«Ти себе Українкою звала»
(Свято до дня народження Лесі Українки)
Святково прибраний зал. На стіні – портрет Лесі Українки у вишиваному рушнику, зліва – віночок із квітів безсмертника і різнокольорових стрічок.
Вислови:
1. Я маю в серці те, що не вмирає… (Леся Українка)
2. Ти себе Українкою звала.
І чи краще знайти ім’я
Тій, що радістю в муках сіяла,
Як Вітчизна велика твоя!
3. Вона в віки майбутні йти повинна…
(праворуч розміщена виставка книг поетеси. Посередині під портретом – столик, де стоять квіти і роботи дітей. По обидва боки зібрали діти й сидять на лаві. Заходить хлопчик і дівчинка в українському вбранні з хлібом на рушнику і колосками з калиною)
1-й учень Вишеньки-черешеньки,
Червонії, спілі.
Чого ж бо ви так високо
Виросли на гіллі?
2-й учень Ой того ми так високо
Виросли на гіллі,
Якби зросли низесенько,
Чи тож би доспіли?
3-й учень. Діти, ви, напевно, добре знаєте, що автор цих рядків –
відома українська поетеса Лариса Петрівна Косач.
4-й учень. Так, це Леся Українка.
5-й учень Ти себе Українкою звала.
І чи краще знайти ім’я
Тій, що радістю в муках сіяла,
Як Вітчизна велика твоя!
6-й учень Тобі сьогодні хліб, калину й колос
Твоя малеча рідна принесла.
Ти все життя з недугою боролась
Та творчістю ти смерть перемогла!
(Сказавши слова, діти кладуть хліб на рушникові на стіл і вазу з колосками. На фоні тихої мелодії йде діалог ведучої та Лесі)
Ведуча. Ти, дівчинко, в які світи мандруєш?
Леся. Я до людей.
Ведуча. А як твоє імення?
Леся. Леся.
Ведуча. А де зросла ти, дівчинко вродлива?
Леся. Мене весна на лузі породила,
Заквітчана у проліски.
Водила вона мене за руки у лани,
На луки дальні, до верби старої,
Розщепленої громом весняним,
Водицею з криниці степової
Щоранку напувала…
Була я вільна і щаслива.
Та якось вдень, коли скінчилася злива,
Я на отаві дудочку знайшла,
Обвітрену, стару, робітникову.
Заграла я й почула дивну мову –
То мова муки людської була…
Так вперше я відчула муку пісні, яка співцеві сну не принесла.
Яка його будитиме й вестиме, і сіятиме слово молоде,
Аж поки сам він хащами густими
Пробуджених від сну не поведе…
І я тепер на шлях ступити мушу.
Я поспішаю…
Я до вас іду.
(Леся повільно іде до дітей і сідає біля столика під портретом поетеси)
7-й учень Ти себе Українкою звала,-
І чи краще знайдемо ім'я
Тій, що радістю в муках сіяла
Як Вітчизна, як пісня моя...
8-й учень Хай палає свічка. Хай палає,
Поєднає нас вона в цей час.
Друзів голоси нехай лунають,
Слово й музика нехай єднають нас.
(Звучить музика.)
9-й учень За вікном зима. Ось у таку пору, 25 лютого 1871 р., народилася
Лариса Петрівна Косач. Народилася вона в Новоград-Волинському
в інтелігентній родині.
10-й учень Мати – письменниця Олена Пчілка, батько – юрист, громадський
і культурний діяч.
11-й учень Лариса жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала
біля дошки, не бігала з ровесниками лункими коридорами. Учителями
її були батько і мати, а також книги і життя.
На сцену виходять Мати, Леся і Михайлик.
Прислухаються, як витьохкує соловейко.
Леся: Мамо, що то за пташка у саду так виспівує?
Михайлик: Як по нотах пісню виводить!
Мати: То соловейко до нас прилетів.
Леся: Соловейко? А де він раніше був? Чому нам своїх пісень не співав?
Мати: Це довга історія. Старі люди розповідають, що ця пташка раніше
не жила в Україні. Було це ще за дідів-прадідів…
Михайлик: Розкажіть, мамо.
Мати: Країна солов’їна розкинулася за морями глибокими, за горами високими. І правив тою країною король Музика… Щовесни він нагадував своїм підлеглим: «Летіть по всьому світу, пташки співочі, слухайте уважно пісні народів різних». Полетіли пташки хто куди. А маленький Соловейко залетів аж в Україну. Чує: люди з поля повертаються. Потомлені, але співають… Бо де праця, там і пісня.
Звучить українська народна пісня.
