Сценарій театралізованої інсценізації присвяченій річниці Небесної Сотні «Зламані лебедині крил

 

                                              Сценарій

   театралізованої інсценізації присвяченій річниці Небесної Сотні

                                    «Зламані лебедині крила»

 

Мета: виховувати в учнів високу ступінь національної свідомості, любов та повагу до України та її історії, вміння відстоювати власні права, розвивати духовні цінності, сприяти розвитку міцної демократичної позиції.

 

Підготувала: Воронова Ольга Вікторівна, педагог-організатор.

 

Звучить українська мелодія. На сцену виходять чоловіки та жінки одягнені в укр. костюми. Вони ходять по сцені, спілкуються, посміхаються. З лівої сторони на авансцені стоїть юнак одягнений в укр.костюм залицяється до.дівчини в укр. костюмі. На центр сцени виходить читець:

 

Читець: Ще сміється козак, ще нема Катерини,

              Іще воля, як кварта хмільна,

              Ще козачка жива, ще жагуча й зрадлива

              Проводжа за ворота коня.

              Іще Січ не горить, ще немає указу

              Ще козак козакові рідня,

              Ще ніхто не збрехав, не злукавив ніразу

              І підкову не вкрав з-під коня.

              Іще всі заодно, бо одна Україна

              Ще не сниться неволя чужа,

              Ще біда не біда, ще розчесані гриви

              Ще на золото цінять коня.

              Ще попереду все і каміння, і палі,

              Революції, сльози, пітьма….

              Ще сміється козак до козачки русявої,

              Ще дарує вуздечку з коня.

Музика змінюється. На сцену виходить хореографічний колектив  з короваєм в руках. Під музику поволі колектив підходить на авансцену. В цей час звучить голос диктора:

Диктор:    Моя Україно, кохана землиця,
                  Вродлива і юна, як чиста весна.
                  Дай людям напитись з живої криниці,
                  Щоб ніжно дзвеніла у серці струна!

                  Моя Україно, народ мій коханий, 
                  Брати-українці, мої земляки! 
                  Мерщій поєднаймо серця полум'яні 
                  На вічні роки і прийдешні віки.
 

Вручають коровай, виконують танець «Привітальний».

Музика змінюється. Мерехтить світло. На сцені учасники хореографічного колективу з танцем «Боротьба». Хореографічний колектив в укр. костюмах швидко виходить за лаштунки. До танцюючих дітей на сцену виходить читец:

 

 

Читець:  Не чужі тебе зрадять...свої!

               Чужі виллють відро неправди,

               Чужі пустять неправду в мандри,

               А свої, при тобі кожні дні

               Все лукавлять продажні й дрібні.

               А над Україною вже кілька сторіч

               Ніч та ніч, та ніч....ох і темно,

               А люди залізли на піч – там тепло.

               І скільки не плач...скільки не клич: Де ви, люди!?

               Іди ноче пріч, душі не каліч – тільки луни.

               А над Україною вже кілька сторіч круки...круки...круки,

               Що темної ночи випивають очі, як розкинеш руки.

               А над Україною вже кілька сторіч дві сестри панують

               Що одна недоля, а друга неволя ночують і днюють.

               А були ж діди...були прадіди буйні та відважні,

               Чому ж ваших надій не справдили правнуки ваші?

               Чи своєї мужності в спадок не дали, чи дали гріхи у спокуту

               Що покірно ми в яму падали не піднявши руку закуту?

               А над Україною вже кілька сторіч ніч..та ніч..та ніч..

               Матінко присвята!...

А сотню вже зустріли небеса…

Летіли легко, хоч Майдан ридав.

І з кров’ю перемішана сльоза....

А батько сина ще не відпускав.

Й заплакав Бог, побачивши загін –

Спереду – сотник, молодий, вродливий,

І юний хлопчик в касці голубій,

І вчитель літній – сивий-сивий.

І рани їхні вже не їм болять…

Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло…

Як крила ангела, злітаючи назад,

Небесна сотня в вирій полетіла... 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Музика змінюється. З правої сторони на сцену виходить 2 читець:

Читець 2:  Кругом неправда і неволя, 
             Народ замучений мовчить. 
             І на апостольськім престолі 
             Чернець годований сидить. 
             Людською кровію шинкує 
             І рай у найми оддає! 
             Небесний царю! суд твій всує, 
             І всує царствіє твоє. 
             Розбойники, людоїди 
             Правду побороли, 
             Осміяли твою славу, 
             І силу, і волю. 
             Земля плаче у кайданах, 
             Як за дітьми мати. 
             Нема кому розкувати, 
             Одностайне стати 
             За євангеліє правди, 
             За темнії люде! 
             Нема кому! боже! боже! 
             Чи то ж і не буде? 

            Музика змінюється.

 

Читець: В моїй країні йде війна

жорстока і затята.

Ще із народження вона

людьми була проклята…

В моїй країні йде війна

і кров рікою ллється…

У неї імені нема,

"АТО" всього лиш зветься…

Проте страшніша за чуму,

обличчя смерті має.

Скажіть – навіщо і чому

найкращих забирає?..

Навіщо гинуть юнаки?

Чому так мами плачуть?

