Сценарій Уроку мужності "Життя, обірване Афганом".

                           Сценарій  Уроку    мужності

                     «Життя, обірване Афганом»

      Учитель: Доброго дня  усім  присутнім  у  цій  залі! 15 лютого відзначають скорботний День пам’яті воїнів - афганців. Сьогодні ми з вами дізнаємось про події та  героїв цієї страшної війни. І мені дуже хочеться, щоб відеоролики,поезії, пісні  пройшли крізь ваші юні серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав.

               (Відеоролик «Тема  Афганістана», «9 рота»)

1-й ведучий:  Війна. Чужа.  Неждана. Непотрібна. Геройство. Біль. Дочасна сивина. Прокляття  чаша   випита  до  дна.  Жорстока  тиша.  Вибухоподібна .  Війна. Війна. Війна.

2-й ведучий: Хто чув про Афган? Не чули?
Минула все ж вас ця біда?
Чи може ви просто забули
І час спливає , як вода?
Я вам нагадаю, повірте,
Я вам нагадаю, простіть.
Про матір й загиблого сина
Ви спогадів думку пустіть.
 

1-й ведучий:  З  чого  починається  пам’ять? З  рідного  села  і  домівки? Із  дощику  та  сонячного  дня?  Із  квітки, що  розцвіла  у  садочку? А  якщо   вона  починається  з убивства!  А  якщо  зі  сліз і горя? А  якщо  із      повітряної тривоги?   Якщо  вона  починається  із  далекої   дороги  до  чужої країни?    А  якщо  із  недитячого  знання,  як  живе  перетворюється  на  мертве….

2-й ведучий:  Війною  починається  пам’ять! Пам’ять!  Гірка  пам’ять  війни! Вона  ніколи не згасне.  Вона  ятрить  мозок, збуджує уяву. Пам’ять! Що ти залишила? Похоронки? Сльози  матерів?  Наречених, що недолюбили своїх хлопців? Поминальний  дзвін  та тепло свічки?

1-й ведучий: 15 лютого ми вшановуємо учасників бойових дій на території інших  держав, віддаємо  шану  усім тим, хто з честю та гідністю виконав свій військовий обов’язок у різний час, у різних державах.
Особливо болісною  раною  був  і  залишається  Афганістан.  Війна у тій далекій  країні  принесла  горе не в одну родину.

1-й ведучий :  Афганістан став горнилом для тих, хто  туди  потрапив. Він навчив  юнаків  цінувати  дружбу, відданість,  любов. І знати  ціну  життя. Адже  воно  обривалося  іноді  у  неповних 19 років  перед їхніми  очима. І терпли  юні душі  від  втрати друзів, тих, хто  ще  вчора дарував  їм  своє тепло. А потім повертався  на  рідну землю у  цинковій труні. Це все потрібно  було  пережити.  Але вони, 19-ти річні, свято вірили, що виконують свій інтернаціональний обов’язок.
 

2-й ведучий:    Офіційно афганська війна тривала з 25 грудня 1979 року до 15 лютого 1989 року.  Отже сьогодні 30-та річниця виведення радянських військ з території Афганістану. Афганська війна належить до тих подій 20-го століття, які  ще  не  знайшли  свого повного та об’єктивного висвітлення та аналізу.  Вона  залишається  «білою плямою»  новітньої  історії.

1-й ведучий:  15 лютого 1989 року для  багатьох  став днем, коли скінчився рахунок  втратам    наших  солдатів, службовців.  Важкий, сумний підсумок. Багато  матерів і  батьків  не  дочекалися  своїх синів,  котрі  не  сказали : «Мамо, я живий...». 

 

2-й ведучий: Правда про Афганську війну… Вона різна. Нерідко хвороблива й гірка. 25 років, що пройшли, об'єднали колишніх бійців-інтернаціоналістів у одну родину, де біль одного віддається болем в інших, а радість стає загальним почуттям. 