Мати: Слухає наш Соловейко, все запам’ятовує.
Михайлик: А далі?
Мати: А далі полетів він до короля Музики. Вислухав його король і наказав своїм підлеглим: «Летіть в Україну! Слухайте ті пісні, що їх люди співають, і перекладайте на нашу мову пташину… І несіть по усьому світові». Отак весь світ дізнався про українську пісню… А солов’ї навіки оселилися в Україні.
Михайлик: Я, як підросту, багато пісень вивчу.
Леся: А я, як підросту, пісні складатиму.
Пісня
12-й учень У чотири роки Леся навчилася читати. Її улюблені книги – «Кобзар» Т.Шевченка, казки Г.Х.Андерсена, а в п’ять років добре грала на фортепіано: згодом і сама складала пісні. У шість – невтомна дівчинка сама вишиває улюбленому батькові сорочку, а подаровані їй ножиці й гольник вона пильнує більше ніж деякі забави. Коли дівчинці було 9 років, заарештували тьотю Елю. Несподівано для самої Лесі, у 1880 році з’явився перший вірш «Надія».
Леся
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянуть іще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро, –
Там жити чи вмерти, мені все одно,
Поглянуть іще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
13-й учень Леся дуже любила читати, малювати, вишивати, співати.
Вона разом із своїми братами й сестрами захоплювалась
українськими піснями, казками, легендами.
Пісня
14-й учень Ще малою Леся тяжко захворіла. Якось взимку в сильний мороз, спостерігаючи в місті Луцьку за святом Водохреща, примерзла чобітками до льоду. Почався туберкульоз кісток, який з часом перекинувся на легені, потім – на нирки. Через хворобу вона навчалася в дома, під керівництвом приватних вчителів, а потім самостійно здобувала освіту.
15-й учень Через тяжку недугу дівчинка місяцями була прикута до ліжка. Хвороба і лікування завдавали їй нестерпних мук. Але Леся терпляче зносила всі страждання. І писала…
Леся: Мамо, я вірш написала.
Мати: Про що він, доню?
Леся: Про квітку конвалію, про її недовгий вік. Як зірвали її в гаї та й понесли
на бал. Коли ж зів’яла квітка, панночка її кинула додолу.
Мати: А може, і не про квітку вірш?
Леся: Може, про людину?
Мати: А ти прочитай.
Вірш "Конвалія"
Росла в гаю конвалія
Під дубом високим,
Захищалась від негоди
Під віттям широким.
Та недовго навтішалась
Конвалія біла, –
І їй рука чоловіча
Віку вкоротила.
Ой понесли конвалію
У високу залу,
Понесла її з собою
Панночка до балу.
Ой на балі веселая
Музиченька грає,
Конвалії та музика
Бідне серце крає.
То ж панночка в веселому
Вальсі закрутилась,
А в конвалії головка
Пов'яла, схилилась.
Промовила конвалія:
«Прощай, гаю милий!
І ти, дубе мій високий,
Друже мій єдиний!»
Та й замовкла. Байдужою
Панночка рукою
Тую квіточку зів'ялу
Кинула додолу.
Може, й тобі, моя панно,
Колись доведеться
Згадать тую конвалію,
Як щастя минеться.
Недовго й ти, моя панно,
Будеш утішатись
Та по балах у веселих
Таночках звиватись.
Може, колись оцей милий,
Що так любить дуже,
Тебе, квіточку зів'ялу,
Залишить байдуже!..
Леся любила садити і доглядати квіти, яких на клумбах у Косачів було предостатньо.
Інсенізація вірша В магазині квіток
В великому місті в розкішну теплицю
Дівчина прийшла молода,
Бо серцем почула весну-чарівницю,
Шуміла весняна вода.
І ледве струмки задзвеніли співочі,
Пташки заспівали дрібні, –
Вчувались дівчині веснянки дівочі,
Ввижались діброви рідні.
І ледве натуру зо сну зимового
Збудив поцілунок весни, –
Дівчина запрагнула рясту дрібного,
їй проліски снились ясні.
Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці…
Ох, що се так серце стиска?
Як душно, як тісно, немов у темниці!
Сей пах, мов отрута яка!
В теплиці між квітами скрізь походжав
Гурток панночок і панів.
Дівчина кругом погляда, уважає,
І погляд її посмутнів.
Всі квіти розкішні… Дівчина зітхнула.
«Чим можу панянці служить?..» –
Зненацька чийсь голос дівчина почула, –
То крамар паничик біжить.
«Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» –
Питає дівчина його.
«Аякже! є різні, – чим маю служити?