Осиротілі малюки

вже тата не побачать…

   Мільйони доль зруйновані,

змарнів і сенс життя,

бо  рідні вже поховані…

Пішли у небуття…

Щодня їх проводжаємо,

на тисячі йде лік…

"цвіт нації" втрачаємо,

найкращі йдуть навік…

Країна вся здригається,

щодня нова мішень…

Сльозами умивається,

в жалобі кожен день…

В руїни перетворена…

Розтоптані права…

       Без сили… Та нескорена…

Слабка… Але жива...

Надію ми плекаємо –

прийде розплати час.

І Бога ми благаємо:

      "Хай МИР іде до нас!..

 

 

Диктор:   На кладовищі сьогодні ховали солдата.

                 Мерзла земля аж рясніла від свіжих могил...

                 Я ще ніколи не чув. Щоб так плакала мати,

                 Зовсім слабка, наче пташка, що вибилась з сил.

                 Двоє бійців попід руки нещасну тримали,

                 Щоб ненароком не впала до ями вона;

                 Як голосила вона!

                 Наче пісню співала!

                 Тільки та пісня була неймовірно сумна...

 

Мати:       Рідний синочку,журавлику ти мій рідненький,

                 Що ж так ранесенько крилечка склав ти свої?

                 Як же ж без тебе на світі цім житиме ненька,

                 Хто ж тепер, синку мій, очі закриє мої?!

                  Ой, як же сонечко лагідно сяє сьогодні,

                  Глянь, мій синочку, яка в небесах чистота,

                  Що ж твої рученьки, синку, тверді і холодні,

                  Ой, та чому ж такі сині й холодні вуста!

                  Ой, як би ж знала я, синку, що прийде це лихо,

                   Краще б я зовсім на світ не родила тебе!

                   Синку мій рідний, моя ти останняя втіхо,

                   Сонечко ж сяє і небо ж таке голубе...

                   Боже, за віщо моїм землякам це нещастя?!

                   Котре століття нас мучить цей «братній» народ!

                   Котре століття кладемо ми в землю найкращих

                   Без монументв, без пафосу і позолот...

 

Диктор:      Довго ще мати, мов чаєчка та, голосила.

                    А побратими мовчали лише віддаля.

                    Грянув салют і – труну опустили в могилу.

                    І над героєм навіки зімкнулась земля...

 

 

Читець1:  Чому ти плачеш, душенько тендітна? 

                  Чому ти, Україно, у сльозах? 

                  Чом сива стала небосинь блакитна? 

                  Чому від суму не співає птах?

 

На останньому рядку вірша на сцену виходить читець в образі матері-України:

Україна:  Від горя плачу я , від туги і від болю, 

                За тих в сльозах, що згинули в боях. 

                Що матір затулили ви собою, 

                Долаючи нестерпний біль і страх.

                Печаль і сльози розривають груди, 

                Як гинуть мої дочки і сини. 

                Якби ви тільки знали, добрі люди, 

                Як я стомилась від проклятої війни!

                Нелюдський біль як тіло моє крають, 

                Як душу мою хочуть розірвати. 

                Та вороги мене не подолають, 

                Бо встали матір діти захищати.

                 Я витру сльози, залікую рани, 

                 І прийде мир і спокій в наші хати, 

                 І розіб' ються вщент ворожі плани, 

                 Героїв буду вічно пам' ятати!

 

Музика змінюється. На проекторі висвітлюється фотограіфії.

На сцену з свічками виходять діти і розташовуються по всій сцені.

По черзі на сцену виходять четці:

 

  Читець1:     Господи, дай же нам мужності, дай же нам сили,

                      Щоб не зламали наш дух ці страждання страшні,

  Читець2:     Щоб матері так знедолено не голосили

                      Кращих синів загубивши в цій підлій війні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На сцену виходить ведуча:

Ведуча:

 

Усе мине, немов торішній сніг,

Все відболить, як ягоди калині,

Ніщо не вічне, ні печаль ні гріх,

Ні сміх, ні правда, ні сама людина.

А тільки вічна синя далина

То сонячно погожа, то мінлива,

А тільки вічна ось оця земля.

Що прадіди назвали Україна.

Все інше відцвіте і відшумить,

Все інше час приспить і не згадати

Лиш Україна грішникам болить

Бо притомилась праведників ждати.

 

 

 

Я донька Вкраїни і я тим горджуся.

За неї щоденно я Богу молюся:

— О, Боже єдиний, о, Боже всесильний!

Пошли Україні, могутній і вільній,

Доброго ладу в сім’ї і країні,

Щоб завжди були ми могутні і вільні.

 

Щоб ниви зерном завжди колосились,

Калинові віти у вікна просились.

Щоб смути в родинах не було ніколи,

Щоб діти щасливі ходили до школи.

 

Щоб нові міста у нас будувались,

Щоби реактори більш не зривались.

Щоб більш не було ні війн, ні майданів,

Щоб на руках не носили кайданів.

 

 Щоб наші сини не воювали,

Щоби їх не вбивали.

Щоб матері горя ніколи не знали,

Щоби вони слізьми не вмивались.

Щоб чорні хустки не давили їм плечі.

Разом: Молитву до Бога складаєм щовечір.

Фінальна Пісня «Молитва за Україну».