великий килим і накрила б ним могилу Тараса Григоровича Шевченка».

Учениця 2:  «А якби я була багатою» - говорить середня дівчина-сирітка, «Я б усю Чернечу гору, де могила Шевченка, тополями і калиною червоною засадила, чудовими квітами всіяла».

Учениця 3: Третя ж, наймолодша, мовила: «Якби я була багатою, то купила б мільйон «Кобзарів» і в кожну бідну хату дала».

Ведучий:  Нехай же в кожній хаті на чільному місці лежить «Кобзар», хай у кожній світлиці заквітне портрет Шевченка, щоб слово Тарасове світило старому і малому, щоб слово його незабуте і нині, вічно ходило по Україні. Та освятиться душа наша великою мудрість .

(Звучить тривожна музика. У центрі сцени   два дерева, одне з яких — зелене— дерево Життя, а друге — сухе— дерево Смерті.

Праворуч на великому камені під кронами розкішного дерева стоїть босий, простоволосий, в убогій одежині, але міцний статурою дід. Довге волосся на його голові скуйовджене, давно не чесане. По худому, жовтому обличчю течуть сльози. Він важко дихає. Над білою його головою прикріплена дощечка, на якій горить напис: «Хто мені, 120-річному, уклониться до пояса, той матиме літа мої».

Ліворуч на золотому троні під сухим деревом сидить Смерть, у руках тримає золоту косу, якою знищує усе живе на землі. Над її головою теж висить дощечка, на якій написано: «Хто мені, всемогутній Смерті, уклонитися до землі сто разів, той одержить від мене торбину золота». Ліворуч від Смерті лежить велика купа торбинок із золотом.

Починають іти люди, босі, зморені, з різними знаряддями праці в руках. Минають старого, із великим страхом підходять до золотого трону, 100 разів кланяються до землі, потім з великої купи хапають торбинку золота і з неприхованою радістю біжать додому. Старий дід мовчить. Лише сильніше течуть сльози. Виходить юнак у брилі, з торбою за плечима, у старій свиті, теж падає так, щоб видно було слова над головою діда.)

Смерть. До мене, до мене, юначе, йди. Не пожалкуєш.

(Хлопець рішуче повертається до смерті спиною й підходить до дерева Життя. Кланяється низько-низесенько дідові. Потім скидає з себе стару свитку.)

Юнак. Станьте на неї, дідусю. Зігрійте свої ноги.

( Далі витягує хусточку. Витирає сльози на обличчі діда, гребінцем розчісує бороду, білу голову.)

Дід. Велике у тебе серце, сину мій! Люди, які кланяються золоту, ніколи не кланяються серцю людини. За те, що ти, юначе, поклонився людині, а не золоту, матимеш не літа мої, а вічність.

( Юнак кланяється низько дідові ще раз. Потім з торбини витягує окраєць хліба, воду, мовчки кладе їх біля ніг старого.)

Дід. Літа твої, юначе, — вічність.

(Хлопець ще раз низько кланяється і йде своєю дорогою. )

Звучить голос невідомого :

Пішов юнак, пішов у вічність, щоб ...

Сонцем, сонцем, сонцем жити,

Яке й не сходило тоді,

А тільки велетню видніло

З-за чорних мурів вікових,

І думи, думи освітило...

Як не гордитись нам за них

Безсмертного генія великого народу.

Ведуча: До кінця своїх днів Шевченко йшов проти панів. «Він терпів 10 літ  від російської воєнщини, а зробив для свого народу більше, ніж 10 побідних армій,» - писав Франко.  І цим завоював посмертну славу.

(Шевченко бере зі столу свічку і звертається до глядачів)

Шевченко:

Я свічку засвітив, колись…

До дна відтоді келих горя випито.

Ще трохи і…молись чи не молись.

Із рук тремтячих недогарок випаде.