Тут можна набути всього:
Ось є гіацинти, нарциси і рожі,
Азалії є запашні,
Конвалії свіжі, фіалочки гожі…» –
«Ні, пролісків треба мені!..»
Здивовано глянув панич; зашарілось
Дівчини обличчя бліде.
«То панночці пролісків простих схотілось?
їх в місті немає ніде!
Тут тільки садові квітки». – «Дуже шкода».
І вийшла дівчина смутна.
«Тут міські розкоші! Тут міська вигода!»
Вертає додому сумна.
Зустрілась їй жінка, на плечах похилих
Несе щось, убога така.
"Чи купите, панночко, пролісків білих?» –
Тремтить із квітками рука.
«Звичайно! А звідки, я вас попитаю,
Взяли ви сі квіти свої?» –
«Та сила ж квіток тепер всюди по гаю!
Се тут…» Та не чула її
Дівчина. Згадала околиці рідні:
Скрізь квіти, ряст, ясна роса…
На проліски білі, на квіти лагідні
Скотилася тихо сльоза…
16-й учень. Леся володіла тринадцятьма мовами, а французькою, німецькою, італійською вона могла писати вірші. Тяжка хвороба прикувала її до ліжка, довгий час мусила лежати в гіпсі. Та вона з надзвичайною мужністю терпіла біль. Важко повірити, що автор мужніх сильних творів – слабосила, хвора дівчинка.
Леся Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
Так, я буду крізь сльози сміятись
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Хто вам сказав що я слабка,
Що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука,
Чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
Жалі та голосіння, –
То ж була буря весняна,
А не сльота осіння.
А восени…
Яка журба,
Чи хто цвіте, чи в’яне,
Тоді й плакучая верба
Злото-багряна стане.
Коли ж суворая зима
Покриє барви й квіти –
На гробі їх вона сама
Розсипле самоцвіти.
17-й учень. В останні роки свого життя Леся Українка працювала з особливим напруженням. Вона поспішала, вона хотіла встигнути якнайбільше сказати людям. До останньої хвилини не залишала вона своєї єдиної зброї поетичного слова.
18-й учень. Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш -й ти кращим мечем для катів.
19-й учень. Леся Українка залишила чимало своїх творів. Деякі просимо прослухати.
20-й учень. Тішся, дитино, поки ще маленька,
Ти ж бо живеш навесні,
Ще твоя думка літає легенько,
Ще твої мрії ясні.
21-й учень. На зеленому горбочку,
У вишневому садочку
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла виглядати, чи не вийде її мати.
22-й учень. Тиша в морі… ледве-ледве
Коливає море хвилі.
Не колишуться од вітру
На човнах вітрила білі.
23-й учень. Як дитиною, бувало,
Упаду собі, на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що болить?» – мене питали,
Але я не признавалась, -
Я була малою горда –
Щоб не плакать, я сміялась.
24-й учень В дитячий любий вік, в далекім ріднім краю
Я чула казку. Чула раз,
А й досі пам’ятаю.
Кохана стороно моя!
Далекий рідний краю!
Щораз я згадую тебе,
То й казку цю згадаю!
Ведуча. Життя Лесі Українки – це подвиг. Поетеса до останньої хвилини свого життя була переможцем над стриманою недугою, до останньої хвилини зберегла великий дух, видатні свої сили.
25. Світ опускався на коліна,
Камінний, вік хилився ниць,
І прилітала Україна
До мертвих Лесиних зіниць.
26. Над всі недолі та потали,
Над страсті всі та над бої
Безсмертя Лесине вростало
В народ, що народив її.
27. І квола невисока жінка
Лице підводила бліде,
Народжувалась Україна
Для світу, що над смерть гряде.
28 Де Тетерів шепоче тихоплинний,
Береза розплела свою красу,
Блакитноока донько України,
Вінок любові я тобі несу.
29 Я знову бачу Лесю мужню й горду,
І сонце п'є калинову росу,
Безсмертна донько мудрого народу,
Вінок любові я тобі несу.
30 Твого слова співучого сила
Кличе нас до щасливих висот.
У піснях свій народ ти любила -
І тебе не забуде народ.
(Всі учні встають. Леся стає посередині залу)
Леся. Інші будуть співці по мені,
Інші будуть лунати пісні,
Вільні, гучні, одважні і горді
Поєднаються в яснім акорді
І полинуть у ті небеса,
Де сіяє одвічна краса;
Там на їх обізветься луною
Пісня та, що не загине зо мною.
Ведуча. Дякуємо вам за увагу, на цьому наша літературно-музична композиція «Ти себе Українкою звала» підійшла до кінця. Дякуємо!