 

1-й ведучий:  Афганська війна… Брудна, неоголошена.… А хіба війни можуть бути чистими? Кожна несе смерть, інвалідність, одягає в жалість тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі… У війни свій рахунок, своя безжалісна арифметика… 

                       (Відеоролик пісні „ Чорні лелеки” )

 2-й ведучий:   Україна втратила близько 4 тисяч молодих хлопців, 6 тисяч стали інвалідами, ще 72  залишились у полоні або пропали безвісти.   Летіли в Україну «чорні тюльпани» з цинковими гробами.  У числі  тих,  хто  не  повернувся   з афганської  війни, є  імена  наших  земляків.

(Музичний  фон. «Журавлі» Виходять  учні у чорному вбранні  з портретами  загиблих воїнів-афганців Мар’їнського району  і  розповідають  про них )

1.Акімов  Василь  Іванович,капітан, народився  у селі Добровілля  (нині Богоявленка)  Мар’їнського району 1 січня 1950 року. Закінчив Полтавське військово-інженерне училище. В Ограніченому  Контенгенті радянських військ  служив з 1979 року. Неодноразово  брав  участь у бойових операціях. Загинув при виконанні бойового завдання 30 серпня 1980 року. За  мужність і відвагу Василя нагороджено орденом  Червоної Зірки. Посмертно. Захоронено у рідному селі .

2.Кривенко  Анатолій  Петрович,капітан,старший бортовий авіатехнік-конструктор гелікоптера Мі-24. Народився 10.05.195555 у місті Красногорівка. Закінчив Харківське вище  військово- авіаційне інженерне  училище. На службі з 1985 року.У  складі екіпажу налітав 86 годин  і зробив 63бойових  вильоти  по  веденню повітряної  розвідки і догляду   караванів,  підтримував  бойові  дії наземних військ в провінціях Кабул і Забол. Зничтожив  2  машини  з боєприпасами та один переносний зенітно-ракетний  комплекс. 1лютого 1986  року гелікоптер ,який  виконував  розвідувальний політ у районі м.Шахджой ,потерпів катастрофу і при  зіткненні з землею  взірвався. Анатолій  загинув. За  мужність  і відвагу його нагороджено орденом Червоної Зірки. Посмертно.  Захоронено у рідному місті Красногорівка..

3.Логвіненко Валерій Ігорович,старший лейтенант,начальник застави  погранвійськ , народився 09.04.1955 року у  селі Дачному  нашого району. З  дитинства  мріяв  стати  військовим. Закінчив Далекосхідне військове училище. На військовій  службі з 1973  року. Брав участь  у  3 бойових операціях.25 жовтня 1981 року при раптовому  нападі противника організував оборону застави. У складний момент  проявив мужність і рішучість. Загинув у цьому бою. Валерія  нагороджено  орденом Червоної  Зірки.  Посмертно. Захоронено у Дачному.

4. Манько Олексій Іванович,майор,заступник командира ескадріллі гелікоптерів Мі-8, народився 11 лютого 1953 року у  селі  Тарамчук Степнянської  сільської  ради Мар’їнського району. Закінчив  Саратівське військове  училище  і Киівьский військово-авіаційний інститут. В Ограніченому  Контенгенті радянських військ служив  з серпня 1984 року. Зробив більш, ніж 180 бойових вильотів. Неодноразово брав участь в підтримці бойових дій наземних військ та нанесенні бомбових ударів  по опірним  пунктам,складам та зенітним установкам противника. Загинув  22 квітня 1985 року при  обстрілі  душманами Джелалобадського авіаційного  гарнізону. За проявлену  мужність  Олексія нагороджено орденом Червоної  Зірки. Посмертно. Захоронено  у рідному селі.

5.Руденко  Сергій Вікторович, рядовий, народився16 листопада 1961 року  у  місті  Красногорівка. До складу Збройних сил призвано у травні 1980 року.  В  Ограніченому  Контенгенті  радянських військ  проходив  військову  службу з  вересня 1980 року на посаді  водія. Тяжко захворів.  Знаходився на  лікуванні  у військовому госпіталі ,але 27 квітня  1984  року помер.  Захоронено Сергія  у місті Красногорівка.

6.Салій  Володимир Ілліч,  рядовий, кулеметник, народився у селі Берестки, на той  час  Красноармійського ,нині- Мар’їнського району, 29 листопада 1961 року. Працював  машиністом. На службі  з березня 1982 року,  у Афганістан і- з червня 1982року. У складі  розвідгрупи вісім разів брав участь  у  бойових операціях. Проявив себе  сміливим,мужнім і стійким  воїном. Загинув у бою 14 жовтня 1983 року. Нагороджено орденом  Червоної  Зірки .Посмертно. Захоронено Володимира  у  рідному селі  Берестки.

 1-й ведучий:  Сьогодні ми схиляємо голови перед пам’яттю загиблих наших земляків, воїнів-інтернаціоналістів, які  не повернулися живими до батьківських осель в нашому районі : Акімова Василя  Івановича, Кривенка Анатолія Петровича,Логвиненка Валерія  Ігоровича, Манька Олексія Івановича,Руденка  Сергія  Вікторовича,Салія  Володимира Ілліча.   Молодими  вони  пішли в небуття.

2 –й ведучий:  В пам'ять про загиблих наших земляків 

Поставте скибку хліба на стакан, I голову схиліть в скорботі вічній

За тих, кого убив Афганістан,   За тих,  кого  він  поневічив!

 

1-й ведучий:     Хвилина мовчання…  Пекуча й терпка ,як сльоза.

Хвилина  мовчання…В  ній  наша  любов  воскреса.

 

2-й ведучий:   Хвилина мовчання –Навік  в нашім серці

Безсмертних імен цих звучання.  Хвилина мовчання…

                (Звук метронома. Хвилина  мовчання.) 

1 учень: Чекала мати,

Так чекала сина!

Цвіла в дворі у матері калина,

Додолу стиглі ягоди ронила...

Та де ж у неї бралась тая сила –

Вже й після похоронки ждати сина!?

У снах не раз побачений і згаданий

Десь на чужому полі він поранений,

І кличе маму: дай води напитися!

Довіку сон той буде мамі снитися.

Він знов безсонням в шибку стукає

І серце материнське повнить мукою.

 2-й учень:  Сценка. Молодий солдат пише  листа:

Мамо!  Вибач, я не зумів дописати тобі листа. Мені вчора виповнилося 20, а сьогодні мене не стало. Але перед тобою і Батьківщиною я чистий. Я чесно  виконав свій солдатський обов’язок. Я не порушив присягу і був вірний солдатському слову і фронтовій дружбі. Прости…Єдине ,чого не зумів ,– це врятувати себе для тебе рідної.

3-й учень

Посміхнувся поштар винувато,                                                                                                              Що сказати мені – він не знає.                                                                                                                     Не приніс знов листа від солдата,                                                                                                               Адже знає, що я так чекаю.                                                                                                                                Ти пиши мені, синку, частіше,                                                                                                                   Хай дорослий – мені ти дитина,                                                                                                         Повертайся додому скоріше,                                                                                                    Дорогенький, хороший мій сину.                                                                                                                Мені часто ти снишся ночами,                                                                                                                     А прокинусь – тебе вже не бачу.                                                                                                        Подивлюсь на портрет твій і часто,                                                                                                         Щоб ніхто не помітив, я плачу.                                                                                                        Знаєш сину, мені 38,                                                                                                                                    Я бадьора, зовсім не хворію,                                                                                                                     Все гаразд у нас хороший дома, та тільки                                                                                                                       Я чомусь, мій, сивію.                                                                                                                           Я думками, синочку, з тобою,                                                                                                    Ти  пиши, щоб душа не боліла.                                                                                                                                                      Щоб діждалась тебе молодою                                                                                                                         І чорнява була, а не біла…

(відеоролик   пісні  «А мати  жде». Афганістан)

 4-й учень  «Ховали інтернаціоналіста»

Ховали інтернаціоналіста, 
Блищала глухо цинкова труна, 
Нестерпно пахло тополиним листом 
І плач дівочий танув, як струна. 
Руда земля розверзлась чорнорото. 
Чекає хижо мовчки на своє, 
А мати на колінах у болоті обмацує труну: 
Чи ж там він є?!

Стоять, відводять очі в бік солдати 
І шепотить сержантик ледве чуть: 
Не велено… Не можна відкривати… 
Не велено… 
Уже струмки течуть, уже весна така глибока, рання. 
Учора вже летіли журавлі. 
Таке врочисте вийшло поховання: 
Школярики стоять, учителі. 
А голосок дівочий квилить, квилить, 
Соромиться кричати на весь світ… 
Кого клясти, кого назвати винним? 
І що той світ? Хіба він дасть отвіт? 
На хрест сусідній похилився тато, 
Похнюпилися братики малі - 
В селі ховали воїна-солдата, 
У мирному вкраїнському селі.

 5-учень

Очі туманить ядуча сльоза,
Руки скувала утома.
Палить їй душу афганська гроза -
Син не вернувся додому.
В неї він був ясночолий, як світ,
Сонячно так усміхався,
Ще й 20 не було йому літ ...
Юним на вік і зостався.
Скільки ж вас не вернулось з війни?
Ясеночки! Синочки! Сини!
Колосочки вкраїнського поля,
Скільки гибне  ще  у неволі?

Роки летітимуть, мов журавлі,

Та не полегшає їх втрата,

Доки  ходитиме  по землі

Мати  солдата!

 1-й ведучий:   Летять, відлітають у вічність роки, і скільки б їх не минуло, не зітруть у нашій пам’яті імена воїнів-афганців.

2-й ведучий:   Давайте ж  ми з вами будемо завжди  пам’ятати  і  наших полеглих  земляків,і воїнів-ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває й досі. Триває  у  думках,  спогадах,  триває  у  страшних  снах.

 6 учень:  Сняться ноги, знову сняться  ноги…

 Як пологим берегом  іде,

 Хлюпа  хвиля,  місяць круторогий

 Над горою світить, ніби вдень.

На дорозі ковдра із пилюки

Пхукаєі ноги холодить.

Він спішить і простягає руки,

Він біжить, а може вже летить

Понад кам`яним Афганістаном

Де ж це ноги, де ж це ноги, мамо?!

В білих хмарах, а чи у бинтах?

Як же можна далі жити так?

Де ж це ноги, мамо? Медсанбати,

Сніг операційного стола...

Встати, закричати, розірвати

Болість, що, як вибух, в кров ввійшла.

Як же це приречення збагнути,

Коли душу холод обійма,

Коли пальців хочеться торкнутись,-

Тих, яких навіки вже нема?

Коли знову по траві промчати

Хочеться, і впасти в запашну.

Он в саду біліє мирно хата.

Хто придумав цю війну страшну?

Хто придумав вибух мін і стогін?

Мов рентгеном, світить слово «жить»...

Біля ліжка, втомлена дорогою,

Пара ніг пластмасових лежить.

 

7-й учень:    

Іменем жінки, що овдовіла,

Іменем матері, що з печалі сивіла,

Іменем сина, що батька не знав.

Іменем батька, що в січі смертельній упав,

Я проклинаю війну жорстоку, –

Вона відібрала у людства спокій.

Іменем тих, хто в колисці сьогодні,

Іменем тих, хто над краєм безодні,

Іменем ще не народжених,

Сном немовлят не стривожених.

Кличу з війною стати на бій,

Мир відстояти  Землі голубій.

 

1-й ведучий:Нашим гостям і всім присутнім  бажаємо  здоров'я,   щастя,   миру,  душевного спокою,   злагоди,  добробуту  у   великому домі,  що зветься – Україна.

 

2-й ведучий:  О, Україно! Ніжно пригорни

 Усіх живих синів своїх, як мати,

 Щоб ми уже не бачили війни,      

 Не чули щоб ніколи звук гармати!

 

(Звучить пісня  «Я  тебе  ненавиджу  війна!» у  виконанні Гейко  Амвросія  і Філоненко Максима))