Я ніс вогонь крізь чорноту обмов,

Крізь морок тюрем, через грати відчаю,

Він погасав, але я знов і знов

Од свого серця цю свічу засвічував

(Всі учасники підходять і запалюють свічки від Шевченківської)

 

C:\Users\School 1\Desktop\2017 фото школи\шевченко\28832900_2038488239698014_268770969_n.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вчитель: У цьому році минає 200 років з дня народження славного сина України. Але Шевченко й досі з нами. Його полум’яне слово закликає нас любити свою землю, рідну мову, дбати про розквіт і славу держави. І ми можемо з повним правом сказати:

Провіснику волі, великий титане,

Справдилися думи пророчі твої,

Приймай же данину любові і шани

Од вольних народів нової сім’ї.

 

 

 

 

 

 

 

 

(Всі учасники говорять разом «Вічна пам’ять поету»)

Вчитель: У ту хвилину, коли ви запалюєте свої крихітні свічечки від символічної Шевченкової, маємо всі разом подумати про її місце в нашому сьогоденні, у житті народу і кожного з нас. Вона – це дух поета, помисли і заповіти. Іх полум’я горітиме ясніше, а темряви довкола буде менше, коли ми відчуємо в них потребу. Не даймо ж їм погаснути. Наш народ не забуває Тараса. Громове слово поета лунає по всій землі, воно будить думку та совість і кличе до дії. І ми з любов’ю  й зі щирим зізнанням звертаємося до тебе, наш рідний земляче.

Учень 1: Спи спокійно, поете,

Образ огнений твій,

Не зітерти ні бурі, ні часу.

В українській землі, славній, вольній, новій

Ми тебе не забудем, Тарасе!

Ведучий: Не даймо ж спинитися поетовому серцю; це означало б і наш кінець. Повсякчас борімося за найвищі вершини нашого духу так, як навчав великий син землі української.

Учень 2: Це хто сказав, що одлунав акорд

Його пісень – і вже не воскресити?

Неправда, ні! Шевченко – це народ,

І, як народ, він вічно буде жити!

Це хто сказав, що вже помер Тарас,

Мовляв, сто літ минуло, навіть більше?

Неправда, ні! Шевченко завжди серед нас,

По всіх світах його лунають вірші!

Який потрібно мати в душі безсмертний цвіт,

Щоб хвилювати людство і через сотні літ!

Учень 3:  Ти закохав у себе народи і краї,

Тебе назвали батьком сучасники твої.

Тарасе, для народів лишився ти живим,

Великим нашим батьком, і мудрим і простим.

І доки жити будемо, допоки сила є,

Чужому научайтесь і бережіть своє.

Де ж слів таких узяти й такої простоти,

Щоб про Дніпро широкий так заспівать, як ти?!

Вчитель: Нехай же в кожній хаті на чільному місці лежить «Кобзар», хай у

кожній світлиці заквітне портрет Шевченка, щоб слово Тарасове світило

старому і малому, щоб слово його незабуте і нині, вічно ходило по Україні. Та

освятиться душа наша великою мудрість безсмертного генія великого народу.

(На фоні музики  читається вірш і виходять дівчата із запаленими свічками.)

Учень 4 :   Свічку поставлю, свічку поставлю

І перед образом, і перед тобою,

І хоч у мріях народ свій заставлю

Стати навколішки, поряд зі мною,

І помолиться за тебе, Кобзарю,

Щиро – хоч раз би! – Як перед Богом,

Все ж українці ми, а не хозари

Гори моя свічко, гори нам ще довго!

 

 

 

Пісня «Слово Кобзаря».

Вчитель: Дорогі учні! Хочеться вірити, що ви будете шанувати, читати й любити Шевченка, зрозумієте і оціните Тарасову мужність і його невмируще слово. Дякуєм за увагу.

 

 

 

C:\Users\School 1\Desktop\2017 фото школи\шевченко\28939281_2038487926364712_2012848674_o.jpg

docx
Додано
26 березня
Переглядів
29
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку